Шляхи свободи. Зрілий вік

XVIII

Він думав: «Я негідник», і це його неабияк дивувало. В ньому не залишилось нічого, крім утоми й приголомшення. Він зупинився на майданчику третього поверху, щоб звести подих. Ноги були як з вати; за три доби він спав усього шість годин, чи, може, й менше. «Ляжу спати». Він сяк-так роздягнеться, доплентає до ліжка і впаде на нього. Та він знав, що не засне і цілісіньку ніч буде лежати у цілковитій темряві з розплющеними очима. Він піднявся на сходовий майданчик: двері помешкання були відчинені, Івіш, мабуть, панічно втекла; в кабінеті ще світилася лампа.

Він увійшов і побачив Івіш. Вона непорушно сиділа на дивані.

— Я не пішла, — сказала вона.

— Бачу, — сухо сказав Матьє.

Якусь хвилю вони мовчали; Матьє чув свій гучний і розмірений подих. Одвернувшись, Івіш сказала:

— Я препогано поводилася.

Матьє не відповів. Він дивився на її коси й думав: «Невже усе це я зробив задля неї?» Вона схилила голову, він зі старанною ніжністю поглянув на смагляву дівочу шию: йому хотілося б відчувати, що вона йому найдорожча на світі, тоді його вчинок принаймні мав би якесь виправдання. Та він не почував геть нічого, крім безпричинного гніву, за цим гнівом стояв учинок, голий, слизький, незбагненний: він украв гроші, покинув вагітну Марсель — і задля чого?

Івіш зробила зусилля і ввічливо мовила:

— Я не повинна була втручатися і висловлювати свою думку…

Матьє стенув плечима.

— Щойно я порвав стосунки з Марсель.

Івіш підвела голову.

Невиразним голосом вона поспиталася:

— Ви покинули її… без грошей?

Матьє посміхнувся. «Звичайно, — подумалося йому. — Якби я так зробив, то вона мені тепер поставила б це на карб».

— Ні. Я все владнав.

— Ви знайшли гроші?

— Авжеж.

— Де?

Він не відповів. Вона стурбовано глянула на нього:

— Таж ви не…

— Так. Я вкрав їх, якщо ви це маєте на увазі. В Лоли. Я піднявся до неї в номер, коли її там не було.

Івіш примружилася, й Матьє додав:

— Утім, я їй поверну їх. Це вимушена позичка та й годі.

В Івіш був дурнуватий вигляд, вона поволі, як ото нещодавно Марсель, повторила:

— Ви обікрали Лолу.

Її проникливий вигляд розлютив Матьє. Він хутко сказав:

— Так, знаєте, героїзму в цім було небагато: треба було всього-навсього піднятися східцями і відімкнути двері.

— Навіщо ви це зробили?

Матьє коротко зареготався.

— Хіба ж я знаю!

Вона різко випросталася, і її обличчя зробилося тверде й замкнене, як бувало щоразу, коли вона оберталася на вулиці, щоб провести поглядом гарну дівчину або ж хлопця. Але зараз вона дивилася на Матьє. Він відчув, що почервонів, наче рак. Він пояснив:

— У мене й на думці не було кидати її. Я просто хотів дати їй грошей, замість того, щоб одружуватися з нею.

— Авжеж, я розумію, — відказала Івіш.

Та вона й далі дивилася на нього, нічого не розуміючи. Одвернувшись, він наполягав:

— Все вийшло якось недобре: вона мене вигнала. Вона кепсько сприйняла усе це, хтозна, чого вона чекала.

Івіш не відповіла, і Матьє замовк, охоплений тривогою. Він подумав: «Не хочу, щоб вона відшкодовувала мені».

— Ви вродливий, — сказала Івіш.

Матьє тоскно відчув, як у ньому знову прокидається болісне кохання. Йому здалося, ніби він ще раз покидає Марсель. Він геть нічого не сказав, тільки сів біля Івіш і взяв її за руку. Вона сказала йому:

— У вас такий страшенно самотній вигляд.

Йому зробилося соромно. Врешті він сказав:

— Я оце питаю себе, про що ви думаєте? Все це дуже прикро: я вкрав гроші зопалу, і тепер мені дошкуляє сумління.

— Та я добре бачу, що вам дошкуляє сумління, — сказала Івіш, посміхнувшись. — Гадаю, що й зі мною було б так само: коли вкрадеш уперше, то сумління завжди дошкуляє.

Матьє міцно стиснув долоньку з гострими нігтями. Він сказав:

— Ви помиляєтеся, я не…

— Мовчіть, — урвала його Івіш.

Вона хутко висмикнула руку й відкинула назад коси, відкриваючи щоки і вуха. Їй вистачило кількох швидких рухів, і коли вона опустила руки, обличчя її було відкрите.

— Ось так, — сказала вона.

Йому подумалося: «Вона хоче відібрати в мене все, навіть докори сумління». Він простягнув руку, пригорнув до себе Івіш, і вона не пручалася; він почув у собі жваву веселу мелодію, яку він, здавалося, давно вже забув. Голова Івіш лягла йому на плече, дівчина усміхалася йому, вуста її були розтулені. Він усміхнувся у відповідь і легенько поцілував її, потім глянув на неї, й мелодія враз урвалася. «Таж вона ще дитина», подумалося йому. Він відчув себе геть самотнім.

— Івіш, — лагідно сказав він.

Вона здивовано глянула на нього.

— Івіш, я… я був неправий.

Івіш насупилася і почала заперечно крутити головою. Матьє опустив руки і втомлено сказав:

— Я не знаю, чого я хочу від вас.

Івіш здригнулася і хутко вислизнула з його обіймів. Очі її зблиснули, та вона приховала це і набрала сумовитого лагідного виразу. Тільки руки її несамовито метушилися: вони літали довкруг неї, хапалися за голову, смикали за коси. В Матьє пересохло в горлянці, та він байдуже наглядав за цим гнівом. Він думав: «Тут я теж усе зіпсував»; він був майже задоволений: це було як покута. Він сказав, шукаючи погляд, який вона вперто ховала:

— Не треба було вас чіпати.

