Шляхи свободи. Зрілий вік

XII

«О десятій ранку в кав'ярні „Дом“». Матьє прокинувся. Цей маленький горбик із білого бинта на ліжку був його лівою рукою. Трохи боліло, проте в тілі відчувалася бадьорість. «О десятій ранку в кав'ярні „Дом“». Вона сказала: «Я прийду раніше від вас, вночі я й очей не зведу». Була дев'ята, він зістрибнув з ліжка. «Вона зачешеться по-іншому», подумав він.

Матьє штовхнув віконниці: вулиця була пустельна, небо низьке й сіре, теплінь стояла не така, як напередодні, це був справжнісінький ранок. Він відкрутив кран умивальниці і підставив голову під струмінь води: мовляв, я теж із ранку. Його життя впало йому до ніг важкими бганками, воно ще оточувало його, воно сковувало його щиколотки, та він переступить через нього, він залишить його позаду, наче мертву шкіру. Ліжко, письмовий стіл, лампа, зелений фотель: не спільниками його вони вже були, а всього лиш анонімними предметами із дерева й металу, домашнім начинням, ніч він провів немов би в готельному номері. Матьє вбрався й, насвистуючи, спустився східцями.

— Вам лист пневматичною поштою, — сказала консьєржка.

Марсель! Матьє відчув, як гірко зробилося в роті: він геть забув про Марсель. Консьєржка простягнула йому жовтий конверт: лист був од Даніеля.

«Любий мій Матьє, — писав Даніель, — я шукав серед знайомих, та так і не зміг зібрати суму, про яку ти мене просив. Повір, мені дуже шкода. Можеш заглянути до мене пополудні? Мені треба побалакати з тобою про твою справу. Твій друг».

«Гаразд, — подумав собі Матьє, — зайду до нього. З грошима він розлучатися не хоче, та, може, щось вигадає». Життя видавалося йому легке, таке воно й має бути: так чи так, а Сара доб'ється, щоб лікар зачекав кілька днів; якщо буде така необхідність, то можна буде вислати йому гроші до Америки.

Івіш сиділа в кав'ярні, у темному закуті. Спочатку він угледів її перебинтовану руку.

— Івіш! — ніжно покликав він.

Вона підняла на нього погляд, в неї було неприступне трикутне обличчя, на ньому читалася її дрібна недобра цнота, пачоси закривали половину щік: вона не зачесала коси догори.

— Спали ви бодай часину? — сумно поспитався Матьє.

— Геть не спала.

Він сів. Вона помітила, що він дивиться на їхні забинтовані руки, поволі забрала свою і сховала її під стіл. Підійшов офіціянт, він добре знав Матьє.

— Як ся маєте, пане? — поспитався він.

— Та нічого, — відказав Матьє. — Дайте, будь ласка, чашку чаю і двоє яблук.

Запала мовчанка, й Матьє скористався нею, щоб поховати свої нічні спогади. Відчувши, що серце його порожнє, він підняв голову.

— У вас кепський вигляд. Це через той іспит?

Івіш у відповідь скривила зневажливу гримасу, й Матьє замовк, він дивився на порожні лави. Служниця, уклякнувши навколішки, мила кахляну підлогу. Кав'ярня потроху прокидалася, був ранок. Цілісіньких п'ятнадцять годин до тої пори, коли можна буде лягти спати! Івіш тихо заговорила, вигляд у неї був змордований.

— Іспит буде о другій пополудні, — сказала вона. — А вже дев'ята ранку. Я відчуваю, як години просто-таки валяться на мене.

Вона знову почала несамовито смикати пасма своїх кіс, це несила було терпіти. Вона запитала:

— Як ви гадаєте, візьмуть мене продавщицею в універмаґ?

— І не думайте про це, там треба гарувати.

— А манекенницею?

— Ви замалі на зріст, проте можна спробувати…

— Я робитиму що завгодно, аби лиш не повертатися до Лаона. Навіть посуд буду мити.

І додала зі старечим заклопотаним виглядом:

— Здається, в таких випадках дають оголошення в газети?

— Послухайте, Івіш, у нас ще буде час поговорити про це. Ви ж іще не провалилися.

Івіш стенула плечима, й Матьє жваво повів далі:

— Навіть якщо ви і провалитеся, то для вас нічого не втрачено. Наприклад, ви могли б повернутися додому на кілька місяців, а я тим часом пошукаю і знайду для вас якусь роботу.

Він говорив із добротливою переконаністю, та надії в нього не було: навіть якщо він їй знайде якусь роботу, то її витурять звідтіля вже за тиждень.

— Два місяці в Лаоні! — розлючено вигукнула Івіш. — Відразу ж видно, що й самі не тямите, що кажете. Це… це ж нестерпно.

— Так чи йнак, а вакації вам довелося б проводити вдома.

— Звичайно, та як приймуть вони мене після цього провалу?

Вона замовкла. Він дивився на неї, не кажучи й слова: у неї була жовта барва обличчя, як завжди уранці. Ніч, здавалося, насилу торкнула її. «Ніщо не зоставляє на ній слідів», подумалося йому. Він не зміг утриматися від запитання:

— Ви так і не підняли коси?

— Таж бачите, що ні, — сухо відказала Івіш.

— Але ж учора ввечері ви пообіцяли мені, — трохи роздратовано сказав він.

— Я була п'яна, — сказала вона. І твердо повторила, немовби хотіла збентежити його: — Я була п'яна мов чіп.

— Не такою вже й п'яною ви були, коли обіцяли мені це зробити.

— Ну, добре! — нетерпляче сказала вона. — Та й що ж із того? Люди ще й не такі обіцянки дають.

