Самоцвіт семи зірок

Розділ II Дивні інструкції

Старший офіцер Долай швидко підійшов до дверей. За спільною мовчазною згодою він узяв на себе обов’язки старшого в кімнаті. Всі інші чекали. Він прочинив двері, а тоді з жестом очевидного полегшення широко розчахнув їх, і до кімнати увійшов парубок. Він був чисто поголений, високий і худорлявий, з орлиним обличчям і блискучими живими очима, які, здавалося, охоплювали все з першого погляду. Щойно він увійшов, старший офіцер Долан простягнув йому руку.

— Сер, я прибув одразу, тільки-но отримав ваше повідомлення. Я радий, що ви мені довіряєте, — сказав прибулець.

— А певно! — щиро мовив офіцер. — Я ще не забув наших давніх днів на Боу-стріт і ніколи не забуду!

І без зайвих слів почав розповідати про все, що сталося. Сержант Доу поставив кілька запитань, які прояснили для нього деякі обставини чи зв’язки між особами. Втім, Долан випереджував кожне запитання і, розповідаючи, пояснював усе необхідне. Час від часу сержант Доу кидав швидкі погляди то на когось із нас, то на кімнату загалом чи якусь деталь, то на пораненого, який лежав непритомний на дивані. Коли старший офіцер закінчив, сержант обернувся до мене і сказав:

— Може, ви пригадуєте мене, сер. Я працював із вами над справою Гокстона.

— Дуже добре пам’ятаю, — сказав я, подаючи йому руку.

Знову заговорив офіцер:

— Сержанте Доу, ви розумієте, що на вас лежить цілковита відповідальність за цю справу?

— Сподіваюся, під вашим керівництвом, сер? — перебив той.

Долан похитав головою і заперечив, усміхаючись:

— Здається мені, що це той випадок, який забиратиме всі сили і думки. В мене інша робота, але якщо зможу хоч якось допомогти, то буду радий це зробити!

— Добре, сер, — відповів сержант і, віддавши честь якимось новим способом, розпочав слідство.

Спершу він підійшов до лікаря і, дізнавшись його ім’я та адресу, попросив написати докладний звіт, який можна буде використати і пред’явити в управлінні. Доктор Вінчестер похмуро вклонився і пообіцяв це зробити. Тоді сержант підійшов до мене і трохи тихіше мовив:

— Мені подобається ваш лікар. Гадаю, ми зможемо разом працювати!

Обернувшись до міс Трелоні, він попросив:

— Будь ласка, розкажіть про вашого батька все, що знаєте: про його стиль життя, його походження — загалом про все, що якимось чином могло його цікавити чи до чого він мав стосунок.

Я вже хотів був його зупинити, аби попередити про те, що вона вже зізналася у необізнаності щодо батькових справ і звичок, але дівчина заперечно підняла руку і заговорила сама:

— На жаль, я практично нічого чи навіть зовсім нічого не знаю. Старшому офіцеру Долану і містеру Россу уже відомо все, що я можу сказати.

— Тоді ми повинні задовольнятися тим, що маємо, — доброзичливо мовив офіцер. — Розпочну з докладного обстеження. Кажете, ви були за дверима, коли почули шум?

— Я була в своїй кімнаті, коли почула дивний звук — либонь, це був початок того, що мене розбудило. Я одразу ж вийшла з кімнати. Батькові двері були зачинені, я бачила сходовий майданчик і верхні сходинки. Ніхто не міг би пройти повз мої двері непоміченим, якщо ви це маєте на увазі!

— Саме це я і мав на увазі, міс. Якщо кожен, хто знає хоч що-небудь, розкаже це так само чітко, ми швидко докопаємось до суті справи!

Потім він підійшов до ліжка, докладно його оглянув і запитав:

— Ліжка торкалися?

— Наскільки я знаю, ні,— сказала міс Трелоні,— але я запитаю місіс Грант, це домоправителька, — додала вона, подзвонивши у дзвоник. З’явилась сама місіс Грант.

— Увійдіть, — сказала міс Трелоні.— Місіс Грант, ці джентльмени хочуть знати, чи хтось торкався ліжка.

