Шляхи свободи. Зрілий вік

VII

Роздягнений по пояс Даніель голився перед дзеркальною шафою. «Сьогодні до полудня буде по всьому». Це був непростий план: подія була вже тут, в електричному світлі, в легенькому шкрябанні бритви; її не можна було віддалити, ба навіть наблизити, щоб усе воно скінчилося якомога швидше: її просто треба було пережити. Була насилу десята година, та полудень уже був присутній у кімнаті, круглий і пильний, неначе око. За ним не було нічого, тільки невиразна пополудня пора, що звивалася і повзла, ніби хробак. В очах у Даніеля гніздився біль, він мало спав, під губою в нього був прищ, крихітна червона цятка з білим вершечком: тепер так бувало щоразу, коли він напивався. Даніель прислухався: ні, це вуличний шум. Він подивився на прищ, червоний і запалений, — а ще ж були великі півкола синців попід очима, — і подумав: «Я руйную себе». Він обачно шкрябав бритвою побіля прища, щоб його не зчикрижити; залишиться маленький кущик щетини, то й нехай: Даніель страх як боявся порізатися. І водночас він наслухав: двері кімнати були прочинені, щоб краще чути; він казав собі: «Тепер я її не проґавлю».

Ось пролунало легеньке, майже нечутне шурхотіння; Даніель підскочив до порога з бритвою в руці і різко відчинив двері. Та було запізно, дівчисько його випередило: воно втекло, зачаїлося, мабуть, десь у кутку на сходовому майданчику і, затамувавши подих, чекало, почуваючи, як гамселить у грудях серце. На солом'яному килимку для ніг Даніель угледів букетик гвоздик. «Сученя плюгаве», голосно сказав він. Це дочка консьєржки, він був певен. Варто було тільки глянути в її очиці смаженої рибини, коли вона з ним здоровкалася. Це тривало вже два тижні: щодня, повертаючись зі школи, вона клала гвоздики біля його дверей. Ударом носака він загилив квіти на східці. «Треба бути насторожі в передпокої цілий день, тільки тоді я застукаю її». Він з'явиться з голим торсом і знищить її суворим поглядом. Йому подумалося: «Вона любить моє обличчя. Обличчя і плечі, бо це відповідає її ідеалові. Для неї буде ударом побачити мої волохаті груди». Він повернувся до кімнати і знову почав голитися. В дзеркалі він бачив своє похмуре і шляхетне обличчя з синюватими щоками; з якоюсь досадою він подумав: «Воно їх і збуджує». Обличчя арханґела; Марсель називала його своїм любим арханґелом, а тепер доводиться терпіти ще й погляди цієї малої мандрьохи, котра аж нестямлюється од тічки. «Блудяги!» — роздратовано подумав він. Даніель трохи нагнувся і одним вправним порухом бритви зчесав прища. Незлецький жарт — знівечити обличчя, яке вони так люблять. «Та де там! Обличчя із близною — це те ж таки обличчя, воно завжди щось означає: від цього я ще дужче стомлюся». Він підійшов до дзеркала і невдоволено подивився в нього, потім сказав: «І все-таки мені подобається бути вродливим». Вигляд у нього був стомлений. Він ущіпнув себе за стегно: «Треба було б скинути бодай кілоґрам». Сім шклянок віскі випив він учора ввечері на самоті в «Джонні». До третьої години ночі він не міг зважитися піти додому, тому що йому було страшно покласти голову на подушку і відчути, як занурюєшся в морок з думкою, що настане завтрашній день. Даніель подумав про собак із Константинополя: їх ловлять на вулицях і зав'язують у мішки, садовлять у кошики, а потім вивозять на пустельний острів; там вони одне одного роздирають на шматки і з'їдають; вітер у відкритому морі часом доносить їхнє виття до моряків. «Не собак треба було б туди вивозити». Даніель не любив собак. Він одягнув шовкову кремову сорочку і штани з сірої фланелі; потім старанно вибрав краватку: сьогодні буде зелена зі смужечками, бо в нього кепський колір обличчя. Відтак він відчинив вікно, і ранок увійшов до кімнати, задушливий, важкий і вже наперед визначений. Якусь мить Даніель стояв у незрушному потоці спеки, потім роззирнувся доокруж: він любив свою кімнату, тому що вона була безлика й не видавала його, вона була немов готельний номер. Чотири голі стіни, два фотелі, стілець, шафа, ліжко. В Даніеля не було речей на згадку. Він побачив чималого кошика із вербової лози й одвернувся: кошик був на сьогодні.

Годинник Даніеля показував двадцять п'ять хвилин на одинадцяту. Він прочинив кухонні двері і свиснув. Сціпіон вигулькнув перший; він був білий, з рудими латками і куцою борідкою. Він суворо глянув на Даніеля і хижо позіхнув, дугою вигнувши спину. Даніель обережно опустився на коліна і почав ласкаво гладити його писок. Кіт, приплющивши очі, пацав його лапою по рукаву. Перегодя Даніель взяв його за шкуру і посадив у кошик; блаженно мружачи очі, Сціпіон розлігся там на всеньку довжину. Потім припленталася Мальвіна; Даніель любив її менше, ніж тих двох, бо вона завжди прикидалася і в неї була рабська вдача. Коли вона була певна, що її бачать, то ще здалеку починала мурчати і лащитися: вона терлася головою об стулку дверей. Даніель доторкнувся до її товстої шиї, й вона лягла на спину, простягнувши лапи, а він лоскотав її соски серед чорної шерсти. «Ха, ха, — розмірено проспівав він, — ха, ха!», а вона переверталася з одного боку на другий, ґраціозно водячи головою. «Зачекай-но, — подумав він, — ось настане полудень». Він зловив її за лапи і поклав поруч зі Сціпіоном. Вона трохи здивувалася, та потім згорнулася в клубок і, подумавши, почала муркотіти.

