Шляхи свободи. Зрілий вік

XI

Величезна фіолетова квітка здіймалася в небо, це була ніч. Матьє простував у обіймах цієї ночі й думав собі: «Пропащий же я». Це була геть нова думка, треба було й так, і сяк прокрутити її в голові, обережно спробувати на смак і на запах. Деколи Матьє губив її, залишалися тільки слова. Слова ті не були позбавлені якогось темного чару. «Пропащий». В уяві поставали страшенні лиха, самогубства, бунти й інші крайнощі. Та думка хутко верталася назад: це було не те, геть не те; йшлося тільки про невеличку, скромну прикрість, про відчай і мови не було, навпаки, вся ця ситуація була радше зручна: у Матьє було таке враження, ніби йому дозволено все, як невиліковно хворому. «Мені залишається лише дозволити собі жити», подумав він. Він прочитав: «Суматра», слово це було написано вогненними літерами, і до нього квапливо підбіг неґр, доторкаючись кінчиками пальців до свого кашкета. На порозі Матьє завагався: він почув шум, звуки танґо; його серце ще було переповнене лінощами й ніччю. До того ж, усе сталося зненацька, як ото буває вранці, коли виявляєш, що стоїш на ногах, не знаючи ні сном ні духом, як це воно вийшло: він відхилив зелену штору, спустився на сімнадцять східців униз і опинився в гомінкій шарлатовій пивниці з мертвотно-блідими плямами скатертин; тхнуло тут людьми, зала була повнісінька, мов під час меси. В глибині пивниці на естраді грали ґаучо в шовкових сорочках. Перед ним були люди, незрушні й коректні, ніби вони когось чекають: вони танцювали, були понурі, здавалося, вони постійно в погоні за невловною долею. Матьє втомленим поглядом пошукав у залі Бориса й Івіш.

— Бажаєте столика, пане?

Вродливий молодик схилився перед ним із виглядом звідника.

— Та ні, шукаю тут декого, — відказав Матьє.

Молодик упізнав його.

— А, це ви, пане, — приязно сказав він. — Панна Лола вдягається. Ваші друзі в глибині зали, ліворуч, я проведу вас.

— Та ні, дякую, сам знайду. Людно сьогодні у вас.

— Авжеж, люду чимало. Голландці. Вони трохи галасливі, зате багато замовляють.

Молодик щез. Про те, щоб пройти поміж танцюючими парами, й думати годі було. Матьє зачекав: він слухав мелодію танґо й човгання підошов, дивився на повільне кружеляння цього мовчазного мітинґу. Голі плечі, голова неґра, зблиски білого комірця, розкішні зрілі жінки, багато добродіїв похилого віку, що танцювали зі збентеженим виглядом. Гострі звуки танґо пливли над їхніми головами: здавалося, музики грають не для них. «І нащо я прийшов сюди?» — подумав Матьє. Його піджак так вичовгався на ліктях, що аж лиснів, на штанях не було стрілок, танцював він кепсько і геть не вмів розважатися з виглядом поважного неробства. Йому зробилося незатишно: на Монмартрі, попри гостинність метрдотелів, ніколи не почуваєш себе затишно; в повітрі відчувається тривожна безнастанна жорстокість.

Спалахнули білі лампи. Матьє рушив через танцювальний майданчик услід за спинами, що почали розходитися навсібіч. У закутку стояли два столики. За одним із них, не дивлячись одне на одного, мляво розмовляли чоловік і жінка. За другим він угледів Бориса й Івіш, вони нахилилися одне до одного зі скупою ґраціозністю. «Наче двоє ченців». Говорила Івіш, вона жваво вимахувала руками. Ніколи, навіть у хвилини найбільшої довірливости з Матьє, не дозволяла вона собі такого виразу обличчя. «Які ж вони молоді!» — подумав собі Матьє. Йому захотілося обернутися й піти геть. Та він все ж таки підійшов, бо вже не міг зносити самотности, враження було таке, наче він підглядає за ними у замкову шпарину. Зараз вони завважать його, обернуть до нього ці холодні обличчя, які призначаються для батьків, для дорослих, і навіть у глибині їхніх сердець щось зміниться. Тепер він був майже поруч з Івіш, та вона його не бачила. Нахилившись Борисові до вуха, вона щось шепотіла. Івіш набрала виразу старшої сестри, — ледве-ледве, та все ж це було помітно, — й розмовляла з Борисом з чудовною поблажливістю. Матьє трохи збадьорився: навіть із братом Івіш не покидала своєї гри, вона грала дорослу сестру, ніколи вона не забувалася. Борис коротко засміявся.

— Пусте! — сказав він.

Матьє поклав руку на стіл. «Пусте». Це слово остаточно клало край їхній балачці, воно було немов остатня репліка роману чи театральної п'єси. Матьє дивився на Бориса й Івіш: вони здавалися йому такими романтичними.

— Вітаю, — озвався він.

— Вітаю, — підводячись, відказав Борис.

Матьє скоса зиркнув на Івіш: вона сиділа, відхилившись назад. Він бачив її бліді понурі очі. Справжня Івіш зникла. «А чому це справжня?» — роздратовано подумалося йому.

— Добрий вечір, Матьє, — сказала Івіш.

Вона не посміхнулася, проте й не мала подивованого чи розгніваного вигляду; скидалося на те, що вона знаходить його присутність цілком природною. Швидким жестом Борис показав на юрму.

— Завізно ж сьогодні! — задоволено мовив він.

— Еге ж, — відказав Матьє.

— Може, хочете на моє місце?

— Та ні, не турбуйтеся, поступитеся ним Лолі.

Він сів. Майданчик спорожнів, музик на естраді теж не було: ґаучо скінчили свої танґо, тепер їх повинен був замінити неґритянський джаз-оркестр «Hijito band».

— Що ви п'єте? — запитав Матьє.

Довкруг стояв гомін, Івіш була начебто не проти його товариства: Матьє був просякнутий вогким теплом, він радів щасливій переповненості цієї зали, завдяки якій почував себе людиною серед інших людей.

— Російську горілку, — відказала Івіш.

— Ви що, полюбили її?

— Вона ж міцна, — нічого не пояснюючи, сказала Івіш.

— А це що? — з почуття справедливости поспитав Матьє, киваючи на білу піну в Борисовій шклянці. Борис дивився на нього з приголомшеним веселим захопленням; Матьє трохи збентежився.

— Якесь мерзенне пійло, — сказав Борис, — коктейль тутешнього бармена.

— Ви замовили його задля чемности?

— Він вже три тижні товче мені про нього, хоче, щоб скуштував. Знаєте, він геть не вміє робити коктейлі. Він зробився барменом, тому що був штукарем. Каже, ніби це те ж саме ремесло, та він помиляється.

— Мені здається, вся заковика в шейкері, — сказав Матьє, — до того ж, коли розбивають яйця, то потрібна вправність.

— То краще вже зробитися жонґлером. Та я й не випив би його бридку мікстуру, якби сьогодні ввечері не позичив у нього сто франків.

— Сто франків? — утрутилася Івіш. — Таж у мене є гроші.

— В мене теж, — сказав Борис, — та це ж бармен. У бармена завжди треба позичати, — з відтінком педантичности пояснив він.

Матьє глянув на бармена. Той стояв за шинквасом, ввесь у білому, зі схрещеними на грудях руками, і незворушно палив цигарку.

— Хотілося б мені стати барменом, — сказав Матьє. — Мабуть, це так цікаво.

— Це дорого вам коштувало б, — сказав Борис, — ви все там порозбивали б.

Запала мовчанка. Борис дивився на Матьє, Івіш дивилася на Бориса.

«Зайвий я тут», сумно подумав Матьє.

Метрдотель простягнув йому карту шампанських вин: треба було зосередитися, в кишені у нього залишалося не більше п'ятсот франків.

— Віскі, — сказав Матьє.

І раптом він жахнувся з цієї ощадности і тоненького жмутка грошей, що завалявся у нього в гаманці.

— Зачекайте. Краще шампанського.

Він знову взяв карту. «Мумм» коштував триста франків.

— Воно вам припаде до смаку, — сказав він Івіш.

— Ні. Ну, та нехай, — подумавши, сказала вона. — Можна.

— Принесіть для нас «Мумм» із червоною стрічкою.

— Буду радий випити шампанського, — сказав Борис, — тому що не люблю його. Треба ж звикати.

— Ви обоє якісь кумедні, — сказав Матьє. — Завжди п'єте напої, яких не любите.

Борис розцвів од утіхи: він страх як любив, коли Матьє говорив із ним отаким тоном. Івіш стиснула губи. «Нічого не можна їм сказати, — невдоволено подумав Матьє. — Завжди один із них супиться». Вони сиділи тут, напроти нього, уважні й суворі, обоє по-своєму уявляли Матьє і хтіли, щоб він відповідав їхнім уявленням. Та уявлення не відповідали дійсності.

Вони замовкли.

Матьє простягнув ноги і задоволено посміхнувся. Звуки духових інструментів, кислі й переможні, грімкими вибухами дудоніли йому в вухах; йому не хотілося дошукуватися в них якоїсь мелодії: воно було тут, та й годі, воно зчиняло галас, приносило йому величезну втіху, яку він відчував самісінькою своєю шкірою. Звичайно, Матьє добре знав, що він людина пропаща; та тут, у цій танцювальній залі, за цим столиком, серед таких самих пропащих людей, все це не мало такого значення і не було аж таким прикрим. Він обернув голову: бармен знай собі думав про своє; праворуч біля нього самотою стояв змарнілий чоловік із моноклем; а другий, трохи оподаль, теж сам, сидів із дамською сумочкою перед трьома фужерами; його дружина і приятель, либонь, танцювали: він широко позіхав, прикриваючи рота долонею, і його маленькі очиці з утіхою мружилися. Скрізь усміхнені чисті обличчя з очима, в яких читається поразка. Матьє раптом відчув, що він пов'язаний з усіма цими людьми, яким краще було б піти додому, та в них не було для цього снаги й вони залишалися тут, палили тоненькі цигарки і присьорбували коктейлі з металевим присмаком, посміхалися, й вуха їхні, либонь, потерпали від музики; порожніми очима дивилися вони на уламки своєї долі; він відчув неголосний поклик покірного й упослідженого щастя: «Бути, як вони…» Він злякався і, здригнувшись, обернувся до Івіш. Якою б злісною й відчуженою вона не була, все ж таки це його єдиний порятунок. Івіш дивилася на прозорий плин, що зостався у її шклянці, і стурбовано зиркала навсібіч.

— Треба вихилити одним духом, — сказав Борис.

— Не робіть цього, — устряв Матьє, — ви обпечете собі горло.

— Російську горілку п'ють одним духом, — суворо мовив Борис.

Івіш взяла свою шклянку.

— Краще вже одним духом, аби тільки хутчіш покінчити з цим.

— Ні, не пийте, зачекайте на шампанське.

— Мені треба вихилити це, — роздратовано відказала вона, — я хочу повеселитися.

