Шляхи свободи. Зрілий вік

ІХ

Була шоста година; виходячи зі своєї контори, Даніель зиркнув на себе в дзеркало у передпокої, подумав: «Починається!», і йому зробилося страшно. Він подався вулицею Реомюр: тут можна було заховатися, це була всього лиш зала під відкритим небом, зала втрачених кроків. Вечір спорожнив ділові будівлі, що стояли обабіч вулиці; не було ніякого бажання опинитися за їхніми темними шибами. Звільнений зір Даніеля струмів просто поміж цими дірявими бескидами аж до небесної калюжі, рожевої, недвижної плями, що насилу видніла вдалині поміж будинками.

Але й тут непросто було заховатися. Навіть на вулиці Реомюр він аж надто впадав ув око; високі нафарбовані повії, виходячи з крамниць, кидали на нього зухвалі погляди, і він почував себе голим. «Шльондри», процідив він крізь зуби. Він боявся вдихнути їхній запах: скільки б жінка не милася, від неї все одно тхне. Слава богу, жінки зустрічалися не так часто, бо, попри все, ця вулиця була не для них, а чоловіки не звертали на нього уваги, вони на ходу читали ґазети або втомлено протирали скельця своїх окулярів, або ж зачудовано посміхалися в порожнечу. Це була справжня юрма, хоча й не дуже густа, котилася вона помалу і, здавалося, розчавлювала його своїм важучим тягарем, неначе доля. Нога в ногу Даніель попрямував у цій повільній вервечці, він запозичив у цих людей їхню сонну посмішку, їхню невизначену і загрозливу долю, він загубив себе: в ньому відлунювало тільки глухе дудоніння лавини, тепер він був тільки обмілиною забутого світла: «До Марсель ще зарано, в мене є трохи часу, аби пройтися».

Він випростався, напружений і недовірливий: він знову віднайшов себе, він ніколи не міг загубити себе надовго. «В мене є трохи часу, аби пройтися». Це означало: зараз я піду на ярмарок, йому вже давно не вдавалося обманути себе. Та навіщо? Йому хотілося піти на ярмарок? Що ж, він піде. Піде, тому що не має анінайменшого бажання відмовитися від нього: вранці коти й візит Матьє, потім чотири години остогидлої роботи, а ввечері Марсель, це нестерпно, я можу хоч трохи відшкодувати собі ці збитки.

Марсель — це болото. Вона дозволяла повчати себе цілими годинами, казала: так, так, завжди так, і думки грузнули в її голові, існувала вона тільки позірно. Приємно якусь часину повтішатися з йолопів, попускаєш мотузочок, і вони злітають у повітря, великі й легесенькі, мов надувні слони, а потім смикнеш і вони вертаються назад і погойдуються простісінько над землею, збуджені й приголомшені, танцюють незграбними стрибками з кожним посмикуванням, та йолопів треба часто міняти, а то все скінчиться відразою. Крім того, зараз Марсель прогнила, в її кімнаті таке повітря, що й не дихнеш. Вже давно, заходячи до неї, він не міг не принюхуватися. Нічим там ніби й не тхнуло, та він ніколи не був до кінця упевнений в цьому, в глибині бронхів увесь час була якась тривога, часто це викликало астму. Я піду на ярмарок. Йому не треба було виправдовуватися перед собою, втім, усе це було геть невинне: він хотів поглянути на поведенцію гомиків, коли вони шукають собі партнера. Ярмарок на Севастопольському бульварі уславився на свій лад, це там інспектор Міністерства фінансів Дюра знайшов блудягу, котра його вбила. Педики, що в очікуванні клієнта прогулювалися перед ігровими автоматами, були набагато цікавіші, ніж їхні колеґи з Монпарнасу: партнери на одну ніч, куці чоловічки з кепськими манерами, нахабні й брутальні, з хрипкими голосами, підступні й злодійкуваті, вони просто шукали нагоди заробити десять франків і повечеряти. А були ще ж і пасивні гомики, сміх та й годі, ніжні й немов би аж шовковисті, з медовими голосами, якимось полиском ув очах, мерехтливим, покірним і розгубленим. Даніель терпіти не міг їхньої упокорености, в них завжди був такий вигляд, наче вони вони визнають перед судом свою провину. Йому хотілося відлупцювати їх, людину, що сама себе засуджує, завжди хочеться принизити, щоб зробити її ще більш винною, щоб геть звести внівеч остатні крихти її гідности. Зазвичай він спирався об стовп і пильно розглядав їх, поки вони, мов павичі, розпускали хвости під лінькуватими, насмішкуватими поглядами своїх молодих коханців. Педики приймали його за поліцейського шпига чи за сутенера якої-небудь «дитинки»: він псував їм усе задоволення.

Даніель зненацька поспішив і наддав кроку: «Ото вже посміюся!» В горлі в нього пересохло, сухе повітря палало довкруг нього. Він більше нічого не бачив, перед очима була пляма, згадка про згусток світла кольору яєчного жовтка, пляма відштовхувала його і притягувала заразом, йому хотілося бачити це огидне світло, та воно ще було далеко, воно висіло поміж низькими стінами, мов запах підземелля. Вулиця Реомюр зникла, розвіялася, перед ним залишалася тільки дистанція з перепонами, людьми: це було наче марення. От тільки у справжніх мареннях Даніель ніколи не сягав кінця вулиці. Він звернув на Севастопольський бульвар, розпечений під безхмарним небом, і збавив кроку. Ярмарок: він уздрів там вивіску, переконався, що обличчя перехожих йому незнайомі, й увійшов.

Це було довге закурене приміщення, що скидалося на кишку, з суворою потворністю брунатних стін і кислим духом складського анґару. Даніель занурився в жовте світло, воно було тут іще нудніше й масніше, ніж зазвичай, світ білого дня пхав його в глибину зали; для Даніеля це було світло морської хвороби: воно нагадувало йому ніч, яку він, конаючи, провів на кораблі, що плив із Палерма: в порожньому машинному відділенні стояла така ж сама жовта імла, часом вона йому снилася, він перелякано кидався зі сну й аж не тямив себе од щастя, що довкола сутінки. Години, котрі він проводив на ярмарку, здавалися йому ритмічним глухим гупанням шатуна.

Попід стінами стояли здоровецькі скриньки на чотирьох ніжках, то були ігрові автомати. Данієлеві всі вони були знайомі: футбольна команда, шістнадцять дерев'яних розфарбованих фіґурок на довгих мідних стержнях, гравці в поло, бляшане авто, яке треба було пускати по матер'яній доріжці поміж полями і будинками, п'ятеро чорних котиків на даху в місячному сяєві, їх збивали п'ятьма пострілами з револьвера, електричний карабін, автомати з шоколадом і парфумами. В глибині зали були три ряди кінопроекторів, назви фільмів виділялися великими чорними літерами: «Молода родина», «Пустотливі покоївки», «Сонячна ванна», «Обірвана шлюбна ніч». Якийсь пан із лорнетом покрадьки підійшов до одного з тих проекторів, укинув двадцять су в шпарину і з незграбною квапливістю прилип до шкляного вічка. Даніель задихався: через цю пилюгу, через цю спекоту, а тут ще з того боку стіни почали розмірено й гучно гупати. Ліворуч він угледів заманку: вбого зодягнені молодики з'юрмилися довкола двометрового манекена неґра-боксера, в котрого посеред живота була шкіряна подушечка і циферблат. Їх було четверо, білявець, рудий і двоє чорнявих, вони познімали свої піджаки, позакасували рукави сорочок на своїх вутлих рученятах і, мов дурнуваті, знай гамселили по тій подушечці. Стрілка на циферблаті показувала силу їхніх ударів. Вони крадькома зиркнули на Даніеля й почали гамселити ще дужче. Даніель грізно подивився на них, аби показати, що вони помилилися, й обернувся до них спиною. Праворуч, біля каси, на світлі, він угледів гінкого молодика з сірим обличчям, на ньому був геть зіжмаканий костюм, спідня сорочка і м'які черевики. Він таки напевне не був педиком, як оті четверо, принаймні здавалося, що він їх не знає, заблукав сюди він випадково, — Даніель голову був ладен заставити, що це так, — і був зайнятий спогляданням механічного крана. Трохи згодом, спокусившись, звичайно, електричною лампою і фотоапаратом «Кодак», що лежали за шклом на купі цукерок, він нечутно підійшов ближче і з хитрим виглядом укинув монету в шпарину, потім трохи відступив назад і, здавалося б, знову поринув у роздуми, замислено погладжуючи пальцем крильця носа. Даніель відчув, як по спині пробігли добре знайомі дрижаки: «Він дуже любить себе, — подумалося йому, — він любить пестити себе». Так люди були найбільш привабливі, найбільш романтичні: ці насилу помітні порухи свідчили про несвідому грайливість, глибоке і тихе замилування самим собою. Молодик жваво ухопився за обидві ручки автомата і почав уміло маневрувати ними. Зі скреготом трибків і старечим тремтінням кран обернувся довкола своєї осі, ввесь автомат аж двигтів. Даніель зичив йому виграти бодай електричну лампу, та віконце виплюнуло лише декілька барвистих цукерок, що скидалися на дрібні сухі квасолини. Проте молодик начебто не розчарувався, він понишпорив у кишені й дістав ще одну монету. «Це останні копійки, — вирішив Даніель, — він не їв з учорашнього дня». Втім, не варто. Не варто було уявляти собі, ніби за цим чарівливим худорлявим тілом, що зайняте саме собою, стоїть якесь таємниче життя, повне злигоднів, свободи і надії. Не сьогодні. Не тут, у цьому пеклі, під цим зловісним світлом, з глухим гупанням у стіну, адже я дав собі обітницю бути стриманим. І все ж таки Даніель пречудово розумів, як можна потрапити в залежність від одного з цих автоматів, потроху програвати на нім грошенята і знову й знову пробувати відігратися, з горлом, що пересохло від шалу і запаморочення: Даніель дуже добре міг зрозуміти таке запаморочення. Кран почав обертатися з обережним і примхливим рипінням: здавалося, цей нікельований автомат тішиться сам із себе. Даніель злякався: він ступнув уперед, він аж палав од бажання покласти долоню на руку молодика, — він вже відчував дотик вичовганої, шерехатої тканини, — і сказати йому: «Не грайте більше». Марення зараз почнеться знову, в ньому буде присмак вічности і цей переможний тамтам потойбіч стіни, і цей приплив смиренної журби, що піднімається в ньому, цієї нескінченної і звичної журби, що, мов повінь, затоплює все, йому доведеться виходити з неї цілі дні й ночі. Та ввійшов якийсь пан, і Даніель відчув, що звільнився: він випростався і подумав, що зараз зарегоче. «Оце чоловік», подумалося йому. Він був трохи розгублений, та все ж задоволений, бо таки утримався від спокуси.