— Поппеє! — погукав Даніель. — Поппеє, Поппеє!

Поппея ніколи не йшла, коли її гукали; Даніель мусив податися по неї на кухню. Угледівши його, вона люто зашипіла і плигнула на ґазову плиту. Це була дика кішка з великою близною, що перетинала її лівий бік. Даніель знайшов її в Люксембурзькому саду, коли вже зачиняли ворота, і приніс додому. Вона була владна і зла, часто кусала Мальвіну; Даніель її любив. Він узяв її на руки, вона відкинула голову назад, зіщуливши вуха і наїжачивши шерсть: у неї був обурений вигляд. Він провів пучками по її писку, й вона почала кусати його за палець, лютуючи і бавлячись; тоді він ущипнув її за шию, й кішка підняла свою вперту голову. Вона не мурчала — Поппея ніколи не мурчала, — проте дивилася йому просто в обличчя, і Даніель за звичкою подумав: «Рідко буває, що кіт дивиться просто у вічі». Водночас він відчув, як його охоплює тривога, і йому довелося одвести очі убік. «Сюди, сюди, — сказав він, — сюди, моя королево!» — і посміхнуся, не дивлячись на неї. Ті двоє лежали біч-о-біч, вони були приголомшені, та все ж мурчали, можна було подумати, що це співають цикади. Даніель поглянув на них з недоброю полегшею: «Фрикассе із кролика в білому вині». Він думав про рожеві соски Мальвіни. Та посадити Поппею в кошик було непросто: він мусив підштовхувати її ззаду, вона обернулася й, зашипівши, дряпнула його. «Ага, то ти так?» — сказав Даніель. Він згріб її за шкуру і за поперек, силоміць зігнув удвоє, вербовий коршик затріщав од її кігтів. Кішка на мить завмерла, і скористався цим, щоб закрити кришку і замкнути її на два замки. «Ху», — видихнув він. Рука трохи щеміла сухим дражливим болем, таким як лоскіт. Він підвівся і з іронічним задоволенням глянув на кошика. «Попалися!» З тильного боку долоні були три подряпини, а всередині в ньому самому теж якийсь лоскіт, чудернацький лоскіт, що міг недобре скінчитися. Даніель узяв на столі клубок шпагату і сховав його до кишені штанів.

Він завагався. «Дорога неблизька; мені буде гаряче». Він хотів було одягнути фланелевий піджак, та не звик просто так улягати своїм бажанням, врешті, це ж буде просто комедія, якщо він ітиме на осонні, червоний, спливаючи потом, з цією ношею в руці. Комедія і навіть сміхота: він посміхнувся і вибрав яскраво-фіолетову твідову куртку, яку терпіти не міг з кінця травня. Даніель узявся за ручку кошика й подумав: «Та й важенні ж вони, кляті тварюки!» Він уявляв їхні неприродні принизливі пози, їхній невимовний жах. «Так от кого я любив!» Досить було замкнути цих трьох ідолів у лозовій клітці, щоб вони знову перетворилися на котів, таких собі дрібних ссавців, дурнуватих і метушливих, котрі самі себе не тямлять од страху — і нічого священного в них уже не лишилося. «Коти — це всього лиш коти». Він зареготався: йому здавалося, ніби він грається з кимсь у якусь гру. Коли Даніель підійшов до вхідних дверей, до горла підкотила нудота, проте тривало це недовго: на східцях він знову зробився суворий і переповнений рішучости, а в роті відчув якийсь чудернацький присмак, наче сирого м'яса. Консьєржка стояла на порозі біля своїх дверей; вона усміхнулася йому. Даніеля вона любила, він був такий церемонний і ґалантний.

— Раненько ви встаєте, пане Серено.

— А я вже боявся, чи не захворіли ви часом, люба пані, — ґречно відказав Даніель. — Вчора я повертався пізно і помітив, що під дверима у вас світиться.

— Уявіть собі, — сміючись, сказала консьєржка, — я так стомилася, що заснула, не погасивши світла. І раптом чую ваш дзвінок. «Ага, — сказала я собі, — ось і пан Серено повернувся!» (Я ж бачила вас тільки тоді, як ви ішли з дому). І по тому відразу ж погасила світло. Була, напевне, третя година?

— Приблизно…

— Бачу, — сказала вона, — ви з великим кошиком.

— Це мої коти.

— А що, звірята занедужали?

— Ні, одвезу їх до сестри в Медон. Ветеринар сказав, що їм потрібне свіже повітря.

Він серйозно додав:

— Знаєте, що коти можуть захворіти на сухоти?

— На сухоти? — вражено поспиталася консьєржка. — Тоді подбайте про них. І все-таки, — додала вона, — у вас без них буде порожньо; ці пусюнчики завжди зустрічають мене, коли я приходжу до вас прибирати. Вам, напевне, сумно буде без них.

