Шпиталь

Розділ Х

Була глибока ніч, коли Іван, підскочивши на ліжку, закричав. Світло у цій палаті не вимикалося ніколи і, звівшись на ноги, старий психіатр тремтливими руками намагався вдягнути окуляри.

— Іде! Він іде! — галасував пацієнт.

Обличчя хлопця було спотворене від жаху. Руки затремтіли, погляд метався по стінах. Місяць роботи з пацієнтом виявився марним.

— Що сталося? — допитувався лікар. — Звідки ти взяв? Ми ж говорили — у лікарні вночі працює персонал, хтось міг пройти повз двері.

— Ні… — хлопець весь трусився. — Він там! Він іде, я чую.

Палець пацієнта вказував на стіну, та він не наважувався торкнутися її.

— Іване, — розгнівався лікар, — геть розум втратив?! Там нічого немає. Стіна!

— За нею. Він там.

— Там аптека, вона також у підвалі, але вхід не звідси, а з вулиці. Ти бачив її, сходи йдуть донизу біля головних дверей корпусу. Товщина стін у підвалі не менше метра. Крізь них не можна нічого почути!

— Він іде! — твердив Іван.

— Добре, зараз послухаємо…

Вийнявши з потертого портфеля фонендоскоп, лікар вставив слухавки до вух і притулив мембрану до стіни. Очі його зреагували, і пацієнт це помітив.

— Я ж казав! Ви теж чуєте!

Старий і справді чув якийсь рух за стіною. Навіть можна було сказати — у стіні. Він довго стояв, притуливши інструмент до поверхні, і вслухався. Там монотонно шкребло по твердому каменю, а потім… щось посипалося. Видавалося, що пісок та дрібні уламки сипляться згори і падають на тверду поверхню. Чути було добре і, не довго думаючи, лікар відчинив двері й потяг хлопця за собою. Аптека працювала цілодобово, і коли вони увійшли, працівниця у повній тиші читала книжку. Попросивши її принести аміназин, Фабіровський притулив мембрану до стіни аптечного приміщення, за якою ще дві хвилини тому перебував сам. Звук шкреботіння був дещо іншим, а потім щось посипалося. Він ставав свідком неймовірного — між аптекою та ізолятором, де лише стіна, була якась порожнеча, і там щось рухалось. Здавалося, хтось свердлив згори діру, і вниз сипалося кришево. Він достеменно знав розташування будівель та приміщень у цьому монастирі, адже сприймав цю територію насамперед монастирем, а не лікарнею. Приміщення без дверей… Пацієнт притулився до стіни вухом поруч із фонендоскопом. Він також слухав.

— Так, ніби воно у нашій кімнаті? — несміливо припустив Іван, коли вони вийшли. — Але ж там нікого немає! Ви самі зачинили двері на ключ!

— Правильно, — погодився лікар. — Там справді нічого не відбувається. Зараз повернемось і ти переконаєшся.

— Тоді де воно?

— Подумай, для чого ж тобі голова? — запропонував старий.

— Між аптекою і нами є щось іще? Так виходить?

— Схоже, що так. А нагорі ще донедавна працювали будівельники. А тепер…

— А тепер прийшов Бурбура і хоче дістатися до нас! — вигукнув хлопець.

— Що ти, Йване, — з докором промовив лікар. — Для чого воно йому? Бурбура не вміє ходити крізь стіни. Яка йому користь з того, що влізе туди?

— А якщо вміє?

— Тоді б не свердлив діру. Тоді б і до потаємної кімнати крізь стіну проліз.

Аргументи подіяли, і хлопець знову заспокоївся. Вони повернулися на місце.

— Ти вже не боїшся? — запитав лікар.

— Ні, а що ми будемо робити?

— О, це надзвичайно цікаве питання. Я знаєш, що подумав, Йване? А якщо це та сама свята каплиця із білою глиною, яка рятує від усього? Ти ж пам'ятаєш, я тобі розповідав?

Хлопець ствердно кивнув.

— Ну, ось. Ми мусимо знайти туди шлях. Ось на цій висоті почнемо розбирати стіну. Я вже старий, не зможу. Ти робитимеш. До того ж, сам знаєш — до рятівної глини своїми руками треба дістатися. Завтра інструмент візьмемо, а шафу пересунемо, щоб діру затулити.

— А вона точно там є? — з надією запитав Іван.

— Гадаю, так. Десь же мусили ченці її заховати.

— І що, після цього справді Бурбура мене боятиметься?

— Обходитиме десятою дорогою, — завірив старий. — Але пам'ятай — про усе, що там побачиш — ніколи й нікому. Інакше він тебе знайде.

— Ніколи й нікому… — впевнено прошепотів хлопець.

Робочий день наближався до завершення, коли до палати номер один увійшов консиліум лікарів у повному складі. Бідолаха Труш на цей час поїхав додому спати, виснажений цілодобовим доглядом за родичем, а дружина, яка змінила його на посту, вийшла до магазину.

Поважний старець тихо лежав на ліжку, відчужено дивлячись у стелю, і ніяк не відреагував на появу такої кількості людей. Риси його худого зморшкуватого лиця загострилися, руки спокійно лежали уздовж тіла. Охайна борідка надавала шляхетності старечому обличчю.

— Казимире Львовичу, — звернувся до нього Лужний. — Як ви почуваєтесь?

Лиш тепер старий повернув голову, розсіяно пройшовся поглядом по лікарях, і промовив уривчасто:

— У моєму віці добре себе не почувають.

— Щось вам болить?

— Ні…

— Може, маєте якісь побажання? Чогось хочете?

Тепер пауза виявилася довшою, а потім старий відповів:

— Так. Померти. Більше нічого. Я на своїй землі. Не на чужині. Тепер лиш померти.

— Це вже як Бог дасть, — філософськи зауважив Щерба. — Прискорювати події гріх. Ми до вашого віку взагалі дожити не сподіваємося.

— І добре робите, — спокійно промовив Колісник. — Не варто.

Знову запала пауза, а потім Вадим промовив:

— Казимире Львовичу, не хочемо вам докучати, але у Роздолі всі знають, що ви проектували ці будівлі. Якщо б трапилася така можливість — чи хотіли б ви побачити свої креслення?

— Так, хотів би, — без найменшої затримки відповів старий.

Не кажучи більше ні слова, Лужний витяг проектну документацію і почав розгортати. Ліжко підняли, щоб пацієнт напівсидів, і поклали папери йому на коліна. Одразу ж увімкнули яскраву настільну лампу, спрямувавши світло на креслення. Колісник надів окуляри. Голова його погойдувалася з боку в бік, а пальці на руках несамохіть робили дрібні рухи.

Він гортав сторінки, уважно роздивляючись кожну, і так аж до кінця, поки не перегорнув останню. Здавалося, ця неважка робота відібрала в нього всі сили.

— Вам не погано? — запитав Хижняк.

— Ні, але то не є моя робота. Хтось накреслив оце все з моїх планів. Усе майже так, крім однієї сторінки. Там усе перероблено. Що, воно зараз і справді так виглядає?

— Покажіть, де? — попросив Лужний.

Перегорнувши зо дві сторінки, Колісник вказав пальцем:

— Ось. За мене було інакше. Це дійсно зараз так є?

Консиліум радився довго, адже жоден із тих, хто входив до його складу, не був фахівцем з архітектури. Найбільше старався Хижняк. А коли закінчили обговорення, Вадим промовив, повертаючи папери старцеві:

— Дійсно, тепер це має такий вигляд. Більш аніж двадцять років тому добудували корпус.

— Цього не може бути.

Важко було уявити, що ледь чутний голос немічного старця може звучати так упевнено.

— Але воно так є, — розвів руками Хижняк. — Хочете вірте, а хочете — ні. Нове крило введене в експлуатацію і стоїть досі.

— Такого не може бути, — вперто повторив архітектор. — Оце, що накреслено, не може стояти на цьому місці. Воно б розвалилося. Я знаю.

— Але, тим не менш, стоїть, і ми регулярно там буваємо, — втрутився Цекало. — І навіть працюємо. Ви щось плутаєте.

— Юначе… — голос старого затремтів ще більше. — Я в своїй роботі не помилявся ніколи. Інших креслень у вас немає?

— На жаль, ні, — розвів руками Вадим.

Замовкнувши, старий почав відвертатися до стіни. Сил йому бракувало, і хлопці допомогли, турботливо укривши діда ковдрою. Розмову було закінчено. Вадим дав знак забиратися.

Нарада перемістилася до ординаторської.

— І що? — не міг заспокоїтися Цекало. — Я лише одне зрозумів. Усі аркуші перемальовані зі старої документації, яку робив ще він. Руками, адже комп'ютерів тоді ще не мали. І лишень одна сторінка змінена. Та, де зображено флігель. І кажіть, що хочете, але мені здалося, що її найбільше і хотів бачити Колісник.

— Так, — відповів Хижняк. — Але мені ще інше в очі впало. Старий побачив якусь невідповідність. Ви ж чули? Воно так не може стояти — і крапка. Не дарма Журбенко мову про фахові рефлекси вів. Цей дід скоро Труша не упізнаватиме, а щойно проект побачив — одразу розібрався.

— Але ж будівля стоїть, — заперечив Лужний. — Чи можна вважати, що старець у свої роки ще щось кумекає? Ти як скажеш, Володимире Васильовичу?

— Розум на диво тверезий, — безапеляційно заявив Вересюк. — Що хочете кажіть, а він при повній тямі. І справді упевнений у тому, про що говорив.

— Що ж виходить? — Хижняк збуджено заходив між столами. — Якщо припустити, що Колісник правий, що будівля неможлива у такому вигляді, як накреслено, отже, не правий Замрига. Наш дорогий покійний мер, який проектував і виконував ці креслення.

— Але ж Замрига не був дурнем, — зауважив Щерба. — Можливо, навмисно намалював не так, як належить. Січете? Збудував, щоб гарантовано стояло, а накреслив, як йому було вигідно, з якоюсь певною метою.

Папери знову лягли на стіл.

— Що я вам скажу… — Хижняк, в якого вдома зараз велося власне будіництво, водив ручкою по архітектурних планах. — Нам все це важко оцінити. Хіба взяти і ще раз переміряти. Тут вказані конкретні розміри. Ми не фахівці, тому нам важко розібратися з цими кресленнями на різних сторінках та у різних проекціях. Але ми можемо все переміряти. Візьмемо рулетку і мірятимемо стіна за стіною. Розумію, не скрізь дістанешся, особливо зараз, але можна почати з цього. Можливо, щось і вдасться знайти, якусь суттєву похибку. А там побачимо.

Збігати у госптовари і купити дві рулетки було справою десяти хвилин. Олівцем просто на плані написали перші літери прізвищ присутніх, аби не поплутати, хто що міряє. Ключа від підвального поверху взяли у лаборантки, яка під час зміни завжди ночувала в основній лабораторії і внизу бувала лише у разі термінового виклику до ургентних хворих. Флігель з приймальнею Костогриза вже зачинили і з цим належало змиритися. Усі розійшлися по коридорах, щоб привертати менше уваги. Лише Хижняк залишився в ординаторській і олівцем від руки переносив фрагмент плану на окремий аркуш, щоб не псувати зайвими позначками оригінал.

Труш з'явився несподівано, коли Цекало із Щербою міряли рулеткою у дальньому закутку коридора. Погляд інженера був красномовним. Вадим вийшов з кладовки, яка знаходилася ще далі.

— Чого не спите, Василю Васильовичу? Зайвий догляд за хворим не завжди на користь.

— Я бачу, ви за нього взялися, — похмуро зауважив Труш. — Що ви йому показували?

— Ну ви ж самі просили призначити щось для прояснення розуму. От Володимир Васильович прийшов і обстежив його. І висновок дав, що у дядька вашого розум ще цілком ясний.

— А показували що? — не вгавав інженер. — Якісь креслення.

— Хижняк від своєї будови приніс, — збрехав Лужний. — Бо Вересюк казав, що для проведення тесту найліпше дати щось пов'язане з фахом пацієнта. Він архітектором був?

— Звідки ви взяли? — змінився на обличчі Труш. — Я вам такого не казав.

— Так він сам і повідомив, — почувся ззаду голос Вересюка. — Я його питав.

— Старечі вигадки! — розчервонівся «Вась-Вась». — Бухгалтером ціле життя працював. Кажу вам — старість розум поїла.

— Буває, — знизав плечима психіатр. — Тут справді нічого не вдієш. Ви б додому його забирали.

— Справді, — підтримав психіатра Вадим. — Це найкращий варіант. Хвороб він конкретних не має, а проти старості ліки ще не вигадали.

— Я подумаю, — пообіцяв Труш, роззираючись. — А що ви тут міряєте?

— Коридор перегородити думаємо, ще одну кладовку зробити.

Інженер пішов, а консиліум від гріха перемістився до квартири Журбенка. Зиркнувши на годинник, Вадим простягнув руку.

— Може відкладеш поїздку? — запитав Щерба. — Разом посидимо, поміркуємо.

— Складається враження, що кульмінація не за горами, — додав Вересюк. — Критичний момент, так би мовити…

— Не можу, хлопці. Мушу, — зітхнув Лужний. — Я швидко — туди і назад. Зв'язок по телефону. І про хворих за цими справами не забудьте.

— Удачі, — побажав Ігор.

Якщо над проблемою працює стільки світлих голів, прорив настає рано чи пізно.

Першим знайшов Ігор. З виміряних ним стін в одному з приміщень дві, що сходилися під прямим кутом, виявилися коротшими, ніж на плані. Хоч заміри і могли бути неточними через те, що старі підвальні приміщення мали заокруглені кути, а стіни були не надто прямі, дві стіни вийшли коротшими аж на сімдесят сантиметрів кожна. В сусідному приміщенні був фізкабінет, який стояв зачинений. А от у наступному, ще через одну стіну, розташувалася аптека, що працювала цілодобово, і поки Вересюк відволікав молоду аптекарку, Хижняку вдалося зробити замір. Результат вразив — і тут бракувало семидесяти сантиметрів. Четверту стіну вирахували простим додаванням і знову не дорахувалися майже метра. Журбенко взяв олівець, папір і, ще раз глянувши на креслення покійного мера, почав малювати схему.

Дві базові стіни підвального поверху перехрещувалися під прямим кутом. І в утвореному ними перехресті кожен з чотирьох елементів у реаліях виявився коротшим за своє зображення на будівельному плані. Всі решта розмірів відповідали кресленням з точністю до сантиметра. Більше того, усі кути, під якими сходилися чотири стіни, виявилися більшими, ніж дев'яносто градусів, що, в принципі, було неможливо. До того ж, вони були заокругленими. Такий трюк ще під час будівництва монастиря давав можливість на перехресті цих стін приховати певний об'єм, в якому можна облаштувати невеличке приміщення завширшки півтора метра, а якщо там зменшити товщину стін, то навіть більше.

— Базові стіни у підвалі, усі без винятку, завширшки майже метр. Це ще плюс он скільки…

Присутні чухали потилиці, не здатні повірити у те, що було тепер очевидним. Глибоко зітхнувши, Хижняк взявся перераховувати ще раз.

— Як же могло статися, що досі ніхто не здогадався? — скрушно похитав головою Ігор.

— Чого ж ніхто… — заперечив Дольний. — Замрига покійний, схоже, якраз і здогадався. А може і бачив те, що там є.

— Чого ж не забрав?

— А як забереш? — зауважив Хижняк, який закінчив перерахунки. — Будівництво, повно людей. Головлікар ходить… Богуш, кажуть, у кожну дрібницю носа пхав. Хіба що вночі, але ж за ніч такої стіни не продовбеш. А почнеш рухатися — хтось щось запідозрить. А ще двоє отих. Вони взагалі з нього очей не зводили! От і вирішив Замрига усе чимшвидше приховати, поки ніхто не здогадався, а креслення так переробив, щоб і теоретично цієї каплички вичислити було неможливо.

— А що там нагорі? — намагався згадати Щерба.

— Як що? Флігель у два поверхи. Кабінет головлікаря, відділ статистики, а ще вище…

— Те, що вище, вже не має значення, — перебив Журбенко. — Ви молодші, не пам'ятаєте. Над перехрестям стін мало бути приміщення для зберігання балонів з киснем. А Богуш несподівано, коли вже обидва поверхи вигнали, закомандував свою приймальню туди перенести. Ще пам'ятаю, як з ним скандалив Замрига, казав, що не можна.

— От і відрізав йому шлях до каплиці наш колишній головний, — зробив висновок Дольний. — Я також щось подібне пам'ятаю. Мабуть, готував собі Замрига шлях згори. Комірчина для балонів — хто там буває? Подалі від хворих, у відмежованому приміщенні, згідно з правилами безпеки. А через примху головлікаря упродовж стількох років мер наш дорогий не знав, як туди дістатися. Розумієте?

— І справді. Ви ж бачили з яких каменів фундамент монастиря складено? Цілі брили. Куди крізь них? Та й поклали їх хрестоносці аж ніяк не на бетон п'ятисотої марки. Пересипали лупокою, кожну брилу добирали так, щоб кутик до кутика. Саме так раніше будували. Якщо кілька брил витягти — глядиш, взагалі усе завалиться.

— А ми тепер як мусимо? — міркував уголос Ігор. — Хоч лікті кусай! Навколо каплиці, якщо вона справді там є, робочі приміщення. Та й самі кажете — камені витягувати небезпечно.

