Шляхи свободи. Зрілий вік

VI

Перше, що впадало в око: над вхідними дверима висів герб Французької республіки і триколірні прапори — це відразу ж задавало тон. Потім — величезні порожні зали, залиті академічним світлом, що струменіло крізь матові вітражі: воно сліпило, мов полиск щирого золота, й відразу ж тануло, блякло. Світлі стіни, шпалери з брунатного оксамиту: Матьє подумав: «Французький дух». Повнісінько французького духу, він був скрізь, у косах Івіш, на руках Матьє: блякле сонце і врочиста тиша, що панували у цих салонах; Матьє відчував, як його гнітить тягар громадянських обов'язків: говорити тут належало тихо, до предметів на виставці не торкатися, а критичні міркування висловлювати зважено і твердо, та ще й не забувати про найбільшу з-поміж усіх французьких чеснот — Доречність. Крім цього, звичайно ж, на стінах були барвисті плями, себто картини, та Матьє перехотілося дивитися на них. І все ж таки він потяг Івіш за собою і показав їй бретонський пейзаж із розп'яттям, Христоса на хресті, букет, двох таїтянок, що навколішки стоять на піску, і вершників із племені маорі. Івіш мовчала, й Матьє запитував себе, про що вона думає. Часом він намагався дивитися на картини, та це нічого не давало: «Картини не захоплюють, — роздратовано подумав він, — вони пропонують себе; тільки від мене залежить, існують вони чи ні, я вільний перед ними». Занадто вільний: це створювало для нього додаткову відповідальність, і він почувався винним.

— А ось Ґоґен, — мовив він.

Це було маленьке квадратне полотно з табличкою «Автопортрет художника». Ґоґен, блідий і з пригладженою чуприною, величезне підборіддя, на виду тонка інтеліґентність і журна дитяча зарозумілість. Івіш нічого не сказала у відповідь, і Матьє крадькома глянув на неї; він бачив тільки її коси, без позолоти, бо на них падало каламутне денне світло. Минулого тижня, дивлячись на цей портрет уперше, він знаходив його прегарним. Тепер йому було байдуже. Втім, він і не бачив картини: Матьє був пересичений реальністю, істиною, пронизаний духом Третьої Республіки; він бачив усе, що було реальне, він бачив тільки те, що було залите цим класичним світлом, — стіни, картини в рамах, шкарубкі фарби на полотнах. Та не самі полотна: картини згасли, і здавалося неймовірним, як у цій повені доречности знайшлися люди, що малювали, зображали на полотнах неіснуючі предмети.

Увійшов якийсь пан із дамою. Пан був довготелесий, червонощокий, очі, мов ґудзики на черевиках, м'яка біла чуприна; дама скидалася радше на ґазель, на взір їй було років із сорок. Допіру ввійшовши, вони вже почувались як удома: либонь, це була звичка чи, може, якийсь незаперечний зв'язок поміж молодявим виглядом цих людей і якістю освітлення; мабуть, освітлення національних виставок так добре законсервувало цю пару. Матьє показав Івіш велику темну пляму цвілі на задній стіні.

— Це теж він.

Ґоґен, голий по пояс, під грозовим небом, пильно дивився на них суворим і оманливим поглядом шаленця. Самота і гордощі спустошили його обличчя; тіло його зробилося соковитим і м'яким тропічним плодом з порожнинами, заповненими водою. Він утратив Гідність — оту Людську Гідність, яку ще зберігав Матьє, не знаючи, що з нею робити, — зате зумів зберегти гордість. За ним були чорні сутності, цілий шабаш чорних форм. Уперше побачивши це непристойне і зловісне тіло, Матьє був схвильований; але тоді він був сам. Тепер же з ним було це маленьке озлоблене тіло, й Матьє засоромився самого себе. Він був зайвий: величезна купа гайна під стіною.

Пан зі своєю дамою підійшли і, ні на кого не звертаючи уваги, стали перед самісіньким полотном. Івіш мусіла відступитися набік, бо вони заважали їй дивитися. Пан відхилився назад і розглядав картину з сумовитою строгістю. Це був знавець: у нього була орденська стрічка на лацкані.

— От-от-от! — озвався він, хитаючи головою. — Мені це не дуже до смаку! Їй богу, він приймає себе за Христа. Й ще цей чорний янгол, он там, за ним, ні, це несерйозно.

Дама засміялася.

— О господи! Справді, — мовила вона ніжним мелодійним голосом, — цей янгол надто літературний, зрештою, як і все тут.

— Не люблю Ґоґена, коли він думає, — глибокодумно мовив пан. — Справжній Ґоґен — це Ґоґен, що прикрашає.