Пан хутко наближався, він ішов, згинаючи коліна, тулуб його був прямий. «Та ти носиш корсет, голубе», подумав Даніель. Йому могло бути років із п'ятдесят, він був старанно виголений, обличчя розумне, можна було подумати, що життя з любов'ю зробило йому масаж: персиковий колір обличчя під сивою чуприною, прегарний флорентійський ніс і погляд, трохи затвердий, надто вже короткозорий, ніж годилося б, погляд, що відповідає обставинам. Його прихід викликав сенсацію: четверо гомиків ураз обернулися, напустивши на обличчя вираз розбещеної невинности, потім заходилися гамселити кулаками черево того неґра, однак серце в них до того діла більш не лежало. Пан кинув на них швидкий, може, занадто вимогливий погляд, потім одвернувся і підійшов до спортивного автомата. Він крутнув залізні стержні і, посміхаючись, почав старанно розглядати фіґурки, наче його й самого бавила та примха, через яку він сюди прийшов. Даніель угледів ту посмішку і відчув, як болісно здригнулось його серце, всі ці навмисні витівки і виверти викликали в нього жах, йому захотілося втекти звідси. Та тільки на мить: він уже звик до цих безрезультатних поривань. Даніель зручніше сперся об стовп і втупив у того пана свій тяжкий погляд. Праворуч молодик у спідній сорочці дістав з кишені вже третю монету і втретє розпочав свій мовчазний танок довкола нікельованого крана.

Вродливий пан схилився над спортивним автоматом і провів пальцем по тендітних тілах маленьких дерев'яних гравців: він і не думав опускатися до прямих загравань, бо, звичайно ж, усвідомлював, що зі своєю білою чуприною і світлим убранням він достатньо ласий шматочок, щоб на нього позліталися всі оці молоді мухи. І справді, після коротких перемовин, від гурту відокремився білявчик, він просто накинув на плечі піджак і поволеньки підійшов до гома, тримаючи руки в кишенях. Вигляд у нього був несмілий і запобігливий, під густими бровами собачий погляд. Даніель з огидою глянув на його вгодований зад, на його гладкі, та все ж землисті селянські щоки, де вже поросла брудна рідка щетина. «Плоть жінки, — подумалося йому. — Вона розмішується, мов тісто». Цей пан поведе його до себе, викупає з милом, може, навіть покропить парфумами. Допіру він це подумав, як його знову охопила лють. «Мерзотники», пробурмотів він. Молодик зупинився за кілька кроків од пана і почав теж вдавати, ніби розглядає автомат. Обоє схилилися над стержнями й, не дивлячись одне на одного, з цікавістю їх розглядали. Згодом молодик таки зважився: він натиснув кнопку й швидко обернув один зі стержнів. Четверо маленьких гравців описали півколо і завмерли головами донизу.

— Ви вмієте грати? — солодким голосом поспитався пан. — Ой, може, поясните мені, як це робиться? А то я ніяк не второпаю!

— Кладете двадцять су, а потім смикаєте. Вигулькують кульки, їх треба загнати в лунки.

— Але грати треба удвох, правда ж? Я намагатимуся послати м'яч у ціль, а ви заважатимете мені, чи не так?

— Саме так, — відказав молодик. І за мить докинув: — Треба стояти по ріжні боки, один тут, другий там.

— Зіграєте зі мною партію?

— Охоче, — відказав молодик.

Вони почали грати. Пан захоплено сказав:

— Цей юнак так добре грає! Як це йому вдається? Він ввесь час виграє. Навчіть і мене, юначе.

— Звичка, — скромно сказав молодик.

— А, то ви вправляєтеся! Звичайно ж, ви часто буваєте тут? Часом я заглядаю сюди, та вас ніколи не бачив. Ні-ні, я вас обов'язково помітив би, в мене виняткова пам'ять на обличчя, а лице у вас цікаве. Ви з Турені?

— Так, так, звичайно, — збентежено відказав молодик.

Пан припинив гру і підійшов до нього.

— Таж партію ще не закінчено, — наївно мовив молодик, — у вас ще п'ять м'ячів.

— Справді! Що ж, зіграємо потім, — сказав пан. — Мені хотілося б краще побалакати, якщо ви не проти.

Молодик завчено усміхнувся. Щоб підійти до нього, пан повинен був обійти автомат. Він підняв голову, облизав тонкі губи й зустрівся очима з Даніелем. Даніель спохмурнів, пан хутко відвів погляд і занепокоївся, він затирав долоні з виглядом пастора. Молодик цього не бачив, роззявивши рота, з порожнім і шанобливим поглядом, він чекав, коли з ним заговорять. Запала мовчанка, потім пан єлейним голосом, не дивлячись на нього, приглушено заговорив. Даніель даремно наставляв вухо, чутно було тільки слова «вілла» та «більярд». Молодик згідно кивнув.

— Клас! — голосно вигукнув він.

Пан не відповів і крадькома зиркнув на Даніеля. Даніель відчув, як його затопила гаряча хвиля сухого й солодкого гніву. Йому знайомі були всі їхні ритуали: вони попрощаються, й пан діловитою ходою перший піде звідси. Хлопчина недбало приєднається до своїх друзів, раз або двічі стусоне манекен у живіт, потім і собі мляво попрощається і піде, насилу тягнучи ноги — за ним і треба було стежити. Тож старий, що, мабуть, нетерпляче міряє кроками сусідню вулицю, побачить Даніеля, що наступає на п'яти його молодому красунчикові. Що за момент! Даніель зарання втішався ним, очима суворого судді він просто-таки поїдав делікатне і прив'яле обличчя своєї жертви, руки його тремтіли, щастя його було б цілковите, якби не було так сухо в горлянці, він умирав од спраги. Якщо випаде нагода, він розіграє рейд поліції моральности: запише прізвище старого і змусить його дригоніти від жаху: «А якщо він вимагатиме посвідчення, то я покажу йому перепустку до префектури».

— Добридень, пане Ляліку, — пролунав несміливий голос.

Даніель здригнувся: Лялік — це було його прізвисько, яким він деколи користувався. Він різко обернувся.

— Що ти тут робиш? — суворо поспитався він. — Я ж заборонив тобі потикати сюди носа.

Це був Боббі. Даніель влаштував його до знайомого аптекаря. Він розтовстів і погладшав, на ньому був новий костюм із крамниці готового одягу, він вже не викликав жодного інтересу. Боббі схилив голову на плече, немов би вдавав із себе дитину: він мовчки дивився на Даніеля з невинною і хитренькою посмішкою, немов би казав: «Ку-ку, а от і я!» Од цієї посмішки лють Даніеля просто-таки закипіла.

