Шляхи свободи. Зрілий вік

XIV

За мить. За мить він знову вирушить у свої марні пошуки; за мить, переслідуваний злими утомленими очима Марсель, потайним обличчям Івіш, посмертною маскою Лоли, він знову відчує жовчний присмак у роті, тривога зсудомить йому шлунок. За мить. Він сів у фотель і запалив люльку; він був порожній і спокійний, він віддавався темній прохолоді бару. Столами тут були відполіровані барила, на стінах висіли світлини актрис і матроські берети, невидний радіоприймач жебонів, неначе струмочок, у глибині зали прегарні заможні добродії палять сиґари і цідять портвейн — останні відвідувачі, ділові люди, всі інші вже давно пішли снідати; було пів на другу, та легко можна було уявити собі, що ще ранок, а день таки був у розпалі, погожий, неначе тихе море, Матьє розчинився в цьому байдужому морі, він був ледве чутною мелодією неґритянського спірічуелу, гомінким шумом, іржавим світлом, похитуванням усіх цих прегарних, по-хірурґічному вправних рук, які тримають сиґари, рук, що схожі на каравели з прянощами. Він добре усвідомлював, що йому просто дали покористуватися цим крихітним шматочком супокійного життя, який треба буде незабаром віддати назад, та користувався він ним без захланности: для пропащих людей світ приберігає малі окрушини щастя, це для них береже він більшу частину своїх минущих милостей, от тільки за умови, що тішитися ними будуть вони смиренно. Даніель сидів ліворуч від нього, урочистий і мовчазний. Матьє міг скільки завгодно споглядати його вродливе обличчя арабського шейха, й це була теж маленька втіха для очей. Матьє простягнув ноги і сам собі посміхнувся.

— Раджу скуштувати хересу, — озвався Даніель.

— Гаразд. Але ти частуватимеш: у мене ні шеляга в кишені.

— Гаразд, частую, — сказав Даніель. — Та скажи: може, тобі позичити двісті франків? Правда, мені соромно пропонувати так мало…

— Облиш! — махнув рукою Матьє. — тут немає про що й балакати.

Даніель звернув на нього свої великі лагідні очі. Він наполягав:

— Прошу тебе. В мене чотириста франків до кінця тижня, ми їх поділимо.

Треба було не погоджуватися, цього вимагали правила гри.

— Ні, — відказав Матьє. — Ні, не треба, ти дуже люб'язний.

Даніель спрямував на нього свій переповнений турботою погляд.

— Тобі й справді нічого не треба?

— Треба, — зітхнув Матьє, — п'ять тисяч франків. Та не зараз. Зараз мені потрібен херес і бесіда з тобою.

— Хотілося б мені, щоб моя бесіда була на рівні хересу, — сказав Даніель.

Він і словом не обмовився ні про свій лист пневматичною поштою, ні про причини, що змусили його викликати Матьє.

Матьє радше вдячний був йому за це: принаймні незабаром усе з'ясується. Він сказав:

— Знаєш, учора я бачив Брюне.

— Справді? — ґречно поспитав Даніель.

— Гадаю, цього разу між нами все закінчено.

— Ви посварилися?

— Та ні, гірше.

Даніель зобразив на своєму обличчі скрушний вираз. Матьє не зміг утриматися від посмішки.

— Тобі наплювати на Брюне? — поспитався він.

— Ну, знаєш… я ніколи не був із ним у таких близьких стосунках, як ти, — відказав Даніель. — Я вельми його поважаю, та, якби моя змога, то я натоптав би його соломою і виставив ув антрополоґічному музеї, в залі двадцятого сторіччя.

— Він там був би до речі, — погодився Матьє.

Даніель брехав: колись він дуже любив Брюне. Матьє скуштував хересу і сказав:

— Незлецький.

— Авжеж, — сказав Даніель, — це в них найліпший. Та запаси їхні вичерпуються, і через війну в Еспанії поповнити їх неможливо.

Він поставив на стіл порожнього келиха і взяв оливку з тарілочки.

— Знаєш, — сказав він, — я хочу тобі висповідатися.

Ну, от і все: смиренне, легке щастя відійшло у минуле. Матьє зиркнув на Даніеля краєм ока: в того був шляхетний і проникливий вигляд.

— Давай, — сказав йому Матьє.