Вона відхилилася назад, піднісши шклянку до вуст, і вилляла ввесь її вміст до рота; це було так, ніби ото води наливають у карафку. На мить вона так і завмерла з цією вогненною калюжею в роті, не наважуючись проковтнути. Матьє потерпав разом з нею.

— Ковтай! — звелів їй Борис. — Уяви собі, що це вода та й годі.

Шия Івіш роздулася, вона поставила шклянку на стіл із жахливою гримасою, очі її наповнилися слізьми. Чорнява дама за сусіднім столиком, виринувши на мить із полону своїх понурих мрій, кинула на неї докірливий погляд.

— Ху! — сказала нарешті Івіш. — Пече… справжнісінький вогонь!

— Я куплю тобі пляшчину, щоб ти тренувалася, — сказав Борис.

Івіш трохи подумала.

— Краще тренуватися з коньяком, він міцніший.

І з якоюсь тривогою додала:

— Ну, гадаю, тепер я вже зможу повеселитися.

Ніхто не відгукнувся і словом. Вона жваво обернулася до Матьє: це вперше вона глянула на нього.

— А ви скільки можете випити?

— Він? Він просто-таки неперевершений в цьому ділі, — озвався Борис. — Якось він вихилив сім порцій віскі, розповідаючи мені про Канта. Наприкінці я вже й не слухав, бо сп'янів замість нього.

Це була правда: Матьє не міг утратити себе навіть таким чином. Поки він пив, поки чіплявся. За що? Раптом він знову побачив Ґоґена, його велике бліде обличчя зі спустошеними очима; він подумав: «За мою людську гідність». Він боявся, що як забудеться бодай на мить, то в своїх розгублених мізках, котрі пливуть, мов гаряча імла, виявить думку, гідну хіба що мухи чи якого-небудь таргана.

— Боюся сп'яніти, — покірно пояснив він. — Я п'ю, але все моє єство протестує проти пияцтва.

— Ну, тут ви затялися, — захоплено сказав Борис, — затялися, немов справжнісінький віслюк!

— Не затявся, а просто тримаю себе в руках: не вмію я розслаблюватися. Мені завжди треба міркувати над тим, що зі мною відбувається, це мій самозахист.

Й іронічно докинув, ніби сам для себе:

— Я мисляча очеретина.

Ніби сам для себе. Та це була неправда, він був нещирий: по суті, йому хотілося сподобатися Івіш. Він подумав: «Значить, ось до чого я вже дійшов?» Дійшов до того, що використовує свій занепад, не гребує отримувати з нього дрібний зиск, він потрібен йому, щоб залицятися до молодих дівчат. «Негідник!» Він перелякано спинився: називаючи себе негідником, він теж був нещирий, собою він по-справжньому не обурюється. Це просто хитрий виверт, щоб відкупитися; він сподівався врятуватися від падіння через свою «тверезість», та ця тверезість нічого йому не коштувала, вона радше бавила його. Та й самі його міркування про тверезість — не що інше, як спроба залізти на плечі самому собі… «Треба докорінно змінитися». Та йому вже ніщо не може допомогти: його думки інфіковані від самісінького народження. Зненацька Матьє відкрився, неначе рана; він побачив усього себе, мов на долоні: думки, думки про думки, думки про думки про думки, він був прозорий до нескінченности й до нескінченности прогнив. А потім усе це згасло, він знову сидів навпроти Івіш, котра якось дивно його розглядала.

— Ну як — поспитався він, — вдень ви сиділи за підручниками?

Івіш розлючено смикнула плечем.

— Слухати не хочу про це! Мені воно вже в печінках сидить, я прийшла сюди розважатися!

— Вона цілісінький день пролежала на дивані, згорнувшись у клубок, й очі її були мов блюдця.

І Борис гордовито додав, не звертаючи уваги на понурий погляд, який кинула на нього сестра:

— Чудна якась, вона може вмерти від холоду в літню спеку.

Мабуть, вона тремтіла кілька годин підряд, може, й плакала. Зараз від цього й сліду не лишилося: на її повіках були голубі тіні, на вустах малинова помада, щоки пашіли від випитого, вона була прегарна.

— Я хочу, щоб цей вечір був незрівнянний, — сказала вона, — це ж бо мій останній вечір.

— Не смішіть.

— Авжеж, — уперто сказала вона, — я провалюся, це я знаю, й відразу ж поїду геть, жодного дня не зможу більше залишатися в Парижі. Або ж…

Вона замовкла.

— Або ж?

— Нічого. Прошу вас, давайте не будемо говорити про це, воно мене принижує. А ось і шампанське! — весело сказала вона.

Матьє побачив пляшку й подумав: «Триста п'ятдесят франків». Чолов'яга, котрий спіткав його на вулиці Версінґеторига, теж був пропащий, але скромніше, без шампанського і прегарних витівок; до того ж, він був голодний. Матьє зненавидів пляшку. Вона була важка і темна, з білою серветкою довкруг шийки. Офіціянт, нахилившись над відерцем із кригою з манірним запобігливим виглядом, вправно обертав її кінчиками пальців. Матьє дивився на пляшку, а на думці в нього все був отой чолов'яга, і серце його стискалося від справжньої туги, зате на естраді сповнений гідности молодик співав у мікрофон:

Та й ця пляшчина, що церемонно обертається в пучках блідих пальців, і всі оці люди, що варяться у власному соку, не створюючи собі зайвих клопотів. Матьє подумав: «Шампанське тхне червоним вином; по суті, це те ж саме. Втім, шампанського я не люблю». Танцювальний майданчик видався йому маленьким пеклом, легким, наче мильна булька, і він посміхнувся.

— З чого ви смієтеся? — зарання сміючись, поспитався Борис.

— Та згадав оце, що теж не люблю шампанського.

Вони зареготалися утрьох. Сміх Івіш був пронизливий; її сусідка обернула голову й окинула її поглядом з голови до ніг.

— Гарний же у нас вигляд! — сказав Борис.

І додав:

— Можна буде вилляти його у відерце з кригою, коли офіціянт піде.

— Ні! — сказала Івіш. — Я хочу випити; якщо ви не хочете, то я вип'ю цілу пляшку.

Офіціянт поналивав їм, і Матьє меланхолійно підніс келиха до вуст. Івіш дивилася на свій зі збентеженим виглядом.

— Було б непогано, — сказав Борис, — якби його подавали підігрітим до кипіння.

Білі лампи згасли, натомість спалахнули червоні, й почулося дудоніння барабана. Маленький кругленький лисий добродій у смокінґу плигнув на естраду і посміхнувся у мікрофон.

— Пані й панове, дирекція «Суматри» радо представляє вам міс Елінор, яка вперше виступає в Парижі! Міс Е-лі-нор! — повторив він.

З першими акордами біґіну до зали ввійшла висока білява дівчина. Вона була голісінька, в червоному сяєві її тіло здавалося великим жмутком вати. Матьє обернувся до Івіш: вона дивилася на цю голу дівчину широко розплющеними блідими очима; на обличчі її знову був вираз несамовитої жорстокости.

— Я її знаю, — прошепотів Борис.

Дівчина танцювала, охоплена бажанням сподобатися; видно було, що досвіду в неї немає: вона енерґійно дриґала ногами, її шпичкуваті вузькі ступні скидалися на пальці.

— Щось надто вона старається, — сказав Борис, — скоро ухоркається.

І справді, в її довгих кінцівках була якась лячна тендітність; коли вона тупала ногами об підлогу, поштовхи стрясали їх від кісточок до стегон. Вона підійшла до естради й обернулася. «Нате вам, — тоскно подумав Матьє, — зараз вона почне крутити задом». Гомін розмов часом перекривав музику.

— Таж вона танцювати не вміє, — процідила крізь зуби сусідка Івіш. — Якщо вже луплять тридцять п'ять франків за напої, то бодай подбали б про естрадні номери.

— В них є ще Лола Монтеро, — сказав гладкий чолов'яга.

— Дарма, це все одно сором, вони підібрали її на вулиці.

Вона сьорбнула коктейлю й почала гратися перснями. Матьє пробіг поглядом залою і вгледів тільки похмурі осудливі обличчя; люди упивалися своїм обуренням: білявка здавалася їм ще дужче голою, тому що була незграбна, як корова. Вона мов би відбувала їхню ворожість і сподівалася викликати в них співчуття. Матьє вразила її розгублена старанність: вона пропонувала їм свої розчепірені сідниці в пориванні запопадливости, що зворушувала до глибини серця.

— Та вона просто зі шкури вилазить! — мовив Борис.

— Це її не врятує, — відказав Матьє, — вони хочуть, щоб їх поважали.

— Та при цьому жадають бачити голий зад.

— Воно, звичайно, так, але їм хочеться, щоб це було мистецтво.

Якусь мить ноги танцівниці пританцьовували під кумедним безсиллям її гепи, потім вона, посміхаючись, випросталася, підняла руки і струсонула ними: по всьому тілу хвилями покотилися дрижаки, вони ковзнули уздовж її лопаток і згубилися в лощині над попереком.

— Цікаво, що стегна її непорушні, — сказав Борис.

Матьє не відповів, щойно він подумав про Івіш. Глянути на неї він не наважувався, та пам'ятав жорстокий вираз її обличчя; врешті, вона була, як і всі, таке собі священне дитя: під подвійною ослоною ґрації й скромного, добропорядного вбрання вона з якоюсь міщанською пристрастю поїдала очима цей бідолашний шматок плоті. Тяжка образа підкотила йому до горла, в роті було аж гірко від неї.. «Не треба було так церемонитися з нею сьогодні вранці». Він трохи обернув голову й побачив її стиснутий кулак, що лежав на столі. Гострий шарлатовий ніготь великого пальця, неначе вказівна стрілка, був спрямований на танцювальний майданчик. «Вона ж зовсім самотня, — подумалося йому, — вона ховає за пасмами кіс своє схвильоване обличчя, вона стискає коліна, вона тішиться!» Ця думка була йому нестерпна, треба було підвестися і зникнути, та в нього не було снаги, він просто подумав: «Таж я люблю її за чистоту!» Взявшись у боки, танцівниця пересувалася поруч із ними на каблуках і торкнулася стегном їхнього столика. Матьє хотів би забажати цієї пухкої веселої гепи, що підпирає боязкий хребет, забажати бодай для того, щоб відволіктися від своїх думок і щоб дозолити Івіш. Дівчина присіла навпочіпки, розставивши ноги, вона поволі погойдувала своєю гепою назад і вперед, як розгойдуються вночі на маленьких вокзалах бліді ліхтарі на держаках невидних стовпів.

— Ну й гидота! — озвалася Івіш. — Не хочу більше на це дивитися.

Матьє здивовано обернувся до неї й уздрів трикутне обличчя, перекошене від люті й огиди. «Вона не була схвильована», із вдячністю подумалося йому. Івіш тремтіла, він хотів було всміхнутися їй, та у вухах задзеленчали дзвіночки; Борис, Івіш, непристойне тіло й шарлатовий туман опинилися поза його засягом. Він був сам, удалині сяяли спалахи бенґальських вогнів, а в хмарі диму бовваніло чудовисько на чотирьох ногах, святкова музика долинала до нього різкими вибухами через вогкий шум листя. «Що це зі мною?» — подумалося йому. Це було, як ото вранці: довкруги ішла якась вистава, Матьє ж був деінде.

