Шляхи свободи. Зрілий вік

XIII

— Він надто несправедливий, — сказав Борис.

— Та вже ж, — відказала Івіш, — якщо він вважає, що зробив послугу Лолі!

Вона сухо захихотіла, й Борис задоволено замовк: ніхто не розумів його так добре, як Івіш. Він обернув голову до східців, які провадили до туалетів, і суворо подумав: «Це вже занадто. Не можна балакати зі мною так, як він оце балакав. Я йому не Уртіґер». Він дивився на східці й сподівався, що, піднімаючись, Матьє посміхнеться йому. Ось Матьє знову з'явився, він вийшов, не глянувши на них, і Борис відчув, як в нього аж серце затрепетало.

— Гордий вигляд у нього, — сказав він.

— У кого?

— В Матьє. Він щойно пройшов біля нас.

Івіш нічого не відповіла. З байдужим виглядом вона розглядала свою забинтовану руку.

— Він гнівається на мене, — сказав Борис. — Він вважає мене аморальним.

— Так, — відказала Івіш, — та воно в нього минеться. — Вона стенула плечима. — Не люблю його, коли він корчить із себе морального.

— А я люблю, — сказав Борис, І додав, трохи подумавши: — Та я моральніший од нього.

— Пхе! — вигукнула Івіш. Вона трохи розгойдувалася на ослінчику і скидалася на дурненьку мизату школярку. Зухвалим тоном вона сказала: — На мораль мені начхати. Начхати і ще раз начхати.

Борис відчув себе дуже самотнім. Він хотів би наблизитися до Івіш, та поміж ними все ще був Матьє. Борис відказав:

— Несправедливий він. Навіть не дав мені пояснити.

— Є речі, які йому неможливо пояснити, — безпристрасно відказала Івіш.

Як водиться, Борис на став заперечувати, та він вважав, що Матьє все можна пояснити, якщо тільки він у доброму гуморі. Борисові завжди здавалося, що вони говорять про двох різних людей: Івіш уявляла Матьє якимось безбарвним.

Івіш посміхнулася.

— Який же в тебе упертий вигляд, ослику ти мій.

Борис не відповів, він пережовував те, що повинен був сказати Матьє: не еґоїст він, нікчемний і ниций, його до самісінької глибини душі приголомшило, коли він подумав, що Лола вмерла. Він навіть передчував мить, коли буде страждати, й це його прикро вразило. Він вважав страждання аморальним, та й направду не міг його зносити. Він силував себе страждати, з міркувань моральности. А цього разу щось заклинило, зламалося, і треба було зачекати, поки ця здатність повернеться.

— Цікаво, — сказав він, — коли тепер я думаю про Лолу, то вона мені здається старенькою бабусею.

Івіш зареготалася, й Бориса це приголомшило. Заради справедливости він додав:

— Мабуть, невесело їй зараз.

— Та певно ж.

— Не хочу, щоб вона страждала.

— Ну що ж, іди до неї, — співуче сказала Івіш.

Він второпав, що вона приготувала для нього пастку, і хутко відказав:

— Не піду. Передовсім вона… вона ввесь час ввижається мені мертва. Крім того, не хочеться, щоб Матьє думав, ніби він може крутити мною, як йому захочеться.

Отут він і трохи не поступиться, він-бо не Уртіґер. Івіш лагідно сказала:

— Мабуть, він і справді крутить тобою, як йому хочеться.

Це була підлість, Борис зазначив це без будь-якого гніву: в Івіш були добрі наміри, їй хотілося, щоб він порвав із Лолою заради його ж таки добра. Всі завжди діяли заради Борисового добра. От тільки добро це мінялося разом із особами доброзичливців.

— Я лише вдаю, що це так, — спокійно відказав він. — У цьому полягає моя тактика з ним.

Та насправді його дістало до живого, він гнівався на Матьє, ось він засовався на ослінчику, й Івіш стурбовано глянула на нього.

— Дурненький ти мій, не суши собі мізки, — сказала вона. — Просто ти повинен уявити собі, що вона таки й справді мертва.

— Авжеж, так було б зручно, та не можу я, — зітхнув Борис.

Івіш розвеселилася.

— Дивно, — сказала вона, — а от я можу. Коли я не бачу людину, то вона для мене мов би й не існує.