— От тільки не знаю, яке враження це на тебе справить, — вагаючись, казав Даніель. — Мене засмутить, якщо ти розгніваєшся.

— Кажи, та сам і побачиш, — посміхаючись, відказав Матьє.

— Ну, гаразд… Угадай, кого я бачив учора ввечері?

— Кого ти бачив учора ввечері? — розчаровано перепитав Матьє. — Та хто ж його знає, ти міг бачити цілу купу людей.

— Марсель Дюффе.

— Марсель? Ти бач.

Матьє не здивувався: Даніель і Марсель бачилися нечасто, та Марсель, здається, симпатизувала Данієлеві.

— Поталанило тобі, — сказав він, — вона ж нікуди не виходить. Де це ти її здибав?

— Та в неї ж удома… — посміхаючись, сказав Даніель. — Де ж іще, якщо вона не виходить.

І, скромно приплющивши повіки, додав:

— Відверто сказати, ми з нею деколи бачимося.

Запала мовчанка, Матьє дивився на довгі темні вії Даніеля, котрі ледве тремтіли. Двічі вибив годинник, неґр тихо співав «There's cradle in Caroline». Ми з нею деколи бачимося. Матьє одвів погляд і пильно глянув на червоний помпон матроського берета.

— Бачитеся, — не зовсім розуміючи, повторив він. — Та тільки… де ж?

— У неї ж удома, щойно я тобі сказав це, — відказав Даніель із відтінком роздратованости.

— В неї вдома? Ти хочеш сказати, що ходив до неї додому?

Даніель не відповів. Матьє запитав:

— Що це стрілило тобі в голову? Як це сталося?

— Все це дуже просто. Я завжди почував дуже велику симпатію до Марсель Дюффе. Я захоплювався її мужністю і широчінню натури.

Він замовк, і Матьє зачудовано повторив:

— Мужність Марсель, широчінь її натури. — Це були не ті якості, котрі він у ній цінував. Даніель провадив:

— Якось мені було нудно, в мене виникло бажання завітати до неї, й вона мене люб'язно прийняла. От і все: відтоді ми почали зустрічатися. Наша вина лише в тому, що ми приховували це від тебе.

Матьє занурився в густі пахощі, у вогке повітря рожевої кімнати: ось Даніель сидить у кріслі, дивиться на Марсель своїми великими оленячими очима, й Марсель незграбно посміхається, наче її зараз будуть фотоґрафувати. Матьє струснув головою: все воно ніяк не клеїлося, це був якийсь абсурд, у цих двох не було геть нічого спільного, вони ніяк не могли розуміти одне одного.

— Ти ходив до неї, й вона приховувала це від мене?

Він спокійно сказав:

— Ти кепкуєш із мене.

Даніель підвів очі й понуро глянув на Матьє.

— Матьє! — найглибшим своїм голосом мовив він. — Як би там не було, а ти повинен визнати, що я ніколи не дозволяв собі анінайменшого жарту з приводу ваших стосунків з Марсель, вони надто дорогі для мене.

— Я й не кажу цього, — погодився Матьє, — не кажу. І все-таки зараз ти жартуєш.

Даніель знесилено опустив руки.

— Гаразд, — сумовито сказав він. — Не будемо про це.

— Ні, ні, — сказав Матьє, — продовжуй, це дуже цікаво, просто я не вірю тобі, от і все.

— Ти не полегшуєш моє завдання, — докірливо сказав Даніель. — Мені й так досить нелегко сповідати свою вину перед тобою. — Він зітхнув. — Мені хотілося б, щоб ти повірив мені на слово. Та якщо тобі потрібні докази…

Він дістав з кишені натоптаний купюрами гаманець. Матьє побачив гроші й подумав: «От мерзотник». Та якось лінькувато подумав, задля годиться.

— Поглянь, — сказав Даніель.

Він протягнув листа. Матьє взяв його до рук: це був почерк Марсель. Він прочитав:

«Як завше, ви маєте рацію, мій любий Арханґеле. То був барвінок. Та з того, що ви пишете, я не розумію ні слова. Якщо завтра ви зайняті, то приходьте у суботу. Матуся каже, що дуже сваритиме вас за цукерки. Приходьте ж хутчій, любий Арханґеле: ми з нетерпінням чекатимемо ваших відвідин. Марсель».

