Самоцвіт семи зірок

Розділ XIX Великий експеримент

Всі ми змінилися. Напевне, вплинула на нас незрима присутність цариці Тери — і вигляд наш, і дії були такі, ніби на нас зійшла велика благодать.

Зміни виявилися в кожного по-різному. Маргарет була сумна, доктор Вінчестер — в піднесеному гуморі, містер Корбек був занурений у спогади, а я радів, бо вже не тривожився за Маргарет.

Що ж до містера Трелоні, то він змінився менше, ніж ми. В нього був характер лідера, тож головною була для нього мета, все інше відступало на задній план. Він попросив чоловіків пройти за ним, і, вийшовши в хол, ми незабаром спромоглися спустити в печеру дубовий стіл, який стояв під стіною в холі. Ми поставили його під купою електричних ламп посередині печери. Маргарет деякий час спостерігала, тоді раптом обличчя її зблідло, і стурбованим голосом вона запитала:

— Що ти хочеш зробити, батьку?

— Розгорнути мумію кота! Цариці Тері сьогодні не буде потрібен її охоронець. Якщо він їй знадобиться, це може бути для нас небезпечно, тому ми його знешкодимо. Ти стурбована, люба?

— О ні! — відповіла вона швидко. — Але я подумала про мого Сильвіо! Якби він був мумією і його хтось збирався розгорнути…

Містер Трелоні приготував ножиці й поклав мумію кота на столі. Наша робота почалася похмуро; моє серце впало, коли я подумав, що може статися глупої ночі в цьому віддаленому будинку. Відчуття самотності й відокремленості від світу посилювалося зловісним завиванням вітру й гуркотом прибою.

На мумії була неймовірна кількість бинтів. Містер Трелоні рвав їх, і в повітрі повисла хмара їдкого червоного пилу. Щойно він зняв останнього бинта, ми побачили кота, який сидів на задніх лапах, його шерсть, зуби і пазурі повністю збереглися. Очі були заплющені, вуса стирчали врізнобіч, мов у живого. Це був прегарний і дуже великий тигровий кіт, але ми затремтіли від жаху: на його пащі й кігтях були криваві плями! Першим прийшов до тями доктор Вінчестер. Він вийняв збільшувальне скло і почав досліджувати ті плями.

— Як і передбачалося, — нарешті сказав лікар, — цей кіт має сім пазурів!

Він дістав аркуш із подряпинами від кігтів Сильвіо, де також були позначені олівцем сліди на зап’ясті містера Трелоні, й приклав до лапи мумії — сліди збігалися.

Коли ми детально роздивилися кота, містер Трелоні зняв його зі столу.

— Обережно, батьку! Обережно! — вигукнула Маргарет. — Він може тебе поранити!

— Не тепер, моя люба! — відповів він.

Її обличчя витягнулось.

— Куди ти йдеш? — запитала вона слабким голосом.

— На кухню! — відповів він. — Вогонь знищить цю загрозу, бо навіть астральне тіло не може матеріалізуватися з попелу!

Він подав нам знак іти за ним. Маргарет відвернулася. Я підійшов до неї, але вона прошепотіла:

— Ні, ні! Іди з ними. Ти можеш бути потрібен батькові. Ох, це схоже на вбивство!

Сльози текли по пальцях, якими вона затуляла очі.

В кухні вже все було готово: в печі лежали дрова, містер Трелоні підніс до них сірник — і за декілька секунд спалахнуло полум'я. Коли вогонь розгорівся, він кинув у нього тіло кота. Якийсь час воно лежало у вогні, а потім спалахнуло, мов порох. Ми полегшено зітхнули. Охоронця Тери більше не було!

Повернувшись до печери, ми побачили, що Маргарет сидить у темряві. Вона вимкнула світло, і лише останні сонячні промені промикалися крізь віддушини. Батько підійшов до неї й обняв, а вона поклала голову йому на плече і немовби заспокоїлася. Потім покликала мене:

— Малкольме, ввімкни світло!