— Це ж не має значення, — почервонівши од гніву, сказала вона.

І співуче додала:

— У вас такий гордий вигляд через те, що ви прийняли рішення, я вже подумала було, що ви прийшли по винагороду.

Він ніжно взяв її за руку трохи вище ліктя. Вона не пручалася.

— Та я ж люблю вас, Івіш.

Івіш напружилася.

— Мені не хотілося б, щоб ви подумали… — сказала вона.

— Про що?

Та він здогадувався. Він відпустив її руку.

— В мене… в мене немає любови до вас, — промовила вона.

Матьє не відповів. Він думав: «Вона бере реванш, це правильно». Втім, швидше за все, це й була правда: чому б це їй кохати його? Йому більше нічого не хотілося, хіба що просто сидіти біля неї й мовчати, і щоб урешті вона пішла собі, не сказавши ні слова. Та все ж він запитав:

— Ви повернетеся наступного року?

— Повернуся, — пообіцяла вона.

Вона майже ніжно всміхнулася йому, либонь, тішилася своєю вдоволеною пихою. Це було те ж саме обличчя, котре вона обернула до нього, коли доглядачка у вбиральні перев'язувала їй руку. Матьє невпевнено глянув на неї, він відчув, як у ньому знову прокидається бажання. Це покірне сумовите бажання не було бажанням порожнечі. Він узяв її за руку і відчув під своїми пальцями її свіжу плоть. Потім сказав:

— Я вас…

І відразу ж затнувся. У двері дзвонили: спочатку один дзвінок, потім два, а далі було безперервне дзеленчання. Матьє похолов, йому подумалося: «Марсель!» Івіш зблідла, напевне, їй спало на думку те ж саме. Вони перезирнулися.

— Треба відчинити, — прошепотіла вона.

— Гадаю, треба, — відказав Матьє.

Та й не поворухнувся. У двері вже гамселили. Здригнувшись, Івіш сказала:

— Страшно подумати, що за тими дверима хтось є.

— Авжеж, — відказав Матьє. — Хочете… хочете піти в кухню? Я зачиню двері, й ніхто вас не побачить.

Івіш спокійно і владно подивилася на нього.

— Ні, я залишуся.

Матьє пішов одчиняти і в сутінках уздрів перекошене обличчя, схоже на якусь машкару: це була Лола. Вона відіпхнула його і хутко ввійшла до помешкання.

— Де Борис? — запитала вона. — Я чула його голос.

Матьє не встиг навіть зачинити двері, він увійшов до кабінету вслід за нею. Лола з грізним виглядом підійшла до Івіш.

— Ану кажіть мені, де Борис.

Івіш перелякано дивилася на неї. Втім, Лола, здавалося, зверталася не до неї та й взагалі ні до кого, й, мабуть, навіть не бачила її. Він став поміж ними.

— Його тут немає.

Лола обернула до нього своє перекошене обличчя. Вона плакала.

— Я чула його голос.

— Крім кабінету, — сказав Матьє, намагаючись зловити її погляд, — у помешканні є ще кухня й ванна. Можете заглянути скрізь, якщо упевнені, що він тут є.

— А де ж він тоді?

На ній була чорна шовкова сукня і сценічний грим. Її великі темні очі немов би завмерли.

— Він покинув Івіш десь о третій пополудні, — сказав Матьє. — Ми не знаємо, що він робив після того.

Лола зареготалася, немов сліпа. Руки її стискали маленьку сумочку з темного оксамиту, де, здавалося, був тільки один предмет, важкий і твердий. Матьє угледів сумочку і злякався, треба було негайно ж спровадити Івіш.

— Гаразд, якщо ви не знаєте, що він робив, то я можу вам розповісти, — сказала Лола. — Він піднявся до мене в кімнату о сьомій годині, коли я вийшла, відімкнув двері, зламав замок скриньки і потягнув у мене п'ять тисяч франків.

Матьє не зважувався подивитися на Івіш, він лагідно сказав їй, втупившись у підлогу:

— Івіш, буде краще, якщо ви підете, мені треба побалакати з Лолою. Чи можу… можу я побачити вас сьогодні вночі?

Обличчя Івіш укрилося плямами.

— О ні, — сказала вона, — я хочу повернутися в гуртожиток, мені треба спакувати валізи, та й узагалі мені хочеться спати. Я страх як хочу спати.

Лола запитала:

— Вона їде?

— Так, — відказав Матьє. — Завтра вранці.

— Борис теж їде?

— Ні.

Матьє взяв Івіш за руку.

— Ідіть спати, Івіш. У вас була важка днина. То ви не хочете, щоб я провів вас на вокзал?

— Ні. Краще не треба.

— Тоді до наступного року.

Він дивився на неї, сподіваючись побачити в її очах бодай відблиск ніжности, та прочитав у них тільки паніку.

— До наступного року, — повторила вона.

— Я буду вам писати, — сумовито сказав Матьє.

— Авжеж, авжеж.

Вона рушила до дверей. Лола заступила їй дорогу.

— Даруйте! А хто може поручитися мені, що вона не йде до Бориса?

— Ну то й що? — запитав Матьє. — Як на мене, то вона вільна.

— Ану залишайтеся, — наказала Лола, хапаючи лівою рукою зап'ястя Івіш.

Івіш скрикнула від болю і гніву.

— Відпустіть мене! — закричала вона. — Не чіпайте мене! Не хочу, щоб мене чіпали!

Матьє хутко відштовхнув Лолу, й вона, щось бурмочучи, відступила на крок. Він очей не зводив із сумочки.

— Кляте бабисько, — процідила крізь зуби Івіш. Вона обмацувала зап'ястя великим і вказівним пальцями.

— Лоло, — сказав Матьє, не відводячи очей від сумочки, — дайте їй піти, мені багато треба сказати вам, але передовсім дайте їй піти.

— Ви скажете мені, де Борис?

— Ні, — відказав Матьє, — та я вам поясню цю історію з крадіжкою.

— Гаразд, забирайтеся звідси, — сказала Лола. — І якщо побачите Бориса, то скажіть йому, що я подала заяву в поліцію.