Матьє глянув на Даніеля. Він сказав:

— Виходить… це правда?

Даніель кивнув: тримався він прямо, понурий і коректний, мов секундант на дуелі. Матьє прочитав листа від початку до кінця. Він був датований двадцять другим квітня. «Це писала вона». Цей пишномовний, грайливий стиль так мало їй личив. Він збентежено потер кінчик носа, потім зареготався.

— Арханґел! Вона прозиває тебе арханґелом, мені й на думку таке б не спало. Радше вже грішний арханґел, щось таке, як Люципер. А ти ще й стару відвідуєш: повнісінький набір.

Даніель, здавалося, розгубився.

— Тим ліпше, — сухо сказав він. — А то я боявся, що ти розгніваєшся…

Матьє обернувся і невпевнено глянув на нього, він утямив, що Даніель розраховував на його гнів.

— Справді, — сказав він, — я мусив би розгніватися, це було б природно. Май на увазі: може, це ще прийде. Та зараз я просто приголомшений.

Він перехилив свого келиха, й сам дивуючись із того, що не дуже розгнівався.

— Й часто ти з нею бачишся?

— Нереґулярно, десь двічі на місяць.

— Але про що ж ви можете балакати?

Даніель здригнувся, й очі його зблиснули. Він мовив якомога вкрадливішим голосом:

— Ти що, хочеш запропонувати нам теми для розмов?

— Не гнівайся, — примирливо сказав Матьє. — Все воно настільки нове для мене, настільки несподіване… воно мене майже бавить. Та недобрих намірів у мене немає. Отож, це правда? Ви любите балакати? Та не злостися ж, прошу тебе: я намагаюся второпати, про що ж ви розмовляєте.

— Про все, — крижаним тоном сказав Даніель. — Либонь, Марсель не чекає від мене високих балачок. Та вона відпочиває, коли ми розмовляємо.

— Це просто неймовірно, ви такі різні.

Він усе не міг позбутися цього безглуздого видива: Даніель з його витонченою церемінністю, з його вкрадливими манерами і шляхетністю в стилі Каліостро, з його широкою африканською посмішкою, і Марсель напроти нього, напружена, незграбна й покірна… Покірна? Напружена? Не така вже й напружена: «Приходьте, Арханґеле, ми чекатимемо ваших відвідин». Й це написала Марсель, це вона вправлялася в цих недолугих люб'язностях. Вперше Матьє відчув, як його торкнулося щось таке, як гнів. «Вона брехала мені, — приголомшено подумав він, — цілісіньких шість місяців брехала». Він обізвався:

— Мене так дивує, що Марсель щось приховувала від мене…

Даніель не відповів.

— Це ти попросив її мовчати? — поспитав Матьє.

— Я. Мені не хотілося, щоб ти реґулював наші відносини. Та зараз, коли я її вже досить давно знаю, це не має великого значення.

— То це ти попросив її мовчати, — вже спокійніше повторив Матьє. І докинув: — А вона не заперечувала?

— Її дуже здивувало це прохання.

— Так, але ж вона не відмовилася.

— Ні. Вона не бачила в цьому нічого поганого. Пам'ятаю, вона засміялася і сказала: «Це питання сумління». Вона вважає, що я люблю оточувати себе таїною. — І додав із прихованою іронією, яка була дуже неприємна для Матьє: — Спочатку вона прозивала мене Лоенґріном. Потім, як бачиш, її вибір зупинився на Арханґелові.

— Ага, — сказав Матьє. Йому подумалося: «Він сміється з неї», й він відчув себе приниженим за Марсель. Його люлька погасла, він простягнув руку і механічно взяв оливку. Це було серйозно: він не почувався достатньо засмученим. Так, його охопило якесь розумове остовпіння, як ото буває, коли виявляєш, що помилявся геть у всьому… Та раніше в ньому було щось живе, й воно почало б кровити. Понурим голосом він просто мовив:

— Ми все казали одне одному…

— Це ти так гадаєш, — відказав Даніель. — Хіба можна казати все?

Матьє роздратовано стенув плечима. Та гнівався він передовсім на себе.

— А цей лист! — сказав він. — «Чекаємо ваших відвідин»! Мені здається, наче я відкриваю для себе іншу Марсель.