— Я ні, мем.

— Тоді,— сказала міс Трелоні, повертаючись до сержанта Доу, — ніхто інший не міг його торкатися. Тут увесь час була або я, або місіс Грант, і не думаю, що хто-небудь зі слуг, які з’явилися сюди, взагалі наближався до ліжка. Бачите, батько лежав тут, біля великого сейфа, і його всі обступили. Незабаром усі вони пішли геть.

Порухом руки Доу попросив нас залишатись на іншому боці кімнати, поки він обстежував ліжко за допомогою збільшувального скла, дбаючи передусім про те, щоб повернути кожну складку простирадла у попереднє положення. Оглядаючи підлогу навколо ліжка, зробленого з масивного червоного дерева і оздобленого прегарною різьбою, він звертав особливу увагу на місця, де кров стекла по його краю. Дюйм за дюймом, повзучи навколішки, намагаючись уникати плям на підлозі, він простежив за кривавими слідами аж до місця поблизу великого сейфа, де лежало тіло. Він оглянув усе в радіусі кількох ярдів довкола нього, але, здається, не виявив нічого вартого особливої уваги. Тоді він обстежив фасад сейфа, поверхню навколо замка, нижній і верхній фрагменти подвійних дверей, особливо місця, де вони з’єднувалися з передньою частиною.

Потім підійшов до вікон, які були закриті віконницями на защіпках.

— Віконниці були зачинені? — недбало спитав він міс Трелоні, ніби очікуючи заперечну відповідь, яку і отримав.

Увесь цей час доктор Вінчестер займався пацієнтом — він перев’язав рани навколо зап’ястя і детально обстежував голову, горло і ділянку серця. Він уже не раз прикладав ніс до його рота і принюхувався. І щоразу мимоволі оглядав кімнату, ніби щось шукаючи.

А далі ми почули голос детектива:

— Наскільки я розумію, хтось хотів уставити ключа в замок. Здається, в механізмі є якийсь секрет, який я не можу розгадати. Це замок із комбінації сімох цифр, але, здається, є спосіб заблокувати навіть цю комбінацію. Це одна з робіт фірми «Четвуд», я заскочу до них і спробую щось дізнатися.

І, немовби скінчивши свою роботу, обернувся до лікаря і спитав:

— Докторе, ви можете вже сказати щось певне, те, що не вплине на ваш повний звіт? Якщо маєте якісь сумніви, я можу почекати, але що скоріше я дізнаюся щось конкретне, то краще.

Доктор Вінчестер одразу ж відповів:

— Як на мене, чекати нічого. Звичайно, я складу повний звіт, а поки що розкажу вам усе, що знаю, — хоча це не так вже й багато, й усе, що думаю, — а це ще менш певне… На голові немає рани, яка могла б викликати ступор, у якому й далі перебуває пацієнт. Я припускаю, що його або напоїли якимись ліками, або він під дією гіпнозу. Наскільки я можу визначити, це не ліки — принаймні я таких не знаю. Звичайно, в цій кімнаті так прикро тхне мумією, що тяжко бути впевненим у чомусь, що має тонкий запах.

Гадаю, ви відчули запах особливих єгипетських пахощів: бітуму, нарду, запашної живиці, прянощів. Можливо, десь у цій кімнаті є якась субстанція чи рідина, котра і спричинилася до того ефекту, який ми спостерігаємо. Можливо, пацієнт ужив якийсь наркотик і в сонному стані ушкодив себе. Але в цьому я сумніваюся, і про це свідчать іще й інші обставини. Втім, потрібно мати на оці й цю підозру.

Тут утрутився сержант Доу.

— Може, й так, але ми мали б знайти інструмент, яким було ушкоджене зап'ястя. Десь на ньому були б сліди крові.

— Саме так! — сказав лікар, поправляючи окуляри, немов готуючись до суперечки. — Але якби пацієнт випив якість ліки, то діяв би не одразу. Поки ми ще не знаємо про всі їхні властивості,— якщо й справді це припущення правильне, — та повинні бути готовими до всього.

Тут до розмови приєдналася міс Трелоні.