Коли спалахнуло світло, я побачив, що її очі вже сухі. Батько також це помітив і зрадів. Він сказав нам урочистим голосом:

— Тепер підготуймося краще до нашої великої роботи. Не можна нічого залишати на останню хвилину!

— Що ви збираєтеся зробити? — схвильовано запитала Маргарет.

Містер Трелоні відчував її хвилювання, бо відповів тихим голосом:

— Розгорнути мумію цариці Тери!

Вона підійшла до нього ближче і благально прошепотіла:

— Батьку, ви ж не збираєтеся її розбинтувати! Ви всі чоловіки! І при світлі!

— А чом би й ні, люба моя?

— Тільки подумай, батьку! Жінка! Зовсім сама! В такий спосіб! У такому місці! О, це жорстоко! Жорстоко!

Її щоки зашарілися, а очі були наповнені сльозами обурення. Батько почав її заспокоювати. Я хотів одійти, але він жестом звелів мені залишитися, бо суто по-чоловічому шукав підтримки й намагався перекласти на іншого нелегке завдання, що полягало в заспокоєнні жіночих емоцій. Проте спершу він звернувся до її розсудливості.

— Не жінка це, любонько, а мумія! Вона мертва вже п’ять тисяч років!

— Яке це має значення? Стать не залежить од віку! Жінка є жінка, навіть якщо вона померла п’ятсот тисяч років тому! А ви ж очікуєте, що вона прокинеться після такого довгого сну! Це не була справжня смерть, якщо вона збирається відродитися після неї! Ти змусив мене повірити, що вона оживе, коли скринька буде відкрита!

— Так і було, моя люба, і я в це вірю! Але якщо протягом усіх цих років вона не була мертва, то цей стан усе-таки дуже схожий на смерть. І знову ж таки, подумай: бальзамували її чоловіки. В Єгипті не було лікарів-жінок, люба моя! І крім того, — він заговорив уже спокійніше, бо вона почала дослухатися до його слів, — ми звикли до таких речей. Корбек і я розгорнули сотні мумій, і серед них були мумії жінок і чоловіків. Доктор Вінчестер у своїй роботі має справу як і з жінками, так і з чоловіками, тож звичка навчила його не думати про стать. Навіть Росс… — він раптом замовк.

— Ти також братимеш у цьому участь? — обурено запитала вона в мене.

Я нічого не сказав — у таких випадках найліпше мовчати. Містер Трелоні поспішно продовжив, я бачив, що він зрадів, коли його урвали:

— Моя дитино, ти й сама будеш при цьому присутня. Ми не на вечірці з розвагами. Ми всі — серйозні люди й розпочинаємо важливий експеримент, який може збільшити людські знання, експеримент, який може стати смертю для нас, бо на нас можуть чигати небезпеки, про які ми й не здогадуємося! Зрозумій, моя дитино, що ми діємо з усією серйозністю глибоко переконаних людей! Крім того, моя люба, для успіху експерименту цю мумію необхідно розгорнути, зняти з неї бинти.

Якщо вона воскресне в них, то їй відразу ж настане кінець! Вона помре смертю живцем похованої людини!

Обличчя Маргарет посвітліло.

— Гаразд, батьку! — сказала вона, поцілувавши його. — Але мені все одно здається це великою образою для цариці й жінки.

Я рушив до східців, і вона покликала мене:

— Що ти робиш?

Я повернувся, взяв її за руку і відповів:

— Я повернусь, коли розгортання закінчиться!

Вона довго в мене вдивлялася, й на її обличчі з'явився натяк на усмішку, коли вона сказала:

— Напевне, тобі також краще залишитися! Це може бути корисно для твоєї адвокатської роботи!

І засміялась, зустрівшись зі мною поглядом, а потім змінилася. Її обличчя спохмурніло, і вона смертельно зблідла. Тихим голосом вона сказала:

— Батько має рацію! Це жахлива ситуація, ми всі повинні ставитися до неї серйозно. Але через цю причину тобі краще залишитися, Малкольме! Потім радітимеш, що був присутній при цьому!

Моє серце стиснулося від її слів, але я думав, що краще на них не відповідати. Страх і так уже над нами завис!