— Тепер я розумію, що мав на увазі Колісник, сказавши, що так бути не може. По-перше, триста шістдесят градусів у нього ніяк не складалися. Він знав, що кути там тупі. А по-друге, не може верхній поверх спиратися кутами своїх стін на стелю попереднього! Це ж елементарно! Навантаження повинно йти на стіну нижнього поверха і так аж донизу. А у Замриги як? Треба бути дебілом, а не архітектором, щоб збудувати так, як намальовано. Але він відкрив потаємну каплицю і знав, що стіни верхнього поверху спиратимуться не на стелі попереднього, а на стіни цієї каплиці, а тому це безпечно. Відкритися усе могло, якби документацію перевірив досвідчений архітектор. Того й беріг її немов зіницю ока.

— Проте, вочевидь, якийсь витік інформації таки відбувся, — припустив Дольний. — через те й з'явилися сторонні люди. Гадаю, сталося це через Рябоконя.

— Можливо, — підтримав Журбенко. — Рябокінь прийшов на роботу саме тоді, як здавали в експлуатацію флігель. Його взяли завідувати відділом статистики. Отже, доступ до архітектурної документації він мав одразу. Вирішив скористатися, але самому знань бракувало. Міг з кимось консультуватися. А вже далі — ланцюгова реакція.

— Звідти й потяглося, — упевнено промовив Журбенко. — У такій справі тільки дай привід — охочі знайдуться. А діє кожен залежно від власних можливостей та апетитів. Такі як ми — власними руками і розумом, інші — залякуванням.

— А треті розраховують лікарню закрити, нас поразганяти і тоді вже безперешкодно перебрати тут усе по камінчику, — додав Дольний.

— А усе це разом, якщо у глобальному розумінні, називається гонитвою за «жовтим дияволом», — підбив риску Вересюк. — І залежні від нього практично всі, не виключаючи й тут присутніх.

Коли потрапляєш до рідного міста після довгої відсутності, це завжди бентежить. Та Вадим не відчував нічого особливого, йдучи вокзальною площею і роззираючись на навколишні будинки. Що ж до зустрічі з колишньою — хотілося чимшвидше її відбути, винятково з поваги до минулого.

Якщо розібратися, він був відсутній не так уже і довго. Всього за кілька місяців встиг побувати у далекому зарубіжжі, а потім осів у глибинці. А з цим містом його вже майже нічого не пов'язувало, хіба що спогади. Жінка, яка чекала у кафе, стала йому чужою.

Та щойно побачив її, зрозумів, що поквапився з висновками, і не все так просто. Вона трохи погладшала, проте це їй навіть личило. Виглядала впевненою і невимушеною.

— Привіт, — сказав Вадим, сідаючи навпроти. — Гарно виглядаєш. Заміж за олігарха вийшла?

Її щирий сміх тільки підтверджував зміни.

— Чому за олігарха? Я ж не в хутрі та діамантах.

— За іншими ознаками здалося.

— Якими ж, цікаво?

— Надто упевнено почуваєшся, — пояснив Лужний.

— А… ну є трохи. Заміж не вийшла. Олігархи не з такими, як я, одружуються, та й мені це не потрібно.

— Гаразд, — припинив порожні розмови Вадим. — Тобі щось замовити? Каву? І давай швидше до справ.

— Діловий підхід, — знов засміялася Алла. — В Америці навчили? Я вип'ю кави. Але сама замовлю, якщо ти не проти.

— Отже, давай до справи, — продовжувала вона. — Я хотіла б відповісти на твої запитання, які ти мені дуже часто ставив і через які нервувався та ображався на мене.

— І заради цього треба було їхати в таку далечінь? Чого не по телефону?

Вадим не приховував невдоволення, і вона здивовано повела бровами.

— Ти також змінився…

— Нічого дивного. Життя змінює усіх. То що далі?

Відчуття, що марно втрачає час, затопило його з головою. Схоже, в цієї жінки виникла якась тимчасова потреба у ньому, а коли вона зникне, то зникне і сама Алла, як це бувало досі не раз. Та тепер це вже не так важливо, адже колишні почуття вмерли. Тому думки про Труша, Колісника та двох невідомих кривдників продожували вирували в його голові, коли Алла почала свою розповідь.

…Два роки тому вона глибоко вкололася голкою, коли робила ін'єкцію. Отримавши результати обстежень пацієнта, вона втратила під ногами землю. Виявилося, що хлопець був інфікований ВІЛ. За правилами, вона мала звернутися у відповідну інстанцію для обстеження і профілактичного лікування. А тоді, коли стався прикрий випадок з використаною голкою, це мало бути зафіксовано у відповідному акті так званих аварійних станів, що дозволило б у випадку її інфікування отримати відповідну допомогу, адже випадок стався під час виконання службових обов'язків.

Усі нюанси катастрофи Вадимові не треба було пояснювати, адже він і сам варився у цьому котлі, а тому надто добре все розумів. У повсякденні з медпрацівниками нерідко трапляються випадки, які підпадають під визначення «аварійний стан». Оформити належним чином бодай один буде означати, що потім впродовж місяця, а то і більше доведеться давати пояснення в різних інстанціях. Виконання ж обов'язків при цьому ніхто не відміняв, а так звана державна допомога у подібних випадках більш ніж символічна. Усе це й змушує медиків заплющувати очі на подібні речі й сподіватися виключно на Бога.

Тож після отримання трагічного для медсестри висновку серологічної лабораторії перед нею відкрилося дві перспективи. Перша — написати заяву про те, що сталося, і таким чином втратити роботу, навісити на себе відповідний ярлик, зате отримати превентивне лікування з невизначеними результатами. Другою була та сама надія на Бога і власне везіння, адже не кожен, хто вколовся інфікованою голкою, отримує ВІЛ. І тоді є ймовірність залишитися на роботі, у колі колег та друзів, зберегти фінансовий стан, обстежуючись щомісяці упродовж цілого року.

З двох можливих варіантів Алла обрала другий. Відтоді життя перетворилося на очікування. Вона здавала аналіз і, отримавши негативний результат, зустрічалася з Вадимом, часто-густо знімаючи стрес алкоголем. А потім упродовж чотирьох тижнів уникала зустрічей, готуючись до дня, який міг перекреслити решту її життя.

— Ось, виявляється, яке пояснення сексу за твоїм суворим розкладом… — вражено вимовив Вадим.

— Так. Усе моє життя відтоді набуло чіткого розкладу. Він визначався отим страшним днем, коли, переживши усі можливі й неможливі потрясіння в очікуванні результатів аналізу, я дозволяла собі зустрітися з тобою, адже на цей момент точно була здоровою і не могла тебе інфікувати. Потім починалося все спочатку.

Взявши сумочку, Алла витягла з неї купу паперів і поклала перед ним на стіл. Це були роздруківки результатів її анонімних обстежень. Він мовчки переглядав аркуші.

— А ось останній. Його я зробила вже офіційно, коли усе скінчилося. Так, для страховки і самозаспокоєння. Ще два місяці чекала, хоча вважається, що рік — це достатньо.

— І ти мовчала… — тільки й зміг вимовити Вадим.

— А що я мала робити? — здивувалася вона. — Сказати тобі?

— Звісно.

Тепер замислилася Алла. Довго розмішувала цукор у філіжанці, прокручуючи в голові нещодавні події. А коли почала говорити, голос її вже не звучав так упевнено:

— Знаєш… я загалом багато дурниць наробила. Мені заціпило. Світ згас. Наче подих з могили відчула. Того й втратила розум. Здається, у медицині працюєш, а багато чого не знаєш. Наприклад, імовірність такого зараження досить низька, а превентивне лікування дуже часто ефективне. І навіть якщо ти інфікувався в останньому притоні або при введенні наркотиків — препарати однаково отримуєш безкоштовно. І маєш право і надалі працювати у медичному закладі. Ти знав про це?

— Чесно кажучи, ні, — здивувався Вадим. — Це дійсно так?

— Дійсно. Про все це я довідалася, коли одного разу ввечері зовсім впала у відчай. І тоді я зареєструвалася на сайті української мережі ВІЛ-інфікованих людей. З деякими й досі підтримую зв'язки. Очі багато на що відкрилися. А ти кажеш — «заміж за олігарха»… Трапляються в житті ситуації, що змінюють статус та світосприйняття. На той час більшість дистанції вже було пройдено, і я вирішила нічого не міняти. А якби ти покинув мене через це? А якби розповів комусь? Що б я робила? Уяви — всі за спиною перешіптуються і мало хто вірить, що сталася ця біда на робочому місці. Хтось, може, і пожаліє, а більшість злоститимуться. Таке наше суспільство. Що мені тоді — вішатись?

— Ти справді гадаєш, що я міг би так зробити? — вражено запитав Вадим.

— Не знаю. Напевно, ні. Але… коли йдеться про надважливі речі, людині властиво сумніватися більше, ніж зазвичай. І краще усе зважити, адже помилка може коштувати надзвичайно дорого. Тож не дивуйся, що я тобі не довіряла. Ти також мені не вірив. Хтозна що думав.

— А як було не думати?! — скинувся Вадим так, що на них звернув увагу бармен. — Як було не думати? Згадай свою поведінку!

— Але ж ти тепер бачиш, що помилявся. Не варто бути занадто впевненим у своїх припущеннях. Не треба думати, що все на світі розумієш. А щодо причини, з якої я не поділилася, то тут навпаки йдеться про довіру.

— Як це? — не зрозумів Лужний.

— Не виключала, що ти мене покинеш, але скоріше боялася того, що навпаки, якщо підтвердиться найгірше, то не зможеш зробити цього і колотитимешся біля мене решту життя, бо ти ж людина обов'язку. І якби результати були позитивними, в той же день сама б покинула тебе. Але доля таки виявилася поблажливою до мене, в усіх відношеннях.

Вадим піднявся з місця і пішов до барної стійки. Повернувшись, сів і сховав обличчя у долоні.

— Куди ти бігав? — запитала вона.

— Випити замовляв. Мене аж трусить.

Вадим замовк надовго, погойдуючи маслянисту рідину у келиху. Пив маленькими ковтками. Те, що він почув, відсунуло лікарняні перипетії на задній план.

— То як? — запитала Алла, так і не торкнувшись свого келиха. — Тепер, коли ти все знаєш, не хочеш залишитися бодай на пару днів і подумати, як бути далі?

— Не знаю, — зрештою спромігся відповісти Вадим. — Якби ти розуміла, що я пережив, то не дивувалася б. Знаєш, коли я ще був тут, сподівався, що все владнається. А потім зрозумів, що в мені наче щось надломилося. І хоч я тепер дізнався про причини твоєї поведінки, як мені повернути ті почуття? Не впевнений, що це можливо. До того ж… Тепер я не те, що до олігарха не дотягую — взагалі голий та босий.

— Що ти маєш на увазі? — не зрозуміла Алла.

— Коли мені урвався терпець, я спробував остаточно тебе покинути, але з'ясувалось, що це не так легко. Тому й вирішив податися світ за очі. Продав усе, оформив виїзд до Сполучених Штатів. Організатори виявилися шахраями і я все втратив. Тепер нема ні машини, ні житла — нічого. Лише руки, якими можу працювати, що й роблю. То ж твоє бажання все мені пояснити вже не актуальне.

— Ти… серйозно? — не повірила вона.

— Куди вже серйозніше. Тож, якщо не знайдеш собі олігарха, будь-який інший варіант однаково кращий за мене.

— І ти не збираєшся сюди повертатися?

Вадим розумів, що розповідь про зміни у його житті не вкладається їй у голові. Від цього та від випитого коньяку стало навіть весело.

— А я взагалі тепер ніхто і нікуди не збираюся. Живу як живеться, роблю, що можу. Живу сьогоднішнім і максимум завтрашнім днем. Ну, мав, щоправда, мрію відшукати тих шахраїв, та видно не судилося. Ну що, вип'ємо за удачу?

Він підняв келих із залишками коньяку і зазирнув їй у вічі. Прочитати щось у них завжди було важко. Тепер тим паче. Вона виглядала зосередженою. Про що вона думала?

— Так, за удачу, — проковтнувши коньяк, Алла дивилася так само серйозно. — А де ти тепер живеш?

— Я ж казав — у Нижньому Роздолі. Винаймаю квартиру. Житло там дешеве. Дві кімнати, дуже близько до роботи. Будинок старий, під справжньою черепицею. Є газ, вода.

— Цікаво, — брови її поповзли вгору. — І що, в гості мене не запросиш?

— Не знаю, — зітхнув він. — Я відвик від тебе. До того ж…

— Що?

Вадим підвівся і взяв сумку, завагався, та все ж промовив:

— Буду до кінця чесним. Навіть сам собі не можу з упевненістю сказати, як повівся б, станься з тобою ця біда. Не сказав би нікому — це точно. А от стосовно решти…

— Так нічого ж не сталося! — щиро здивувалася вона. — Невже ти мене виженеш, якщо візьму і приїду?

Замість відповіді він подивився на годинник.

— Час минув швидко. Мушу вже йти на поїзд. Не проводжай. Дай мені оговтатись.

Нахилившись, він поцілував її, але нічого не відчув. У голові все перемішалося.

Провідниця у вагоні неабияк здивувалася, коли культурний і тверезий з вигляду пасажир у такий ранній час попросив постіль.

Відділення мирно засинало. Женя сиділа у сестринській і доклеювала аналізи, аби вранці мати можливість довше покуняти. Тяжких пацієнтів не було, і ніч обіцяла бути спокійною. Радіо тихенько бубоніло в кутку на столі. Баба Жанна, повозивши шваброю по коридорах, спала у клізмовочній на кріслі. Очі медсестри помалу заплющувалися.

Відчуття, що хтось вовтузиться біля вхідних дверей, миттєво її розбудило. Підвівшись, вона прислухалася, а потім, взувши капці, швидко рушила до виходу.

Скрізь було тихо і, перечекавши хвилину, Женя вже збиралася повертатися до себе. Та у замку знову зашкреблося, а потім клацнуло. Хтось намагався відчинити двері з того боку. Жоден з лікарів, включно із завідувачем, не мав ключа від вхідних дверей. Адже він був не потрібний, бо персонал перебував на місцях цілодобово, і двері зачинялися лише зсередини. Женя навіть не могла б упевнено сказати, чи є десь узагалі ключ від зовнішнього замка.

Клацнуло ще раз, і двері почали прочинятися, а медсестра так і застигла посеред коридора, дивлячись на непроханих гостей. Обоє були в темних куртках, накинутих поверх футболок і, здавалося, зовсім не здивувалися її присутності. Один з них вже тис на ручку замка, зачиняючи відділення зсередини.

— Хто ви такі і що тут робите? — прорізався нарешті голос у Жені.

— Тихо, пані, не треба кричати, — попросив перший. — Якщо проблем не хочете.

Говорив він надзвичайно переконливо.

— Ідіть звідси, — сказала медсестра. — Я встигла у поліцію подзвонити, щойно шарудіння почула. Тут недалеко, вони швидко приїдуть.

— Зараз побачимо, — тихо промовив другий.

Один із зайд обхопив її за шию, і вони усі разом пішли до сестринської. Мобільний телефон лежав на столі і перший, продивившись останні дзвінки, лише посміхнувся.

— Я дзвонила по стаціонарному… — пробелькотіла Женя.

— Значить так. Або ти нам допомагаєш, або ми самі все зробимо, а потім відріжемо тобі вуха, ніс і усе, що стирчить. Ясно?

Женя злякано принишкла.

— Пацієнт, який з Америки приїхав, де лежить?

Її здивування звучало непідробно:

— З якої Америки? Нема тут таких.

— Старий дід. Родич вашого працівника Труша.

— Я… не знала, що він з Америки… — ще тихіше прошепотіла Женя.

— Лежить де? — втрачаючи терпець, по складах повторив здоровидло.

— Вже не лежить. Забрали… — схлипнула медсестра. — Ще в обід. Не чіпайте мене… Будь ласка.

— Ах ти ж, сучко, — знову зловив її бандит за шию, виводячи назад до коридора. — Я казав, що зроблю з тобою?

Ніж з'явився у його руці, і вона скулилася, заплющивши з переляку очі.

Позаду почувся рух. Обоє одночасно повернулися, а Женя розплющила очі. Грізно тримаючи напереваги свою велетенську швабру, з клізмовочної виступала баба Жанна.

Надворі давно було темно, а він продовжував перекладати папери, розкидані по усьому столу. Голова не працювала. Після наради в облдержадміністрації Костогриз ніяк не міг зібратися з думками. Фінансування лікарні урізали так, що перспектива подальшого існування видавалася неможливою. Усе йшло згори. Місцеві ж чиновники та депутати спромоглися лише на мовчазну згоду. І марно було на щось сподіватися. Люди цієї категорії не тільки не вміли приймати конструктивних рішень, а навіть подбати про свій завтрашній день були неспроможні.

Щоб вижити за такої ситуації, належало миттєво щось скорочувати. Але що? Як визначити, що менш важливе для людини — права рука чи ліва нога? Чи варто віддати нирку, адже худо-бідно можна якось прожити й з однією? Можливо, за рахунок скорочень вдасться протриматися ще рік чи два. А може вже за півроку приїде чергова комісія і заявить — та у вас же не всі підрозділи є! Кому потрібна така лікарня?

Увімкнувши чайник, Костогриз пошукав цукор, та не знайшовши, вимкнув чайник і склав усі папери на купу. Завтра загальна п'ятихвилинка. І усе те, почуте сьогодні, треба донести до колектива. Якщо піти додому просто зараз і випити снодійне, о сьомій можна прокинутися у більш-менш пристойному стані.