Музика раптом урвалася, дівчина завмерла, обернувшись обличчям до зали. Над посмішкою видно було її прегарні очі з якимсь відчайдушним, зацькованим виразом. Ніхто не зааплодував, тільки де-не-де пролунав образливий сміх.

— Падлюки! — процідив крізь зуби Борис.

Він гучно заплескав у долоні. На нього заозиралися здивовані обличчя.

— Облиш, — сердито сказала Івіш, — не треба їй аплодувати.

— Вона робить, що в її змозі, — ляпаючи в долоні, відказав Борис.

— Тим паче.

Борис знизав плечима.

— Я знаю її, — сказав він, — я вечеряв із нею й Лолою, це гарна дівчина, та їй бракує олії в голові.

Дівчина щезла, усміхаючись і посилаючи поцілунки рукою. Біле світло залляло залу, це було неначе пробудження: люди раді були опинитися серед своїх після того, як учинили правосуддя, сусідка Івіш запалила цигарку і ніжно посміхнулася сама собі. Матьє не прокидався, це було біле марення та й годі, довкруг нього біліли невиразні плями облич зі сміхотливим і млявим самовдоволенням, були вони переважно бездумні, моє теж, напевне, таке, в ньому теж існує доречність очей, кутиків губ, та попри це, мабуть, видно, що воно порожнє всередині, мов гнилий гарбуз; марою був і цей чоловічок, що знову плигнув на естраду й вимахував руками, закликаючи до тиші, з таким виглядом, наче зарання тішився із того подиву, котрий настане, коли він гаряче, без будь-яких коментарів, просто вимовить у мікорофон славетне ім'я:

— Лола Монтеро!

Зала здригнулася від захоплення й відчуття спільної причетности, залящали оплески, Борис був у захваті.

— Вони в доброму гуморі, все буде клас.

Лола притулилася до дверей; здаля її плескате і зморшкувате обличчя скидалося на лев'ячу морду, її плечі були миготливою білиною з зеленими відблисками, немов листя берези вітряного вечора під фарами авта.

— Вона така гожа! — прошепотіла Івіш.

Лола наближалася широкими спокійними кроками з виразом відчаю, по вінця наповненого невимушеністю; в неї були маленькі руки і важка ґрація першої дружини султана, та в свою ходу вона вкладала чоловічу великодушність.

— Вона кидає виклик, — захоплено мовив Борис, — її на гачок їм не зловити.

Та й правда: люди в першому ряду, зніяковівши, відсунули свої стільці назад, вони ледве зважувалися так близько дивитися на цю славетну постать. Прегарне обличчя трибуна, просте й широке, з виразом політичної значущости: рот знав свою справу, він звик, випинаючи губи, широко роззявлятися і вивергати слова, виповнені жахом і відразою, і голос його сягав щонайдальших закутків. Лола зненацька завмерла, сусідка Івіш обурено і водночас захоплено зітхнула. «Вона тримає їх у руках», подумав Матьє.

Він відчув збентеження: в глибині душі Лола була шляхетна і палка, проте на обличчі її була неправда, воно тільки вдавало шляхетність і жагу. Вона страждала, Борис викликав у неї відчай, та щодня упродовж п'яти хвилин в неї була нагода страждати красиво! «Ну, гаразд, а я? Хіба я не страждаю красиво, граючи пропащого під музичний акомпанемент? Та все ж, — подумалося йому, — я таки пропаща людина». Довкруги було те ж саме: люди, що не існували взагалі, просто випари, а поруч з ними інші, що існували аж надто. Бармен, приміром. Нещодавно він палив цигарку, замріяний і поетичний, неначе королів цвіт, а тепер прокинувся і був геть барменом, струшував шейкер, відкривав його, підкреслено точними порухами виливав жовте шумовиння у шклянки — він грав бармена. Матьє подумав про Брюне. «Мабуть, по іншому й не можна, либонь, треба обирати: або бути нічим, або грати те, що ти є. То був би жах якийсь, — сказав він собі, — треба бути із вдачі комедіянтом».

Лола, не поспішаючи, обводила поглядом залу. Її страдницька ґримаса ствердла і застигла, здавалося, вона геть забула про своє обличчя. Та в глибині її очей, що тільки й були живими на цьому обличчі, Матьє угледів жагучу, грізну й аж ніяк не награну допитливість. Нарешті вона помітила Бориса й Івіш і начебто заспокоїлася. Вона послала їм усмішку, виповнену добротою, а потім із розгубленим виглядом оголосила:

— Матроська пісенька «Джонні Палмер».

— Я так люблю її голос, — прошепотіла Івіш, — він мов густий оксамит.

Матьє подумав: «Знову цей „Джонні Палмер!“».

Оркестр зіграв вступні акорди, й Лола підняла важкі руки, ну от, вона перехрестилася, і він побачив, як відкрився її криваво-червоний рот.

Хто жорстокий, злий, сукатий?

Хто шахрує в грі невдатній?

Матьє більше не слухав, йому було соромно за це награне страждання. Звичайно, це була всього-навсього гра, він знав це, та все ж… Найтяжче у стражданні — це те, що воно примарне, знай усе ганяєшся за ним, гадаєш, ніби ось-ось наздоженеш, впадеш у його обійми та й будеш собі страждати, зціпивши зуби, але в ту мить, коли ти наздоганяєш його, воно вислизає із твоїх обіймів, й не знаходиш нічого, крім розрізнених слів і цілої купи божевільних умовиводів, що кубляться й кубляться, неначе та мурашня: «Воно ввесь час бубонить у моїй голові, воно не припиняє своєї балаканини, віддав би що завгодно, аби лиш замовкнути». Він заздрісно глянув на Бориса; за цим упертим чолом, мабуть, панує незмірна тиша.

Хто жорстокий, злий, сукатий?

Джонні Палмер клятий.

Його приниження, його скарги — все воно було брехнею, порожнечею, він пхнув себе у порожнечу, виштовхнув себе із себе самого, щоб вийти з-під нестерпного гніту свого справжнього світу. Темного палючого світу, що тхне етером. У цьому світі він геть не почувався пропащим, там було набагато гірше: в ньому він був веселий, веселий і злочинний. От Марсель таки пропаде, якщо йому не пощастить роздобути до післязавтра п'ять тисяч франків. Пропаде насправжки, без будь-якої ліричности, себто народить дитину або ж помре від рук підпільної повитухи. В цьому світі страждання не було станом душі, і не треба було слів, щоб його виразити: воно було сутністю речей. «Одружись із нею, богемо ти нещасна, одружися, чому б тобі з нею не одружитися?» Голову дам у заклад, що вона не витримає, з жахом подумав Матьє. Всі зааплодували, й Лола поблажливо всміхнулася. Вона вклонилася і виголосила:

— Пісня із опери «Чотири су» — «Наречена пірата».

«Не люблю, коли вона це співає. Марґо Ліон співає краще. Таємничіше. Лола — раціоналістка, в ній немає таїни. Та ще й надто добра. Мене вона ненавидить, її ненависть величезна і всеохопна, це святе почуття — ненависть чесної людини». Він неуважно слухав ці легковагі думки, що снували в його мізках, наче миші на горищі. Внизу був густий журливий сон, густий світ, який мовчки очікував на нього: Матьє рано чи пізно впаде в нього. Він знову побачив перед собою обличчя Марсель, побачив її жорсткі вуста і розгублені очі: «Одружися з нею, богемо нещасна, одружися, ти ж уже сягнув зрілого віку, треба з нею одружитися».

«Досить! Досить! Я знайду гроші, роздобуду їх або ж одружуся з нею, це вже вирішено, я не негідник, та цього вечора, лише цього вечора нехай мені дадуть спокій із усім оцим, мені хочеться за все забути, Марсель не забуває, вона там, у кімнаті, лежить на ліжку і згадує все, вона мене бачить, вслухається в звуки свого тіла і що далі? Вона отримає моє ім'я і, якщо треба буде, все моє життя, та ця ніч належить мені». Він обернувся до Івіш, немов би аж кинувся до неї, вона всміхнулася йому, та їх немов би розділяла невидна стіна. В залі тим часом аплодували. «Ще! — вимагали слухачі. — Ще раз!» Лола не звернула уваги на ці прохання: о другій годині ночі в неї мав бути ще один виступ, тож вона берегла себе. Вона двічі вклонилася і попрямувала до Івіш. Всі голови обернулися до їхнього столика. Матьє і Борис підвелися.

— Здрастуйте, моя крихітко Івіш, як ся маєте?

— Здрастуйте, Лоло, — мляво відказала Івіш.

Лола доторкнулася кінчиками пальців до Борисового підборіддя.

— Здрастуй, негіднику.

Її спокійний поважний голос надавав слову «негідник» якоїсь гідности; здавалося, Лола навмисне обрала його з-поміж незграбних і патетичних слів своїх пісень.

— Здрастуйте, пані, — поздоровкався Матьє.

— Ага! — сказала вона. — Ви теж тут?

Вони посідали. Лола обернулася до Бориса, трималася вона геть невимушено.

— Здається, Елінор висміяли?

— Та начебто.

— Вона приходила до мене поплакати. Саррюньян просто не тямить себе від люті, це вже втретє за останній тиждень.

— Він її не витурить? — стурбовано поспитав Борис.

— Такий намір у нього був: у неї ж немає контракту. Я сказала йому: якщо вона піде, то піду і я.

— І що ж він тобі відповів?

— Що вона може залишитися іще тиждень.

Лола обвела поглядом залу і гучно заявила:

— Цього вечора препогана публіка.

— Ну, — мовив Борис, — я цього не сказав би.

Сусідка Івіш, котра безсоромно поїдала очима Лолу, здригнулася. Матьє мало не зареготався: він вважав Лолу дуже симпатичною.

— Тобі бракує досвіду, — сказала Лола. — Коли я ввійшла, то відразу ж помітила, що вони викинули якийсь фортель, бо всі сиділи мов на похоронах. Знаєш, — раптом додала вона, — якщо це дівча втратить роботу, то йому доведеться тільки йти на вулицю.

Івіш раптом підняла голову, вигляд у неї був розгублений.

— Та плювати мені! — люто заявила вона. — Вулиця їй личить більше, ніж естрада.

Вона силкувалася тримати голову прямо, а бляклі запалені очі розплющеними. Потім вона трохи втратила певність і примирливим тоном збентежено додала:

— Звичайно, я розумію, що їй треба заробляти на шматок хліба.

Ніхто не відповів на це, й Матьє вболівав за неї: мабуть, їй тяжко було тримати голову прямо. Лола незворушно глянула на Івіш. Наче думала собі: «От дівчисько із заможної родини». Івіш захихотіла.

— А от мені не треба танцювати, — лукаво пробурмотіла вона.

Сміх її урвався, й голова звісилася на груди.

— Що з нею? — спокійно поспитався Борис.

