Шляхи свободи. Зрілий вік

ІІІ

Літо. Повітря було густе і тепле; Матьє простував посеред вулиці, під безхмарним небом, його руки метлялися, немов би розгортаючи важкі позолочені штори. Літо. Літо для інших. Для нього ж починався чорний день, що, звиваючись, триватиме аж до вечора, якийсь похорон на сонці. Адреса. Гроші. Треба гасати по всьому Парижу. Адресу дає Сара. Гроші позичить Даніель. Або Жак. Він уявляв себе вбивцею, відблиск цього марення залишався в глибині його очей, розчавлених сліпучою навалою світла. Вулиця Деламбр, 16. Це тут; Сара мешкала на шостому поверсі, й ліфт, звичайно ж, не працював. Матьє піднявся пішки. Потойбіч зачинених дверей жінки займалися хатніми справами, у хвартухах, пообв'язувавши голови рушниками; для них теж починався день. Який буде цей день? Матьє трохи захекався, натискаючи кнопку дзвінка, він подумав: «Треба займатися ґімнастикою». Він тоскно подумав: «Отак я й кажу собі щоразу, коли піднімаюся східцями». Він почув дрібну ходу; лисий чоловічок зі світлими очима, усміхаючись, відчинив йому двері. Матьє впізнав його, це був німець, еміґрант, він часто бачив у кав'ярні «Дом», як той побожно смакує каву зі сметанкою або сидить за шахівницею, не зводячи очей із фіґур і облизуючи товсті губи.

— Я хотів би бачити Сару, — сказав Матьє.

Чоловічок споважнів, уклонився, клацнув підборами; у нього були фіолетові вуха.

— Веймюллер, — з готовністю сказав він.

— Делярю, — байдуже відказав Матьє.

Чоловічок знову люб'язно усміхнувся.

— Заходьте, заходьте, — мовив він, — вона внизу, в майстерні, буде рада вам.

Він запровадив його до передпокою і кудись подріботів. Матьє пхнув зашклені двері і ввійшов до майстерні Гомеса. На майданчику внутрішніх східців він зупинився, засліплений світлом: воно потоками струменіло крізь великі закурені вітражі; Матьє закліпав очима, в нього боліла голова.

— Хто там? — пролунав Сарин голос.

Матьє перегнувся через перила. Сара сиділа на дивані в жовтому кімоні, він бачив, як просвічує її череп крізь рідкі прямі коси. Навпроти неї немов би палав смолоскип: руда голова брахіцефала… «Це Брюне», з досадою подумав Матьє. Він не бачив його вже з півроку, та не мав ніякого бажання зустріти його в Сари: це було надто вже обтяжливо, їм треба було багато сказати одне одному, поміж ними була дружба, яка вже кінчалася. Крім того, Брюне приносив із собою повітря зовнішніх просторів, цілий світ, що звик до бунтів і насильства, до фізичної роботи, до постійних зусиль і суворої дисципліни: йому не слід було чути ганебну, альковну таємничку, яку Матьє хотів довірити Сарі. Сара підняла голову й усміхнулася.

— Добридень, добридень, — сказала вона.

Матьє й собі посміхнувся: він бачив згори це плескате негарне обличчя, спустошене добротою, а під ним важкі зів'ялі груди, що до половини виглядали з кімона. Він поспішно зійшов униз.

— Яким вітром сюди вас занесло? — поспиталася Сара.

— Мені потрібно дещо запитати у вас, — відказав Матьє.

Сарине обличчя зашарілося від задоволення.

— Все, що захочете, — сказала вона.

І додала, радіючи з утіхи, яку вона розраховувала йому принести:

— Знаєте, хто в мене?

Матьє обернувся до Брюне і потис руку. Сара огортала їх розчуленим поглядом.

— Привіт, старий соціял-зраднику, — мовив Брюне.

Попри все Матьє радий був чути цей голос. Брюне був здоровецький, міцний, із повільним селянським обличчям. Вигляд у нього був не дуже люб'язний.

— Привіт, — сказав Матьє. — А я вже думав, що ти помер.

Брюне нічого не відповів, а тільки зареготався.

— Сядьте біля мене, — жадібно сказала Сара.

Вона мала зробити йому послугу і знала це; тепер він був її власністю. Матьє сів. Малий Пабло грався кубиками під столом.

— А як Гомес? — поспитав Матьє.