Він дивився на Ґоґена ляльковими очима, сухий і тендітний у своєму костюмі з сірої фланелі перед цим великим оголеним тілом. Матьє почув якесь дивне квоктання і обернувся: Івіш душилася від реготу, вона благально глянула на нього, кусаючи губи. «Вона не гнівається на мене», зрадівши, подумав Матьє. Він узяв Івіш за руку і довів її, зігнуту від сміху, до шкіряного фотеля посеред зали. Регочучи, Івіш упала в нього; коси геть затулили її обличчя.

— Пречудово! — голосно сказала вона. — Як це він сказав — «Не люблю Ґоґена, коли він думає»? А жінка! Та вони ж мов дві краплі води.

Той пан зі своєю дамою трималися дуже прямо: здавалося, вони запитують поглядом одне в одного, яку ж ухвалу прийняти.

— В сусідній залі є інші картини, — несміло мовив Матьє.

Івіш перестала реготатися.

— Ні, — понуро відказала вона, — тепер тут все вже не так: ці люди…

— Ви хочете піти звідси?

— Так буде краще, від усіх цих картин у мене знову болить голова. Треба трохи прогулятися надворі.

Вона підвелася. Матьє рушив за нею, з жалем зиркнувши на велику картину, що висіла на лівій стіні: йому хотілося показати її Івіш. Дві жінки топтали босоніж рожеву траву. На одній був каптур, це була чаклунка. Друга простягла руку з пророчим спокоєм. Вони геть не були живими. Здавалося, їх застукали під час перетворення у предмети.

Вулиця надворі палала; в Матьє було таке відчуття, наче він іде через вогонь.

— Івіш, — мимоволі промовив він.

Івіш скорчила ґримасу і підняла руки до очей.

— Очі немов би шпилькою хтось коле. О, — люто вигукнула вона, — як же я ненавиджу літо!

Вони ступнули кілька кроків. Івіш простувала хиткою ходою, вона все ще притискала долоні до очей.

— Обережно, — сказав Матьє, — хідник закінчується.

Івіш хутко опустила руки, й Матьє побачив її бліді вирячені очі. Вони мовчки перетнули вулицю.

— Не можна робити їх публічними, — раптом сказала Івіш.

— Виставки, ви хочте сказати? — зачудовано поспитав Матьє.

— Еге ж.

— Якби вони не були публічними, — він спробував знову говорити веселим фамільярним тоном, до якого вони обоє звикли, — то, питається, як би ми на них потрапили?

— Ну що ж, то ми й не пішли б, — сухо відказала Івіш. Вони замовкли. Матьє подумав: «Вона ще сердита на мене». І нараз його пройняла нестерпна певність: «Вона хоче піти. Тільки про це і думає. Мабуть, вона шукає зараз привід, аби ввічливо попрощатися, і як тільки знайде, то відразу ж і покине мене. Не хочу, щоб Івіш ішла від мене», з тривогою подумав він.

— У вас є якісь невідкладні справи? — поспитався він.

— Коли?

— Зараз.

— Ні, жодних.

— Якщо ви хочете прогулятися, то я подумав… Вам не важко буде провести мене до Даніеля на вулицю Монмартр? Ми могли б попрощатися біля його під'їзду і, якщо дозволите, то я оплатив би вам таксі до гуртожитку.

— Як хочте, тільки я не вертаюся в гуртожиток. Я піду до Бориса.

«Вона залишається». Це не означало, що вона йому пробачила. Івіш страшенно боялася покидати місця і людей, навіть якщо вона їх ненавиділа, тому що майбутнє її лякало. З невдоволеною байдужністю вона віддавалася найнеприємнішим ситуаціям і врешті-решт знаходила в них перепочинок. І все ж таки Матьє був задоволений: поки вона з ним, він не дасть їй думати. Якщо він буде ввесь час балакати, нав'язувати їй себе, то, мабуть, зможе відстрочити вибух лютих і насмішкуватих думок, що вже зароджуються в її голові. Треба говорити, негайно говорити, про що завгодно. Та Матьє не знаходив теми для розмови. Нарешті він ніяково запитав:

— То вам сподобалися картини?

Івіш стенула плечима.

— Звичайно.

Матьє хотів було втерти чоло, та не наважився. «За годину, коли вона буде вільна, то, звісно ж, засудить мене, а я не зможу себе захистити. Не можна, щоб вона пішла просто так, — вирішив він. — Треба порозумітися з нею».

Він обернувся до неї, та побачив її розгублений погляд, і слова застряли йому в горлі.

— Гадаєте, він був божевільний? — раптом запитала вона.