Та найбільше глупство, почуте сьогодні, ніяк не йшло з голови. Виконувач обов'язків голови міськради, присланий Моцуром, оголосив, що після закриття головного корпусу шпиталю планується відкрити в ньому музей історії краю, щоб розвивати туризм, ну і, звісно, з патріотичних міркувань. Те, що в місті не працює жодне підприємство, а бюрократична надбудова живе виключно з надходжень заробітчан, які гарують як не в Москві, то на португальських будівництвах, анітрохи його не бентежило. Відкриття музею було надважливою справою. Ідея належала славнозвісному шанувальнику пиріжків, голові обласної адміністрації, який і збирався спонсорувати більш ніж сумнівну ініціативу.

Залишалося тільки шкодувати, що імовірність того, що він удруге вдавиться у межах Нижньороздольського району, була надзвичайно мізерною. Зачинивши кабінет, головний пішов до машини. Було спекотно і, опустивши бокове скло, він виїжджав з території. Авто, що було припарковане у сліпому закутку між огорожею лікарні та сусідньою ділянкою, здалося знайомим. Джип, що стояв у такому дивному місці, скидався на той, що не так давно посеред ночі прибув на перемовини у полі. Заглушивши «Ниву», Костогриз перекрив чужій машині можливість здати назад і повернувся до лікарні.

Посмикавши двері флігеля, він повернув ліворуч і зробив те саме з дверима до підвального поверху. І тут зачинено. Якісь звуки долинали з хірургії. Він прискорив крок і взявся за ручку. Двері не відчинялися. В таку пізню годину це було не дивно, проте всередині щось відбувалося. Приклавши вухо, Костогриз почув крики. Смикнув сильніше, а далі розбігся і протаранив двері плечем, а наступним ударом висадив їх.

Від картини, що відкрилася перед ним, він на мить розгубився. Баба Жанна вимахувала своєю шваброю ще радянського виробництва, намагаючись дістати здорованя, який тримав її ззаду. Інший нападник тримав за шию Женю, погрожуючи ножем хворим, які повиходили з палат. Упізнавши обох нападників, Костогриз схопив операційну каталку, що стояла біля стіни і, набираючи швидкість, погнав просто на них. Баба Жанна видиралася, обтоптуючи ноги кривднику, і тому не вдалося її розвернути, підставивши під удар замість себе.

Сили удару каталкою з лихвою вистачило, аби збити зайду з ніг. Схопивши з каталки ноші, Костогриз жбурнув ними в іншого, намагаючись не потрапити в медсестру. Закричавши не своїм голосом, Женя таки видерлася і чкурнула коридором у напрямку операційної. Бандит, що підводився з підлоги, витяг з кишені пістолет.

— Так, доктор, ми йдемо, спокійно, — той, хто відбив ноші, намагався заспокоїти й свого подільника. — Всі заспокойтеся! Ми виходимо. Відійдіть від гріха подалі.

— Старого сюди! — гарчав інший, озброєний. — Де архітектор? Всіх завалю! Де палата?!

— Пізно, — промовив Костогриз. — Не знаю, хто вам потрібний, але ви вже нічого не встигнете. Сюди їде поліція. Якщо хочете — тікайте.

Другий виглядав явно розумнішим. Схопивши товариша, він потяг його до виходу.

— Усім зачинитися в операційній! — скомандував Костогриз. — Кого вони шукають?

— Діда того столітнього! — крізь сльози пояснювала Женя. — Трушевого родича! У першій палаті він.

Заскочивши до палати, головлікар схопив старого на руки і побіг із ним у напрямку операційної з глухими дверима.

— Вже виїхали! — кричав йому у саме вухо хтось із хворих, кульгаючи слідом. — Щойно ще раз дзвонив! Зараз будуть!

Відкривши вікно операційної, дівчата намагалися хоч щось побачити. Увімкнулися фари. Завівся двигун і одразу заскреготало. Не сподіваючись відсунути «Ниву», джип рвонув уперед, зминаючи лікарняну загорожу та клумби.

— Не дадуть власною смертю померти, — відхекувався Костогриз. — Рік-два зачекати. Мусять добивати — машинами давити, з пістолетів лякати…

— Шановний… — обізвався слабким голосом Колісник з операційного столу. — Дякую, що врятували, але то вже було не обов'язково. Я рік-два вже не проживу…

— А я батьку, зовсім не вас мав на увазі, — сумно відповів головлікар.

У лікаря робота — це найголовніше у житті. Навіть тоді, коли не тримають втомлені ноги, заплющуються очі і бракує моральних сил. Її не перекладеш на колег або підлеглих. Звісно, це не через клятву Гіпократа, як думає дехто, і не жага заробітку, як упевнена більшість. Це особливість фаху. Хто з цим не справляється, — відсіюється на ранніх стадіях опанування професією. Ті ж, хто протримався десяток-другий років у практичній медицині, не всидить вдома, не перевіривши, що робиться у відділенні.

Ноги Вадима не несли, а в голові гуло, він зійшов з поїзда і швидко йшов вулицею. Було вже темно. Годину тому він поговорив по телефону з Хижняком, тому зараз збирався повернути праворуч, до будинку під старою черепицею. Та щось потягло ліворуч, у бік лікарні. Навряд чи це була недовіра до колеги, швидше та сама фахова особливість. А ще принцип, у правдивості якого переконував увесь професійний досвід — робота хірурга лікує не лише пацієнта, а й самого лікаря. Хоч як дивно, але це щира правда.

Він швидко йшов поміж кривими парканами до тильного виходу зі шпиталю у напрямку освітлених вікон. Несподівано просто перед ним засвітилися ще два вогні. Заревів мотор, автомобільні фари вихопили фрагмент лікарняної території, і машина, шурхнувши колесами, смикнулася вперед, зминаючи огорожу, кущі та клумби. Заскреготало залізо. Подумавши про те, що дебіли, сідаючи сп’яну за кермо, не дають медикам залишитися без роботи, він автоматично зробив ще пару кроків у тому ж напрямку і закляк. Усе відбувалося миттєво. Протаранивши кущі, авто полетіло просто у ставок. Шубовснуло так, що бризки, здавалося, сягнуть будинків. А потім усе стихло. Нічого не булькало, ніхто не талапав по воді. О, Боже…

Витягши з калюжі цеглину, яку хтось кинув туди, щоб на неї наступати, Вадим кинувся крізь зруйновану огорожу. Кола на воді ще не вляглися, і метрів за чотири від берега щось велике і темне зникало під водою. Тепер вже почало булькати! Вода завирувала, здійнявся фонтан, і на поверхню, гикаючи, виринув чоловік. Якусь секунду він не міг прийти до тями, а потім поплив до протилежного берега, що виявився зовсім поруч. Видершись, невдаха дременув, не розбираючи дороги. Вадим застиг на березі, роззявивши рота. Булькання помалу заспокоювалося, коли страшна думка прорізала його свідомість. Той, хто видерся з машини, з'явився справа за ходом її руху. Тобто, це був пасажир. Отже, там має бути ще один?! Той, хто за кермом!

Вільною рукою він вийняв з кишені телефон і кинув на траву. Зробив нерішучий крок, а потім поліз у воду. Вода одразу ж сягнула шиї, а далі довелося плисти. Скоро наштовхнувся на дах машини, який ще був над водою. Схопившись за якийсь рейлінг, Вадим товк цеглою у вікно, намагаючись виламати його цілком, аби не порізати рук, а потім відчув, що під рукою вже м'яке. Відкинувши цеглину, він потяг потопельника крізь вікно. Схопивши за одяг, Вадим вперся ногами у рамку вікна і щосили потяг чоловіка на себе. Це вдалося. Відштовхнувшись від машини, Вадим разом з постраждалим поплив до берега. Врятований кашляв та блював, але намагався колотити по воді ногами.

Мало не розчавивши ногою власний телефон, рятівник перевернув невдаху обличчям донизу і підставив під його живіт своє коліно.

— Я в нормі… Жорику, не чіпай… Думав, що мені триндець…

Несамовитий кашель викинув залишки води з його легень, після чого нещасний перевернувся на бік і затих. Намацавши телефон, Вадим посвітив йому в обличчя і відчув, що, як образно описала йому сьогодні Алла, втрачає під ногами землю, точніше, під задницею, бо ж він сидів. Просто на нього, зіщулившись, дивився той, кого належало вважати подарунком долі: один з двох київських аферистів — поплічників Жанни, винних в усьому…

— Не світи, Жорику, треба валити, хер із ним, з джипом! Документи забрав?

Не довго думаючи, Вадим з усієї сили зацідив йому в щелепу, аж заніміла рука. Ремінь не хотів витягатися з штанів, тому, покинувши невдалі спроби, він знову схопився за телефон.

— Андрію! Чуєш мене? Ану, бігом! Кидай усе і за хвилину щоб був біля заднього входу! Машиною!

Він зав'язував якісь незрозумілі вузли навколо рук врятованого і полоненого в одній особі його ж ременем. Чеканню, здавалося, не буде кінця, аж ось, нарешті, світло фар показалося з-за рогу. Чути було, як колеса підстрибують на вибоїнах. А з протилежного боку по стіні найближчого корпуса вже метались відблиски від поліцейської мигалки…

Лише коли наряд увійшов до відділення, головний лікар дав волю нервам. Женя ж, навпаки, заспокоїлася і розповідала про все слідчому. Хворі тинялися коридором. Колісника занесли назад до палати і міряли йому тиск. Здавалося, з усіх присутніх, він один зберігав найбільший спокій.

Валігура примчав за десять хвилин. Невдовзі прибули експерти. На клямках висаджених головним лікарем дверей знайшлося стільки відбитків, що навряд чи був шанс ідентифікувати нападників. Питання постало одне — чи хтось упізнав бандитів?

Схопивши Валігуру за рукав, Костогриз потяг його у кут.

— Не знаю, навіть, як бути, Дмитре Івановичу, — невпевнено почав головлікар. — Я, звісно, не бачив, темно тоді було, але голос… У полі ми довго розмовляли, а зараз чув лише кілька слів, та… здається, вони. І машина схожа. Словом, не можу від тебе приховувати. А чи офіційно заявляти… Тоді треба і про зустріч у полях. Як скажеш?

— Гаразд, подумаємо, — пробурмотів слідчий. — А номери машини?

— Не бачив, — зізнався Костогриз.

— Це тоді, а зараз?

— Не запам'ятав, — розвів руками той.

Разом із слідчим вони рушили у двір.

— Івановичу, джип в озері, — сказав хтось із експертів. — Хлопці тягача шукають.

— Чи може хтось сказати, що бачив нападників раніше? — капітан з відділку продовжував опитування.

— Є одна людина!

Баба Жанна йшла до оперативника, так і не випускаючи з рук своєї швабри.

— Хто?

— Дід у першій палаті їх знає.

Вигляд старого справив на капітана враження.

— Кажуть, дідуню, що ви десь бачили цих хлопців, що вдерлися до відділення?

— Так, — слабким голосом відповів старий.

— І де ж? — всівшись на стілець, що стояв біля ліжка, і виставивши з палати зайвих, оперативник вже витягав із теки чистий аркуш.

— У Бостоні, на східній сто сорок третій авеню. Апартамент ей пі девяносто шість.

— Ви марите? — скривився капітан. — Скільки вам років?

— Сто чотири, — незворушно відповів Колісник.

— Тьху… — капітан підвівся зі стільця і рушив до дверей.

— Як знаєте, — прорипів старий. — Якщо завтра помру, то взагалі нічого не довідаєтесь…

Операція визволення «міцубіші» забрала півночі. Лише повернувшись до відділення, Костогриз відчув, як тремтять коліна. Руки й ноги заслабли, зробилися ватяними.

— Принеси водички попити, Женю…

Він присів у холі між сестринською та перев'язочними і відкинув голову назад, розминаючи шию. Згори з образа в рамці просто на нього дивилися святі очі. Думки, що виникли, коли зустрівся поглядом з тими очима, були цілком закономірні. Нещастя валилися на його шпиталь одне за одним. І кожне наступне за масштабом перевершувало попереднє. Це було ніби попередження вищих сил, які терпляче підштовхували до правильного рішення. Треба давно вже зробити так, як зробив Гайда. Тривалий час він опирався тому, що підказувало йому провидіння.

Випивши склянку холодної води, головний знову звів очі. «Почекай ще три дні. Я все зрозумів. Обіцяю Тобі. Завтра колегія, де я маю довести до відома усіх нові вказівки начальства. Післязавтра мушу завершити дрібні справи. Третього ж дня…».

Діставшись свого кабінету, Костогриз витяг аркуш, ручку і почав писати заяву на ім'я нового начальника управління…

Обм'якле тіло із зв'язаними за спиною руками вмостили у Щербиному підвалі серед мішків бараболі та домашньої консервації. Сам господар нервово тупцював у тісному приміщенні.

— Тільки не кажи, що не впізнаєш мене, — гамуючи лють, порадив Лужний.

Полонений вдивлявся у незнайомі обличчя, щиро намагаючись згадати, тільки йому це не вдавалося.

— Не знаю вас, хлопці, — похитав він головою. — Дякую, що врятували, але тепер розв'яжіть, доки я не розізлився, і будемо здорові. Трохи оговтаюсь — розрахуюся. Зараз нічого не маю — усе потопло.

Він вигнувся, підставляючи руки.

— Не впізнаєш? — обурився Вадим. — Київ згадай. Куди ти мене мав відправити? Де влаштувати?

— Він справді не петрає, — знизав плечима Щерба. — Хіба не бачиш?

— Нехай мізки напружить! Згадав? Через Жанну я з вами домовлявся. З тобою і з тим дебілом, який тебе в машині покинув.

Поступово розумовий процес зрушився.

— А… Б-лін… як тебе… Владислав, здається?

— Вадим.

— Точно! Так ти у Штатах мав бути давно! Звідки тут узявся?

— Нарешті, — зрадів Лужний. — У тому-то й справа, що мав бути. Але ваші папери там забракували і мені дали копняка під зад. А вас вже немає. І гроші накрилися.

— Хіба то гроші? — пхикнув полонений. — За двадцять штук такий рейвах здіймати.

— По-перше, двадцять п'ять, — не погодився Вадим. — Плюс побічні витрати. Про моральні збитки я вже мовчу. А по-друге, залежить від того, чиї вони. Чув, у ваших колах і за менше на «лічильник» ставлять.

— То ви мене хочете поставити? — засміявся гість, під яким вже утворювалася калюжа. — Хлопці, давайте, розв'язуйте — і на вихід. Буде тобі твоє бабло. Пацан сказав — пацан зробить.

— Гімно ти розквашене, а не пацан, — похитав головою Вадим. — Читав «Дванадцять стільців»? Спочатку стільці, потім — гроші. А крім того, ти нам розповіси про все, що тут робив, що мав із покійним Замригою, чого тиск на шпиталь організовував. І так, щоб ми зрозуміли й повірили.

Почувши сигнал, Щерба витяг телефон. Двічі мугикнувши у трубку, він запхав його назад до кишені і запитально подивився на колегу.

— Костогриз дзвонив. Ці двоє, виявляється, вчинили розгром у нашому відділенні. І, намагаючись втекти, в ставок заїхали.

— Ого! — здивувався Вадим. — А що ви там робили?

— А ти відвези мене до ментури — я слідакові розкажу, — захихотів невдаха.

— Не діждеш, — похитав головою Вадим. — От куди-куди, а до відділку ми тебе не відправимо. Не хочеш співпрацювати — вчинимо інакше. Знаєш як?

Той дивився з неприхованою зневагою, та тим не менш в очах майнула тінь остраху. За ким гріхи — той завжди боїться.

— Ми в інтернеті твоє фото викладемо. А завтра, коли машину витягнуть, то і її там покажемо. І повідомлення дамо, що знаємо, де ти знаходишся. Влаштовує такий варіант?

— І що? Кому ваша об'ява потрібна?

— Не знаємо точно, кому, — долучився Щерба. — Але декому дуже потрібна. Швидко приїдуть. Не те слово — прилетять!

— Ну, ми попередили, а ти — як знаєш, — чемно посміхнувся Вадим. — Пішли до комп'ютера.

Зачинити ляду вони не встигли.

— Ей, мужики! — загукав з глибини бранець зовсім іншим тоном, у якому вже не було жодної зверхності.

А коли обоє спустилися по драбині на дно імпровізованої в'язниці, він промовив:

— Гаразд. Буде тобі тридцять штук. Дайте «чистий» телефон з новою картою. І штани з мене зніміть. Сцяти хочу.

Житло колишнього анестезіолога тепер майже щодня нагадувало розбурханий бджолиний вулик. Ближче до вечора у його досить просторій квартирі в старому будинку збиралися одні й ті самі люди. Ті, хто вдень працювали разом і мало що важили одне без одного, адже медицина — справа колективна. Вони сходилися, хто коли зможе, кожен приносив з собою якісь наїдки — від шматка голландського сиру, купленого по дорозі, до пирога на цілу пательню, спеченого заздалегідь, адже розуміли, що у цьому домі покличуть до столу кожного — хоч скільки б гостей зібралося.

Сам Журбенко тепер практично не з'являвся надворі, ледве встигаючи опрацьовувати за день різного роду дані, зібрані колегами. Люди, що збиралися тут, попри усю свою зацікавленість та залежність від «жовтого диявола», не мали змоги у робочий час розмірковувати над сторонніми проблемами, адже від їхнього сумління напряму залежало життя та здоров'я інших. Тому той, у кого жорстока доля відібрала можливість займатися улюбленою роботою, перетворився на мозковий центр стихійної корпорації і зранку до вечора просіював, порівнював та аналізував назбирану колегами інформацію.

— Лікарю, що, сусід наш помирає? — запитала того дня Хижняка літня жінка у фартуху, визирнувши з відчиненого сараю, де поралася по господарству.