— Як завжди. В Барселоні, — відказала Сара.

— Були якісь звістки від нього?

— Минулого тижня. Описує свої подвиги, — з іронією сказала Сара.

Очі Брюне зблиснули.

— Ти знаєш, що він став полковником?

Полковником. Матьє подумав про чолов'ягу, котрого зустрів напередодні, й серце його стислося. От і Гомес туди подався. Якось він дізнався із «Парі-Суар» про падіння Іруна і довго ходив туди-сюди по своїй майстерні, куйовдячи пальцями темну чуприну. Потім без картуза і в одному піджаку спустився униз, ніби для того, щоб купити цигарок у кав'ярні «Дом». Й не повернувся. Кімната лишилася в тому стані, в якому він її покинув: незавершене полотно на мольберті, а на столі, серед слоїків із кислотою, мідна пластина із незакінченим ґравіруванням. Картина і ґравюра зображали місіс Стімсон. На картині вона була гола. Матьє знову згадав її, п'яну і чудесну, як вона хрипким голосом виспівує в обіймах Гомеса. Він подумав: «А все-таки з Сарою він поводивсь, як негідник».

— Вам відчинив міністр? — весело поспиталася Сара.

Їй не хотілося говорити про Гомеса. Все вона прощала йому, — зради, гулянки, жорстокість. Та тільки не це. Тільки не від'їзд до Еспанії: він подався туди, щоб убивати людей; тепер він убивав людей. Для Сари людське життя було священне.

— Який міністр? — зачудовано поспитав Матьє.

— Оте мишеня з червоними вухами — це міністр, — із наївною гордістю сказала Сара. — Він був членом соціялістичного уряду в Мюнхені у двадцять другому році. А тепер здихає від голоду.

— І ви, звичайно ж, прихистили його.

Сара засміялася.

— Він прийшов до мене з валізою. Ні, серйозно, — сказала вона, — йому не було де подітися. Його вигнали з готелю, бо він уже не міг платити за номер.

Матьє полічив на пальцях.

— З Анею, Лопесом і Санті у вас уже четверо пансіонерів, — сказав він.

— Аня незабаром піде звідси, — винувато сказала Сара, — вона вже знайшла роботу.

— Це безумство, — озвався Брюне.

Матьє здригнувся і обернувся до нього. Обурення Брюне було важке і спокійне: він подивився на Сару зі своїм суто селянським виразом обличчя і повторив:

— Це безумство.

— Що? Що безумство?

— Ох! — вигукнула Сара, кладучи долоню на руку Матьє. — Прийдіте ж мені на поміч, любий Матьє!

— Та про що мова?

— Матьє це не цікавить, — сказав Сарі з невдоволеним виглядом Брюне.

Вона вже не слухала його.

— Він хоче, щоб я витурила мого міністра за двері, — жалібно сказала вона.

— За двері?

— Він каже, що я вчиняю злочин, залишаючи його тут.

— Сара перебільшує, — примирливо мовив Брюне.

Він обернувся до Матьє й неохоче пояснив:

— Річ у тому, що в нас є кепські відомості про цього чоловічка. Здається, півроку тому він тинявся коридорами німецького посольства. Не треба бути якимсь хитруном, щоб угадати, чим може орудувати там жидський еміґрант.

— У вас немає доказів! — вигукнула Сара.

— Авжеж, доказів у нас катма. Якби вони в нас були, то його давно вже тут не було б. Та навіть якщо є тільки сумніви, то Сара чинить нерозумно й небезпечно, надаючи йому притулок.

— Але чому? Чому? — пристрасно вигукнула Сара.

— Саро! — лагідно мовив Брюне. — Ви ладні висадити в повітря ввесь Париж, щоб позбавити прикрощів своїх підопічних.

Сара кволо посміхнулася.

— Ну, не ввесь Париж, — сказала вона. — але я, звичайно ж, не буду жертвувати Вейсмюллером задля ваших партійних порахунків. Партія — це… це надто вже абстрактно.

— Власне, про це я й казав, — зауважив Брюне.

Сара схвильовано струснула головою. Вона зашарілася, і її великі зелені очі затуманилися.

— Маленький міністр, — обурено сказала вона. — Ви його бачили, Матьє. Хіба він хоч муху скривдить?