— Ти будеш говорити? — поспитався він.

— Я шукаю вас уже три дні, пане Ляліку, — заскімлив Боббі, — вашої адреси в мене нема. Та я сказав собі: так чи йнак, а колись пан Даніель загляне сюди…

«Так чи йнак! Покидьок паршивий!» Він посмів судити про Даніеля, щось там припускати: «Йому здається, що він мене знає, що мною можна керувати». Робити було нічого, хіба що розчавити його, мов слимака: образ Даніеля був інкапсульований в мізках за цим вузьким чолом і залишиться там назавжди. Попри всю огиду, Даніель почував, що він пов'язаний з цим хирявим, та все ж таким живим відбитком: він існував у свідомості Боббі.

— Який же ти гидомирний! — сказав він. — Роз'ївся, мов кабан, та й костюм цей тобі не личить, де ти його видлубав? Просто жах, як із тебе пре вульґарність, коли ти намагаєшся причепуритися!

Боббі й вухом не повів: витріщивши очі, він замиловано дивився на Даніеля і знай собі посміхався. Даніель ненавидів цю незворушну терплячість харпака, цю мляву і в'язку ґумову посмішку: навіть якщо зацідити йому в писок, то вона все одно залишиться на його закривавлених вустах. Даніель крадькома зиркнув на вродливого пана і з досадою побачив, що той вже не соромиться: він схилився над білявим педиком і, добросердо посміхаючись, вдихав запах його волосся. «Так воно й мало бути, — розлючено подумав Даніель. — Він бачить мене з цим слимаком і приймає за такого ж, як сам, я теж викачався в цьому брудові». Він ненавидів це пісуарне братство. «Вони гадають, ніби всі такі. Та я радше віка собі збавлю, ніж буду як оцей старий гом!»

— Що тобі треба? — брутально поспитався він. — Я поспішаю. Та відійти трохи, бо від тебе тхне брильянтином.

— Даруйте, — неквапно сказав Боббі, — ви стояли, спершись на стовпа, і мені здалося, ніби ви й геть нікуди не поспішаєте, то я й дозволив собі…

— Ой, ти так гарно балакаєш! — зареготався Даніель. — Ти що, разом із костюмом купив і готового язика?

Ці сарказми ковзнули, не залишивши і сліду в свідомості Боббі: задерши голову, він дивився в стелю через приплющені повіки з виразом солодкої упосліджености. «Він припав мені до вподоби, тому що скидається на кота». Подумавши це, Даніель аж затремтів од люті: ну й що, так, це колись було! Одного разу Боббі припав йому до вподоби. Та хіба це дало йому якісь права на все життя?

Літній пан узяв свого молодого приятеля за руку і по-батьківському тримав її у своїй долоні. Потім він попрощався з ним, поплескавши його по щоці, кинув на Даніеля змовницький погляд і, пританцьовуючи, пішов собі легкою ходою. Даніель показав йому язика, та той уже обернувся до нього спиною. Боббі зареготався.

— Що з тобою? — поспитався Даніель.

— Я сміюся з того, як ви показали язика цьому старому гомові, — сказав Боббі. І докинув з пестливими нотками в голосі: — А ви все такий же, пане Даніелю, такий же хлопчакуватий.

— Гаразд, — грізно сказав Даніель. Зненацька його охопила підозра, й він запитав: — А що там з аптекарем? Ти вже не працюєш у нього?

— Мені так не пощастило, — плаксиво сказав Боббі.

Даніель з відразою поглянув на нього.

— Але розкабанів ти добре.

Білявчик недбало вийшов із зали, мимохідь він зачепив Даніеля. За ним відразу ж подалися його приятелі, гучно регочучи, вони підштовхували одне одного. «Що я тут роблю?» — подумав Даніель. Він пошукав очима похилі плечі й тендітну шию молодика у спідній сорочці.

— Ну, розповідай, — неуважно озвався він. — Що ти там накоїв у нього? Обікрав його?

— Це апеткарка винна, — відказав Боббі. — Я не сподобався їй.

Молодика у спідній сорочці вже не було в залі. Даніель відчув утому і якусь порожнечу всередині, він боявся залишитись сам.

— Вона завзялася на мене, тому що я бачився з Ральфом, — провадив Боббі.

— Казав же я тобі, щоб ти з ним не водився. Це брудний покидьок.

— А що, треба кидати друзів, якщо тобі поталанило в житті? — обурено поспитав Боббі. — Бачивсь я з ним рідше, але не хотів одразу його кидати. Це злодюга, казала вона, я забороняю йому потикатися до аптеки. Що ви хочете, це ж лярва, та ще й клятенна. Тоді я почав зустрічатися з ним так, щоб вона не бачила. Та в аптеці є учень, він бачив нас разом. Чортів шмаркач, здається, він теж був не проти, — соромливо докинув Боббі. — Спочатку він клеївся до мене: Боббі любий, Боббі милий, аж поки я не послав його під три чорти. Я ще тебе застукаю, ось що він мені сказав. От він повертається до аптеки та й ну ж розповідати, що бачив нас разом, що ми непристойно поводилися, що люди на нас аж очі витріщали. Ти що, забувся, каже мені хазяйка, я ж заборонила тобі з ним водитися, інакше вижену! Пані, кажу я їй, в аптеці командуєте ви, а що мені робити поза аптекою, це вже не ваше діло. Гоп!

Зала спорожніла, потойбіч стіни перестали гупати. Касирка підвелася, це була висока білявка. Вона подріботіла до автомата з парфумами і, посміхаючись, глянула в дзеркало. Годинник вибив сьому вечора.

— В аптеці командуєте ви, — задоволено повторив Боббі, — а що мені робити поза аптекою, це вже не ваше діло.

Даніель здригнувся.

— Значить, тебе витурили в шию? — поспитався він крізь зуби.

— Я пішов сам, — з гідністю відказав Боббі. — Я сказав їй: що ж, тоді я йду. А в мене й копійки не було за душею, уявляєте собі? Вони не хтіли навіть заплатити мені те, що належить, та нехай: такий я завжди. Ночую я в Ральфа, вкладаюся в ліжко пополудні, бо ввечері він приймає світську даму: це його коханка. З позавчорашнього дня у мене й ріски в роті не було.

Він пестливо глянув на Даніеля.

— От я й сказав собі: спробую побачитися з паном Ляліком, той мене зрозуміє.

— Дурню ти недороблений, — сказав Даніель, — ти мене вже не цікавиш. Я зі шкіри вилазив, щоб знайти тобі місце, а тебе витурили звідти вже за місяць. І, знаєш, не думай, що я повірю бодай половині того, що ти оце розказав мені. Ти брешеш, як шовком шиєш.

— Можете в неї поспитатися, — сказав Боббі. — І побачите, що казав я правду.

— Спитатися? В кого?

— Та в апекарки ж.

— А ніколи в житті, — відказав Даніель. — Уявляю, що вона мені розказала б. Утім, я більш нічого не можу зробити для тебе.

Він відчув, що ослаб, і подумав: «Треба забиратися звідси», та ноги були наче з вати.

— Ми вирішили працювати, Ральф і я… — байдуже сказав Боббі. — Хочемо розпочати свою власну справу.

— Та невже? Й ти прийшов просити в мене гроші на перші видатки? Розкажи комусь іншому. Скільки тобі треба?

— Ви хлопець хоч куди, пане Ляліку, — розчулено сказав Боббі. — Саме так я й сказав сьгодні вранці Ральфові: тільки б мені знайти пана Ляліка, і побачиш, він не покине мене в біді.

— Скільки тобі треба? — перепитав Даніель.

Боббі заметушився.

— Ви хочте сказать, скільки вже можна позичати і позичати, еге? Я поверну вам ці гроші наприкінці наступного місяця.

— Скільки?

— Сто франків.

— Тримай, — сказав Даніель, — ось тобі п'ятдесят, дарую їх тобі. І щезни з моїх очей.

Боббі поклав банкноту до кишені, і якусь мить вони нерішуче стояли один перед одним.

— Забирайся, — лінькувато повторив Даніель. Все його тіло було наче з вати.

— Дякую, пане Ляліку, — сказав Боббі. Він зробив вигляд, ніби йде, потім повернувся. — Якщо вам захочеться побалакати зі мною чи, може, з Ральфом, то мешкаємо ми поруч, вулиця Урс, 6, на восьмому поверсі. З Ральфом ви помиляєтеся, знаєте, він вас дуже любить.

— Забирайся геть.