Лола з цікавістю глянула на Івіш. Потім простягла свою куцу пухку руку, згребла Івіш за коси і підняла їй голову. Вона скидалася на сестру милосердя.

— Що це з нашою крихіткою? Забагато випила, чи що?

Мов завісу, розгортала вона світлі пасма її кіс, аж стало видно велику бліду щоку. Івіш трохи розплющила безтямні очі, потім голова її відкинулася назад. «Зараз її знудить», байдуже подумав Матьє. Лола почала смикати Івіш за коси.

— Розплющіть очі, ну ж бо, розплющіть! Погляньте на мене!

Івіш зненацька широко розплющила очі, в них горіла ненависть.

— Ну от, дивлюсь я на вас, — озвалася вона ясним крижаним голосом.

— Нічого собі, — сказала Лола, — не дуже ви й п'яні.

Вона відпустила її коси. Івіш хутко підняла руки і нагорнула пасма на щоки, це було так, наче вона ліпить маску, і справді, трикутне обличчя знову з'явилося під її пальцями, та губи й очі здавалися якимись виснаженими і брезклими. Якусь мить вона сиділа непорушно, і вигляд у неї був наче у сновиди, аж ось оркестр заграв повільний фокстрот.

— Запрошуєш мене? — поспиталася Лола в Бориса.

Борис підвівся, й вони подалися танцювати. Матьє провів їх поглядом, у нього не було бажання говорити.

— Ця жінка засуджує мене, — понуро сказала Івіш.

— Лола?

— Ні, за сусіднім столиком. Вона засуджує мене.

Матьє не відповів. Івіш знову озвалася:

— Так хотілося повеселитися цього вечора… й ось тобі! Ненавиджу шампанське!

«Вона й мене повинна ненавидіти, бо я змусив її пити», подумалося йому. Він здивовано побачив, як Івіш дістала з відерця пляшку і налляла у свій келих.

— Що ви робите? — поспитався він.

— Здається, я замало випила. Треба сягнути певного стану, а потім буде добре.

Матьє подумав, що треба було б не дати їй пить, та так нічого й не зробив. Івіш піднесла келих до губів і скривилася від огиди.

— Ну й бридота, — сказала вона, ставляючи свого келиха.

Борис із Лолою танцювали біля їхнього столика, вони сміялися.

— Ну, як ти там, кицю? — гукнула Лола.

— Тепер усе гаразд, — відказала Івіш із люб'язною усмішкою.

Вона знову взяла келих із шампанським і, не зводячи очей із Лоли, одним духом вихилила його. Лола відповіла їй усмішкою, і обоє, танцюючи, щезли в юрмі. Івіш була немов зачарована.

— Вона притискається до нього, — майже нечутно пробурмотіла вона. — Це… це кумедно. Вона мов людоїдка.

«Ревнує вона, — сказав собі Матьє. — Та кого ж із них?»

Івіш вже трохи сп'яніла, вона дурнувато посміхалася, не зводячи очей із Бориса та Лоли, про нього вона й не думала, він був для неї хіба що приводом для того, щоб розмовляти уголос, а не подумки: її посмішки, ґримаси й усі її слова, які вона йому казала, по суті, призначалися для неї самої. «Воно мало б бути нестерпним, — подумав собі Матьє, — а як по правді, то мені воно геть байдуже».

— Давайте потанцюємо, — раптом запропонувала Івіш.

Матьє здригнувся.

— Та ви ж не любите танцювати зі мною.

— Не має значення, — відказала Івіш, — я напідпитку.

Похитуючись, вона підвелася, відразу ж мало не гепнула додолу і ухопилася за край столика. Матьє обняв її й повів за собою, вони мов би потрапили в гарячу лазню, наповнену парою, юрма зімкнулася довкруг них, темна й запахуща. На мить Матьє розгубився. Та відразу ж узяв себе в руки, він виробляв ногами кренделі позаду неґра, він був сам, Івіш немов вивітрилася, з першими ж кроками він більше не відчував її.

— Яка ж ви легесенька.

Він опустив очі й побачив ноги людей, що танцювали довкруг них. «Тут доволі таких, що танцюють не ліпше, ніж я», подумалося йому. Він тримав Івіш на віддалі, майже на відстані витягнутої руки й не дивився на неї.

— Танцюєте ви правильно, — сказала вона, — та видно, що це не приносить вам утіхи.

— Мене це бентежить, — відказав Матьє.

Він посміхнувся.

— Ото вже ви дивачка, щойно ледве на ногах трималися, а тепер танцюєте, немов заправська танцівниця.

— Я можу танцювати й п'яна мов чіп, — сказала Івіш, — навіть цілісіньку ніч, воно мене ніколи не стомлює.

— Мені теж так хотілося б.

— Ви так не зможете.

— Та знаю.

Івіш знервовано озирнулася.

— Щось людоїдки не видно, — сказала вона.

— Лоли чи що? Вона о ліву руч позад вас.

— Ходімо до них, — сказала вона.

Вони зіштовхнулися з якоюсь хирлявою парочкою, чоловік попросив вибачення, а жінка недобре зиркнула на них; Івіш, озираючись, задкувала і тягла за собою Матьє. Ні Борис, ні Лола не помітили, як вони підійшли. Лола заплющила очі, повіки її були мов дві білі плями на жорсткому обличчі, Борис посміхався, весь у полоні райського забуття.

— А тепер? — поспитав Матьє.

— Залишаємося, тут більше місця.

Івіш зробилася важча, вона майже не танцювала, її очі невідривно стежили за Борисом і Лолою. Матьє бачив лише кінчик її вуха поміж двома пасмами кіс. Кружляючи в танку, Борис і Лола наблизилися до них. Коли вони опинилися зовсім поруч, Івіш ущипнула брата за плече.

— Здоров, хлопчику-мізинчику.

Борис зачудовано вирячив очі.

— Гей! — вигукнув він. — Івіш, не тікай! Чому це ти мене так назвала?

Івіш не відповіла, вона змусила Матьє зробити крутий поворот і стала спиною до Бориса. Лола розплющила очі.

— Ти розумієш, чому вона мене так назвала? — поспитав у неї Борис.

— Та начебто здогадуюся, — відказала Лола.

Борис мовив іще кілька слів, та вибух оплесків заглушив його; джаз раптом замовк, неґри поспішно збирали інструменти, щоб звільнити місце для арґентинського оркестру.

Івіш і Матьє підійшли до свого столика.

— Я так гарно розважаюся! — сказала Івіш.

Лола вже сиділа.

— Ви пречудово танцюєте, — сказала вона Івіш.

Івіш не відповіла, а тільки спідлоба зиркнула на Лолу та й годі.

— Ви були просто-таки неповторні, — озвався Борис до Матьє. — Я думав, що ви зовсім не танцюєте.

— Цього захотіла ваша сестра.

— Такому здорованеві, як ви, — сказав Борис, — краще було б виконувати акробатичний танок.

Запала гнітюча мовчанка. Івіш не казала й слова, самотня і зухвала, та й нікому не хотілося говорити. Над їхніми головами постало щось на кшталт неба, круглого, сухого і спекотного. Знову спалахнули лампи. З першими ж тактами танґо Івіш нахилилася до Лоли.

— Ходімо, — хрипко сказала вона.

— Я не вмію провадити, — відказала Лола.

— Та я сама поведу, — сказала Івіш.

І вищиривши зуби, неприязно додала:

— Не бійтеся, я буду провадити, як чоловік.

Вони підвелися. Івіш брутально обняла Лолу і підштовхнула до майданчика.

— Цікаві ж вони, — натоптуючи люльку, сказав Борис.

— Еге ж.

Надто ж цікавою була Лола: вона скидалася на молоду дівчину.

— Погляньте, — сказав Борис.

Він дістав з кишені величезного ножа з роговою колодкою і поклав його на столі.

— Це бакський ніж, — пояснив він, — зі стопорним вирізом.

Задля годиться Матьє взяв ножа і спробував його відкрити.

— Та не так же, нещасний! — сказав Борис. — Ви ж уб'єте себе.

Він взяв ножа, відкрив його і поклав поруч зі своїм келихом.

— Це ніж каїда, — сказав він. — Бачите брунатні плями? Чоловік, який продав його мені, присягався, що це кров.

Вони замовкли. Матьє розглядав удалині траґічне обличчя Лоли, що пливло над темним морем.

«А я й не знав, що вона така висока». Він одвів погляд і прочитав у Борисових очах наївну втіху, й вона поцілила його просто в серце. «Він тішиться, бо він зі мною, — з докором собі подумав він, — а мені, як завше, нема чого йому сказати».

— Погляньте на жінку, яка допіру ввійшла. Праворуч, за третім столиком, — сказав Борис.

— Білявка в перлинах?

— Еге ж, у фальшивих. Тільки майтеся на бачності, вона дивиться на нас.

Матьє крадькома зиркнув на високу, гожу дівчину з холодним обличчям.

— Як вона вам?

— Та нічогенька.

— Минулого вівторка я припав їй до смаку, вона добряче хильнула і ввесь час запрошувала мене танцювати. Мало того, вона подарувала мені портсиґар, Лола страшенно розлютилася й відіслала його через офіціянта.

І скромно докинув:

— Портсиґар був зі срібла, оздоблений камінцями.

— Вона просто-таки поїдає вас очима, — зауважив Матьє.

— Так я й думав.

— Що ж ви будете робити?

— Нічого, — зневажливо відказав Борис. — Вона ж на утриманні.

— То й що? — здивовано поспитав Матьє. — Одколи це ви зробилися таким пуританином?

— Та не в тім річ, — засміявся Борис. — Розумієте, оці мандрьохи, танцівниці, співачки — всі вони однакові. Знаючи одну, знаєш усіх. — Він поклав люльку і поважно додав: — До того ж, я чоловік цнотливий, не те, що ви.

— Гм! — буркнув Матьє.

— От побачите, — сказав Борис, — побачите, я ще здивую вас: житиму, як той чернець, коли порву з Лолою.

Він з утіхою потирав долоні. Матьє сказав:

— З Лолою ви порвете нескоро.

— Першого липня. Б'ємося об заклад?

— Та ні. Щомісяця ви закладаєтеся зі мною, що покинете її в наступному місяці, і щоразу програєте. Ви вже заборгували мені сто франків, кілька біноклів для кінських перегонів, п'ять сиґар «Корона» і корабель із пляшками, який ми бачили на Сені. У вас ніколи й на думці не було порвати з Лолою. Ви надто тримаєтеся за неї.

— Ви поціляєте мене простісінько в серце, — сказав Борис.

— Просто це дужче від вас, — незворушно провадив Матьє. — А оскільки ви не можете спокійно терпіти цю залежність, то вона доводить вас до сказу.

— Та замовкніть нарешті! — люто і весело сказав Борис. — Ви ще будете гасати за своїми сиґарами й кораблем.

— Та знаю я, ви ніколи не сплачуєте боргів чести: ви малий нікчема.

— А ви… ви посередність, — відказав Борис.

Обличчя його засяяло.