Спокій Брюне був незмірний. Це був спокій моря. Він був і заспокійливий, і дратівливий заразом. Він ніколи не був особистістю, він жив повільним, мовчазним і метушливим життям юрми. Він пояснив:

— Гомес часом надсилає до нас кур'єрів. Вони приїжджають сюди, й ми зустрічаємося з ними в Сари; ти ж здогадуєшся, звичайно, що вони привозять таємні повідомлення. Хіба ж це місце для цього чоловічка, котрий має репутацію нишпорки?

Матьє не відповів. Брюне використав запитальну форму, та це був суто риторичний викрутас: він не запитував про його думку; Брюне давно вже не цікавився думкою Матьє про що б там не було.

— Матьє, прошу розсудити нас: якщо я витурю Вейсмюллера за двері, то він кинеться в Сену. Хіба ж можна, — з відчаєм додала вона, — штовхати людину на самогубство через одну лиш підозру?

Вона випросталася, бридка і сяюча. Вона пробудила в Матьє невиразне відчуття причетности, яке почуваєш до людей, що потерпіли від нещасливого випадку, розчавлених, поточених виразками й наривами.

— Це серйозно? — поспитався він. — Він кинеться в Сену?

— Та ні, — відказав Брюне. — Він попрямує в німецьке посольство і спробує остаточно продати себе.

— Однаково, — сказав Матьє, — Так чи йнак, а він пропаща душа.

Брюне стенув плечима.

— Та вже ж, — байдуже мовив він.

— Ви чуєте, Матьє? — сказала Сара, з тривогою дивлячись на нього. — Ну, то що? Хто має рацію? Скажіть же що-небудь.

Матьє не було чого сказати. Брюне його думки не питав, його не цікавила думка буржуа, задрипаного інтеліґента, сторожового пса капіталізму. «Він вислухає мене з крижаною ввічливістю, та буде непохитний, мов скеля, він судитиме про мене з того, що я скажу». Матьє не хотілося, щоб Брюне судив його. Вже давно жоден з них із принципу не судить іншого. «Дружба не для того, щоб засуджувати, — казав тоді Брюне. — Вона для того, щоб довіряти». Може, каже так і зараз, та тепер він думає про своїх товаришів із партії.

— Матьє! — вигукнула Сара.

Брюне нахилився до неї й доторкнувся до її коліна.

— Послухайте, Саро, — лагідно мовив він. — Я люблю Матьє і дуже високо ціную його розум. Якби треба було пояснити якийсь уривок зі Спінози чи Канта, то я, звісно ж, попросив би консультації в нього. Та це дуже брудна справа і, клянуся вам, я не потребую арбітра, навіть якщо це викладач філософії. Моя думка вже визначена.

«Звичайно, — подумав Матьє. — Звичайно ж. — Його серце стислося, та він не мав урази до Брюне. — Хто я такий, щоб давати поради? Що зробив я зі свого життя»?

Брюне підвівся.

— Пора йти, — мовив він. — Звичайно, Саро, ви зробите так, як забажаєте. Ви не належите до партії, й те, що ви робите для нас, вже значна послуга. Та якщо ви залишите його, то я просто попрошу вас прийти до мене, коли Гомес надішле звістку.

— Гаразд, — відказала Сара.

Її очі блищали, вона ніби заспокоїлася.

— І не розкидайте ці папери у всіх усюдах. Паліть усе, — сказав Брюне.

— Обіцяю вам.

Брюне обернувся до Матьє.

— Бувай, старий побратиме.

Руку йому він не подав, тільки уважно, суворо і з нещадним подивом поглянув на нього вчорашнім поглядом Марсель. Матьє почувався голий під цими поглядами, високий голий чолов'яга, м'якушка з хліба. Недотепа. «Хто я такий, щоб давати поради»? Він примружився: Брюне здавався твердим і сукатим. «А на моєму обличчі написана поразка». Брюне заговорив; голос його був геть не такий, якого очікував Матьє.

— У тебе невеселий писок, — м'яко сказав він. — Щось не клеїться?

Матьє теж підвівся.

— У мене… в мене неприємності. Так собі, дрібниці.

Брюне поклав йому руку на плече. Він дивився на нього й вагався.

— Дурість якась. Гасаєш ввесь час, висолопивши язика, і вже немає часу зустрітися з давніми друзями. Якщо ти відкинеш копита, то я дізнаюся про це за місяць, та й то випадково.

— Ну, так хутко я копита не відкину, — зареготавшись, відказав Матьє.

