Шпиталь

Розділ ІХ

Лікар у великих окулярах з прикрученими мідним дротом дужками був надзвичайно маленьким на зріст і виглядав як зморшкуватий дідок з довгим волоссям та дрібною ходою. Від вигляду грубезної старої кофти під неохайним пожмаканим халатом та накинутої зверху теплої синьої куртки, хоч стояла літня пора, ті, хто його бачили, несамохіть здригалися. Тим не менш, жінка дивилася на нього, мов на Бога.

— Будь ласка, спробуйте! — просила вона. — Де тільки не була. Усі обіцяли, обнадіювали, та марно. Не можу більше на ці муки дивитися. Сама скоро розум втрачу. Якщо і ви не зможете, то не зможе ніхто.

Слухаючи її, він продовжував переглядати виписки з різних психіатричних клінік. Суть хвороби сина цієї жінки, — ще молодого чоловіка, — полягала у манії переслідування чудовиськом на ім’я Бурбура — страшним, чорним та волохатим, не схожим ні на що у реальному світі. Сама ж хвороба називалася шизофренією, і не було нічого дивного у подібних її проявах і в тому, що всі спроби допомогти нещасному закінчувалися невдачею.

— Будь ласка, — молила вона. — Я до сусіднього району їздила, там у Чимежині хлопець, кажуть, майже з таким самим. І ви йому допомогли. Я усе віддам, тільки щось зробіть!

— Це для вас — «таке саме», — вимовив нарешті лікар. — Бо ви нічого у тому не тямите. Є лише деякі спільні симптоми, а хвороба інакша. А навіть би й та сама була — одного вдалося вилікувати, а з другим може нічого не вийти. І навіть погіршення не виключене.

— Та куди вже гірше? — заперечила нещасна. — Робіть щось, доктор. Прошу вас. Вже не маю більше куди звертатися.

— Методи, якими я користуюся, ніде не визнані і не дозволені офіційною наукою, — рипучим голосом зауважив той.

— Мені однаково, — погодилася вона. — Що хочте робіть, бо це край.

Молодий чоловік, якого завели до кабінету, озирався навсібіч, здригаючись від найменшого шереху. Зацькований погляд і неприродна реакція, міміка та жести красномовно характеризували психічного хворого у період загострення.

— Здрастуй, Іване, — промовив до нього лікар. — Що тебе турбує?

Та той лише озирався на матір, шукаючи підтримки.

— Тебе хтось переслідує?

Він активно закивав.

— Бурбура? — запитав лікар.

— Так…

— А ти його коли-небудь бачив?

— Ні, — відповів пацієнт. — Але я знаю! Ніхто не вірить, а я знаю!

Збудження хворого наростало, і жінка потяглася до сумки за шприцем та ампулами, проте рука старого психіатра зупинила її.

— Чому ж ніхто? — здивувався лікар. — Я вірю. І навіть бачив його. Але усе не так страшно, повір мені. Дивись, який я маленький, а не боюся. Тому що знаю, як треба. Я сховаю тебе від Бурбури. Лишишся зі мною?

Молодий чоловік ствердно кивнув.

Жінка з братом пішли, згодившись на головну вимогу старого лікаря — лише він і хлопець, більше нікого. А вони вдвох пройшлися порожніми коридорами корпусу і спустилися до підвалу. Зморшкувата тремтяча рука відімкнула двері, а потім ще одні, вже у напівпідвальному поверсі з табличкою «Ізолятор». Приміщення призначалося для тимчасового утримання психічних та наркологічних пацієнтів у кризовому стані.

— Тут тебе ніхто не знайде, — пояснив лікар. — Ніякий Бурбура. Можеш заспокоїтися.

Палата на два ліжка з кривими стінами без вікон була зовсім невеличкою, проте мала перегородку, за якою розміщувався санвузол, і могла таким чином забезпечувати життєві потреби пацієнта без виходу назовні. Вони оглянули приміщення, в результаті чого Іван переконався, що потрапити до його схову не зможе ніхто. Та десь в кутку над стелею несподівано загупало, і хлопець здригнувся.

— Що це?

— Ремонт, — відповів лікар. — Ти ж бачив, коли ми сюди йшли, що поверх добудовують. Скоро шоста година, і робітники підуть. Тоді буде тихо.

Він пояснював усе безбарвним голосом, з характерним старечим тремтінням, і пацієнт поступово заспокоювався. Проте сам лікар виглядав стурбованим. ак, ніби й справді відчував, що уночі, коли всі поснуть, може завітати Бурбура.

Вадим уже збирався додому, коли у двері ординаторської тихенько постукали. Увійшов Труш, з підозрою озираючись по кутах.

— Що там? — запитав Лужний. — Знову з мамою проблеми?

— Та ні, — нерішуче посміхнувся той. — Але знову родина… Дядько. Навіть і нерідний, але… одне слово, маю попіклуватися.

— Будь ласка, — розвів руками Вадим. — Ви його привезли?

— Та ні, ще тільки збираюся. Але хотів би попросити вас покласти на лікування до вашого відділення, як тільки привезу.

— Хіба ж ми кому відмовляли? — здивувався Лужний. — А що у нього? Від чого лікуватимемо?

— Знайдемо, — ухильно відповів інженер.

— Стоп, що це означає? — обурився Вадим. — На липовий лікарняний натякаєте?

— Який лікарняний? — засміявся Труш. — Дідові сто років! У такому віці болячок шукати не треба, самі знаходяться.

— Як сто? — остовпів Лужний. — Ви серйозно?

— Ні, жартую. Якщо бути точним, то сто чотири.

— Оце так… — почухав голову Вадим. — А все-таки, що його турбує? Може, краще до терапії?

— Ні! — замахав руками Труш. — Я вас знаю, тому й прошу. А діда особливо нічого й не турбує. Заслаб просто, кістки болять, суглоби. То покладете?

— Обов'язково, — завірив його Вадим.

Труш пішов задоволений, а одразу після нього з’явився Щерба.

— Ти можеш собі уявити, — поділівся Вадим. — Інженер наш приходив про діда домовлятися. Сто чотири роки!

— Немає у Труша ніякого діда, — заявив Андрій.

— Так щойно ж просив…

— Кажу тобі — немає. Я точно знаю, — повторив той.

— Ну, не діда, дядька.

— І дядька немає. Стоп…

Андрій надовго замислився.

— Ну, давай, — підганяв Лужний.

— Гм… — Щерба загадково посміхнувся і нарешті видав: — А що як це він?

— Він — то хто?

— Колісник старий. Архітектор. Автор первинного проекту нашої лікарні.

— Ти що, мариш? В Америці Колісник. Сам же казав. Це ти так довго думав, щоб таке видати?

— Ні. Зразу збагнув, та роки його рахував. І ти знаєш, ніби так і виходить.

— Але навіщо йому сюди летіти? Хіба у літаку померти! Він що, дурний?

— Ну, не треба так категорично, — заперечив Щерба. — По-перше у цьому віці давно вже час бути дурним. По-друге, сенс у такій подорожі є, принаймні, для Труша. Проектна документація втрачена. Припустімо, у ній якась підказка.

— Яка підказка? — не зрозумів Лужний. — Про що ти?

— Про скарби, про що ж іще? — розсердився Андрій.

— Ти серйозно? Я гадав, ці казки для Цекала з Хижняком, — тільки й промовив той у відповідь.

— А ти, я бачу, другий Костогриз. Куди серйозніше? Десь воно є, усі знають. А де ще може бути підказка, якщо папери втрачені? У голові старого. Якщо він проектував, керував будівництвом, то міг напоротися на щось, а вивезти не встиг.

— А у сто чотири роки навіщо воно йому? — усерйоз здивувався Вадим.

— Як сказати. Людина, яка володіє скарбом, намагається його реалізувати, перевести в якісь реальні блага. Людина, яка не володіє, але знає, де він лежить, намагається передати його у спадок. У старого Колісника немає більше нікого. Лише Труш. То чого зводити такі припущення у ранг неможливого?

Тепер вже замислився Вадим.

— Давай так, — запропонував Щерба. — Якщо привезе — госпіталізуй його. Знадобиться терапевт — закличемо на консультацію, хай лікування призначить, а де уколи робити — один чорт. А ми за той час розберемося, він чи не він. І невідомо ще, кому старий швидше підкаже — дурному Трушеві чи нам з тобою.

У будь-якій тривалій справі колись настає переламний момент. Саме так і сталося цього дня. Коли Ольга, спираючись однією рукою на плече Вересюка, а іншою на милицю, перескочила поріг Журбенкової квартири, там уже сиділи Хижняк і Цекало. Приємний аромат трав’яного чаю витав у повітрі і, всадовивши нових гостей, господар наповнив чашки. Прибулі пили, вимушено посміхаючись. Говорили ні про що, знаючи про справжню причину зустрічі.