— Вам не здається, що це величезна образа: пане, ви — посередність!

— Незлецьки, — відказав Матьє.

— Або ще краще: пане, ви — ніщо!

— Ні, — сказав Матьє, — це не те, це набагато слабше.

Борис визнав це самохіть.

— Ви маєте слушність, — сказав він, — ви огидні, бо завжди маєте слушність.

Він знову старанно розпалив люльку.

— Як по правді, то в мене є ідея, — мовив він зі збентеженим і водночас маніякальним виглядом, — мені хочеться в полюбовниці світську даму.

— Отакої! — здивувався Матьє. — А навіщо?

— Не знаю. Гадаю, це має бути цікаво, вони, мабуть, страшенно манірні. Крім того, це принадно, серед них є такі, що згадуються у «Воґ». От самі подумайте. Купуєш «Воґ», розглядаєш світлини, бачиш: графиня Рокамадур з шістьма хортами, і думаєш собі: «А я ж цієї ночі переспав з нею!» Чудесно та й годі.

— А білявка он вам усміхається, — сказав Матьє.

— Авжеж, нахабства їй не позичати. Знаєте, вона робить це від розбещености, їй хочеться забрати мене в Лоли, бо вона її терпіти не може. Краще обернутися до неї спиною, — вирішив він.

— А що за чолов'яга з нею?

— Та так, приятель. Танцює в «Альказарі». Корчить із себе красеня, що куди там! Погляньте на цю мармизу. Йому вже скоро тридцять п'ять, а він усе вдає із себе Керубіно.

— Ну й що? — відказав Матьє. — Коли вам буде тридцять п'ять, у вас буде такий самий вигляд.

— У тридцять п'ять, — суворо мовив Борис, — я вже давно віддам богу душу.

— Ви полюбляєте про це казати.

— В мене сухоти, — сказав Борис.

— Знаю, — (якось Борис чистив зуби і, подряпавши щіткою ясна, довго плювався кривлею). — Знаю, та й що?

— Мені байдуже, сухоти в мене чи ні, — сказав Борис. — Просто не хочу піклуватися про себе. Гадаю, не варто жити після тридцяти, потім ти вже старе луб'я.

Він зиркнув на Матьє й додав:

— Не про вас я кажу.

— Та певно, що не про мене, — сказав Матьє. — проте ви маєте рацію: після тридцяти вже стаєш старим луб'ям.

— Мені хотілося б бути старшим на кілька років і все життя залишатися в цьому віці: це було б утіхою.

Матьє зиркнув на нього з ураженою симпатією. Молодість для Бориса була водночас минущою і даровою якістю, котрою треба було цинічно користатися, й моральною чеснотою, по відношенню до якої треба було показати себе гідним. Мало того, це було виправдання. «Нічого, — подумав Матьє, — він уміє бути молодим». Може, він єдиний з-поміж усіх цих людей цілковито був у цьому дансинґу. «По суті, це не така вже й дурна ідея: прожити молодість доостану й віддати богу душу в тридцять років. Так чи йнак, а після тридцяти людина вже мертва».

— У вас страшенно заклопотаний вигляд, — сказав Борис.

Матьє здригнувся: Борис зашарівся від збентеження, та дивився на Матьє з тривожним співчуттям.

— А що, помітно? — поспитав Матьє.

— Ще й як.

— У мене скрутно з грошима.

— Не вмієте ви ощадно жити, — суворо сказав Борис. — Якби в мене була ваша платня, то мені не довелося б запозичатися. Хочете сто франків бармена?

— Дякую, мені треба п'ять тисяч.

Борис розуміюче свиснув.

— О, даруйте, — сказав він. — А ваш друг Даніель хіба не позичить вам?

— Він не може.

— А ваш брат?

— Той не хоче.

— Хай йому дідько! — засмучено сказав Борис. — А чи не хтіли б ви…

— Що саме?

— Та нічого, просто мені подумалося: от же свинство, у Лоли повнісінько грошви, й вона нічого з нею робить.

— У Лоли позичати я не хочу.

— Таж клянуся вам, вони в неї просто лежать. Якби мова йшла про банківський рахунок, то я нічого не казав би: вона купує акції, грає на біржі, схоже, грошенята вона любить. Та в неї вже чотири місяці з собою сім тисяч франків, вона до них і не доторкнулася, навіть не знайшла часини, щоб віднести їх у банк, кажу ж вам, вони просто лежать у неї в сумочці.

— Ви нічого не можете втямити, — роздратовано сказав Матьє. — Не можу я запозичатися в Лоли, вона терпіти мене не може.

Борис зареготався.

— Ну, це таки правда! — сказав він. — Вона терпіти вас не може.

— От бачите.

— Все одно це свинство, — сказав Борис. — Ви вскочили в халепу через якісь п'ять тисяч, вони у вас під рукою, а ви не хочете їх узяти. А що, коли я попрошу їх для себе?

— Ні, ні! Не треба, — жваво замахав руками Матьє, — все одно вона дізнається правду. Серйозно, — наполегливо сказав він, — мені це було б неприємно.

Борис не відповів. Він узяв ножа двома пальцями й поволі підняв на рівень чола вістрям униз. Матьє почувався незручно. «Негідник же я, — подумав він, — хіба ж маю я право корчити з себе порядну людину за рахунок Марсель». Він обернувся до Бориса, хотів було сказати йому: «Гаразд, позичайте в Лоли». Та не зміг і слова видушити з себе, тільки щоки зашарілися. Борис розтулив пальці, й ніж упав додолу. Вістря вбилося в підлогу, й колодка задилькотіла.

Івіш із Лолою посідали на свої місця. Борис підняв ножа і поклав його на стіл.

— Що це за жахіття? — поспиталася Лола.

— Це ніж каїда, — відказав Борис, — щоб ти ходила в мене, мов пес на поводку.

— Ну й чортеня ж ти.

Оркестр заграв інше танґо. Борис понуро зиркнув на Лолу.

— Ходімо танцювати, — крізь зуби процідив він.

— Ви тут у гріб мене заженете всі, — сказала Лола.

Її обличчя заясніло, й зі щасливою усмішкою вона додала:

— Ти такий люб'язний.

Борис підвівся, й Матьє подумав: «Зараз він попросить у неї грошей». Він був геть знищений від сорому, та заразом почував і полегшення. Івіш сіла поруч.

— Лола незрівнянна, — хрипко сказала вона.

— Авжеж, вона дуже вродлива.

— Та певно!.. А це тіло! Це так хвилює — марне обличчя з квітучим тілом. Я відчувала, як час тече, мов пісок, враження було таке, наче вона в'яне простісінько у моїх руках.

Матьє стежив поглядом за Борисом і Лолою. Борис ще не переходив до діла. Здається, він жартував, а Лола усміхалася йому.

— Симпатична вона, — неуважно мовив Матьє.

— Симпатична? О ні, — сухо відказала Івіш. — Це брудна молодиця, самка.

І гордовито докинула:

— Я бентежила її.

— Видно було, — сказав Матьє. Він усе нервово закладав і закладав ногу за ногу.

— Хочете танцювати? — поспитався він.

— Ні, — відказала Івіш, — випити хочу. — Тоді налляла собі пів-келиха і пояснила: — Добре пити, коли танцюєш, бо танець не дає упитися, а алкоголь підтримує сили.

І з вимушеним виглядом додала:

— Як пречудово я розважаюся, та й закінчую блискуче.

«Ну, все, — подумав Матьє, — він з нею заговорив». Борис набрав поважного вигляду, він говорив, не дивлячись на Лолу. Лола мовчала. Матьє відчув, що стає червоний, мов рак, він був лютий на Бориса. Плечі височенного неґра на мить закрили Лолине обличчя, потім воно знову з'явилося, тепер уже з виразом замкнутости, далі музика урвалася, натовп розступився, і Борис вийшов з нього рішучий і лютий. Лола йшла трохи оддалі за ним, вигляд у неї був невдоволений. Борис нахилився до Івіш.

— Зроби мені послугу: запроси її танцювати, — попросив він.

Нітрохи не здивувавшись, Івіш підвелася й кинулася назустріч Лолі.

— О ні! — застогнала Лола. — Ні, моя крихітко Івіш, я так стомилася.

Якусь хвилю вони сперечалися, потім Івіш потягла її танцювати.

— Не хоче? — поспитав Матьє.

— Ні, — відказав Борис, — але вона мені заплатить за це.

Він був блідий, люта й водночас млява ґримаса на обличчі робила його схожим на сестру. Схожість була невиразна, та все ж неприємна.

— Не робіть дурниць, — стурбовано сказав Матьє.

— Ви ображаєтесь на мене, правда ж? — поспитав Борис. — Ви ж забороняли мені говорити з нею на цю тему…

— Я був би мерзотником, якби ображався на вас: ви ж добре знаєте, що дозволив… Чому вона не захотіла?

— Хтозна, — стенувши плечима, відказав Борис. — Зробила бридку ґримасу і сказала, що гроші їй і самій згодяться. Отак! — з лютим подивом сказав він. — Допіру я в неї що-небудь попрошу… вона відразу ж дає мені одкоша! Та вона мені за це заплатить, якщо жінка її віку хоче мати молодого коханця…

— Як ви їй це все пояснили?

— Сказав, що це для приятеля, котрий хоче придбати ґараж. Навіть прізвище назвав: Пікар. Вона його знає. Він і справді хоче купити ґараж.

— Мабуть, вона не повірила вам.

— Цього я не знаю, — сказав Борис, — знаю тільки одне: зараз вона мені за це заплатить.

— Та заспокойтеся ж! — вигукнув Матьє.

— Ну, нічого, — вороже сказав Борис, — це моя справа.

Він підійшов до високої білявки, вклонився їй, і вона, трохи зашарівшись, підвелася. Коли вони почали танцювати, Лола з Івіш пройшли в танку біля Матьє. Білявка пускала бісики, та посміхалася вона досить насторожено. Лола зберігала спокій, вона велично рухалася в танку, й люди розступалися перед нею, щоб виявити пошану. Івіш рухалася задки, піднявшим очі догори, й ні про що не підозрювала. Матьє взяв Борисового ножа за кінчик леза й короткими, сухими ударами постукав колодкою по столі: проллється кров, подумалося йому. Втім, йому все це було анідесь, на думці в нього була Марсель. Він думав: «Марсель, моя дружина», і щось над ним зімкнулося з хлюпотінням. Моя дружина, вона мешкатиме в моєму домі. Отак. Це природно, цілком природно, так само, як дихати чи ковтати слину. В ньому звучало й звучало: іди ж, не наїжачуйся, будь податливий, будь природний. У моєму домі. Я бачитиму її щодня упродовж усього мого життя. Він подумав: «Усе зрозуміло, в мене є життя».