Матьє не відповів. Враження було таке, ніби йому постійно ставляють невідкладні запитання: як знайти до вечора п'ять тисяч франків? Як зробити так, щоб Івіш наступного року повернулася до Парижа? Як тепер поводитися з Марсель? В нього не було часу зібратися з думками, повернутися до запитань, що були основою його розмислів з учорашнього дня: хто я? Що зробив я зі своїм життям? Коли він одвернувся, щоб скинути із себе цей новий клопіт, то вдалині раптом уздрів довгий хисткий силует Бориса, який начебто шукав їх на терасі.

— А ось і Борис! — роздратовано сказав він. І поспитав, охоплений неприємною підозрою: — Це ви попросили його прийти?

— Та ні, — ошелешено відказала Івіш. — Я повинна була знайти його пополудні, тому що… тому що ніч він провів із Лолою. Та погляньте ж лишень на нього!

Борис нарешті помітив їх. Він рушив у їхній бік. Очі його були широко розплющені, погляд непорушний, сам він був блідий, неначе мрець. І ввесь час посміхався.

— Привіт! — гукнув Матьє.

Борис підняв до скроні два пальці, як він завжди робив, коли вітався, та не зміг завершити цей жест. Він сперся обома руками об стіл і, не кажучи й слова, почав розхитуватися на каблуках. І знай посміхався.

— Що з тобою? — запитала Івіш. — Ти скидаєшся на Франкенштайна.

— Лола померла, — промовив Борис.

Він дурнувато витріщився просто перед собою. Якусь хвилю Матьє нічого не розумів, потім його неначе громом поцілило.

— Що?..

Він глянув на Бориса: про те, щоб зараз його розпитувати, й мови не могло бути. Матьє схопив його за руку і силоміць посадив біля Івіш. Борис механічно повторив:

— Лола вмерла!

Івіш ошелешено вирячилася на нього. Вона трохи відсунулася на лавці, наче боялася до нього доторкнутися.

— Наклала на себе руки? — запитала вона.

Борис не відповів, руки його задригоніли.

— Скажи ж, — схвильовано повторила Івіш. — Що, вона руки наклала на себе? Руки наклала, еге?

Борисова посмішка зробилася неприродно широка, губи його тремтіли. Івіш пильно дивилася на нього, смикаючи себе за коси. «Вона нічого не второпала», роздратовано подумав Матьє.

— Гаразд, — обізвався він. — Розкажете потім. А зараз ні слова.

Зненацька Борис зареготався. Він сказав:

— Якби ви… якби ви…

Матьє мовчки ляснув його кінчиками пальців по щоці. Борис перестав реготатися й, бормочучи щось під носа, поглянув на нього, потім трохи обм'як і завмер, дурнувато роззявивши рота. Всі троє мовчали, й поміж ними стояла смерть, безіменна і священна. Це була не подія, а середовище, якась в'язка субстанція, крізь яку Матьє бачив свою чашку з чаєм, мармуровий столик і породисте зле обличчя Івіш.

— Що для пана? — поспитав офіціянт.

Він стояв біля столика й іронічно дивився на Бориса.

— Хутчій принесіть коньяку, — сказав Матьє. Й, щоб усе виглядало природно, докинув: — Пан поспішає.

Офіціянт пішов і незабаром повернувся з пляшкою і чаркою. Матьє почувався млявим і вичерпаним, аж тепер почала даватися взнаки нічна втома.

— Пийте, — звелів він Борисові.

Борис покірно вихилив чарку. Потім поставив її на стіл і, наче само до себе, мовив:

— Це не жарти!

— Дурнику мій! — сказала Івіш, підсуваючись до нього. — Мій ти дурнику!

Вона ніжно всміхнулася йому, схопила за чуприну і струсонула голову.

— Ти поруч, в тебе такі теплі руки, — з полегшею зітхнув Борис.

— А зараз розповідай! — сказала Івіш. — Ти певен, що вона померла?

— Сьогодні вночі вона прийняла наркотики, — насилу обертаючи язиком, почав Борис. — Стосунки у нас були кепські.

— То що, вона отруїлася? — жваво поспитала Івіш.

— Хтозна, — відказав Борис.

Матьє приголомшено дивився на Івіш: вона ніжно гладила братову руку, та її верхня губа чудернацько задерлася, вищиривши дрібні гострі зуби. Борис глухо заговорив. Враження було таке, наче звертається він не до них.

— Ми піднялися до неї в номер, і вона прийняла наркотики. Першого разу вона зробила це у гримерній, коли ми сварилися з нею.

— Насправді то було вдруге, — сказав Матьє. — Здається, вона прийняла їх ще тоді, яки ви танцювали з Івіш.

— Ну, добре, нехай, — стомлено відказав Борис. — Отже, тричі. Вона ніколи стільки не приймала. Спати ми повкладалися, не сказавши одне одному ні слова. Вона крутилася в ліжку, я теж не міг заснути. Потім вона раптом заспокоїлася, і я заснув.

Він допив коньяк і провадив далі:

— Вранці я прокинувся від того, що задихався. Від її руки: вона лежала на простиралі, придушивши мене. Я сказав їй: «Забери свою руку, ти ж задавиш мене». Вона не забрала. Я подумав, що вона хоче помиритися, й узяв її за руку, та вона була мов із криги. Я поспитав Лолу: «Що з тобою?» Вона не відповіла. Тоді я щосили пхнув її руку, Лола замалим не звалилася додолу, я вискочив з ліжка, взяв її за руку і смикнув угору, щоб посадити її. В неї були розплющені очі. Я побачив її очі, — з якоюсь люттю сказав він, — ніколи не зможу їх забути.

— Сердешний мій дурнику, — сказала Івіш.

Матьє намагався пожаліти Бориса, та марно. Борис бентежив його ще дужче, ніж Івіш. Можна було подумати, що він гнівається на Лолу за те, що вона вмерла.

