Шляхи свободи. Зрілий вік

XVI

Кав'ярня «Три мушкетери» сяяла всіма вогнями у вечірній імлі. Юрма гулящого люду зібралася біля тераси: небавом світляне мереживо ночі від кав'ярні до кав'ярні, від вітрини до вітрини простягнеться уздовж цілого Парижу; люди чекали ночі, слухаючи музику, в них був щасливий вигляд, вони мерзлякувато притискалися одне до одного під першим червонястим відблиском вечірньої заграви. Матьє обійшов цю ліричну юрму: вечірня втіха була не для нього.

Довга пряма вулиця. За його спиною, в зеленій кімнаті, щодуху гнала й гнала його вперед маленька ворожа свідомість. Перед ним, у рожевій кімнаті, посміхаючись із надією, чекала на нього непорушна жінка. За годину він м'якою котячою ходою ввійде до рожевої кімнати і дасть, щоб його проковтнула ця солодка надія, ця вдячність, це кохання. На все життя, на все життя. З мосту та у воду кидаються ще й із-за менших прикрощів.

— Дурню ти недороблений!

Матьє плигнув уперед, щоб не потрапити під авто, а потім спіткнувся об тротуар і повалився додолу: впав він на руки.

— А нехай йому всячина!

Він підвівся, долоні щеміли. Він уважно глянув на свої замурзані руки: правиця була чорна, з кількома саднами, ліва рука боліла; пов'язка була закаляна грязюкою. «Цього тільки бракувало, — серйозно подумав він. — От цього тільки й бракувало». Він дістав хусточку, послинив її і з якоюсь аж ніжністю потер долоні: йому хотілося плакати. Ще мить він вагався і з подивом дивився на себе. А потім вибухнув реготом. Він реготався з себе, з Марсель, з Івіш, зі своєї кумедної незграбности, зі свого життя, зі своїх жалюгідних пристрастей; він згадував давні сподівання і сміявся з них, бо завершилися вони ось так — статечний дядечко, який ось-ось розплачеться від того, що заорав носом у землю; він дивився на себе без сорому, з холодною і лютою втіхою, він думав собі: «Й усе це я сприймав поважно». Незабаром, після кількох нападів, регіт припинився: адже не було з кого сміятися.

Порожнеча. Тягнучи ноги, тіло рушило вперед, важке й гаряче, здригаючись, почуваючи, як гаряча лють перехоплює горло і стискає у животі. Та в ньому вже не було нічого. Вулиці спорожніли, немов те, що в них було, витекло через отвір каналізації; все, що їх наповнювало, кудись щезло. Залишалися тільки предмети, та їхня згрупованість розпалася, вони звисали з неба, неначе велетенські сталактити, здіймалися над землею, неначе аномально великі меґаліти. Все їхнє звичне і ледве чутне скигління, їхнє мелодійне цвіркотіння польових коників пішло за вітром, тепер вони німували. Колись у них читалося майбуття людини, що кидалася на них і котру вони відкидали в імлу всіляких спокус. Та майбутнє вже вмерло.

Тіло звернуло праворуч, занурилося в миготючий світляний ґаз, в глибину провалля поміж шкляними блоками, де танцювали басамаги світла. Темні маси з рипінням чвалали одна за одною. На рівні очей погойдувалося волохате квіття. Поміж квіттям, у глибині того провалля, струмувала якась прозорість і з холодною пристрастю споглядала сама себе.

«Піду та й візьму їх!» Світ відразу ж змінився, гомінкий і заклопотаний, з автами, людьми і вітринами; Матьє опинився на вулиці дю Депар. Та це вже був не той світ і не той Матьє. Наприкінці того світу, потойбіч вулиць і будинків, були замкнені двері. Він понишпорив у гаманці й дістав ключа. Там замкнені двері, а тут цей плескатий ключ: єдині предмети у цьому світі, що варті уваги; поміж ними лише нагромадження перепон і відстаней. «За годину. Ще є час прогулятися пішки». Одна година: саме стільки часу треба, щоб знайти ті двері і відімкнути їх цим ключем; поза цією годиною не було нічого. Матьє ішов мірною ходою, у злагоді з власним сумлінням, він почував себе злим і супокійним. «А якщо Лола залишилася в ліжку?» Він знову поклав ключа до кишені й подумав: «Що ж, тим гірше: гроші я все одно візьму».