Даніель ніби злякався.

— Іншу Марсель, ого, як далеко ти зайшов! Послухай, не будеш же ти через цю дитячу витівку…

— Ти сам нещодавно докоряв мені, що я надто вже поважно сприймаю речі.

— Ти кидаєшся від одних крайнощів до інших, — сказав Даніель. І з виглядом сердечного розуміння провадив: — Ти надто покладаєшся на свої судження про людей. Ця маленька історія просто засвідчує, що Марсель набагато складніша, ніж тобі здавалося.

— Може, й так, — сказав Матьє. — Але тут є й інше.

Марсель була винна, і він боявся, що розгнівається на неї: не можна було втрачати довіри до неї саме сьогодні, сьогодні, коли він, можливо, повинен буде принести їй у жертву свою свободу. Йому потрібно поважати її, а то все буде надто прикрим.

— Втім, — сказав Даніель, — ми ввесь час хотіли тобі зізнатися, але так безглуздо було виглядати змовниками, що ми щоразу відкладали це на потім.

«Ми»! Він казав «ми», уявити собі, хтось міг казати йому «ми» про Марсель. Матьє неприязно подивився на Даніеля: настав час його ненавидіти. Та Даніель, як завше, обеззброював. Матьє гостро запитав:

— Навіщо ж вона оце так учинила, Даніелю?

— Та я ж тобі вже казав, — мовив Даніель, — попросив я її. До того ж, її, мабуть, бавило, ще в неї є своя таємниця.

Матьє похитав головою.

— Ні, тут щось інше. Вона добре знала, що робить. Навіщо ж вона це зробила?

— Ну, — сказав Даніель, — мені здається, не завжди зручно жити у твоєму сяєві. Вона хотіла знайти для себе темний куточок.

— Вона вважає, що я пригнічую її?

— Вона сказала цього мені навпрямки, але я так її зрозумів. Що ж ти хочеш, ти ж сила, — посміхаючись, додав він. — Май на увазі, що вона захоплюється тобою, твоїм принципом жити у шкляному будинку і постійно кричати про те, про що зазвичай мовчать; та це спустошує її. Вона не казала тобі про мої відвідини, тому що боялася, що ти посягнеш на її почуття до мене, що ти змусиш дати їм наймення, що зруйнуєш їх, аби потім видавати їй крихтами. Ти ж знаєш, почуття потребують таїни… Це щось крихке, вкрай невизначене…

— Це вона тобі так сказала?

— Так. Вона мені так сказала. Вона сказала: «Мені подобається, що з вами я геть не знаю, куди йду. З Матьє це знаєш завжди».

«З Матьє це знаєш завжди». Так само й Івіш: «З вами ніколи не боїшся чогось непередбаченого». Матьє аж занудило.

— Чому ж вона ніколи не казала мені про це?

— Вона вважає, це тільки тому, що ти ніколи не запитував у неї.

Це була таки правда, Матьє понурив голову: щоразу, як треба було заглибитися в почуття Марсель, його охоплювали нездоланні лінощі. Помітивши тінь в її очах, він тільки знизував плечима: «Та де ж пак! Якби щось було, то вона сказала б мені, вона ж бо каже мені про все. І це я називав вірою в неї. Я сам усе зіпсував».

Він стрепенувся і гостро запитав:

— Чому ж ти кажеш мені про це сьогодні?

— Колись же треба було сказати.

Ця ухильна відповідь немов би підстьобнула його допитливість: Матьє не хотів, щоб його пошили в дурні.

— Чому ж сьогодні й чому ти? — допитувався він. — Було б… природніше було б, якби вона сказала мені перша.

— Ну, — Даніель вдав із себе спантеличеного, — може, я помилився, та я… мені здалося, що тут ідеться про ваші спільні інтереси.

Добре. Матьє напружився: «Готуйся до головного удару, це щойно початок». Даніель додав:

— Хочу сказати тобі правду: Марсель не знає, що я тобі все розповів, і ще вчора вона не була впевнена, що відразу ж поставить тебе до відома усіх цих справ. Ти зробиш мені велику послугу, якщо приховаєш від неї цю нашу розмову.

Матьє мимохіть зареготався.