Щерба, ввалившись до кімнати, одразу спростував тезу, що у Журбенка нікому не бракує місця. Усі заходились ущільнюватися, щоб вивільнити простір для нового гостя, а той лише зиркав на них з підозрою — надто ж на свою пацієнтку.

— Андрію Івановичу, — зрештою не витримала Ольга. — Я розумію, що лікарі не вітають панібратства з хворими, але ви вже пробачте, так склалася ситуація.

— Якщо подивитися на Вересюка, то такий висновок не напрошується, — парирував той. — Та й на хвору ви не надто схожі.

— Дякую за комплімент, — мило посміхнулася вона.

— Налийте і мені того пахучого чайку, як міцніше нічого не запасли, — змінив тему Щерба. — Знав би — сам приніс.

— Для міцнішого ще не час, Андрію Івановичу, — заперечив господар.

Останнім прийшов Вадим. Він здивовано обвів поглядом товариство та сухо привітався.

— Ну ось тепер, здається, усі, — промовив Журбенко. — Шановні колеги, сподіваюсь, що навіть зараз маю право на таке звертання. Я запросив вас, щоб запропонувати те, що за даних обставин є логічним. Так вже склалося, що у стінах нашого шпиталю відбувається щось незвичайне. Можливо, у цьому й справді винні духи наших попередників, що за твердженням декого, блукають у підвалах.

Вадим ніяково гмукнув. Усі ж інші мовчали, намагаючись здогадатися, куди той хилить. Журбенко продовжував:

— Без перебільшення можна заявити, що люди нашого фаху звикли днювати й ночувати у стінах, де працюють. Останнім часом у нашому закладі стало неспокійно, у чому значною мірою винні двоє моїх молодих друзів Роман та Ігор. Саме вони віднайшли в собі натхнення для пошуків сліду, що тягнеться з глибини століть. І їхні надбання у цій справі з-поміж присутніх найвагоміші. Тому зрозуміло, що це питання я обговорив насамперед із ними. І отримав згоду. А отже тепер пропоную всім, хто тут зібрався, об’єднати зусилля.

На якийсь час запала мовчанка, а потім Щерба обережно спитав:

— Зусилля у чому, пробачте?

— Поясню, — перейшов до конкретики Журбенко. — Наскільки мені відомо, пошуками тією чи тією мірою займаються усі. І ви також, Андрію Івановичу, як я чув. Навіть, розповідають, руку при цьому вивихнули. Зараз у вас у відділенні лежить хворий, причетний до цього більше, аніж усі ми разом узяті. І ви з Вадимом Борисовичем опікуєтеся ним, що не виключає вашого бажання здобути цінну інформацію та скористатися нею.

— Звідки вам знати, чого ми бажаємо? — обурився Андрій.

— Я, звісно, не знаю, але припускаю, — уточнив Журбенко. Але, якщо ви сподіваєтеся, що столітній старець заведе вас до одного з підвалів і вкаже, де скарб, — це, пробачте, по-дитячому. Щоб скористатися інформацією, отриманою від нього, ще багато що треба. Володимир Васильович, наприклад, взагалі, якщо йому вірити, ніколи серйозно не ставився до цих питань.

— Вірити психіатру — остання справа, — зауважив Щерба.

— Чого це раптом? Я вірю, — вставила Ольга..

— Про вас взагалі не йдеться, — відмахнувся Андрій. — До журналістів довіра ще менша.

— Як сказати, — не погодився господар. — Завдяки пані Ользі Володимир Васильович зрозумів, що до цього питання слід ставитися серйозно, а ми з хлопцями отримали по-справжньому цінні дані для продовження досліджень. Отже, я веду до того, що кожен з присутніх має власні надбання та потенціал, проте результату не досяг. Зрозумійте, Андрію Івановичу, незважаючи на відомий стереотип, що скарби належить шукати у цілковитій таємниці, кожен окремо може досягти значно меншого результату, аніж усі разом. Хлопці можуть підтвердити, що навряд чи зуміли б стільки зробити без моєї допомоги. Тому кожен з вас має подумати над тим, як краще. Ви, Вадиме Борисовичу, гадаю, не будете заперечувати, що воліли б знайти не лише монастирські скарби. Гадаю, насамперед ви шукаєте дещо інше, тому задля цього сюди й приїхали. І у вас, Андрію Івановичу, також є деякі особисті проблеми, зв'язок яких із шпиталем очевидний. І у пані Ольги. І весь колектив останнім часом зазнав різних неприємних подій, що одна за одною відбуваються у стінах шпиталю. І що далі, то більше я впевнений в тому, що усе це зав’язано навколо тієї самої проблеми.

— Ну, у глобальному розумінні — «жовтий диявол» завжди є першопричиною, — розвів руками Щерба. — Хоча Вересюк з Фрейдом вважають інакше…

— Фрейд помилявся, — не змигнувши оком, заявив Вересюк. — Він не був українцем. Тому й стверджував, що все на світі походить від лібідо. Нами ж все-таки керує насамперед «жовтий диявол».

— Ну, якщо вже навіть Володимир Васильович почав Фрейда виправляти, то або він встиг набратися цього від Фабіровського, або ж воно насправді так, — засміявся Журбенко. — Ми дійсно, немов ті польові миші, все життя шукаємо, де б яку зернинку вхопити, — і до нори. Втім, нічого поганого у цьому немає, якщо не порушувати деяких принципів. То ж давайте поступово переходити від загального до конкретного. Маю намір довести вам моє особисте бачення того, що тут відбувається. У 1938 році молодий архітектор Колісник береться за добудову монастиря, у якому за сприяння князя Потоцького мають створити лікарню для бідних. Це історичний факт. За два роки приходить радянська влада, у монастирських підземеллях починаються розкопки. Колісник та Потоцький, переслідувані НКВС, емігрують до Сполучених Штатів, а пошуки потаємної каплиці припиняються через Другу світову війну. Це також усім відомі факти.

Зробивши паузу, Журбенко обвів поглядом присутніх. Навіть в очах Щерби тепер читався неабиякий інтерес.

— Лікарню добудували у 1952 році, а складена під час будівництва архітектурна проектна документація зникла після 1989 року. Саме у вісімдесят дев’ятому проводилася ще одна добудова, і на той час радянські архітектурні документи від 1952 року ще були на місці. Тепер, коли про них згадали під час розмінування, то не знайшли ніде, хоча існувало кілька примірників. Планів же довоєнних, за якими вів будівництво Колісник, узагалі ніхто й ніколи не бачив. Ось факти, на які ми спиратимемось. А от далі вже підуть припущення, наскільки логічні — оцінювати вам.

Зібравшись із духом, він продовжив:

— Усім нам відомий покійний голова міськради Замрига до свого обрання на посаду керував районною архітектурою. У 1989 році, коли почали добудову хірургічного корпусу, саме він цим займався. Після того, як розвалився Союз, Замрига, приватизувавши усіма правдами й неправдами Нижньороздольський міськагробуд, став власником будівельної фірми, я довідувався. Саме з цією фірмою й уклала угоду районна адміністрація на проведення будівельних робіт у лікарні. Це означало для Замриги необмежене поле діяльності у пошуках скарбів. Якщо ж згадати про наявність старих проектних планів, яких окрім Замриги не мав більше ніхто…

— Глибоко ж ви копнули, — зауважив Щерба.

— Буде глибше, — пообіцяв Журбенко. — Гадаю, певних успіхів наш покійний мер все-таки досяг. Про це свідчить зникнення одразу по завершенні робіт архітектурних проектів 1952 року. Але з якоїсь причини Замрига не міг скористатися знахідкою, то ж забрати скарби, швидше за все, йому не вдалося. Про причину можна лише здогадуватися, проте для нього було важливо залишати за собою вплив на лікарню.

— Складно, але поки що логічно, — знову перервав господаря Щерба.

— Пам’ятаєте, якою несподіванкою стало для нас призначення Костогриза на посаду головлікаря? — запитав Журбенко. — Усі казали тоді, що вони з новим мером друзі дитинства і так далі. Ну, друзі-не-друзі, а знайомі були справді з давніх давен. Того й посприяв Замрига його призначенню, щоб мати свого головлікаря. Тільки потім щось пішло не так — постійно гризлися. У Замриги ж лікарня увесь час була наче кістка у горлі.

— Пиріжок… — обережно підказав Хижняк.

— Пиріжок у Моцура, — не згодився господар. — У Замриги — кістка. Не знайшли вони тоді спільної мови. Чому, ви гадаєте, Костогриз скаженіє, коли розмова про скарби заходить? Це ж патологічна реакція, хіба ні, Володимире Васильовичу? Костогриз роздерти готовий того, хто бодай натяк дозволить собі на цю тему.