Лампа давала мало світла. Біля горищного віконця поміж світлинами Марлен Дітріх і Роберта Тейлора висів календар-реклама з маленьким люстерком, поцяткованим іржею. Даніель підійшов до нього, трохи нахилився і почав зав'язувати вузол краватки; він поспішав повністю вбратися. В люстерку за своєю спиною він бачив майже розмитий сутінню і брудним дзеркалом худорлявий і жорсткий профіль Ральфа, й руки його затремтіли: його охопило нестримне бажання стиснути цю тонку шию з гострим борлаком і змусити її хряснути в його пальцях. Ральф обернув голову до люстерка, він не знав, що Даніель бачить його, і втупився в нього чудернацьким поглядом. «У нього мармиза убивці», здригнувшись, подумав Даніель, та, як по правді, то це були дрижаки від утіхи. «Він зазнав приниження, цей малий самець, тож ненавидить мене». Він почав зволікати з краваткою. Ральф знай дивився на нього, й Даніель упивався цією ненавистю, котра об'єднувала їх обох, пекучою ненавистю, котрій, здавалося, було років з двадцять, вона вже зробилася одержимістю; це його очищало. «Одної прегарної днини отакий хлоп'яга всадить мені ножа у спину». Молоде обличчя зненацька заповнить собою все дзеркало та й по всьому, настане ганебна смерть, якої він і заслуговує. В кімнаті було гаряче, як у печі.

— В тебе немає рушника?

В Даніеля були вогкі долоні.

— Погляньте у глечику.

У глечику валявся замурзаний рушник. Даніель ретельно витер долоні.

— В цьому глечику, мабуть, ніколи не було води. Схоже, ви обоє нечасто вмиваєтеся.

— Ми вмиваємося під краном у коридорі, — шорстко відказав Ральф.

Запала мовчанка, потім він пояснив:

— Так зручніше.

Він сидів на краю розкладачки і взувався, згорбившись і піднявши праве коліно. Даніель дивився на цю молоду спину й молоді м'язисті руки, що виглядали із коротких рукавів сорочки: в цьому хлопчині є якийсь чар, об'єктивно виснував він. Та цей чар викликав у нього відразу. Ще хвилина, і він буде надворі, й усе буде в минулому. Та Даніель знав, що його чекало надворі. Надіваючи піджак, він завагався: плечі й груди були геть мокрі від поту, йому подумалося, що під вагою піджака лляна сорочка прикипить до вогкого тіла.

— В тебе гаряче, як у пеклі, — сказав він Ральфові.

— Бо під самісіньким дахом.

— Котра ж година?

— Щойно вибило дев'яту.

До початку дня треба згаяти десять годин. Спати він не ляже. Коли після цього вкладаєшся спати, то робиться набагато тяжче. Ральф підняв голову.

— Я хотів спитатися у вас, пане Ляліку… це ви нараяли Боббі повернутися до того аптекаря?

— Нараяв? Та ні ж бо. Просто сказав йому, що він учинив як дурень, покинувши цю роботу.

— А, тоді гаразд. Це не одне й те ж. Сьогодні вранці він сказав мені, що піде просити вибачення і що цього хотіли ви, та по очах видно було, що бреше.

Обоє зневажливо посміхнулися. Даніель хотів одягнути піджак, та все не зважувався.

— Я сказав йому: роби, що хочеш, — нагинаючись, провадив Ральф. — Мені це анідесь. Якщо вже тобі радить пан Лялік… Але тепер зрозуміло, що й до чого.

Він розлютовано смикав за шнурок лівого черевика, зав'язуючи вузол.

— Я нічого йому не казатиму, — обізвався Ральф, — він такий, що не дихне, як не брехне. Та є тут один хлопчина, котрого я таки застукаю колись у темному закутку.

— Аптекар?

— Еге ж. Але не старий. Отой молодий покидьок.

— Учень?

— Еге ж. Він гомик. Це він розповів у аптеці про нас із Боббі. Нехай Боббі не дуже пишається, що повернувся в цю діру. Та не сумнівайтеся, якось увечері я зловлю цього учня, коли він ітиме додому.

