Самоцвіт семи зірок

Розділ IV Друга спроба

Видовище, яке постало перед моїми очима, було сном, що втілився у дійсність. Кімната була такою, якою я бачив її востаннє, лише тіні зникли від яскравого світла, і кожна річ була цілковито реальною.

Біля порожнього ліжка сиділа медсестра Кеннеді. Щоб хребет був прямим, вона підставила собі подушку, але її шия була зовсім нерухома, як у людини в каталептичному трансі. Вона взагалі ніби перетворилася на камінь. На її обличчі не було жодного особливого виразу — ні страху, ні переляку — нічого, що можна чекати від людини в такому стані. Її розплющені очі не виказували ні подиву, ні цікавості. Вона просто не існувала — була жива, та геть нічого не тямила.

Постіль була розкидана так, ніби пацієнта витягнули з неї. Верхній край простирадла звисав аж до підлоги, поблизу лежав один із бинтів, якими лікар перев’язав поранене зап’ястя. Інші бинти були розкидані по підлозі, ніби вказуючи, де зараз лежить хворий. Це було майже те саме місце, де його знайшли минулої ночі,— під великим сейфом. І знову ліва рука була витягнута до сейфа. Але цього разу зловмисник учинив по-іншому: він спробував одрубати руку і зняти браслет. Зі стіни зняли тяжкий ніж «кукрі» — один з тих, які мають форму вигнутого листка, ними користуються гурки в Індії,— ним і була вчинена спроба. Та ножа щось затримало, бо в руку поцілило тільки вістря: зовнішній бік зап’ястя розпанаханий до кістки, з рани цебеніла кров. Крім цього, давня рана теж була роздерта: з неї кров аж струмувала.

Коло батька стояла навколішках міс Трелоні, її біла нічна сорочка була замурзана кров’ю. Посеред кімнати перезаряджав револьвер сержант Доу. У нього були червоні набряклі очі, він, здавалося, ще не зовсім прокинувся і не розумів, що навколо нього відбувається. Біля дверей стояли слуги з ліхтарями в руках.

Коли я підвівся і рушив до міс Трелоні, вона підхопилася на ноги і показала на мене. Ніколи не забуду, який вигляд мала вона, коли встала з калюжі, вся вимазана кров’ю, що струмками стікала на її голі ноги.

Мені здається, я просто заснув, і той чудернацький запах не вплинув на мене. Респіратор приніс певну користь, хоча й не відвернув трагедії, жахливі наслідки якої були переді мною. Зараз я розумію, який переляк викликав у всіх мій вигляд. На мені був респіратор, який затуляв рота й носа, чуприна скуйовдилася під час сну. Приголомшений детектив підняв револьвер і націлився, щоб вистрілити в мене, але я встиг зірвати респіратор і криком зупинити його.

Як не дивно, напругу цієї ситуації досить простим способом розрядила місіс Грант: помітивши, що її молода пані вбрана в саму лише нічну сорочку, вона принесла халат і накинула на неї. Цей простий учинок повернув усіх до реальності, й ми взялися до найбільш невідкладної справи — треба було зупинити кровотечу в містера Трелоні. Вже сама ця думка втішила мене: адже кровотеча була доказом того, що він іще живий.

Отриманий минулої ночі урок не минув даремно: тепер чи не кожен із присутніх знав, що робити в такій ситуації, і вже за кілька секунд на руку наклали джгут, а потім послали по лікаря. Ми перенесли містера Трелоні на диван, де він лежав учора, і, зробивши для нього все, що було в наших силах, звернули всю увагу на сиділку. В усій цій метушні вона навіть не поворухнулася: штивна і пряма, вона сиділа в кріслі, рівномірно дихаючи і доброзичливо усміхаючись. Поки ми міркували над ситуацією, місіс Грант повела молоду пані до її спальні, допомогла їй переодягнутися, тож коли вона повернулася, на ній був халат і капці, а з рук зникли сліди крові.

Вона була значно спокійнішою, хоча й досі тремтіла, а лице було смертельно бліде. Я побачив, як вона поглянула на батькову рану, перевела погляд на кімнату, вдивляючись по черзі в кожного з присутніх, але, здавалося, не знаходила розради. Щоб заспокоїти її, я сказав:

— Зі мною вже все гаразд, я просто заснув.