Він почував долоню Брюне на своєму плечі, думав: «Він не засуджує мене», — й відчув, як його охоплює покірлива вдячність.

Брюне залишався поважний.

— Та вже ж, — мовив він. — Не так хутко. Але…

Врешті він немов би зважився.

— Ти вільний після другої? В мене є часина, я міг би забігти до тебе — побалакали б трохи, як бувало колись.

— Як бувало колись. Я геть вільний, чекатиму на тебе, — сказав Матьє.

Брюне дружньо усміхнувся йому. Він зберіг свою наївну веселу усмішку. Потім обернувся і попрямував до східців.

— Я проведу вас, — похопилася Сара.

Матьє простежив за ними поглядом. Брюне піднімався східцями із разючою звинністю. «Не все ще втрачено», сказав собі Матьє. І щось поворухнулося в його грудях, щось тепле й сумирне, мов надія. Він пройшов туди-сюди. Над головою його грюкнули двері. Малий Пабло поважно дивився на нього. Матьє підійшов до столу і взяв різець. Муха, що сіла було на мідну пластину, полетіла геть. Пабло знай дивився на нього. Матьє зробилося незручно, бознає від чого. Очі дитини немов би поглинали його. «Дітлахи, — подумалося йому, — малі ненажери, всі їхні почуття зосереджені в оцих ненатлих пельках». Погляд Пабла ще не був людський, та все ж це було життя: ще недавно це дитя вийшло на білий світ з утроби, а вже щось собою становить; воно було тут, нерішуче, малесеньке, ще зберігало в собі нездорову оксамитовість чогось вивергнутого; та за каламутною вогкістю, що застилала його очі, чаїлася маленька жадібна свідомість. Матьє грався різцем. «Тепло», подумав він. Довкруг нього дзижчали мухи; в рожевій кімнаті, у надрах іншої утроби, набрякав пухир.

— Знаєш, що мені снилося? — поспитав Пабло.

— Розкажи.

— Мені снилося, що я був пушинкою.

«А воно ще й думає!» — сказав собі Матьє.

Він запитав:

— Та й що ж ти зробив з тією пушинкою?

— Нічого. Я спав собі.

Матьє зненацька кинув різець на стіл: сполохана муха закружляла, потім сіла на мідну пластину поміж двома тонесенькими рівчачками, які зображували жіночу руку. Треба було поспішати, пухир ввесь час зростав, робив таємні зусилля відірватися, вирватися з пітьми і зробитися схожим на це, на цей крихітний блідий присосок, що вхлинає довколишній світ.

Матьє ступнув кількоро кроків до східців. Він почув Сарин голос. «Вона відчинила вхідні двері, стоїть на порозі й усміхається Брюне. Чому ж вона зволікає й не спускається сюди»? Він обернувся назад, подивився на дитину й на муху. «Дитина. Мисляча плоть, що верещить і спливає кривлею, коли її вбивають. Муху легше вбити, ніж дитину». Він стенув плечима: «Я нікого не хочу вбивати. Я тільки хочу не дати дитині вродитися». Пабло почав гратися своїми кубиками; він забувся про Матьє. Матьє простягнув руку й кінчиками пальців доторкнувся стола. Зачудовано повторив: «Не дати народитися…» Наче десь уже була дитина, що тільки й чекала слушної нагоди, аби плигнути потойбіч декорацій у цю п'єсу життя, під сонце, а Матьє стояв їй на заваді. Та воно й справді було майже так: була маленька людинка, мрійлива й тендітна, брехлива і хоровита, з білою шкірою, великими вухами і лудинками, зі жменькою особливих прикмет, які заносять до пашпорта, маленька людина, що ніколи вже не буде гасати вулицями, одною ногою на хіднику, а другою в рівчакові для дощової води; в неї були очиці, пара очей, зелених, як у Матьє, або ж чорних, як у Марсель, що ніколи не побачать ні синьо-зеленого зимового небосхилу, ні моря, ні жодного обличчя, в неї були руки, що ніколи не доторкнуться ні до снігу, ні до жіночого тіла, ні до кори дерева: був образ світу, кривавий, світлий, понурий, палкий, зловісний, сповнений надії, образ, де існують сади й будинки, ласкаві дівчата й страшенно кусючі комахи, — й усе це буде зруйновано одним-однісіньким уколом шпиці, наче повітряну кульку в Луврському паркові.