А містер Трелоні з допомогою містера Корбека і доктора Вінчестера підняв віко саркофага. В ньому була мумія цариці. Вона була довга і важила стільки, що навіть учотирьох нелегко було її вийняти.

Під керівництвом містера Трелоні ми поклали мумію на стіл.

І тоді мені стало страшно. Там, при світлі, став очевидним весь матеріальний бік смерті. Зовнішні покривала були пошарпані й укриті курявою, їхні краї звисали лахміттям, фарба збереглася лише подекуди, лак облущився. Перед нами була сама смерть і більше нічого. Вся романтика і відчуття таємничості зникло. Доктор Вінчестер був незворушний, мов перед операцією, а я почувався пригнічено, мені було соромно, а ще мене тривожила смертельна блідість Маргарет.

Ми почали знімати бинти. Розгортання мумії кота трохи приготувало мене до цього, але мумія цариці була значно більшою і незрівнянно вишуканішою. Кіт був забальзамований із використанням грубих матеріалів, а тут були використані найкращі смоли і прянощі. Там була неймовірна кількість бинтів, і після розгортання утворилась велика купа. Поки їх розгортали, я хвилювався дедалі більше. Я не брав у цьому участі, й Маргарет поглянула на мене з вдячністю, коли я відійшов від столу.

Бинтування ставало дедалі тоншим, а запах — гострішим. На деяких із внутрішніх покривал були зображені символи і картини, часом вони були зелені, часом ряснобарвні. Час від часу містер Трелоні або містер Корбек звертали нашу увагу на якийсь малюнок.

Врешті-решт ми зрозуміли, що розгортання наближається до завершення. Пропорції мумії вже зменшилися до майже нормальних розмірів. Обличчя Маргарет зблідло, її серце калатало дедалі дужче.

Знімаючи останній бинт, містер Трелоні побачив стривожений вираз її обличчя. Він зупинився і сказав заспокійливим тоном:

— Не ніяковій, моя люба! Поглянь! Тут немає нічого, що могло б тебе вразити. Цариця одягнута в мантію!

Останнє покривало було широким шматком матерії, довжина якого відповідала довжині тіла. Коли його зняли, перед нашими очима з’явилася мантія з білого полотна, що прикривала тіло від шиї до підошов.

І яке то було полотно! Ми нахилилися, щоб розгледіти його.

Маргарет навіть про тривогу свою забула, бо такого полотна ніхто ще не бачив. Воно було мов найтонший шовк, на шиї були майстерно вишиті золотом дрібні гілочки смоківниці, а навколо ніг у схожому стилі на неоднаковій висоті була вишита нескінченна низка лотосів.

Вздовж тіла лежав пояс із коштовного каміння. Пряжкою був великий жовтий камінь, що сяяв, наче всередині було справжнє сонце, а два камені обабіч світилися місячним сяєвом.

А крім того, з кожного боку, з’єднані золотими застібками вишуканої форми, ряхтіли нитки блискучих самоцвітів.

Маргарет підняла руки від захвату. Вона нахилилася, щоб оглянути його ближче, але раптом гойднулася назад і випросталася.

— Це не поховальне вбрання! Воно не було виготовлене для вбирання мертвих! Це весільна сукня! — переконано сказала вона.

Містер Трелоні нахилився і доторкнувся до полотняної мантії.

— Маргарет має рацію! — сказав він. — Це вбрання не призначене для мертвих! Погляньте, воно просто лежить поверх її тіла.

Він підняв пояс із самоцвітів і передав його Маргарет. Тоді обома руками підняв розкішну мантію і поклав їй на руки.

Ми були приголомшені красою оголеного тіла, що лежало перед нами. Містер Трелоні нахилився і зняв покривало з обличчя небіжчиці. Коли він відступив і перед нами постала вся велична краса цариці, я відчув, як мені стало страшенно соромно. Було несправедливо, що ми дивилися на цю незрівнянну красу — це було майже блюзнірство! Білосніжне диво цих прегарних форм було втіленням мрії. Це зовсім не було схоже на смерть: вона була як статуя, вирізьблена рукою Праксителя. Не було всихання, яке з’являється одразу ж по смерті, ніяких зморщок, всі пори тіла збереглися в ідеальному стані. Тіло було круглясте, як у живої людини, а шкіра гладенька як шовк і скидалася на слонову кістку.