Борис із захватом сприйняв ці слова й замовк: він почувався нездатним до такої душевної снаги. За хвилю він озвався:

— Я от усе питаю себе, чи взяв він грошенята. Ото було б чудесно!

— Які це грошенята?

— Лолині. Йому потрібно було п'ять тисяч франків.

— Ти що!

В Івіш був невдоволений і заінтриґований вигляд. Борис уже подумав було, що, мабуть, ліпше було б притримати язика. Вони з сестрою домовилися, що будуть про все казати одне одному, та деколи можна було робити малесенькі винятки із цього правила.

— Ти, здається, гніваєшся, на Матьє? — поспитався він.

Івіш стисла губи.

— Він нервує мене, — сказала вона. — Сьогодні вранці він корчив із себе чоловіка.

— Ага… — відказав Борис.

Він спитав себе, що ж хотіла вона цим сказати, та вдав ніби, розуміє: вони повинні розуміти одне одного з півслова, інакше чар їхнього спілкування розвіється. Запала мовчанка, потім Івіш гостро заявила:

— Ходімо звідціля. Терпіти не можу цей «Дом».

— Я теж, — погодився Борис.

Вони підвелися і вийшли. Івіш взяла Бориса за руку. Його начебто трохи нудило.

— Думаєш, довго він буде злоститися? — поспитався він.

— Та ні ж бо, ні, — нетерпляче сказала Івіш.

Борис ущипливо сказав:

— Він і на тебе зуб має.

Івіш зареготалася.

— Може, й так, але пошкодую я про це пізніш. А поки що в мене інший клопіт у голові.

— Та й правда, — збентежено сказав Борис, — ти потерпаєш, бідолашка.

— Ще й як.

— Через цей іспит?

Івіш стенула плечима й нічого не відповіла. Якусь хвилю вони йшли собі мовчки. Він спитав себе, чи й справді це через той іспит. Утім, йому цього хотілося б: так було б моральніше.

Він підняв погляд і вгледів бульвар Монпарнас, прегарний у цьому тьмяному сірому світлі. Можна було подумати, що зараз стоїть жовтень. Борис дуже любив цей місяць. Він подумав: «Торік у жовтні я ще не був знайомий із Лолою». Й у цей момент він відчув полегшу: «Вона жива». Вперше одтоді, як він покинув її труп у темній кімнаті, він відчув, що вона жива, то було щось таке, як воскресіння. Він подумав: «Неможливо, щоб Матьє так довго на мене гнівався, адже вона не вмерла». До цієї хвилини він знав, що вона страждала, що вона з тривогою чекала на нього, та це страждання й ця тривога здавалися йому якимись непоправними й застиглими, як тривога і страждання тих, що померли у відчаї. А тут було не так: Лола жила, вона лежала з розплющеними очима у своєму ліжку, в ній витав живий гнів, як бувало щоразу, коли він запізнювався на їхні побачення. Ні більший, ні менший гнів, аніж будь-який інший, хіба що тільки трохи дужчий. У нього не було по відношенню до неї тих невизначених і грізних зобов'язань, що їх накладають мертві, та все ж були поважні зобов'язання, трохи немов би родинного характеру. Тепер Борис міг згадати Лолине обличчя без жаху. То було не обличчя небіжчиці, що спливає у пам'яті, а оте молоде, розгніване обличчя, котре вона обернула до нього вчора, коли кричала: «Ти обманув мене, ти не бачився з Пікаром». У той самий час він відчув у собі злість на цю гадану небіжчицю, котра зчинила такий рейвах. Він сказав:

— Не піду до свого готелю: вона така, що може й туди заявитися.

— То заночуй у Клода.

— Так і зроблю.

Івіш спала на думку ідея.

— Напиши їй. Так пристойніше.

— Лолі? О ні!

— Напиши.

— Та я не знаю, що й писати.

— Я напишу за тебе, дурнику.

— Але навіщо?

Івіш здивовано глянула на нього.

— Хіба ти не хочеш порвати з нею?

— Не знаю.

Івіш немов би розізлилася, та наполягати більш не стала. Вона ніколи не наполягала, це було її особливістю. Але так чи так, Борис повинен був обережно грати поміж Матьє та Івіш: поки що бажання утратити Лолу в нього було не більше, ніж побачити її.

— Побачимо, — відказав він. — Зараз нема чого про це й гадати.

