Ще літо, але вже все зрозуміло

{ хоч ранки на руках лишилися }

Сестра придумала все якнайліпше. Я ще їхав у автобусі з Франківська, як вона потелефонувала, що чекатиме в Брустурах на зупинці біля каплички, і коли зійду, то одразу подамося на річку. В мені трохи пробивалася втома і підганяла додому, до сну, але згадки про колишні цілолітні походи на річку додали жвавості в серце. Тим більше, з дороги хотілося змити пил і піт.

Завжди найкраще на прокуравському роздоріжжі між Космачем і Брустурами вибирати Брустури і спускатися вниз під могутньою скалою, переїхати чи перейти міст над річкою, яка встигає підморгнути блискотливими хвильками, і знову піднятися шляхом поміж зеленню. А вже далі починаються дерев’яні й цегляні хати, сінокоси і толоки, люди, корови і пси.

Зупинка біля каплички — друга на території села. Недавно поробили симпатичні дашки з любою і милою назвою «Брустури», так що вже на першій хочеться виходити, бо вже приїхав на свою землю, але таки їду до другої. А сестра вже на місці, і ми справді одразу йдемо до річки. Повз лікарню і вниз. Від центральної дороги менше десяти хвилин. А там знову зелень і вода. Ах!

Надто глибоких плес на нашій річці Брустурці нема. Метрів по три-чотири глибини є у Гучку і під Олексиним, але то трохи вище за течією від нашої хати. Такі глибокі лиш два невеликі відрізки річки, а так усюди можна легко переходити вбрід, підкотивши штани до колін. Тому плесо під лікарнею завглибшки десь метр сімдесят приємно здивувало. Бо раніше і тут, і ще в кількох місцях було хіба до півтора метра. Але цього року хлопці трохи загатили камінням, і вже й тут є де купатися.

Сонце заходить, і настає легка прохолода, але вода тепла-тепла, тому не хочеться з неї виходити, а просто пливти на спині довго-довго і дрімати. Але довго не вдається, бо впираюся головою у загату. Добре і так, бо навіть якщо вийти з води, нема чого журитися — вдома чекає смачна мамина вечеря. Цього разу — пісні (бо п’ятниця) терчіники (деруни) і лопатки (сорт квасолі, яку подається у стручках), засмажені в томатному соусі. Рідний і смак хліба з місцевої пекарні.

А ще вдома звістка, що йтиму завтра замість тата на роботу. Тато їде до Косова на базар. Повернеться в обід. Доти маю працювати з його напарником Андрієм на деревообробних верстатах. На роботу на восьму ранку, як і мені на радіо. Проте в тата нема вихідного в суботу, як у мене. Ну і специфіка праці інша. Хоча мені не звикати.

Пригадую, кілька років тому, коли їхав до Франківська на сесію, ховав свої подряпані руки в громадському транспорті, аби не бачили їх інші пасажири. Маю багато невеликих шрамів. Коли чорніли засохлі струпи, то це здавалося негарним. Тепер же, коли їду в автобусі на Брустури, то часом хочеться ховати руки тому, що надто добре вони вимиті. Хоч сухі мозолі з долонь ніколи не сходять, але шкіра довкола нігтів надто рівненько заросла. Аж не личить така акуратність.

Татова робота все повернула на місце. Відчув себе органічно в роботі з деревом. І вже за кілька перших хвилин з’явилася перша подряпина. Їх за день завжди робиться багато, бо робиться робота. Одні ранки гояться, інші — з’являються. За півдня праці не менше ніж з восьми місць текла кров. Звісно, небагато. Але й зараз ще маю чотири ранки у струпах, що якби їх зачепити, то потекла б червона.

Невеликі кровотечі чи легкий біль не страшні. Вони навчають. Або нагадують. Наприклад, про смертність. Коли про це згадуєш, то якось простіше дивишся на життя. А позаяк при фізичній роботі часто трапляються незначні болі чи поранення, то й люди такі простіші і з ними добре говорити. Зовсім інакше, ніж з людьми, для яких мова є інструментом роботи. З такими спілкуюся в містах. І в мене самого так трохи є. Ти більш-менш знаєш, яке слово треба вжити, аби було так, як треба. А люди фізичної праці мають мову за щось загадковіше, ніж праця. Але водночас — за щось малосерйозне, тому й не надто на неї покладаються. Та коли говорять, то звучить так гарно і радісно, як мала дитина вчиться ходити і в неї виходить.

На обід мама приготувала зупу з м’ясом і картоплю, политу підливою із засмаженої на салі сметани і притрушену кропом. До картоплі — свіжоквашені огірки. Після обіду вже тато пішов допрацьовувати, а я з сестрою — на річку. Гарно плавалося і звільнялося від набутої у праці тирси. Після води стало свіжо, чисто і сонно. Коли прокинувся вже сьогодні, то міг би й не повірити, що був у вчорашній праці. Добре, хоч ранки на руках лишилися.