— Може, це і правда, та згідно з другою частиною вашого припущення, рану міг завдати він сам, причому вже після того, як ліки почали діяти.

— Авжеж! — погодилися обоє.

— Проте ваш здогад не виключає інших можливостей, тож ми повинні мати на увазі, що і якийсь інший варіант може бути правильним. Тому я вважаю, що ми перш за все повинні знайти зброю, якою було ушкоджене зап'ястя.

— Можливо, він сховав зброю у сейф, перш ніж остаточно втратив свідомість, — зопалу мовив я.

— Це неможливо, — швидко заперечив лікар. — Принаймні я вважаю це практично неможливим, — обережно додав він, коротко мені вклонившись. — Бачите, ліва рука заллята кров’ю, а на сейфі немає жодних слідів крові.

— Правда, — сказав я, і запала довга мовчанка.

Першим її порушив лікар.

— Ми повинні якнайшвидше запросити медсестру. Якщо дозволите, я відразу ж піду по неї. Мушу попросити, щоб хтось із вас постійно залишався з пацієнтом до мого повернення. Може, пізніше виникне потреба перенести його в іншу кімнату, але наразі буде найкраще, якщо він залишиться тут. Міс Трелоні, я можу розраховувати на те, що або ви, або місіс Грант зостанетесь тут — не просто в кімнаті, а поблизу пацієнта — і спостерігатимете за ним до мого повернення?

Вона кивнула у відповідь і сіла поруч із диваном. Лікар пояснив їй, що робити, якщо батько отямиться.

— Мабуть, мені ліпше повернутися у відділок, — сказав Долан сержантові Доу, — звісно, якщо ви не захочете, щоб я залишився тут іще якийсь час.

Той відповів:

— А Джоні Райт досі служить у вашому підрозділі?

— Так! А ви б хотіли взяти його до себе?

Доу кивнув у відповідь.

— Тоді я пришлю його до вас. Він допомагатиме вам, скільки ви забажаєте. Я накажу йому працювати лише під вашим керівництвом.

Сержант провів його до дверей, кажучи по дорозі:

— Дякую, сер. Ви завжди піклуєтеся про людей, які з вами працюють. Мені приємно знову бути з вами. Я подамся у Скотланд־Ярд і відрапортую своєму шефу, потім зайду до «Четвуда» і повернусь сюди. Гадаю, міс Трелоні, я зможу залишитися тут на день чи два. Це допоможе в розслідуванні, й, можливо, вас заспокоїть моя присутність.

— Я буду вам дуже вдячна.

Якусь хвилю він пильно дивився на неї, а потім заговорив знову:

— Ви дозволите мені оглянути стіл та бюро вашого батька? Там може бути те, що дасть нам ключ або принаймні вкаже на розгадку цих подій.

Її відповідь була настільки беззаперечна, що це його майже здивувало.

— Ви отримуєте дозвіл робити все, що посприяє нам у цій жахливій біді, все, що допоможе дізнатися про напад на батька і зможе захистити його надалі!

Детектив обшукав туалетний столик, а далі й письмовий стіл. В одній із шухляд він найшов запечатаного листа й подав його міс Трелоні.

— Лист… мені… й написаний батьковою рукою! — вигукнула вона.

Я спостерігав за її обличчям, коли вона читала, та помітивши, що сержант Доу не відводить від неї погляду, почав стежити за ним. Коли міс Трелоні скінчила читати листа, у мене з’явилося невиразне припущення, що детектив підозрює в чомусь міс Трелоні.

Прочитавши листа, вона опустила очі й поміркувала. Тоді знов уважно перечитала його: цього разу зміни на обличчі були помітніші. Закінчивши читати вдруге, вона знову замовкла. Тоді, хоча й не без вагання, передала листа детективу. Він нетерпляче прочитав його, зберігаючи, втім, безпристрасний вираз обличчя, перечитав іще раз і з поклоном віддав його. Знову зробивши невелику паузу, вона передала листа мені. При цьому на якусь мить вона з благанням звела очі на мене, і її бліді щоки вкрилися рум’янцем. Я взяв його з суперечливими почуттями, та загалом був радий. Вона не показала хвилювання, передаючи листа детективу, вона не показала б його нікому іншому, але мені… Я побоявся розвинути цю думку і читав далі, відчуваючи, що очі обох — міс Трелоні й детектива — націлені на мене.