Ввесь час посміхаючись, Боббі задкував і задкував, а потім обернувся і подався геть. Даніель підійшов до крана і глянув на нього. Поруч із фотоапаратом «Кодак» і електричною лампою лежали два біноклі, яких він раніше не завважив. Даніель укинув двадцять су в шпарину автомата і навмання натиснув кнопку. Кран опустив свої обценьки на тацю з цукерками і почав незграбно порпатися в них. Даніель підставив долоню і, отримавши п'ять чи шість цукерок, тут-таки і з'їв їх.

Сонце ледве позолотило високі чорні будівлі, небо від краю до краю пломеніло золотавим огнем, та м'які тягучі сутінки вже піднімалися з бруківки, й люди усміхалися від їхніх пестощів. Даніель почував пекельну спрагу, та пити йому не хотілося: здихай же! здихай од спраги! «Принаймні, — подумалося йому, — я не вчинив нічого поганого». Але тим гірш: він дозволив Злу доторкнутися до себе, він дозволив собі все, крім задоволення, в нього навіть не вистачило мужности вдовольнити себе. Тепер він ніс це Зло в собі, й воно шкулько лоскотало його тіло зверху й донизу, він був заражений, в його очах іще стояв отой золотаво-жовтий полиск. Краще було б замордувати себе вдоволенням і вбити в собі Зло. Щоправда, воно ввесь час відроджується. Він різко обернувся: «Боббі може піти за мною назирці, щоб дізнатися, де моє помешкання. Ну, — подумалося йому, — хотів би я, щоб він подався за мною. Ото вже бубни я йому втер би просто посеред вулиці!» Та Боббі й близько не було. Сьогодні він роздобув гроші і подався додому. До Ральфа, на вулицю Урс, 6. Даніель здригнувся: «Якби ж то можна було назавжди забути цю адресу! Якби ж можна було її забути…» А втім, навіщо? Він не прикладатиме зусиль, щоб її забути.

Довкруг нього жваво гомонів задоволений собою люд. Якийсь добродій сказав своїй дружині: «Ну, це було ще перед війною. В 1912 році. Ні. В 1913-му. Я ще був у Поля Люка». Супокій простого люду, чесного люду, людей доброї волі. Чому ж їхня воля добра, а моя ні? Тут нічого не вдієш, так воно вже ведеться. Щось у цьому небі, в цьому світлі, в цій природі вирішило саме так. Вони це знали, вони знали, що мають слушність, що Бог, якщо він таки існує, на їхньому боці. Даніель поглянув на їхні обличчя: які ж вони тверді, попри всю їхню невимушеність. Один тільки сиґнал — і ці люди накинуться на нього й роздеруть на кавалки. І небо, й сонце, і дерева, вся Природа, як завжди, були б згодні з ними: Даніель — чоловік недоброї волі.

Біля дверей гладкий і блідий консьєрж з похилими плечима дихав свіжим повітрям. Даніель угледів його здалеку й подумав: ось воно, Добро. Консьєрж сидів на стільці, склавши руки на череві, неначе Будда, він дивився на перехожих і деколи схвально кивав на них головою. «Опинитися б на його місці», заздрісно подумав Даніель. У нього, напевне, запобігливе серце. Крім того, він дуже вразливий на природні явища: спеку, холод, світло й вогкість. Даніель зупинився: він був зачарований цими дурнуватими довгими віями, повчальною хитрістю цих пухких щік. Здичавіти до того, що зробитися тільки оцим, настільки здичавіти, щоб у черепі було тільки біле тісто з легеньким запахом крему для гоління. «Ночами він спить, мов бабак», подумалося йому. Даніель вже й не знав, хоче він його забити чи прослизнути в тепло цієї впорядкованої душі.

Товстун підняв голову, і Даніель пішов своєю дорогою: «З моїм життям я незабаром обернуся на недоумка».