— Заяву вона забере, — тихо сказав Матьє, не зводячи очей із сумочки. — Прощавайте, Івіш, ідіть же хутчій.

Івіш не відповіла, і Матьє з полегшенням почув її легку ходу, що віддалялася, аж поки й геть стихла. Він не бачив, як вона пішла, та коли кроків її не стало чутно, то серце його на мить болісно стислося. Лола ступнула вперед і гукнула:

— Скажіть йому, що він помилився адресою! Скажіть, що він ще молодий, аби обвести мене круг пальця!

Вона обернулася до Матьє: погляд у неї був так само чудернацький і немов би сліпий.

— Ну? — суворо сказала вона. — Викладайте.

— Послухайте, Лоло! — сказав Матьє.

Та Лола знову зареготалася.

— Я ж не вчора народилася на світ, — регочучи, сказала вона. — Де ж пак! Мені вже не раз казали, я могла б бути його матір'ю.

Матьє підійшов до неї.

— Лоло!

— Він сказав собі: «Ця стара закохана в мене по вуха і тільки щаслива буде, якщо я поцуплю її грошики, вона ще й подякує мені». Він мене не знає! Не знає він ще мене!

Матьє ухопив її за руки і струсонув, як грушу, а вона, регочучи, знай кричала:

— Він мене не знає!

— Замовкніть! — щосили гаркнув Матьє.

Лола заспокоїлася і, здавалося, вперше його угледіла.

— Викладайте.

— Лоло, — сказав Матьє, — ви справді заявили на нього в поліцію?

— Авжеж. Що ж ви хочете мені сказати?

— Гроші украв я! — заявив він.

Лола байдуже глянула на нього. Він мусив повторити:

— Це я потягнув у вас п'ять тисяч франків.

— А, — сказала вона, — ви?

І стенула плечима.

— Його бачила хазяйка.

— Як же могла вона його бачити, якщо то був я?

— Бачила вона його, — роздратовано повторила Лола. — він потайці піднявся до мене о сьомій годині. Вона пропустила його, бо я попросила її. Я чекала на нього цілісінький день, а за десять хвилин після того, як я вийшла, він заліз у номер. Мабуть, він стежив за мною з-за рогу і піднявся, щойно побачив, що я пішла.

Вона говорила швидким і невиразним голосом, котрий виражав її непохитну впевненість. «Можна подумати, що вона хоче сама себе в цьому запевнити», збентежено подумав Матьє. Він сказав:

— Послухайте, о котрій годині повернулися ви додому?

— Першого разу? О восьмій.

— Так от, гроші ще були у скриньці.

— А я вам кажу, що Борис був у кімнаті о сьомій годині.

— Може, й був, він, мабуть, прийшов побачитися з вами. Але ж ви не заглядали до скриньки?

— Та ні, заглядала.

— О восьмій годині?

— Так.

— Лоло, не кажіть дурниць, — сказав Матьє. — Я ж знаю, що не заглядали. Знаю. О восьмій годині ключ був у мене, й ви не могли відімкнути скриньку. Втім, навіть якби виявили ви крадіжку о восьмій, то, виходить, ви чекали аж до півночі, щоб прийти до мене? О восьмій годині ви спокійно наклали грим, одягнули свою темну сукню і пішли до «Суматри». Правда ж?

Лола вороже зиркнула на нього.

— Хазяйка ж його бачила.

— Так, але ж у скриньку ви не заглядали? О восьмій вечора гроші ще були там. Я прийшов о десятій і взяв їх. Біля конторки була консьєржка, вона бачила мене і може підтвердити. Ви помітили крадіжку лише опівночі.

— Авжеж, — стомлено відказала Лола. — Опівночі. Та це не має значення. В «Суматрі» мені зробилося зле, і я повернулася. Лягла у ліжко і взяла скриньку. Там… там були листи, які мені захотілося перечитати.

Матьє подумав: «І справді, листи. Чому вона хоче приховати, що їх у неї вкрали?» Вони помовчали; часом Лола розгойдувалася назад і вперед, як людина, що спить навстоячки. Нарешті вона мовби прокинулася.

— То це ви обікрали мене?

— Я.

Вона коротко зареготалася.

— Залиште ці балачки для суду, якщо вже вам хочеться заробити півроку замість нього.

— Подумайте, Лоло, який мені зиск ризикувати свободою замість Бориса?

Вона скривила губи.

— Звідки ж я знаю, як ви там на нього впливаєте?

— Та це ж дурня! Послухайте, клянуся вам, це я: скринька стояла біля вікна, під валізою. Я взяв гроші й залишив ключ у замку.

Вуста її тремтіли, вона нервово бгала сумочку.

— Це все, що ви хотіли мені сказати? Тоді дайте мені піти звідси.

Вона хотіла було рушити до дверей, та Матьє перепинив її.

— Лоло, ви не хочете, щоб вас переконали.

Лола відштовхнула його плечем.

— А ви не бачите, в якому я стані? За кого ви тримаєте мене з вашими байками про скриньку? Вона була біля вікна, під валізою, — перекривила вона його голос. — Борис був тут, невже ви гадаєте, ніби я цього не знаю? Ви домовилися, що треба буде сказати цій бабуні Лолі. Пропустіть мене! — несамовито сказала вона. — Пропустіть!

Матьє хотів було взяти її за плечі, та вона відскочила назад і спробувала відкрити сумочку; Матьє видер її і жбурнув на диван.

— Тварюка! — вигукнула Лола.

— Там сірчана кислота чи револьвер? — посміхаючись, запитав Матьє.

Лола затремтіла всеньким тілом. «Готово, — подумав Матьє, — нервовий напад». Здавалося, він бачить безглуздий зловісний сон. Та її треба було переконати. Лола перестала тремтіти. Вона забилася в куток біля вікна і наглядала за ним очима, що так і горіли від безсилої ненависти. Матьє одвернувся: він не боявся її ненависти, та на цьому обличчі був такий розпач і страждання, що цього несила було терпіти.