— Ось і я, — сказала Сара. — Ви, мабуть, зачекалися?

Матьє підняв голову й відчув полегшення: вона схилилась над перилами, тяжка й безформна; це була доросла жінка, зі старим тілом, що немов би допіру вийшла з солоної глибини й ніколи не була народжена; Сара усміхнулася до нього й хутко спустилася східцями, її кімоно розвівалося докруг куцих ніжок.

— То що? Що скоїлося? — жадібно поспитала вона.

Її великі каламутні очі настирливо розглядали його. Він одвернувся й сухо мовив:

— Марсель вагітна.

— Он як!

У Сари був радше втішений вигляд. Вона несміливо поспиталася:

— Значить… у вас незабаром…

— Ні, ні, — гаряче вигукнув Матьє, — ми не хочемо дитину.

— А! Та вже ж, — мовила вона, — я розумію.

Вона понурила голову і скількись часу мовчала. Матьє не міг стерпіти цю журбу, яка навіть докором не була.

— Здається, з вами колись було таке. Гомес мені казав, — грубувато відгукнувся він на її думки.

— Авжеж, колись…

Зненацька вона підвела погляд і стрімко додала:

— Знаєте, це дрібничка, якщо вчасно похопитися.

Вона забороняла собі судити його, вона відкинула будь-який осуд, будь-які докори, було в неї тільки одне бажання — втішити його.

— Це дрібниця…

Вона хотіла було усміхнутися, з надією поглянути в майбутнє; тільки вона одна носитиме траур за цією крихітною й таємною смертю.

— Послухайте, Саро, — сказав Матьє роздратовано, — спробуйте мене зрозуміти: я не хочу одружуватися. Це не через еґоїзм: шлюб, як мені здається…

Він затнувся: Сара була заміжня, вона вийшла за Гомеса п'ять років тому. Трохи помовчавши, він докинув:

— Крім того, Марсель не хоче дитини.

— Вона не любить дітей?

— Вони її не цікавлять.

Сара ніби збентежилася.

— Так, — мовила вона, — так… Тоді й справді…

Вона взяла його за руки.

— Мій бідолашний Матьє, ви, мабуть, так засмутилися! Я хотіла б вам допомогти.

— От-от, — сказав Матьє, — ви в змозі допомогти нам. Коли у вас були ці… оці прикрощі, ви до когось ходили, здається, до якогось росіянина.

— Так, — відказала Сара. (Вона перемінилася на лиці). — Це було жахливо!

— Справді? — тремтячим голосом поспитав Матьє. — Це… це дуже болить?

— Та ні, не дуже, але… — жалібно сказала вона. — Я думала про малюка. Знаєте, цього хотів Гомес. А в той час, як він чогось хотів… Та це було жахливо, я ніколи не… Зараз нехай би він і навколішки благав мене, та я ніколи б цього не повторила…

Вона зиркнула на Матьє розгубленим поглядом.

— Вони дали мені маленький згорток і сказали: «Кинете це в помийну яму». В помийну яму! Наче дохлого щура. Матьє, — сказала вона, міцно стискаючи його руку, — ви самі не знаєте, що збираєтеся вчинити!

— А коли пускають дитину на світ, хіба знають більше? — люто поспитав Матьє.

Дитя: на одну свідомість більше, маленький безглуздий відблиск, який літатиме кружкома, битиметься об стіни й уже не зможе втекти.

— Та ні, але я хочу сказати: ви не знаєте, що вимагаєте від Марсель; боюся, вона зненавидить вас.

Матьє знов уявив собі очі Марсель, великі, страдницькі, обведені темними кружалами.

— Хіба ви ненавидите Гомеса? — сухо поспитався він.

Сара зробила жалюгідний безпомічний жест: вона нікого не могла ненавидіти, а Гомеса менше, ніж будь-кого.

— Принаймні, — сказала вона, і її обличчя замкнулося, — я не можу послати вас до цього росіянина, він ще оперує, але геть перевівся од пияцтва, в мене до нього немає довіри. Два роки тому він ускочив у брудну історію.

— А іншого когось ви не знаєте?