Роман саме виходив з машини, щоб відкрити ворота і заїхати під журбенкові вікна. Ще троє сусідів, які мудрували поруч над колесом «копійки», підняли зацікавлено голови. Двоє інших, що стояли поряд зі стареньким «опелем», тримаючи в руках по пляшці пива, також мовчки дивилися на лікаря і його дивовижну машину.

— Чого ви так думаєте? — не зрозумів Хижняк.

— Та стільки лікарів щодня до нього ходить, усі щось несуть.

— Він, пані, ще нас усіх переживе, — засміявся Роман.

— А чого ж забігали? — не повірила баба.

— На трав'яну медицину переходимо, — авторитетно заявив той. — Як лікарню закриють, бо ж нікому вона тепер не потрібна — коштів не виділяють, народ мовчить — тоді всі свої болячки травами лікуватимете.

— А як операцію робити треба? — не повірила жінка.

— В область повезуть. Там клініки великі та й лікарі розумніші.

— Смієтеся, лікарю, з мене? — обурилась баба. — Гадаєте, я зовсім стара і темна? Минулого року мого племінника машиною збили, то ледь до нашої лікарні довезли. А до області по наших ямах на чому повезуть?

— Тим не менш, — знизав плечима Роман. — Це не я придумав.

— Вони що — зовсім подуріли?! — не вгавала жінка. — А я туди за які гроші поїду? І хто мене там відвідуватиме?

— От підіть і спитайте, — не витримав Хижняк. — А то мовчите завжди, мов риби, а як вже щось станеться, тоді хтось вам винен…

Прочинивши ворота, Роман рушив до свого авта та завмер від шоку, побачивши картину, що розгорталася перед ним. Його новий китайський джип почав рухатися з місця у напрямку журбенкової залізної загорожі. Ще не звикши до автоматичної коробки передач, відволікшись на бабцю, він просто забув перемкнути важіль на «паркінг» і залишив машину на увімкненій передачі з працюючим двигуном. Доріжка, по якій він заїжджав, йшла вгору, завертаючи у ворота направо, і зусилля двигуна, поки ніхто не тис на газ, бракувало для подолання підйому. Тому авто й застигло на місці, коли Хижняк неквапом відчиняв ворота, теревенячи з сусідкою. Та крутизна підйому виявилася недостатньою, і спочатку по сантиметру, а потім дедалі швидше джип таки почав рухатися. Помітивши це надто пізно, він, замість кинутися до машини і спробувати, відчинивши на ходу дверцята, заскочити в середину, закляк, уявляючи, як китайський метал завтовшки з аркуш паперу зминається об слуп огорожі. Від страху хотілося заплющити очі.

Та, на щастя, кермо виявилося добряче завернутим управо, і крило якимось дивом обминуло слуп, а підйом на заїзді ставав дедалі крутішим, то ж автомат таки змушений був призупинити рух авта саме в той момент, коли дверцята опинилися перед Хижняком. Зборовши дрож, він, не сідаючи до кабіни, провернув ключа і вимкнув двигун, а у те, що цього разу минулося, остаточно повірив, коли вже стукав у журбенкові двері.

Шоковий стан інших спостерігачів дивовижної картини тривав значно довше.

— Ні хера собі… — нарешті промовив один із шанувальників пива.

— Ніколи не чув, щоб таке виробляли, — ковтнувши з пляшки, зауважив господар «опеля».

— А кажуть, що лікарям хріново живеться… — сплюнув власник «копійки», сердито насаджуючи колесо на ступицю.

Цього дня нагорі справді назрівали глобальні зрушення.

— Що, закінчили нарешті? — потис Хижняку руку господар. — Он, читай. Сьогодні тільки з'явилося.

— Що це? — зіщулився Роман, зазираючи в монітор.

— Офіційний сайт обласної ради. Три лікарні, що плануються до закриття. Наша, як бачиш, у переліку перша.

— От і діждали… — скрушно зітхнув Хижняк.

— Це щоб ми поступово звикалися з думкою. Але й це ще не все. Вересюк тільки-но перед тобою пішов. У нього в райраді кум працює. Сьогодні на засіданні прозвучало знаєш що? Після закриття шпиталю у нашому корпусі планується музей історії краю. Вгадай, хто збирається бути спонсором цієї ідеї?

— Невже Моцур?

— Точно. Приватизує будівлю і під маскою реконструкції розбере по цеглині. Гадаю, наші місцеві щурі йому вже нашепотіли, що тут до чого.

— Щоб місце під сонцем зберегти, — додав Щерба. — Тепер старатимуться на повну.

— Дивні люди, — розпачливо похитав головою Хижняк. — Їм би захищати, відстоювати… Вони ж самі тут живуть, родичів мають… Де їхня логіка?!

— У цієї категорії одна логіка — триматися за місце і гребти, хто скільки встигне. Сьогодні. А завтра як Бог дасть…

— Треба розмістити на фейсбуці цю інформацію, — запропонував Хижняк. — Нехай люди читають.

— Ну розмісти, — знизав плечима Цекало. — Що з того? Вони навіть не почухаються. Срали вони на людей. Треба самим боротися. Піти під стіни облради і сидіти там, щоб вони переступали, як до кабінетів ітимуть.

— А тут за цей час хтось помре, і тебе покарають! — заперечив Роман. — Бо ти не на робочому місці був, а людина через це постраждала.

— Так скоро і робочого місця вже не стане! Тоді не страждатимуть?

— От тоді ти вже не будеш винен, — роз'яснював Ігор. — Буде винен той, хто не встигне до області довезти. Однаково хтось із медиків. Бо ті, хто так реформує, ніколи винними не бувають.

— Все, вистачить демагогії, — несподівано обірвав Журбенко. — До того, як усе почнеться, ми маємо знайти спільний знаменник у справі, завдяки якій я маю приємність регулярно вас бачити. Ми остаточно визначилися з потаємною каплицею, але рішення ніхто не знайшов. Ще трохи — і може бути пізно, адже зацікавлених навколо дедалі більшає. Тому пропонуватиму я. Діятимемо сьогодні. Хоча, щоправда, вже по восьмій…

Обвівши колег поглядом, Журбенко продовжував говорити.

У цей вечір він заслужив на довгоочікуваний відпочинок. Ба більше, інтуїція підказувала, що неприємності, які навалились останнім часом, дещо відступили, а далі все владнається якнайкраще. Костогриз всівся в улюбленому кріслі й натяг шерстяні зимові шкарпетки на щойно помиті холодною водою ноги. Рішення прийнято остаточно й годі про це.

Онуки не забарилися. Вручивши їм гостинці, дід спитав у старшої:

— Сонечко, а що ти обіцяла мені зробити?

— Скачати з інтернету зустріч Карпова з Корчним «сторічної» давнини.

— Сама ти сторічна. І як?

У відповідь мала мовчки простягла флешку.

— Молодець. Тоді неси шахи і поклич бабусю.

— Хто там мене кликав? — з'явилася дружина.

— А ти що обіцяла мені зробити?

— Що? — округлила очі господиня.

— Знущаєшся? — почав нервуватися головлікар. — Я ж просив, по дорозі з бібліотеки, пива бочкового у підвальчику купити.

— Костогриз він і є костогриз… — похитала головою дружина, виставляючи на стіл зарошену пляшку з-під мінералки.

— Оце вже інша справа, — розслабився господар. — А тепер йдіть звідси усі!

Двері зачинилися, нарешті запала тиша. Розкривши дошку, він швидко розставив фігури і, вставивши флешку у комп'ютер, зробив перші три ходи, після чого налив повний кухоль пива і глянув на годинник. Часу у переддень вихідних було вдосталь. Блаженний спокій оповив його з голови до ніг, і він зробив наступний хід чорним пішаком.

Телефон задзижчав у кишені робочих штанів, що висіли на іншому кріслі. До біса!.. Треба було вимкнути. Підніматися з насидженого місця ніяк не хотілося, і він, зробивши зусилля, дотягся і взяв трубку. Дзвонив Лужний.

— Слухаю, Вадиме Борисовичу.

— Григорію Віталійовичу, — почав той. — Ми приносимо вибачення за пізній дзвінок. Розуміємо, що відпочиваєте, але… одне слово, у моїй особі колектив, ну, тобто, група працівників лікарні просить вас приїхати для зустрічі. Це дуже важливо.

Це прозвучало так офіційно і навіть урочисто, що Костогризові здалося, ніби він марить.

— Ви хочете, щоб я зараз приїхав до лікарні?

— Ми просимо вас зробити це.

— Навіщо? Проблеми з якимось хворим?

— Ні, для розмови, — відповіли звідти.

Було чути, що поруч із Лужним хтось йому підказує.

— А що означає — група? — тамуючи роздратування, поцікавився Костогриз.

— Нас сім осіб, — пояснив той. — Усі свої. І ми маємо до вас розмову.

— Просто зараз? А до ранку вона не чекає? — здивувався головний. — Я вже не кажу — до понеділка.

— Ми дуже просимо, — повторив Лужний. — Повірте, нам не просто було на це зважитися. Тому розраховуємо на вашу згоду.

— Ну, гаразд, — після нетривалого вагання відповів Костогриз.

Поміркувавши пару хвилин, що б це могло означати і недобрим словом згадавши кляту інтуїцію, що підвела, він взув кросівки, накинув легку куртку і, сказавши дружині, що викликають до лікарні, завів машину.

На нього чекали. Двері корпусу були відчинені, і на майданчику біля приймальні скупчилися заколотники, що посміли порушити його спокій. Склад компанії був незвичним. На інвалідному візку, тримаючись за колеса, сидів Журбенко. Навколо нього стояли Лужний, Хижняк, Цекало, Щерба, Дольний та Вересюк. Усі сім пар очей зосереджено й серйозно дивилися на нього.

— Це що, бунт на кораблі? — розгубився Костогриз. — Треба думати, саме вас, Вадиме Борисовичу, уповноважили вручити мені «чорну мітку»? До понеділка не могли зачекати…

— Ми справді попросили лікаря Лужного говорити від імені усіх, — пояснив Журбенко. — Але це не означає, що він ініціатор того, про що йдеться. Кожен, кого ви бачите, вважає так само. Просто, якщо говоритимуть усі — вийде базар, а хочеться конструктивної розмови.

— Що ж, прошу до кабінету, — знизав плечима головлікар. — Слухаю вас.

— Григорію Віталійовичу, — коли всі розсілися, почав Лужний. — Ми добре розуміємо, що те, про що піде мова, швидше за все, викличе у вас негативні емоції. Але просимо вислухати до кінця. Вам відомо, що наш заклад розміщується у старовинних спорудах, на базі монастиря, який існує багато століть. Ці стіни пам'ятають, що кожне покоління користувачів намагалося знайти у них щось цінне, заховане попередниками. Існують легенди про багатства різного походження, які, начебто, досі лежать у підземеллях монастиря, але немає достовірних даних про те, що комусь щось вдалося знайти.

Наливаючись кров'ю, Костогриз почав повільно підводититися з місця, набираючи у легені повітря.

— Момент, — застеріг Вадим, теж підвівшись, аби попередити цілком очікуваний вибух гніву. — Мова піде зовсім не про скарби. Це лише вступ до подальшої розмови. А пояснити ми збираємось саме те, що в даний час вас найбільше турбує — походження тих негараздів, що посипалися на заклад. Тим паче, ви самі просили мене долучитися до цього розслідування. Почалося з вікон, які замінили в хірургічному корпусі ще до моєї появи. Далі процес продовжився у господарській частині та лабораторії, а наступним мав бути флігель, де ми зараз знаходимось, разом із вашим кабінетом. Згадайте, скільки років поспіль вам доводилося просити кошти на це у того ж Замриги. І коли процес все-таки пішов без його участі, покійний сам його загальмував, нацькувавши на лікарню фінвідділ, прокуратуру, а потім ще й пресу. Акція була спрямованою і відбулася саме тоді, коли роботи мали дійти до флігеля!

— Маячня! — сердито вигукнув Костогриз. — Ви хочете сказати, що Замрига хотів завадити заміні вікон у моєму кабінеті?

— Саме так. Ми це стверджуємо, — встряг Журбенко. — Сестра моєї дружини працює в обласному фінвідділі. Звідти усе й почалося. А сигнал, що кошти використані нецільовó, походить від нашого нині покійного мера. Інформація достовірна. Вам доведеться повірити, тому що зробив це він лише тоді, коли роботи дійшли до флігеля. Саме він, а не Рябокінь, збурив кампанію, щоб вам, як керівникові, стало не до вікон.

— Але навіщо?!

— На все свій час, — продовжив Лужний. — Наступною неприємністю стала невчасна смерть самого голови у незручному для нас місці й у такий спосіб. Але й цьому є пояснення. Коли в лікарні більше двадцяти років тому проводилася остання добудова, Замрига обіймав посаду районного архітектора. Саме він проектував цей флігель, у якому знаходиться ваш кабінет.

— Дався вам цей кабінет, — промовив крізь зуби головний.

— Та якби ж тільки нам… — посміхнувся Вадим. — На жаль, багато кому він, як ви кажете, дався. З нами ще можна упоратись. От з районним керівництвом та заїжджими аферистами — значно важче. А тим більше з Моцуром.

— А до чого тут Моцур? — насторожився Костогриз.

— Дійде черга і до нього. Отже, коли Замрига спроектував добудову, там, де зараз знаходиться ваша приймальня, мало бути приміщення для кисневих балонів, уявіть собі. Тихе відлюдне місце, куди лише раз на кілька днів заходить робітник, щоб перекрутити штуцер, коли спорожніє черговий балон. Так запланував покійний мер. З відповідною метою, між іншим. Але Богуш, ваш попередник, виявився естетом. Увійшов до недобудованого флігеля, подивився навколо, і шкода йому стало такий розкішний командний пункт з вікнами на всі боки під господарське приміщення віддавати. І забажав перенести сюди власний кабінет. А цьому Замрига вже ніяк не міг перешкодити. До речі, неприємності у колишнього головлікаря почалися саме відтоді, як Замригу обрали мером. За рік «з'їли» Богуша і призначили вас.

— Згадайте, ви ж не надто очікували такого повороту, — знову втрутився Журбенко. — Напевно, здивувалися пропозиції очолити лікарню. Та й для нас тоді вибір вищого керівництва став несподіванкою. Ніхто з присутніх не може назвати вас поганим керівником. Особисто я вважаю, що в таких умовах, в яких опинилася тепер медицина, ви геніально знаходите рішення, аби вижити. І всі це цінують. Але тоді були серйозніші претенденти на цю посаду. А призначили вас, бо ви з Замригою в одному класі вчилися, а потім на навчання до одного міста їздили, хоч і до різних інститутів.

— Ще дитячий садок згадайте, — не приховуючи іронії, зауважив Костогриз.

— І це могло мати значення, — не зморгнув Лужний. — До людини, з якою з дитинства знаєшся, легше підхід знайти.

— Так, дуже легко, — саркастично засміявся головний. — Я мало не на колінах кошти на все випрошував і чорта лисого мав.

— А ви згадайте, чи не намагався схилити вас Замрига якимось чином до перенесення вашого кабінету до іншого місця.

Головний замовк.

— Ви натякаєте на нездоровий інтерес до мого кабінету з боку покійного голови міськради?

— Не натякаємо, а впевнені, — знову уточнив Журбенко, який уважно стежив за розмовою. — Скажіть, було таке? Що саме Замрига вам пропонував?

— Євроремонт пропонував зробити, за останньою модою, за рахунок фірми, — без особливого бажання повідомив Костогриз. — Такий сюрприз мав намір зробити, щойно я прийшов на посаду. Через це й посварилися, адже є більш кричущі проблеми, які керівник зі здоровою головою повинен вирішувати насамперед.

— Ось бачите! — зрадів Журбенко. — Усе стає на свої місця! Він одного добивався — похазяйнувати кілька днів у ваших апартаментах! Саме цей корпус добудовував наш покійний мер і користувався для цього проектною документацією, яка зберігалася на той час в архітектурних архівах після попередньої добудови, що проводилася у п'ятдесяті роки і під якою стояв підпис ще старого Колісника. Будучи фахівцем грамотним, Замрига знайшов невідповідності і запідозрив, що даний примірник проекту був навмисно створений, аби не привернути нічиєї уваги до деяких місць будівлі, куди не мав потикатися ніхто. Зацікавившись, Замрига і дізнався, що в останні передвоєнні роки, коли на цій території змінилася влада, Колісник зазнав переслідувань з боку НКВС і емігрував до сполучених Штатів разом із Потоцьким, під патронатом якого створювався проект лікарні для бідних. Логічно було припустити, що оригінал документації Казимир Львович забрав із собою. Замризі вдалося встановити й інші цікаві речі. Наприклад, що у перші роки радянської влади проводилися спроби масштабних пошуків потаємного приміщення у монастирських підвалах, які закінчилися невдачею. Більше того — під обвалами загинуло багато людей. Розчин та спосіб кладки каміння, яким користувалися ще хрестоносці, виключав будь-які перебудови, початі знизу. Одразу ж усе починало сипатися, ховаючи навіки ласих до чужих таємниць. Замрига зрозумів, що єдиний шлях дістатися до монастирських скарбів — відшукати справжній будівельний проект. Інакше доведеться розібрати цілу будівлю по камінчику, починаючи згори.

Костогриз мовчки окинув поглядом колектив.

— Для цього і були найняті знайомі вам темні особи, котрі нещодавно розіграли тут справжній вестерн, втопивши джип у монастирському, тобто, тепер лікарняному ставку, а ще до цього, кілька місяців тому забивали вам «стрілку» у полях поблизу повороту на Рикуни.

Головлікар від подиву роззявив рота.

— А… це вам звідки відомо?! Мовчите? Гмм… Розумію. Не можна колектив недооцінювати.