— Я схопив свої лахи і хутенько вбрався, — монотонно провадив Борис. — Мені не хотілося, щоб мене застали в її номері. Ніхто не бачив мене, коли я виходив, за конторкою не було ні душі. Я взяв таксі та й приїхав сюди.

— Ти засмучений? — м'яко поспитала Івіш. Вона схилилася до нього без особливого співчуття: виглядало на те, що їй просто хочеться це знати. Вона сказала:

— Ану поглянь на мене! Ти засмучений?

— Я… — почав Борис. Він глянув на неї й раптом сказав: — Мене проймає жах.

І гукнув офіціянтові:

— Ще коньяку.

— Так само на ґвалт, як і першого разу? — посміхаючись, запитав офіціянт.

— Аякже, обслужіть хутчій, — сухо сказав Матьє.

Борис викликав у нього якусь невиразну огиду. В ньому нічого вже не лишилося від його штивної, трохи дикої зграбности. Матьє почав думати про Лолине тіло, що лежить на ліжку в готельному номері. Добродії в капелюхах зайдуть до кімнати, дивитимуться на це розкішне тіло зі змішаним почуттям похітливости і професійного інтересу, відгорнуть ковдру і закотять нічну сорочку, шукаючи рани і міркуючи собі, що у професії інспектора поліції часом трапляються і гарні епізоди. Матьє здригнувся.

— Вона там геть сама? — поспитався він.

— Так, гадаю, її знайдуть десь пополудні, — стурбовано сказав Борис. — Покоївка завжди будить її о цій порі.

— Виходить, за дві години, — сказала Івіш.

Вона знову набрала вигляду старшої сестри. З жалісним і переможним виразом на обличчі вона гладила брата по голові. Борис дозволяв голубити себе; зненацька він скрикнув:

— Ох, розтуди ж його!

Івіш аж підскочила. Борис не цурався жарґонних виразів, та ніколи не лаявся.

— Що сталося? — стурбовано поспиталася Івіш.

— Мої листи, — відказав Борис.

— Що?

— Ота писанина, я ж, бевзень такий, залишив її там.

Матьє нічого не розумів.

— Оті листи, які ви їй писали?

— Еге ж.

— Та й що?

— А те! Прийде лікар, і буде відомо, що вмерла вона від отруєння.

— В листах ви згадували наркотики?

— Та певно ж, — понуро відказав Борис.

Матьє почало здаватися, що він розігрує комедію.

— Ви що ж, наркотики вживали? — поспитався він.

Йому трохи дошкуляло, що Борис ніколи йому про це не казав.

— Я… бувало часом. Раз чи двічі, з цікавости. Крім того, я писав там про чоловіка, що торгував ними, він із Буль-Бланш, якось я купував у нього порошок для Лоли. Не хотілося б, щоб він через мене влип у халепу.

— Борисе, ти з глузду з'їхав! — сказала Івіш. — Як можна було писати про таке в листах!

Борис підняв голову.

— Уявляєте собі, що буде!

— А, може, їх не знайдуть? — запитав Матьє.

— Та це перше, що вони знайдуть. У кращому разі мене викличуть як свідка.

— Ох, батько ж! — похопилася Івіш. — Та він лютуватиме, як звір!

— Він забере мене до Лаону й посадить у банк.

— Що ж, разом будемо в неволі, — понуро сказала Івіш.

Матьє з жалем поглянув на них. «Так ось які вони!» Івіш втратила свій переможний вигляд: притиснувшись одне до одного, бліді, з переляканими обличчями, вони скидалися на стареньке подружжя. Запала мовчанка, потім Матьє завважив, що Борис скоса поглядає на нього, на його вустах читалася хитрість, ница жалюгідна хитрість.

— Кажете, покоївка будитиме її пополудні? — поспитався він.

— Еге ж. Вона стукає у двері, аж поки Лола не відгукнеться.

— Що ж, зараз пів на одинадцяту. У вас ще є час спокійнісінько повернутися туди і забрати листи. Якщо хочете, візьміть таксі, та ви й на автобусі встигнете.

Борис одвів погляд.

— Не можу я туди повернутися.

«А нехай тобі», подумав Матьє. І поспитався:

— Чому це?

— Не можу.

Матьє помітив, що Івіш дивиться на нього.

— Де листи? — запитав він.

— У чорній скриньці біля вікна. На скриньці валіза, треба тільки її зняти. А там самі побачите, їх цілий жмут. Мої перев'язані жовтою стьожкою.

Він помовчав і байдуже докинув:

— Там же й грошенята.

Грошенята! Матьє тихо свиснув, він подумав собі: «Недурний хлопчина, усе обдумав, навіть як мені заплатити».

— Скринька замкнена?

— Так, а ключ у Лолиній сумочці, сумочка на нічному столику. Знайдете в'язку, і там такий плескатий ключик. Ото він і є.

— А номер кімнати?

— Двадцять перший, на четвертому поверсі, друга ліворуч.

— Гаразд, — сказав Матьє, — піду я.

Він підвівся. Івіш знай дивилася на нього. Борис начебто заспокоївся. Він знову зграбно відкинув чуприну назад і, ледве посміхаючись, мовив:

— Якщо вас зупинять, то скажіть, що йдете до Болівара, це неґр із «Камчатки», я знаю його. Він теж мешкає на четвертому поверсі.

— Чекайте на мене тут обоє, — звелів Матьє.

Мимохіть він заговорив із ними владним тоном. А тому вже м'якше додав:

— Повернуся за годину.

— Чекатимемо, — пообіцяв Борис.

І з захватом та незмірною, щирою вдячністю докинув:

— Золотий ви чоловік!