— Нікого, — повільно мовила Сара. Та зненацька доброта вихлюпнулася на її обличчя, й вона вигукнула: — Таж ні, знаю, як владнати вашу справу, як же це я раніш не здогадалася? Я потурбуюся про це. Вальдман! Ви не бачили його в мене? Жид, ґінеколоґ. У якомусь розумінні, це фахівець із абортів: з ним ви будете спокійні. В Берліні в нього була величезна клієнтура. Коли до влади прийшли нацисти, він переїхав до Відня. Після цього відбувся аншлюс, і він прибув до Парижа з маленькою валізкою. Та загодя він переправив усі свої гроші до Цюріха.

— Гадаєте, він погодиться?

— Звичайно. Сьогодні ж піду до нього.

— Я радий, — сказав Матьє, — страшенно радий. Не дуже дорого він бере?

— Раніше він брав до двох тисяч марок.

Матьє зблід:

— Це ж десять тисяч франків!

Вона хутко додала:

— Та це був грабунок, він змушував платити за його репутацію. Тут його ніхто не знає, і він буде розсудливіший: запропоную йому три тисячі франків.

— Гаразд, — мовив Матьє, зціпивши зуби.

Він питав себе: «Де ж я візьму такі гроші»?

— Послухайте, — сказала Сара, — чому б мені не піти до нього сьогодні ж зрання? Він мешкає на вулиці Блез-Деґофф, це геть поруч. Зараз же вбираюся й вирушаю. Ви зачекаєте мене?

— Ні, я… в мене побачення на пів одинадцятої. Саро, ви просто золото, — сказав Матьє.

Він узяв її за плечі й, усміхаючись, струсонув. Вона поступилася заради нього найглибшою своєю відразою, з великодушности зробилася співучасницею у справі, що викликала в неї невимовний жах: вона світилася від утіхи.

— Де ви будете об одинадцятій? — поспиталась вона. — Я могла б вам зателефонувати.

— Ну, добре, я буду в «Дюпон Латен», на бульварі Сен-Мішель. Дочекатися вашого дзвінка?

— В «Дюпон Латен»? Згода.

Сарин пеньюар широко розгорнувся на її величезних персах. Матьє притис її до себе, з ніжности й щоб не бачити її тіла.

— До побачення, — сказала Сара, — до побачення, любий мій Матьє.

Вона підставила йому своє лагідне бридке обличчя. В ньому була зворушлива і сливе жагуча покірність, що викликала приховане бажання завдати їй болю, принизити її соромом. «Коли я бачу її, — казав Даніель, — то я розумію садистів». Матьє поцілував її в обидві щоки.

«Літо»! Небо, мов навіжене, переслідувало вулицю, то була якась природна мара; люди плавали в небі, і їхні обличчя палали. Матьє вдихав живий, зелений запах, свіжу куряву; він примружив очі й усміхнувся: «Літо»! Він ступнув кілька кроків; чорний розплавлений асфальт з білими скалками липнув до його підошов: Марсель була вагітна, й це було друге літо.

Вона спала, її тіло купалося в густій тіні, пітніло вві сні. Її прегарні брунатно-фіолетові перса осіли, крапельки поту збиралися довкруг вершечків, білі й солоні, мов квіти. Вона спить. Вона завжди спить до полудня. Та пухир в її утробі не спить, йому немає коли спати: він жадібно смокче соки і роздувається. Час плинув рвучкими і непоправними поштовхами. Пухир роздувався, а час утікав. «Гроші треба знайти за сорок вісім годин».

Люксембурзький сад, спекотний і білий, статуї й горлиці, дітлахи. Дітлахи гасають, горлиці пурхають. Могутній потік світла, зникомі білі зблиски. Він сів на залізній лавці: «Де ж роздобути гроші? Даніель, звісно ж, не позичить і копійки. Та в нього все-таки треба поспитати… і потім, у крайньому разі, завжди можна звернутися до Жака». Моріжок буйно кучерявився біля самісіньких його ніг, статуя випнула до нього свій молодий камінний зад, горлиці туркотіли і теж здавалися камінними: «Врешті-решт, це справа якихось двох тижнів, жид зачекає до кінця місяця, а двадцять дев'ятого дадуть платню».

Матьє зненацька похопився: він мов би наоч побачив те, про що думає, і жахнувся самого себе: «Брюне зараз крокує вулицями, впивається світлом, йому легко, тому що він чекає, він іде вутлим містом, яке небавом зруйнує, він почуває себе дужим, він крокує трохи перевальцем, з осторогою, бо ще не настала година руйнації, він чекає на неї, він сподівається. А я! А я! Марсель вагітна. Чи ж умовить Сара того жида? Де взяти гроші? Ось над чим я міркую»! Раптом він знову побачив близько посаджені очі під густими чорними бровами: «Мадрид. Їй-богу, я хотів туди поїхати. Та не вийшло». Він зненацька подумав: «Я старий».