— Це розповів нам один з них. Той, кого вдалося взяти у полон після купання у ставку.

— У полон?! — підхопився Костогриз. — Як — у полон? І куди він подівся? А чому поліції про це нічого не відомо?

— А чому має бути відомо? — не втримався Щерба, встрягаючи й собі до розмови. — Ми його відпустили.

— Як відпустили? — здавалося, у головного відбере мову. — Ви що — заколотники? Окрема республіка? Що хочемо, те робимо?

— Ні, — знову перебрав ініціативу Вадим. — Ми законослухняні працівники і громадяни, просто, на відміну від інших, не позбавлені здорового глузду та розуму. Ці люди, які є, по суті, кримінальними елементами, замішані у дуже неприємних справах і самі змушені в даний час переховуватись від бандитів значно крупнішого калібру, від таких, проти яких ваша поліція геть безсила. Тож, якби ми здали місцевій поліції нашого полоненого, сліди б оцих двох залишилися тут навічно. І нашими проблемами, цілком можливо, зайнялися б ще й такі люди, проти яких навіть Моцур — пішак. Навіщо було приваблювати їх сюди? Тому, діставши необхідні відомості, якими тепер ділимося з вами, ми його просто відпустили. Так ось, ці двоє — приятелі Замриги ще з часів, коли після «перестройки» народ наш, голодний та босий, кинувся по закордонах торгувати металевими тертками та напильниками. Згадайте ті часи. Там і познайомився покійний голова міськради з ними, коли переховувався у смітнику від тамтої поліції. Земляки виручили, а потім скористалися послугами свого боржника, адже той був чиновником із відповідними зв'язками. Згодом утворився союз, який успішно провертав дрібні торговельні операції у недалекому зарубіжжі, накопичуючи кошти для майбутнього злету. А далі дороги компаньйонів розійшлися. Кожен «злетів» по-різному. Замрига очолив будівельну фірму. Двоє його подільників організували нелегальну діяльність, жертвою якої став і я, коли заманулося виїхати до Сполучених Штатів. Вони обібрали мене до нитки, а коли я почав їх розшукувати, слід привів до Нижнього Роздолу. Ось вам і пояснення моєї появи тут, яку ви завжди сприймали з неабиякою підозрою.

На обличчі головлікаря застигло здивування.

— Згадав Замрига про своїх знайомих, коли постало питання пошуку старих довоєнних документів. Хто ж, як не вони, найкраще могли виконати таке завдання? Знайти людину у Сполучених Штатах і викрасти теку з паперами… Та зробити це виявилося не так легко. Колісник наче розчинився у повітрі. Домовляючись з приятелями, Замрига волів розрахуватися за послугу і попрощатися, а усвідомивши, що гінці повернулися без результату, взагалі не схотів з ними говорити. Хлопці ж виявилися не пальцем роблені. Зрозумівши, для чого архітектору старі проекти, вони забажали частку в спільному бізнесі з видобування скарбів, адже витратилися, виконуючи його доручення. Компроміс таки вдалося знайти. Пошук продовжився. Обоє почали працювати на фірмі Замриги, виконуючи, по суті, роль наглядачів, аби хитрий архітектор їх не надурив. Замрига ж отримував таким чином двох довірених людей, які й мали здійснити безпосередній доступ до сховку, адже сам головний архітектор і начальник будівництва товкти у стіну зубилом, зрозуміло, не міг. Флігель добудували. Скарбів не знайшли, принаймні так вважала наша «солодка парочка», що й повернулася, украй розлючена, до столиці — допомагати землякам виїздити у кращі світи.

— І що з того? — не витримав Костогриз.

— А те, що двоє настирних киян так і не заспокоїлися. Таки влада «жовтого диявола» безмежна. За ці роки їм вдалося розшукати старого, який жив тепер під прізвищем Гайовий, і викрасти проекти. Яким же було їхнє здивування, коли приїхавши до Замриги, вони не знайшли підтримки! Той тягнув час і крутився, наче вуж, вишукуючи нові причини, аби відкараскатись від подальших пошуків. Головним його аргументом стало те, що ви, як керівник закладу, щось запідозрили. Вони навіть запропонували організувати ваше зникнення, тільки Замрига відмовився, сказавши, що після цього почнеться розслідування, яке приверне зайву увагу. Натомість, мер видав своїм виконавцям геніальний план знищення лікарні як закладу, цілком реальний в умовах медичної реформи. Добити, розігнати, приватизувати будівлю і тоді вже пошукам не завадить ніхто. І вони взялися до справи. Знайшли журналістку Ольгу, щоб розкрутити скандал у пресі, простимулювали Рябоконя до активніших дій для вашого зміщення з посади. Виявляється, на Рябоконя Замрига намагався перевести стрілки, заявивши, що той вкрав ще один примірник архітектурного проекту, що зберігався у лікарняному архіві і який конче потрібний для порівняння з привезеним зі Штатів. Натякав, що, можливо, Рябоконь і знайшов скарби. Їм довелося натиснути на Рябоконя. Пам'ятаєте, як він побитий ходив? А після цього хтось вам подзвонив і призначив зустріч уночі нібито з приводу смерті Замриги. Мер на той час вже був мертвий, а наляканий Рябокінь розмірковував, на кого б це перекласти. Вирішив на вас. Тому зателефонував від вашого імені тим хлопцям і зацікавив паперами, а від їхнього імені — вам, зацікавивши Замригою. Втім, це сталося вже згодом, ми надто забігли наперед. Ще раніше, коли Замрига був живий, хлопці зрозуміли, що скарби знайдені без них і самі вони тепер остаточно пошилися в дурні. Їм зірвало дах. От тут і почалися справжні неприємності у нашого мера, такі серйозні, що довелося дружину терміново за кордон відправляти, а самому в реанімації з фіктивним інфарктом ховатися. Ви ж не заперечите, що так і було? Через це і вигаданий інфаркт на справжній перетворився.

— Звідки такі дані? — похмуро запитав головлікар, зиркнувши спідлоба на Дольного.

— Дані достовірні, — завірив той. — Ті, хто тут зібрався, вже не мають секретів одне від одного. Ми знайшли жінку, людину, котру довго і безуспішно розшукував ваш друг Валігура. Ту, яка телефонувала до Замриги уночі за десять хвилин до його смерті. І знаємо тепер, про що вони говорили. Звісно, це лише між нами. Ніхто з присутніх не підтвердить цього, якщо питатиме слідчий, майте на увазі. Так ось, ця людина повторила слово у слово все, що сказала тоді мерові. І стався казус. Слова ці мали вигляд конкретної погрози через ситуацію з вашим кабінетом та зниклими паперами, хоч малося на увазі зовсім інше. Трапляється і таке.

Фразу, написану на аркуші паперу, показали Костогризу, пояснюючи слово за словом, як могло статися, що набула вона для мера зовсім інакшого змісту.

— От і вийшло, що наляканий чиновник, почувши це, отримав смертельний серцевий напад. До речі, холера — також справа рук заїжджих гастролерів. Вони так і не попустили Рябоконя, на якого покладали надії, як на майбутнього головного лікаря. Виконала ж усе Лада, яку Рябокінь обіцяв улаштувати на роботу.

— Гаразд, — розважливо промовив головний. — Припустімо, і мені дещо відомо про нездоровий інтерес деяких третіх осіб до проектної документації. Тільки у чому все-таки суть? Навіщо вона їм? Ви можете конкретно пояснити?

— Так, — ствердно кивнув Лужний. — Ми вже казали вам, саме тоді, коли здійснювалася остання добудова, Замрига очолив будівельну фірму. Вона й здійснювала роботи. Таким чином при проведенні робіт він виконував функції архітектора і виконроба одночасно, тобто мав змогу як планувати на папері, так і вказувати працівникам, що і де робити. Внаслідок подібної організації робіт він дістав змогу обставити деякі моменти будівництва так, як було вигідно йому особисто, і не звітуватися ні перед ким, адже Богуш не заглиблювався у деталі і оцінював роботи лише з точки зору наступної експлуатації приміщень. Робітники ж, навпаки, щось тямили у кладці та фундаментах, проте не здатні були охопити масштабу та кінцевого результату. Про двох аферистів узагалі не йдеться. Замрига від початку до кінця залишався єдиним, хто бачив загальну картину. Розібравшись зі старими кресленнями, що не зовсім відповідали дійсності, він, як ми вважаємо, визначив місце, де можуть бути заховані цінності, і потайки від подільників, під наглядом яких перебував увесь час, підготував шлях, щоб згодом їх вилучити, коли ті, розчаровані невдачею, заберуться геть. Та перешкодив цим геніальним задумам ваш попередник, заявивши, що тут буде приймальня головного лікаря. Таким чином реалізація планів Замриги відклалася на невизначений термін. І йому довелося сховати усю документацію бодай для того, щоб до неї не дісталися інші, адже для компетентної людини там існує підказка. Єдиним примірником архітектурних планів, якого так і не сягнули руки Замриги, був той, що лежав у лікарняному архіві. І сталося це з тієї причини, що Рябокінь поцупив його раніше.

— Усе? — спокійно запитав Костогриз, знову підводячись.

— Ні, — знову встряг Журбенко. — Є ще одна обставина, яка мала вплив на прискорення подій саме тепер.

— І яка ж?

— Сталося так, що на сцені з'явилася ще одна діюча особа — автор першого проекту. Старий Колісник, про якого вже тут усі й думати забули, несподівано заворушився, адже про заховані цінності не забував ніколи. Пам'ятаєте старого в палаті хірургічного відділення, через якого ті двоє зчинили гармидер? Гайовий. Це ж він і є, той старий архітектор Колісник, дядько нашого інженера Труша, якого сам Труш і привіз сюди, на батьківщину, та влаштував у відділенні під теперішнім новим прізвищем. А до цього Труш їздив у Штати до нього, і саме йому старий відкрив таємницю монастирських скарбів, адже сам міг померти будь-якої миті. Тільки щоб вказати точне місце, старий мав узяти до рук власні креслення, які на той час уже зникли. Або ж на власні очі оглянути приміщення, щоб згадати. Та не судилося. Будівлі та територія змінилися, пам'ять підвела, розум вже не той. Натомість, двійко наших романтиків з великої дороги уважно стежили за подіями і зрозуміли, що Колісник — то їхній останній шанс, через те й пішли ва-банк.

Костогриз мовчав, обмірковуючи почуте, а потім запитав:

— І що далі? Ви викликали мене о такій порі, щоб розповісти цей детектив? Припустімо, так усе і сталося, хоч докази ваші важко назвати незаперечними. Але що далі? Чому саме сьогодні вам приперло?

— Тому що усе це справді так, — заявив Лужний. — Скарби, хоч би як вам це було не до шмиги, існують. І ми вже точно знаємо, де.

Тепер головний підхопився з місця остаточно.

— Значить так. Нічна конференція припиняється — це раз. Далі…

— Далі, — перебив Журбенко. — Ви мусите все-таки дослухати. Хоча б із поваги до інваліда, вашого колишнього колеги, який спромігся проробити цей шлях на візку і дістатися до вашого кабінету.

Костогриз замовк, хапаючи ротом повітря, наче витягнута з води риба, а колишній анестезіолог продовжив:

— Зробіть ласку. Я ж ніколи ні про що вас не просив. Так ось, існує таємниця захованих скарбів. Як і пояснення, чому досі їх ніхто не привласнив. І виміри, які ми зробили, свідчать про те, що у місцях, де сходяться стіни різних приміщень, розташованих під вашим кабінетом, існує ще одне — геть маленьке. І саме про цей секрет свідчить проектна документація, адже якщо поміряти довжину стін підвальних приміщень на архітектурному плані і звірити з реальними розмірами, то кожна з них коротша, аніж є насправді. До того ж, кути підвальних приміщень заокруглені і в місці сходження утворюють хрест тієї ж форми, що носили тамплієри на своїх плащах. Отакий геніальний винахід того, хто у тисяча двісті якомусь році будував цей монастир, закладаючи фундамент із величезних брил. Завдяки нерівності стін та їхній товщині це складно побачити, гуляючи підвальним поверхом. Практично неможливо. Тому всі завжди шукали під землею — намагались копати під фундаментом. Саме цю особливість відкрив свого часу Колісник і тримав у таємниці до останнього часу. Її ж побачив і Замрига більше двадцяти років тому. І знаходиться це сховище, за іронією долі, ось тут — під вашим теперішнім кабінетом. Під кабінетом людини, яку ця тема багато років доводить до сказу.

Журбенко глянув на Вадима, наче передаючи естафету, і той продовжив:

— Григорію Віталійовичу, тепер ситуація така, що процес, так би мовити пішов. Дедалі більше людей починають крутитися навколо цього. Воно не зупиниться. І сапери, і військком вже мають різні припущення, тому шукатимуть найменшу зачіпку, аби порпатися у наших підвалах. Нині ж маємо загрозу значно більшу. Моцур, голова обласної адміністрації, ініціював початок реформи в області саме з нашої лікарні. Не здогадуєтеся чому? Щоб приватизувати монастирські корпуси і під машкарою створення музею робити у підвалах те, що заманеться. А ті двоє? Хтозна чи не повернуться вони сюди завтра-позавтра? Так чи інак сюди простягнуть руки ті, проти кого ваш гнів не матиме сили. І усі ми залишимося ні з чим. І тоді ви також будете шкодувати, що нас свого часу не послухали. За існуючим законодавством, ті, хто знайшов скарб, мають право на певний відсоток, а багатства там такі, що цього вистачить на всіх. Згадайте наші пошарпані стіни, застарілу й поламану апаратуру, ліжка, меблі… Усвідомте, що навіть це в недалекому майбутньому буде втрачено. То чим ми ризикуємо? Нічим. Знімемо кілька плиток з підлоги у вашому кабінеті і спробуємо копнути углиб. Навіть якщо ми упремося у точку, де сходяться чотири стіни, як намальовано на плані — яка в цьому трагедія? Власноруч залиємо все цементом і поставимо нову плитку. Усього три дні ви пробудете без кабінету. Але ж не виключено, що нам щось вдасться знайти!

— Ми не архітектори, звичайно, — озвався Щерба. — Але і нам зрозуміло, що в багатоповерховій споруді стіна має спиратися на стіну, а не на стелю попереднього поверху. А якщо усе так, як на тих фіктивних кресленнях, то кути вашого кабінету спираються на центр перекриття приміщень, що під вами. А над вами ж іще один поверх! І лише Замрига знав точно, що усе буде стояти, тому що внизу чотирикутне приміщення і стіни вашого кабінета спиратимуться на нижні стіни, отже така побудова цілком безпечна.

Взявшись за колеса, Журбенко під'їхав до столу головлікаря і, витягши з теки примірник зниклої документації, поклав перед ним.

— Переконайтеся самі. Ось…

— А звідки це у вас? — скинувся Костогриз. — Кримінальну справу з приводу зникнення документації відкрито, а ви отак витягаєте й даєте мені?! У вас тут що тепер, також бандитський осередок?

— Ну, воно ж ваше, — здивувався інвалід. — Того й віддаємо. Якраз той примірник, що зберігався у лікарні.

— А до вас воно як потрапило? Ви, Юрію Васильовичу, фізично не могли його вкрасти, отже покриваєте тут присутніх, які це зробили…

— Ні, Григорію Віталійовичу, вкрали документацію не ми, — знову втрутився Вадим. — Зробив це Рябокінь Ми знаємо точно. Ми лише віднайшли її і забрали. Проте, знову ж таки, інформація лише для вас, не для слідчих.

— Бачу, ви не сиділи, склавши руки… — пробурмотів головний. — Он на що колектив час та енергію витрачає.

— Але зауважте, що намагання наші сприяють не збагаченню, а порятунку закладу та людей, які в ньому працюють і які лікуватимуться. Тож нічого поганого ми не зробили, — озвався нарешті й Цекало.

— І тепер ми сподіваємося на ваш здоровий глузд і почуття свідомості. Завтра вихідні, і кабінет як мінімум два дні вам не потрібен. У випадку, якщо внизу нічого не знайдеться, зранку у понеділок все буде так, як нині. Якщо ж ми праві, то гадаю, ви розумієте, розкурочена підлога вже не матиме значення, адже перед нами відкриються нові можливості. Існує, щоправда, ще один варіант — спробувати дістатися до каплички у підвалі крізь сходження чотирьох стін, але там значна товщина, це по-перше. По-друге, невідомо, яка висота потаємного приміщення, тому доведеться довго шукати. А найголовніше — від цього може послабитися опора, на якій стоїть увесь флігель. Це небезпечно.

Костогриз рішуче вийшов з-за столу і став перед ними.

— Усе! Дискусію завершено. Як керівник, я ціную усе, що ви зробили для закладу, і намагатимуся використати це для логічного завершення слідства, не підставляючи вас. Усе, що ви тут щойно доповіли, я узяв до відома. А решта — маячня, якою, бачу, тепер вже захворів увесь шпиталь. Одне слово, я вас більше не затримую. І прошу негайно залишити мій кабінет. Розмову закінчено, і присягаюся, якщо будь-хто з вас ще колись заведе мову на цю тему, то про це пошкодує. Займайтеся хворими, а ламати будівлю або її елементи я не дозволю!

Запала тиша. Журбенко відкрив було рота, наче бажав ще щось сказати, але Костогриз гупнув кулаком по столу.

— Геть! Геть звідси усі, якщо ви не розумієте людської мови. І в понеділок приходьте на роботу, забувши те все, про що тут говорилося! І я також спробую. Даю дві хвилини на те, щоб звільнити приміщення. Двері зачиню сам.