Задихаючись, вона ледь промовила:

— Заснули! Ви! Батько у небезпеці! Я думала, ви насторожі!

Я відчув укол справедливості у її закиді, але й справді хотів допомогти, тому сказав:

— Просто заснув. Це справді погано, я знаю, але зверніть увагу на оце «просто». Якщо б я не був таким обережним, то зараз був би схожий на нашу сиділку.

Вона швидко звернула свій погляд на зловісну фігуру, яка схожа була на статую, і її обличчя пом’якшало. Зі звичною ввічливістю вона промовила:

— Пробачте мені! Я не хотіла бути жорсткою! Але я зараз така засмучена і налякана, що, напевне, сама не розумію, що кажу. О, це жахливо! Я щохвилини очікую нової біди, кошмару чи таємниці.

Це вразило мене, і я від усього серця сказав:

— Не думайте про мене! Я на це не заслуговую. Я був насторожі, але заснув. Все, що я можу сказати, — я не хотів і пробував того уникнути, але сон захопив мене непомітно. Хоч як там було, це вже сталося і цього не повернути. Можливо, колись ми все збагнемо, але зараз давайте спробуємо здогадатися, що скоїлося. Розкажіть мені все, що пам’ятаєте!

Здається, спроба пригадати трохи пожвавила її, і, заспокоївшись, вона заговорила:

— Я спала, коли раптом прокинулася з тим самим жахливим відчуттям, що батькові загрожує страшна і неминуча небезпека. Я підхопилася і побігла в його кімнату. Довкола була непроглядна темрява, та коли я відчинила двері, там було достатньо світла, щоб я побачила батькову нічну сорочку і зрозуміла, що він лежить на підлозі біля сейфа, точнісінько так, як і першої ночі. Тоді, мені здається, я на мить утратила глузд.

Вона замовкла і здригнулася. Мій погляд впав на сержанта Доу, який знай крутив револьвер у руках.

Я спокійно сказав:

— А тепер, сержанте Доу, розкажіть нам, у що ви стріляли?

Полісмен, здавалося, зібрався з думками, і саме звичка підкорятися допомогла йому в цьому. Поглядаючи на слуг, які залишалися в кімнаті, він сказав із тим відтінком серйозності, який властивий усім представникам закону при зверненні до незнайомців:

— Сер, вам не здається, що ми можемо дозволити слугам піти? Тоді ми зможемо краще увійти в суть справи.

Я ствердно кивнув, а слуги, зрозумівши натяк, неохоче вийшли. Коли останній зачинив по собі двері, сержант Доу сказав:

— Напевне, я краще розкажу вам, сер, про свої враження, ніж буду просто перераховувати свої вчинки. Точніше, наскільки я їх пригадую.

Тепер у його поведінці з’явилась стримувана повага, яка виникла через усвідомлення незручності власної позиції.

— Я ліг спати з револьвером під подушкою. Пам’ятаю, це останнє, про що я подумав. Не знаю, чи довго я спав. Я вимкнув світло, і було досить темно. Мені здалося, що я почув зойк, але я не певен, бо відчував тягар у голові, як це буває у людини, котру зашвидко викликали на службу після додаткової роботи. Хай там як, але я одразу подумав про пістолет. Вийнявши його, я вибіг на сходовий майданчик. Тоді я почув крик, гукали на поміч, тож я помчав сюди, до кімнати.

В кімнаті було темно, адже лампа біля доглядальниці була вимкнена і єдине світло падало з коридору через відчинені двері. Міс Трелоні стояла навколішках поруч із батьком і кричала. Мені привиділося, ніби щось рухається поміж мною і вікном, тож я вистрілив. Воно метнулося праворуч, опинилось між вікнами, і я знову вистрілив. Тоді ви встали з великого крісла і підійшли з тою маскою на обличчі. Мені здалося — як я вже казав, я був трохи приголомшений і напівсонний, тому вірю, сер, що ви візьмете це до уваги, — мені здалося, що ви і є тим, у що я вистрілив. І я вже збирався вистрілити вдруге, коли ви скинули маску.