Матьє рушив бульваром Монпарнас, він радий був, що залишився на самоті. Десь там позаду Борис із Івіш почнуть перешіптуватися, витворять милий їхньому серцю тісний, душний світ. Та все це було йому анідесь. Його знову обсіли вчорашні клопоти: кохання до Івіш, вагітність Марсель, гроші й посередині оцього всього — сліпа пляма, смерть. Він кілька разів промовив «ху», провів долонями по обличчі й розтер щоки. «Бідолашна Лола, — подумалося йому, — вона мені так подобалася». Та не йому треба було за нею шкодувати: це була проклята смерть, бо не отримала ніякої санкції, й не йому було санкціювати її. Тяжко впала вона в маленьку несамовиту душу і кружеляла там. На цю маленьку душу лягла непосильна відповідальність — осмислити її і спокутувати її. Якби ж то Борис хоча б трохи журився за нею… Та він відчував тільки жах. Смерть Лоли навіки залишиться на узбіччі цього споконвіку аморального світу, як докір. «Здохла мов собака!» Ця думка була нетерпна.

— Таксі! — погукав Матьє.

Сівши в таксі, він трохи заспокоївся. В нього навіть виникло почуття незворушної переваги, немов би він ураз вибачив собі, що вони не одного віку з Івіш, чи, радше, неначе молодість зненацька втратила для нього свою цінність. «Вони залежать від мене», з гіркою гордістю подумалося йому. Краще, аби таксі спинилося не біля готелю.

— На розі вулиць Наварен і де Мартир.

Матьє дивися на ряди понурих кам'яниць бульвару Распай. Він повторив: «Вони залежать від мене». Він почувався дужим і навіть трохи незграбним. А потім у кабіні потемніло, таксі заїхало у вузький прохід вулиці дю Бак і зненацька Матьє збагнув, що Лола померла, що він увійде до її кімнати, побачить її широко розплющені очі і її біле тіло. «Не буду на неї дивитися», вирішив він. Вона мертва. Свідомість її знищена. Та не життя. Покинуте лагідним ніжним звіром, котрий так довго у нім перебував, це пустельне життя просто зупинилося, воно витало, переповнене воланнями без відповіді й незбутніми сподіваннями, темними спалахами, давніми обличчями і пахощами, воно літало на узбіччі світу, немов би у вигнанні, незабутнє і остаточне, незнищенніше, ніж мінерал, і ніщо вже не зможе завадити його минулому існуванню, бо щойно воно зазнало останньої метаморфози: його майбуття застигло навіки. «Життя, — подумав Матьє, — включає у себе майбутнє, як тіло включає у себе порожнечу». Він схилив голову: він думав про своє життя. Майбутнє пронизало його до самісінького серця, все там було в русі, у відстрочці. Давні дні його дитинства, коли він сказав собі: я буду вільний, дні, коли він сказав собі: я буду великою людиною, сьогодні знову постали перед ним з їхньою перспективою особливого майбуття, як особисте маленьке небо, кругле-круглісіньке, і те майбуття — це був таки він, теперішній, втомлений і зріючий, упродовж усього минулого часу ті дні заявляли своє право на нього, повторювали свої вимоги, і часто його діймали докори сумління, бо його теперішність, безпечна і сита, була втіленим майбуттям отих минулих днів. Ці дні чекали на нього двадцять років, від нього, змореного підтоптаного чоловіка, ота безжалісна дитина вимагала здійснити її сподівання; від нього залежало, щоб ці дитячі клятви назавжди залишилися порожніми словами чи зробилися першими провісниками долі. Його минуле безперестану підправлялося теперішністю; кожна днина дедалі дужче не виправдовувала його давніх мрій про велич, і кожна днина мала нове майбуття, і так вони й минали, всі оті дні, від чекання до чекання, від майбуття до майбуття, й життя його поволі сповзало… куди?

А нікуди. Він подумав про Лолу: вона вмерла, і її життя, як і життя Матьє, було всього лиш очікуванням. У якомусь давно вже минулому була маленька дівчинка з рудими кучериками, що поклялася стати великою співачкою, а десь у тисяча дев'ятсот двадцять третьому році була молода співачка, чиє ім'я великими літерами було написане на всіх афішах. І її кохання до Бориса, велике кохання підстаркуватої жінки, від якого вона зазнала стільки страждань, з першого ж дня було всього лиш відстроченням. Ще вчора, темне і хворобливе, це кохання чекало якогось майбуття, ще вчора Лола гадала, що житиме і що Борис її колись покохає; найповніші, найваговитіші хвилини, ті ночі кохання, що здавалися їй вічними, було всього лиш очікуваннями.

Не було чого чекати: смерть потихеньку підкралася до всіх тих очікувань і зупинила їх, вони залишилися непорушні й німі, без мети, без сенсу. Не було чого чекати: ніхто ніколи не дізнається, чи змогла б Лола врешті-решт змусити Бориса покохати себе, тепер це запитання не мало сенсу. Лола померла, немає чого бігати й вимахувати руками, вже немає ні ласки, ні мольби; нічого не лишилося, крім очікувань, крім життя, котре охляло, мов спущена опука, життя, розмальованого мутними барвами, життя, що трималося саме на собі. «Якщо я сьогодні дам дуба, — подумав собі Матьє, — то ніхто ніколи не дізнається, пропащий був я чоловік чи в мене ще були шанси на спасіння».