— Ще й як сумно, пані Дюпюі, — відказав Даніель.

Він усміхнувся їй і пішов. «Пробалакалася, стара гаргара. Мабуть, гладила їх, коли мене не було, а я ж заборонив їх чіпати; краще б наглядала за своєю донькою». Він вийшов з під'їзду, і сонце засліпило його як стій, пекуче і пронизливе сонце. В нього заболіли очі, це вже як водиться: якщо напередодні нап'єшся, то немає нічого кращого, ніж імлистий ранок. Він уже нічого не бачив, він плив у потоці сонячного світла з залізним обручем довкруг голови. Раптом він угледів свою тінь, куцу й химерну, а біля неї темну пляму кошика, що розгойдувався у нього в руці. Даніель посміхнувся: він був дуже високий. Він випростався на ввесь зріст, та тінь так і лишилася куца безформна, мов постать шимпанзи. «Доктор Джекілл і містер Гайд. Ні, не на таксі, — сказав собі він, — поспішати нікуди, містер Гайд пішки пройде до зупинки сімдесят другого». Сімдесят другий довезе його до Шарантону. За кілометр відтіля Даніель давно вже нагледів затишну місцинку на березі Сени. «Будемо сподіватися, — сказав собі він, — що я не зомлію, цього тільки ще бракує». Вода в Сені була особливо темна і брудна в цьому місці, з плямами зеленкуватого мастила од заводів Вітрі. Даніель споглядав себе з огидою: він почувався геть м'яким ізсередини, настільки м'яким, що це було просто-таки неприродно. З якоюсь утіхою він подумав: «Це людина». Він був то твердий і зібраний, а то раптом у ньому немов би озивалася якась квола приречена душа, що благає пощади. Він подумав: «Дивно якось ненавидіти себе, наче це зовсім і не ти». Втім, це була неправда: марно він старався, був тільки один-єдиний Даніель. Коли він зневажав себе, то йому здавалося, наче він одривається од самого себе і витає, немов безпристрасний суддя, над якимсь нечистим ройовиськом, а потім його зненацька затягує, всмоктує донизу, і він потрапляє у вировище власної душі. «Хай йому дідько, — подумалося йому, — треба хильнути чарчину». Потрібно лише трохи звернути з дороги, він загляне до Шампйоне на вулиці Тайдус. Коли він одчинив двері, в барі було порожньо. Офіціянт витирав столи з рудого дерева, зроблені у вигляді барил. Напівморок був сприятливий для очей Даніеля. «От голова болить, дідько б її узяв», подумалося йому. Він поставив кошика на підлозі й опустився на стілець перед шинквасом.

— Міцного віскі, звичайно ж, — ствердно мовив бармен.

— Ні, — сухо відказав Даніель.

«Ішли б вони подалі зі своєю манією сортувати людей, неначе це парасольки або швейні машини. Я ніщо… й усе завжди теж ніщо. Та вони вмент складають тобі ціну. Цей дає гарні чайові, той завжди має напоготові дотепне слівце, а от мені потрібне тільки міцне віскі».

— Джин-фіц, — сказав Даніель.

Бармен налляв, не сказавши й слова: напевне, образився. Тим ліпше. «Більше й носа не поткну в цю діру, надто вже фамільярні тут вони». Та джин-фіц був із присмаком проносного лимонаду. Він розпилювався на язиці кислуватим порохом, і в роті запанував присмак металу. «Це мене вже не бере», подумав Даніель.

— Налийте горілки з перцем.

Він випив горілки і поринув у мрійливий стан, почуваючи, як пашить у роті. Він думав: «Невже це ніколи не скінчиться?» Та, як завжди, це були марні думки, без будь-якої основи, мов чек без покриття. «А що ніколи не скінчиться? Що ніколи не скінчиться?» Пролунало коротке нявкання і почулось, як дряпають кігтями. Бармен здригнувся.

— Це коти, — кинув Даніель.