Тут я перепитав його:

— Ви кажете, що думали, ніби я був тим, у що ви стріляли? Що це було?

Сержант почухав потилицю.

— Ну ж бо, — наполягав я, — що це було?

Відповідь була тиха:

— Не знаю, сер. Мені здалося, там щось було, але що це таке чи на що схоже, я не маю найменшої гадки. Напевне, це тому, що я думав про пістолети, перш ніж заснути, і увійшов сюди ошелешений і напівсонний — сподіваюся, надалі ви пам’ятатимете про це.

Він чіплявся за цю причину так, ніби це була його остання соломинка. Мені зовсім не хотілось робити його своїм ворогом, навпаки, я хотів мати його союзником. Крім того, тінь власної вини досі висіла наді мною, тому я сказав так м’яко, як тільки міг:

— Авжеж, сержанте! Ваш порив був правильний, хоча, звісно, в напівсонному стані, в якому ви перебували, і можливо, певною мірою через той вплив, який приспав мене, занурив у каталептичний транс доглядальницю, не слід було чекати від вас, що ви зважите всі обставини. Але зараз, поки справа ще свіжа, дозвольте поглянути на те місце, де ви стояли, й те, де я сидів. Ми зможемо простежити траєкторію ваших куль.

Звичне професійне завдання, здається, одразу ж захопило його: він здавався зовсім іншою людиною, тільки-но взявся до роботи. Я попросив місіс Грант потримати джгут, підійшов і став на те місце, де він стояв, і поглянув у темряву, куди він цілився. Крісло, з якого я підвівся, стояло на тому ж місці. Я попросив його націлитися, бо хотів простежити напрямок руху кулі. Одразу ж за кріслом стояла висока інкрустована шафа. Скляні дверцята були розбиті. Я запитав:

— Це напрямок першого чи другого пострілу?

Відповідь була негайна:

— Другого, перший пішов туди!

Він обернувся трохи ліворуч, ближче до стіни, де стояв сейф, і націлився. Я прослідкував за напрямком його руки і зупинив погляд на низькому столику, де серед інших диковин стояла мумія кота, яку так не любив Сильвіо. Я взяв свічку і швидко знайшов слід від кулі; Вона розбила скляну вазочку і тацю з чорного базальту, вишукано покарбовану ієрогліфами: канавки були наповнені якоюсь зеленкуватою замазкою, а вся поверхня рівномірно відполірована.

Куля розплескалася об стіну й упала на стіл. Я підійшов до розбитої шафи. Вона була сховищем для цінних старожитностей: там зберігалися великі жуки-скарабеї із золота, агату, зеленої яшми, аметисту, ляпіс-лазурі, опалу, граніту і синьо-зеленої порцеляни. На щастя, жодної з цих речей не зачепило. Куля пройшла крізь шафу, але, крім розбитого скла, не завдала ніякої шкоди.

Я не міг не помітити особливого розташування старожитностей на полиці шафи. Всі скарабеї, персні, амулети та інші речі були розкладені овалом навколо витончено вирізьбленої золотої фігурки бога з головою яструба, коронованої диском і пір'їнами. Я відклав докладніший огляд на потім, бо моєї уваги потребували терміновіші речі. Було очевидно, що тхнуло й від цих старожитностей: через розбите скло гостро потягло прянощами, смолою і бітумом.

Все це зайняло лише кілька хвилин. Я був здивований, коли помітив, що крізь жалюзі вже цідиться досвіток. Коли я повернувся до дивана і забрав джгут у місіс Грант, вона підійшла до вікон і підняла жалюзі. Тяжко уявити собі щось похмуріше, ніж кімната в сірих світанкових сутінках. Вікна виходили на північ, тож світло, яке падало знадвору, було сіре й убоге. Електричні лампи здавалися тьмяними і сліпучими заразом, а кожна тінь була чітко окреслена. Все було жорстке, холодне і невимовно похмуре. Обличчя непритомного чоловіка на дивані здавалось жовтим, неначе віск, а лице доглядальниці набуло зеленого відтінку. Лише обличчя міс Трелоні видавалось білим, і її блідість завдавала мені болю: я боявся, ніщо в цьому світі ніколи не зможе повернути йому життя і радість.