Життя. Він дивився на ці розпашілі обличчя, на ці руді місяці, що пливли на подушечках із хмар: «В них є життя. У всіх. У кожного своє. Вони тягнуться через стіни дансинґу, через паризькі вулиці, перетинаються, перехрещуються і залишаються такими ж суворо індивідуальними, як зубна щітка, бритва, чи предмети туалету, які ніколи не позичаються. Я знав, що в кожного є своє життя. Не знав тільки, що є воно і в мене. Думав собі: я нічого не роблю, я не піддамся цьому. І що ж вийшло? А те, що я втрачав себе всередині». Він поклав ножа на стіл, взяв пляшку і нахилив її над своїм келихом, — вона була порожня. В келиху Івіш іще залишалося трохи шампанського, він узяв його й вихилив.

«Я ловив ґави, читав книжки, кохався. І це залишало слід! Кожен мій порух породжував поза мною самим, у майбутньому, якесь уперте очікування, котре потроху визрівало. Це очікування — це я сам, це я, котрий чекає на роздоріжжях, на середхрестях, у великій залі мерії XIV округу, це я там, у червоному фотелі, чекаю на самого себе, чекаю, коли ж я прийду, в чорному вбранні, з твердим пристібним комірцем, прийду і скажу, вмираючи від палу: так, так, я згоден узяти її за дружину». Він шалено струснув головою, та його життя вперто вимагало свого. «Помалу, але певно, під впливом свого настрою, своїх лінощів, витворив я свою власну мушлю. Тепер кінець, я замурований зусібіч! У центрі моє помешкання зі мною всередині, серед фотелів із зеленої шкіри, зовні ж існує вулиця Ґьоте, я завжди на неї виходжу, проспект дю Мен і ввесь Париж довкруг мене, північ попереду, південь позаду, Пантеон праворуч, Ейфелева вежа ліворуч, Порт-Клинянкур напроти, а посеред вулиці Венсинґеториґа маленька нора з рожевого оксамиту, спальня Марсель, моєї дружини, і Марсель усередині, гола, чекає мене. А довкруг Парижа — Франція, покреслена штрихами доріг в одному напрямку, а далі моря, то голубої, то чорної барви, Середземне голубе, а Північне чорне, Ла-Манш кольору кави з молоком, а ще далі країни, Німеччина, Італія, — Еспанія біла, тому що я не подався туди воювати, — а потім круглі міста на певних відстанях від моєї кімнати. Тамбукту, Торонто, Казань, Нижній Новґород, непохитні, як межові стовпи. Я приходжу, йду собі геть, гуляю, блукаю, та скільки б я не волочився, це все ж таки не що інше, як просто вакації університетського викладача, скрізь, де я не буваю, несу я з собою свою мушлю, я так і залишаюся у своїй кімнаті, посеред своїх книг, ні на один сантиметр не наближаюсь я до Марракеша чи Тамбукту. Навіть якщо я сяду в потяг, на пароплав, ув автобус, навіть якщо поїду на вакації в Марокко, якщо раптом приїду в Марракеш, то все одно залишуся у своїй кімнаті, вдома. І якщо я піду прогулятися майданами, базарами, якщо стисну плече якогось араба, щоб через нього доторкнутися до Марракеша, то що ж, в Марракеші буде цей араб, та не я: я так і залишуся сидіти у своїй кімнаті, супокійний і замислений, яким я й вирішив бути, за три тисячі кілометрів од марроканця і його бурнуса. У своїй кімнаті. Назавжди. Назавжди колишній коханець Марсель, а тепер її чоловік-викладач, назавжди той, хто так і не вивчив анґлійську, не вступив до компартії, не був ув Еспаніїї, назавжди».

«Моє життя». Воно оточувало його. Це був чудернацький предмет без початку й кінця, та все ж його не можна було назвати нескінченним. Він пробігав його очима від одної мерії до другої, від мерії XVIII округу, де він у жовтні 1923 року проходив призивну комісію, до мерії XIV округу, де він одружиться з Марсель у серпні чи вересні 1938 року; це життя мало сенс, невиразний і колихкий, як і будь-яке природне явище, в'язку прісноту, запах куряви й фіялок.

«Я провадив беззубе життя, — подумалося йому. — Беззубе. Ніколи не кусався, все чекав, зберігав себе на потім — і от допіру виявив, що в мене вже немає зубів. Що ж робити? Розтрощити свою мушлю? Легко сказати. Й усе ж таки! Що залишається? Крихітна крапелька смоли, що повзтиме в куряві, залишаючи за собою сяйнисту доріжку».

Він підняв очі й угледів Лолу, на її вустах була недобра посмішка. Він угледів Івіш: вона танцювала, відкинувши голову назад, пропаща, по ній не видно було, якого вона віку, й майбутнього в неї не було: «В неї немає мушлі». Вона танцювала, вона була напідпитку, вона не думала про Матьє. Геть не думала. Наче його ніколи й не існувало. Оркестр заграв арґентинське танґо. Матьє добре його знав, то було «Mio caballo murrio», та він дивився на Івіш, і йому здавалося, ніби він чує цей сумний жорстокий мотив уперше. «Ніколи не буде вона моєю, ніколи не ввійде до моєї мушлі». Він посміхнувся й відчув смиренне освіжаюче страждання, ніжно споглядаючи це маленьке, люте й тендітне тіло, об яке розбилася його свобода. «Люба моя Івіш, люба моя свободо». І зненацька над його розбещеним тілом, над усеньким його життям постала чиста свідомість, свідомість без будь-якого «я», просто дещиця теплого повітря; вона ширяла над ним, вона була як погляд, з високої високости дивилася вона на нього, нікчемну богему, дрібного буржуа, що руками й ногами тримається за свої звички, невдаху інтелектуала, «не революціонера, не бунтаря», на абстрактного мрійника, оточеного своїм плюсклим життям, — і винесла вирок: «Це пропаща людина, так їй і треба». Вона ні з ким не була солідарна, вона оберталася в бульбашці, котра теж оберталася з карколомною швидкістю, вона була розчавлена, пропаща, вона страждала там, на обличчі Івіш, звучала ефемерною й сумовитою мелодією. Червона свідомість, сумовита жалісна мелодійка, mio caballo murrio, вона здатна була на все, справді почувати відчай за еспанців, вирішувати все, що завгодно. Якби ж то так могло тривати й далі… Та далі воно не могло тривати: свідомість роздувалася й роздувалася, мов пухир, ось оркестр замовк, і вона луснула. Матьє опинився наодинці з собою, в глибині свого життя, сухий і суворий, він більше не засуджував себе, й тим більше не приймав себе, він був просто Матьє та й годі. «На один екстаз більше. А далі?» Борис повернувся на своє місце, вигляд у нього був трохи пригнічений.

— От халепа!

— Що там? — поспитався Матьє.

— Та ця білявка. Мерзенне дівчисько!

— Що вона там накоїла?

Борис насупив брови і, не відповідаючи, здригнувся. Івіш підійшла до столу й сіла поруч із Матьє. Вона була сама. Матьє пробіг поглядом по залі й побачив Лолу поруч із музиками, вона розмовляла із Саррюньяном. Схоже було, що Саррюньян здивований, потім він крадькома кинув погляд у бік високої білявки, яка недбало махала віялом. Лола посміхнулася йому і перетнула залу. Коли вона сіла, вигляд у неї був чудернацький. Борис із цікавістю розглядав свій правий черевик, панувала важка мовчанка.

— Ну, це вже занадто, — вигукнула білявка, — ви не маєте права, нікуди я не піду.

Матьє здригнувся, всі пооберталися. Саррюньян запобігливо схилився над білявкою, неначе метрдотель, що приймає замовлення. Він щось казав їй, тихо й рішуче. Білявка зненацька підвелася.

— Ходімо! — сказала вона своєму приятелеві.

Потім понишпорила в сумочці. Вуста її тремтіли.

— Ні, ні, — сказав Саррюньян, — це буде за мій рахунок.

Білявка зібгала стофранкову купюру й кинула на стіл. Її приятель теж підвівся і з жалем глянув на купюру. Білявка взяла його під руку, й вони подалися геть, високо піднявши голови й похитуючи стегнами.

Насвистуючи, Саррюньян підійшов до Лоли.

— Гаряче нам буде, коли вона повернеться, — сказав він з веселою посмішкою.

— Дякую, — сказала Лола. — Ніколи б не подумала, що це так легко.

Він пішов. Арґентинський оркестр покинув залу, один за одним повернулися неґри зі своїми інструментами. Борис розгнівано зиркнув на Лолу, потім обернувся до Івіш.

— Ходімо танцювати.

Лола спокійно дивилася, як вони підводяться. Та щойно вони відійшли, як обличчя її відразу ж перекосилося.

— В цім шинку ви робите, що захочете, — сказав Матьє.

— Вони в моїх руках, — байдуже мовила вона. — Люди приходять сюди через мене.

Її очі були неспокійні, вона нервово барабанила пальцями по столу. Матьє не знав, що їй іще сказати. На щастя, за хвилю вона підвелася.

— Даруйте, — сказала вона.

Матьє бачив, як вона пройшла через залу і щезла. Він подумав: «Настав час прийняти наркотик». Він залишився сам. Івіш з Борисом танцювали, такі ж чисті, як мелодія, та не такі безжальні. Він одвернувся й почав розглядати свої черевики. Втекло скількись часу. Він більш ні про що не думав. Зненацька пролунав якийсь хрипкий стогін, і він здригнувся. Це повернулася Лола, заплющивши очі, вона посміхалася. «Дорвалася», подумав він. Ось вона розплющила очі й, так само посміхаючись, сіла на своє місце.

— Ви знали, що Борисові треба п'ять тисяч франків?

— Ні, — відказав він. — Ні, не знав. А що, йому треба п'ять тисяч?

Лола все дивилася на нього, вона розхитувалася назад і вперед. Матьє бачив її великі зелені очі з двома крихітними зіницями.

— Щойно я відмовила йому, — сказала Лола. — Він каже, що це для Пікара, і я подумала, що він звернеться ще й до вас.

Матьє засміявся.

— Він знає, що в мене ні шеляга.

— То ви нічого не знали? — недовірливо поспиталася Лола.

— Та певно, що ні!

— Ти бач, — сказала Лола. — Дивно.

Здавалося, вона зараз перевернеться, мов старий корабель, або ж її рот роздере пронизливий, жахливий крик.

— Він приходив сьогодні до вас? — поспиталася вона.

— Так, десь о третій годині.

— Й нічого вам не казав?

— А що тут дивного? Пікара він міг зустріти потім.

— Так він мені й сказав.

— Ну, то й що?

Лола стенула плечима.

— Пікар цілий день працює в Аржантеї.

Матьє байдуже відказав:

— Якщо Пікарові треба гроші, то він міг зайти до Бориса в готель. Там він його знайшов, а потім вони зустрілися, коли він спускався бульваром Сен-Мішель.

Лола зміряла його іронічним поглядом.

— Подумайте, як це міг би Пікар просити п'ять тисяч франків у Бориса, який на місяць має всього триста франків на дрібні видатки?

— Ну, то я вже й не знаю, — роздратовано відказав Матьє.