Він зліз зі стільця, жбурнув на шинквас двадцять франків і взяв кошика. Піднявши його, він побачив на підлозі червону пляму: це була кров. «Що вони там коять?» — тривожно подумав Даніель. Та йому не хотілося відмикати кришку. В кошику зачаївся тяжкий і невиразний жах: якщо він відімкне, то жах умить обернеться на котів, і цього Даніель не зможе витримати. «Ага, ти не зміг би цього витримати? А якщо я підніму цю кришку?» Та Даніель був уже надворі, і його знову засліпило, увіч вдарило щось яскраве і вогке: очі щеміли, це було таке, наче бачиш тільки вогонь, а потім зненацька розумієш, що вже з хвилину бачиш будинки, будинки, що за сто кроків од тебе, легкі й світлі, неначе імла: в глибині вулиці стояла голуба стіна. «Страх який усе це бачити», подумав Даніель. Таким уявлялося йому пекло: погляд, що пронизує геть усе на світі, бачиш усе від краю до краю — і до краю бачиш самого себе. Кошик у його руці заворушився: всередині щось шкрябало. Даніель і сам не знав гаразд, огиду чи задоволення приносить йому цей жах, який він почував так близько біля себе, буквально кінчиками пальців, — радше і те, і друге він йому приносив. «І все-таки щось їх заспокоює, мабуть, мій запах». Даніель подумав: «Справді, для них я тільки запах». Та треба набратися терпіння: незабаром у нього не буде цього запаху, він буде гуляти без запаху, один серед людей, в яких немає достатньо тонкого нюху, щоб упізнати ваш дух. Бути без запаху й без тіні, без минулого, бути всього лиш незримим устремлінням від самого себе в майбутнє. Даніель завважив, що його тінь перемістилася вперед, на кілька кроків од його тіла, он вона, там, на рівні ґазового крана, шкутильгає, перехнябившись набік від тяжкого кошика, чудернацька, зморена; він бачив, як він іде, він був усього лиш власним поглядом. Та ось на шклі майстерні з фарбування тканин відбився його образ, і та ілюзія розвіялася. Даніель немов би переповнився мулистою і прісною водою; вода Сени, мулиста і прісна, затопить кошика, й вони роздиратимуть одне одного пазурями. Його охопила невимовна відраза, він подумав: «Немає причини це робити». Він зупинився, поставив кошика долі: «Нудьгувати від того зла, яке вчиняєш іншим. Ніколи не добратися до себе навпрямки». Він знову подумав про Константинополь: невірниць зашивали в лантух разом зі скаженими котами і кидали в Боспор. Діжки, шкіряні лантухи, лозові клітки — все це в'язниця. «Буває й гірше». Даніель стенув плечима: ще один чек без оплати. Він не хотів чинити траґедії, колись у нього їх було доста. Якщо чиниш траґічне, значить, сприймаєш себе поважно. Ніколи, ніколи більш Даніель не сприйматиме себе поважно. Раптом під'їхав автобус. Даніель махнув водієві й увійшов до першого класу.

— Скільки до кінця?

— Шість талонів, — відказав кондуктор.

Від води Сени вони показяться. Вода кольору кави з молоком з фіолетовими блищиками. Навпроти нього сіла поважна й бундючна жінка з маленькою дівчинкою. Дівчинка допитливо дивилася на кошика. «Клята шмаркачка», подумав Даніель. Кошик занявчав, і Даніель здригнувся, наче його застукали на вбивстві.

— Що це? — поспиталася дівчинка дзвінким голосом.

— Цить, — звеліла мати, — дай панові спокій.

— Це коти, — мовив Даніель.

— Вони ваші? — спиталася дівчинка.

— Атож.

— Навіщо ви везете їх у кошику?

— Бо вони занедужали, — лагідно відказав Даніель.

— А можна поглянути на них?

— Жаніно, — сказала мати, — це вже занадто.

— Я не можу показати їх тобі, від недуги вони зробилися лютими.

Дівчинка заговорила з чарівливою розсудливістю:

— О ні, зі мною котики не будуть лютими.

— Тобі так здається? Послухай, дитинко люба, — швидко і тихо сказав Даніель, — я збираюся їх потопити, ось що збираюсь я зробити, а знаєш чому? Бо не так давно, ще сьогодні вранці, вони роздерли всеньке обличчя одній прегарній маленькій дівчинці, вона схожа була на тебе і носила мені квіти. Тепер їй доведеться вставити шкляне око.

— Ой! — вражено зойкнула дівчинка. Вона з жахом глянула на кошика і сховала обличчя в материнській спідниці.

— Бач, бач, — сказала мати, обурено зиркаючи на Даніеля, — от бачиш, треба сидіть тихенько й не розбалакувати з ким попало. Нічого, кицюню моя, цей пан просто пожартував.

Даніель і собі зиркнув на неї, та це був спокійний погляд. «Вона ненавидить мене», вдоволено подумав він. Він бачив, як за вікнами пропливають сірі будинки, він знав, що та жінка дивиться на нього. «Обурена матінка! Вона шукає, що можна було б ненавидіти в мені. Тільки не обличчя». Обличчя Даніеля ніколи не викликало ненависти. «Й не одіж, вона нова й вишукана. Ага, руки, можливо». Руки його були куці й дужі, трохи затовсті, з темними волосинами на пальцях. Він поклав їх на коліна: «Дивися на них! Дивися ж!» Та жінка не хотіла заходити в цю гру, вона тупо дивилася перед собою; вона дрімала. Даніель розглядав її з якоюсь захланністю: як їм вдається задрімати у транспорті, цим людям? Вона розм'якла всеньким тілом десь у собі й там розслаблялася. В її голові не було нічого, що скидалося б на розгублену втечу поперед себе, ні допитливости, ні ненависти, ніякого руху, навіть легенького коливання: нічого, крім в'язкого, мов тісто, сну. Раптом вона прокинулася, на її обличчі проступило пожвавлення.

— Виходимо, тут виходимо! — вигукнула вона. — Нумо ж ходім! Яка ж ти незграбна, завжди марудишся!

Вона вхопила дівчинку за руку й потягла за собою. Перед тим, як вийти, дівчинка обернулася і з жахом зиркнула на кошика. Автобус рушив, та небавом спинився: повз Даніеля зі сміхом пройшли пасажири.

— Кінцева! — гукнув йому кондуктор.