— Сьогодні вранці я був у вашій кімнаті, — наполегливо сказав він. — Ключ я взяв у вашій сумочці. Коли ви прокинулись, я саме збирався відімкнути скриньку. В мене не було часу покласти ключ на своє місце, й мені спало на думку, що увечері треба ще раз прийти до вашої кімнати.

— Не треба, — сухо відказала Лола, — я бачила, як ви зайшли сьогодні вранці. Коли я з вами заговорила, то ви навіть до ліжка ще не дійшли.

— Я вже заходив один раз і знову повернувся.

Лола посміхнулася, і він неохоче докинув:

— Через листи.

Вона мовби й не чула його: марно було казати їй про листи, вона хотіла думати тільки про гроші, їй треба було про це думати, щоб розпалити в собі лють, її останнє прихистя. Нарешті вона сухо зареготалася і сказала:

— Річ у тому, що вчора ввечері Борис попросив у мене п'ять тисяч франків, розумієте? Саме через це ми й погиркалися.

Матьє відчув своє безсилля: було цілком очевидно, що винуватим тут має бути Борис. «Я повинен був подумати про це», засмучено сказав він сам собі.

— Тож не тратьте сили, — недобре посміхнувшись, мовила вона. — Я дам йому чосу! Якщо вам поталанить забити баки судді, то я розправлюся з ним по-іншому та й годі.

Матьє глянув на сумочку, що лежала на дивані. Лола теж глянула на неї.

— Він просив гроші для мене, — сказав він.

— Авжеж. А книгу пополудні він теж поцупив для вас? Він вихвалявся цим, коли ми танцювали.

Вона вмить затнулася і раптом додала із погрозливим спокоєм:

— А втім, нехай! То це ви мене обікрали?

— Атож.

— Гаразд, поверніть мені гроші.

Матьє спантелично мовчав. Лола додала з переможною іронією:

— Зараз же віддайте їх мені, і я заберу заяву.

Матьє не відповів. Лола сказала:

— Досить. Мені все зрозуміло.

Вона взяла сумочку, й він і пальцем не поворухнув, аби завадити їй.

— Втім, якби вони в мене були, то це теж нічого не означало б, — через силу обізвався він. — Борис міг їх мені передати.

— Я не питаю у вас про це. Я тільки прошу вас віддати їх.

— У мене їх немає.

— Без жартів? О десятій ви обікрали мене, а опівночі у вас уже нічого немає? Вітаю вас.

— Я віддав гроші.

— Кому?

— Не скажу.

Він хутко додав:

— Але не Борисові.

Лола посміхнулася замість відповіді; вона попрямувала до дверей, і він її не зупинив. Він подумав: «Її комісаріят на вулиці Мартір. Я піду туди і все поясню». Та коли він побачив зі спини цю високу чорну постать, що простувала зі сліпою неминучістю катастрофи, то його охопив страх, він подумав про сумочку і зробив останню спробу:

— Гаразд, я скажу: для панни Дюффе, моєї подруги.

Лола відчинила двері і вийшла. Він почув, як вона закричала у передпокої, і серце його аж підскочило в грудях. Лола знову з'явилася в кабінеті, вигляд у неї був, як у божевільної.

— Там хтось є, — сказала вона.

Матьє подумав: «Це Борис».

Та це був Даніель. Він увійшов шляхетною ходою і вклонився Лолі.

— Ось ваші п'ять тисяч франків, пані, — простягаючи їй конверт, сказав він. — Можете переконатися, що це справді ваші гроші.

Матьє одночасно подумав: «Його прислала Марсель» і «Він підслуховував під дверима». Даніель із задоволенням підслуховував, щоб підготувати свою появу.

Матьє запитав:

— А вона…

Даніель жестом заспокоїв його.

— Все гаразд, — сказав він.

Лола дивилася на конверт недовірливо й похмуро, ніби селючка.

— Тут п'ять тисяч франків? — запитала вона.

— Атож.

— А звідки мені знати, що це мої гроші?

— Ви не записали номери банкнот? — запитав Даніель.

— Цього тільки бракувало!

— Ох, пані, — докірливо сказав Даніель, — завжди треба записувати номери!

Матьє раптом осяяло: він згадав їдкий запах «Шипру» і затхлости, котрими тхнуло зі скриньки.

— Понюхайте їх, — сказав він.

Якусь мить Лола вагалася, потім хутко вхопила конверт, роздерла його і притулила банкноти до носа. Матьє боявся, що Даніель зарегочеться. Та той був поважний, мов папа римський, він дивився на Лолу з розумінням.

— І що ж? Ви змусили Бориса віддати їх? — запитала вона.

— Не знаю я особи на ймення Борис, — сказав Даніель. — Подруга Матьє доручила мені віднести йому ці гроші. Я притьмом побіг сюди і, прошу вибачення, пані, випадково почув кінець вашої розмови.

Лола стояла непорушно, руки її звисли уздовж тіла, лівою вона стискала сумочку, права стискала банкноти; вигляд у неї був схвильований і приголомшений.

— Але навіщо ви це зробили? — гостро запитала вона. — Що для вас означають ці п'ять тисяч франків?

Матьє сумовито посміхнувся.

— Та чимало.

І м'яко докинув:

— Тепер треба подумати над тим, щоб забрати вашу заяву, Лоло. Або ж, якщо хочете, заявіть на мене.

Лола одвернула голову і хутко сказала:

— Я ще не подала заяву.

Вона стояла посеред кімнати із зосередженим виглядом. Потім сказала:

— Там були ще листи.

— В мене їх більш нема. Я взяв їх сьогодні вранці для нього, коли він вирішив, що ви померли. Тоді мені й спало на думку повернутися і взяти гроші.

Лола дивилася на Матьє без ненависти, з величезним подивом і якимсь зацікавленням.

— Ви поцупили в мене п'ять тисяч франків! — сказала вона. — Це… сміх та й годі.

Та враз її очі погасли, обличчя посуворішало. В неї був стражденний вигляд.

— Піду я, — сказала вона.

Вони мовчки дали їй пройти. На порозі вона обернулася.

— Якщо він нічого не вкоїв, то чому ж не приходить?

— Хтозна.

Лола коротко схлипнула і притулилася до одвірка. Матьє ступнув до неї, та вона опанувала себе.