— Гадаю, тут одне єдине пояснення, — зосереджено промовив Вересюк. — Костогриз дізнався про потаємну каплицю зі скарбами і тепер береже, переживає, щоб ніхто більше не знайшов. Того й переслідує кожного за саму лишень думку.

— Цілком можливо, — ствердно кивнув Журбенко. — Але може бути інше пояснення. Костогриз може справді не вірити у такі речі, а Замрига так його допік цією темою, що головлікар наш тепер на кожного кидається. Щось йому пропонував Замрига, не виключено, розповівши про багатства. Костогриз не згодився, і той розпочав проти нього цілеспрямовану кампанію. І усі негаразди — і «вікна», і «холера», й усе інше є її складовими. Але подальші події свідчать про те, що до таємниці має причетність якась третя сторона. Вочевидь, готуючи доступ до потаємної каплиці, Замрига зрозумів, що сам не впорається, і знайшов спільників, а вони, отримавши достатньо інформації, вирішили його позбутися. Тому мер наш так перелякався, що відправивши дружину на курорт, сам сховався у лікарні, а коли зрозумів, що його викрили, дістав інфаркт.

— Струнка теорія, — подав голос Лужний, який досі мовчав. — Але якщо все так, то чому після смерті Замриги неприємності Костогриза і лікарні не припинилися?

— Я ж і пояснюю — наголосив господар. — З’явилися нові люди. Вони хочуть того самого, що й покійний. І працюватимуть далі у тому ж напрямку, доки не досягнуть мети. Що незрозуміло? Ось…

Натиснувши якісь клавіші, Журбенко вивів на монітор зображення «міцубіші» та двох чоловіків.

— Ось вони. Можливо, ці люди — лиш інструмент у чиїхось руках, але вони встигли вже насолити майже усім тут присутнім. Це вас, Вадиме Борисовичу, вони надурили, залишивши ні з чим. Це вас, пані Ольго, вони найняли для компрометації лікарні, а потім, коли ви передумали, переслідували на нічній дорозі. Скажу більше — з неофіційних джерел я встановив, що їх розшукує слідчий прокуратури Валігура. Причина цього, швидше за все, його дружба з нашим головним. Гадаю, саме з подачі Костогриза ці двоє потрапили у поле зору слідчого.

Запанувала мовчанка. Вадим і Щерба багатозначно перезирнулися.

— Юрію Васильовичу, ви не будете заперечувати, якщо ми з Андрієм вийдемо на кілька слів? — запитав Лужний.

— Звичайно, — розвів руками Журбенко.

Вийшовши надвір, вони закурили.

— Це справді ті, що «нагріли» мене на виїзді за кордон, — затягуючись, промовив Лужний. — Я упізнав. Гадаю, це кореша твоєї Жанни. І вони зараз десь поблизу.

— І що?

Щерба виглядав знервованим і важко дихав.

— Думай сам. Вони мають конкретні плани, пов’язані з нашим містом, і нікуди звідси не подінуться.

— Це я зрозумів, — похмуро відповів Андрій, відкидаючи недопалок.

— А якщо зрозумів, нам варто погоджуватися. Разом боротися легше. Біс із ними — тими скарбами, яких, швидше за все, не існує. Питання в іншому. У тебе є жінка, яка тобі небайдужа. У мене свої проблеми. Їх легше вирішувати разом з усіма.

— Ходімо, — наче не почувши, промовив Андрій. — Послухаємо, що далі.

Їх чекали. Всі запитально на них дивилися, тому Вадим промовив, звертаючись до Журбенка:

— Ми з’ясували між собою те, що хотіли. Що далі?

— Далі я стверджую, що ці двоє — представники третьої сторони, яка нікуди не зникла зі смертю Замриги, і яка створює проблеми кожному з нас і усім разом. І якщо хтось вважає, що може вирішувати власні проблеми відокремлено від колективу, — глибоко помиляється. А тому ще раз пропоную об’єднатися і діяти узгоджено та чесно по відношенню одне до одного. На випадок згоди усіх присутніх, можу взяти на себе функції координаційного центру. Власне, на щось більше у такому стані я не здатний.

— Усі ці висновки — наче вилами по воді… — скривився Щерба. — Ти, Юрію Васильовичу, розумна людина. Але і я можу не лише гайки крутити. Оці двоє — спільники покійного Замриги і будь-що бажають витягти з наших підвалів неіснуючі скарби.

Акцент на слові «неіснуючі» був поставлений з неабияким сарказмом, проте Журбенко лише кивнув головою. Щерба продовжив:

— Ці самі люди свого часу наробили шкоди Вадимові Борисовичу, який жив на той час хтозна де і ні сном ні духом про нашу лікарню з її проблемами не знав. І клопіт Вадима, пов’язаний з ними, почався ще там і тоді. І ось тепер він знову стикається з ними вже як представник нашого колективу… Ви хочете, щоб я повірив у такі співпадіння? Це неможливо. Країна велика, народу у ній багато, тому імовірність такого збігу реально мізерна. Тому усі твої висновки, Юрію Васильовичу, гадаю, просто висмоктані з пальця і підтасовані.

Журбенко думав недовго, хоча й не пропустив зауваження Щерби повз вуха.

— Розумію, куди ти хилиш. І зауваження твоє справді мало б сенс. Але… Гадаю, немає ніякого фантастичного збігу. Просто повинна існувати якась ланка, котра пов’язує одне з іншим. Однак ми її ще не відкрили.

Запанувала тиша.

— Я не належу до вашого колективу, але на пропозицію пристаю першою, — не вагаючись, промовила Ольга.

— Ну, ми з Ігорем давно з вами співпрацюємо, — сказав Хижняк. — Тому і далі продовжуватимемо.

— Я теж згодний, — присуваючись ближче до Ольги, повідомив Вересюк.

Тепер усі дивилися на Вадима і Щербу, чекаючи відповіді.

— Я погоджуюсь, — сказав Лужний.

— А мені куди тепер подітися? — Щерба, рознервувавшись, зірвався з місця. — Я завжди був з усіма, але… Якщо ми маємо на меті насамперед не нашкодити одне одному, а потім вже дбати про сумнівні багатства, то слід подумати.

— У мене відчуття, що думати вже ніколи, — зауважив Журбенко. — Механізм запущений і набирає обертів. Нам слід згуртуватися і триматися напоготові, аби не бути перемеленими поодинці, адже справа вже не тільки у скарбах. Давайте таки налиємо по келишку. Маю враження, що незважаючи ні на що, ми все ж досягли згоди.

Старий виглядав без перебільшення екзотично. Худі кістляві руки, зморшкувата шкіра і охайна доглянута борідка клином на чисто виголеному обличчі. Навіть той, хто жодного разу не був закордоном, міг з упевненістю сказати — дід звідти. Наші люди навіть у сімдесят виглядають інакше. На руках жодного мозоля, доглянуті нігті і благородний тремор. Голова старого дрібно погойдувалася з боку в бік. Воно й не дивно — дожити до такого віку не кожному випадає.

Коли ж він промовив кілька слів своїм рипучим голосом, усе одразу стало на місця. На історії хвороби, оформленій у приймальному відділенні, стояла адреса Труша і прізвище пацієнта Гайовий. Та, власне, перепитувати ніхто й нічого не збирався.

Його поклали до окремої палати, зробили кардіограму, зібрали консиліум і за годину закордонний гість вже отримував належне лікування. Власне, особливих болячок так і не знайшлося, адже атеросклероз та покручені суглоби бувають і в більш ранньому віці.

Труш днював і ночував біля старого, виносив судно, перестилав ліжко, догоджав медсестрам, не залишаючи його ані на мить. Другого ж дня, посадивши пацієнта на крісло-каталку, інженер повіз його по території навколо корпусів, сторожко роззираючись навсібіч, хоча людей, котрі б могли упізнати Колісника, вже, безперечно, не залишилося.

— Послухати б, про що вони розмовляють… — промовив Щерба, спостерігаючи за цією картиною у вікно.

— Нічого цікавого, можу тебе завірити, — похитав головою Вадим. — Якщо це справді він, то востаннє бачив оце все вісімдесят років тому. Тепер усе навколо змінилося, а у нього ще й маразм на додачу. Без толку ці намагання. Сидів би в своїй Америці. Тепер Труш його тут заїздить до смерті.

Прогулянки ставали регулярними. Інженер возив родича коридорами і навіть водив по сходах туди, куди не сягав візок. Старий дрібно трусив колінами, роздивляючись по стінах, і час від часу водив рукою та щось показував пальцем. Судячи з того, що наступного дня усе починалося знову, а Труш ставав дедалі похмурішим, результат цих досліджень залишався нульовий.

Занепокоєння, що виникло в колективі з перших днів перебування незвичайного пацієнта, помалу влягалося. За ним і далі спостерігали, проте ніхто ні на що вже не сподівався.