Даніель здригнувся: автобус був порожній. Він підвівся і вийшов. Це був людний майдан з кількома забігайлівками; гурт робітників і жінок стояв біля ручного візка. Жінки зачудовано глянули на нього. Даніель наддав кроку і завернув у брудний провулок, що спускався до Сени. Обабіч височіли діжки і склади. Кошик безугаву нявчав, і Даніель майже бігом біг: він мов би ніс діряве відро, з якого крапля за краплею точилася вода. Кожне нявкання, мов краплина води. Відро те було важке. Даніель узяв кошика в ліву руку, правою втер чоло. Не треба думати про котів. А, ти не хочеш думати про котів? От якраз про них ти й повинен думати, а то це було б дуже зручно! Даніель знову побачив золотаві очиці Поппеї й відразу ж почав думати про інше, про біржу, де позавчора він заробив десять тисяч франків, про Марсель, він побачить її сьогодні ввечері, це його день: «Арханґел!» Даніель криво посміхнувся: він глибоко зневажав Марсель. «Їм бракує мужности зізнатися, що вони більш не люблять одне одного. Якби Матьє бачив речі такими, які вони є, то давно прийняв би рішення. Та йому не хочеться. Не хочеться втратити себе. Він же нормальний», з іронією думав Даніель. Коти нявчали, ніби їх різав хтось, і Даніель відчув, що зараз ума рішиться. Він поставив кошик на землю і двічі щосили загилив по ньому ногою. Всередині знялася страшенна метушня, та небавом коти позамовкали. Якусь хвилю Даніель стояв без руху, за вухами пробігали чудернацькі дрижаки. Зі складу вийшли робітники, і Даніель знову рушив уперед. Він спустився камінними сходинками на берег Сени і сів на землю біля залізного кільця поміж казаном зі смолою і купою тесаних камінців для бруківки. Сена під голубим небом була жовта. Чорні шаланди з діжками були пришвартовані на протилежному березі. Даніель сидів на осонні, і в нього боліло у скронях. Він дивився на воду, як вона брижиться і нуртує, висяваючи опаловими блищиками. Потім дістав з кишені клубок і втяв ножиком довгий відрізок шпагату; відтак, не підводячись із місця, лівою рукою намацав камінець. Він прив'язав кінець шпагату до ручки кошика, обв'язав шпагатом камінець, затягнув кілька вузлів і поклав камінець на землю: все це мало чудернацький вигляд. Даніель подумав, що кошика треба нести в правій руці, а камінець у лівій: він жбурне їх у річку одночасно. Кошик буде на воді, може, десяту частку секунди, потім каменюка потягне його вглиб, і він хутко потоне. Даніелеві було гаряче, він проклинав свою теплу куртку, та не хотів її скидати. Щось у ньому здригалося, просило пощади, й він почув свій стогін, безжальний і сухий: «Якщо в тебе немає мужности вбити себе гамузом, то треба робити це потроху». Він підійде до води і скаже: «Прощавай же, те, що любив я понад усе на світі…» Він трохи звівся на ліктях і роззирнувся: праворуч на березі не було й душі живої, ліворуч, вдалині, він угледів постать рибалки, чорну на тлі яскравого сонця. Котяча метушня під водою долине аж до його поплавка: «Він подумає, що клює». Він засміявся і дістав хустинку, щоб утерти піт, який перлистими краплями виступив на чолі. Стрілки його годинника показували одинадцяту двадцять п'ять. «О пів на дванадцяту!» Треба розтягти цей надзвичайний момент: Даніель почувався роздвоєним; він мов би згубився в пурпуровій хмарі під цим олив'яним небом, з якоюсь погордою він згадав Матьє. «Ні, це я вільний», сказав він собі. Та це була безособова погорда, бо Даніель уже був ніким. Об одинадцятій двадцять дев'ять він підвівся і відчув таку слабкість, що мусив спертися на казан. На твідовій куртці з'явилася пляма від смоли, і він глянув на неї.

Він угледів цю пляму на яскраво-фіолетовій тканині й раптом відчув, що знову зробився чимсь одним. Один. Боягуз. Тип, що любить своїх котів і не хоче втопити їх у річці. Він узяв ножика й, нагнувшись, перерізав шпагат. Мовчки перерізав: навіть всередині у нього була тиша, йому було надто соромно, щоб розбалакувати з собою. Він узяв кошика і піднявся східцями: так проходив би він, одвернувшись, повз когось. Хто дивився б на нього зі зневагою. В душі його стояла пустка і тиша. Щойно піднявшись нагору, він насмілився звернутися до себе з першими словами: «Що ж то за крапля крови?» Та не наважився відімкнути кошика: кульгаючи, він рушив назад. Це я. Це я. Це я. Покидьок. Та в глибині душі промайнула чудернацька посмішка, позаяк він усе-таки врятував Поппею.

— Таксі! — погукав він.

Авто зупинилося.

— Вулиця Монмартр, 22, — звелів Даніель. — Поставте, будь ласка, цього кошика біля себе.

Погойдування таксі заколисували його. Йому навіть більше не вдавалося зневажати себе. Потім його знову охопив сором, і він знову побачив себе збоку: картина була нестерпна. «Ні гамузом, ні потроху», гірко подумалося йому. Коли взяв гаманця, щоб заплатити водієві, то безрадісно зауважив, що гаманець аж розпирає від банкнот. «Заробляти гроші, авжеж. Це я вмію».

— От ви й повернулися, пане Серено, — сказала консьєржка, — а до вас хтось допіру піднявся. Один ваш приятель, високий, з отакенними плечима. Кажу йому, що вас, мовляв, немає, а він мені: «Та нічого, я залишу йому записку під дверми».