Його лице скривилося від лютої посмішки, він упивався своїм гнівом.

— Підвалю до нього, руки в кишенях, вигляд — як у справдешнього зарізяки. «Впізнав мене? Еге? Тоді все гаразд. То що ти там про мене варнякав? Га? Що ти про мене варнякав?» О, покидьок не на жарт перепудиться! «Нічого я не казав! Нічого не казав!» «А, ти нічого не казав?» І під дихало — гуп, збиваю його з ніг, плигаю на нього і мордякою його об хідник, об хідник!

Даніель дивився на нього з іронічною роздратованістю й думав: «Усі вони однакові». Всі. Крім Боббі, котрий завжди був бабою. Після цього діла вони завжди полюбляють розбалакувати, що натовчуть комусь пику. Ральф пожвавішав, очі горіли як у вовка, вуха пашіли; в нього була потреба у метких, різких рухах. Даніель не зміг погамувати в собі бажання принизити його ще дужче.

— Ну, а якщо він тебе відлупцює?

— Він? — люто посміхнувся Ральф. — Нехай тільки спробує! Он спитайте в того паруб'яги з «Орієнталя»: той уже отримав добру науку. Паруб'язі тридцять років, отакенні ручиська. Він нахвалявся, що викине мене за шкірку.

Даніель зухвало посміхнувся.

— І ти, певна ж річ, відлупцював його, як гамана.

— О, підіть та запитайте! — ображено відказав Ральф. — Нас бачило, мабуть, душ із десять. «Давай-но вийдемо», сказав я йому. Там був Боббі й ще один чолов'яга, височенний такий, я бачив його колись із вами, Корбен, із бойні він. От цей паруб'яга виходить. «Ти що, — каже, — хочеш дати мені чосу, мені, сімейному чоловікові?» А я йому як затоплю! Зразу прямісінько в око, а потім ліктем. Отак! У мармизу! — Ральф зірвався на ноги, показуючи, як розгорталася бійка. Він крутився як веретено, вигинаючи свої зграбні міцні сідниці, обтягнуті голубими штаньми. Даніель відчув, що його охоплює лють, йому захотілося вдарити Ральфа. — Кров цебеніла з нього, як із кабана! — провадив Ральф. — Гуп! А потім за ноги та брязь об землю! Він так і заорав носом, цей сімейний чоловік!

Ральф замовк, грізний і набундючений, в ореолі своєї доблесті. Він скидався на якусь хижу комаху. «Їй-богу, я уб'ю його», подумав Даніель. Йому не дуже вірилося в усі ці балачки, та все-таки його принижувало, що Ральф повалив додолу тридцятирічного чоловіка. Він зареготався.

— Вдаєш із себе вояку, — насилу вимовив він, — та колись таки дістанеш своє.

Ральф теж зареготався, й вони підступилися одне до одного.

— Вояку я не вдаю, — відказав він, — та здорованів не боюся.

— То ти нікого не боїшся? — поспитав Даніель. — Еге? Зовсім нікого?

Ральф був червоний мов рак.

— Здоровані не такі вже й дужі! — відказав він.

— А ти? Ану покажи, який ти дужий, — штовхаючи його, запропонував Даніель.

Ральф на хвилю завмер із роззявленим ротом, потім очі його зблиснули.

— З вами я поміряюся силою. Просто так, звичайно, — хрипко сказав він. — Та вам не здолати мене.

Даніель ухопив його за пояс.

— А ось зараз побачимо, дитинко.

Ральф був гнучкий і міцний: під пальцями Даніеля перекочувалися молоді м'язи. Боролися вони мовчки, і Даніель почав тяжко дихати, йому невиразно здавалося, ніби він гладкий і вусатий. Ральфові вдалося його підняти, та Даніель пхнув його обома руками в обличчя, і Ральф його випустив. Вони знову стояли один напроти одного, посміхаючись і скипаючи від ненависти.

— А, так ви хочете битися? — якимсь чудернацьким голосом промовив Ральф. — Битися хочете, еге?