Раптовий дзвінок збудив Лужного серед ночі.

— Женю, я ж не ургентний сьогодні, — спросоння пробурмотів лікар.

— Знаю, Вадиме Борисовичу, — вибачалася та. — Але ж ви казали дзвонити, якби що зі старим.

— А що з ним?

— Зник, — промовила вона. — Увесь час був тут, разом із Трушем. А у восьмій палаті Крашинська — ви ж знаєте, яка вона… То голова болить, то десь свербить — не догодиш. А тут її справді трусити почало. Я дімедрол з преднізолоном ввела і хвилин двадцять була біля неї, весь час тиск міряла. Потім усе вляглося, я на ніч глянула по палатах, а їх обох немає.

— Може надвір вийшли? — припустив Лужний.

— Уночі?!

— Ну то й що, старий дивний, а Труш догоджає.

— Так немає ніде, — вигукнула Женя. — Ми усю територію оббігали.

— Може додому забрав?

— На чому? — заперечила медсестра. — Машина Труша стоїть під корпусом.

— Зараз буду.

Сон випарувався. Вадим насилу потрапляв ногами у штани. Напряму йти було недалеко і за п’ять хвилин він, захеканий, вже заходив до відділення.

— Досі немає, Вадиме Борисовичу…

— Стійте у відділенні і дивіться, звідки з’являться. Тільки не проморгайте.

Вже на виході він зіткнувся з Хижняком.

— Глянь унизу, двері посмикай, тільки обережно. Я на дворі дивитимусь.

— Зараз ще Ігор підгребе… — і Роман майнув у двері.

Ситуація прояснилася упродовж десяти хвилин. Вивівши старого, Труш обережно зачинив двері підвалу і, не звернувши уваги на докірливий погляд Жені, яка визирнула з сестринської, зник у палаті. А ще за двадцять хвилин турботливий небіж завів машину й від’їхав у невідомому напрямку.

— Треба було б їхати за ним! — крутився дзиґою Хижняк. — А я ж без машини.

— Ну, поїхав додому. Спати ж колись мусить людина? — заперечив Лужний.

— Однаково я збігаю туди. Принаймні знатиму, що він вдома. Інакше до ранку сам не засну.

Та бити ноги не довелося. На в’їзді промайнуло світло фар і з авта показався Щерба. Його й відрядили стежити, після чого усі троє, включаючи щойно прибулого Цекала, спустилися до підвального поверху.

— І що ми тут побачимо? — не зрозумів Ігор. — Такий самий поверх, як наш, тільки на ніч зачиняється. Ну, має загального ключа Труш, і що далі? Усе ж зачинено. Фізкабінет, лабораторія, ЛФК… Походили й пішли нагору.

— Хіба що наша кладовка, де вибухівка була, — зауважив Хижняк. — Але після того, як сапери пішли, Костогриз її зачинив, і потім не відкривали.

— Труш може мати ключа, — зауважив Ігор, прямуючи по коридору.

— Стій! — несподівано вигукнув Лужний. — Не затоптуй. Це що таке?

Підійшовши до злякано завмерлого Цекала, Вадим нахилився. На матовій керамічній плитці підлоги явно розрізнялися краплі прозорої рідини.

— А он іще, далі! — вигукнув Хижняк.

— Тихо-тихо… Що це?

Краплі ланцюжком тяглися серединою коридора аж у дальній кінець. Посередині був боковий коридор, що вів до серологічної лабораторії. Водяна доріжка йшла й туди, але не до кінця. А от по основному коридору краплі тяглися аж до злощасних дверей замінованого фітнес-клубу, біля яких утворювалася справжня калюжка.

— Сеча, — безапеляційно заявив Цекало.

— Точно! — вражено згодився Вадим. — Як ми зразу не здогадалися? Дід не тримає сечі, тому йому поставили катетер. Сеча відводиться у сечоприймач, який висить у нього на поясі. Труш знав, що йдуть надовго, тому перед цим спорожнив мішок і, видно, нещільно засунув корок. От і текло за дідом, а той був настільки зайнятий, що не зауважив.

— І про що це говорить? — знизав плечима Роман. — Лише про те, що ходили коридором. Це й без того зрозуміло.

— Ну, не зовсім, — задумливо промовив Ігор. — До лабораторії не дійшли, як бачиш. Крапель там немає.

— А біля вашого «фітнесу» може й півгодини стояли, — зауважив Лужний.

— А це вже щось.

— Отже, ключів не мали, — зробив висновок Роман.

— А дід, видно, не до кінця у маразмі, адже повів туди.

— Там ми вже були, — упевнено промовив Цекало. — І не лише ми. Сапери усе перерили і не знайшли нічого.

— А може все-таки не туди? — припустив Вадим. — Підвал ваш прямо. Може старий наполягав, що треба направо, Труша за собою потяг. А там, як бачиш, стіна. Та дід вперся, що все-таки у цьому напрямку. От і стояли, а сеча крапала. Що, ви кажете, за цією стіною?

— Приміщення для інвентаря. Вхід з вулиці, оті сходи, що ведуть вниз, біля нашого основного входу.

— Тобто там нічого бути не може.

— Стопудово, — завірив Хижняк.

— Чого ж стояли?

— Треба дати йому спокій, — сказав Лужний. — Фігня це все. А ще краще до терапії перевести, бо ще помре у нас. Старість — підстава для цього більш аніж серйозна. Бачите — останні дні доживає. Буває таке — чекає чогось стара людина і дивом тримається. Наприклад, сина оженити, чи онука дочекатися. Або на батьківщину повернутися, як у цьому випадку. А щойно сталася очікувана подія — людина й помирає. Хіба ні?

— Може й так, — погодилися хлопці.

Медицина — золоте дно для чиновника. Хоча б тому, що дарує нескінченне поле для діяльності. Як неможливо вилікувати усіх хворих, так само нереально виправити усі порушення та непорядки.

Думаючи про це, Полянська готувалася до чергової перевірки, яка також стосувалася документації на працюючих пацієнтів. Цього разу у шпиталь вирішили завітати з Комітету із захисту прав пацієнтів, створеного нещодавно на найвищому рівні. Покарані «гривнею» лікарі виписували тепер в історіях хвороби кожну літеру, а сама заступниця головлікаря не ставила свого підпису доти, доки не переконається, що прискіпатися реально немає до чого. І однаково перед перевіркою спокою не було. Український чиновник завжди знайде, до чого приколупатися.

Цього разу стос документів, які викликали зауваження, що його поклали на стіл Полянської, виявився значно грубшим, хоч перевіряли документацію не за три роки, як попереднього разу, а лише за півроку.

— Що — оце все не в порядку? — здивувалася вона. — Я сама особисто перевіряла. Що не так?

— Не так — м’яко сказано, — похитала головою чиновниця. — Ви тільки подивіться, що ваші лікарі пишуть! «Скарги на болі у правій нозі! Нога підпухла, при ходьбі кульгає…». Ви що, хворих людей до праці виписуєте? Ви ж його десять днів лікували! Яка ефективність вашої роботи у такому випадку?

Посмішка Полянської викликала у перевіряльниці хвилю обурення.

— Інно Сергіївно, я чесно кажучи, не розумію вашої реакції!

— А яка має бути реакція у людини, відрізаної вогнем у палаючому будинку на дев’ятому поверсі? Бачили у новинах недавно? У той бік — згориш, в інший — розіб’єшся. Хоч як крутися — однаково загинеш.

— Не розумію ваших аналогій, — скривилася чиновниця. — Де ви бачите палаючий будинок? Не треба кидатися зарозумілими фразами, краще навчіть ваших лікарів нормально писати історії хвороби.

— Нічого не дасть, — категорично заявила Полянська. — У мене щойно навіть ще краща думка з’явилася — писати два різні примірники. Один для вас, інший для тих, хто перевіряє листки непрацездатності. Та мабуть і це не допоможе. Прокуратура притягне за фальсифікацію даних, адже тоді один з двох точно не відповідатиме дійсності. А про будинок — справді я перегнула. Він не палає. Поки що лише смердить. Але скоро спалахне, будьте певні.

Спека стояла неймовірна. Другу добу збиралася липнева гроза, і гаряче густе повітря буквально обпікало обличчя. В операційній не було чим дихати. Кондиціонер марки «Філіпс», на який щойно скидалися усім колективом, забастував через два місяці роботи, а працівник гарантійної майстерні, заявивши, що «Філіпс», який продається в Україні, виготовляється в підпільних цехах у Китаї, забаг три тижні часу плюс могорич за заміну бракованих деталей та нормальний фреон. Тому ще на початку операції Цекало вже уявляв, як буде почуватися під кінець.