Таксі зупинилося, і Матьє вийшов. «Зачекайте мене», сказав він водієві. Він скісно перетнув бруківку, пхнув двері готелю, увійшов до темного вестибюлю, де прикро тхнуло парфумами. Над шкляними дверми о ліву руч висів емальовий прямокутник: «Дирекція». Матьє зиркнув через шибу: кімната була начебто порожня, тільки годинник цокав. Постійні мешканці готелю, співачки, танцівниці, мурини з джазового оркестру, поверталися пізно і вставали о пізній порі: всі ще спали. «Не можна дуже швидко підніматися східцями», подумав собі Матьє. Він чув, як калатає його серце, ноги зробилися неначе з вати. Він зупинився на майданчику четвертого поверху й роззирнувся зокола. Ключ стримів у дверях. «А ну ж бо там хтось є?» Він прислухався і постукав. Ніхто не відповів. На п'ятому поверсі хтось злив воду в убиральні, Матьє почув клекіт води, що супроводжувався мелодійним плинним дзюркотінням. Він штовхнув двері й увійшов.

Кімната була темна, й у ній ще витав вогкий запах сну. Матьє обнишпорив сутінки поглядом, він прагнув прочитати смерть у рисах Лолиного обличчя, наче це було виявом людського почуття. «Лоло!» — тихенько погукав він. Лола не відповіла. В неї було надзвичайно виразне, та геть неприступне обличчя; перса були голі, одна її прегарна рука непорушно лежала впоперек ліжка, друга була під ковдрою. «Лоло!» — повторив Матьє, підходячи до ліжка. Він очей не міг одвести від цих пишних грудей, йому хотілося доторкнутися до них. Якусь хвилю він стояв біля краю ліжка, нерішучий, схвильований, його тіло, немов трутизною, просякнуте було гострим бажанням, потім він одвернувся й хутко вхопив Лолину сумочку з нічного столика. Плескатий ключик був там: він узяв його й попрямував до вікна. Сіра днина цідилася крізь штори, кімнату по вінця переповнювала недвижна присутність; Матьє укляк навколішки перед скринькою, відчуваючи спиною неухильну присутність Лоли. Він устромив ключа в замкову шпарину. Потім підняв накривку, занурив обидві руки до скриньки, і в його пальцях зашурхотіло папіряччя. Це були банкноти, сила-силенна банкнот. Тисячофранкові купюри. Під жмутом квитанцій і ріжних записів Лола ховала пачку листів, перев'язану жовтою шовковою стьожкою. Матьє підняв пачку на світло, глянув на почерк і неголосно мовив: «Це вони», потім поклав її до кишені. Та піти звідси не міг, так і стояв навколішки, втупившись у купюри. Перегодя він, одвернувшись, нервово понишпорив у паперах, відбираючи їх наосліп, навпомацки. «Мені за це заплатили», подумалося йому. Там, позаду, лежала довга біла жінка зі здивованим обличчям, руки, здавалося, ще могли простягнутися до нього, а червоні нігті подряпати. Він підвівся, обтрусив коліна правою рукою. Ліва рука стискала пачку банкнотів. Він подумав собі: «Вискочити з халепи» й заклопотано зиркнув на гроші. «Вискочити з халепи…» Мимохіть наставляючи вухо, він вслухався у мовчазне Лолине тіло й почував, ніби його ноги приросли до землі. «Гаразд!» — покірно мовив він. Пальці його розціпилися, й гроші, кружляючи, впали до скриньки. Матьє зачинив накривку, обернув ключа в шпарині, поклав його до кишені і м'якою, котячою ступою вийшов із кімнати.

Світло засліпило його. «Не взяв я гроші», приголомшено сказав він сам собі.

Матьє стояв, поклавши долоню на сходове поруччя, він подумав собі: «Слизняк!» Він силкувався викликати лють до самого себе, та зробити це по-справжньому було нелегко. Зненацька він подумав про Марсель і про ту огидну баберу з руками душогубки, і злякався по-справжньому. «Це ж марниця, всього лиш простягнути руку, і Марсель не буде страждати, не буде отієї мерзенної халепи, що назначить її огненним тавром на всеньке життя. А я не зміг, панський цуцик, бачте! Хоробрий же з мене чоловік! Після цього, — подумав він, розглядаючи свою забинтовану руку, — можна скільки завгодно чикрижити собі руку ножем і корчити з себе романтичного героя перед панянками: більше ніколи не зможу я приймати себе поважно». Марсель піде до тої старої, іншого виходу немає: це вона муситиме бути хоробра, вона повинна буде поборювати в собі тривогу і страх, а він тим часом заспокоюватиме свої нерви, присьорбуючи ром у бістрі. «Ні, — здригнувшись, подумав Матьє. — Нікуди вона не піде. Я візьму її за дружину, бо тільки до цього я і зугарний». Він подумав: «Я візьму її за дружину», щосили притискаючи поранену долоню до поруччя, і йому здалося, ніби він тоне. Він пробурмотів: «Ні! Ні!», відкинувши голову назад, потім глибоко вдихнув повітря, обернувся, перетнув коридор і ввійшов до кімнати. Далі, як і першого разу, притулився спиною до дверей і почав чекати, поки очі звикнуть до сутіні.

У нього не було певности, що він зважиться вкрасти ті гроші. Він зробив кілька невпевнених кроків уперед і нарешті уздрів попелясте Лолине лице і її широко розплющені очі, що дивилися просто на нього.

— Хто тут? — поспиталася вона.

Голос був кволий, та злий. Матьє відчув, як від голови до ніг його пройняла дрож. «От же ж йолоп цей Борис!» — подумалося йому.

— Це я, Матьє.

Запанувала довга мовчанка, потім Лола спитала:

— Котра година?

— За чверть одинадцята.

— В мене болить голова, — сказала вона.

Лола натягла ковдру до самісінького підборіддя і завмерла, пильно дивлячись на Матьє. Вона все ще скидалася на небіжчицю.

— Де Борис? — запитала вона. — Що ви тут робите?

— Ви були хворі, — хутко пояснив Матьє.

— Що зі мною було?

— Ви заклякли з широко розплющеними очима. Борис балакав до вас, ви йому не відповідали, й він перелякався.