Зненацька він, нагнувши голову, кинувся на Даніеля. Даніель ухилився від удару і вхопив Ральфа за потилицю. Він уже захекався, а в Ральфа не видно було і сліду втоми. Вони знову зчепилися і закружляли посеред кімнати. Даніель відчув у роті гострий і гіркий присмак. «Треба кінчати з цим, а то він здолає мене». Він щосили пхнув Ральфа, але той утримався на ногах. Даніеля охопила шалена лють, він подумав: «Та я ж кумедний». Він хутко нагнувся, вхопив Ральфа за поперек, підняв його, жбурнув на ліжко і тут-таки упав на нього. Ральф відбивався і пробував навіть дряпатися, та Даніель ухопив його за зап'ястя і притиснув до подушки. Вони довгенько залишалися в цій позиції: Даніель ухоркався і не міг підвестись. Ральф був прикутий до ліжка, безсилий і розчавлений тягарем дорослого дядька, сімейного чоловіка. Даніель з утіхою дивився на нього: в очах Ральфа скипала ненависть, він був прегарний.

— І хто кого здолав? — захекано поспитав Даніель. — Хто ж кого здолав, синку?

Ральф відразу ж посміхнувся і насилу вимовив:

— Та ви ж силань, пане Ляліку.

Даніель відпустив його і звівся на ноги. Він засапався і відчував приниження. Серце гамселило, як навіжене.

— Колись був я силанем, — сказав він. — А тепер он захекався.

Ральф підвівся і поправив поправив комірець сорочки, подих його був нормальний. Він спробував було засміятися, та в очі Данієлеві не дивився.

— Подих то дрібниці, — сказав він, — треба тренуватися.

— Ти добре вмієш битися, — сказав Даніель, — та в нас велика вагова ріжниця.

Обоє збентежено засміялися. Данієлеві хотілося згребти Ральфа за горлянку і дати йому гарного ляпаса. Він одягнув піджак; мокра від поту сорочка відразу ж прилипла до тіла.

— Гаразд, — сказав він, — піду я. Бувай.

— До побачення, пане Ляліку.

— Я тут заховав для тебе дещо, — сказав Даніель. — Пошукай добре та й знайдеш.

Двері зачинилися, Даніель спустився східцями, ноги його були мов з вати. «Передовсім треба буде помитися, — подумалося йому, — помитися з ніг до голови». Коли він виходив надвір, в голову йому стрілила думка, од котрої він завмер на місці: вранці, перед тим, як вийти з дому, він поголився і залишив на коминку бритву з широко відкритим лезом.

Відчиняючи двері, Матьє натиснув на легкий, приглушений дзвоник. «Вранці я його й не помітив, — подумалося йому, — напевне, його вмикають увечері, після дев'ятої». Він скоса зиркнув крізь шибу конторки й угледів тінь: там хтось був. Не поспішаючи, він підійшов до стенду з ключами. Кімната 21. Ключ висів на цвяху. Матьє хутко взяв його й поклав до кишені, потім обернувся і рушив назад до східців. Позаду відчинилися двері.

— Агов! А куди це ви йдете? — грубо запитали його.

Матьє обернувся і побачив високу кощаву жінку в пенсне. Вигляд у неї був поважний і стривожений. Матьє усміхнувся їй.

— Куди це ви йдете? — повторила вона. — Що, дозволу питатися вже не треба?

Болівар. Негра звали Болівар.

— Я до пана Болівара, на четвертий поверх, — спокійнісінько відказав Матьє.

— Може, й так! А що ви робили біля стенду з ключами? — підозріливо запитала жінка.

— Я глянув, чи є його ключ.

— Та й що?

— Нема його. Болівар удома, — відказав Матьє.

Жінка підійшла до стенду. Один шанс із двох.

— Справді, — з розчарованим полегшенням сказала вона. — Він удома.

Нічого не відповівши, Матьє рушив угору. На майданчику четвертого поверху він на мить зупинився, потім застромив ключа в замкову шпарину кімнати 21 і відімкнув двері.