Пацієнт також був не подарунок. Мешканець села спромігся витримати вдома чотири дні з кишковою непрохідністю і поступив у вкрай тяжкому стані зневоднений та виснажений постійною блювотою. Навіть «відкапаний» упродовж кількох годин, він ледве ворушив губами.

— Швидше за все, пухлина, — зітхнув Лужний, вдягаючи рукавиці.

— А може якась спайка кишку перетиснула? — з надією припустив Ігор. — Он, шрам є від апендициту.

— Навряд чи, — засумнівався Вадим. — Починай, твій хворий. А там побачимо. Якщо справді пухлина, ще Хижняка покличемо.

Нервово брязкали інструменти, дорідна операційна сестра Люба, на шостому місяці вагітності, стогнала від задухи, проте трималася. Пацієнт був худий і доступ відбувся без проблем. При низькому тиску кровило мало, і все просувалось нормально.

— Йо-майо… — промовив Ігор, відмежовуючи роздуті кишки і шукаючи перешкоду.

— А чого ти хотів? Чотири дні… — допомагав йому як міг Вадим.

— Вадиме Борисовичу, я зараз сконаю, — Люба благально дивилась на хірурга. — Давайте вікно відкриємо…

— Комарів налетить, покусають тебе… — віджартовувався Вадим.

— Та нехай краще кусають, аніж від задухи помру!

— Любо, ну що ти як маленька? Ти ж знаєш, — не дозволено! Сітку з вікна навіщо зняла? А тепер — «відкриємо»…

— Та ж кондиціонер купили, то нащо сітка?

— Однаково страхуватися треба було. От і не проси.

Цекало порпався між роздутих кишок і, відсмоктавши випіт, продовжував шукати причину.

— Ось спайки…

— Бачу, але таке враження, що вони не заважають. Розділяй, а далі побачимо.

— Слухай, відчини вікно, — попросив Ігор. — Ну які комарі в таку спеку? Попадаємо до кінця операції!

— Ну ви обоє як діти, — обурився Лужний. — Кажу ж, не можна.

— Ось іще одна, — старався Ігор. — І тоді все. Ні, тут кишка нормальна. Має бути інша причина.

— Я… падаю… Вадиме Бо-о…

Яким дивом операційна санітарка встигла підхопити Любу, так і залишилося загадкою. Підскочивши до неї, маленька Люся обхопила її за талію і аж закректала, намагаючись не впасти разом із нею на підлогу. Дольний, кинувши все, оббіг стіл і зловив обох. Так і потягли Любу до стільця.

— Вікно! — нервувався Вадим. — Вікно відкривайте, бігом!

— Бігом… бігом! — передражнював Дольний, всадовляючи жінку в крісло. — А я попереджав! Ніколи ті хірурги не слухаються, завжди по-своєму! Чорт вас заберай!

Нарешті Любу притулили спиною до стіни, і Люся відкрила вікно. Свіже повітря майнуло під халати, і змокрілі тіла працюючих швидко охолоджувалися, прискорюючи роботу. Хотілося дихати й дихати.

— Любо, ти як? — запитав Лужний.

— Зараз встаю.

— Посидь ще, ми поки що самі. Ще вродиш нам тут.

Та Люба героїчно підвелася і стала до столу.

— Люсю, ти молодець, — не міг натішитися Цекало. — Як ти змогла її втримати?

— Ще й так, що не розстерилізувала! — зауважив Дольний.

— Що ви, мужики, верзете! — обурилася Оксана. — Розстерилізувати — фігня, новий халат вдягне. От живота не притиснула — це справді заслуга.

— Ти хоч сама грижі не заробила?

— Нічо мені не буде… А як буде, то ви ж вилікуєте!

— Все, працюємо! — підганяв Лужний. — Давай, дивимося далі. І вікно зачиніть, вистачить.

Усе відбулося миттєво. Величезний волохатий нічний метелик, уздрівши здалеку світло, на повній швидкості влетів у вікно, вдарився в операційну лампу над головами хірургів, впав просто у розкритий живіт пацієнта і, лопочучи крильми, поплив поміж кишками.

— Лови його!

Та це виявилося не так легко. Метелик борсався, втікаючи від інструментів та пальців хірургів. Петлі кишок роздувалися, ховаючи втікача. Роздратуванню оперуючих не було меж.

— Казав я, не можна відчиняти — значить не можна! — лютував Лужний, викидаючи прибульця завбільшки з півкулака у миску. — Мити живіт! І шукаємо далі.

— Еге… одне диво вже знайшли. Що ще знайдете?

— Сьогодні такий дурний день, що все можливо, — сопів Цекало, далі беручись до справи. — Зараз. Я вже зовсім унизу. От, блін…

— Що?

— Схоже, ви праві були, Вадиме Борисовичу, та тільки… дуже низько…

Запхавши руку в живіт, Ігор зосереджено обмацував пухлину. Несподівано очі його вибалушилися від переляку.

— Що? Що сталося?! Кажи, що там?

Але Цекало лише кліпав.

— Ну!

— М… міна…

— Чорти б тебе забрали! — вигукнув зі свого місця Дольний. — Налякав до краю. Вони тепер тобі навіть у животі будуть маритися?

— Яка ще міна… — остовпіло перепитав Лужний.

— Така… — ледве ворушив язиком Ігор. — Вона у кишці… всередині…

— З глузду з'їхав від спеки? — вилаявся Вадим. — А ну пусти мене. Ти хоч сам чуєш, що верзеш?

— Тільки обе… режно… будь-ласка, — белькотів Цекало, стаючи на місце асистента.

Увесь червоний, Лужний зайняв місце оперуючого і запхав руку глибоко вниз живота пацієнта. Запала тиша. Туди, де знаходилася рука хірурга, не міг зазирнути ніхто, навіть він сам.

— Ну, що там?! — не витримав нарешті Дольний.

— Таке як… справді…

Саме слово, для даної ситуації ідіотське, так і не злетіло з язика Вадима.

— Та ну вас до біса! — заревів Дольний. — Ви що, схибнулись? Хворого вже зі столу треба знімати, а вони приколюються!

Проте обличчя Вадима було серйозним. Піт рясно стікав з лоба.

— Так, рамку. Пеленки відгородитися, — зрештою оговтався Вадим. — Помагай. Руками відгороджуй.

Цекало ні живий ні мертвий виконував його розпорядження.

— Ось так…

Тепер оперуючим відкрився нижній відділ живота, де товста кишка готується виходити назовні. Саме там у ній і застрягло щось незрозуміле. Намагаючись не пошкодити кишку, Вадим обережно обмацав знахідку і скомандував Ігорю:

— Розстерилізовуйся. Діставатимемо з обох кінців. Я звідси, а ти… ну, словом, розумієш.

— Інакше кажучи — іди в задницю, — похмуро прокоментував Дольний.

Тягнути довелося хвилин з десять, а коли знахідка таки «народилася» на світ, усі охнули. І лише наймолодша — Люся, кліпаючи очима, невинно запитала, що це таке.

— В даному випадку, гадаю, фалоімітатор, — припустив Дольний. — А взагалі, телевізійна лампа. Ти, дитинко, народилася, коли вже телевізори працювали на мікросхемах. А за нашої молодості — ось на такому. Тепер їх он як використовують.

Зрозумівши, що й до чого, Люся густо почервоніла, а Дольний додав:

— Кожен має право на таке інтимне життя, яким його бачить. Тільки от у цивілізованих людей для цього спеціальне приладдя існує. З безпечного матеріалу та із зручною ручкою, щоб не втікло. А у нас… ось.

Величезна лампа завдовжки п'ятнадцять сантиметрів лежала на серветці, справді нагадуючи мінометний снаряд. З її хвостовика навсібіч стирчали металеві вуса, призначені для з’єднання з гніздом телевізора, які й зіграли з нещасним пацієнтом, а заразом і з озброєними гірким саперним досвідом хірургами жорстокий жарт.

Було пів на першу ночі, коли каталка з хворим поїхала до відділення реанімації, а операційну помалу почали згортати. Усі були наче варені, насилу кліпаючи очима, розтягуючи ще на годину те, що зазвичай робиться за п'ятнадцять хвилин. Лужний, вже перевдягшись, став у дверях, розглядаючи місце вечірньої баталії.

— Ви щось хотіли сказати, Вадиме Борисовичу? — змучено запитала Люба.

— Хотів. Думку уголос висловити. Якщо комусь із вас завтра схочеться розповісти про наші сьогоднішні пригоди колежанкам, то швидше за все історія докотиться і до села, де живе цей нещасний. І тоді, цілком можливо, він просто візьме й повіситься. І це буде на вашій совісті.

— Лікарю, ви що, гадаєте, ми зовсім досвіду не маємо? — ображено запитала Люба.

— Сподіваюся, що маєте, — відповів Вадим.

