Ще літо, але вже все зрозуміло

{ та чи любиш, коли нещасний? }

З одною подругою ми часом листуємося. Хоча це надто гучно. Було максимум по два електронних листи з обох сторін. Тим не менше, таке враження, ніби це в нас довго й епічно. Ми домовилися писати, замовляючи теми одне в одного. Коли знов прийшла моя черга, то тема була — сімейні стосунки. Власне, треба було написати щось таке, що могло би зарадити в ситуації, коли подружня пара (друзі подруги) вирішила розійтися. Обоє з подружжя порізно радилися з нею, щось розповідали, а вона не знала, що робити і як бути. То що ж міг зробити я?

У нас не було домовлено відповідати негайно, тому я міг зволікати. А потім навіть забути. І лише зовсім випадково натрапив на молитву за тих, у кого руйнуються сім’ї: Господи, Iсусе Христе, Боже наш! Ти обіцяв пречистими устами Своїми: «Якщо двоє з вас дійдуть згоди на землі просити про всяку річ, то хоч би що вони попросили, буде їм від Отця Мого Небесного, бо де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них». Незмінні слова Твої, Господи, милосердя Твоє неосяжне i чоловіколюбності Твоїй немає кінця. Тому й ми, раби Твої, згодившись між собою, усердно просимо: спаси, Господи, i помилуй рабів Твоїх (імена) i всіх, у кого руйнуються сім’ї. Зміцни родини їхні, утверди любов між ними. Нехай налаштується життя їхнє не за людською грішною волею, але за Твоїм святим Промислом. Нехай прославиться в них святе ім’я Твоє на віки віків. Амінь.

Я одразу надіслав подрузі цю молитву з коментарем, що от тобі поміч. Бо що іще? Її відповідь була фатальною. Навіть молитися було вже пізно. Подружжя розійшлося. Але чого ж ми з самого початку про це не подумали? Адже навряд конче потрібно спеціальної молитви. Однак подруга засумнівалася: «Молитва не завжди допомагає». Хоч Iоан Золотоустий наголошував, що молитва згасила вогняну піч, загородила пащі левів, відкрила рай, вiдiмкнула засуви неба, неплідну зробила плідною і виправдала митаря…

Подруга вважає, що до Бога краще звертатись простіше. «Так принаймні щиріше виходить». І справді, по-всякому можна, і по-всякому може бути щиро. Але вона каже, що весь час щось просити — це егоїзм, і має відчуття, що Бог уже стомився від нас. Та молитва і є для того, щоб молитися. Ми знаємо Бога тому, що маємо на Нього зважати і можемо до Нього звертатися. Чи можуть батьки втомитися від своїх дітей? Можуть. Але вони все одно залишаться батьками і любитимуть своїх дітей. А навіть якби відмовилися своїм дітям у чомусь помагати, то це лише через людську слабкість, якої в Бога не може бути.

Так, людей багато, і всі чогось хочуть. Але, гадаю, «система» розрахована на велику кількість «клієнтів» і зможе опрацювати всі прохання. Невже можна сумніватися і припускати, що можуть статися збої? Бо якщо ти — один з мільярдів — маєш досить розуму, щоб задуматися про те, чи Бог зможе всіх почути, то невже Бог, який створив ці мільярди умів, не передбачив можливості опрацювати їхні звернення?

Ці теми складні, важкі, бо коли говоримо про них, то розуміємо свою гріховність, а гріхів же треба уникати. І це непросто. Тому легше не згадувати і не казати, що ось я бачу цей гріх і його треба позбутися. Легше оминути. На секунду заплющити очі і далі жити легко.

Невже гріх бути щасливим? Але, може, найбільше в щасті — могти зносити нещастя. Щастя — це коли ти усміхаєшся, радієш, коли робиш те, що дає тобі втіху, а не страждання. Якщо Бог — це любов, то Він не хоче, аби ми страждали і змушували себе робити «абсурдні» речі, суті яких навіть не розуміємо, але так треба. Водночас, Бог також хоче, щоб ми ще й любили тих, через кого таки страждаємо. Ми через себе страждаємо. До чого тут інші? Коли ти щасливий, то ти любиш увесь світ. Та чи любиш, коли нещасний?

Коли я вже ніби дописав цю колонку, то перепитав у подруги, чи можна використовувати її міркування. Вона люб’язно дозволила. Усе ж подруга. А потім додала: «А знаєш, у тієї пари вже все добре».