Він хотів було сказати: «Ці гроші для мене». На цьому все воно, звичайно, і скінчилося б. Проте це неможливо було через Бориса. «Вона страшенно розлютиться на нього, вважатиме його моїм спільником». Лола барабанила по столу кінчиками своїх яскраво-червоних нігтів, кутики її вуст різко піднімалися, здригалися й опускалися знову. Вона крадькома стежила за Матьє з тривожною наполегливістю, та за цим настороженим гнівом він вгадував незмірну каламутну порожнечу. Йому хотілося зареготатися.

Лола відвела погляд.

— Може, це була перевірка? — поспитала вона.

— Перевірка? — зачудовано перепитав Матьє.

— А чом би й ні.

— Перевірка? Дивно це чути.

— Івіш постійно торочить йому, що я скупа.

— Хто це вам сказав?

— Вас дивує, що мені це відомо? — з переможним виглядом поспиталася Лола. — Це ж чесний хлопчина. Не треба думати, що можна погано говорити йому про мене, а я цього не знатиму. Щоразу я помічаю це з того, як він дивиться на мене. Або ж із того, як він ставить мені запитання, наче нічого й не було. Думаєте, я не бачу як він заходить здаля? Це сильніше від нього, він хоче бути чистим.

— Ну, то й що?

— Йому хотілося побачити, скупа я чи ні. Задля цього він і вигадав усю цю історію з Пікаром. Якщо тільки хтось не намовив його.

— Хто ж міг його намовити?

— Не знаю. Чимало людей вважає, що я, стара вішалка, запопала собі молодого хлопця. Досить лише глянути на мармизи тутешніх повійниць, коли вони бачать нас разом.

— Гадаєте, він переймається тим, що про нього кажуть?

— Та ні. От тільки є люди, що вважають, ніби роблять йому добро, підбурюючи його проти мене.

— Послухайте, — сказав Матьє, — не треба церемонитися: якщо вам здається, ніби це я, то ви помиляєтеся.

— А що, — крижаним тоном сказала Лола, — можливо й це.

Запала мовчанка, потім вона гостро спитала:

— А чому це щоразу, як ви з ним приходите, завжди відбуваються сцени?

— Хтозна. Я не докладаю до цього рук. Сьогодні я й геть не хотів приходити… Гадаю, він по-різному дорожить кожним із нас і хвилюється, коли бачить нас обох водночас.

Лола понуро й напружено дивилася перед собою. Нарешті вона сказала:

— Затямте раз і назавжди: я не хочу, щоб його відібрали в мене. Я знаю, що не роблю йому зла. Коли він буде ситий мною по горло, то покине, це станеться дуже швидко. Та мені не хочеться, щоб його відібрали в мене інші.

«Вона вдарилася у відвертість», подумав Матьє. Звичайно ж, під впливом наркотиків. Та була й інша причина: вона ненавиділа Матьє, й усе-таки те, що зараз вона йому казала, вона ніколи не насмілилася б сказати іншим. Поміж нею й ним, попри ненависть, було щось на зразок солідарности.

— Мені теж не хочеться, щоб його у вас відібрали, — сказав він.

— Щось не віриться, — холодно відказала Лола.

— Ну що ж, не вірте. Ваші стосунки з Борисом геть не стосуються мене. А якби й стосувалися, то я їх прийняв би такими, які вони є.

— Якось я подумала собі: він вважає себе відповідальним за нього, бо він його викладач.

Вона замовкла, й Матьє зрозумів, що не переконав її. Здавалося, вона підшукує слова.

— Я… я знаю, що вже я в літах, — насилу вимовила вона, — знаю це й без вас. Та саме тому я й можу йому допомогти: є такі речі, яким я можу його навчити, — виклично додала вона. — Та й хто вам сказав, що я застара для нього? Він любить мене такою, яка я є, він щасливий зі мною, коли йому не втовкмачують у голову всі оці думки.

Матьє мовчав. Лола вигукнула з гарячковою непевністю:

— Таж ви повинні знати, що він мене любить. Він мусив про це казати вам, адже він усе вам розповідає.

— Гадаю, він любить вас, — відказав Матьє.

Лола втупила в нього свій тяжкий погляд.

— Мені доводилося бувати в бувальцях, і я не плекаю ніяких мрій, та скажу вам ось що: цей хлопчина — остатній мій шанс. Врешті, можете робити, що завгодно.

Матьє відповів не відразу. Він дививсь, як танцюють Борис із Івіш, і йому кортіло сказати Лолі: «Давайте не будемо сваритися, ви ж бачите, що ми з вами однаковісінькі». Та схожість ця викликала в нього якусь відразу; в Лолиному коханні, попри ввесь його шал, всю його чистоту, було щось кволе і руйнівне. Та все ж він ледве чутно пробурмотів:

— Ви кажете це мені… Таж знаю я це так само добре, як і ви.

— А чому це так само добре, як і я?

— Ми схожі з вами.

— Що ви маєте на увазі?

— Погляньте на них і погляньте на нас.

Лола зробила зневажливу ґримасу.

— Не схожі ми, — відказала вона.

Матьє стенув плечима, й вони, так і не помирившись, позамовкали. Обоє дивилися на Бориса й Івіш. Вони танцювали, і він, і вона були жорстокі, самі того не відаючи. А може, й відали, та замало. Матьє сидів біля Лоли, вони не танцювали, бо це геть не пасувало до їхнього віку. «Нас повинні приймати за коханців», подумалося йому. Він почув, як Лола пробурмотіла собі під ніс: «Якби ж то була я певна, що це для Пікара».

Борис із Івіш повернулися до столу. Лола через силу підвелася. Матьє подумав було, що вона впаде, та Лола сперлася на стіл і глибоко вдихнула повітря.

— Ходімо, — сказала вона Борисові, — мені треба побалакати з тобою.

Борисові зробилося незатишно.

— Ти що, не можеш зробити цього тут?

— Ні.

— Гаразд, зачекай, поки заграє оркестр, і ми підемо танцювати.

— Ні, — відказала Лола, — я стомилася. Підемо до мене в гримерну. Ви дозволите, крихітко Івіш?

— Я впилася, — люб'язно відказала Івіш.

Лола пішла, й Борис неохоче потяг за нею.

Івіш упала на стілець.

— Я й справді впилася, — сказала вона, — мене розвезло під час танців.

Матьє промовчав.

— Чому вони пішли? — запитала Івіш.

— Розібратися їм треба. А Лола ще й прийняла допіру наркотики. Знаєте, після першої дози в голові тільки одна думка — прийняти другу.

— Гадаю, мені наркотики припали б до смаку, — мрійливо сказала Івіш.

— Та звісно.

— А що? — обурено сказала вона. — Коли вже мені судилося згаяти в Лаоні все своє життя, то треба ж знайти собі якесь заняття.

Матьє мовчав.

— А, зрозуміло! — вигукнула вона. — Ви гніваєтеся на мене, бо я впилася.

— Та ні.

— Так, так, ви засуджуєте мене.

— Чому б це? Втім, не такі ви вже й п'яні.

— Я п'я-на-мов-чіп, — задоволено виголосила Івіш.

Люд почав розходитися. Була вже, напевне, друга ночі. У своїй гримерній, брудній крихітній кімнатці, оббитій червоним оксамитом, зі старим дзеркалом у позолоченій рамі, Лола погрожувала і благала: «Борисе! Борисе! Борисе! Ти відбираєш у мене розум». А Борис хнюпився, боязкий і впертий. Довга темна сукня, що кружеляє поміж червоними стінами, темне майталання сукні у дзеркалі, прегарні білі руки, що звиваються зі старосвітською патетикою, неначе два струмені води. А потім Лола зайде за ширму і там, забувши за все на світі, закинувши голову, неначе для того, щоб зупинити кровотечу з носа, всотає ніздрями дві щіпки білого порошку. На чолі в Матьє виступив рясний піт, проте він усе не зважувався його втерти, йому було соромно пітніти в присутності Івіш; танцювала вона без продиху, та залишалася так само бліда на виду й геть не спітніла. Сьогодні вранці вона сказала: «Як я не люблю ці вогкі долоні», після цього він не знав, що робити зі своїми руками. Він почувався кволим і змореним, йому вже нічого не хотілося, ні про що не думалося. Деколи він казав собі, що незабаром зійде сонце, треба буде знову щось робити, телефонувати Марсель, Сарі, від початку до кінця прожити ще один день, й усе це здавалося йому неймовірним. Він краще без кінця сидів би за цим столиком, під цим штучним світлом, у товаристві Івіш.

— Я розважаюся, — п'яним голосом сказала Івіш.

Матьє поглянув на неї: вона була в тому стані радісного збудження, коли тільки якоїсь дрібниці бракує, аби він переріс у лють.

— Плювати мені на іспити, — провадила Івіш, — якщо провалюся, то й добре. Сьогодні ввечері я справляю поминки за своїм одинацьким життям.

Вона посміхнулася і з захватом додала:

— Сяє, мов крихітний самоцвіт.

— Що сяє, мов самоцвіт?

— Ця мить. Вона круглісінька, висить у порожнечі, мов крихітний самоцвіт, я житиму вічно.

Вона взяла Борисів ніж за колодку, притиснула лезо до краю стола й бавилася, згинаючи його.

— Що це з нею? — раптом поспитала вона.

— З ким?

— З жінкою в чорній сукні, моєю сусідкою. Одколи вона тут, вона все мене засуджує.

Матьє обернув голову: жінка в чорному скоса дивилася на Івіш.

— Ну? — поспиталася Івіш. — Скажете, неправда?

— Та наче правда.

Він побачив недобре плескате обличчя Івіш, злостиві й туманні очиці, й подумав: «Краще помовчати». Жінка в чорному добре втямила, що мова була про неї: враз набрала величного вигляду, а її чоловік прокинувся й, витріщивши очі, дивився на Івіш. «Як воно прикро все», подумав собі Матьє. Він був ледачий і стомлений, ладен був що завгодно віддати, аби лиш не було сварки.

— Ця жінка засуджує мене, бо вона добропорядна, — пробурмотіла Івіш до свого ножа. — А я не добропорядна, я собі розважаюся, впиваюся, ось провалюся на іспитах. Ненавиджу добропорядність! — на всю горлянку закричала вона.

— Замовкніть, Івіш, прошу вас.

Івіш дивилася на нього крижаним поглядом.

— Ви начебто зупиняєте мене? — запитала вона. — А певно, ви теж добропорядний. Не бійтеся: коли я проведу десять років у Лаоні, з батьком і матір'ю, то буду ще добропорядніша, ніж ви.

Вона розсілася на стільці, вперто притискаючи лезо ножа до столу й несамовито намагаючись зігнути його. Запала важка мовчанка, потім жінка в чорному обернулася до свого чоловіка.

— Мені в голові не вкладається, як це можна поводити себе так, як оце дівча.

Її чоловік з острахом зиркнув на широкі плечі Матьє.

— Н-ну! — тільки й промовив він.

— Звичайно, вона в цім не винна, — провадила його дружина, — винні ті, хто привів її сюди.

«Ну от, — подумав Матьє, — вже і сварка». Івіш, звичайно, все це чула, та нічого не сказала, вона була сумирна, мов ягня. Аж надто сумирна: немов би щось надумала собі; раптом вона підняла голову, на обличчі в неї була якась біснувата радість.