На бульварі було добре, в людей були погожі, лагідні обличчя, майже всіх їх він знав із вигляду, на вітринах «Клозрі де Ліля» стрибав веселий сонячний блищик.

— Я голодна, — сказала Івіш, — піду поснідаю.

Вона увійшла до бакалійної крамниці Демаріа. Борис чекав її надворі. Він почувався слабким і розчуленим, немов той, хто одужує, і все гадав, про що б його подумати, аби принести собі бодай малесеньку втіху. Раптом його вибір упав на «Історичний і етимолоґічний словник жарґону». І зрадів. Тепер словник лежав у нього на нічному столику, і він тільки на нього й дивився. «Це частина мого хатнього побуту, — натхненно подумав він, — я мистецьки вчинив цей скок». А оскільки щастя приходить не саме, то він подумав і про ножа, дістав його з кишені й відкрив. «Вдатний же я!» Він придбав його напередодні, та в цього ножа вже була своя історія, він пронизав тіло двох найдорожчих йому людей. «Гарно він ріже», подумалося йому.

Поруч пройшла якась жінка, вона пильно глянула на нього. Вбрана вона була просто-таки прегарно. Він обернувся, щоб розгледіти, яка вона ззаду; вона теж обернулася, й вони з симпатією глянули одне на одного.

— Ось і я, — сказала Івіш.

У руках вона тримала двоє величезних канадських яблук. Вона тернула одне об свій зад й, коли воно залисніло, вп'ялася у нього зубами, а друге простягла Борисові.

— Ні, дякую, — відказав Борис. — Мені не хочеться їсти. — Й додав: — Ти мене шокуєш.

— Чому б це?

— Яблука витираєш об зад.

— А це, щоб вони лисніли, — пояснила Івіш.

— Поглянь он на ту жінку, що віддаляється, — сказав Борис. — Я припав їй до смаку.

Івіш хрумкала яблуко з добротливим виглядом.

— Ото? — з повним ротом поспиталася вона.

— Та ні, не там, — сказав Борис. — За тобою.

Івіш обернулася й підняла брови.

— Гарна яка, — тільки і сказала вона.

— Бачиш, яке вбрання у неї? У мене обов'язково буде така жінка. З вищого світу. Це має бути класно.

Івіш знай дивилася услід тій жінці. У кожній руці вона тримала по яблуку, й це було так, наче вона їх пропонує їй.

— Коли я від неї стомлюся, то віддам тобі, — великодушно пообіцяв Борис.

Івіш гризнула яблуко.

— Скажеш таке! — буркнула вона.

Вона вхопила його за руку і хутко потягла за собою. На другому боці бульвару Монпарнас була японська крамничка. Вони перетнули бруківку і зупинилися перед вітриною.

— Поглянь на ті малесенькі чашечки, — сказала Івіш.

— Це для саке, — пояснив Борис.

— А що воно таке?

— Рисова горілка.

— Треба буде їх придбати. Я зроблю з них чашечки для чаю.

— Та замалі вони.

— А я буду наливати кілька разів підряд.

— Або всі шість відразу.

— От-от! — захоплено сказала Івіш. — Переді мною буде шість маленьких чашечок, і я питиму то з одної, то з другої.

Вона трохи відступила назад і гаряче промовила крізь зуби:

— Ох, я всю цю крамничку закупила б!

Борис не схвалював смак своєї сестри, її замилування отакими дрібничками. Й усе-таки він хотів було зайти до крамнички, та Івіш перепинила його.

— Не сьогодні. Гайда.

Вони рушили узвозом Данфер-Рошро, й Івіш сказала:

— Щоб мати повну — повнісіньку! — кімнату отаких цяцьок, я ладна продатись якому-небудь дідуганові.

— В тебе не вийде, — суворо сказав Борис. — Це справжнє ремесло. Цьому треба вчитися.

Йшли вони поволеньки, й це були справжні хвилини щастя; Івіш таки напевне забула про іспит, вигляд у неї був веселий. У такі моменти Борисові здавалося, ніби вони становлять одне ціле. В голубому небі пропливали кучеряві білі хмарини: листя на деревах було важке після дощу, і, мов на майдані посеред села, пахло димом.

— Люблю отаку днину, — сказала Івіш, угризаючись у друге яблуко. — Трохи вогко, та не липко. Й увіччю не щемить. Відчуття таке, наче можеш пройти двадцять кілометрів.