— Ось ти й викрив себе, Сатано! Ти скрізь сієш секрети. Ще вчора ти змовлявся з Марсель супроти мене, сьогодні ж просиш мене бути змовником проти неї. З тебе такий чудернацький зрадник.

Даніель посміхнувся.

— В мені геть нічого немає від Сатани. На цю розмову наштовхнув мене величезний неспокій, котрого дізнав я учора ввечері. Мені здалося, ніби між вами постало якесь поважне непорозуміння. Звичайно, Марсель надто горда, щоб самій сказати тобі про це.

Матьє міцно стиснув келиха: він почав розуміти.

— Це з приводу вашої… — Даніель затнувся і соромливо докинув: — З приводу вашої прикрости.

— А! — сказав Матьє. — Ти сказав їй, що знаєш?

— Ні, ні. Нічого я їй не казав. Вона перша заговорила.

— А!

«Ще вчора, балакаючи зі мною по телефону, вона боялася, щоб я йому не сказав. Й того ж таки вечора сама йому все виклала. Ще одна комедія». Він запитав:

— Та й що?

— Та що, все не так гладенько. Є перепони.

— Що ж дозволяє тобі так думати? — здушеним голосом поспитав Матьє.

— Та нічого конкретного… радше, те, як змалювала вона мені цю ситуацію.

— А в чому річ? Вона гнівається, що я зробив їй дитину?

— Як на мене, то ні. Річ зовсім в іншому. Радше у твоїй позавчорашній поведінці. Вона казала про неї з образою.

— Що ж я такого вчинив?

— Не можу сказати достеменно. Ага, ось що вона сказала мені до всього: «Завжди вирішує він, а якщо я з ним не погоджуюся, то начебто можу протестувати. Та все вирішується на його користь, тому що його думка вже склалася, і він не дає мені часу, щоб сформувати свою». Не можу поручитися, що точно передав ці слова.

— Та мені й не треба було приймати рішення, — здивовано сказав Матьє. — Ми завжди були згодні з приводу того, що треба робити в таких випадках.

— Звичайно. Але ж ти позавчора не потурбувався дізнатися, що вона думає?

— Таки не потурбувався, — відказав Матьє. — Я був певен, що вона одної думки зі мною.

— І все-таки ти ні про що в неї не запитав. Коли ви востаннє обговорювали цю… імовірність?

— Хтозна, років зо два чи зо три тому.

— Зо два чи зо три роки. А тобі не здається, що за цей час вона могла змінити свою думку?

Панове в глибині зали попідводилися і, регочучись, прощалися одне з одним, служник приніс їхні капелюхи, три чорні фетрові й один котелок. Вони вийшли, дружньо махнувши на прощання барменові, й офіціянт вимкнув радіо. Бар зненацька охопила холодна тиша, в повітрі завис присмак нещастя. «Добром воно не скінчиться», подумав Матьє. Він не зовсім розумів, що ж саме не скінчиться добром: ця бурхлива днина, історія з абортом чи його стосунки з Марсель? Ні, це було щось більш невизначене й набагато ширше: його життя, Европа, цей зловісний і банальний мир. Він уявив собі руду чуприну Брюне: «У вересні буде війна». В таку хвилину в пустельному й темному барі майже починаєш у це вірити. Цього літа в його життя вкралося якесь гниляччя.

— Вона боїться операції? — поспитався він.

— Не знаю, — відчужено сказав Даніель.

— Вона хоче, щоб я одружився з нею?

Даніель зареготався.

— Та хіба ж я знаю, ти, їй-богу, як дитина. Принаймні все не так просто. Знаєш що? Ти повинен побалакати з нею сьогодні ввечері. Не натякаючи на мене, звичайно, а так собі, так, наче в тебе з'явилися сумніви. Вчора в неї був такий вигляд, що навіть дивно, чому вона сама тобі всього не сказала: в неї мов камінь на душі лежав.

— Гаразд. Я спробую розв'язати їй язика.

Запала мовчанка, потім Даніель збентежено додав:

— Ну що ж, моє діло попередити.

— Авжеж. Дякую й за це, — сказав Матьє.

— Ти гніваєшся на мене?

— Та ні. Ти зробив мені послугу, про яку можна сказати: неначе грім з ясного неба.

Даніель зареготався: він так широко роззявив рота, що видно було його сліпучо-білі зуби й горлянку.