Вона поглянула на кошика й вигукнула:

— А пусюнчиків ви назад принесли!

— Що ж, пані Дюпюі, — зітхнув Даніель, — може, й не варто було це робити, але я не зміг розлучитися з ними.

«Це Матьє, — подумав він, піднімаючись нагору, — як сніг на голову». Він тішився нагодою ненавидіти іншого.

Матьє він здибав на сходовому майданчику четвертого поверху.

— Вітаю, — мовив той, — не сподівався зустріти тебе.

— Я ходив гуляти з котами, — сказав Даніель. Він здивувався, відчувши в собі якесь тепло.

— Зайдеш до мене? — квапливо спитався він.

— Авжеж. Хочу попросити за одну послугу.

Даніель кинув на нього швидкий погляд і помітив, що лице в нього землистої барви. «В нього страшенно заклопотаний вигляд», подумав собі він. Йому захотілося допомогти Матьє. Вони піднялися. Даніель вставив ключа в шпарину і відчинив двері.

— Заходь, — мовив він. І легенько доторкнувся до плеча Матьє, та відразу ж відсмикнув руку. Матьє ввійшов до кімнати й сів у фотель.

— Я так і не второпав, що там набалакала мені консьєржка. — сказав він. — Вона сказала, ніби ти повіз своїх котів до сестри. Ти що, помирився з нею?

Зненацька в Даніелі щось немов би взялося кригою. «Яке обличчя було б у нього, якби він дізнався, куди я їздив?» Без жодної симпатії він поглянув у розсудливі й пронизливі очі приятеля: «Так, це правда, він геть нормальний». Даніель відчув, що поміж ними прірва. Він зареготався.

— А, та вже ж! До сестри… та прибрехав я трохи, — відказав він. Він знав, що Матьє не буде наполягати: в нього була недобра звичка вважати Даніеля вигадником, і він ніколи не намагався з'ясувати мотиви, що спонукали його брехати. І справді, Матьє спантеличено зиркнув на кошика і замовк.

— Ти дозволиш? — поспитався Даніель.

Він мов би геть засох. У нього було тільки одне бажання: хутчій відкрити кошика: «Що ж то за крапля крови?» він став навколішки, думаючи: «Зараз вони вчепляться мені простісінько в обличчя», й нахилив обличчя над кришкою так, щоб воно було в межах їхнього засягу. Він подумав, одмикаючи замок: «Невеличке прикре видовище йому не зашкодить. Хоч на мить утратить свій оптимізм і поважний вигляд». Поппея з гарчанням вискочила з кошика і побігла на кухню. Потім виліз Сціпіон: він зберігав гідність, та все ж у ньому відчувався неспокій. Розміреною ходою він підійшов до шафи, понуро озирнувся, потягнувсь і дременув під ліжко. Мальвіна й не ворухнулася. «Поранена», подумав Даніель. Вона лежала на дні кошика, мов нежива. Даніель зачепив її пальцем за підборіддя і силоміць підняв голову: вона добряче заробила кігтями по носі, ліве око було заплющене, та крови не було. На писку чорнів струп, а шерсть довкола нього була колюча й липка.

— Що скоїлося? — запитав Матьє. Він підвівся і ввічливо поглянув на кішку. «Він вважає мене смішним, бо я панькаюся з кішкою. Якби йшлося про дитину, то це було б для нього природним».

— У Мальвіни глибока рана, — пояснив Даніель. — Мабуть, її подряпала Поппея, вона геть нестерпна. Даруй мені, друже, зачекай трохи, поки я промию їй рану.

Він підійшов до шафи, дістав звідти пляшечку з арнікою і вату. Матьє стежив за ним, не зронивши і пари з уст, а потім старечим жестом провів долонею по чолу. Даніель почав промивати Мальвіні носа. Кішка мляво пручалася.

— Ти моя гарненька, — приказував Даніель, — ти ж моя розумниця. Ну ж бо! Ну! Отак!

Він гадав, ніби дратує Матьє цими маніпуляціями, і це додавало йому охоти. Та коли він підняв голову, то побачив, що Матьє похмуро втупився у порожнечу.

— Вибач, любий друже, — зворушливим голосом сказав Даніель, — ще хвилину, не більш. Треба помити цю тварину, ти ж знаєш, вони вмить можуть заразитися. Ти не гніваєшся? — додав він, щиро усміхаючись.

Матьє раптом здригнувся і засміявся.

— Давай, давай, — відказав він, — тільки не дивися на мене своїми оксамитовими очима!

«Своїми оксамитовими очима!» Перевага Матьє була огидна: «Він думає, що знає мене, він говорить про мої вигадки, про мої оксамитові очі. Він геть не знає мене, та задля забавки чіпляє на мене ріжні ярлики, наче я предмет якийсь».

Даніель сердечно засміявся і дбайливо витер Мальвіні писок. Кішка заплющила очі, вона не тямила себе від екстазу, та Даніель знав, що вона страждає. Він легенько ляснув її по спині.

— Ну от, — підводячись, мовив він, — завтра і сліду не зостанеться. Та знаєш, Поппея добряче дернула її пазурями.

— Поппея? От же ж стерва! — сказав Матьє з відстунім виглядом.