— Ґоґен? Хтозна. Ви маєте на увазі автопортрет?

— Його очі. І ще оті чорні подоби за ним, вони мов шепіт.

З якимсь жалем вона додала:

— Він був гарний.

— Ти ба, — здивувався Матьє, — мені таке ніколи не спадало на думку.

Івіш говорила про славетних небіжчиків у такій манері, яка його трохи приголомшувала: для неї не існувало ніякого зв'язку поміж великими мистцями і їхніми творіннями; картини були речами, прегарними чуттєвим речами, якими їй хотілося володіти; їй здавалося, ніби вони існували завжди; мистці були для неї такими ж людьми, як і всі інші: вона не вважала заслугою їхні творіння і не поважала їх. Вона допитувалася, чи були вони веселі, привабливі, чи були в них коханки; якось Матьє поцікавився, чи подобаються їй полотна Тулуз-Лотрека, й вона відказала: «Який жах, він був такий потворний!» Матьє почувався так, наче це його особисто образили.

— Так, він був гарний, — переконано повторила Івіш.

Матьє стенув плечима. Зі студентів Сорбонни, нікчемних і свіжих, мов дівулі, Івіш могла не зводити очей, скільки їй хотілося. Матьє навіть замилувався її чарівливістю, коли вона довго розглядала хлопчину із сиротинця, якого супроводжували дві черниці, а потім із трохи заклопотаною поважністю мовила: «Мені здається, ніби я стаю гомосексуалісткою». Вона й жінок могла вважати вродливими. Та не Ґоґена. Не цього літнього чоловіка, що створив для неї картини, які вона полюбила.

— Та воно так, — сказав він, — але я не вважаю його симпатичним.

Івіш скорчила зневажливу ґримасу і замовкла.

— Що з вами, Івіш, — похопився Матьє, — вам не до вподоби, що я не вважаю його симпатичним?

— Ні, та мені цікаво, чому ви це сказали.

— Та просто так. Бо таке моє враження: через отой гордовитий вираз очі в нього, немов у вареної рибини.

Івіш знову почала перебирати пасма своїх кіс, її лице набрало виразу дурнуватої упертости.

— В нього шляхетний вигляд, — байдуже сказала вона.

— Та певно… — тим самим тоном відказав Матьє. — В ньому є якась пиха, якщо ви саме це маєте на оці.

— Звичайно, — посміхнулася Івіш.

— Чому ви кажете «звичайно»?

— Бо я була певна, що ви назвете це пихою.

Матьє м'яко сказав:

— Мені не хотілося сказати про нього нічого поганого. Просто я не люблю гордовитих людей.

Запала довга мовчанка. Потім Івіш із дурнуватим замкненим виглядом промовила:

— Французи не люблять шляхетного.

Івіш завжди охоче розбалакувала про французький темперамент, коли гнівалася, і неодмінно на її обличчі проступав оцей дурнуватий вираз. І добрішим голосом докинула:

— Втім, я розумію це. Зовні воно видається перебільшеним.

Матьє не відповів: батько Івіш був із дворян. Якби не революція 1917 року, то Івіш виховувалася б у Москві, в пансіонаті для шляхетних дівчат; вона була б при дворі, вийшла б за якого-небудь високого й породистого кавалерґарда з вузьким чолом і мертвим поглядом. Пан Серґін тепер тримав механічний тартак в Лаоні. А Івіш мешкала в Парижі й гуляла містом із Матьє, французьким буржуа, що не любив дворян.

— Це він… покинув усе й поїхав? — раптом запитала Івіш.

— Так, — з готовністю відказав Матьє, — хочете, розкажу, як це все було?

— Здається, я знаю: в нього була дружина, діти, еге ж?

— Так, він працював у банку. А в неділю вирушав за місто з мольбертом і фарбами. Таких називають недільними художниками.

— Недільними художниками?

— Атож. Наприпочатку він таким і був, себто просто був любителем, що квецяє фарбами на полотні, як ото дехто ловить рибу на вудочку. Він робив це трохи задля розривки, адже пейзажі малюють за містом і при цьому дихають чистим повітрям.

— Вам смішно, що він починав як недільний художник? — непокоячись, запитав Матьє.

— Я думала про інше.

— Про що ж?

— Мені подумалося, чи були коли-небудь недільні письменники. Недільні письменники: дрібні буржуа, котрі щороку пишуть одну новелу або п'ять-шість віршів, аби трохи внести духовности в своє життя. Задля розривки.

Матьє здригнувся.

— Ви хочте сказати, що я один із них? — жартівливим тоном поспитався він. — Таж бачите, до чого це призводить. Одної пречудової днини раптом надумаюся та й подамся на Таїті.