Я не повинна була, думала вона, тримаючи руку на телефонній слухавці, не повинна була, ми завжди казали одне одному все, він тепер думає: а Марсель казала ж мені все, ох, він так думає, він знає, тепер він знає, він такий приголомшений, що в нього просто голова обертом іде, і ввесь час цей нечутний голос в його голові, Марсель завжди казала мені все, в цю мить, в цю мить він безперестань звучить у нього в голові, це нестерпно, у сто разів було б краще, якби він мене ненавидів, та він сидів там, на лавці у кав'ярні, розставивши руки, наче щось загубив, втупившись у підлогу, неначе там щось розбилося. Готово, розмова відбулася. Нічого я не бачила, нічого не чула, мене там не було, та розмова відбулася, вона була, слова були сказані, а я нічого не знаю, його поважний голос піднімався, мов дим, до стелі кав'ярні, голос прийде звідти, гучний прегарний голос, від якого завжди вібрують мембрани слухавки, він вийде з неї, скаже: готово, Боже мій, Боже ж мій, що він скаже мені? Я гола-голісінька, я вагітна, а цей голос вийде вбраний із ніг до голови із телефонної слухавки, ми не повинні були, не повинні були, вона майже гнівалася на Даніеля, якщо взагалі можна було на нього гніватися, він такий великодушний, тільки він і піклується про мене, він узяв справу до своїх рук, Арханґел, його прегарний голос промовляв про мене. Жінка, квола жінка, геть безсила і захищена в цьому світі живих людей тільки похмурим і теплим голосом, голос вийде звідтіля і скаже: Марсель казала мені все, бідолашний Матьє, милий Арханґел! Вона подумала: Арханґел, і її очі наповнилися слізьми, солодкими слізьми, слізьми родючости і плодючости, слізьми справжньої жінки після цілого тижня посухи, слізьми ніжної, ніжної захищеної жінки. Він обняв мене, приголубив, захистив з тремтливою сльозою в очах, з ласкою у звивистих складках біля щоки і тремтячою посмішкою на вустах, цілий тиждень дивилася вона порожніми й сухими очима в одну точку вдалині: вони уб'ють його мені, цілий тиждень була вона ясною Марселлю, Марселлю непохитною, Марселлю розважливою, Марселлю-чоловіком, він казав, що я мов чоловік, і от сльози, квола жінка, і дощ ув очах, навіщо ж опиратися, завтра я знову буду непохитна і розважлива, один-однісінький раз сльози, муки, солодка жалість до себе і ще солодша смиренність, ці оксамитні долоні на моїх стегнах, на моїх сідницях, їй хотілося обняти Матьє і на колінах просити у нього вибачення: сердешний мій Матьє, бідолашний мій велетню. Як добре бути під захистком, отримати прощення один раз, один-однісінький раз у житті. Зненацька горло її перехопила думка, оцет струмував у її жилах, сьогодні ввечері, коли він прийде до мене, коли я обніму його за шию, коли поцілую його, то він усе знатиме, і треба буде вдавати, ніби я не знаю про те, що він знає. Ох, ми дуримо його, у відчаї подумала вона, ми ще дуримо його, ми кажемо йому все, та щирість наша напоєна отрутою. Він знає, він прийде сьогодні ввечері, я побачу його добрі очі, подумаю, що він знає, і як же зможу я усе витерпіти, мій велетню, сердешний мій велетню, вперше за все життя зробила я тобі боляче, ох, я на все згодна, я піду до тієї старої, я уб'ю цю дитину, мені соромно, я зроблю все, що він захоче, все, що ти захочеш.

Під її пальцями задзеленчав телефон, вона стисла слухавку.

— Гало! — сказала вона. — Гало, це Даніель?

— Так, — відказав спокійний прегарний голос. — Хто біля телефону?

— Марсель.

— Добридень, люба моя Марсель.

— Добридень, — відказала Марсель. Серце її шалено калатало.

— Вам добре спалося? — поважний голос відлунював їй у животі, це було солодко і нестерпно. — Учора ввечері я запізно пішов од вас. Пані Дюффе, либонь, сварилася б на мене. Та, сподіваюся, вона нічого не знає.