Борис невдоволено зиркнув на свого портфеля, він не любив його носити: з ним він скидався на адвоката. Та його кепський гумор вмить розтанув, допіру він пригадав собі, що взяв його з певною метою; і він йому ще як згодиться. Він усвідомлював, що ризикує, та зовні був геть спокійний і незворушний, хіба що трохи жвавіший, ніж зазвичай. «Якщо я дійду до краю хідника за тринадцять кроків…» Він ступнув тринадцять кроків і спинився точнісінько покрай хідника, та остатній крок був значно довший од інших, він зробив випад, мов фехтувальник. «Втім, це нічогісінько не важить: так чи йнак, а все вирішено». Це не могло не вдатися, все було по-науковому, він сам дивувався, як це ніхто до цього раніш не додумався. «Це тому, — суворо подумав Борис, — що злодії дурні». Він перейшов на той бік вулиці й уточнив: «Їм давно треба було б орґанізувати профспілку, як це зробили штукарі». Асоціяції для поширення і спільного використання технічних засобів, ось чого їм бракує. З юридичною адресою, нагородами, традиціями й бібліотекою. А також із фільмотекою і фільмами, в яких методом сповільненого показу демонструвалися б найскладніші рухи. Кожне вдосконалення знімалося б на плівку, теоретична частина записувалася б на платівки й носила ім'я винахідника; все класифікувалося б за катеґоріями; наприклад, крадіжка з розкладки за методою 1673 або ж за «методою Серґіна», що називається також «колумбове яйце» (бо вона проста, як раз плюнути, та її ще ж треба знайти). Борис був би згоден зняти демонстраційний фільм. «Ага, — подумалося йому, — а ще ж безкоштовні лекції з психолоґії крадіжки, це необхідно». Його метода геть цілком базувалася на психолоґії. Він задоволено глянув на маленьку одноповерхову кав'ярню гарбузової барви і раптом завважив, що перебуває посеред Орлеанського проспекту. Дивовижно, що на Орлеанському проспекті від сьомої до сьомої тридцяти вечора люди мають симпатичний вигляд. Звичайно, багато чого залежало від світла, то був рудий муслін, який усім личить, і так приємно перебувати на околиці Парижа, біля воріт, вулиці біжать під ногами аж до старосвітського торгового середмістя, до Центрального ринку, до похмурих провулків кварталу Сен-Антуан, відчуваєш, ніби занурився в солодке містичне вигнання вечора і паризьких передмість. У людей такий вигляд, наче вони вийшли з домівок, щоб побути разом; вони не гніваються, коли їх штовхають, можна подумати навіть, що це їм приносить задоволення. Вони дивляться на вітрини з невинним і геть безкорисним захватом. На бульварі Сен-Мішель люди теж дивляться на вітрини, проте з наміром щось купити. «Приходитиму сюди щовечора», з ентузіязмом вирішив Борис. А наступного літа він винайме кімнату в одному з цих чотириповерхових будинків, що скидаються на близнят і нагадують про революцію 1848 року. Та якщо вікна були такі вузькі, то, питається, як же ті жінки пропихали крізь них матраци і жбурляли їх на солдатів. Довкола вікон було чорно від кіптяви, неначе їх лизали язики полум'я під час пожежі, та все ж вони не мали сумного вигляду, ці бліді фасади з крихітними чорними дірочками, що скидалися на грозові спалахи під голубим небом, я дивлюся на вікна, якби я піднявся на терасу на покрівлі цієї маленької кав'ярні, то побачив би дзеркальні шафи в глибині кімнат, схожі на вертикальні озера; юрма проходить крізь моє тіло, а я думаю про муніципальну ґвардію, про позолочені ґрати Пале-Роялю 14 липня, не знаю й чому. «Що робив у Матьє цей комуніст?» — раптом подумалося йому. Борис не любив комуністів, вони були надто поважні. Брюне, зокрема, можна було подумати, що він папа римський. «Він витурив мене геть, — подумав Борис. — От кабанюра, витурив мене за двері». І раптом його пійняв шал, маленький бурхливий самум у голові, бажання бути злим: «Матьє, напевне, помітив, що геть заплутався, може бути й таке, що він вступить до комуністичної партії». Він трохи побавився, перелічуючи непередбачувані наслідки такого навернення. Та відразу ж злякався і спинився. Звичайно, Матьє не помилявся, коли Борис хотів було до них долучитися, це надто поважна справа: на лекціях із філософії він виявив симпатію до комуністів, а Матьє відвернув його від них, пояснивши, що таке свобода. Борис відразу ж збагнув: кожен повинен робити те, що йому хочеться, думати те, що видається йому виправданим, відповідати тільки перед собою і постійно ставити під сумнів думки інших людей і їх самих. Борис побудував на цьому все своє життя, він був вільний у найменших дрібницях, зокрема, ставив під сумнів усіх, крім Матьє та Івіш; от їх ставити під сумнів було марно, бо вони були досконалі. Що до самої свободи, то в ній теж не слід було сумніватися, бо тоді перестанеш бути вільним. Борис заклопотано почухав потилицю спитав себе, звідки в нього ці стремління все зруйнувати, котрі часом його охоплюють? «По суті, в мене, можливо, неспокійний характер», подумалося йому з веселим подивом. Тому що, тверезо дивлячись на речі, Матьє не помилявся, це геть неможливо: Матьє не з тих, що помиляються. Він зрадів і почав хвацько махати портфелем. Він спитав себе також, чи морально мати неспокійний характер і зважив усі за й проти, однак заборонив собі далеко заходити в цих дослідженнях; він спитає про це в Матьє. Борис вважав геть непристойним, коли людина претендує на те, щоб мислити самостійно. В Сорбонні він доста бачив отих нібито розумників, нікчем в окулярах, що скінчили Еколь Нормаль, у яких завжди була напохваті особиста теорія, зазвичай вони закінчували тим, що так чи інакше починали верзти дурниці, врешті, їхні теорії, мало того що нікчемні, були ще й недоладні. Борис дуже боявся бути смішним, йому не хотілося верзти дурниці, тож він вважав за краще мовчати і виглядати дурником, з такого менше питають. Пізніше, звичайно ж, буде по-іншому, та зараз він покладатиметься на Матьє, адже це його професія. До того ж, його завжди тішило, коли Матьє починав міркувати в його присутності: він шарівся, розглядав свої пальці, затинався, та це була чесна й елеґантна робота. Часом при цьому Борисові мимоволі спадала на думку якась ідея, і він докладав усіх зусиль, аби Матьє не завважив цього, але той завжди це помічав, собака такий; він казав йому: «У вас виникла якась думка» і засипав запитаннями. Борис почувався, мов на спитку, він усе намагався перевести розмову на інше, та Матьє чіплявся до нього, наче вош до кожуха; врешті, Борис піддавався і стояв, утупившись у підлогу, та найгірше було те, що Матьє після цього страх як ганив його, він казав: «Та це ж чистісіньке безглуздя, ви мислите, мов йолоп», наче Борис претендував на ґеніяльну ідею. «Собака!» — весело повторив Борис. Він зупинився перед шкляною вітриною гарної червоної аптеки і байдуже глянув на своє відображення. «А вигляд у мене скромної людини», подумав він. І виснував, що він симпатичний. Він став на автоматичну вагівницю і зважився, щоб дізнатися, чи не набрав ваги зучора. Спалахнула червона лампочка, механізм із хрипким свистом почав працювати, і Борис отримав картонну картку: п'ятдесят сім кілоґрамів п'ятсот ґрамів. На мить його охопило сум'яття. «Я набрав п'ятсот ґрамів», подумав він. Та тут він, слава богу, помітив, що тримає в руці портфеля. Він спустився з вагівниці й пішов далі. П'ятдесят сім кілоґрамів на метр сімдесят три — це непогано. Він був у пречудовому гуморі й усередині почував себе геть немов би оксамитовим. А зовні була меланхолія надвечір'я, яка поволі осідала довкола нього і просякала в глибінь його душі багряним сяєвом і пахощами, що були переповнені жалем. Цей день, це тропічне море, що відкотилося назад і залишило його на самоті під блідавим небом, було ще одним, невеличним етапом у його житті. Настане ніч, він піде в «Суматру», побачиться з Матьє, з Івіш, потанцює. А зараз, на грані дня і ночі, буде ця крадіжка, його шедевр. Він випростався і наддав кроку: зіграти треба буде дуже ретельно. Через оцих типів, які ніхто й ніщо, вони вдають із себе серйозних і поважно гортають книги, а насправді є приватними детективами. В книжковій крамниці Ґарбюра тримали шестеро таких нишпорок. Борис дізнався про це від Пікара, котрий займався цим ремеслом упродовж трьох днів, після того, як завалив свій диплом із ґеолоґії, життя змусило його до цієї служби, батьки перестали посилати гроші, та незабаром йому стало гидко і він покинув її. Йому треба було не лише пантрувати за клієнтами, як вульґарному поліціянтові, а йому ще звеліли відстежувати простачків, наприклад, інтеліґентів ув окулярах, що несміло підходять до розкладки: треба було хапати їх за комір і звинувачувати в тому, що вони хтіли поцупити книжку. Звичайно ж, ті сіромахи лякалися, їх тягли довгим коридором у маленьку темну кімнатку, де, погрожуючи судом, з них здирали сто франків. Борис почувався так, ніби захмелів: тепер за всіх помститься; його ж не зловлять. «Більшість людей, — подумалося йому, — нездатні убезпечитися, на сто крадіїв припадає вісімдесят дилетантів». А він дилетантом не буде; звичайно, всього він не знав, але те, що знав, він методично вивчив, бо завжди вважав, що людина, котра працює головою, крім усього іншого, повинна знати якесь ремесло, щоб підтримувати контакт із дійсністю. Досі він не отримав од своїх дій ніякого зиску: він вважав дрібницею мати сімнадцять зубних щіток, двадцять попільничок, компас, кочергу і яйце для церування. В кожному випадку найважливішими він вважав технічні труднощі. Йому важливіше було поцупити коробочку з локричним соком «Блекоід» простісінько під носом в аптекаря, ніж потягти сап'яновий портфель у порожній крамниці. Зиск від крадіжки був суто моральний; в цьому сенсі Борис був цілковито згоден зі спартанцями, це була така собі аскеза. До того ж, він почував утіху, коли казав собі: рахую до п'яти — і з останнім ліком зубна щітка опиниться в моїй кишені; подих перехоплювало, і був надзвичайний приплив ясности й могуті. Борис посміхнувся: він відступився од своїх принципів, вперше рушієм крадіжки був зиск, всього за півгодини він буде володарем цієї перлини, цим скарбом, котрий необхідний йому. «Цей Тезаврус!» — неголосно мовив він, тому що полюбляв слово «тезаврус», воно нагадувало йому Середні віки, Абеляра, гербарій, Фавста і пояси невинности, які можна було побачити в музеї Клюні. «Він буде мій, я зможу заглянути в нього коли завгодно». Тоді як досі він мусив поспіхом гортати його на прилавку, та й сторінки не були розрізані; часто він міг вихопити з нього тільки розрізнені відомості. Сьогодні ж увечері він покладе його на столику біля ліжка і завтра, прокинувшись, відразу ж побачить його. «Ох, ні, — роздратовано подумав він, — сьогодні я ночую в Лоли». В усякому разі, він понесе його в бібліотеку Сорбонни і подеколи, припиняючи свою роботу з перевірки, заглядатиме туди, щоб відновити собі сили: він пообіцяв собі вивчати один чи, може, й два вислови щодня; за шість місяців це буде шість разів по тридцять помножити на два: триста шістдесят, плюс п'ятсот або шістсот, які він уже знає, і буде майже тисяча, саме те, що називають добрими середніми знаннями. Він перетнув бульвар Распай з легеньким невдоволенням. Вулиця Данфер-Рошро наводила на нього страшенну нудьгу, може, через каштани; в усякому разі, то була нікчемна місцина, за винятком хіба що чорної фарбувальні з криваво-червоними шторами, що жалюгідно звисали на вікнах, неначе два скальпи. Борис мимохідь схвально зиркнув на фарбувальню і занурився у світле й вишукане безгоміння вулиці. Вулиці? Та то була просто діра з двома рядами будинків обабіч неї. «Так, але під нею проходить метро», подумав Борис і знайшов у цьому якусь утіху, на хвилину чи дві уявивши собі, що йде тонкою асфальтовою кіркою, а вона може ось-ось провалитися. «Треба розповісти про це Матьє, — сказав собі Борис. — Він буде вражений». Ні. Кров зненацька кинулася йому в обличчя, він йому нічого не розповість. От Івіш розповість: вона його розуміє, а якщо сама не краде, то тільки тому, що в неї нема до цього покликання. Про цю історію розповість він і Лолі, щоб вона трохи показилася. Та Матьє не до кінця був щирий. Він поблажливо посміхався, коли Борис розповідав йому про ці крадіжки, та Борис не був певен, що той схвалює їх. Наприклад, він часто запитував себе, що ж міг би Матьє поставити йому на карб. Лола від цих розповідей просто таки нетямилася, та це нормально, просто вона не могла збагнути деяких тонкощів, до того ж, вона страшенна скнара. Казала йому: «Ти й рідну матір обікрадеш, врешті-решт, колись ти обікрадеш і мене». А він відповідав: «Ну-ну, як буде що, то я й не проти». Звичайно ж, казав це він жартома: у близьких людей не крадуть, це було б дуже просто, він казав так, бо дратувався: ненавидів манеру Лоли зводити все до себе. Та Матьє… Авжеж, Матьє нічого не міг тут зрозуміти. Що міг він мати проти крадіжки, якщо вона здійснюється за всіма правилами? Мовчазний докір Матьє дошкуляв Борисові кілька хвилин, а потім він похитав головою і сказав собі: «Чудасія!» Років за п'ять-шість у нього буде власний погляд на речі, а погляди Матьє видаватимуться йому зворушливими і застарілими, він стане сам собі суддя: «От якби знаття, що ми зустрінемося!» Борисові не хотілося, щоб цей день настав, він і так був геть щасливий, та, як людина розважлива, знав, що це необхідно: він мусить змінитися, залишити позад себе цілу юрму людей і предметів, поки що ж він ще не до кінця сформувався. Матьє — це був етап, так само, як і Лола, і навіть у ті хвилини, коли Борис ними захоплювався, в цьому захваті було щось минуще, то була втрата себе, та все ж не рабство. Матьє був незлецький, наскільки це можливо, та він не в змозі був мінятися разом з Борисом, він взагалі не міг мінятися, для цього він був надто вже досконалий. Від цих думок Борис трохи зажурився і втішився тільки тоді, коли вийшов на майдан Едмона Ростана: його завжди приємно було перетинати, автобуси насувалися на тебе, немов гладкі індики, і треба було ухилитися від них в остатній момент, ледве відхиливши корпус. «Аби тільки їм не спало на думку прибрати книжку з прилавка саме сьогодні». На розі вулиці Мосьє-ле-Пренс і бульвару Сен-Мішель він спинився на мить; треба було трохи приборкати свою нетерплячку, було б необережно з'явитися туди, коли щоки пашать від надії, а очі горять, як у вовка. Його принцип полягав у тому, щоб діяти з холодною кров'ю. Він змусив себе непорушно завмерти перед крамничкою торгівця парасольками та ножами й уважно, один по одному розглядати предмети, що лежали на прилавку: короткі дамські парасольки, зелені, червоні, з проолієної тканини, парасольки з держаком зі слонової кістки у вигляді голови бульдоґа, все воно було чомусь таке сумне, що аж у горлі стислося, до того ж, Борис навмисне змусив себе думати про людей похилого віку, що приходять все це купувати. Йому хотілося ввійти у стан холодної рішучости, аж раптом він уздрів річ, котра викликала в ньому справжнісіньке піднесення. «Фінський ніж»! — пробурмотів він, і руки його затремтіли. Це був справжній фінський ніж, із товстим довгим лезом, стопорним вирізом і чорною роговою колодкою, елеґантною, наче місячний серп; на клинку видніли дві темні цятки, можна було подумати, що це кров. «О-о!» — застогнав Борис, і серце його стислося від бажання. Ніж лежав на видноті, на лакованій дерев'яній підставці, між двома парасолями. Борис довго дивився на нього, і світ довкруги раптом збляк, все, що не мало холодного полиску цього леза, втратило для нього будь-яку ціну, йому захотілося кинути все, зайти до крамнички, купити ножа і втекти бознає куди, як тікає злодій зі своєю здобиччю. «Пікар навчить мене кидати його», сказав собі він. Та неухильний сенс того, що треба було сьогодні зробити, таки взяв гору: «Згодом. Куплю його згодом, як винагороду, якщо справа вдасться».