Чоловіки мовчки перезирнулися. Продовжувати спроби не було сенсу. Журбенко взявся за колеса, спрямовуючи свій візок до виходу. За ним рушили усі решта.

Двері зачинилися і кроки по сходах затихли. Костогриз заметався по кімнаті, наче вовк у клітці. Він не міг заспокоїтися. Колектив остаточно збожеволів. Розумні, виважені люди, фахівці, майстри своєї справи, один за одним втрачали розум. Ну, нехай Цекало з Хижняком, у яких ще грають юнацькі гормони… Але Лужний! Дорослий чоловік із досвідом роботи у великій клініці! А Дольний, розум та інтелект якого не має рівних? А Щерба — учень самого Ілізарова, до якого з'їжджаються хворі з цілої області й не тільки! Навіть Полянська колись заводила розмови на такого роду теми. Та й чужі, неначе таргани, злазилися звідусіль. І нехай у військкома з приїжджими саперами мізки від алкоголізму набрякли, сам Валігура одного разу приперся з пропозиціями стосовно пошуків міфічних скарбів.

А від здогадки, яка спала на думку, взагалі потемнішало в очах. Одна слушна думка таки була висловлена заколотниками. Ось чому перші особи обласного керівництва несподівано перейнялися проблемами Нижнього Роздолу! Ось чим пояснювалося, що Нижньороздольська лікарня стояла першим номером у списку на закриття. Моцур, приватизувавши територію, справді отримував реальну й необмежену можливість шукати де завгодно.

У грудях кипіло. Дурна згадка про пиво, залишене вдома біля шахової дошки, лише підігріла розпач та злість. Пиво тепер не допоможе. Напитися б. Але що воно дасть? Лише попустить на яких пару годин, а далі… От же ж завели, поганці…

На очі головлікарю потрапила скульптура, що стояла в кутку під стіною. Чималенька гіпсова статуя Венери з оголеним бюстом, яку колектив подарував йому на ювілей, жартома зауваживши, що вона замінить йому середньовічні скарби, які він не хоче шукати. Вона стояла вся в золотавому світлі й наче насміхалася з нього. Манила своїми розкішними формами, немовби припрошуючи до кохання. Та хіба могла вона хоч щось зробити без рук? Когось обійняти? Йому так само впродовж багатьох років відбивала руки жорстока, бездарна, тупоголова система. Але вдавалося ще якось пручатися і знаходити вихід, коли це все відбувалося за межами лікарні. Якщо ж недуга вразила колектив ізсередини — тоді вже зробити нічого не можна.

Ситуація повністю вийшла з-під його контролю. Рік тому вони приперли сюди цю Венеру. А щойно приблизно в тому ж складі прийшли позбиткуватися з нього. Несамовита лють нуртувала всередині, потребуючи виходу. Та клапан в людини є лише в серці, і якщо вже там спрацьовує, то, як правило, востаннє. Нерви потребували розрядки. Вхопивши нещасну Венеру, Костогриз підняв її високо над головою і з усієї сили гахнув об підлогу.

Те, що сталося далі, він не встигав аналізувати. Підлога провалилася під ногами і він, ламаючи ребра об краї провалу, опинився у вільному польоті. На голову йому сипалися уламки гіпсу, а нутрощі підкотили до горла. Він навіть не встиг відчути страху, як його дебеле тіло вже вдарилося у тверду поверхню. Від жорсткого падіння одразу ж забило дух. Ніяк не вдавалося набрати в груди повітря, а в правій нозі почав розливатися нестерпний біль. Застогнавши, він спробував поворухнути руками. Біль посилився, і за мить усе накрила суцільна темрява.

Усі стояли під вікнами у Журбенка, збираючись розходитися, хоч він запрошував на каву. Та настрій був не той. Жорстоке розчарування охопило усіх разом і кожного окремо. Те, що відбулося, не вкладалося в голові. Здавалося, легше пробити стіну в підвалі, ніж достукатися до головного.

— Це ж треба бути таким упертим… — розпачливо промовив Хижняк.

— Щось довести йому неможливо… — похитав головою Дольний. — Така невіра вкорінилася в ньому — нічим не проб'єш.

— Так, — згодився Вересюк. — І саме вона є причиною тієї відвертої зневаги до кожного, хто вірить, що скарби існують, і люті до тих, хто намагається шукати. Це замкнене коло. Стійкий невроз. Як фахівець кажу.

— Що ж, нічого більше ми зробити не можемо.

— Так і рябоконем можна стати, — зауважив Цекало. — Не можна ж так до колег ставитися, усіх дурнішими за себе вважати. Хіба б від нього відвалилося, аби послухав?

— Може, ще передумає? — обнадіював колег Вадим. — Покипить трохи, потім поміркує на холодну голову і, глядиш, сам покличе.

— Еге, якраз… — скривився Журбенко. — Не передумає. Ще місяць плюватиметься.

— А от би був прикол, коли б ми зараз повернулися, а він там орудує молотком та зубилом, — чорно пожартував Щерба.

— Ото вже навряд, — розплився у посмішці Дольний. — Хто-хто, але не він. Я його знаю. Його впертість непохитна. Тому це з розряду найнеімовірнішого.

— А може перевіримо про всяк випадок?

Нерви заспокоювалися. В хід пішли жарти, приколи, хтось розповів анекдот. Журбенка завезли до квартири і почали розходитися. Останніми під будинком залишилися Щерба з Лужним.

— А може таки зайдеш? — запропонував Андрій. — Тоді ти казав — ще не час. Зараз усі проблеми вирішені, гроші повернуті. Вип'ємо по п'ятдесят. То як?

— Хіба до мене, — знизав плечима той.

— У тебе ж ні хріна немає, — здивувався травматолог. — І приготувати нікому.

— Ви вдвох, а я сам, — зітхнув Вадим. — На душі прикро. Боляче на чуже щастя дивитись. Як з'їздив… нічого не склалося.

— Тоді пішли до тебе, — рішуче заявив Андрій. — Розповісиш. Може щось пораджу.

Коли двері під'їзду відчинилися, і Щерба, знявши окуляри, намірився вставити ключа у замок чужого помешкання, то побачив маленьку жіночу сумочку, що висіла на дверній ручці. Він подивився наліво. Жінка у легенькій сукні сиділа на дерев'яних сходах, підстеливши газету.

— Ви тут живете? — запитала вона.

— Ні, — розгублено відповів той. — Вадим тут живе.

— А де ж він?

— По пляшку побіг, — пояснював Андрій, намагаючись вдягти окуляри і роздивитися гостю. — До магазину. А я його друг.

— І звуть вас Шрек…

— Ні, Андрій. А ви хто?

— А я до нього приїхала.

— З оцим? — Щерба підозріло скосив очі на сумочку.

— А він казав, що голий і босий, — промовила Алла. — То і я так само, тоді легше.

— Спізнилися ви… — розвів руками Щерба.

Вона мовчки підвелася, взяла сумочку і рушила до виходу.

— То передайте, що я бажаю йому щастя.

— Зачекайте! — злякався Андрій. — Куди ж ви?

— Ну ви ж кажете, що спізнилася, — знизала плечима Алла.

— У тому розумінні, що вже не голий і не босий. За те й питимемо.

Перше, що він побачив, отямившись, — пляму світла високо угорі. Звідти ще сипалося. Протерши очі від піску, Костогриз спробував поворухнутися й одразу ж закричав від болю у гомілці. У голові знову запаморочилося. У плече щось тиснуло. Він намацав і витяг з-під себе голову Венери, а потім, зчепивши зуби і тамуючи біль, таки знайшов прийнятне положення для тіла.

У підвалі стояв морок, і світло люмінісцентних ламп, що лилося крізь пролом у підлозі його кабінету, або ж стелі сховища, кидало тіні та худо-бідно давало змогу роздивитися навсібіч. Кривлячись від болю, він оглядав стіни схову, в якому найбільшою цінністю виявилася голова скульптури, подарованої колегами. Більше не було нічого. Кам'яна підлога вкрита грубезним шаром пороху. У кутку лежав людський череп та купка кісток, які, схоже, належали одній людині. Якесь незрозуміле ганчір'я поруч із ними. Дубова балка простягалася від стіни до стіни, проте за нею також зяяла сама порожнеча.

«Було б на неї впасти — і кранти…» — подумав головлікар, мацаючи по кишенях у пошуках мобільного. Кишені чомусь виявилися не на своїх місцях, до того ж, розтягалися. Спортивний костюм! Він так і поїхав, у чому сидів, коли навіжені колеги витягли з-за шахової дошки.

Нога боліла, і Костогриз спробував знайти зручніше положення, вишпортуючи з-під себе решту шматків оголеної богині та плитки. Коли рука намацала черговий шматок, його грубий мізинець потрапив в ідеально круглий отвір і там застряг.

Клянучи власну дурну голову, Костогриз, кривлячись від болю в нозі, витягав пальця назад. Процедура тривала хвилин десять. Поверхня отвору виявилася рипатою, плитка широкою, до того ж, стиснутий у пастці палець одразу почав набрякати. Уява швидко намалювала картину, як зранку його витягують з поламаною ногою, та ще й розпухлим пальцем в отворі плитки, після чого весь шпиталь ламатиме голову над тим, з якої радості він туди його запхав.

Коли зусилля таки увінчалися успіхом, плитка знайшла місце в кишені куртки, а рука, якою він помацав під собою наостанок, несподівано витягла ще й зошит у чорній обкладинці. Костогриз тримав знахідку, не вірячи очам. В його кабінеті не було подібного зошита, отже він лежав тут раніше. Обкладинка просякла пилюкою, і, судячи з її вигляду, виробили зошит дуже давно. Подібні зошити мали студенти та старшокласники ще за часів його навчання у виші. Пописані крупним та кострубатим почерком аркуші не читалися у суцільному мороці. Скрутивши знахідку в рурочку, Костогриз запхав її до внутрішньої кишені куртки.

Гострий біль наче минув, але той тупий, що поступово розливався дедалі вище по нозі, наростав неухильно. Кричати не було сенсу. Ніхто не почує. От би вони повернулися… Могли б зробити ще одну спробу його переконати… Якби це трапилося двадцять хвилин тому, він збожеволів би від люті. Тепер же готовий був молитися, аби це сталося.

Компетентність головного лікаря в хірургічних дисциплінах залишала бажати кращого, проте несподівано згадалися якісь базові знання з військової медицини, отримані на курсах підвищення кваліфікації. Перелом великої трубчастої кістки, не важливо якої, тягне за собою втрату з судинного русла до півтора літра крові. А це загрожує гіповолемічним шоком. Плюс больовий фактор. Завтра субота. Потім неділя. Ні, дружина, звісно поцікавиться, але телефон лежить у кімнаті, а за його роботи можна несподівано пропасти з дому на невизначений час. За добу без допомоги можна померти від шоку. Усі попередження, до яких так довго залишався глухим, згадалися водночас.

Міцно заплющивши очі, він у відчаї заскреготав зубами.

Тримаючи руки в кишенях, Цекало підійшов до будинка з освітленими вікнами. Внизу біля столика з лавками його чекали.

— Ну що там? — запитала Оленка. — Розповідай.

— Нема чого доброго розповісти, — зітхнув той.

— Розповідай погане.

— А воно тобі треба? — завагався Ігор.

— Треба, не сумнівайся, — запевнила вона.

Довелося повідати про невдалий похід до Костогриза і взагалі про всі подальші сумні перспективи. Ігор сам не помітив, як захопившись, виклав усе, що накопичилось на душі.

— Ось так і закінчимо, — голос його був безрадісний. — Підемо у сімейні лікарі, якщо візьмуть. А ні — глядиш, і за кордон доведеться їхати, щоб руками на хліб заробляти. Я тут не залишуся. Не зможу дивитись, як знищать те, до чого звик, куди стільки своєї праці вклав і де був потрібний. А скарби — це так… В принципі не суттєво. Емоційний додаток до повноцінного життя. І настрій поганий, повір, аж ніяк не через них.

— Розумію, — зітхнула Оленка. — Я цього за останній рік вдома наслухалася. Майже щодня. Тож приблизно уявляю. Але впадати у відчай не варто. По-перше, може ще й зміниться щось на краще. А по-друге… Тільки не смійся. Я ще не надто досвідчена у житті і поради мої навряд чи матимуть для тебе вагу. Але гадаю, що людина справжня, гідна завжди проб'є собі шлях за будь-якої ситуації. Що поробиш, іноді доводиться витрачати зайві зусилля і долати штучні перешкоди. А по-третє… хоча, чоловікам це важче зрозуміти. Для них на першому місці робота, авторитет, значимість…

— А того, що від цього залежить їхнє благополуччя, жінки не доганяють, — відпарирував Цекало.

— А благополуччя жінки — поняття складне і полягає не лише у розмірі матеріальних благ, — пояснила Оленка.

— Це доки не настане зрілість, — зауважив Ігор, — і на зміну вітру в голові тверезі думки оселяться.

Дискусія зупинилася сама собою, оскільки здалеку долинули швидкі й важкі кроки. Вони наближалися. Почулося сопіння і скоро з темряви виринула приземкувата широка постать, зігнута під вагою того, що було у руках. Обоє замовкли. Невідомий ішов просто до них.

— Хто це? — злякано прошепотіла Оленка.

Постать зупинилася перед самою лавкою і голосом Хижняка захекано промовила:

— Так… Погнали… Задовбала мене демагогія. Як нічого не робити, то нічого й не зрушиться….

Важезну сумку Роман поставив на землю, а у руці тримав дриль із довгим свердлом.

— Звідки ти знав, що я тут? — здивувався Цекало.

— А де тобі ще бути? Ну як, ідемо?

— Куди? — розгублено запитала Оленка.

— Туди, куди жінкам зась, — пояснив Роман. — Завтра субота, післязавтра неділя. Ми його так дістали, що два дні сидитиме тихо. Усе встигнемо зробити. І на місце поставити.

— Я з вами! — вигукнула Оленка. — Будь ласка! Вам же потрібно буде, щоб хтось на шухері стояв!

— Тебе мама не пустить! — спокійно зауважив Хижняк.

— Ви не будьте такий розумний, — заявила вона. — Якщо вас упіймають, то матиме значення, що я разом із вами була, повірте.

— Може вона і має рацію, — сказав Роман. — Толкова дівчина.

— Хай іде з нами, — наважився Ігор. — Плитка у його кабінеті з широким проміжком покладена. Шви по півсантиметра мають, не менше. Візьмемо тонке і довге свердло і прозондуємо у різних місцях. Якщо Замрига готував собі доступ через верх, через комірчину для балонів, то швидко дістанемось. Якщо ж нічого немає, діри у швах потім замастимо і плитку помиємо.

— А якщо є?

— Тоді це вже не матиме значення, ти сам казав.

— Чекайте мене три хвилини, — попросила Оленка.

— Куди ти?

— Ключі візьму. У мами є від того поверху.

— Справді толкова, — хитнув головою Роман.

— Ти хоч розумієш, що ми робимо? — про всяк випадок запитав Ігор.

— Сподіваюся.

Стояла ніч, коли усі троє тихо підійшли до корпусу.

— Ну ось, — спересердя сплюнув Хижняк. — Вже посвердлили. Хай йому грець.

Вікна кабінету головного лікаря світилися здалеку, розкидаючи люмінісцентне марево на усі боки.

— Це ж треба, — промовив Ігор. — Чого він? Удома справ не має? Йшов би собі спати.

— Не засне, — констатував Роман. — Довели до ручки. Сидить і п'є просто в кабінеті. Стрес знімає. Пішли. Обламалося. Давай у неділю. О п'ятій ранку прийдемо, встигнемо.

Він повернувся, щоб іти геть.

— Не питиме він, — заперечив Цекало, тримаючи сумку за іншу ручку. — Це ж не людина, а якесь залізне створіння. Робот. А роботи не напиваються.

— Ти ще скажи, що «жовтому дияволу» не підвладний. Усі люди. Усі однакові, — стояв на своєму Хижняк. — І якби вірив, що там справді можуть скарби лежати — сам би поліз.

— Не знаю, — сперечався Ігор, — але через нас він не буде напиватися. Хто ми для нього? Ідіоти, що шурхотять немов миші. І окрім зневаги до нас він нічого не відчуває.

— Може й так, — неохоче згодився Роман. — Але однаково нап'ється.

— Не нап'ється.

— Вже почав! — вигукнув Хижняк, ставлячи сумку.

— А закладемось.

— Давай.

Оленка дивилася на них, зайвий раз дивуючись безглуздим проявам чоловічої натури й марно намагалася заспокоїти.

— А йдемо, — дедалі більше запалювався Хижняк. — Якщо п'є — ти замість мене до кінця року по лікарні чергуватимеш. Як?

— Легко, — погодився Цекало. — А як тверезий сидить — то ти замість мене. А як просто забув світло вимкнути, то стаємо і працюємо.

Вони увійшли до корпусу. Двері нагору були незамкнені. Обоє перезирнулись, усвідомлюючи, що нічия тепер не світить і хтось обов'язково програє. Дійшовши до приймальної, Хижняк взявся за клямку.

— Зачекай, — схопив його за руку Ігор. — А що ти йому скажеш?

— Скажу, що прийшли ще раз спробувати переконати. Або просити вибачення. Сховайся. Марні жертви тут не потрібні.

Останнє призначалося Оленці. Роман постукав у двері. Серце тьохнуло, коли виявилося, що перші, а потім і другі двері незамкнені. У кабінеті горіло світло, посередині підлоги зяяла чорна діра з нерівними кутами. Заклякнувши, друзі дивилися одне на одного, спостерігаючи на власні очі четвертий варіант розвитку подій, якого жоден не припускав навіть у найсміливіших думках. Проте, усе було очевидно. Той, хто усе життя докладав зусиль, аби вилікувати колектив від хвороби, заразився й захворів на неї сам. Не вірячи власним очам, вони схилилися над отвором…

Консиліум в ординаторській хірургічного відділення зупинився на невизначений час. Люди сиділи, чекаючи на того, без кого продовження було неможливе.

