Ще літо, але вже все зрозуміло

{ наша хороша стадність }

Є собі інтернет і є собі гуцульська Верховина. Я зараз у Києві і ніби від того далеко. Себто від Верховини. Інтернет — під руками. Але є у Верховині газети і сайти, які викладають місцеві новини. В тому числі й у фейсбуці. Так що час від часу натрапляю на різні повідомлення. Наприклад, з якоїсь нагоди відбувся гарний концерт або на околиці котрогось села пограбували магазин…

А сьогоднішнє повідомлення особливо гарне: «Новозбудована церква в селі Замагора засяяла золотими куполами». На додачу — фоторепортаж! І люди — такі святкові. В гуцульських строях. На їхніх тілах буяють барви вишивок і оздоб. Вони раді! Усміхаються! То нічого, що усмішка морщить лице. Вона й добрить його.

У такі моменти спільної радості люди справді добрішають. І спровокувати на щось недобре важче, бо не хочеться в чомусь бабратись і докопуватись. У спільній радості хочеться прощати.

Це теж якоюсь мірою вплив маси. Те, що часом називають у негативному ключі стадним інстинктом. Але тут нема на що ображатися, бо також може бути стадо корів. А корова — хороша тварина. Дає смачне молоко. З нього сир, сметана, масло. Корова дихала на маленького Ісуса, коли він народився, і цим гріла його. Крім того, корова велика, спокійна і добра. А спокій є тоді, коли є певність у собі.

Без стадного інстинкту, певно, не можна обійтися, якщо бути з людьми. А людина є переважно для того, щоб бути з кимось. Ділити радість. Ділити смуток.

Так уже повелося, що бути самому переважно гірше. Бо радість не так тішить у самоті, ніж якби було з ким її прийняти. А смуток ще більше гнітить, ніж якби було з ким його розділити.

Спільність вчить зважати на інших. Мати їх за людей. За рівних.

Так само спільність, стадний інстинкт, є і в злості. Зі злості спільно можна теж багато чого накоїти. Бо самому зважитись важко. А разом і батька легше бити.

Але, так чи інакше, маємо більше волі, ніж корови. Нас не зганяють у стадо і не провадять на пасовисько. Ми самі пристаємо або до стада радості, або до стада злості. Маючи мінімальну волю, рішучість, можемо змінити своє становище. Головне — хотіти й розуміти, чого саме прагнемо.

Може бути гладеньке бліде холодне лице без зморщок, схоже на гіпсове. А може бути як перемерзле яблучко під весну, але з усмішкою, яка все згладжує і робить ті зморшки красивими.

Бо кілька тижнів тому була й сумна звістка — у містечку Залізці на Тернопільщині в одну ніч підпалили дві церкви. Католицьку й православну. Встигли погасити, відновлюють. Але багато пошкоджено.

Чого так сталося? Бо йде боротьба проти нашої спільності. А в маленьких містечках та селах церква — чи не єдине місце, де велика кількість мешканців може сягати спільності. І в молитві під час служби, і в мирній, радісній розмові після.

Коли людина сама, вона, звісно, може доходити до геніальних ідей. Але відтак зазнає суму, бо ні з ким поділитися.

І таки не багатьом дано бути плідними на самоті. Переважно приходить сум’яття і думки про марноту світу, життя і всього. Тоді як радість життя ми пізнаємо в перебуванні з рідними, друзями чи навіть у випадковій розмові з нібито випадковими людьми. Але саме в спілкуванні можемо доходити спільних і позитивних рішень.

Спільність — велика сила. З перших днів почали ремонтувати підпалені церкви. В перші неділі правили служіння надворі, але правили. Бо церква — не лише споруда. Церква — це люди в мирі й радості. І зовсім не конче, щоб були куполи. Просто куполи — теж як усмішка, яку видно здаля.