Палаючи від гніву і сорому, Маргарет накинула на тіло мантію, залишивши відкритим лише обличчя. Воно здавалося живим. Повіки були заплющені, чорні довгі вії лежали на щоках. З-під повних червоних губ виднілась тоненька біла лінія зубів. Коси були надзвичайно густі й чорні. Я був уражений її схожістю з Маргарет, хоча згадка містера Корбека, який цитував містера Трелоні, підготувала мене до цього. Схожість підкреслювалася дорогоцінною прикрасою, яка була в її волоссі — диск і плюмажі, які й Маргарет носила, коли я її вперше побачив. Це також була велична прикраса: величезна перлина з місячним відблиском, оточена різьбленими самоцвітами.

Здається, містер Трелоні був геть виснажений. Коли Маргарет підбігла до нього й обняла, я почув, як він затинаючись прошепотів:

— Схоже, ніби це ти померла, моя дитино!

Запала довга мовчанка. Голос містера Трелоні порушив чари:

— Пізніше ми повинні спробувати дізнатися процес бальзамування. Він не схожий на жоден із тих, які я знаю. Здається, тут немає жодного надрізу для виймання внутрішніх органів. Крім того, в тілі немає вологи, її, мабуть, замінили воском чи стеарином, який ввели у вени. Цікаво, чи могли вже в цей час використовувати парафін?

Маргарет накрила тіло цариці білим простирадлом і попросила нас перенести мумію до кімнати. Потім вона попросила нас піти:

— Залиште її наодинці зі мною. Повинно минути ще багато годин, і я не хочу, щоб вона лежала там. Можливо, вона приготувалася до весілля — весілля зі смертю, і принаймні буде одягнута в мантію.

Коли я незабаром зайшов до кімнати, цариця була одягнута в мантію з тонкого полотна, оздоблену золотим шиттям. Навколо неї стояли запалені свічки, а на її грудях лежали білі квіти.

Тримаючись за руки, ми трохи постояли, дивлячись на неї. Потім Маргарет накрила її білим покривалом, і ми пішли до їдальні, де зібралося товариство.

Час минав повільно. Дехто вже почав дрімати. Я намагався зрозуміти, чи не було це гіпнотичним впливом цариці, якого зазнали колись містер Трелоні з Корбеком.

Маргарет дедалі дужче бліднула, аж десь опівночі я вже почав хвилюватися за неї. Я одвів її до бібліотеки й умовив, щоб вона прилягла відпочити. Експеримент мав розпочатися о третій годині ночі. Навіть якщо відвести цілу годину на остаточні приготування, в нас іще залишалося дві години, і я щиро пообіцяв Маргарет, що спостерігатиму за царицею і розбуджу її, та вона не хотіла про це навіть слухати. Вона мило подякувала мені, але сказала, що не хоче спати, а зблідла від напруги і хвилювання. Я неохоче погодився, та ще з годину розмовляв із нею про різні речі, аж вона сказала, що вже пора приєднатися до товариства.

Ось вибило Другу годину. Ми почали виконувати свої обов’язки. Спершу ми оглянули вікна, щоб пересвідчитися, чи вони зачинені, й підготували респіратори. Ми з самого початку домовились використати їх, бо не знали, чи не виходитимуть зі скриньки отруйні гази, коли вона відкриється.

Потім під керівництвом Маргарет ми перенесли муміфіковане тіло цариці Тери до кімнати містера Трелоні й поклали на диван. Ми накрили її покривалом, тож, прокинувшись, вона могла легко його скинути. Ушкоджену руку ми поклали на грудях, а під неї — Самоцвіт Семи Зірок, який містер Трелоні вийняв із великого сейфа.

Дивний був той експеримент. Група похмурих мовчазних чоловіків внесла білу нерухому фігуру, схожу на статую. Разюча схожість Маргарет і мумії, підсилена її власною неймовірною блідістю, збільшувала незвичайність ситуації. Поки все було нарешті встановлено, минуло насилу три чверті години, тому що всі наші дії були добре продумані.