Раптом він мовив:

— Марсель вагітна.

— Вагітна!

Подив Даніеля тривав недовго, він боровся із нестримним бажанням розреготатися. Он воно що! Он воно що! «Мало того, що це створіння щомісяця дзюрить кривлею, воно ще й плодюче, мов та жаба». Він з огидою подумав, що сьогодні ввечері побачить її. «Цікаво, чи вистарчить у мене сміливости доторкнутися до її руки».

— Я страшенно стурбований, — з розважливим виглядом сказав Матьє.

Даніель глянув на нього і стримано мовив:

— Розумію тебе.

Потім квапливо обернувся до нього спиною, ніби щоб поставити пляшечку з арнікою до шафи. Даніель боявся увіч йому розреготатися. Він почав думати про материну смерть, у таких випадках це завжди допомагало. Обійшлося двома-трьома конвульсивними посмикуваннями. Матьє за його спиною розважливо провадив:

— Головне, що це принижує, — сказав він. — Ти не дуже часто бачиш її, ти уявити собі не можеш, яка це Валькірія. Валькірія у спальні, — без будь-якої злости докинув він. — Для неї це жахливе падіння.

— Та воно так, — співчутливо сказав Даніель, — але ж і для тебе не ліпше: як не старайся, а тепер вона повинна викликати в тобі відразу. Я знаю, в мені це вбило б кохання.

— В мене немає більше кохання до неї, — сказав Матьє.

— Немає?

Даніель вельми здивувався, його кепський гумор де й подівсь: «Сьогодні ввечері буде гарна колотнеча». Він запитав:

— Ти сказав їй про це?

— Звичайно ж, ні.

— Чому «звичайно ж»? Треба, щоб вона це знала. Ти її…

— Ні, я не хочу її кидати, якщо ти це маєш на увазі.

— А як же ж воно буде?

Даніель геть звеселився. Тепер він поквапиться, щоб побачитися з Марсель.

— А ніяк, — відказав Матьє. — Тим гірше для мене. Не її провина, що я більше її не люблю.

— А що, твоя хіба?

— Так, — коротко відказав Матьє.

— Ти будеш потайки приходити до неї і…

— А інакше як?

— Так от, — сказав Даніель, — якщо ти довгенько гратимешся в цю гру, то врешті зненавидиш її.

Матьє мав понурий і впертий вигляд.

— Я не хочу, щоб вона страждала.

— Ну, якщо тобі хочеться принести себе в жертву… — байдуже сказав Даніель. Коли Матьє починав корчити з себе квакера, Даніель його ненавидів.

— А чим я пожертвую? Ходитиму до ліцею, так само зустрічатимуся з Марсель. Раз на два роки писатиму одну новелу. Саме це я досі й робив. — І додав з гіркотою, якої Даніель за ним досі не помічав: — Я ж недільний письменник. Втім, — сказав він, — я звик до неї, мене вкрай засмутило б, якби я не зміг бачити її.

Запала мовчанка. Даніель сів у крісло напроти Матьє.

— Треба, щоб ти допоміг мені, — озвався Матьє. — В мене є адреса, та немає грошей. Позич мені п'ять тисяч.

— П'ять тисяч… — невпевнено повторив Даніель. Його тугий гаманець лежав у внутрішній кишені, гаманець торгівця свиньми, його треба було тільки відкрити і дістати п'ять тисяч. Матьє раніше часто допомагав йому.

— До кінця місяця я віддам тобі половину, — сказав Матьє. — А другу до чотирнадцятого липня, якраз тоді я одержу платню за серпень і за вересень укупі.

Даніель глянув на його землисте обличчя і подумав: «Цей тип страшенно засмучений». Потім він подумав про котів і відчув, що в ньому немає жалости.

— П'ять тисяч франків! — зажурено мовив він. — Таж їх у мене немає, старий, от що…

— Ти ж днями казав мені, що в тебе накльовується грошова оборудка.

— Знаєш, старий, оборудка ця не вигоріла: ти ж знаєш, що таке біржа. Втім, усе це просто: в мене купа боргів.

Він і не думав надавати своєму голосові великої щирости, йому не хотілося переконати Матьє. Та, побачивши, що той не вірить, Даніель розлютився: «А йшов би він під три чорти! Він вважає себе таким проникливим, гадає, ніби бачить мене напрозір, питається, чому це я повинен допомагати йому: нехай запозичається в таких, як сам». Найдужче дратувало те, що в нього був звичайний бундючний вигляд, Матьє не втрачав його навіть у журбі.

— Гаразд! — схвильовано сказав Матьє. — Ти й справді не можеш?

Даніель подумав: «У нього і справді велика скрута, якщо так наполягає».

— Звичайно ж. Мені дуже шкода, старий.

Йому було ніяково від збентежености Матьє, але не так уже й неприємно: все одно, що здерти ніготь. Даніель полюбляв двозначні ситуації.

— Тобі терміново треба? — чуло поспитався він. — Може, позичиш у когось іншого?

— О, знаєш, кого вже не хотів би я турбувати, то це Жака.

— А й правда, — трохи розчаровано сказав Даніель, — ще ж є твій брат. Можеш бути певен, що гроші у тебе вже в кишені.

Матьє мав спантеличений вигляд.

— Легко сказати. Він взяв собі в голову, що позичити мені ще бодай одне су — значить, надати мені кепську послугу. «В твоєму віці, — сказав він мені, — пора вже бути незалежним».