Коли машина під’їхала до старенької огорожі, їх уже чекали. Старший чоловік, худий, із міцними руками та вимащеними у вапно штанами запросив до хати. Іван Васильович Пересій, якого вдалося розшукати всюдисущому Вересюкові, уже не працював і порався по господарству, штукатурячи прибудову до літньої кухні.

— Дякуємо, але моя супутниця бачите з чим? Їй навіть з машини зайвий раз незручно вибиратися.

— Давайте тут, — попросила Ольга. — Ми вас надовго не затримаємо.

— Як скажете…

— То ви брали участь у будівництві на території лікарні у дев’яностому році? — почав з найголовнішого психіатр.

— Було діло, — посміхнувся той. — Від самого початку. Але не до кінця.

— А чому так? — запитала Ольга.

— Знаєте, часи такі були. Зарплати ніде не платили. А це було приватне підприємство. Щойно тільки відкрилося. Ну і багато обіцяли на початках, а згодом…

— Це ж Замрига покійний там керував? — поступово Вересюк спрямовував розмову у потрібне русло.

— Він самий… — Пересій згадував мера без особливого захоплення. — Хитрий лис, конкретний. І так і сяк крутив. Якісь копійки заплатить, а далі знову — як не одне, то інше. Ну і багато хто почав розбігатися. Я один з небагатьох майже до кінця протримався.

Вони терпляче слухали розповідь будівельника на пенсії, ставлячи запитання і не отримуючи того, на що сподівалися. Коли ж справа торкнулася теми скарбів, той лише засміявся.

— Були серед нас такі, хто справді в це вірив. Замрига й сам кругом носа пхав, дивився. А ближче до середини будівництва двох ханиг найняв. Не наших, не роздольських. Одного бригадиром, іншого я навіть не знаю ким. Будівельники, щоправда, з них такі, як з мене дохтор. Ні хріна не робили. І увесь час із ним про щось секретничали. То він їх за собою водить, то вони його. Подейкували навіть, що вони в нього живуть.

— А гляньте-но сюди, — попросила Ольга, вмикаючи ноутбук. — Чи це не вони часом? Не упізнаєте?

— О… — зрадів пенсіонер. — Вони. Тільки тоді молодші були. Та й вдягалися простіше. Гляди які… А це що — агрегат їхній?

Пересій тицьнув пальцем у фото джипа.

— Ні, це так просто, — поквапився заперечити Вересюк. — То ви кажете, швидше за все, вони були його добрими приятелями?

— Чи добрими — не знаю, — із сумнівом похитав головою пенсіонер. — Але не так як ми. З нами ні покурити, ні сто грам, ні просто посидіти. Окремо трималися, і Замрига якось ніби незручно з ними почувався. А одного разу з тих двох заїжджих залишився тільки один. І тоді раптом несподівано менти приїхали і його пов’язали. Цілу добу тримали. Та зранку вже на роботі був. Шеф так переживав за нього — до відділку їздив, нас взагалі одразу відпустив усіх і навіть робочий день зарахував.

Вересюк з Ольгою перезирнулися. Усе мало-помалу ставало на місця.

— Ти зрозумів? — вигукнула вона, коли машина рушила з місця. — Замрига міг сам це підлаштувати. Ну мають право у нас людину на двадцять чотири години затримати до з’ясування. Наприклад, паспорт у нього попер і настукав анонімно. Ті приїхали, а він без паспорта. Або ще як…

— Цілком реально, — погодився Вересюк.

— А сам тим часом перевіряв місце. Не дарма ж він робітників у той день відпустив? Тоді Журбенко правий у своїх припущеннях.

— Усе можливо. Часу, щоб все винести, забракло. Та й дістатися до каплиці, напевно, було не так просто. Слухай, щось на мене Щерба почав косо дивитися. Часом не від ревнощів?

Ольга сміялася довго і весело.

— Зрозумів, — вивертаючи кермо у протилежний від лікарні бік, полегшено зітхнув Вересюк. — Тоді я можу цілком безпечно запросити тебе у гості.

— Ну, якщо мама не злякається цієї конструкції.

— А моя мама клінічну смерть пережила. Давно, коли я був ще малий. Кажуть, після цього люди вже нічого не бояться.

Вона лише стиснула його руку і притулилася до плеча.

Друзі сиділи в ординаторській і тихо перемовлялися.

— Все, ми тут більше нічого не зробимо, — переконано заявив Цекало. — Нам потрібна карта.

— Карта — в «Острові скарбів», — поправив Хижняк. — В нашому випадку — архітектурна документація.

— Байдуже. Для нас це — карта.

— Як сказати, — не погоджувався Роман. — На карті місце схову позначається конкретно. А нам ще належить здогадатися. І невідомо, чи взагалі воно існує. Мені, власне кажучи, це все набридло. І Лідка вже сердиться. А може правий Костогриз, і час вже закінчувати фігнею страждати?

— Так би й казав, — образився Ігор.

— Ну добре, проїхали. Що ти пропонуєш?

— Я… — пожвавився Цекало. — Я так скажу — до тих примірників, які в архітектурі зберігалися, нам не дістатися. Єдиний шанс — папери, що лежали в шпитальному архіві. Взяти їх міг лише Рябокінь. Ти згодний?

— Можливо… — відповів Роман.

— Треба їх віднайти. Давай мислити логічно. Через них прокуратура кругом риє. Чи триматиме їх Рябокінь у себе вдома?

— Навряд чи, — засумнівався Хижняк. — Хіба б зовсім дурний був.

— От і я кажу — сховав у місці, яке юридично йому не належить, щоб не звинуватили у крадіжці. Тільки б дізнатися де. Як це зробити? Якби які круті хлопці «наїхали» — він би показав.

— Нема у нас крутих, — зітхнув Хижняк. — Ти ж бачиш, він усім підряд паскудить, а вони терплять. І Костогриз терпить. Давно б уже вигнати мав. До того ж, круті, схоже, вже пробували. Пам’ятаєш, він побитий ходив? Знаєш… є у мене ідея. Ми його… як рибу. На гідну наживку.

— Як це розуміти? — здивувався Ігор.

— А так і розуміти. От, припустімо, щука — серйозна риба. Зубаста, швидка і обережна. Але коли голодна — то можна шмат бляхи з гачком у воду закинути, а вона одразу клац зубами — і вже зловилася, бо їй здається, що то карасик. Бляха блищить — і карасик теж блищить. А скажи комусь некомпетентному, що можна так рибу зловити — він не повірить.

— Доволі образно, — оцінив Цекало. — Тільки як це стосується Рябоконя? Поясни.

— А це серйозна розмова, — широко посміхнувся той. — І без ста грамів тут не розберешся. Давай десь посидимо пару годин. Сьогодні ж Лужний на службі.

Ловити на наживку у цей самий час збиралися і в іншому місці, де навряд чи хтось розбирався у рибальських хитрощах. Коли Люба, виставивши наперед свій живіт, зайшла до сестринської, там уже зібрався весь жіночий персонал вечірньої зміни на чолі з завідувачем.

— О… це що — збори? — здивовано запитала вона. — Щось намічається?

— Намічається, — рішуче промовив Лужний. — Тільки не те, що ти подумала.

— Щось сьогодні тут має статися?

— Так, — відповів завідувач. — Фабіровського збираємось упіймати.

— О! — засміялася Люба. — А я тут до чого? Он, Хижняка з Цекалом покличте, нехай ловлять. Вони молоді, спритні.

— А вони ловитимуть, — запевнив її Вадим. — Просто… приманка потрібна. Хочемо, щоб ти погодилася.

— Я?! — у Люби мало не відняло мову. — На шостому місяці вагітності?! Хочете, щоб я тут вродила? Ви що — бажаєте пологи приймати?

— Заспокойся, Любо, — посміхнувся Вадим. — Привид не справжній, тому тобі нічого не загрожує. Ти й так його щодня бачиш, тож нічим не ризикуєш.

— Але чому саме я? — не могла заспокоїтися вона.

— Чужих не проситимемо. А ти в нас така апетитна.

Комплімент вирішив справу і, пошепотівшись, колектив почав готуватися. Коли Штунда прямував подвір’ям із порожнім відром до дверей корпусу, нагорі його вже чекала грізна повновида жінка із наготовленим рушником та тирадами про брудні черевики та відсутність бахіл.

«Щука», на яку влаштували полювання Хижняк і Цекало, виявилася винахідливішою, аніж можна було чекати. Власне, якщо розібратися, це не була хижа риба взагалі. Заробітчани, які їздять до Португалії, розповідали, що у великих містах, де водойми надзвичайно забруднені, вивели якийсь спеціальний вид риби, яка швидко росте, поїдаючи різний непотріб, і не гребує навіть туалетним папером та пластмасовими пляшками. Того й смердюча та непридатна до вживання.