Маргарет покликала мене, і я вийшов із нею, щоб принести до кімнати Сильвіо. Він підбіг до неї й занявчав, а вона взяла його на руки і передала мені, а потім одну по одній погасила свічки. Закінчивши цю справу, вона сказала мені:

— З ними покінчено. Більше їх не запалимо, хоч що там буде, життя чи смерть.

Ми повернулися до кімнати. Я обережно зачинив по собі двері, відчуваючи при цьому дивне хвилювання, немов це було завершення. Вороття назад не було.

Відтак ми наділи респіратори, й кожен зайняв своє місце. Я повинен був стояти біля вимикачів електричного світла, щоб увімкнути чи вимкнути їх за вказівкою містера Трелоні. Доктор Вінчестер стояв за диваном, щоб спостерігати за царицею. Маргарет стояла поруч, вона тримала Сильвіо, готова покласти його на диван, або поряд із ним, коли вважатиме за потрібне.

Містер Трелоні і містер Корбек мали засвітити світильники. Удари годинника вразили наші серця, неначе сурми Страшного суду. Один! Два! Три!

Спалахнули світильники, і я вимкнув електричне світло. Все в кімнаті прибрало химерних обрисів. Ми чекали, затамувавши подих. Серце моє несамовито калатало.

Минали секунди. Здавалось, ніби весь світ завмер. У темряві біліла тільки сукня Маргарет, респіратори на наших обличчях робили з нас якихось почвар. У слабенькому сяєві світильників видно було квадратну щелепу містера Трелоні та смагляве обличчя містера Корбека. Очі доктора Вінчестера мерехтіли як зірки, а в Маргарет спалахували мов чорні сонця. Очі Сильвіо виблискували як смарагди.

Невже ці світильники ніколи не розгоряться?

Для цього було потрібно лише декілька секунд. Спокійне, рівномірне світло ставало щораз яскравішим і змінило колір із синього на кришталево-білий. Так тривало пару хвилин, аж довкола скриньки почало з’являтися ніжне світіння. Воно дедалі дужчало, поки скринька не перетворилась на блискучий самоцвіт, а тоді стала схожа на живу істоту, сенсом життя якої було світло.

Врешті скринька вибухнула, і віко її піднялося на кілька дюймів, а кімнату осяяло яскраве світло. Скринька почала поволі відчинятися, з неї закурівся зелений дим. Я не міг повністю визначити його характер через респіратор, але навіть крізь нього я відчував дивний ядучий аромат. Потім дим почав густішати, аж у кімнаті зробилося темно. В мене було непереборне бажання кинутися до Маргарет, яка стояла за диваном.

Потім я побачив, як падає доктор Вінчестер. Він не втратив свідомості, бо розмахував рукою так, ніби забороняв до себе підходити. Постаті містера Трелоні й містера Корбека почали втрачати чіткість, дим оточував їх густими хвилястими хмарами, аж вони геть потонули в ньому. Скринька ще світилася, але світильники почали тьмяніти, і я побачив, що вони згасають.

Я чекав наказу ввімкнути світло, але його не було. Врешті лишився горіти тільки один світильник, його світло було тьмяно-синє і мерехтливе. Тепер світилася тільки скринька.

Я сконцентрував свій погляд на Маргарет, вся моя тривога була спрямована на неї. Я міг бачити лише її білу сукню. Сильвіо був занепокоєний: його жалібне нявчання було єдиним звуком у кімнаті.

Дим дедалі густішав, від нього різало в очах і в носі. Потім його стало менше. Коло дивана промайнуло щось біле — воно пройшло в густому димі й щезло. Почав згасати останній світильник. Тепер Сильвіо нявчав зовсім близько від мене, й за мить я відчув, як дряпається по моїй нозі.

Потім світильник геть погас, і видно було тільки слабку білу лінію навколо віконниць. Я відчував, що настала пора заговорити, тож скинув свій респіратор і запитав:

— Чи повинен я вмикати світло?