— Ні, — задихаючись, відказала Марсель, — нічого не знає. Вона спала як убита, коли ви пішли…

— А вам? — знай допитувався ніжний голос. — Як вам спалося?

— Мені? Та… непогано. Я, знаєте, хвилююся.

Даніель засміявся, це був розкішний сміх, спокійний і гучний. Марсель трохи розслабилася.

— Хвилюватися не треба, — сказав він. — Все було пречудово.

— Все… справді?

— Справді. Краще навіть, ніж я сподівався. Здається, ми трохи недооцінювали Матьє, люба моя Марсель.

Матьє відчула, як у ній болісно поворухнулася совість.

— Невже? Невже ми і справді недооцінювали його?

— Він перепинив мене на перших же словах, — сказав Даніель. — Сказав мені, що здогадався, ніби щось негаразд із вами, і це дошкуляло йому вчора цілий день.

— Ви… ви сказали йому, що ми з вами бачимося? — запитала Марсель, почуваючи, як їй перехопило горло.

— Звичайно, — здивувався Даніель. — А хіба ми не домовилися про це?

— Авжеж, авжеж… І як він це сприйняв?

Даніель начебто завагався.

— Дуже непогано. Врешті, дуже добре. Спочатку йому все не вірилося…

— Напевне, він сказав: «Марсель казала мені все».

— Так воно й було. — Даніеля, здається, розвеселили ці слова. — Саме так він мені й сказав.

— Даніелю! — вигукнула Марсель. — Мені так дошкуляє совість!

І вона знову почула глибокий, веселий сміх.

— От же цікаво: йому теж. Коли він пішов, то йому дошкуляло сумління. А якщо ви обоє в такому стані, то мені хотілося б заховатися десь у вашій кімнаті, коли він до вас прийде: це має бути пречудова сцена.

Він знову засміявся, і Марсель подумала зі смиренною вдячністю: «Він кепкує з мене». Та враз голос його зробився поважний, і слухавка завібрувала, неначе орґан.

— Ні, справді, Марсель, усе йде пречудово, і знаєте, я радий за вас. Він і слова не дав мені сказати, зупинив на перших же словах і сказав мені: «Сердешна Марсель, я так винен перед нею, я сам себе ненавиджу, та я це виправлю, як ти гадаєш, можу я тут щось іще виправити?», й очі його почервоніли. Він так вас кохає!

— О Даніелю! — вигукнула Марсель. — О Даніелю… О Даніелю…

Запала мовчанка, потім Даніель додав:

— Він сказав, що сьогодні ввечері хоче побалакати з вами від щирого серця. «Ми розітнемо нарив». Тепер усе у ваших руках, Марсель. Він зробить усе, що ви захочете.

— О Даніелю! О Даніелю! — Вона звела подих і додала: — Ви були такі добрі, такі… Мені хотілося б якомога хутчій побачитися з вами, так багато хотілося б вам сказати, а я не можу балакати з вами, якщо не бачу вашого обличчя. Завтра зможете?

Тепер голос видався їй сухіший, він утратив свою гармонійність.

— Ох, завтра ніяк! Звичайно, я теж хотів би якомога хутчій з вами побачитися… Послухайте, Марсель, я вам зателефоную.

— Згода, — сказала Марсель, — телефонуйте, не баріться. Ох, Даніелю, милий мій Даніелю…

— Бувайте, Марсель, — сказав він. — Будьте ж спритною сьогодні ввечері.

— Даніелю! — закричала вона. Та він уже повісив слухавку.

Марсель кинула слухавку і втерла хустинкою вогкі очі. «Арханґел! Він так хутко порятувався втечею, боявся, що я буду дякувати йому». Вона підійшла до вікна і глянула на перехожих: жінки, дітлахи, якісь робітники — усі здавалися їй щасливими. Молодиця бігла посеред вулиці, на руках у неї була дитина, вона щось казала їй, захекавшись, і сміялася. Марсель провела її поглядом, далі підійшла до дзеркала і здивовано подивилася на себе. На поличці в умивальниці у шклянці для полоскання стояли три червоні ружі. Марсель невпевнено взяла одну і несміливо покрутила в руках, а потім заплющила очі й увіткнула її в свої темні коси. «Ружа в моїх косах…» Вона розплющила очі, глянула у дзеркало, поправила зачіску і збентежено посміхнулася своєму відображенню.