«Старий я. Розсівся ось на лавці, по вуха у своєму житті, ні в що не вірю. Але ж колись і мені хотілося вирушити в Еспанію. А потім не вийшло. Хіба ці Еспанії існують? Я тут, я смакую, я чую на вустах застарілий присмак залізистої води і крови, мій присмак, я — це мій власний присмак, я існую. Існувати — це пити, не відчуваючи спраги. Тридцять чотири роки. Вже тридцять чотири роки, як я себе смакую, і я старий. Я працював, чекав, тепер я маю, все чого мені хотілося: Марсель, Париж, незалежність; все це скінчилося. Більше я нічого не чекаю». Він дивився на цей звичайнісінький сад, завжди новий, завжди однаковий, як море, що цілісіньке сторіччя котить однакові хвилі, однакової барви і тим самим шумом. «Все однакове: ті ж таки діти, що без ладу гасають туди-сюди, як і сторіччя тому, те ж саме сонце на гіпсових скульптурах із одбитими пальцями, ті ж дерева; була ще Сара в її жовтому кімоні, була вагітна Марсель і гроші. Все це було таке природне, таке звичайне, таке монотонне, його вистачало, щоб заповнити життя, власне, це й було життя. Решта ж, усі ці Еспанії, еспанські замки, все воно було… Чим? Усього лиш тепленькою світською реліґією для власного вжитку? Стриманим янгольським акомпанементом для мого істинного життя? Алібі? Отаким вони мене й бачать, — Даніель, Марсель, Брюне, Жак: людиною, котра прагне бути вільною. Як і всі люди, вона їсть, п'є, ходить на державну службу, політикою не займається, читає „Евр“ і „Попюлер“, у неї скрутно з грошима. От тільки вона прагне бути вільною, як ото колекціонери прагнуть придбати зібрання поштових марок. Свобода — це її таємний сад. Її маленька змова із собою. Людина ледача і холодна, трохи з химерами, та, за суттю своєю, дуже розсудлива, вона потихеньку змайструвала собі пересічне й тверде щастя і часом виправдовує себе міркуваннями високого штибу. Хіба ж я не такий?»

Йому було сім років, він був у Пітів'є, в дядька Жюля, дантиста, один-однісінький у приймальні, він грався в гру, яка полягала в тому, щоб завадити собі існувати: треба спробувати не проковтнути себе, це таке, наче в роті у тебе холодна рідина, і ти стримуєш малесенький порух ковтка, що відправить її тобі в горло. Йому вдалося повністю спустошити свою голову. Та ця порожнеча ще мала свій смак. То був день усіляких дурощів. Він потопав у провінційній спекоті, що тхнула мухами, і таки зловив муху й повідривав їй крильця. Він виявив, що голова її скидається на сірникову головку, взяв на кухні коробку і тернув нею об муху, щоб подивитися, чи вона загориться. Та все це було знехотя: то була всього лиш маленька комедія від безділля, йому не вдавалося захопитися нею по-справжньому, він добре знав, що муха не загориться. На столі були подерті ілюстровані часописи і прегарна китайська ваза, сіро-зелена, з ручками, що скидалися на папужачі кігті; дядько Жюль казав, що їй три тисячі років. Матьє підійшов до вази, руки він тримав за спиною, й поглянув на неї, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу: це так жахливо, бути маленькою кулькою з хлібної м'якушки в цьому прадавньому, спаленому сонцем світі, поруч із цією незворушною вазою, якій три тисячі років. Він обернувся до неї спиною й почав озиратися і шморгати носом перед дзеркалом, та забави не виходило, потім він зненацька повернувся до столу, підняв ту вазу, яка виявилася страшенно важка, і жбурнув її на паркет: це спало йому на думку зненацька, і тут же він відчув себе легким, неначе павутиння. Він у захваті глянув на друзки порцеляни: щось допіру скоїлося з цією старезною вазою серед цих п'ятдесятирічних стін, під одвічним світлом літа, щось дуже зухвале, схоже на світанок. Він подумав собі: «Це зробив я!» — і відчув гордість, відчув себе вільним од світу, без прив'язаности, без родини, без коріння, відчув себе малесеньким упертим паростком, що пробився крізь земну кору.