Полегшенням для всіх стала поява доктора Вінчестера. Він був захеканий, тож поставив тільки одне питання:

— Хтось може сказати мені, як завдали цієї рани?

Всі похитали головами, тож він замовк і взявся до своїх обов’язків. Він не заговорив, поки усі артерії не були перев’язані, а рани перебинтовані, якщо не брати до уваги тих кількох разів, коли він просив, щоб йому щось подали чи підтримали. Обробивши рани, він звернувся до міс Трелоні:

— Що сталося з доглядальницею Кеннеді?

Вона одразу ж відповіла:

— Не знаю. Я побачила її точнісінько в такому ж стані, як і зараз, коли зайшла в кімнату о пів на третю. Ми не чіпали її і не міняли її положення. Вона так і не прокинулася. Навіть постріли сержанта Доу не розбудили її.

— Постріли? А що, відома причина цього нового нападу?

Усі мовчали, тому я відповів:

— Ми нічого не виявили. Я був у кімнаті разом із сиділкою. Ще на початку вечора мені здалося, що запахи мумії роблять мене сонним, тож я придбав респіратор. Я одягнув його, коли розпочав спостереження, але він не вберіг мене від сну. Прокинувшись, я побачив кімнату, повну людей, міс Трелоні і сержанта Доу, напівсонного і задурманеного тим самим запахом, який подіяв і на нас. Йому здалося, ніби щось рухається у темряві, тож він двічі вистрілив. Коли я в респіраторі підвівся з крісла, він подумав, що я і є причиною лиха. Цілком природно, що він збирався вистрілити ще раз, але, на щастя, я вчасно себе назвав… Містер Трелоні лежав поруч із диваном, у такому ж положенні, як і минулої ночі, а нова рана на його запусті спливала кров’ю. Ми перенесли його на диван і наклали джгут. Це все, що ми знаємо. Ми не торкалися ножа, який лежить поруч із калюжею крові. Погляньте! — сказав я, підійшов і підняв його. — На вістрі червоніє кров.

Кілька хвилин доктор Вінчестер стояв непорушно, а потім промовив:

— Отже, все, що сталося цієї ночі, така ж таємниця, як і те, що сталося минулої?

— Саме так, — відповів я.

Він не сказав нічого у відповідь, але, звертаючись до міс Трелоні, промовив:

— Буде краще, якщо ми перенесемо сиділку Кеннеді до іншої кімнати. Гадаю, для цього немає перешкод?

— Звичайно! Місіс Грант, будьте ласкаві, погляньте, чи готова кімната доглядальниці, й попросіть двох слуг прийти і перенести її туди.

Місіс Грант негайно вийшла, а за кілька хвилин повернулася і сказала:

— Кімната готова, і слуги вже там.

За її вказівкою двоє слуг увійшли до спальні й, піднявши заклякле тіло сиділки Кеннеді, винесли його з кімнати. Міс Трелоні залишилась зі мною біля хворого, а місіс Грант пішла по лікаря.

Коли ми лишилися удвох, міс Трелоні підійшла до мене і, взявши мої руки в свої долоні, сказала:

— Сподіваюся, ви забудете все, що я наговорила. Я була така розгублена…

Я не відповів, лише взяв її руки і поцілував їх. Є чимало різних способів поцілувати руку леді, а я зробив це з повагою, тож мій учинок сприйняли з вихованістю і гідністю, якими відзначалася міс Трелоні.

Я підійшов до дивана і поглянув на непритомного чоловіка. Вже добре розвиднилося. Коли я поглянув на суворе, холодне, застигле обличчя, біле, як мармуровий постамент у сірому світлі, я не міг не відчути: за всім, що трапилося за останні двадцять шість годин, ховається якась велика таємниця.

Ці насуплені брови свідчили про якусь грандіозну мету, це високе, відкрите чоло ховало в собі якісь зухвалі плани, а широке підборіддя і масивна щелепа були ознаками незламної волі. Поки я розглядав його, мене знову охопило те сум’яття, котре минулої ночі стало провісником наближення сну.