Лола, здавалося, не чула його. А потім ураз прикро зареготалася й замовкла, неначе вдавившись. Насилу володаючи язиком, вона запитала:

— Він подумав, що я вмерла?

— Він перелякався, — ухильно відказав Матьє.

— Ху! — видихнула Лола.

Знову запала мовчанка. Лола заплющила очі, підборіддя її тремтіло. Здавалося, вона робить відчайдушне зусилля, щоб зібратися на силі. Не розплющуючи очі, вона сказала:

— Дайте мені мою сумочку, вона там, на нічному столику.

Матьє простягнув їй сумочку: вона дістала пудреницю і з огидою глянула на своє обличчя.

— В мене й справді вигляд, як у небіжчиці, — сказала вона.

Втомлено зітхнувши, вона поклала сумочку на ліжко і докинула:

— Втім, більшого я не варта.

— Ви недобре почуваєте себе?

— Досить-таки недобре. Та мені знайомий цей стан, до вечора минеться.

— Може, вам щось треба? Хочете, я викличу лікаря?

— Ні. Заспокойтеся. То це Борис вас послав?

— Авжеж. Він просто не тямив себе.

— Він внизу? — трохи звівшись на ліжку, поспиталася Лола.

— Ні… Я… розумієте, я був у кав'ярні «Дом», і він туди прийшов. Я відразу ж узяв таксі й приїхав сюди.

Лолина голова знову впала на подушку.

— Все-таки дякую вам.

Вона засміялася. Сміх був здавлений і тяжкий.

— Одне слово, янголятко перепудилося. Не довго думаючи, воно дало драла. А вас прислало сюди, щоб переконатися, чи й справді я померла.

— Лоло! — сказав Матьє.

— Та облиште, — відказала Лола, — не треба цієї балаканини.

Вона заплющила очі, й Матьє подумав, що зараз вона зомліє. Та за кілька секунд вона сухо заговорила:

— Скажіть йому, щоб не турбувався. Ніякої загрози для мене немає. Це нездужання починається, коли я… Ну, та він знає причину. Трохи підводить серце. Скажіть йому, щоб він зараз же прийшов сюди. Я чекаю на нього. Я буду тут до вечора.

— Домовилися, — сказав Матьє. — Вам і справді нічого не треба?

— Ні, сьогодні ввечері я буду здорова і співатиму.

І докинула:

— Зі мною ще не закінчено.

— Що ж, бувайте.

Він попрямував було до дверей, та Лола погукала його. Вона благально мовила:

— Пообіцяйте, що змусите його повернутися. Ми… ми трохи посварилися вчора ввечері, скажіть, що я не гніваюся на нього, що про цю сварку й мови не буде. Та нехай він прийде! Прошу вас, нехай він прийде! Мені нестерпна думка про те, що він вважає мене мертвою.

Матьє розчулився. Він сказав:

— Зрозуміло. Я прийшлю його до вас.

Він вийшов. Пачка листів у внутрішній кишені піджака давила йому на груди, мов камінь. «Ото вже мармиза в нього буде! — подумав собі Матьє. — Треба буде віддати йому ключ, нехай сам думає, як його покласти назад у сумочку». Матьє спробував весело повторити: «А я наче відчував, що не можна брати гроші!» Та веселощів не було, геть ніякого значення не мало те, що його боягузтво принесло добрі плоди, важливо було тільки те, що гроші він узяти не зміг. «І все ж я радий, — подумалося йому, — що вона не вмерла».

— Гей, пане! — гукнув водій. — Сюди!

Матьє розгублено обернувся.

— Що таке? А, це ви! — сказав він, упізнаючи таксі. — Гаразд, одвезіть мене в «Дом».

Він сів, і авто рушило. Йому хотілося витіснити з голови думку про свою принизливу поразку. Він дістав листи, розв'язав вузол і взявся читати. То були короткі сухі цидулки, Борис писав їх Лолі з Лаону під час вакацій. Часом згадувався і кокаїн, але так завуальовано, що Матьє аж здивувався. «А я й не знав, що він такий обережний», — подумалося йому. Всі листи починалися словами «люба моя Лоло», потім ішли короткі звіти про те, як він проводить час. «Я купаюся. Погризся із татом. Познайомився з колишнім борцем, він навчить мене прийомів. Випалив „Генрі Клей“ до кінця, не впустивши попіл на підлогу». І щоразу листи закінчувалися словами: «Щиро кохаю тебе й цілую. Борис». Матьє легко уявив собі, як це Лолі було читати ті листи, уявив її передбачуване вже наперед і все-таки щоразу нове розчарування, й те зусилля, котре вона робила, щоб гаряче запевнити себе: «По суті, він мене кохає, та просто не вміє цього висловити». Він подумав: «І все-таки вона зберігала їх». Матьє ретельно зав'язав вузол і поклав листи до кишені. «Треба буде, щоб він непомітно поклав їх на місце». Коли таксі зупинилося, Матьє відчув себе справжнісіньким союзником Лоли. Та не міг думати про неї інакше, як у минулому часі. Коли він заходив до кав'ярні, то йому здавалося, ніби він захищатиме зараз світлу пам'ять про небіжчицю.

Скидалося на те, що Борис так і не ворухнувся одтоді, як звідси пішов Матьє. Він так і сидів, згорбившись, роззявивши рота і стиснувши ніздрі. Івіш щось жваво казала йому на вухо, та враз і замовкла, як тільки уздріла Матьє. Матьє підійшов і кинув листи на стіл.

— Ось вони, — обізвався він.

Борис ухопив листи і хутко сховав їх до кишені. Матьє неприязно глянув на нього.

— Не дуже важко було? — поспитався Борис.

— Геть не важко, тільки ось що: Лола не вмерла.

Борис ошелешено підняв на нього погляд.

— Лола не померла, — дурнувато повторив він.