Кімната тонула в нічній пітьмі. В пітьмі червоної ночі, що просякла лихоманкою і парфумами. Матьє замкнув двері на ключ і підійшов до ліжка. Спочатку він простягнув руки вперед, щоб не наткнутися на що-небудь, та незабаром звик до темряви. Ліжко було неприбране, біля узголів'я лежали дві подушки, на них ще збереглися ум'ятини від двох голів. Матьє став навколішки перед скринькою й відчинив її; його трохи занудило. Банкноти, які він не взяв уранці, лежали на пачці листів: Матьє взяв п'ять папірців, для себе він геть нічого не хотів красти. «Що робити з ключем?» Він трохи подумав, а потім вирішив залишити його в замковій шпарині скриньки. Підводячись, він помітив праворуч у глибині кімнати двері, яких він не побачив уранці. Він підійшов до них і відчинив: це була вбиральня. Матьє витер сірника і вгледів у дзеркалі своє обличчя, позолочене відкидами полум'я. Він дивився на себе, поки полум'я не згасло, потім кинув сірника і повернувся до кімнати. Тепер він чітко розрізняв меблі, Лолине вбрання, її піжаму, її халат, її домашню сукню і костюм, все це було дбайливо розвішано на стільцях і висіло на вішалках; він недобре засміявся і вийшов.

Коридор був порожній, та десь лунали кроки і сміх. Східцями хтось піднімався. Матьє хотів було повернутися до кімнати; та ні, йому було байдуже, зловлять його чи ні. Він застромив ключа до замкової шпарини і замкнув двері на два оберти. Коли він випростався, то угледів жінку й солдата, що ішов поруч з нею.

— Нам на п'ятий, — сказала вона.

— Високо, — сказав солдат.

Матьє пропустив їх, потім спустився вниз. Він весело подумав, що залишилося зробити найважче: знову повісити ключа на стенд.

На другому поверсі він зупинився і перехилився через поруччя. Консьєржка спиною до нього стояла на порозі вхідних дверей, вона дивилася на вулицю. Матьє безгучно спустився униз і повісив ключа на гвіздок, далі м'якою котячою ступою піднявся на сходовий майданчик, трохи зачекав і, гучно тупаючи ногами, спустився по східцях. Консьєржка обернулася, і Матьє, проходячи, попрощався з нею:

— До побачення, пані.

— До побачення, — буркнула вона.

Матьє вийшов, він відчував її погляд, який впирався йому в спину, йому хотілося сміятися.

Вмерла зміюка, вмерла й отрута. Він простує широкими кроками на ватяних ногах. Йому страшно, в роті пересохло. Вулиці надто вже голубі, днина занадто гожа. Полум'я біжить уздовж ґнота, а в кінці його барило з порохом. Він підіймається східцями, перестрибуючи через сходинки, йому важко встромити ключа в замкову шпарину, рука його тремтить. Дві кішки втікають поміж його ногами: тепер вони жахаються його. Вмерла зміюка.

Бритва тут, на нічному столику, вона широко розкрита. Він бере її за колодку і розглядає. Колодка чорна, лезо біле. Полум'я біжить уздовж ґнота. Він проводить пальцем по лезу бритви, на кінчику свого пальця він почуває кислуватий присмак порізу, здригається: моя рука все повинна зробити сама. Бритва тут не допоможе, вона бездіяльна, в неї стільки ваги, як у комахи на руці. Він ступає декілька кроків кімнатою, він чекає допомоги, якогось знаку. Та все непорушне й мовчазне. Непорушний стіл, непорушні стільці, вони пливуть у непорушному світлі. Він стоїть самотою, тільки він живий у цьому сліпучо-голубому сяєві. Ніщо мені не допоможе, нічого не відбудеться. В кухні чутно дряпання котячих пазурів. Він спирається долонею на стіл, той відповідає йому таким самим тиском, ні більшим, ні меншим. Речі — це раби. Покірні. Слухняні. Моя рука зробить усе. Від хвилювання і тривоги він позіхає. Більше від хвилювання, ніж від тривоги. Він сам у цьому оточенні. Ніщо не штовхає його до дії, та ніщо й не заважає: потрібно діяти самому. Його вчинок всього лиш відсутність. Ще немає кривавої квітки поміж його ногами; ще немає червоної калюжі на паркеті. Він дивиться на підлогу. Паркет однаковий, гладенький, тут немає місця для червоної плями. Я лежатиму долі, непорушний, із розстебнутими й липкими штаньми; бритва буде на підлозі, червона, щербата, непорушна. Він зачаровано дивиться на бритву, на паркет: от якби він міг досить наочно уявити собі цю червону калюжу й цей опік, так, щоб утілилися вони самі по собі, щоб не треба було робити цей порух. Біль я витерплю. Я хочу його, закликаю його. Та цей порух, оцей порух… Він дивиться на підлогу, далі на лезо. Дарма: повітря м'яке, кімната тоне у м'яких сутінках, бритва м'яко лиснить і м'яко тяжіє в долоні. Порух, потрібно тільки один порух, теперішність висить на першій же краплині крови. Моя рука, моя рука повинна вчинити все це.