Книгарня Ґарбюра стояла на розі вулиці Вожірар і бульвару Сен-Мішель, і з кожного боку (що сприяло задумові Бориса) були вхідні двері. Перед книгарнею було шість довгих столів із книгами, переважно, букіністичними. Краєм ока Борис угледів якогось добродія із рудими вусами, що й до того частенько тинявся поблизу, і подумав, що це нишпорка. Потім він підійшов до третього столу, і ось, будь ласка: книжка була тут, велика, така велика, що Борис на мить аж розгубився, сімсот сторінок інкварто, ґофровані аркуші завтовшки з мізинець. «і це мені треба буде покласти в портфеля», з якоюсь навіть досадою подумав він. Та досить було поглянути на золоті літери, що м'яко висявали на палітурці, й у ньому знову воскрес бойовий дух. «Історичний і етимолоґічний словник злодійського жарґону й арґо з XIV сторіччя й до сучасної епохи». «Історичний», із захопленням подумки повторив Борис. Дружнім і заразом ніжним порухом він доторкнувся до палітурки пучками пальців, щоб знову відчути з нею контакт. «Це не книга, це справжнісінька шафа», у захваті подумалося йому. Добродій з рудими вусами за його спиною, звичайно ж, обернувся, він пантрує за ним. Треба було починати комедію, гортати фоліянт, корчити з себе роззяву, котрий усе вагається і врешті піддається спокусі. Борис навмання відкрив словник. Прочитав:

«Бути як… — бути схильним до. Зворот, що використовується й донині. Приклад: „Кюре був як дзвін“. Переклад: кюре був ласий до любовних походеньок. Кажуть також: „бути з чоловіком“ у розумінні „полюбляти чоловіків“, себто бути гомосексуалістом. Цей зворот походить із південно-західної Франції».

Наступні сторінки не були розрізані. Борис відірвався від читання й зареготався. Він з утіхою повторив: «Кюре був як дзвін». Потім раптом знову споважнів і почав лічити: «Раз! Два! Три! Чотири!», а чиста й сувора втіха спонукала його серце битися дужче й дужче.

Чиясь рука лягла йому на плече. «Влип таки, — подумалося Борисові. — Втім, вони поспішили, поки що в них немає ніяких доказів проти мене». Обернувся він поволі й дуже спокійно. То був Даніель Серено, приятель Матьє. Борис бачив його два чи три рази і вважав просто-таки неперевершеним; наприклад, виглядав він, мов справжнісінький пройдисвіт.

— Добридень, — мовив Серено, — що це ви читаєте? Ви немов би зачаровані, такий у вас вигляд.

Зараз він не виглядав пройдою, та його все-таки слід було остерігатися: по правді сказати, він видавався аж надто люб'язним, либонь, приготував якусь капость. Та ще й, немов би навмисне, застав Бориса з цим жарґонним словником, звістка про це, звичайно, дійде до Матьє, а той не пропустить нагоди покепкувати.

— Та заглянув оце мимохідь, — насторожено відказав він.

Серено посміхнувся: він узяв книгу обіруч і підніс її до очей; мабуть, він трохи недобачав. Бориса вразила його невимушеність: зазвичай, усі, хто гортає книги, намагаються не брати їх до рук зі страху перед приватними детективами. Та було очевидно, що Серено вважає, ніби йому все дозволено. Здушеним голосом і намагаючись удавати байдужого, Борис пробурмотів:

— Цікавенька праця…

Серено не відповів; здавалося, він поринув у читання. Борис розлютився й окинув його з ніг до голови прискіпливим оком. Та, чесно зізнатися, Серено був бездоганно елеґантний. Можливо, в цьому костюмі з майже рожевого твиду, в сорочці з лляної тканини, в жовтій краватці й була якась навмисна зухвалість, яка трохи шокувала Бориса. Він-бо полюбляв сувору і трохи недбалу елеґантність. Та, що не кажи, вбрання було бездоганне, хоча й ніжне, мов свіже масло. Серено зареготався. Його сміх був теплий і приємний, до того ж, Борисові цей чоловік видався симпатичним, бо, сміючись, він широко роззявляв рота.

— Полюбляти чоловіків! — вигукнув Серено. — Полюбляти чоловіків! Оце знахідка, при нагоді я десь уставлю її.

Він поклав книгу на стіл.

— А ви полюбляєте чоловіків, Серґін?

— Я… — пробурмотів Борис, відчуваючи як йому перехопило в горлі.

— Не червонійте, — сказав Серено, і Борис відчув, що зробився мов рак, — будьте певні, що нічого такого я й на думці не мав. Я вмію розпізнавать тих, що полюбляють чоловіків, — (видно було, що цей вираз йому страшенно подобається), — в їхніх порухах спостерігається якась млосна круглявість, яку ні з чим не переплутаєш. А от у вас не так, за вами я наглядав і був просто зачарований: ваші порухи жваві й ґраціозні, хоча трохи й незугарні. Напевне, ви дуже спритний.

Борис уважно слухав Серено: завжди цікаво слухати, коли хтось розповідає, яким він вас бачить. Крім того, в Серено був дуже приємний низький голос. У нього були бентежні очі: на перший погляд, здавалося, ніби вони перехлюпуються ніжністю, та якщо придивитися краще, то помічаєш у них якусь жорстокість, сливе маніякальність. «Він хоче взяти мене на кпини», подумав Борис і насторожився. Йому кортіло поспитатися в Серено, що ж він розуміє під «незугарними порухами», та він не зважився, подумав, що ліпше буде якмога менш балакати, крім того, він почував, що під цим наполегливим поглядом у ньому народжується якась бентежна покора, йому захотілося стрепенутися і брикнути копитом, як жеребцеві, щоб позбутися цієї млосної покори. Він одвернувся, запала напружена мовчанка. «Ще подумає, ніби я бевзь якийсь», втомлено подумав Борис.