Рябокінь ішов територією так швидко, наскільки дозволяли зайва вага, розтоптані черевики та підступні думки, мацаючи у кишені відвологлу від пальців п’ятдесятку, зароблену пошуками в архіві минулорічної історії хвороби, яка «кров з носу» була потрібна тітці з Манівців для оформлення довідки. У подібних випадках папери завжди шукалися доти, доки клієнт не ліз у кишеню або не йшов до головного лікаря. Сьогодні розвиток подій виявився вдалим, і в голові в нього швидко складався кістяк заяви, яку не один місяць збирався послати до галузевого міністерства, а заразом ще до прокуратури та обласної санстанції. Друга рука правдоборця стискала в іншій кишені затерту фотокамеру-мильницю.

Біля приймального відділення крок його сповільнився і, не надто ховаючись, але й не виставляючи себе напоказ, Рябокінь витяг камеру. Зум пристрою був слабенький, тому довелося підійти ближче. З дверей приймального відділення вийшла санітарка з каструлею. Бурко, що терпляче чекав, підвівся з місця, метляючи хвостом, і затанцював біля неї. Жінка примовляла, наливаючи у миску. Пес голосно зацямкав, а Рябокінь добросовісно відзняв увесь процес. Думка, що скаргу варто спрямувати ще й до РНБО, виникла напрочуд доречно. Адже підгодовуючи бродячих псів на території лікарні, персонал, нехтуючи досвідом боротьби з холерою, сприяв розповсюдженню особливо небезпечних інфекцій, а це вже загрожувало надзвичайною ситуацією у державному масштабі.

До приймального під’їхала машина. Батьки вивели дівчинку з замотаною рукою і пішли до входу. Облишивши їжу, Бурко замолов хвостом і до них.

— Бачиш, який собачка гарний, — сказала жінка. — Машини охороняє. Завтра, як приїдемо, дамо йому хлібчика. Ходи, доню.

Кадри виходили без перебільшення вдалі. Ще можна буде написати до Комітету захисту прав дітей. Люди дітей сюди приводять, а головлікар розвів на території антисанітарію. Слава Богу, різних установ у країні не бракувало.

Та складаючи геніальні плани, Рябокінь не міг навіть уявити, що у цей момент хтось слідкує за ним самим. Тому й не виникло жодної підозри, коли, обходячи корпус, почув розмову невідомого по телефону. Чоловік у чорній футболці стояв спиною, тому й виявився легкою здобиччю.

— Ну, я не знаю, що робити, — обурювався незнайомець. — Цей доктор Хижняк взагалі знахабнів — за нещасну довідку сто баксів просить!

Рябокінь завмер на місці, ховаючись за кущі. Хірургічна служба й без того була однією з його найулюбленіших тем. Тут п’ятдесят гривень спробуй зароби, а вони беруть такі грубі гроші!

— Що, кажеш, дати? — продовжував чоловік. — Може де дешевше знаєш? Ну, як скажеш. Однаково нема вибору. Та он, чекаю, казав у приймальне зараз прийде. У перев’язочній поговоримо.

Рябокінь діяв блискавично. Проминувши санпропускник, де на нього не звернули особливої уваги, він пробіг порожнім коридором і штовхнув двері перев’язочної, які ніколи не зачинялися. Перевіривши пам'ять апарата, увімкнув функцію диктофона і накрив пристрій серветкою, влаштувавши його посередині під стінкою шафи. Готово.

Усе зайняло пару хвилин, і він зник з поля зору. Якщо запис вийде, він матиме конкретні факти. Адже насамперед головний лікар винен у тому, що його підлеглі беруть хабарі, то ж це гарний привід зняти його і призначити людину, яка здатна навести справжній порядок.

Хижняк не затримався. Ще б пак. За сто баксів він би й сам покинув дрібні справи. Щоправда, хірург ішов не сам. Отже, спочатку говоритиме з тим, кого привів. Як довго? Чи не забракне пам’яті в апараті?

Залишалося трохи потерпіти. Відчувши незрозумілий дискомфорт попід халатом, Рябокінь запхав руку і потер по ребрах. Вочевидь, камінь, що постійно носила за пазухою ця людина, добряче тиснув на коронарні судини, обкрадаючи серце, проте лікарської компетентності йому бракувало, того й не здогадувався про справжню причину неприємних відчуттів.

Відбувши нічну зміну, Люба збиралася додому. Довго ходила туди-сюди, щось доробляла. Хворі вже поснідали, і санітарка гриміла у їдальні тарілками, розкладаючи посуд по місцях. Довжелезна постать з відром прочовгала коридорами і зникла у їдальні. У більш пожвавлених місцях відділення усе вирувало.

— Любо, ти вже йдеш? — голосно гукнула операційна сестра. — Лишаєшся? Ну, то я сама. Давай, до післязавтра.

Вона приблизно уявляла картину, яку мала побачити. Та тим не менш, злякалася, щойно завернула за ріг у темному та порожньому коридорі з єдиним маленьким віконечком. Низькоросла постать у синій куртці та затертій зимовій шапці ішла від неї, човгаючи величезними черевиками і повертаючи у ще темніший прохід. Кроки були такими неприродними та нерівними, що серце стискалося від розуміння, що живі реальні люди так не ходять.

— Мамо… — тихо промовила Люба, беручись рукою за стіну і спостерігаючи за останніми рухами істоти. — Мамо рідна…

Бідна заклякла операційна сестра не могла бачити того, що відбулося за рогом, куди попрямувала страшна потвора. Щерба, руки в боки, очікував на здобич. Зігнутий навпіл Штунда, застібнувши червону куртку вивернутою синьою підкладкою назовні на два верхніх ґудзика навколо своїх сідниць, які у такому положенні при погляді ззаду цілком скидалися на плечі, прудко переставляв ноги, допомагаючи собі пальцями рук. Не зважаючи на те, що деякі люди мислять саме цією частиною тіла, голови там однаково не було. Тому зимова шапка, яка добре тримала форму, була просто поставлена на крижі акурат за піднятий комір куртки, створюючи подобу голови. Порожні рукави рухалися у такт крокам, тому нещасна Люба, спостерігаючи цю картину ззаду, не могла навіть уявити, що це дрібно чимчикує двометровий Петя.

Останній, аби не впасти під час ходьби у такому екзотичному положенні, мусив дивитися виключно у підлогу і теоретично міг навіть наштовхнутися на стіну, тому немало здивувався, що голова його несподівано зустріла якусь м’яку, але істотну перешкоду. Тож мало не скрутивши собі в’язи, підняв голову, вперся носом в потужне пузо, а потім зустрівся очима із розгніваним поглядом Щерби. Штунда неймовірно зблід і спробував розігнутись, та широчезна лапа травматолога міцно тримала його за худу шию, не дозволяючи уникнути привселюдної ганьби.

До коридору усі збіглися миттєво. Дівчата охали й ахали, розібравшись у природі аномального явища, яке останнім часом тероризувало відділення. Підійшов і Вадим. Слова були зайві. Найдовше процес осмислення тривав у баби Жанни. А коли нарешті це відбулося, її обуренню не було меж.

— Ну що, він чи ні? — задоволено спитав Лужний. — Кажіть. Фабіровський? Якщо ні — маємо відпустити.

— Я вам відпущу! — вигукнула баба Жанна і чкурнула на своїх покручених артритом ногах до клізмовочної.

— За шваброю, — зі знанням справи припустила Женя.

Тільки Люба чекати не схотіла.

— Ах ти ж, негіднику… А кажуть — дурний! — підхопивши однією рукою вже солідний, як для такого терміну, живіт, а іншою піднявши вилогу плаща, вона несподівано розбіглася і завдала копняка в спину удаваного привида, тобто під задницю Штунди.

— Ой! — вимовив Щерба, відступаючи назад після того, як нещасний ткнувся головою в його черево.

— Все, швабра відміняється, — припинив екзекуцію Вадим. — Тягни його на кухню, бо жінки порвуть. Ще за самосуд відповідатимемо. Нехай Костогриз з ним розбирається.

Назад Рябокінь біг іще швидше, адже цінність звукозапису не йшла у жодне порівняння зі знімками рудого пса. Принаймні, він на це сподівався. Зачинившись в архіві й увімкнувши чайник, правдоборець весь перетворився на слух.

Як і очікувалося, перший запис зафіксував розмову з тим, хто прийшов з Хижняком. І благаючи Бога, аби на карточці апарата помістився ще й запис другої розмови, Рябокінь навіть уявити не міг, що після перших слів першого запису геть чисто забуде про хабар у сто доларів, призначений хірургові. Це справді виявилося шоком.

— Романе Петровичу, — почав незнайомець. — Мені вас рекомендували поважні люди, ви їх не знаєте. То ж розмовлятимемо відкрито. Те, що мені потрібно, коштує… ось…

Уява Рябоконя малювала, як гість пише цифру на папері.

