Ще літо, але вже все зрозуміло

{ робота з деревом }

Майже затужив, як цим пройнявся. А було так, що просто мав трохи чекати. Щоб чекати не марно, взяв із собою термочашку з кавою і книжку Миколи Яновського. То, по суті, його повне зібрання. Дві повісті читав раніше, а тепер узявся за оповідання. Думав, що чекатиму недовго, тому встигну одне чи два прочитати. Але чекання видалось тривалим і читання теж.

Був час не лише прочитати текст, а й посмакувати емоціями, що від нього приходили. Позгадувати всякого гірського. Бо Микола Яновський писав майже винятково про життя в Гуцульщині. Люди, смереки, полонини…

Одне з оповідань називається «Трійця». Головний герой — вдатний різьбяр на схилі літ, який уже встиг багато зробити, здобути славу й навіть відчути, як вона набридає. А тут у нього починає слабнути зір, і майстер вирішує зробити свою останню бездоганну трійцю (підсвічник на три свічки) — й на цьому край. Щоб не робити далі гірше.

Довго коло того виробу працює, але таки виходить те, що треба. І все. Складає різці до скриньки, прибирає в майстерні й починає відпочивати. Довго спить, мало що робить, хіба коло маржини. Адже вік прожив і на то заслужив. Зрештою, відчувається втома і старіння тіла. А в хаті красується трійця, як ствердження змістовності життя. Саме в ній запалять свічки, коли помре.

Але одного дня майстер з іншого села приносить цимбали для його онука, які замовив зять. Гість виявляється сином давнього товариша головного героя. Цимбали одразу захоплюють філігранною роботою. Коли ж гість ще й виконує гуцульську мелодію, то в голові головного героя все перевертається. Він розуміє показовість власної гордині, коли припинив різьбити, щоб не почати робити гірше. Адже найбільше важить не довершеність, а процес.

Коли мова зайшла про плату за цимбали, то гість мовив, що майстер у майстра грошей не бере. У відповідь на це головний герой подарував свою трійцю. Він уже знав, що зробить ще багато не гірших.

Прочитав собі це, і так мене пройняло, що майже затужив. Я ж насправді все своє життя працював руками. І йдеться не про яку-будь фізичну працю, а саме про роботу з деревом. З малого малку майстрував собі дерев’яні мечі. Одного мав такого, що й донині зберігся. Він дубовий і тому завжди витримував, коли вдарявся о меч брата. А братові смерекові мечі завжди ламалися.

Ще сестра просила робити ліжечка і шафки для її ляльок. І теж, мабуть, одна з ляльок уже кілька років спить у такому ліжечку, чекаючи, коли якась нова малеча її розбудить.

Один час особливо цікаво було вирощувати курей. І коли вилупилися малі курчата, то їх до великих курей не пустиш, бо задзьобають. Тому треба було змайструвати скриню, в якій їх тримати. Але й потрібен був простір, щоб їм було де бути. Я тоді взяв великий ящик, у який на зиму складали яблука, й приробив до нього стіну з дверцятами. Так що курчата мали де бути вночі, а як наставав день, то я виносив їх з ящиком, відкривав дверцята й пускав пастися.

З дев’ятого класу до четвертого курсу працював за токарним верстатом, за яким тато й досі працює. Тоді точив з дерева різні ужиткові сувеніри. В міжчассі появилася не дуже вдала з вигляду, але практична книжкова полиця, всілякі скриньки тощо.

Апогеєм мого майстрування стала перемога на районній олімпіаді з трудового навчання. А тут уже кілька літ, як міська робота, і я нічого руками не роблю. Така туга, така туга.

Звісно, коли буваю у батьків, роботи дають, але більше такої, як рубання дров чи косіння трави. Ще тато завжди викликає мене, коли треба від стайні вивезти купу гною на дальший город. Для цього маємо вилами перекидати купу на вантажівку, відвезти, а потім розвантажити. Це теж хороша робота, але іншого плану. Мабуть, більш доступна й більш поширена.

А робота з деревом трохи глибша й тонша. Звісно, зробити стілець — не вирізьбити таріль, але й то треба хотіти вміти, аби змогти. Не для мистецької вартості, не для музеїв чи вітрин, а для себе. Бути столяром чи теслею — це вже вибрати професію. Мабуть, саме таку й вибрав би, якби не почав писати. Але якби не почав писати, то не написав би про це.