— О, тоді він тобі напевне позичить, — прямо заявив Даніель. Він поволі висолопив кінчик язика і з утіхою почав облизувати верхню губу: із самісінького початку він зумів знайти тон удаваного і хвацького оптимізму, що неабияк лютить людей.

Матьє зашарівся.

— Тож бо й воно. Я не хочу казати йому, навіщо ці гроші.

— Правильно, — сказав Даніель. І трохи подумав. — Ти можеш звернутися в оті товариства, ну, ти знаєш, ті, що позичають гроші службовцям. Треба сказати, люди часто потрапляють до лихварів. Та тобі наплювати на відсотки, як тільки ти одержиш гроші.

Матьє начебто зацікавився, і Даніель з досадою подумав, що трохи заспокоїв його.

— Що це за люди? Відразу позичають?

— Де там, — хутко відгукнувся Даніель. — Днів з десять зволікають: їм треба дізнатися, що ти за один.

Матьє замовк, здавалося, він міркував; Даніель раптом відчув м'який поштовх: Мальвіна плигнула йому на коліна й, муркочучи, вклалася там. «Ось хто не пам'ятає кривди», з відразою подумав Даніель. Він заходився легко й недбало погладжувати її долонею. Тваринам і людям не вдавалося його ненавидіти — через їхню інертну добродушність, а, може, й через його обличчя. Матьє по вуха поринув у свої нікчемні підрахунки: він теж не пам'ятав кривди. Даніель схилився над Мальвіною і почав чухати її за вухами: рука його тремтіла.

— В глибині душі, — не дивлячись на Матьє, озвався він, — я майже радий, що в мене катма грошей. Щойно мені спало на думку: ти ж завжди прагнув бути вільним, от тобі й випала пречудова нагода здійснити справді вільний учинок.

— Вільний учинок?

Матьє, здавалося, нічого не втямив. Даніель підняв голову.

— Авжеж, — сказав він, — тобі тільки залишається одружитися з Марсель.

Матьє глянув на нього, насупивши брови: напевне, він подумав, чи сміється часом із нього Даніель. Той витримав його погляд зі скромною поважністю.

— Ти з глузду з'їхав? — поспитався Матьє.

— Чому ж? Ти маєш тільки слово сказати — і зміниш все своє життя, таке трапляється не щодня.

Матьє розреготався. «Він вирішив посміятися з цього», роздратовано подумав Даніель.

— Тобі не спокусити мене, — сказав Матьє. — Надто ж у цей момент.

— Так, але… от саме це, — провадив Даніель тим же легковажним тоном, — і буде найбільш цікавим — навмисне вчинити усупереч тому, як тобі хочеться. І відчути, що став іншою людиною.

— Якою це іншою? — запитав Матьє. — Може, мені ще зробити трьох дітлахів заради втіхи відчути себе іншою людиною, коли буду гуляти з ними в Люксембурзькому саду? Уявляю собі цю зміну, адже буду геть пропащою людиною.

«Не такою вже й пропащою, — подумав Даніель, — не такою, як ти гадаєш».

— По суті, — сказав він, — не так і погано бути пропащим. Дощенту пропащим, похованим. Одружений чоловік із трьома дітлахами, як ти ото сказав. Таке мусить вливати спокій у душу!

— Справді, — відказав Матьє. — Таких чоловіків я зустрічаю щодня. Наприклад, батьки моїх учнів, що приходять до мене. Четверо дітей, роги на голові, членство у батьківському комітеті. У них поважний, супокійний вигляд. Я сказав би, навіть добросердий.

— У них теж є якась веселість, — зауважив Даніель. — Та мене від них нудить. А тебе це і справді не приваблює? Я бачу тебе вдало одруженим, — провадив він, — ти зробишся таким, як і вони, будеш вгодований, пещений, сипатимеш дотепами й очі твої будуть мов два целулоїдні ґудзики. Таким ти був би мені до вподоби.

— Це схоже на тебе, — спокійно мовив Матьє. — Та краще я попрошу п'ять тисяч у брата.

Він підвівся. Даніель опустив Мальвіну додолу й теж підвівся. «Він знає, що в мене є гроші, та ненависти в нього нема: як же його розізлити?»

Гаманець був тут-таки, Данієлеві варто було тільки сягнути до кишені, він міг би сказати: «Тримай, старий, це мені просто захотілося тебе розіграти». Та він боявся, що зневажатиме себе після цього.

— Мені так шкода, — нерішуче мовив він, — якщо з'явиться якась копійка, то напишу тобі…

Даніель провів Матьє до вхідних дверей.

— Не журися, — весело відказав Матьє, — я дам собі раду.

І зачинив за собою двері. Почувши, як той жваво спускається східцями, Даніель подумав: «Це вже не поправити», і на мить йому перехопило подих. Та незабаром воно скінчилося. «Ні на мить, — сказав собі він, — Матьє не переставав бути врівноваженим, бадьорим, у цілковитій злагоді з самим собою. Звичайно, він засмутився, та це тільки зовні. Всередині він спокійнісінький». Він підійшов до дзеркала поглянути на своє похмуре вродливе обличчя й подумав: «Одначе якби йому довелося одружитися з Марсель, то це обійшлося б і в тисячу франків».