— Немало… — здивувався Хижняк. — За десять штук баксів я б віддав, але де його взяти?

— Не треба озвучувати цифри, — попросив той. — Розумію, що ви сумніваєтесь, але повірте, ви особисто ніяк не скористаєтеся архітектурними планами. Вам не вистачить освіти та компетентності. Разом з тим, я знаю, що ви з другом давно займаєтеся пошуками, і гадаю, що папери все-таки у вас. Подумайте. Примарне шукання чи живі гроші у кишені, тим паче, не маленькі. Продайте нам креслення. Ще накинемо. Домовимось.

Хижняк у відповідь лише мовчав.

Німіти під грудьми у Рябоконя почало одразу. Та ще й так, що геть чисто забув про чайник з поламаним індикатором, який міг згоріти після википання води.

— Я не маю документації, — зрештою відповів хірург. — І ніколи нею не цікавився. Знаю тільки, що існує кілька примірників, з різних років. Повірте, не відмовився б від такої пропозиції, але…

— Ну, ви однаково подумайте, — заохотив гість. — Але майте на увазі — це на випадок, якщо все-таки папери у вас. Архітектурних планів справді є кілька версій, залежно від року складання. І нас цікавлять ті, у яких на сторінці, позначеній С-3, у верхньому кутику є винесена стрілка з маркуванням «бет. 500». Якщо це воно — можете сміливо дзвонити.

Подальші звукозаписи відтепер втратили будь-яку цінність, принаймні на найближчу годину, якої мало вистачити Рябоконю, аби навідатися до сховку і перевірити папери. Навіть непрофесійній наружці у складі Хижняка і Цекала виявилося легко відстежити його траєкторію.

Він біг, не розбираючи дороги, а серце завмирало від думки про те, що саме його папери можуть виявитися справжніми. Або навпаки — і тоді навіщо було отак героїчно терпіти знущання тих двох вилупків, хоч і запропоновані ними на початках гроші не йшли у порівняння з цифрою, озвученою Хижняком.

— Ну ви даєте, Вадиме Борисовичу, — вражено промовив головлікар. — Я просто у захваті. Це що — спілкування зі слідчим так вплинуло на вас?

— Валігура тут ні до чого, — посміхнувся Вадим. — З дитинства люблю читати детективи. До того ж, мені усі наші допомагали.

— Он як… Може колектив, коли хоче. Навіть проти потойбічного методи знаходяться.

Подумавши хвилину, головний продовжив:

— А знаєте що? Нам саме детективні таланти і потрібні, аби розібратися в тих проблемах, що останнім часом нас переслідують — раптова смерть Замриги, ви ж чули, хоч тоді і не працювали ще у нас. Потім випадок з холерою, коли хтось учбовий матеріал до заборної посуди хлюпнув. Ще й зникнення архітектурної документації. Розумію, те, що в районній архітектурі зберігалося — не наша компетенція, але примірник з нашого архіву теж зник. Мені, коли хочете знати, за неї грубі гроші свого часу пропонували, та на той час, мабуть, її вже в нас і не було.

— Ви жартуєте? — не повірив Лужний. — Це все кримінальні злочини, які мають розслідуватися поліцією і прокуратурою.

— А вони і розслідують, — запевнив Костогриз. — Та тільки безуспішно. А ви людина розумна, тим більше, тут працюєте. Я попрошу Валігуру, щоб дозволив вам над цим попрацювати. Що скажете?

— Не знаю, — засумнівався Вадим. — Я ж не фахівець. Та й у відділенні роботу треба виконувати.

— А роботи ніхто з вас не знімає, — розвів руками головлікар. — Я мав на увазі, щоб ви зайнялися розслідуванням на дозвіллі. Подумайте.

У Вадима в кишені завібрував телефон, та головний не йшов, чекаючи відповіді.

— Подумаю, — пообіцяв Лужний, мимохіть зазираючи на дисплей телефона, що ніяк не вгавав. — Обов'язково. А що з нашим зловмисником тепер буде?

— А що з нього візьмеш? — промовив Костогриз. — Я йому «мізки» добре промив, більше так не робитиме. Якщо просто вигнати, буде тинятися по підворіттях, почне спиватися, взимку ще десь замерзне. А так він спокійний, роботящий, не агресивний. Та й потім… хто на таке місце піде — за копійки помиї носити? Кому воно потрібне? Сумно це все, Вадиме Борисовичу.

Номер, з якого йому часто дзвонили упродовж останніх трьох днів, уже не позначався в пам'яті телефона як «Алла», та з власної пам'яті Вадим його так і не стер.

— Справді сумно, — погодився він.

— І що далі? — розчаровано мовив Ігор, кинувши олівець на розгорнуті креслення, на яких у нижньому кутку кожної сторінки було засвідчено авторство Замриги. — Що тепер? У нас вже очі вилазять, а ніяких підказок не бачимо. Можемо лише втішатися, що Рябокінь кусає лікті, бо не знайшов на них позначки «бет. 500».

— Завтра кусатиме ще більше, бо не знайде самої проектної документації, — мляво посміхнувся Щерба.

— Нам з цього радості небагато, — пошкріб голову Лужний. — До того ж, тепер вже нас мають притягати за крадіжку документації, а не його.

— Ну, ми ж її не з архіва взяли, а у злодія, — зауважив Роман.

— Це не має значення, — похитав головою Журбенко. — Давайте так. Про папери нікому ні слова. І сховайте надійно в такому місці, яке ні з ким з вас не пов'язане. А взагалі…

— Що — взагалі? — одночасно вигукнули усі.

— Взагалі, я думаю… — Журбенко довго зважував, а потім сказав: Тільки не смійтеся. Варто показати це старому Колісникові. Але так, щоб не бачив Труш. Швидше за все, і це марно, проте хоч якийсь шанс…

— Дурниці, — махнув рукою Ігор. — Ви б його бачили, Юрію Васильовичу! Ледве ноги тягає і сечу не тримає. У нього ще двадцять років тому судини в голові позаростали й мізки атрофувалися. Хоча ми до його років взагалі не доживемо!

— Згодний, — погодився господар. — Але я раджу спробувати. Ви ж нічим не ризикуєте. Навіть якщо старий скаже про це Трушу, то й що? Боїтеся самі — нехай хтось покаже, кого Колісник не зможе потім упізнати. Он Вересюк, наприклад. Існує феномен, коли людина у глибокому маразмі взагалі нічого не кумекає, а професійні навички на рівні рефлексів сидять глибоко. Тож не гайте часу і зробіть це якнайшвидше.

Кількість неприйнятих дзвінків від Алли свідчила, що вона не полишить своїх спроб з ним поговорити, тож Вадим приречено вийняв телефон з кишені і вийшов на двір.

— Слухаю.

Голос, який ще не так давно викликав у його душі радісне тремтіння, тепер дедалі більше дратував.

— Привіт, — як ні в чому не бувало привіталася вона. — Як справи? Я вже кілька днів тобі телефоную.

— Завантажений на роботі, — сухо відповів Вадим. — Давай оперативно, без оцих твоїх… Кажи.

— Ну… давай, — розгубилася Алла. — Кажеш, тебе зараз тут немає?

— Так. Вже давно.

— І де?

— Нижній Роздол.

— Ого… навіть не уявлю собі де це. Я… знаєш, не належу до клубу ерудитів.

— Знаю, — згодився Вадим.

— Нормально, — здивувалася Алла. — Ти почав говорити зі мною відверто.

— Завжди був відвертим, — не згодився той. — Просто щадив твою психіку. А тепер…

— Ну, тепер… — махнула рукою вона. — Тепер моїй психіці взагалі нічого не страшно. Знаєш, чого я телефоную? Хочу зустрітися.

— Для чого? — не зрозумів Лужний. — Облиш цю ідею.

— Нам треба поговорити, — наполягала вона.

— По телефону кажи.

— Ні. Мені треба бачити тебе.

— Гаразд, давай по скайпу.

— Я розумію, тепер твоя черга знущатися, — здавалося, колишня подруга втратила здатність ображатися. — Але побачитись треба. Після цього обіцяю тебе не турбувати.

— Гаразд, — нарешті вимовив Лужний. — Скільки часу має тривати розмова?

— О, ти зовсім по-діловому, — здивувалася вона. — Ну… годину, дві.

— Тоді післязавтра приблизно о дванадцятій у будь-якому кафе біля вокзалу. Квиток матиму туди і назад. То ж вибери місце сама, у тебе для цього більше можливостей.

— Дякую тобі, — відповіла Алла.

Він зауважив, як кардинально змінилися її інтонації та манера вести розмову змінилися кардинально. Втім, відчуття, що почавши так зване нове життя, він далі ведеться на «фокуси» цієї жінки, гнітило. Їхати зовсім не хотілося.