Я стрепенувся і прийшов до тями. Зробити це було просто, бо тієї миті міс Трелоні підійшла до мене ближче і, спершись чолом на моє плече, тихо заплакала. Тут у мені прокинулася вся моя мужність, і це пішло мені на користь. Слова були зайві, ми й так зрозуміли одне одного, тож вона не ухилилася, коли я поклав руку на її плече, як робив це з маленькою сестричкою, коли вона прибігала до свого великого брата, щоб він утішив її в дитячих проблемах. Я взяв на себе роль її захисника, і це ще дужче зміцнило мене й очистило мій мозок від лінивого, сонного сум’яття.

Аж ось увійшов лікар. Його брови були насуплені, а губи стиснуті в тонку і жорстку лінію. Він глянув на пацієнта і сказав:

— Сон вашого батька й доглядальниці має однакову природу, от тільки у випадку з Кеннеді кома не настільки виражена. Проте я переконаний, що їй ми зможемо допомогти значно швидше, ніж цьому пацієнту, адже ніщо не заважатиме. Я відчинив усі вікна в її кімнаті, й заціпеніння її кінцівок минається, а шкіра, здається, стала чутливіша — чи радше не така нечутлива до болю.

— Але як, — запитав я, — сталося, що містер Трелоні так і перебуває у цьому стані, хоч, наскільки нам відомо, його тіло не було таке заклякле?

— На це я не маю відповіді. Проблема така, що ми або зможемо вирішити її за кілька годин, або для цього потрібно буде кілька днів. Але вона стане уроком і для нас, і, можливо, для багатьох, хто прийде після нас! — додав він із праведним запалом ентузіаста.

Цілий ранок лікар ходив із кімнати до кімнати, пильно спостерігаючи за двома пацієнтами. Він наказав місіс Грант залишатися з доглядальницею, а міс Трелоні або я (а частіше обоє) залишалися з пораненим.

Сержант Доу відбув у Скотланд-Ярд, щоб відрапортувати про події минулої ночі, а потім у місцевий відділок, щоб домовитися про прибуття його колеги Райта, як це було домовлено зі старшим офіцером Доланом. Коли він повернувся, стало зрозуміло, що йому добряче дісталося за постріли в кімнаті хворого. Його зауваження трохи просвітили мене у цьому питанні:

— Хороший характер все-таки чогось вартий, сер, хай що там кажуть. Бачите! Я й досі маю дозвіл на використання зброї.

Той день був довгий і напружений. До вечора сиділці Кеннеді стало настільки краще, що у неї зовсім зникла задерев’янілість кінцівок. Дихала вона спокійно і рівно, але повіки вже заплющилися, і на обличчі з’явився пасивний сонний вираз.

До настання вечора доктор Вінчестер привів іще двох сиділок: одна з них повинна була залишатися з Кеннеді, друга — розділити час спостереження з міс Трелоні, яка наполягала на тому, щоб особисто залишатися з батьком. Готуючись до чергування, вона поспала кілька годин по обіді.

Порадившись між собою, ми встановили порядок чергувань у кімнаті містера Трелоні. Місіс Грант повинна була залишатися біля пацієнта до дванадцятої, після чого її заступить міс Трелоні. Нова сиділка мала перебувати в кімнаті міс Трелоні й відвідувати спальню хворого що п’ятнадцять хвилин. Лікар залишався до дванадцятої, тоді його заступав я. Один із детективів повинен залишатись поруч із кімнатою цілу ніч і періодично навідуватися до неї. В такий спосіб спостерігачі перебували б під наглядом, і повторення подій минулої ночі, коли обидва вартові були виснажені, можна було уникнути.

Коли сонце сіло, дивна і похмура тривога охопила всіх нас; кожен по-своєму готувався до чергування. Лікар Вінчестер сказав мені, що й собі купить респіратор. Ця ідея так йому сподобалась, що я переконав і міс Трелоні надіти респіратор, коли прийде її черга вартувати.

Й от настала ніч.