Івіш обернулася і глянула йому просто в обличчя. Вона була стурбована й немов би злякалася: її, мабуть, і саму вразила власна зухвалість.

— Мене це здивувало б, — сказала вона ледве чутним голосом.

— А чому б ні? — сказав Матьє. — Може, й не на Таїті, а в Нью-Йорк. Мені хотілося б поїхати до Америки.

Івіш знервовано перебирала коси.

— Авжеж, — мовила вона, — у відрядження… разом з іншими викладачами.

Матьє мовчки дивився на неї, а вона провадила:

— Може, я й помиляюся… Мені легше уявити, як ви читаєте лекцію американським студентам в якомусь університеті, ніж побачити вас на палубі корабля серед натовпу еміґрантів. Мабуть, тому що ви француз.

— Гадаєте, мені потрібна каюта люкс? — зашарівшись, поспитався він.

— Та ні, — коротко відказала Івіш, — другого класу.

Він із зусиллям ковтнув слину… «Глянув би я на неї на палубі корабля серед еміґрантів, та вона вмент простягла б там копита».

— Їй-богу, — виснував він, — дивно, що ви вважаєте, ніби я нездатний поїхати. Втім, ви помиляєтесь, колись мені часто цього хотілося. Далі воно минулося, бо я вирішив, що це дурня. Все це тим більш комічно, що спало воно вам на думку у зв'язку з Ґоґеном, який до сорока років був таким собі чиновничком.

Івіш вибухнула іронічним сміхом.

— Що, неправда? — поспитав Матьє.

— Ну… якщо ви кажете так, то правда. Та досить глянути на його картини…

— Та й що?

— Гадаю, таких чиновничків не так і багато. В нього… пропащий вигляд.

Матьє уявив собі тяжке обличчя з величезним підборіддям. Ґоґен утратив людську гідність, він погодився з цією утратою.

— Знаю, — сказав Матьє. — Це те величезне полотно в самісінькому центрі зали? На той час він був невиліковно хворий.

Івіш зневажливо посміхнулася.

— Я маю на увазі малесеньке полотно, де він ще молодий: у нього там такий вигляд, ніби він здатний на все.

Вона дивилася в порожнечу з трохи розгубленим виглядом, і Матьє вдруге відчув напад ревнощів.

— Якщо я вірно вас зрозумів, то ви не вважаєте мене пропащою людиною?

— О, звичайно ж, ні! — відказала Івіш.

— Не розумію, однак, в чому тут перевага, — сказав він, — чи, може, не розумію, що ви хотіли сказати.

— Гаразд, менше з тим.

— Ну, добре, нехай. Ви ввесь час кидаєте мені якісь докори у вигляді натяків, а потім відмовляєтеся пояснити, що ж мали на увазі, знаєте, це дуже зручно.

— Нікому я не докоряю, — байдуже сказала вона.

Матьє зупинився і глянув на неї, Івіш теж зупинилася із кислим виглядом. Вона переступала з ноги на ногу й уникала дивитися на нього.

— Івіш! Зараз же скажіть мені, що мали ви на увазі.

— Ви про що? — здивовано запитала вона.

— Про цю «пропащу людину».

— Ми знову про це будемо говорити?

— Хай це по-дурному, — сказав Матьє, — та я хочу знати, що ви вкладаєте в ці слова.

Івіш знову почала перебирати коси: вона сама себе не тямила.

— Та нічого я в них не вкладала, просто ці слова спали мені на думку.

Вона затнулася, вигляд у неї був такий, наче вона підшукує слова. Деколи вона вже розтуляла було рота, й Матьє здавалося, що вона заговорить, та вона мовчала. Потім озвалася:

— Мені начхати, така людина чи якась інша.

Івіш намотала пасмо своїх кіс на пальця і смикнула, немов би хотіла вирвати. Аж раптом хутко докинула, втупившись у носаки своїх черевичків:

— Ви влаштувалися у житті й не поступитеся цим ні за які гроші.

— Он воно що! — вигукнув Матьє. — І що ж ви про це знаєте?

— Таке в мене враження: ваше життя остаточно визначилося, й ваші ідеї теж. Ви простягаєте руку до речей, якщо вважаєте, що вони у вашому засягу, та з місця не зрушите, щоб їх узяти.

— Що ви про це знаєте? — повторив Матьє. На інше він не спромігся: вважав, що вона має рацію.

— Як на мене, — втомлено сказала Івіш, — як на мене, то ви нічим не хочете ризикувати, для цього ви надто розумні. — І облудно додала: — Та відтоді, як ви сказали мені, що ви інший…

Матьє раптом подумав про Марсель, і йому зробилося соромно.