— Може хто не знає, — перервав вимушене мовчаня Вадим, — Колісник помер. Вдома, через кілька днів після того, як Труш забрав його.

— Нехай спочиває з Богом…

Знову запала мовчанка. Зрештою величезна вайлувата постать таки запливла у завбачливо розчахнуті двері.

— Ну що, — якось розгублено промовив Щерба. — Сказав, що хоче оперуватися тут. Про поїздку до обласної, як і про виклик когось із їхніх травматологів сюди навіть чути не бажає.

— І? — спитала Полянська.

— Що — «і»? — не зрозумів Андрій.

— Ну, я бачу, вам це не зовсім подобається, — пояснила вона. — Ви впенені, що упораєтеся власними силами?

— Що ж тут поратися, — знизав плечима Щерба. — Перелом як перелом. Просто… Пацієнт особливий. Та й потім… Як оформимо? Що я напишу? Провалився крізь підлогу у власному кабінеті? Це ж виробнича травма тоді буде! Взагалі «чепе»!

— А сам Григорій Віталійович що на цю тему каже?

— Сказав, що йому байдуже, і щоб швидше ногу складали. З ним взагалі говорити неможливо. Як мішком вдарений. Одне торочить — беріть в операційну і крапка.

— Ну то напишемо — вдома на подвір'ї упав. З кожним статися може, — запропонувала Полянська.

— Ага, напишемо… — заперечив Щерба. — Та про це вже увесь шпиталь знає. Та що шпиталь — Роздол гуде, що головний лікар, який усе життя з шукачами скарбів боровся, уночі закрився у власному кабінеті й довбав підлогу, поки у сховище не провалився. Не знаєте, де ви живете? Та Рябокінь вже завтра почне писати всім від прокурора до міністра, що підлеглі виробничу травму головного лікаря ховають! Ще гірше, ніж з вікнами буде. Тут вже точно корупцію пришиють.

— Дійсно, — замислилася Полянська. — Ну, гаразд, іду до нього сама. Можливо, мені краще вдасться.

Цекало зосереджено промовив:

— Все це серйозно, колеги, але нам доведеться ще одну проблему вирішувати. І також терміново. З Костогризом усе ясно — шляк його не трафить, здоров'я залізне має, а Щерба такі переломи немов насіння лускає. І окрім когось одного, кому пощастить бути асистентом на такій поважній операції, йому більше нікого не потрібно.

— До чого ти хилиш? — не зрозумів Лужний.

— А до того, що інші не мають сидіти, склавши руки. Вихідний день, між іншим. У схові дивним чином порожньо, ми це бачили на власні очі, коли його тягли. А мене, якщо ви ще пам'ятаєте, вниз до нього опускали. І місце, куди ми усі доривалися, ще відкрите і туди є доступ. І поки що усім іншим не до нього. Але довго так не буде. Я ще не встиг вам розповісти про одну річ. Там лежать чиїсь рештки. Череп і купка кісток. Шар пилюки конкретний. Під ним тверде. Я пошкрябав у різних місцях — каміння. А під ним?

— Ні хріна собі… — вражено промовив Хижняк. — І ти мовчав?!

— Я там налякався — Костогриз наш зовсім слабий був. У шоковому стані. Все-таки не чужа людина. Ось тепер тільки оговтався. І до чого я веду — людські рештки, це вже компетенція поліції, незалежно від того, чиї вони — якогось хрестоносця чи нашого сучасника. А після того, як хтось долучиться, все вилижуть і винюхають так, що нам нічого не лишиться.

— Треба лізти туди, — впевнено промовив Хижняк. — Щерба Вадима Борисовича попросить на операцію, а ми… Металошукач нам потрібен. Хтозна яке там каміння.

— Слава Богу, почав ворушити мізками, — зрадів Ігор. — Але як? Ключі у Полянської, вона усе замкнула.

— Ну так у кого з нею більший блат? — засміявся Вадим. — Тільки ж мене не «киньте» як знайдете.

— Оперуйте спокійно — не кинемо. Тим паче, якщо справді знайдемо — на всіх стане, — упевнено промовив Хижняк.

Восьма година у серпні — вже не ранок. Коли ж заповнюється розбурхана аудиторія, вже й не пахне отою ранковою свіжістю, яка ще відчувається знадвору. Цього разу конференц-зала була заповнена вщерть. Бажаючих посачкувати, яких не бракувало кожної середи, не знайшлося. Полянська одноосібно займала місце у президії, ряди ж у залі гули, наче вулик. Складалося враження, що люди, які працюють в одному закладі, не бачилися роками.

— А ви чули, чули? Кажуть, головний прийде…

— Що ти верзеш? Людина тиждень, як після операції, вдома лежить.

— Ні, начебто Полянській казав, що прийде.

— А я чув, менти наші розповідали, що оті кістки, які у новому підвалі знайшли, на судмедекспертизу возили. Казали, їм так століть вісім, не менше.

— Та що ти туману напускаєш? У мене однокурсник там працює. Вже встановили — середина минулого століття, чернець з монастиря. І залишки одягу дослідили. Замурували його брати, от і помер голодною смертю.

— А Костогриза на мотузках витягали. Але це ж подумати — нас шугав постійно, а сам…

— Ой, тільки не треба… Там же ж одна плитка зверху була покладена, трісла — і провалився.

— Еге, вірте… Он, Івана Степановича, якраз напередодні до головного викликали! А він ще більше як головний важить! Був би перший проломився.

Тихо й непомітно прослизнути до зали хірургам не вдалося. Аудиторія загула, а репліки до свіжоприбулих ставали дедалі гострішими й дотепнішими. Зрештою, Полянська підвелася, стукаючи ручкою по столу:

— Шановні колеги, давайте будемо починати.

— А головного не чекаємо? — пролунало з задніх рядів.

— Ну, ви ж усі знаєте, що Григорій Віталійович на лікарняному. Прошу, по службах, доповідайте. Порядок той, що завжди.

Та не встигла вона сісти, як за дверима почувся гуркіт. Потім двері повільно відчинилися, і з’явилася одна, а потім інша дерев'яна милиця старого зразка. Після цього головлікар намірився і, відштовхнувшись здоровою ногою, перескочив поріг. Хтось підхопився з місця, аби допомогти.

— Сам, — тільки й промовив головний, скачучи незграбно на милицях до трибуни. Одразу ж за ним з'явилася Ольга, вже без апарата, яка намагалася йти обережно, спираючись на костур. Слідом за нею увійшло ще двоє чоловіків. Один з них ніс камеру на штативі, інший мав на шиї громіздкий фотоапарат. Зал загудів. Схопившись з місця, Вересюк допоміг Ользі й посадив поруч із собою.

Костогриз дострибав на милицях до трибуни і прихилив їх до столу. Запала мертва тиша. Полянська пригнічено дивилася на нього, готуючись почути щось неординарне.

— Дозволите, Інно Сергіївно?

Вона мовчки кивнула.

— Шановні колеги, — почав Костогриз. — Я довго думав, чи варто йти сюди, щоб зробити те, що збираюся зараз. І вирішив, що варто і навіть дуже. Тому наважився і прийшов. І навіть запросив із собою кількох журналістів, серед яких представники центральної преси та телеканалу «Ера-ТВ». Тому попрошу кілька хвилин уваги, тим паче те, про що йтиметься, цікавить усіх без винятку.

Якби раптом над аудиторією пролетів комар, усі б почули його дзижчання.

— Так ось, гадаю, усі ви знаєте, що через випадкову аварію у моєму службовому кабінеті мені довелося стати першопрохідцем і відкрити нове потаємне приміщення, про яке досі ніхто не знав, проте кожен свято вірив.

Головний виставив з-за трибуни ногу, вдягнену у металевий апарат.

— Сподіваюся, ніхто не заздрить. Адже у схові, який, мушу визнати, таки виявився не міфічним, як я вважав, а справжнім, нічого не було. Я хочу сказати — з розряду того, що могло б вас зацікавити. Грубий шар пилюки, дерев'яна балка і рештки людини, яка за життя була ченцем і померла у сорокові роки минулого століття — це достовірно встановлено. Далі хто там тільки не копирсався — і сапери, і представники обласного краєзнавчого музею, дослідники з різною апаратурою… Нічогісінького не знайшли. Порожньо. Якщо й було щось, то офіційна версія краєзнавців така — вивезли у тридцять дев'ятому, або під час війни. Вочевидь, чернець, який знав таємницю схову, мусив його показати, після чого його там і замурували. Скарби ж забрали. Якщо згадати замінований підвал, котрий знаходиться практично поруч, можна припустити, що зробили це все-таки німці.

Костогриз обвів аудиторію поглядом. Та увесь його вигляд свідчив, що він має сказати ще щось.

— Але була там одна річ, колеги, яку я знайшов, забрав і приховав.

Усі завмерли в очікуванні того, що почують далі.

— Так, забрав собі. І весь цей час думав — показати колективові, чи так і залишити у таємниці. Як ви скажете, Ігоре Миколайовичу? Ви ж у нас найбільший фахівець з пошуків скарбів.

— Взагалі-то, Григорію Віталійовичу, брати щось з таких місць і привласнювати — це злочин, — похмуро промовив Цекало. — Навіть стаття у кримінальному кодексі існує…

— Правильно, — несподівано зрадів головний, — тільки те, що знайшов я, під статтю аж ніяк не підпадає! Оскільки належить одному з моїх співробітників. Нехай колишньому. А отже, я маю право це взяти. І оприлюднити.

Деякі нервово схопилися за спинки передніх крісел, всі боялися пропустити бодай слово. Насолодившись ефектом, Костогриз витяг з внутрішньої кишені куртки грубий загальний зошит, згорнутий у рурку, ще й перетягнутий гумкою. Він підняв знахідку високо над головою, демонструючи всім.

— Ось що було там. Іване Степановичу, — пошукав очима по залі головний. — Ви наш найстаріший працівник. Прошу вас, підійдіть до трибуни і погляньте сюди.

Сивий терапевт-пенсіонер підійшов і, вдягнувши окуляри, уважно роздивлявся розкритий зошит.

— Питаю вас привселюдно — чий це почерк? Упізнаєте?

Обличчя старого лікаря виглядало украй здивованим.

— Кажіть голосніше! — попросив Костогриз.

— Фабіровського! — ще раз промовив пенсіонер.

Аудиторія загула.

— Ось так, шановні! — перекрикуючи галас, продовжив головлікар. — На той момент, коли у підвал потрапив я, воно вже було відкрите нашими сучасниками. І, судячи з того, що зошит там було залишено навмисно, зробив це наш нині покійний незабутній колега. Не хвилюйтеся, зараз усе зрозумієте. Як бачите, зошит Фабіровського також виявився далеко не міфічним і, як з'ясувалося, він не був у Вересюка. Володимире Васильовичу, займіть, будь ласка, моє місце за трибуною і як наступник Фабіровського прочитайте колегам, що тут написано. Вам легше буде розібрати почерк наставника. До того ж, змучився я, якщо відверто.

Демонстративно поклавши зошит на трибуну, Костогриз сів поруч із своєю заступницею, яка тепер виконувала обов'язки головного лікаря. Вересюк, блідий, швидко вибіг до трибуни і обережно відкрив зошит. Час від часу працював спалах, інший журналіст знімав на камеру. Ольга робила нотатки у блокноті.

— Читайте, читайте, — заохотив головний. — Зошит грубенький і написано у ньому багато, але для найцікавішого власник відвів перші сторінки, які, вочевидь, писалися наостанок. Все, що далі, на мою думку, маячня. Я вам залишу, кому цікаво — почитаєте на дозвіллі.

Набравши повні груди повітря і зібравшись з духом, Вересюк почав читати.

— Шановні колеги! Можливо, навіть майбутні, ті, хто мене ніколи не знав особисто, а можливо, навіть і не чув про мене. Якщо цей зошит потрапив до ваших рук, то, вочевидь, ви дісталися до потаємної каплиці, а отже мали на меті відшукати скарби наших попередників у цих віковічних стінах. Мушу вас розчарувати, адже тяжко працювали ви дарма. Каплиця, як бачите, порожня, якщо не рахувати рештків ігумна Петра, котрий спромігся покласти власне життя задля збереження монастирських таємниць. Тепер нічого не вдієш. Усе зникло, принаймні для вас — безперечно. Знання істини — слабка втіха, коли розраховуєш на великі багатства. І тим не менш, якщо все-таки вона вас цікавить, можу її відкрити.

Аудиторія принишкла. Вересюк відірвав погляд від зошита і безпорадно озирнувся. Зараз мала відкритися істина, чому ніхто й ніколи не дістанеться до того, чим завжди жило місто в усі епохи, за будь-якої влади та за будь-яких катаклізмів. У нього пересохло у роті, язик мовби прилип до піднебіння, і слова застрягали у горлі.

Іван Степанович знову підійшов до трибуни і, пошукавши у кишені, простяг йому невеличку металеву фляжечку із завбачливо відкрученим корком. Зробивши ковток, Вересюк продовжив читати:

— На розкриття монастирських таємниць пішло усе моє життя. Для цього, власне, я і став лікарем, адже за моєї молодості у цих стінах вже існував шпиталь. Завдяки цьому я мав можливість перебувати тут постійно і безперешкодно. І я про це не шкодую, хоч навряд чи вам вистачить терпіння прочитати зошит до кінця. Тому, починаючи писати, залишив для найцікавішого не останні сторінки, а перші. Отож, не дарма ви не мали спокою. Скарби справді лежали тут. Ними був заповнений увесь закуток, що відгороджує дубова балка, вмурована в стіну. Так вже склалася історія монастиря, що багатства у потаємній каплиці за весь час її існування лише поповнювалися. Ще за середніх віків ченці вигадали геніальний механізм їх зберігання, супроти якого усі спроби тих, хто за різних часів займався пошуками, виявилися безрезультатними. Та я вбачаю ще одну — чи не найголовнішу — причину цього явища. Кілька разів стороннім людям вдалося дістатися до потаємної каплиці. Але це були випадки, коли вони ставили на меті не пошуки монастирських скарбів, а навпаки намагалися заховати щось своє. Можете не вірити, навіть сміятися, але саме тоді монастирські стіни відкривали секрет і приймали нові скарби, обіцяючи згодом віддати усе. Доля ж щораз розпоряджалася так, що люди, які ставали свідками таємниці, повернутися назад вже не мали змоги.

Тиша стояла мертва і колеги ловили кожне слово наступника Фабіровського.

— Уперше скарбницю монастиря поповнив Гійом де Шалон, лицар ордену храму, наближений магістра, котрому доручили вивезти частину багатств ордену, знищеного французьким монархом. Разом із золотом де Шалон привіз і холеру, а отже, воно залишилося у схованці навічно. Потім був розбійник Байташ, колишній чернець монастиря, який скинув туди награбоване роками, після чого очолив повстання проти герцога Нілаші й загинув у битві. Наступним виявився відомий хірург Ларрей, котрий супроводжував карету з хворою коханкою Наполеона, у якій, крім самої Валевської, знаходилося ще багато дорогоцінних речей та грошей, що знайшли гідне місце у каплиці. Сам же Ларрей разом з драгунським офіцером Жермоном потрапили у полон до пруського короля й були страчені. Наступне поповнення сталося за часів Першої світової, коли аналогічним чином до каплиці потрапила казна Першої російської армії, до чого, за іронією долі, долучився військовий хірург Долматов. Згодом у сутичці з німцями загинули усі. І останнє вкладення до скарбниці зробили вже німці під час Другої світової, коли кілька дивізій потрапили в оточення. Щоправда, цього разу у підвалах намагалися сховати вже не золото, а папери, архіви. Вочевидь, ці стіни із вдячністю приймали усе, розуміючи, що забрати щось назад тому, хто поклав, не судитиметься… Майору розвідки СС Отто фон Бірхофу також не вдалося уникнути загибелі після відкриття таємничої каплиці. Єдиним, хто дістався до неї за інших обставин, був Казимир Колісник, відомий архітектор, котрому допомогли зробити це його знання та професійна інтуїція.