Я ще раз перечитав листа, перш ніж заговорити, тому що боявся видати себе. Вибір друга міг стати важливою нагодою для мене. У мене вже з’явились підстави для надії, коли міс Трелоні попросила допомогти їй у біді, але любов має свої сумніви, і я боявся. Мої думки, здавалось, завирували з блискавичною швидкістю. Звісно, я не повинен пропонувати себе на роль друга, якого батько порадив дочці знайти для підтримки, але в її погляді було те, чим я не міг нехтувати. Та й хіба ж не послала вона по мене, хоч ми тільки раз із нею зустрілися на званому вечорі, а потім здійснили коротку прогулянку річкою? Чи не буде це принизливо для неї просити мене двічі? Принизити її! Ні! Тож, повертаючи їй листа, я сказав:

— Знаю, ви пробачите мені, міс Трелоні, якщо я дозволяю собі забагато, але я пишатимусь, якщо отримаю від вас дозвіл допомагати вам наглядати за батьком. Хоч і сумний цей привід, та я буду радий отримати такий привілей.

Попри очевидне і болісне зусилля зберегти самовладання, хвиля рум’янцю залляла її обличчя та шию. Здавалось, барва наповнила навіть її очі — і утворила різкий контраст із блідими щоками, коли хвиля відкотилась. Вона тихо відповіла:

— Я буду дуже вдячна за вашу допомогу!

Тоді, ніби опам’ятавшись, додала:

— Але не дозволяйте мені стати егоїсткою! Я знаю, у вас багато обов’язків, і буде нечесно забирати увесь ваш час!

— Міс Трелоні,— відповів я одразу, — мій час належить вам. Я сьогодні ж можу влаштувати свою роботу так, що приходитиму сюди по обіді й залишатимуся до ранку. Пізніше, якщо буде потреба, я матиму ще більше вільного часу.

Маргарет була дуже зворушена. Я бачив, як сльози набігли їй на очі; вона відвернулася. Заговорив детектив:

— Я радий, що ви будете тут, містер Росс. З дозволу міс Трелоні й мого начальства у Скотланд-Ярді, я зможу перебувати в будинку. Цей лист, здається, все міняє, хоча таємниця стала ще більшою. Якщо ви зачекаєте тут годину чи дві, я піду у відділок, а тоді до виробників сейфа. Після цього я повернуся, а ви спокійно зможете піти, адже я буду тут.

Коли він пішов, ми з міс Трелоні не сказали одне одному й слова. Аж ось вона глянула на мене, й після цього я б не помінявся місцем навіть із королем.

Якийсь час вона займалася приготуванням постелі для батька. Тоді, попросивши мене не спускати з нього очей, поки вона не повернеться, швидко вийшла. За декілька хвилин вона повернулася з місіс Грант, двома служницями і двома чоловіками, які принесли цілу раму і набір деталей для легкого залізного ліжка. Вони взялися до роботи й, закінчивши, вийшли з кімнати, а міс Трелоні сказала мені:

— Буде добре, якщо до повернення лікаря все вже буде готове. Він, мабуть, захоче перенести батька на ліжко, а справжнє ліжко буде кращим для хворого, ніж диван.

Потім вона поставила стілець поруч із батьком і сіла, спостерігаючи за ним.

Я пройшов по кімнаті, звертаючи увагу на кожну деталь. І справді, в кімнаті було предостатньо речей, які могли б розбудити цікавість у кожному, навіть не за таких чудернацьких обставин.

Весь покій був наповнений незвичайними старожитностями, переважно єгипетськими. Я знай розглядав їх, аж надворі почувся шурхіт гравію під колесами. Потім пролунав дзвінок у вхідні двері, й за кілька хвилин, постукавши, зайшов доктор Вінчестер у супроводі молодої жінки в темному одязі сиділки.

— Мені пощастило! — сказав він. — Я одразу ж знайшов доглядачку. Міс Трелоні, це медсестра Кеннеді.