— Ви начебто вивчаєте філософію? — спитався Серено.

— Так, філософію, — поспішно відказав Борис.

Він був радий, що знайшовся привід порушити цю мовчанку. Та в цю мить годинник Сорбонни вдарив один раз, і Борис завмер від жаху. «Чверть на дев'яту, — тривожно подумав він. — Якщо він зараз не забереться звідси, то всьому кінець». Книгарня Ґарбо зачинялася пів на дев'яту. Та Серено й не думав забиратися. Він сказав:

— Як по правді, то я геть нічого не тямлю в філософії. От ви, звичайно ж, розбираєтеся в ній…

— Та хтозна, хіба що так собі, трохи, — відказав Борис, почуваючи себе, мов на спитку.

Він подумав: манери в мене, мабуть, нечемні, та чому ж він не йде звідси? Хоча Матьє попереджав його: Серено завжди з'являється невчасно, в цьому виявляється його демонічна вдача.

— Як на мене, то ви це любите, — сказав Серено.

— Авжеж, — відказав Борис, подчуваючи, що знову шаріється. Він терпіти не міг балакати про те, що любиш: це безсоромно. Враження було в нього таке, ніби Серено навмисне штовхає його до цих балачок. Серено поглянув на нього з пронизливим очікуванням:

— Чому?

— Не знаю, — відказав Борис.

Він і справді не знав. Та він таки любив філософію. Навіть Канта.

Серено посміхнувся.

— Принаймні видно, що це не навмисна любов, — зауважив він.

Борис наїжачився, і Серено хутко докинув:

— Та я жартую. Насправді я вважаю, що вам поталанило. Я теж займався цим, як і всі у свій час. Та ніхто не прищепив мені любови до філософії… Гадаю, відразу до філософії викликав у мене Делярю: він замудрий для мене. Часом я просив пояснити дещо, та щойно він брався пояснювати, як я вже нічогісінько не тямив; мені навіть здавалося, що я свого запитання не розумію.

Бориса вразив цей насмішкуватий тон, він запідозрив, що Серено хоче підступом змусити його казати щось погане про Матьє, щоб потім з утіхою переповісти йому цю розмову. Борис був у захваті від цієї безпричинної підлости Серено, та все ж обурився і сухо відказав:

— Матьє дуже добре пояснює.

Цього разу Серено розреготався, й Борис прикусив губу.

— Та я й не сумнівався в цьому. Проте ми з ним давні приятелі, й мені здається, що він береже свої педаґоґічні секрети для молоді. Своїх послідовників він вербує серед своїх учнів.

— Я не послідовник, — сказав Борис.

— Та я не вас мав на увазі, — відказав Даніель. — Ви не схожі на послідовника. Мені пригадався Уртіґер, високий білявий хлопчина, що виїхав торік до Індокитаю. Ви, напевне, чули про нього: два роки тому це була велика пристрасть, їх завжди бачили разом.

Борис мусив визнати, що удар таки лучив у ціль, і його захват Серено зробився ще дужчий, хоча він радше відважив би йому гарного ляпаса.

— Матьє розповідав мені про нього, — сказав він.

Він люто ненавидів цього Уртіґера, з яким Матьє зазнайомився ще до нього. Коли Борис приходив зустрітися з ним у кав'ярні на Домському майдані, Матьє часом казав з проникливим виглядом: «Треба написати Уртіґерові». Після чого довгенько сидів у глибокій задумі, наче вояк, що пише листа своїй дівчині, і мрійливо виводив ручкою візерунки на білому аркуші. Борис сідав поруч і починав займатися своїми справами, та його душила ненависть. Певна річ, він не ревнував до Уртіґера. Навпаки, він почував до нього жалість і водночас якусь відразу (втім, він нічого не знав про нього, бачив лише світлину: високий сумовитий молодик у штанцях для ґольфу, та ще геть дурну дисертацію з філософії, що й досі валялася на столі в Матьє). Та нізащо у світі не хотілося йому, щоб перегодя Матьє ставився до нього так само, як до Уртіґера. Він волів би краще ніколи більше не бачити Матьє, ніж уявляти собі, що якось той значуще і сумовито скаже якому-небудь молодому філософу: «О, таж сьогодні треба буде відписати Серґіну». В гіршому разі він міг припустити, що Матьє буде лише етапом у його житті, — хоча це важко собі уявити, — проте він і думати заборонив собі, що може бути етапом у житті Матьє.

Серено, здавалося, почувавсь, як удома. Він досить недбало і невимушено сперся долонями об стіл.

— Часом я шкодую, що такий невіглас у цій царині, — провадив він. — В тих, що цим займаються, такий щасливий вигляд.

Борис не відповів.

— Мені потрібен наставник, — сказав Серено. — Хтось, як ви оце… Не дуже вчений, але щоб усе сприймав поважно.

Він засміявся, мов би на думку йому спало щось втішне.

— Скажіть, а цікаво було б, якби я брав у вас уроки…

Борис недовірливо глянув на нього. Мабуть, це ще одна пастка. Він не уявляв собі, як би це він давав уроки Серено, адже той напевне ж розумніший од нього і, звичайно, ставитиме силу-силенну важких запитань. Від несмілости й слова не промовиш… З холодним відчаєм він подумав, що вже, либонь, двадцять п'ять на дев'яту. Серено знай посміхався, видно було, що ця ідея припала йому до смаку. Та очі в нього були якісь чудні. Борисові важко було дивитися йому в вічі.

— Та, знаєте, я таки добре ледачий, — сказав Серено. — мене треба міцно тримати в руках…

Борис не міг стриматися від сміху і щиро сказав:

— Гадаю, я не зміг би…

— Та що ви, — сказав Серено, — а от я переконаний, що змогли б.

— Ви будете бентежити мене, — сказав Борис.

Серено стенув плечима.

— Скажете таке!.. Послухайте, у вас є кілька хвилин? Ми перехилили б по чарці навпроти, в «Аркурі» та побалакали б про наш проект.

«Наш проект…» Борис тривожно стежив поглядом за продавцем книгарні Ґарбюра, що вже почав складати книжки на купи. Він залюбки пішов би з Серено до «Аркура»: це химерний чоловік, та ще і вродливий з біса, та й балакати з ним цікаво, позаяк ввесь час треба матися на бачності; коли ти з ним, то враження таке, ніби тобі щось загрожує. Борис завагався, та почуття обов'язку перемогло.

— Річ у тому, що я поспішаю, — хоча з жалем, та все ж таки різко відказав він.

Обличчя Серено змінилося.

— Гаразд, — мовив він, — не буду заважати. Вибачте, що затримав. До побачення, передавайте вітання Матьє.

Він круто обернувся й пішов геть. «Я образив його?» — збентежено подумав Борис. Тривожним поглядом він провів широкі плечі Серено, який піднімався бульваром Сен-Мішель. А потім зненацька подумав, що не можна втрачати ні хвилини.

«Один. Два. Три, Чотири. П'ять».

З останнім ліком він рішуче взяв фоліянт правою рукою і, не ховаючись, попрямував до крамниці.