— Гадаєте, він повернеться?

— Мені здається, що так. Вони нездатні приносити щастя іншим, але й кидати нездатні теж, для них це ще важче.

— Авжеж, — сказала Лола. — Авжеж. Ну що ж, прощавайте.

— Прощавайте, Лоло. Вам… вам нічого не треба?

— Ні.

Вона вийшла. Вони чули, як за нею зачинилися двері.

— Хто ця літня дама? — запитав Даніель.

— Лола, подруга Бориса Серґіна. Вона трохи несповна розуму.

— Видно по ній, — сказав Даніель.

Матьє почував себе незатишно, залишившись із ним віч-на-віч; йому здавалося, що раптом він знову опинився перед своєю виною. Вона була тут, жива, вона жила в глибині Данієлевих очей, і бозна якої форми прибрала вона в його примхливій і чудернацькій свідомості. Даніель був схильний скористатися з ситуації, що склалася. Сьогодні він був церемонний, зухвалий і понурий, як у найгірші свої дні. Матьє посуворішав і глянув на нього; Даніель був блідий, мов стіна.

— В тебе кепський вигляд, — сказав Даніель з недоброю посмішкою.

— Про тебе можна сказати те ж саме, — відказав Матьє. — Гарно ж ми влипли.

Даніель стенув плечима.

— Тебе прислала Марсель? — запитав Матьє.

— Так.

— Це вона повернула гроші?

— Вони їй не потрібні, — ухильно відказав Даніель.

— Не потрібні?

— Ні.

— Скажи, принаймні, чи є в неї засіб…

— Про це вже мови немає, мій любий, — сказав Даніель. — Це діло минуле.

Він підняв ліву брову й іронічно, немов через уявний монокль, дивився на Матьє. «Якщо він хоче приголомшити мене, — подумав Матьє, — то йому не завадило б пильнувати за своїми руками, а то вони в нього тремтять».

Даніель недбало сказав:

— Я одружуюся з нею. Ми залишимо дитину.

Матьє взяв цигарку і запалив. Голова його дудоніла, неначе дзвін. Він спокійно запитав:

— То ти її кохаєш?

— А чом би й ні?

Йдеться про Марсель, подумав Матьє. Про Марсель! Йому не вдавалося повністю переконати себе в цім.

— Даніелю, — сказав він, — я не вірю тобі.

— Зачекай трохи, то й повіриш.

— Ні, я хотів сказати, що ти не змусиш мене повірити в те, що ти її кохаєш, тож, виходить, за цим стоїть щось інше.

У Даніеля був стомлений вигляд, він умостився на краю письмового столу, одну ногу поставив долі, а другою недбало погойдував. «Та він бавиться», розлючено подумав Матьє.

— Ти страшенно здивуєшся, дізнавшись, що за цим стоїть, — сказав Даніель.

Матьє подумав: «Хай йому дідько! Вона була його коханкою».

— Якщо ти не повинен нічого мені казати, то мовчи, — сухо сказав він.

Даніель якусь мить дивився на нього, наче йому залюбки було інтриґувати його, а потім зненацька підвівся і провів долонею по чолі.

— Кепсько якось воно починається, — сказав він.

Він зачудовано розглядав Матьє.

— Власне, я не те хотів сказати. Послухай, Матьє, я…

Він роблено засміявся.

— Ти повинен серйозно поставитися до того, що я скажу.

— Гаразд. Кажи або ж не кажи, — відказав Матьє.

— Так от, я…

Він затнувся, і Матьє нетерпляче закінчив за нього:

— Ти коханець Марсель. Ти це хотів сказати?

Даніель витріщив очі й засвистів. Матьє відчув, що червоніє.

— Непоганий хід! — захоплено сказав Даніель. — Тобі ж тільки цього й треба, еге? Ні, любий мій, у тебе не буде навіть такого виправдання.

— Ну, то кажи, кажи, — принижено буркнув Матьє.

— Зачекай, — сказав Даніель. — У тебе є щось випити? Віскі, наприклад?

— Ні, — сказав Матьє, — та в мене є білий ром. Незлецька ідея, — докинув він, — зараз хильнемо по шклянці.

Він подався на кухню і відчинив буфет. «Ото вже мерзотником я себе показав», подумалося йому. Він повернувся до кабінету з двома келихами і пляшкою рому. Даніель узяв пляшку і по вінця поналивав келихи.

— Це з «Рому Мартініки»? — запитав він.

— Еге ж.

— Ти ще заглядаєш туди?

— Інколи, — відказав Матьє. — За твоє здоров'я.

Даніель допитливо дивився на нього, неначе Матьє щось приховував.

— За моє кохання! — сказав він, піднімаючи свого келиха.

— Та ти впився, — обурено сказав Матьє.

— Справді, трохи я хильнув, — сказав Даніель. — Та заспокойся. Я був тверезий, коли прийшов до Марсель. Це вже потім…

— Ти прийшов од неї?

— Так. Але по дорозі на хвилю зазирнув у «Фальстаф».

— Ти… ти, мабуть, прийшов до неї відразу ж після того, як я пішов звідти?

— Я чекав, поки ти підеш, — посміхаючись, відказав Даніель. — Побачив, як ти звернув за ріг, і піднявся до неї.

Матьє не зміг утриматися від невдоволеного поруху.

— Ти пантрував за мною? — спитався він. — Що ж, тим ліпше, принаймні Марсель не залишилася сама. То що ж ти хотів мені сказать?

— Та нічогісінько, старий, — з раптовою сердечністю сказав Даніель. — Просто хотів повідомити тобі про своє одруження.

— І це все?

— Все… так, це все.

— Ну, як хочеш, — холодно сказав Матьє.

Вони трохи помовчали, далі Матьє запитав:

— Як… як там вона?

— А ти хотів би почути від мене, що вона у захваті? — іронічно запитав Даніель. — Пощади мою скромність.

— Прошу тебе, — сухо сказав Матьє. — Згода, я не маю права запитувати… Але ж ти прийшов сюди…

— Що ж, — сказав Даніель, — я гадав, що її важче буде переконати — проте вона вхопилася за мою пропозицію, як інфляція за світову економіку.