Борис крадькома поглянув довкруги, чи є тут забігайлівки. Коли Івіш починала казати про двадцятикілометрову мандрівку, то не було ще такого випадку, щоб їй відразу ж не захотілося сісти за стіл.

Вона зиркнула на бельфорського лева і захоплено вигукнула:

— Цей лев мені подобається! Він схожий на чаклуна.

— Гм! — буркнув Борис.

Він поважав смаки своєї сестри, навіть якщо й не поділяв їх. Втім, запорукою цьому був і Матьє, якось він сказав йому: «У вашої сестри кепський смак, та це ліпше, ніж найпевніший смак: в неї орґанічно кепський смак». Якщо ж так, то й балакати немає про що. Що ж до самого Бориса, то він чутливий був радше до класичної краси.

— Ходімо бульваром Араґо? — запропонував Борис.

— А де він?

— Оце.

— Ходімо, — погодилася Івіш, — він так і сяє.

Ішли вони мовчки. Борис помітив, що сестра спохмурніла і починає нервувати, вона плентала, навмисне тягнучи ноги. «Зараз почнеться аґонія», з покірним страхом подумалося йому. Аґонія в неї починалася щоразу, як вона чекала результатів іспиту. Він підняв очі й угледів чотирьох робітників, що простували їм назустріч і, посміхаючись, дивилися на них. Борис був звичний до цих висмішок, він дивився на робітників із симпатією. Івіш понурила голову і вдала, ніби не бачить їх. Порівнявшись із ними, ті хлопці розділилися: двоє йшли ліворуч від Бориса, ще двоє — праворуч від Івіш.

— Може, полапаємо? — запропонував один.

— Пика в тебе не та! — ввічливо сказав Борис.

Івіш підскочила і пронизливо завищала, та відразу ж замовкла, затуливши долонею рота.

— Я поводжу себе, мов та кухарка, — сказала вона, зашарівшись од збентеження. Молоді робітники були вже далеко.

— Що скоїлося? — здивовано поспитав Борис.

— Він полапав мене, — з відразою зізналася Івіш. — Покидьок мерзенний. — І суворо додала: — Та все одно я не повинна була кричати.

— Хто саме? — насторожився Борис.

— Заспокойся, прошу тебе. Їх четверо. Та я й без того була смішна.

— Річ не в тому, що він тебе полапав, — пояснив Борис. — Я не можу терпіти, якщо з тобою так поводяться, коли я поруч. Коли ти йдеш із Матьє, тебе ніхто не лапає. Невже в мене такий вигляд?

— От-от, дурнику мій, — сумовито відказала Івіш. — Я теж не захист для тебе. Вигляд у нас із тобою не надто поважний.

Це була правда. Борис часто дивувався з цього: коли він дивився в дзеркало, то здавався собі досить грізним.

— Так, вигляд у нас не надто поважний, — повторив він.

Вони притислися одне до одного й відчули себе сиротами.

— Що це? — поспиталася за хвилю Івіш.

Вона показала на високий довгий мур, який чорнів крізь зелень каштанів.

— Санте, — відказав Борис. — В'язниця.

— Дивовижно, — сказала Івіш. — Ніколи не бачила нічого зловіснішого. Звідти тікають?

— Рідко, — сказав Борис. — Я читав, що якось один в'язень переліз через цей мур. Він ухопився за товсту гілляку каштана і накивав п'ятами.

Івіш подумала і показала пальцем на каштан.

— Напевне, оцей, — сказала вона. — Може, сядемо тут на лавочці? Я стомилася. Ану ж бо нам пощастить побачити, як тікатиме ще один в'язень.

— Хтозна, — невпевнено сказав Борис. — Знаєш, вони, мабуть, роблять це уночі.

Вони перетнули бруківку й посідали. Лавочка була вогка. Івіш з утіхою мовила:

— Освіжає.

Та відразу ж почала метушитися і смикати себе за коси. Борис поляскав її по руці, щоб вона не повиривала собі пуклі.

— Помацай мою руку, — сказала Івіш, — вона мов із криги.

Це була правда. Та й сама Івіш зробилася мертвотно-бліда, у неї був страдницький вигляд, все її тіло проймали дрижаки. Борис побачив її такою сумовитою, що з симпатії спробував думати про Лолу.

Івіш різко підняла голову, на обличчі в неї була похмура рішучість.