Він іде до вікна, дивиться в небо. Потім закриває штори. Лівою рукою. Вмикає світло. Лівою. Бере гаманець. Дістає п'ять тисяч франків. Пише на конверті: «Для пана Делярю, вулиця Юґенс, 12». Кладе його на столі, так, щоб було видно. Підводиться, йде, разом зі зміюкою, що приліпилася до його живота, вона смокче його, він добре відчуває це. Так або ні. Він потрапив у пастку. Треба вирішувати. Попереду ще ціла ніч. Він сам, наодинці з собою. Цілу ніч. Його права рука знову бере бритву. Він боїться своєї руки, він пантрує за нею. Вона геть заклякла. Він каже: «Гайда!» І легесенькі лоскітливі дрижаки пронизують його від попереку до потилиці. «Гайда, кінчай же з цим!» Якби ж то можна було зробитися покаліченим, як ото схоплюєшся вранці на ноги після того, як задзеленчить будильник, не знаючи, як і коли прокинувся. Та спочатку потрібно зробити цей соромітний порух, цей порух біля пісуару, довго й терпляче розстібати штани. Непорушність бритви передається його долоні. Його руці. Живе, гаряче тіло з кам'яною рукою. Величезна рука статуї, непорушна, холодна, з бритвою на кінці. Він розціплює пальці. Бритва падає на стіл.

Бритва тут, на столі, широко розкрита. Ніщо не змінилося. Він може простягнути руку і знову взяти її. Непорушна бритва підкориться йому. Ще є час; часу ще доволі, попереду в мене ціла ніч. Він ходить по кімнаті. Він уже не ненавидить себе. Він уже нічого не хоче, він пливе. Зміюка тут, у нього поміж ногами, пряма і тверда. Мерзота! Якщо тобі так огидно, хлопчику мій, то бритва тут, на столі. Вмерла зміюка… Бритва. Бритва. Він кружеляє докруг столу, не спускаючи з неї очей. Ніщо не може завадити тобі її взять? Ніщо. Все непорушне і спокійне. Він простягає руку, мацає лезо. Моя рука зробить усе. Він плигає назад, розчиняє двері й вибігає на східці. Один із його котів, здурівши од переляку, жене по східцях поперед нього.

Даніель гнав по вулиці. Десь там нагорі залишилися відчинені навстежень двері, запалена лампа, бритва на столі; темними східцями вештаються коти. Ніщо не заважало йому повернутися назад. Кімната покірно чекає на нього. Ніщо не вирішено, ніщо ніколи не буде вирішено. Потрібно бігти, бігти якмога далі, зануритися у світло, в натовп, знову зробитися людиною серед людей, щоб на тебе дивилися інші люди. Він добіг до «Руа Олаф» і, задихаючись, штовхнув двері.

— Віскі! — захекано вимовив він.

Серце гамселило так, що аж у кінчиках пальців чутно було, в роті був присмак чорнила. Він сів за окремим столиком у глибині зали.

— У вас втомлений вигляд, — шанобливо сказав офіціянт.

Це був високий норвежець, він розмовляв по-французькому без акценту. Він зичливо глянув на Даніеля, і той відчув себе заможним відвідувачем, котрий залишає гарні чайові. Він посміхнувся.

— Я кепсько почуваю себе, — пояснив він. — Мене трохи лихоманить.

Офіціянт похитав головою і пішов. Даніель знову занурився у свою самоту. Там, зверху, на нього чекала кімната, геть напоготові, двері відчинені навстежень, на столі блищить бритва. «Я ніколи не зможу повернутися додому». Він питиме стільки, скільки треба буде. А о четвертій ранку офіціянт разом із барменом занесе його в таксі. Як це бувало щоразу.

Офіціянт повернувся з наполовину налитою шклянкою і пляшкою води «Пер'є».