— Ні, — тихо промовив він, — я такий, як ви й думаєте.

— Так отож! — переможно вигукнула вона.

— Ви… ви вважаєте, що це можна тільки зневажати?

— Навпаки, — поблажливо мовила Івіш, — мені здається, так найліпше. З Ґоґеном життя було б неможливе. — І без крихти іронії докинула: — З вами почуваєшся в безпеці, не боїшся чогось непередбаченого.

— Справді, — сухо відказав Матьє. — Якщо ви хочете сказати, що я не дозволяю собі ніяких витівок… Знаєте, я так само охочий до них, як і всі інші, та вважаю так не годиться.

— Та знаю, — сказала Івіш, — все, що ви робите, завжди… таке методичне…

Матьє відчув, що він блідне.

— Про що ви говорите, Івіш?

— Та про все, — невизначено відказала вона.

— Ой ні, ви маєте на увазі щось конкретне.

Не дивлячись на нього, вона пробурмотіла:

— Щотижня ви приходите із номером «Смен а Парі», складаєте проґраму розваг на тиждень…

— Івіш! — обурився Матьє. — Це ж для вас!

— Знаю, — ґречно відказала вона, — я дуже вам вдячна.

Матьє був радше здивований, ніж ображений.

— Івіш, я нічогісінько не розумію. Хіба ви не любите слухати концерти, відвідувати виставки полотен?

— Люблю.

— Ви так мляво це кажете.

— Я справді люблю… Та я терпіти не можу, — вигукнула вона з несподіваним шалом, — коли мої уподобання перетворюють ув обов'язок.

— Ага!.. Та ви ж… ви просто нічого не любите! — вигукнув Матьє.

Вона підняла голову і відкинула коси назад, її широке бліде обличчя відкрилося, очі засяяли. Матьє був приголомшений: він дивився на тонкі мляві губи Івіш і не міг второпати, як це міг він їх цілувати.

— Якби ви сказали мені про це, — жалісно мовив він, — то я ніколи вас не силував би.

Він водився з нею по концертах, виставках, розповідав про картини, а вона тим часом його ненавиділа.

— Що мені з тих картин, — не слухаючи його, сказала вона, — якщо я не можу ними володіти. Щоразу я мало не лусну від люті й бажання забрати їх із собою, та до них навіть доторкнутися не можна. А поруч ви, такий спокійний, шанобливий, мов на вечірні.

Вони замовкли. Івіш знай супилася. Матьє зненацька відчув, як у нього стислося в горлі.

— Івіш, даруйте мені за те, що сталося вранці.

— Вранці? — здивувалася Івіш. — Та я про це й не думала, мої думки всі були про Ґоґена.

— Це більше не повториться, — провадив Матьє, — сам не знаю, як воно сталося.

Він казав це, щоб заспокоїти свою совість: зрозуміло було, що нічого вже не поправити. Івіш не відповідала, й він через силу провадив:

— А ще ці музеї й концерти… Якби ви знали, як я шкодую! Мені здавалося, що вам цікаво… Та ви ніколи нічого не казали.

З кожним словом він розумів, що треба зупинитися. Та щоразу народжувалося інше слово, і його язик молов і молов. Він говорив з огидою до себе, з короткими спазмами. Він додав:

— Я постараюся змінитися.

«Який же я відразливий», подумалося йому. Од відчайдушної люті щоки його аж запашіли. Івіш похитала головою.

— Змінити себе неможливо, — сказала вона. Говорила вона розважливо, і Матьє щиро ненавидів її. Вони мовчки йшли біч-о-біч, світло струменіло на них, неначе повінь, і обоє ненавиділи одне одного. Та водночас Матьє бачив себе очима Івіш і жахався сам із себе. Вона підняла руки до чола і стисла скроні пальцями.

— Далеко ще?

— Чверть години. Стомилися?

— Ще й як! Даруйте, це все ті картини. — Вона тупнула ногою і розгублено подивилася на Матьє. — Вони вже втікають од мене, перемішуються у моїй голові. І так щоразу.

— Вам хочеться додому? — майже з полегшенням поспитав Матьє.

— Гадаю, так буде краще.

Матьє зупинив таксі. Тепер він квапився залишитися на самоті.

— Бувайте, — не дивлячись на нього, сказала Івіш.

Матьє подумав: «А „Суматра“? Треба мені йти туди чи ні?»

Та йому більше не хотілося бачити її.

Таксі рушило з місця, і якусь мить Матьє стурбовано дивився йому вслід. Потім у ньому немов би зачинилася якась брама, і він почав думати про Марсель.