Вересюк перевів подих і, глянувши скоса на Костогриза, продовжив:

— Ви задаєтеся питанням, а яким же чином це вдалося мені? Поясню. Це було нелегко. Досліджуючи впродовж цілого життя історію монастиря, я цікавився не лише меркантильною стороною, і не ставив на меті пошук скарбів з метою власного збагачення, хоч і був не проти такого варіанту. В результаті глибокого вивчення історії цих стін, я відкрив вищезгадану закономірність, і вирішив піти шляхом своїх попередників. У мене не було золота, яке хотілося б сховати. Проте, останній приклад наштовхнув на думку, що багатство не лише у ньому. Власне, фон Бірхоф наочно довів, що ним можуть стати й цінні папери. І я вирішив учинити аналогічно. Цей зошит — докладна історія монастиря. Докладнішої не буває. До того ж, за нього дорого заплачено. Хіба ж не мусить він являти собою цінність для цих стародавніх будівель? І я проникся метою заховати його так, щоб не знайшов ніхто, адже в існування скарбів на той час сам вже майже не вірив. Усі мої попередники, яким вдалося дістатися до каплиці, зробили це різними шляхами — хто крізь потаємний лаз у стіні, хто знизу через підкоп, хто — навпаки — згори. Суть не в тім. Головне, що шлях до відкриття її місцезнаходження знаходив лише той, хто намагався заховати своє, а не заволодіти чужим! Та всі намагання виявилися марними. Я зрозумів, що сам вигадав цю байку, далеку від істини. Саме тоді мені трапився хворий на шизофренію, манія якого полягала у переслідуванні страшним чудовиськом. Попри усі ваші насмішки й невіру я знав толк у таких речах більше, ніж визнані вчені, і користувався власними методами лікування, за їхню пропаганду і постраждав у далекі часи, які нині засуджують. Моя методика передбачала стати на точку зору такого пацієнта і мислити його категоріями з метою змусити нещасного цілковито повірити лікарю. Це довгий та кропіткий процес, упродовж якого можна й самому втратити розум. Захопившись цікавим випадком, геть чисто забувши про міфічні скарби, я пообіцяв хлопцеві, якого звали Іваном, заховати його від чудовиська, не уявляючи, яким виявиться побічний ефект моїх зусиль і які це матиме наслідки! Живучи з ним в ізоляторі підвального приміщення, я почув, як уночі до потаємної каплиці намагається дістатися хтось із людей, котрі здійснювали добудову корпуса. Вочевидь, шлях згори був важчим, а працювати відкрито він не міг, тому я зробив це першим через стіну, використавши свого пацієнта, який був фізично здоровим та сильним. Дивовижний феномен монастирського підземелля укотре підтвердився — щойно я зібрався заховати щось цінне із щирим бажанням — воно відкрило мені свою таємницю. А що може бути ціннішим за врятоване людське життя? Кому ж, як не вам, це розуміти…

Пошукавши очима щирого пенсіонера, Вересюк зробив йому знак, взяв розкручену фляжечку і допив решту, після цього знову вдався до читання.

— А тепер про те, що є для вас найголовнішим, і чого дочекатися у вас уже бракує терпцю. Упевнений, вас тепер не хвилює питання, чи одужав Іван. Куди ж усе поділося? Над цим я думав не один день. Здавалося б, дай Боже знайти, а що з ним робити, вже якось придумаю. На жаль, це так і не вдалося. Судіть самі — скористатися цим усім суто для себе я не мав жодної можливості. Насамперед, я був уже немолодий. Та й що потрібно людині у такому віці? Життя не продовжиш ні за які гроші. А реалізувати хоча б частину… Такі речі неможливо продати, принаймні так, щоб ніхто нічого не запідозрив. Віддати своїм нащадкам, родичам? З яких міркувань? Вони ніколи не любили мене, не розуміли, вважали несповна розуму. Тим не менш, це мої нащадки, а володіння такою таємницею, таким багатством — смертельна небезпека. До того ж, враховуючи їхній інтелект та світогляд, отримавши багатство, вони стануть дармоїдами, що передасться і наступним моїм поколінням. Віддати державі? Тій, яка постійно кривдила мене, яка майже десять років протримала у таборах, яка і зараз являє собою скупчення нечистих на руку і розум людей? Ні. Не хотілося мені віддавати його й вам — тим, з ким пліч-о-пліч довелося прожити у цих стінах, і хто, напевно, заслуговував би на це більше, ніж інші згадані категорії. Проте, кожна людина страждає амбіціями. Не виключення і доктор Фабіровський — старий козел і маразматик. Не буду перелічувати всіх епітетів, подарованих мені вами за часи спільної праці. А хто й не вживав таких слів у силу свого виховання, сміявся з мене майже в очі, вважаючи, що мій склероз вже не дозволяє цього зрозуміти і побачити. Тепер посміюся я.

Вуха і щоки Вересюка пашіли чи то від збудження, викликаного змістом послання, чи то від кількох ковтків з чудодійної фляжечки. Набравши повітря у груди, він видав заключну частину:

— Познущаюся з вас у відповідь. Саме таким чином здалося мені найраціональніше скористатися знайденими скарбами — заховати так, що тепер вам вже точно не вдасться їх знайти, тому що геніальність секрету, який вигадав я сам, не йде у жодне порівняння із тим, на який спромоглися ченці вісімсот років тому. У ньому й полягає моя насмішка, моє знущання. Адже у такому віці не може бути нічого приємнішого за сатисфакцію, за доведення власної правоти й переваги. Тож бажаю вам успіхів, шановні колеги, у цій поважній та кропіткій праці і дай вам Боже досягти результату, про який мені стане відомо навіть на тім світі, оскільки, якщо ви знайдете монастирські скарби, мої грішні кістки одразу ж перевернуться у тій дешевій труні, на яку спромоглися усі, хто мене знав.

То ж, CUM DOMINIS ET SPERO — AD VICTORIS!

Шепіт, що наростав у різних кінцях зали, викликав у головного уїдливу посмішку.

— Що, шановні, знання латини, отримані будь-як за студентських років, геть-чисто вивітрилися? Ну ще б, ви ж навіть рецептів не бажаєте виписувати, як належить…

— Чого ж, — образився Іван Степанович, скрушно похитуючи у руці порожньою фляжкою. — Навіщо аж так? Навіть я ще пам'ятаю. AD VICTORIS — це означає «до перемоги».

— А CUM DOMINIS — «з Богом», — додав Хижняк.

— А ET SPERO — «та надією», — несподівано допоміг Щерба.

— Ну, молодці, —не менш жовчно констатував Костогриз. — Спільними зусиллями таки впоралися. Ви ж звикли, як з нещасним гнояком хворого привезуть — то мусите півшпиталю скликати. І тут так само — один від вуха, другий від горла…

Знову запала тиша, яка б трималася ще невідомо скільки, та Костогриз потяг до себе милиці й неквапом звівся.

— Ну, якщо так, колеги, — у повній тиші пролунав його голос, — гадаю, тепер нам можна спокійно зітхнути і запити розчарування… Звісно, тільки після закінчення робочого часу. Володимир Васильович, щоправда, це вже зробив. І почати нове життя, беручись до своїх прямих обов'язків так, як і годиться досвідченим та кваліфікованим фахівцям, якими я завжди, незважаючи ні на що, вас вважав.

— А як же і де ж він, стерво, отому усьому місце знайшов? — пролунало з якогось ряду.

— І як повиносити спромігся? — підхопив Щерба. — Скільки там того Фабіровського було? Він і води, напевно, по піввідра лише набирав!

— А може просто на місці там десь і переховав? Ви добре дивилися?

Сміх Костогриза лунав весело, хоч у ньому і проривалися жовчні нотки. Похитавши головою, він витяг носову хустку і демонстративно протер очі.

— Смію вас завірити, колеги, доктор Цекало, після того, як витяг мене на ряднині через горішню діру, обшкріб усю пилюку з каміння, а кістки, що купкою лежали у закутку, — обнюхав кожну окремо по три рази. Чи не так, Ігоре Миколайовичу? Звісно, я цього не бачив, але можу заприсягтися, що не встигли мені ще вколоти промедол і накласти шину, як поруч із ним вже був лікар Хижняк. Не будьте наївними, колеги. За два вихідних ці трударі встигли витягнути і замурувати на місце кожен камінь підлоги нововідкритого приміщення, яке ви називаєте потаємною каплицею. Невже не зрозуміло?

— Щира правда, — промовив Ігор, встаючи з місця. — Не зрозуміло інше. Як наважилися ви, Григорію Віталійовичу, принести сюди цей зошит і оприлюднити його зміст? Ви, борець із шукачами скарбів… Не вірю ні очам, ні вухам. Ви хоч розумієте, що тепер…

— Дуже добре розумію, — не дав договорити головлікар. — А вам, мій молодий колего, як завжди, згадка про міфічні скарби геть чисто відбиває не лише здоровий глузд, а й елементарну логіку. Та й іншим, бачу, також. А ви збагніть лише один, найголовніший момент! Є, щоправда, у стародавніх принцип, дійсний і за наших часів — про мертвих або добре або нічого. Але чи є серед вас хоча б хтось один, хто б сумнівався у бажанні Фабіровського познущатися з нас?

Усі мовчали.

— От і я кажу. Увесь лист витриманий у такому стилі, що сумнівів не виникає — писалося щиро і з душею, з розрахунком на ефект, який триватиме ще довго після смерті автора. А ті, хто знав Платона Аристарховича за життя, навіть не потребували такого щирого викладення, адже добре пам'ятають, на що він здатний. Отож, на меті наш покійний і незабутній колега мав одне — щоб усі ми тут присутні отримали психоз від довгих і марних пошуків того, що було майже у руках. Щоб кожен з вас мучився, наче прикутий ланцюгом, довжини якого бракує за півметра до води, аби задовольнити спрагу. Ну поворушіть мізками — який секрет найнадійніший задля того, щоб справді ніхто нічого гарантовано не знайшов?

Аудиторія кліпала очима і не здогадувалась попри бажання.

— Гаразд, — зітхнув Костогриз. — Не буду більше мучити, я ж не Фабіровський. Тим паче, у самого вже сили закінчуються. Секрет у тім, що насправді нічого немає! Жодних скарбів не існує. Надзвичайно надійний секрет для того, щоб ніхто нічого гарантовано не знайшов. Вам же ж ясно сказано, що кістки у труні самі перевернуться, якщо це станеться. Отже, статися такого не може. А найголовніший доказ… Подумайте самі. Ну! Якби там справді лежали скарби… Та навіть не скарби — нехай купка талерів. Чи втримався б покійний від найлогічнішого кроку звести вас із розуму? Уявіть, що ви тримаєте зараз у руках не лише цей зошит, а, припустімо, ще й перстень якогось лицаря, або ж золоті монети, або… Не треба багато — усього лише кілька штук! У вас би слина текла і руки трусилися. Ви б до кінця робочого дня не досиділи, хоч би я навіть заприсягся, що звільню усіх. На перерві б за лопатами побігли. І психоз, якого побажав усім вам Платон Аристархович, почався б не після довгих років марних пошуків, а ще задовго до закінчення цієї п'ятихвилинки. А не зважаючи ні на що, він таки був толковим психіатром, розбирався в людській натурі — цього ніхто не заперечить, отже, мав передбачити. І однаково не залишив у відкритому ним сховку бодай кількох зразків лише з однієї причини — каплиця була порожня. Тому і вдався до методу розвішування локшини на вухах, адже вони у вас завжди стирчать, немов локатори, у надії почути щось сенсаційне. Отже, прийміть мої співчуття, шановні колеги, з приводу масової втрати заповітних мрій, як і вітання з нагоди зникнення перспективи остаточного божевілля. Пробачте мені за перше, а вдячності за друге не потребую. За таку розв'язку варто було пожертвувати ногою. Зошит залишаю вам. Читайте. Тепер це справжня реліквія не лише нашого закладу, а й, гадаю, усієї древньої споруди, в якій він функціонує. А може й цілого Роздолу.

Милиці ритмічно застукали на вихід. У дверях Костогриз озирнувся і промовив:

— Бажаю вам приємної та плідної праці під керівництвом Інни Сергіївни на найближчі три місяці. І тільки спробуйте мені її образити…

У домі, де не зважаючи на проблеми, завжди були раді гостям, така гнітюча атмосфера востаннє спостерігалася кілька місяців тому, коли двоє молодих лікарів, нашкодивши по-серйозному, були на межі звільнення. Але навіть тоді якийсь прихований оптимізм вперто сидів у підсвідомості. Зараз же навіть Журбенко виглядав не те щоб похмурим — зникла якась рушійна сила, що завжди була присутня в його жестах, міміці та інтонаціях.

На столі тихо гудів комп'ютер, ксерокопії креслень лікарняних будівель були розкладені просто на підлозі. На моніторі застигла картинка — кілька людей бесідують у залі перед камерами.

— Та увімкни вже, нехай до кінця докрутиться диск, — попросив Цекало.

— Що тобі ще не ясно? — розлютився несподівано Хижняк. — Кінець передачі.

— Однаково, нехай. Останні слова почуємо.

— Як дитина, — нервувався Роман. — На, самі титри лишилися…

Фрагмент запустився далі.

— То ж можна тепер з упевненістю сказати, — говорив бородань в окулярах. — Монастирські скарби, легенди про які ходили століттями, виявилися міфом. І якщо, не виключено, колись існували насправді, то зрозуміти, коли їх було втрачено, тепер, на жаль, неможливо. Проте історія цінна зовсім іншими речами, і тепер ми отримали багатий матеріал для вивчення минулого не лише монастиря — усього нашого краю.

Зошит у чорній зачовганій обкладинці ліг на стіл між чашками неторканого чаю, печивом та газетами зі статтями невтомної Ольги.

— Я особисто мушу погодитися з ним, — розвів руками Журбенко. — Грамотно. Фундаментально. Нема що заперечити.

— І що тепер, кінець усьому? — ще не вірячи, запитав Хижняк.

— Ну чого ж усьому? — без особливої радості відповів господар. — Хіба ж тільки в скарбах сенс життя? Є робота, пацієнти, довгі роки попереду, можливість фахового зростання…

— Ви хоч самі у це вірите? — похмуро зауважив Ігор. — Фахового зростання… Фаху самого скоро не буде! До того йде. Знищать медицину як таку. Залишаться дорогі клініки для багатих і «пеемсдец» для решти.

— Хтозна, — знизав плечима інвалід. — У нас все можливо. Але хороший лікар потрібен завжди. І постійно матиме попит. За будь-якої системи.

— Як сказати, — не згодився Цекало. — За старих часів, пам'ятаєте, колись до обласного центру чотири потяги ходило — туди і назад. І вільних місць не було. А потім, як почалася криза — три потяги скасували. На початках люди одне в одного на головах товклися. А зараз що? Один туди — один назад. І майже порожній. Так і з нами буде.

— Поживемо — побачимо, — дипломатично зауважив Журбенко. — Але раджу, молоді люди, не втрачати оптимізму. Навіть я в своєму стані з більшою, ніж ви, надією уперед дивлюся. Ну, сталося так зі мною — і нічого. Знання в дещо іншій галузі згодилися. Он, трави збираю, ліки готую, люди лікуються. Задоволені. Ну, з вашого погляду, воно, звичайно, безрадісно виглядає — колись із того світу за кілька годин витягав, а зараз узвари, настоянки і кінця-краю цьому мишачому шурхотінню немає. І усе ті самі пацієнти товчуться, і результати не разючі. Самому так спочатку здавалося. А от і ні. Усе відносно, колеги. Той, хто звик багатоповерхові будови з блоків за кілька днів складати, думає, що як один поріг десь нерівно став — це дрібниці, не варті уваги. Насправді ж воно інакше. Той, кому протяг докучає, бо двері не пристають і нога щоразу через нього шпортається, так не думає. Отже місце, де себе прикласти, завжди знайдеться для гідної людини. Було би бажання. А ви маєте, крім того, багато в житті цікавого! Ти, Романе, риболов, та й майстер на всі руки. Ігор малює. А які дівчата на вас заглядаються? Вище голову. Не зійшовся світ клином на потаємній каплиці. І без неї життя триватиме.

— А з цим, отже, все, — уточнив Хижняк.

— З цим, — зробив наголос Журбенко, — гадаю, так. Правий Костогриз. Праві оті всі історики та археологи. Усе надзвичайно логічно. І Фабіровського я надто добре пам'ятаю — в його стилі каверза. Час заспокоїтися. Ні, можна, звичайно, щось інше шукати, але це вже надто банально. Те саме, що йти грати по весіллях, коли місце у головному камерному оркестрі країни втратили. Та воно, якщо розібратися, може й на краще. Існувало б справді — хтозна, чи дісталося б саме вам. Он як зарухалися всі останнім часом. Особливо ті, кому завжди мало. Безперечно, прибрав би Моцур до рук монастирські корпуси. І нас би дійсно першими закрили. А так… Пийте чай.

— Ти на вихідних не ургентний? — перервав мовчанку Хижняк, жуючи печиво.

— Ні, — відповів Ігор.

— Давай справді на рибу вирвемось. Сто років не був. Дівчат наших візьмемо, юшку зваримо, може й з ночівлею.

— Наших — то яких? — уточнив Цекало.

— А є варіанти? — знизав плечима Хижняк. — Я Ліду, а ти… може, й відпустить Оленку грізна матуся, як особисто попросиш…

— Навряд чи, — похитав головою Ігор. — Я у п'ятницю Микитюка оперую — не залишу ж його потім на два дні. Однаково треба йти дивитися, перев'язувати. А на понеділок маємо резекцію шлунку. Треба готувати хворого. Це ж не апендицит… Може, краще у наступні вихідні.

— Наступної суботи Вересюк збирається огорожу робити. Я обіцяв прийти допомагати. А в неділю «Океан Ельзи» на обласному стадіоні. Це ж не кожен рік буває. А на наступну неділю Вадим на новосілля проситиме. Ти ж чув — він будиночок, що від Кравченків залишився, які до Канади виїхали, купує. А там також повно роботи. Мусимо шефові допомогти. А на рибу, навіть із ночівлею, і в будній день можна.

— Оце вже мені подобається! — не витримав Журбенко. — Виявляється, маємо чим жити! Ще й як маємо — навіть часу бракує, аби усе вмістити.

У кишені в Хижняка задзвонив телефон.

— Так. Угу… Ясно. Ми з Ігорем у Журбенка. Зараз удвох під'їдемо.

Запитливий погляд обох вимагав миттєвого пояснення.

— Лужний дзвонив. Бус перекинувся за Манівцями. Дві «швидких» одразу поїхало. Він із Щербою вже у відділенні.

— Заздрю я вам, хлопці, — промовив Журбенко. — Удачі. Печива на дорогу візьміть. Не забувайте мене. А справжній, істиний скарб — він у можливості жити повноцінно. Робити те, що вмієш, що подобається, відчувати власну потрібність. Запам'ятайте це.