— Якраз те, що ви полюбляєте, пане, — сказав він.

— Дякую.

У цьому тихому барі Даніель був сам. Білясте світло мусувало довкруг нього; світле дерево перегородок м'яко лисніло; перегородки були вкриті товстим шаром лаку, на дотик він був липкий. Даніель налляв у шклянку води «Пер'є», й віскі якусь мить пінилося, метушливі пухирці піднімалися на поверхню, вони поспішали, неначе пліткарки, потім ця невеличка метушня ущухла. Даніель дивився на жовту рідину, де плавала рідка піна: схоже на вивітрене пиво. В барі балакали по-норвезькому невидні офіціянт і бармен.

— Офіціянте, ще одну!

Він змів рукою свою шклянку зі столу, і вона з дзенькотом розбилася об кахляну підлогу. Бармен і офіціянт миттю замовкли; Даніель нагнувся і заглянув під стіл: рідина помалу текла по кахлях, простягаючи свої мацаки до ніжки стільця.

Прибіг офіціянт.

— Я такий незграба! — посміхаючись, простогнав Даніель.

— Замінити? — поспитав офіціянт.

Він нахилився, щоб витерти калюжу і зібрати розбите шкло, його сідниці напружилися.

— Авжеж… ні, — хутко сказав Даніель. — Це було попередження, — жартівливо додав він. — Сьогодні ввечері мені не варто пити міцні напої. Дайте півпляшки «Пер'є» і скибку цитрини.

Офіціянт пішов. Даніель трохи заспокоївся. Непрозора теперішність перетворювалася довкруг нього. Запах імбиру, білясте світло, дерев'яні перегородки…

— Дякую.

Офіціянт відкоркував пляшку і налляв половину шклянки. Даніель випив і поставив шклянку на стіл. «Я знав, знав, що не зроблю цього!» Коли він сягнистим кроком прямував по вулиці, коли, перестрибуючи сходинки, біг по східцях, то вже тоді він знав, що не доведе цього до кінця, знав це, коли брав до рук бритву, він і на хвильку не сумнівався, що за нікчемний мартопляс! Тільки наприкінці йому пощастило настрахати себе, й тоді він накивав п'ятами. Даніель узяв шклянку і стиснув її в руці: він щосили хотів викликати огиду до себе, й зараз для цього була пречудова нагода. «Негідник! Боягуз і мартопляс: негідник!» На мить йому здалося, що йому таки поталанить це зробити, та ні, все це були тільки слова. Треба було… А, не має значення хто, не має значення, який суддя, він згоден був на будь-якого суддю, тільки не на себе самого, не на цю жорстоку зневагу до самого себе, в якій ніколи не було достатньо потуги, не на цю кволу вмирущу зневагу, яка щомиті сходить майже нанівець, та до кінця все ж таки не пропадає. Якби ж про нього знав хто-небудь іще, якби ж то він міг відчути, як на нього давить важка зневага іншого… Та я ніколи не зможу, краще я каструю сам себе. Він глянув на годинника, одинадцята вечора, до ранку треба згаяти ще вісім годин. Час не рухався.

Одинадцята! Він здригнувся: «Матьє зараз у Марсель. Вона розмовляє з ним. У цю самісіньку мить вона балакає до нього, обнімає його за шию, вважає, що він не досить швидко переходить до оголошення своїх намірів… Це теж зробив я». Він затремтів усеньким тілом: Матьє поступиться, неодмінно поступиться, я знівечив йому життя.

Він поставив на стіл свою шклянку, він завмер з непорушним поглядом, він не міг ні зневажати себе, ні забути за себе. Він хотів померти, а натомість існує, вперто змушує себе жити на світі. Та йому хотілося б померти, він думає, що хотів би померти, він думає, що думає, що хотів би померти… Та є один спосіб.

Він промовив це уголос, і до нього підбіг офіціянт.

— Ви гукали мене?

— Так, — неуважно сказав Даніель. — Це вам.

Він кинув на стіл сто франків. Є один спосіб. Спосіб усе владнати! Він випростався і хутко попрямував до виходу. «Пречудовий спосіб». Він посміхнувся: він завжди тішився, коли випадала нагода гарно пожартувати з себе.