— Кості з тобою? — поспитала вона.

— Так.

Якось Матьє подарував Івіш маленьку шкіряну торбинку, гру в покер. Івіш подарувала її Борисові. Вони часто грали удвох.

— Зіграймо, — сказала вона.

Борис дістав кості з торбинки. Івіш додала:

— Дві партії й одну вирішальну. Починай.

Вони відсунулися одне від одного. Борис присів навпочіпки і кинув кості на лавочку. В нього випав королівський покер.

— Покер! — оголосив він.

— Ненавиджу тебе, — сказала Івіш.

Вона насупила брови і, перш ніж кинути кості, дмухнула на пальці, щось прошепотівши. Схоже, це було якесь заклинання. «Це серйозно, — подумав Борис, — вона грає на результати іспиту». Івіш кинула кубики й програла: в неї випали дами.

— Другу партію, — звеліла вона, дивлячись на Бориса блискучими очима. Цього разу й у неї випав королівський покер.

— Покер! — оголосила вона й собі.

Борис кинув кості, й у нього теж випав покер. Та щойно кості лягли, як він простягнув руку неначе щоб зібрати їх і потайці перевернув два кубики вказівним і середнім пальцями. Два королі стали на місце чирвового туза й покера.

— Дві пари, — з засмученим виглядом оголосив він.

— Я виграла, — переможно сказала Івіш. — Давай тепер вирішальну.

Борис подумав було, чи не завважила вона, як він шахрував. Та, врешті, це не мало великого значення: для Івіш важливий був тільки результат. Вона виграла вирішальну партію без його втручання, двома парами проти одної.

— Чудово! — тільки і сказала вона.

— Хочеш зіграти ще?

— Ні, ні, — відказала вона, — доста. Знаєш, я грала, щоб дізнатися, прийняли мене чи ні.

— А я й не знав, — відказав Борис. — Тож, виходить, тебе прийняли.

Івіш стенула плечима.

— Не вірю, — пробурмотіла вона.

Вони замовкли і сиділи собі поруч, понуривши голови. Борис не дивився на Івіш, та відчував, як вона тремтить.

— Мені гаряче, — сказала Івіш, який жах: у мене вогкі долоні, я вся спітніла від хвилювання.

Справді, права її рука, допіру холодна мов крига, тепер просто-таки пашіла. Лівиця, непорушна й забинтована, лежала на колінах.

— Ця пов'язка огидна мені, — сказала вона. — Вигляд такий, наче мене поранили на війні, хочеться здерти її.

Борис нічого не відповів. Годинник вдалині вибив один раз. Івіш здригнулася.

— Це… це пів на першу? — розгублено запитала вона.

— Пів на другу, — зиркнувши на свого годинника, відказав Борис.

Вони перезирнулися, і Борис мовив:

— Що ж, пора вже йти.

Івіш припала до нього й обняла його за плечі.

— Не йди, Борисе, дурнику мій, не йди, я нічогісінько не хочу знати, сьогодні увечері я вирушу до Лаону, і я… Я нічого не хочу знати.

— Не кажи дурниць, — лагідно мовив Борис. — Треба, щоб ти знала, як воно там склалося, перш ніж побачиш батьків.

Івіш опустила руки.

— Що ж, тоді йди, — сказала вона. — Та повертайся якомога хутчіш, я чекатиму на тебе тут.

— Тут? — здивовано перепитав Борис. — Хіба ти не хочеш піти зі мною? Можна було б зачекати мене в кав'ярні у Латинському кварталі.

— Ні, ні, — відказала Івіш, — я чекатиму тебе тут.

— Як хочеш. А якщо піде дощ?

— Борисе, прошу тебе, не мордуй мене, йди хутчій. Я залишатимуся тут, навіть якщо буде злива, навіть якщо землетрус, я не зможу звестися на ноги, в мене снаги немає навіть пальцем поворухнути.

Борис підвівся і сягнистою ходою подався геть. Перетинаючи вулицю, він обернувся. Він побачив Івіш зі спини: згорбившись на лавці, втягнувши голову в плечі, вона скидалася на стару жебрачку. «Врешті, її, може, і прийняли», подумалося йому. Він ступнув ще кілька кроків і раптом побачив обличчя Лоли. Справжнє обличчя. Він подумав: «Вона нещасна!», і серце його гучно й шалено закалатало.