Гомінка юрма слів бігла хтозна куди; бігли слова, біг Даніель, він утікав од Бориса, від його тендітного, трохи похилого тіла, від його очей ліщинової барви, від суворого і чарівливого лиця, від цього маленького ченця, російського ченця, Альоші. Кроки, слова, кроки дудоніли йому в голові, бути цими кроками, цими словами все-таки було краще, ніж мовчати: бідолашний дурник, я ж вивів його на чисту воду. Батьки забороняють мені розмовляти з незнайомцями, хочте цукерку, панночко, батьки забороняють… Ха! що за нікчемний розумець, я не знаю, я не знаю, ви любите філософію, я не знаю, дідько б тебе вхопив, звідки ж воно може знати, бідолашне ягня! Матьє корчить із себе султана у своєму класі, він кидає йому хустину, веде до кав'ярні, й малюк геть усе ковтає, каву зі сметанкою і теорії, як ковтають облатку; йди ж бо, йди, наче до першого причастя, він стояв із тією книжкою, пихатий і значний, неначе віслюк, нав'ючений святими мощами, так, я зрозумів, я не хотів накласти руку на тебе, я негідний; а той погляд, який він кинув на мене, коли я сказав йому, що не розуміюся на філософії, під кінець він навіть ввічливого з себе перестав удавати. О, я певен, — я передчував це, ще тоді, як був Уртіґер, — певен, що він їх остерігає від мене. «Добре, — посміхаючись, мовив Даніель, — дуже добре, це пречудовий урок, і недорого обійшовся, я радий, що він послав мене подалі, якби я був настільки дурний, що дозволив собі виказати цікавість до нього і почав довірливо розмовляти з ним, то він, не тямлячи себе від обурення, доповів про все Матьє, і вони обоє реготалися б із мене». Він так різко зупинився, що дама, котра йшла позаду, пхнула його у спину і зойкнула. «Він казав йому про мене!» Це була не-стерп-на думка, від люті в нього аж піт на чолі виступив, як тільки він уявив їх удвох, бадьорих, щасливих од того, що вони разом, малюк, звичайно ж, роззявив рота, витріщив очі й наставив вуха, неначе той віслюк, щоб не пропустити і крихти небесної манни, в якій-небудь кав'ярні на Монпарнасі, що просмерділася брудними скатерками і тютюновим димом… «Матьє, напевне, дивиться на нього згори вниз, напустивши на себе мудрого виразу, і пояснює йому мій характер, здуріти можна від сміху». Даніель повторив: «Здуріти від сміху» і вп'явся нігтями в долоню. Вони судили його позаоч, вони розібрали його по кісточках і порозкладали на полички, а він був геть беззахисний, ні про що й не підозрював, цього дня він міг існувати, як і в усі інші дні, наче він був усього-навсього марою, без пам'яти і без будь-якого значення, наче й не був він для інших трохи вгодованим тілом, трохи гладкими щоками, східним красунчиком із жорстокою посмішкою, і — хтозна?.. Та ні ж бо, ніхто. Боббі знає, і Ральф знає, а Матьє — ні. Боббі — це креветка, в нього немає свідомости. Він мешкає на вулиці Урс, 6, із Ральфом. Ха! якби ж то можна було жити серед сліпців. Та Матьє не сліпий, він хизується цим, він уміє бачити, він витончений психолоґ і має право говорити про мене, він-бознає мене вже п'ятнадцять років, це ж найкращий мій друг, тож і не відмовляє собі в цьому задоволенні; от він когось зустрів — і вже двоє про мене знають, тепер я існую для них, а потім троє, дев'ятеро, сто. Серено, Серено, Серено-маклер, Серено-гравець-на-біржі, Серено… Ха! якби ж то він здох, так ні, він гуляє на свободі зі своєю думкою про мене в своїй дурній голові й заражає нею кожного, хто до нього наближається, треба скрізь бігати і шкребти, шкребти, стирати, змивати цілими потоками води, от Марсель я відшкріб до самісіньких кісток. Першого разу вона довго дивилася на мене, а потім простягла руку й мовила: «Матьє багато розповідав про вас». І я поглянув на неї теж, я був зачаклований, я був там, усередині, існував у цій плоті, за цим понурим чолом, у глибині цих очей, очей цієї мандрьохи! А тепер вона не вірить жодному слову, яке він каже про мене.

Він задоволено посміхнувся; він так пишався цією перемогою, що на мить перестав стежити за собою: в потоці слів утворилася прогалина, яка потроху почала ширшати, розтягуватися і врешті переросла в тишу. Важку і порожню тишу. Він не повинен був, не повинен припиняти говорити. Вітер ущух, шал начебто ущух теж; у глибині тиші, неначе рана, зяяло обличчя Серґіна. Лагідне, тьмаве обличчя; стільки терпіння, стільки завзяття треба було б, аби хоч трохи освітити його. Даніель подумав: «Я зміг би…» Ще цього року, ще сьогодні зміг би. А потім… Йому подумалося: «Це мій остатній шанс». То був його остатній шанс, і Матьє недбало поцупив цей шанс просто у нього з-під носа. Ральфи, Боббі — ось що йому лишилося. «А з цього бідолашного хлопчини Матьє зробить учену мавпу!» Він ішов у цілковитій тиші, лише власні кроки відлунювали йому в вухах, мов у глибині порожньої вранішньої вулиці. Його самота була така повна під цим гожим небом, лагідним, як чиста совість, серед цієї метушливої юрми, що він був приголомшений фактом свого існування; він мусив би бути страшним сновидінням якоїсь живої душі, котра от-от кинеться зі сну. Слава богу, лють накотила знову, затопила геть усе, він відчув, що цей веселий шал збадьорив його, і втеча почалася наново, знову побіг нестримний потік слів; він ненавидів Матьє. Ось хто повинен вважати існування цілком природним явищем, він не ставить собі запитань, це праведне античне світло, цнотливе небо створене для нього, він удома, він ніколи не був сам. «Їй-богу, — подумав Даніель, — він приймає себе за Ґьоте». Він підняв голову, він дивився в очі перехожим; він плекав свою ненависть: «Та бережись, виховуй своїх послідовників, якщо це бавить тебе, та тільки не проти мене, а то врешті-решт я зіграю з тобою дуже недобрий жарт». Нова хвиля гніву підняла його над землею, він летів у полоні п'янкої втіхи, бо почував себе здатним наводити жах, аж раптом у голову йому стрілила думка, гостра і сяйниста: «Але, але, але… може, варто було б допомогти йому подумати, допомогти повернутися в самого себе, зробити так, щоб усе це не видавалося йому таким легким, це була б найкраща послуга, яку можна було б йому зробити». Він пригадав, як із суворим чоловічим виразом на обличчі Марсель кинула йому через плече: «Коли жінці приходить кінець, їй тільки й залишається, що завести дитину». Цікаво, якщо вони дотримуються ріжних поглядів на це питання, якщо він, висолопивши язика, гасає в пошуках повитухи, котра зробила б підпільний аборт, тоді як вона в глибині своєї рожевої кімнати всихає від бажання мати дитину. Вона ніколи не насмілиться сказати йому про це, якщо тільки… Якщо не знайдеться хтось такий, такий собі добрий спільний друг, котрий додасть їй трохи хоробрости… «Злий же я», подумав він, переповнюючись утіхою. Злість — це неймовірне відчуття швидкости, зненацька відриваєшся від себе і летиш уперед, немов стріла; швидкість хапає тебе за потилицю, вона росте щохвилини, це солодко і нестерпно, котишся з відпущеними гальмами до могили, долаєш слабкі перепони, що несподівано постають то праворуч, то ліворуч, — сердешний Матьє, я ж, негідник такий, збираюся зіпсувати йому життя, — і вони ламаються, немов сухе галуззя, і ця п'янка радість, пронизана страхом, суха, немов електричний розряд, радість, котра ніколи не кінчається. «Питається, невже у нього ще будуть послідовники? Батько родини — це не приклад для наслідування». Яке ж то буде обличчя в Серґіна, коли Матьє повідомить йому про своє одруження, яка зневага спалахне в очах цього малюка, як приголомшить його ця звістка. «Ви… ви одружуєтеся?» І Матьє пробурмоче: «Знаєш, це обов'язок…» Та школярі не розуміють цих обов'язків. Щось невиразне постало перед його очима. Це було обличчя Матьє, його пряме, відкрите обличчя чесної людини, та гонитва тут-таки прискорилася: зло могло бути стійке лише на повній швидкості, як і велосипед. Прудка й радісна думка плигнула поперед нього: «Матьє на боці добра. Він не злий чоловік, о ні, він із племені Авеля, в нього є совість. Що ж, тоді він повинен одружитися із Марсель. Після цього йому залишається лише спочивати на лаврах, він ще молодий, все своє життя він буде тішитися своїм добрим учинком».

Це було так запаморочливо, млосний відпочинок чистої сумління, сумління незглибної чистоти, під поблажливим і звичним небом, що він уже й не знав, для Матьє чи для себе бажає він цього. Пропащий, упокорений, супокійний чолов'яга, нарешті-таки супокійний… «А якщо вона не захоче… О ні! Якщо є шанс, бодай один-однісінький шанс, що вона захоче дитину, то, клянуся, вона завтра ж увечері попросить його одружитися з нею». Пан і пані Делярю… Пан і пані Делярю мають честь повідомити вам… «У кінцевому рахунку, — подумав Даніель, — я буду їхнім янголом-хоронителем, янголом родинного багаття». Він був арханґелом, арханґелом ненависти, арханґелом-заступником, арханґелом, що вийшов на вулицю Версинґенторікса. Він знову на мить побачив довге, незграбне і ґраційне тіло, худорляве обличчя, що схилилося над книгою, та це видиво відразу ж розвіялося, і перед очима знову постав Боббі. «Вулиця Урс, 6». Даніель почувався вільним, як повітря, він міг дозволити собі геть усе. Велика бакалійна крамниця на вулиці Версинґенторікса була ще відчинена, він зайшов туди. Коли він звідтіля вийшов, то в одній руці у нього був вогненний меч арханґела Михаїла, а в другій — коробка цукерок для пані Дюффе.