Йому було шістнадцять, він був малий забіяка, він лежав на піску, в Аркашоні, і дивився на довгі пологі хвилі океану. Щойно він відлупцював молодого бордосця, що жбурляв на нього камінцями, і змусив його їсти пісок. Він сидів у затінку під соснами, геть захеканий, ніздрі переповнені духом живиці, йому здавалося, ніби він маленький вибух, що завис у повітрі, круглий, крутий, незбагненний. Він сказав собі: «Я буду вільний», чи, радше, нічого не сказав, та це було те, що йому хотілося сказати; він сам із собою побився об заклад, що все його життя буде як ця неповторна мить. Йому був двадцять один рік, він читав у своїй кімнаті Спінозу, то був переддень Великого посту, вулицями їхали здоровецькі барвисті повози, навантажені картонними манекенами: він звів очі вгору й знову повторив свою обітницю з тією філософською вишуканістю, яку вони з Брюне віднедавна засвоїли; він сказав собі: «Я сам себе порятую!» Десятки, сотні разів повторював він свою обітницю. Слова мінялися з віком, з інтелектуальним рівнем, та обітниця була та ж сама; й у власних очах Матьє не був ні високим чолов'ягою із дещицею зайвої ваги, котрий викладав філософію в ліцеї, ні братом Жака Делярю, адвоката, ні коханцем Марсель, ні другом Даніеля і Брюне; він був не що інше, як оця обітниця.

Яка обітниця? Він провів рукою по очах, що стомилися від світла: він уже нічого не відав; тепер він дедалі частіше почував себе наче у вигнанні. Щоб збагнути свою обітницю, треба добре ладнати із самим собою.

— Подайте м'яч, будь ласка.

Тенісний м'ячик підкотився до його ніг, хлопчик біг до нього з ракеткою в руці. Матьє підняв м'яч і кинув його хлопчикові. Він таки не ладнав із самим собою: занидів у цій мертвотній спеці, зазнавав давнього монотонного почуття повсякденности — даремно він повторював фрази, що колись запалювали його: «Бути вільним. Бути самодостатнім, змогти сказати: я існую, бо хочу цього; бути своїм власним почином». То були порожні пишні словеса, набридливі балачки інтелектуала.

Він підвівся. Підвівся службовець, у якого скрутно з грішми і який іде до сестри свого колишнього учня. Йому подумалося: «Невже зроблено усі ставки? Невже я всього лиш службовець?» Він так довго чекав; останні роки були для нього всього лиш очікуванням зі зброєю напоготові. Він чекав крізь тисячі дрібних, повсякденних клопотів; звісно ж, тим часом він трохи бігав за жінками, мандрував, а поза тим, треба ж було заробляти на життя. Та, попри все це, єдиною його турботою було залишатися напоготові. Для вчинку. Вільного й обдуманого вчинку, який визначить усе його подальше життя і буде початком нового існування. Він ніколи не міг цілковито віддатися любові, утіхам, ніколи не був по-справжньому нещасний; йому завжди видавалося, що він десь в іншому місці, що він ще не цілком народився. Він чекав. А тим часом тихо, потайці підкралися літа і вхопили його за комір: тридцять чотири роки. «Починати треба було в двадцять п'ять. Як Брюне. Певно ж, але тоді починаєш із неповним розумінням справи. І врешті тебе пошиють у дурні. Я ж бо не хотів пошитися в дурні». Він мріяв поїхати в Росію, покинути навчання, засвоїти якесь ремесло. Та щоразу від цих різких кроків його утримувала відсутність достатніх підстав. Без цих підстав такі кроки були б усе одно, що битися лобом у стіну. Тож він чекав далі…

Вітрильники кружеляли у басейні Люксембурзького саду, потрапляючи часом під струмені фонтанів. Він подумав: «Більш я не чекаю. Вона має рацію: я спустошив себе, зробив нездатним до дії, щоб зробитися всього лиш чеканням. Тепер я порожній, це правда. Та більш я нічого не чекаю».

Там, біля фонтану, якийсь човен мало не потонув, зачерпнувши води. Всі реготалися, дивлячись на нього; якийсь хлопчина силкувався зачепити його гаком.