— Що з вами? — тривожно поспитав Матьє.

Вона побіліла мов крейда.

— Нічого. Ось… ось я вчиню ще одну непристойність, щоб трохи побавити цю пані. Хочу поглянути, чи зносить вона вигляд крови.

Сусідка Івіш легенько скрикнула й закліпала очима. Матьє хутко зиркнув на руки Івіш. Вона тримала ножа в правиці і старанно чикрижила долоню лівої руки. Шкіра була розпанахана від великого пальця до самісінького мізинця, побігла кров.

— Івіш! — заволав Матьє. — Господи, ваші рученята!

Івіш невиразно посміхнулася.

— Як ви гадаєте, відведе вона погляд? — запитала вона.

Матьє простягнув руку над столом, і вона покірно віддала йому ножа. Матьє був у відчаї, він дивився на тендітні пальчики Івіш, уже замурзані кривлею, й думав про те, як же їй боляче.

— Та ви з глузду з'їхали! — сказав він. — Я одведу вас у вбиральню, вас перев'яжуть.

— Мене перев'яжуть? — Івіш люто зареготалася. — Ви замислюєтесь над тим, що кажете?

Матьє підвівся.

— Ходімо, Івіш, хутчій, прошу вас.

— Дуже приємне відчуття, — не підводячись, мовила Івіш. — Таке враження, ніби моя рука була шматком вершкового масла.

Вона підняла ліву руку до самісінького носа і критично розглядала її. Кров цебеніла звідусіль, цівки скидалися на мурашині вервечки.

— Це моя кров, — сказала Івіш. — Мені так любо дивитися на свою кров.

— Годі! — рішуче сказав Матьє.

Він ухопив Івіш за плече, та вона зненацька випручалася й велика краплина крови впала на скатерку. Івіш дивилася на Матьє, і її очі аж горіли од ненависти.

— То ви ще й хапаєте мене? — запитала вона. І з образливим сміхом докинула: — Мені треба було б зважити, що для вас це занадто. Вас приголомшує, що можна бавитися, пускаючи собі кров.

Матьє відчув, що лице його блідне від люті. Він сів, поклав лівицю догори долонею на стіл і солодко мовив:

— Занадто? Ні, крихітко Івіш, просто-таки пречудово. Це забавка для шляхетних панночок, еге ж?

Одним ударом він всадив ножа собі в долоню і майже нічого не відчув. Коли він відпустив ножа, той так і залишився стирчати в його тілі, прямісінький, догори колодкою.

— Ой! Ой! — з відразою заверещала Івіш. — Вийміть його! Вийміть же!

— От бачите, — крізь зуби процідив Матьє, — це можуть усі.

Він почувався розслабленим і ваговитим і трохи боявся знепритомніти. Та почував і вперту втіху, і якесь недобре, підступне бажання вколоти. Він штрикнув себе ножем не лише для того, щоб кинути виклик Івіш, це був також і виклик Жакові, Брюне, Даніелю, всьому своєму життю. «Ото вже ж дурень я, — подумалося йому, — правду казав Брюне, що я старе дитя». Та все ж не міг позбутися відчуття втіхи. Івіш дивилася на руку Матьє, мовби прибиту ножем до столу, і на кров, що цебеніла довкруг вістря. А потім глянула на Матьє, й лице її змінилося. Вона м'яко сказала:

— Навіщо ви це зробили?

— А ви? — напружено поспитав Матьє.

О ліву руч знявся загрозливий галас: це була громадська думка. Матьє було на нього начхати, він дивився на Івіш.

— Ох, — сказала Івіш, — мені… мені так шкода.

Галас усе зростав, і дама в чорній сукні заверещала:

— Вони п'яні, вони покалічать себе, треба їм завадити! Я не можу на це дивитися!

Обернулося кілька голів, підбіг офіціянт.

— Пані щось бажає?

Жінка в чорному притиснула до вуст хустинку й, не кажучи ні слова, показала на Матьє з Івіш. Матьє хутко висмикнув ножа з рани і відчув страшенний біль.

— Ми покалічилися ножем.

Офіціянт, видно, бував у бувальцях.

— Якщо панове пройдуть у вбиральню, — незворушно сказав він, — то служниця зробить усе, що потрібно.

Цього разу Івіш покірно підвелася. Услід за офіціянтом вони перетнули залу, тримаючи кожен свою руку догори, й це було так кумедно, що Матьє зареготався. Івіш занепокоєно глянула на нього, а потім і собі засміялася. Вона так шалено реготалася, що її рука затремтіла. Дві краплини крови впали на паркет.

— Розважаюсь я, — сказала вона.

— Господи, — вигукнула служниця, — сердешна моя панночко, що ж ви собі оце заподіяли? Бідолашний пане!

— Ми гралися ножем, — сказала Івіш.

— І ось! — обурено вигукнула служниця. — Ось і догралися! Це наш ніж?

— Та ні.

— А! Так я і думала… Глибоко ж ви поранилися, — сказала вона, оглядаючи рану Івіш. — Не турбуйтесь, я все владнаю.

Вона відчинила шафу, й половина її тіла сховалася у ній. Матьє й Івіш посміхнулися одне одному. Івіш начебто протверезіла.

— Не сподівалася, що ви здатні таке вчинити, — сказала вона Матьє.

— От бачите, не все ще втрачено, — відказав Матьє.

— Тепер мені боляче, — сказала Івіш.

— Мені теж, — посміхнувся Матьє.

Він був щасливий. Він прочитав написи «Для панів» і «Для пань» золотими літерами на двох дверях, пофарбованих сірою емалевою фарбою, поглянув на підлогу, мощену білою плиткою, вдихнув ганусовий запах дезінфекції, й серце його аж заспівало від утіхи.

— Либонь, не так уже й неприємно бути служницею в вбиральні, — сказав він від щирого серця.

— Та певно ж! — розквітла Івіш.

Вона глянула на нього з незграбною ніжністю, трохи повагалася, а потім зненацька приклала долоню своєї лівої руки до пораненої долоні Матьє. М'яко ляснуло.

— Змішування крови, — пояснила вона.

Матьє мовчки стиснув її руку й відчув різкий біль, йому здалося, ніби на долоні в нього відкрилася якась хижа паща.

— Ви робите мені боляче, — сказала Івіш.

— Знаю.

Служниця вилізла із шафи, її обличчя трохи почервоніло. Вона відчинила скриньку з білої бляхи.

— Ось тут усе, — сказала вона.

Матьє побачив пляшечку з йодом, голки, ножиці й бинти.

— Гарно ж ви запаслися, — сказав він.

Вона статечно кивнула.

— Ох, бувають такі дні, коли не до жартів. Позавчора одна жінка жбурнула своїм келихом у голову одному з наших постійних відвідувачів. Кров так цебеніла в того пана, так цебеніла, я злякалася за його очі, бо вийняла у нього з брови чималий уламок шкла.

— Хай йому дідько! — покрутив головою Матьє.

Жінка поралася біля Івіш.

— Потерпіть, кицю моя, воно трохи буде щеміти, це настоянка йоду. От і все.

— Ви… ви не вважатимете нескромністю, коли я щось запитаю? — неголосно поспитала Івіш.

— Нітрохи.

— Хотіла б я знати, про що ви думали, коли я танцювала з Лолою?

— Оце зараз?

— Еге ж, коли Борис запросив білявку. Ви зосталися самі за столом.

— Про себе, либонь, — відказав Матьє.

— Я спостерігала за вами, ви були… майже гарні. От якби ви назавжди зберегли той вираз обличчя!

— Не можна ж ввесь час думати про себе.

Івіш засміялася:

— А як на мене, то я тільки про себе й думаю.

— Дайте вашу руку, пане, — сказала служниця. — Обережно, зараз буде щеміти. Ось так! Нічого страшного.

Матьє відчув, як руку немов би вогнем обпекло, та не звернув на те уваги, він дивився на Івіш, яка незграбно зачісувалася перед дзеркалом, відкидаючи пасма забинтованою рукою. Врешті вона й геть відкинула свої коси назад, і її широке обличчя оголилося. Матьє відчув, як набрякає від раптового, відчайдушного бажання.

— Ви така гарна, — сказав він.

— Ні, — зареготалася Івіш, — навпаки, я страшенно бридка. Це моє потаємне обличчя.

— Та воно мені ще дужче подобається, — сказав Матьє.

— Що ж, завтра я зачешуся отак, — відказала вона.

Матьє не знайшов, що сказати. Просто схилив голову і замовк.

— Ну, от і все, — озвалася служниця.

Матьє завважив, що в неї сиві вусики.

— Вельми вдячні вам, пані, ви вправні, як сестра милосердя.

Служниця зашарілася від утіхи.

— Та що ви, — сказала вона, — це ж природно. В нашому ділі потрібно уміти все.

Матьє поклав на тарілочку десять франків, і вони вийшли. Обоє з задоволенням зиркали на свої закляклі, перебинтовані руки.

— Моя рука немов із дерева, — сказала Івіш.

Дансинґ був майже порожній. Лола стояла посеред майданчика і збиралася співати. Борис сидів за столиком, він очікував на них. Дама в чорній сукні та її чоловік зникли. На їхньому столику стояли два недопиті келихи, лежала відкрита пачка сиґарет, де залишалося ще з десяток цигарок.

— Це втеча, — сказав Матьє.

— Та звісно, — сказала Івіш, — налякала я їх.

Борис весело глянув на них.

— Ви вчинили справжнісіньку різанину, — сказав він.

— А все через твого клятого ножа, — невдоволено промовила Івіш.

— Навзір це добрий ножака, гарно має різати, — сказав Борис, із цікавістю розглядаючи їхні руки.

— А що з Лолою? — поспитав Матьє.

Борис насупився.

— Кепсько. Дурницю я вчинив.

— Яку ж?

— Сказав їй, що Пікар прийшов до мене в готель і я приймав його у своїй кімнаті. Здається, першого разу я сказав щось інше, та хоч убийте мене, якщо пам'ятаю.

— Ви сказали, що зустріли його на бульварі Сен-Мішель.

— Лишенько! — скрикнув Борис.

— Вона лютує?

— Ого-го-го! Мов кнуряка. Погляньте тільки на неї.

Матьє зиркнув на Лолу. В неї було засмучене, розлютоване обличчя.

— Даруйте мені, — сказав Матьє.

— Вам немає за що просити вибачення: це моя вина. Врешті, все воно владнається, я звик. Врешт-решт усе стає на свої місця.

Вони замовкли. Івіш ніжно дивилася на свою перебинтовану руку. Сон, свіжість, досвітня зоря нечутно заструмували до зали, в дансинґу запахло досвітком. «Самоцвіт, — подумав Матьє, — вона сказала, крихітний самоцвіт». Він був щасливий, він більше не думав про себе, йому здавалося, ніби він сидить надворі на лавці — надворі, зовні, поза цим дансинґом, поза цілісіньким своїм життям. Він посміхнувся. «Вона сказала ще одне. Сказала: я житиму вічно…»

Лола заспівала.