Матьє побачив у його очах відблиск образи; він хутко сказав, щоб виправдати Марсель:

— Вона вхопилася за тебе, мов потопаючий за соломинку…

Даніель стенув плечима і почав походжати туди-сюди. Матьє не зважувався глянути на нього: Даніель стримувався, він говорив тихо, та вигляд у нього був несамовитий. Матьє схрестив руки і втупився у носаки своїх черевиків. Через силу, мов для самого себе він сказав:

— Значить, вона хотіла дитину? Я не зрозумів цього. Якби вона мені сказала…

Даніель промовчав. Матьє провадив далі:

— Виходить, дитина. Гаразд. Вона прийде на світ. Я… я хотів її знищити. Гадаю, краще буде, якщо вона народиться.

Даніель не відповів.

— Звичайно ж, я ніколи її не побачу? — запитав Матьє.

Навряд чи це було запитання; не чекаючи на відповідь, він додав:

— Ну от. Гадаю, я повинен бути задоволений. У певному розумінні, ти її рятуєш… та я ніяк не можу втямити, навіщо ти це зробив?

— Звичайно, не з філантропії, якщо ти це маєш на увазі, — сухо відказав Даніель. — Але й гидота ж твій ром, — додав він. — І все-таки налий мені ще.

Матьє налляв йому і собі, й вони випили.

— Ну, — сказав Даніель, — і що ж ти збираєшся робити?

— Нічого. Більш нічого.

— А це дівча, Серґіна?

— Ні.

— Ось ти й вільний.

— Овва!

— Що ж, бувай, — підводячись, сказав Даніель. — Я прийшов оддати гроші й трохи заспокоїти тебе: Марсель немає чого боятися, вона мені довіряє. Вся ця історія була для неї жахливим потрясінням, та не можна сказати, що вона по-справжньому нещасна.

— Ти одружишся з нею! — повторив Матьє. — Вона ненавидить мене, — трохи тихіше додав він.

— Постав себе на її місце, — суворо сказав Даніель.

— Знаю. Поставив. Вона казала тобі про мене?

— Зовсім небагато.

— Знаєш, — сказав Матьє, — мені дивно, що ти одружуєшся з нею.

— Шкодуєш?

— Ні, як на мене, то це справжнісіньке лихо.

— Дякую.

— Лихо для вас обох. Не знаю, чому.

— Не турбуйся, все буде гаразд. Якщо народиться хлопчик, то назвемо його Матьє.

Матьє зірвався на ноги, стиснувши кулаки.

— Замовкни! — скрикнув він.

— Гаразд, не гнівайся, — сказав Даніель.

І неуважно повторив:

— Не гнівайся. Не гнівайся.

Він усе не наважувався піти.

— То ти, — сказав Матьє, — прийшов глянути, яке обличчя в мене буде, коли я почую всю цю історію?

— Трохи й задля цього, — сказав Даніель. — Як по правді, то й задля цього теж. У тебе був завжди такий… статечний вигляд: це дратувало мене.

— Що ж, тепер ти побачив, — сказав Матьє. — Не такий уже я і статечний.

— Справдні, не такий.

Даніель ступнув кілька кроків до дверей і раптом повернувся до Матьє; де й подівся його іронічний вигляд, та від цього виглядав він ще гірше.

— Матьє, я гомосексуаліст, — сказав він.

— Як? — перепитав Матьє.

Даніель відступив назад і зачудовано глянув на нього, в очах його палала лють.

— Це викликає в тебе огиду, правда ж?

— Ти гомосексуаліст? — поволі повторив Матьє. — Ні, це не викликає в мене огиди; а чому б воно мало викликати її в мене?

— Прошу тебе, — сказав Даніель, — ти не повинен вдавати переді мною людину широких поглядів…

Матьє не відповів. Він дивився на Даніеля й думав: «Він гомосексуаліст». Особливого подиву й не було.

— Ти нічого не кажеш, — хрипко провадив Даніель. — Маєш слушність. У тебе правильна реакція, в цьому я й не сумнівався, таку реакцію повинна мати кожна здорова людина, та ти міг би залишити її при собі.

Даніель завмер, притиснувши руки до тіла, вигляд у нього був убогий. «І чому це йому захотілося роздирати свої виразки саме переді мною?» — безжалісно подумав Матьє. Він розумів, що повинен щось сказати у відповідь; та його повністю охопила глибока, мертвотна байдужість. Урешті, в ту мить все йому здавалося таким природним, таким нормальним: він був мерзотником, Даніель гомосексуалістом, все воно вкладалося у звичні рамки. Нарешті він озвався:

— Ти можеш бути ким завгодно, мені це анідесь.

— Авжеж, — із погордою посміхнувся Даніель. — Авжеж, тобі воно анідесь. У тебе досить проблем зі своєю власною совістю.

— То навіщо ти мені це сказав?

— Мені… мені хотілося поглянути, яке враження це справить на такого чолов'ягу, як ти, — відкашлявшись, сказав Даніель. — Крім того, тепер є хтось такий, що знає, і, може, мені… мені й самому пощастить повірити у це.

Він позеленів і насилу вимовляв слова, та все ж посміхався. Матьє не зміг витерпіти цієї посмішки й одвернувся.

Даніель усміхнувся.

— Це дивує тебе? Це суперечить твоїм уявленням про гомосексуалістів?

Матьє хутко підняв голову.

— Не пишайся переді мною, — сказав він. — На це важко дивитися. Не варто пишатися переді мною. Може, ти й огидний сам для себе, та не більше, ніж я для себе огидний, ми варті одне одного. Втім, — подумавши, сказав він, — саме тому ти й розповідаєш мені про все це. Це ж не так важко — сповідуватися покидькові; а все ж таки результат від сповіді є.

— Ох ти ж хитрун! — сказав Даніель вульґарним тоном, якого Матьє від нього ніколи не чув.

Вони замовкли. Даніель дивися просто перед собою, погляд його був заціпенілий і непорушний, мов у дідугана. Матьє відчув, як ньому болісно поворухнулося сумління.