Відповіді не було, тому поки густий дим мене не задушив, я знову викрикнув, але вже голосніше:

— Містере Трелоні, чи повинен я ввімкнути світло?

Він не відповів, але з іншого кінця кімнати я почув голос Маргарет, який звучав мов дзвіночок:

— Так, Малкольме!

Я повернув вимикач, і лампи спалахнули. В густій пелені диму вони здавалися блідими світлячками. Я підбіг до Маргарет і схопив її руку. Вона зрозуміла мою тривогу й одразу сказала:

— Зі мною все гаразд.

— Дякувати Богу! — вигукнув я. — Як же інші? Давай відчинимо вікна!

Вона відповіла якимось сонним голосом:

— З ними теж усе добре. Їм не завдадуть шкоди.

Я промовчав і хутко повідчиняв усі вікна, а потім і двері.

За кілька хвилин дим вийшов надвір, і в кімнаті посвітліло. Озирнувшись, я побачив, що поруч із диваном лежить доктор Вінчестер, а коло саркофага — містер Трелоні й містер Корбек. Я з полегшенням виснував, що вони дихають, хоч і перебувають у непритомному стані. Маргарет стояла за диваном. Спершу вона здавалася приголомшеною, та потім допомогла мені підняти містера Трелоні й перенести до вікна. Ми поклали біля вікна ще двох наших товаришів, а далі Маргарет побігла до їдальні й повернулася з пляшкою бренді. Поки всі троє приходили до тями, я роззирнувся довкруги, щоб зрозуміти, яким був результат нашого експерименту. Густий дим вивітрився, але кімната була наче в тумані.

Великий саркофаг стояв на тому ж місці. Скринька була відкрита, і в ній лежали якісь чорні вуглини. Усе в кімнаті було вкрите кіптявою. Я підійшов до дивана. Біле простирадло було відкинуте набік, але цариці Тери й близько не було!

Я взяв Маргарет за руку.

— Що сталося з царицею? — пошепки запитав я. — Ти була дуже близько і напевне все бачила!

Вона відповіла мені дуже м’яко:

— Я нічого не могла побачити. Поки дим не став густий, я не відривала погляду від дивана, але там усе залишалось без змін. Потім настала пітьма, і я почула, як біля мене щось рухається. Я подумала, що це прокинулась цариця, й відпустила Сильвіо. Я не бачила, що з ним сталося, але відчула, що він утік від мене, бо його нявчання пролунало десь біля дверей.

І тут до кімнати забіг Сильвіо. Він потерся об її сукню, ніби вимагаючи, щоб його взяли на руки. Вона нагнулася, підняла його і почала пестити і заспокоювати.

Я підійшов і дуже уважно оглянув диван і все довкола. Коли містер Трелоні й містер Корбек достатньо оговталися, ми всі наново оглянули кімнату. Але все, що ми змогли знайти, було щось схоже на купку пилу, який тхнув мертвяччям. На дивані лежала прикраса — диск із плюмажами, які цариця носила в косах, і Зоряний рубін, на якому були слова, що керували богами.

Восени ми з Маргарет обвінчалися. З цієї нагоди вона одягнула мантію, пояс і прикрасу, яку цариця Тера носила у косах. На грудях у неї був Самоцвіт Семи Зірок у золотій оправі на кшталт скрученого лотосового стебла. Під час вінчання на нього впав сонячний промінь, і самоцвіт засяяв, наче жива істота.

Напевне, викарбувані на ньому слова вплинули на наше життя, бо немає щасливіших людей, ніж ми.

Ми часто згадуємо велику царицю і розмовляємо про неї. Якось я, зітхнувши, сказав, що мені жаль, бо вона не змогла відродитися для нового життя, а моя дружина, дивлячись мені в очі тим відстороненим замріяним поглядом, який подеколи в неї з’являється, відказала з любов’ю:

— Не сумуй за нею! Хтозна, може, цариця Тера знайшла ту радість, якої шукала? Любов і терпіння — це все, з чого можна створити щастя у цьому світі, в світі минулого чи майбутнього, світі живих чи мертвих. В неї була своя мрія, і це все, що кожен із нас може просити!