Він ще дужче осів і здавався пригніченим. «Хай йому дідько, — подумав Матьє, — він уже почав до цього звикати».

Івіш дивилася на Матьє, й очі її горіли.

— Так я і знала! — вигукнула вона. — Що з нею було?

— Просто зомліла, — напружено відказав Матьє.

Вони позамовкали. Борис із Івіш помалу перетравлювали новину. «От же фарс», подумав Матьє. Нарешті Борис підняв голову. Очі його були, неначе шкло.

— Це… це вона віддала вам листи? — поспитався він.

— Ні. Вона була ще непритомна, коли я їх узяв.

Борис ковтнув коньяку і поставив чарку на стіл.

— Оно воно як! — ніби сам до себе промовив він.

— Вона сказала, що з нею часом трапляється таке, коли вона приймає наркотики. Сказала, що ви це знаєте.

Борис не відповів. Івіш начебто зібралася на силі.

— Що ж вона сказала вам? — зацікавлено поспиталася вона. — Либонь, перелякалася, уздрівши вас біля ліжка?

— Не дуже. Я сказав, що Борис наполохався і звернувся до мене за поміччю. Звичайно ж, я прийшов глянути, що там сталося. Затямте це, — сказав Матьє Борисові. — Постарайтесь не переплутати. А потім спробуйте непомітно покласти листи назад.

Борис провів рукою по чолу.

— Це дужче від мене, — сказав він. — Я бачив її мертвою.

Матьє відчув, що йому вже вривається терпець.

— Вона просила, щоб ви зараз же прийшли до неї.

— Я… я думав, що вона вмерла, — неначе вибачаючись, повторив Борис.

— Так от, не вмерла вона! — роздратовано вигукнув Матьє. — Беріть таксі й гайда до неї.

Борис і не ворухнувся.

— Чуєте ви чи ні? — поспитав Матьє. — Це ж нещасна жінка.

Він простяг руку, намагаючись ухопити Бориса за плече, та той відчайдушно шарпонувся і вирвався.

— Ні! — закричав він так голосно, що жінка на терасі обернулася.

І вже тихіше, та з якоюсь млявою затятістю й непохитністю докинув:

— Я не піду.

— Таж із учорашньою сваркою вже покінчили, — здивовано сказав Матьє. — Вона обіцяла, що не нагадуватиме вам про неї.

— Вчорашня сварка… сказали таке! — стенув плечима Борис.

— А що ж саме?

Борис люто глипнув на нього.

— Вона жахає мене.

— Тому що ви подумали, ніби вона вмерла? Послухайте, Борисе, зберіться на силі, вся історія скидається на комедію. Ви помилилися та й годі, ось так: тепер з цим треба покінчити.

— А я вважаю, що Борис має слушність. — жваво відгукнулася Івіш. Голос її прибрав незрозумілих Матьє інтонацій, і вона додала: — Я… на його місці я вчинила б так само.

— Ви що, не розумієте? Так він її справді зі світу зведе.

Івіш похитала головою, в неї було понуре, роздратоване обличчя. Матьє кинув на неї ненависний погляд. «Вона підбурює його проти Лоли», подумалося йому.

— Якщо він до неї повернеться, то тільки з жалости, — сказала Івіш. — Ви не можете цього вимагати від Бориса: немає нічого огиднішого, ніж це, навіть для неї.

— Нехай він бодай спробує побачити її. А там буде видно.

Івіш нетерпляче скривилася.

— Є речі, яких ви просто не розумієте, — відказала вона.

Матьє нерішуче замовк, і Борис відразу ж скористався цим.

— Я не хочу бачити її, — сказав він. — Для мене вона мертва.

— Та це безглуздя якесь! — вигукнув Матьє.

Борис похмуро зиркнув на нього.

— Не хотів казати вам, але якщо я її побачу, то мені доведеться до неї доторкнутися. А цього, — з огидою докинув він, — я нізащо не зможу зробити.

Матьє відчув, що тут нічого не вдієш. Він стомлено глянув на двоє жорстоких юних облич.

— Що ж, — сказав він, — тоді трохи зачекайте… поки зітруться ваші спогади. Пообіцяйте мені, що побачите Лолу завтра або ж післязавтра.

Борисові неначе полегшало.

— Гаразд, — сказав він з удаваною щирістю, — тоді завтра.

Матьє замалим не сказав йому: «Принаймні зателефонуйте їй та скажіть, що ви не прийдете». Але стримався й подумав собі: «Він цього не зробить. Сам зателефоную». Він підвівся.

— Мені треба йти до Даніеля, — сказав він Івіш. — Коли будуть результати? О другій пополудні?

— Так.

— Може, мені зайти та глянути?

— Та ні, дякую. Борис піде.

— Коли я вас побачу?

— Хтозна.

— Відразу ж надішліть мені листа пневматичною поштою, щоб я дізнався про результат.

— Гаразд.

— Не забудьте, — рушаючи, сказав він. — Бувайте!

— Бувайте! — відказали обоє разом.

Матьє спустився в пивницю і зазирнув у телефонний довідник. Бідолашна Лола! Завтра Борис, звичайно ж, піде до «Суматри». «А от ця днина, котру вона проведе в очікуванні!.. Не хотів би я бути в її шкурі».

— Дайте, будь ласка, Трюден 00–35, — попросив він опецькувату телефоністку.

— Обидві кабіни зайняті, — відказала вона. — Вам доведеться зачекати.

Матьє чекав, через двоє відчинених дверей він бачив кахляну підлогу вбиральні. Вчора увечері були інші двері з написом «Вбиральні»… Чудернацький спогад про кохання.