— Але якщо ти такий, то навіщо ж одружуєшся з Марсель?

— Це сюди не стосується.

— Я… я не можу тобі дозволити одружитися з нею.

Даніель випростався, його неживе блідаве обличчя вкрилося темно-червоними плямами.

— Справді, не можеш? — пихато запитав він. — А як ти можеш мені не дати цього зробить?

Матьє мовчки підвівся. Телефон був на письмовому столі. Матьє набрав номер Марсель. Даніель насмішкувато дивився на нього. Запала довга мовчанка.

— Гало! — почувся у слухавці голос Марсель.

Матьє здригнувся.

— Гало! — сказав він. — Це Матьє. Я… послухай ми були дурнями. Я хочу… гало! Марсель? Ти мене слухаєш? Марсель! — не тямлячи себе, вигукнув він. — Гало!

Відповіді не було. Він утратив голову і крикнув у слухавку:

— Марсель, я хочу одружитися з тобою!

Запала коротка мовчанка, потім на тому боці почулося щось немовби гавкання, а далі слухавку повісили. Матьє якусь мить тримав слухавку в руці, потім обережно поклав її на стіл. Даніель дивився на нього, не кажучи й слова, та вигляд у нього був далекий від переможного. Матьє ковтнув рому і сів у фотель.

— Гаразд! — сказав він.

Даніель посміхнувся.

— Заспокойся, — втішаючи його, сказав він, — з гомосексуалістів зазвичай виходять гарні чоловіки, це всі знають.

— Даніелю! Якщо ти береш її заміж задля гарного жесту, то ти знівечиш їй життя.

— Не тобі про це казати, — мовив Даніель. — Знаєш, я беру її заміж не задля гарного жесту. Втім, перш за все вона хоче дитину.

— А… а вона знає?

— Ні!

— Чому ж ти береш із нею шлюб?

— З дружби.

Голос його був непереконливий. Вони налляли собі ще, й Матьє уперто сказав:

— Не хочу, щоб вона була нещасна.

— Клянусь, що не буде.

— Вона гадає, що ти кохаєш її?

— Та навряд. Вона запропонувала мешкати в неї, та мене це не влаштовує. Заберу її до себе. Нам здається, що потроху з'явиться і почуття.

Він додав з робленою іронією:

— Я ж збираюся ретельно виконувати подружні обов'язки.

— А хіба…

Матьє почервонів, наче рак.

— Хіба жінок ти теж любиш?

Даніель якось химерно пирхнув.

— Не дуже, — сказав він.

— Я й бачу.

Матьє похнюпився, і від сорому йому аж сльози виступили на очах. Він сказав:

— Відтоді, як я дізнався, що ти одружуєшся з нею, я почуваю до себе ще більшу огиду.

Даніель випив.

— Авжеж, — неуважно і байдуже сказав він, — гадаю, ти повинен досить-таки гидко почувати себе.

Матьє не відповів. Він сидів і дивився на підлогу біля своїх ніг. «Він гомосексуаліст, а вона вийде за нього заміж».

Він розставив руки і почовгав підбором по паркету: його немов би загнали в безвихідь. Раптом тиша зробилася для нього нестерпною, він подумав: «Даніель дивиться на мене» і хутко підняв голову. Даніель і справді дивився на нього, та ще з такою ненавистю, що серце Матьє стислося.

— Чому ти так дивишся на мене? — спитався він.

— Сам знаєш! — відказав Даніель. — Добре знаєш!

— Ти, либонь, не відмовився б всадити мені кулю в голову?

Даніель не відповів. Зненацька Матьє обпекла нестерпна думка.

— Даніелю, ти що, береш із нею шлюб, щоб покарати себе?

— То й що? — байдуже мовив Даніель. — Це стосується тільки мене.

Матьє схопився за голову.

— Боже милий! — вигукнув він.

Даніель хутко додав:

— Це не має жодного значення. Принаймні для неї.

— Ти ненавидиш її?

— Ні.

Матьє сумовито подумав: «Ненавидить він мене».

Даніель знову посміхнувся.

— Доп'ємо? — поспитався він.

— Доп'ємо, — сказав Матьє.

Вони випили, й Матьє відчув, що йому хочеться палити. Він дістав з кишені цигарку й закурив.

— Послухай, — сказав він, — мені анідесь, ким ти там є насправді. Навіть зараз, коли ти мені про це сказав. І все-таки одне я хотів би в тебе запитати: чому ж тобі соромно?

Даніель сухо засміявся.

— Я чекав цього запитання, любий мій. Мені соромно бути гомосексуалістом саме тому, що я гомосексуаліст. Я знаю, що ти мені скажеш: «На твоєму місці я не опустив би руки, треба добиватися місця під сонцем, ця риса не гірша від інших і все таке». Тільки це не стосується мене. Я знаю, ти кажеш мені це саме тому, що сам ти не гомосексуаліст. Всі збоченці соромляться цього, це закладено в їхній природі.

— А хіба не краще було б… прийняти себе таким, яким ти є? — несміливо запитав Матьє.

Даніель начебто розізлився.

— Скажеш мені про це в той день, коли погодишся бути негідником, — суворо відказав він. — Ні. Гомосексуалісти, що вихваляються цим або ж просто з цим змирилися… вони мерці: вони вбили себе через те, що соромилися. Такої смерти я не хочу.

Та ось він мовби заспокоївся і поглянув на Матьє без ненависти.

— Я всього лиш надто прийняв себе, — м'яко сказав він. — Я дуже добре знаю себе.

Говорити вже не було про що. Матьє запалив ще одну цигарку. На дні його келиха залишалося ще трохи рому, й він його допив. Даніель викликав у нього жах. Йому подумалося: «За два, за три роки… чи стану я таким?» Йому раптом захотілося побалакати з Марсель: тільки їй міг він розповісти про своє життя, свої побоювання, свої сподівання. Та він згадав, що більше ніколи не побачить її, і його непогамоване, безіменне бажання поволі обернулося на відчай. Він був самотній.

Даніель, здавалося, міркував про щось: його погляд завмер, губи часом розтулялися. Він коротко зітхнув, і щось змінилося в його обличчі. Ось він провів долонею по чолу: вигляд у нього був здивований.