Він був переповнений образою на Івіш. «Вони бояться смерти, — сказав собі він. — Вони намагаються бути свіжими і чистими, у них дрібні, підлі душі, бо вони всього бояться. Бояться смерти, недуги, старости. Вони чіпляються за свою молодість, як умирущий чіпляється за життя. Скільки разів доводилося мені бачити, як Івіш обмацує своє обличчя перед дзеркалом: вже зараз вона тремтить від одної тільки думки, що в неї можуть з'явитися зморшки. Вони гають свій час, пережовуючи молодість, будують лише плани лише на короткий час, наче жити їм лишилося всього лиш п'ять чи шість років. А потім… Івіш каже, що потім накладе на себе руки, та я спокійний, вона ніколи не наважиться це зробити: вони будуть ворушити й ворушити цей попіл. Врешті-решт, у мене зморшки, шкіра мов у крокодила, м'язи втратили свою пружність, та попереду в мене ще цілі роки життя… Я вже думаю, що саме ми були молоді. Ми хотіли зробити з себе справжніх чоловіків, ми були кумедні, та часом я думаю собі, що, може, єдиний спосіб врятувати свою молодість — це не забувати її». Й усе-таки йому було якось незатишно, він відчував, як там, зверху, голова біля голови, вони перешіптуються, змовляються, й що не кажи, а вони привабні.

— Ну, що там з телефоном? — поспитав Матьє.

— Ще трохи, пане, — холодно відказала опецькувата телефоністка. — В мене клієнт, який замовив Амстердам.

Матьє обернувся і пройшов туди-сюди. «Не зміг я взяти гроші!» Східцями спускалася жінка, жвава й легесенька наче вивірка, із тих, що кажуть з невинним личком: «Ой, піду я попісяю». Ось вона побачила Матьє, на мить спинилася, а потім знову рушила великими легкими кроками і, поширюючи навколо себе свій чар і пахощі своїх парфумів, впурхнула до вбиральні. «Не зміг я взяти гроші, моя свобода — це міт. Міт, Брюне мав рацію, і моє життя підсвідомо будується з механічною точністю. Ніщо, гордовита і похмура мрія про те, щоб бути нічим, бути завжди відмінним від того, чим я є. Щоб бути не в моєму віці, я ось уже рік граюся в кубики з цими двома дітлахами; а дарма: я ж чоловік, доросла людина, і цей дорослий чоловік, цей пан, цілував учора в таксі малечу Івіш. Щоб бути поза своїм класом, я пишу в ліві ґазети; а дарма: я буржуа, я не зміг узяти гроші в Лоли, соціяльні табу викликають у мене жах. Щоб уникнути свого життя, наліво й направо, з дозволу Марсель, заводжу я легкі романчики, уперто відмовляюся взяти шлюб; а дарма: я одружений, я живу в родині». Він схопив довідник Боттена, неуважно погортав його і прочитав: «Ольбек, драматурґ. Норд 77–80». Щось шпигнуло його в серце, він подумав собі: «Отак. Бути самим собою — це єдина свобода, котра мені залишається. Єдина моя свобода — одружитися з Марсель». Він так стомився почувати себе на роздоріжжі, що майже втішився. Він стис кулаки і внутрішньо вимовив з поважністю дорослої людини, буржуа, батька родини: «Я хочу одружитися з Марсель».

Овва! Це ж були тільки слова, дитячий і даремний вибір. «Це теж, — подумалося йому, — теж брехня: мені не потрібно бажання, щоб одружитися, мені залишається всього лиш віддатися на волю обставин». Він закрив довідник і засмучено поглянув на уламки своєї людської гідности. І раптом йому здалося, що він бачить свою свободу. Вона була поза досяжністю, жорстока, молода і примхлива, неначе милість: вона веліла йому просто покинути Марсель. Та це була тільки мить; цю незбагненну свободу, котра позірно скидалася на злочин, побачив він мимохідь: вона лякала його і, до того ж, була далеко. Він спіткнувся на своєму надто вже гуманному бажанні, на цих надто вже гуманних словах: «Я одружуся з нею».

— Ваша черга, пане, — сказала телефоністка. — Друга кабіна.

— Дякую, — відказав Матьє.

Він увійшов до кабіни.

— Зніміть слухавку, пане.

Матьє покірно зняв слухавку.

— Гало? Трюден 00–35? Це повідомлення для пані Монтеро. Ні, не треба її турбувати. Просто підніміться до неї й передайте. Передайте, що пан Борис не зможе сьогодні прийти.

— Пан Моріс?

— Ні, не Моріс: Борис. Б як Бернар, О як Октав. Не зможе прийти. Так. Саме так. Дякую, пані, до побачення.

Він вийшов і подумав, чухаючи потилицю: «Марсель, напевне, вже геть нетямиться, треба зателефонувати їй, поки я тут». Він нерішуче глянув на телефоністку.

— Хочете ще зателефонувати? — поспитала вона.

— Так… дайте Сеґюр 25–64.

Це був Сарин телефон.

— Гало, Сара? Це Матьє, — сказав він.

— Добридень, — почувся грубий Сарин голос. — Ну, що? Владналося?

— Та де там, — сказав Матьє. — Люди не дуже хочуть розлучатися з грошима. В мене до вас прохання: чи не могли б ви попросити цього чолов'ягу дати відстрочку до кінця місяця?

— Наприкінці місяця він їде.

— Я надішлю йому гроші в Америку.

Запала коротка мовчанка.

— Спробую, — без особливого ентузіязму відказала Сара. — Та це буде непросто. Він старий скупиндя, до того ж, переживає зараз кризу суперсіонізму: одколи його витурили з Відня, він ненавидить усіх, хто не жиди.

— Усе-так спробуйте, якщо вам не важко.

— Та мені геть не важко. Завтра ж після сніданку піду до нього.

— Дякую, Саро, ви просто золотце! — вигукнув Матьє.