— Сьогодні я все ж таки попався, — тихо сказав він.

Він посміхався чудернацькою, майже дитячою посмішкою, що така недоречна була на його зеленкуватому лиці, котре мінилося синюватим відтінком від кепсько виголеної щетини. «Це правда, — подумав Матьє, — цього разу він дійшов до краю». Зненацька в голову йому стрілила думка, од котрої аж серце стислося: «Він вільний». І жах, який викликав у нього Даніель, раптом змішався з заздрістю.

— Ти, напевне, у дивному стані, — сказав він.

— Так, я в дивному стані, — відказав Даніель.

Він знай посміхався з добротливим виразом. Потім сказав:

— Дай-но мені цигарку.

— Ти що, палиш? — запитав Матьє.

— Та одну можна. Сьогодні.

Матьє хутко сказав:

— Хотів би я бути на твоєму місці.

— На моєму місці! — без особливого подиву повторив Даніель.

— Еге ж.

Даніель стенув плечима.

— В усій цій історії ти виграв на всіх напрямках.

Матьє гірко посміхнувся. Даніель пояснив:

— Ти вільний.

— Ні, — похитавши головою, сказав Матьє. — Покинути жінку ще не означає отримати свободу.

Даніель з цікавістю глянув на нього.

— Проте сьогодні вранці ти начебто вважав саме так.

— Хтозна. Це не ясно. Все не ясно. Істина в тому, що я кинув Марсель ні задля чого.

Якусь мить він дивився на штори, що погойдувалися від нічного вітру. Його охопила втома.

— Ні задля чого, — повторив він. — У всій цій історії я був тільки відмовою і запереченням: Марсель більше немає в моєму житті, та є все інше.

— Що ж саме?

Матьє широким невизначеним жестом показав на письмовий стіл.

— Оце все, все інше.

Він був зачарований Даніелем. Він думав: «То це і є свобода? Даніель зробив рішучий крок; тепер він уже не може повернути назад: мабуть, йому дивно почувати за собою безпричинний вчинок, якого він і сам майже не розуміє і який переверне догори коренем усе його життя. А я все роблю ні задля чого; можна подумати, що в мене вкрадуть результати моїх учинків; усе відбувається так, наче я завжди зможу почати все спочатку. Не знаю, що я віддав би, аби лиш зробити непоправний крок».

Уголос він сказав:

— Позавчора увечері я бачив чоловіка, що хотів було вступити до еспанського ополчення.

— Та й що?

— А що, духу не вистарчило: тепер він пропав.

— Навіщо ти кажеш це мені?

— Хтозна. Просто так.

— Ти хочеш поїхати в Еспанію?

— Авжеж. Тільки не дуже.

Даніель покинув цигарку і сказав:

— Хотілося б мені постаріти на півроку.

— А мені не хотілося б, — сказав Матьє. — За півроку я буду таким же, як і зараз.

— Принаймні з тими ж докорами сумління, — сказав Даніель.

Він підвівся.

— Ходім вип'ємо ще в «Клариссі», я пригощаю.

— Ні, — сказав Матьє. — Сьогодні ввечері я не хочу напиватися. Якщо я нап'юся, то не знаю, що зроблю.

— Та нічого особливого, — сказав Даніель. — То що, не йдеш?

— Ні. Не хочеш іще посидіти з хвилю?

— Мені треба випити, — сказав Даніель. — Прощавай.

— Прощавай. Я… коли я тебе побачу? — поспитав Матьє.

Даніель збентежився.

— Гадаю, це буде непросто. Марсель сказала мені, що не хоче нічого міняти в моєму житті, та, гадаю, їй буде неприємно, якщо ми зустрічатимемося.

— Ага, отак? Нехай! — сухо сказав Матьє. — Що ж, бажаю успіху.

Даніель посміхнувся йому замість відповіді, і Матьє гостро додав:

— Ненавидиш ти мене.

Даніель підійшов до нього і незграбно й соромливо поклав йому руку на плече.

— Ні, не зараз.

— Але завтра…

Даніель, не відповідаючи, схилив голову.

— Бувай, — сказав Матьє.

— Бувай.

Даніель пішов. Матьє підійшов до вікна і відсунув штори. Надворі стояла прегарна тиха ніч, прегарна й голуба; вітер порозганяв хмари, над покрівлями сяяли зорі. Матьє сперся на поручні балкону і солодко позіхнув. Надворі, під ним, спокійною ходою простував якийсь чоловік; ось він зупинився на розі вулиць Юґенс і Фруадво, задер голову і глянув у небо: то був Даніель. Якась мелодія уривками долинала з проспекту дю Мен, біле світло автомобільних фар ковзнуло в небі, затрималося над димарем і зникло за дахами. То було небо сільського свята, понизане сяйливими зорями, воно пахнуло вакаціями і сільськими вечорницями. Матьє бачив, як зник у сутіні Даніель, і подумав: «Я лишився сам». Сам, та не більше вільний, ніж до того. Вчора він сказав собі: «Аби лиш ото Марсель не існувала». Та це була брехня. «Ніхто не сковував моєї свободи, її випило життя». Матьє зачинив вікно і повернувся до кімнати. Тут іще вчувався запах Івіш. Він вдихнув його, і перед ним знову пройшла ця бурхлива днина. Йому подумалося: «Багато галасу даремно». Даремно: це життя дано було йому ні для чого, та й сам він був нічим, та все ж він не зміниться: він уже сформована людина. Матьє роззувся і завмер, сидячи на поручні фотеля з черевиком у руці; в роті ще солодко пашіло від рому. Він позіхнув: він скінчив цю днину, покінчив зі своєю молодістю. Бита й терта мораль уже тихцем пропонувала йому свої послуги: випробуване епікурейство, іронічну поблажливість, покірність, поважність, стоїчність — все, що дозволяло хвилина за хвилиною деґустувати своє невдале життя. Матьє скинув піджак і почав розв'язувати краватку. Позіхаючи, він подумки повторював: «Отож, це правда, це таки правда: я сягнув зрілого віку».