Шпиталь

РозділVІ

Вулицею Роздолу проїхала «полуторка» із солдатами. Грюкнули борти кузова.

— Товаріщ комісар… — почулося крізь віконне скло.

Рука з перснем на пальці відпустила шторку, кімнату затопив морок.

— Пане Казимире, — тихо промовив Потоцький. — При усій повазі та доброму ставленні до вас я не можу цього зробити.

— Ви — відома й могутня людина! — насідав архітектор.

— Про що ви, пане Казимире? — гірко посміхнувся той. — Яка могутність? Немає більше Речі Посполитої! Я втікач, такий само, як і ви. Польща під німцями, а там, куди зібрався, я надто залежний від інших людей, щоб брати на себе опіку над вами.

— Ясновельможний княже! — вклонився Колісник. — Упевнений, ви дістанетеся до Сполучених Штатів без найменшого ризику і влаштуєтеся там. Знаю — вам незручно просити ще за когось. Але я потрібен вам. Приділіть мені десять хвилин, і тоді ви інакше сприйматимете мої прохання про допомогу. Вислухайте мене!

— Гаразд, але швидко, — відповів князь.

— Пане Потоцький, ви пам’ятаєте, як найняли мене для вирішення архітектурних питань при добудові лікарні у монастирі. Я дуже хотів допомогти і старався не за страх, а за совість. Це вийшло випадково. Обстежуючи підземелля, я наштовхнувся на одну невідповідність, яка дозволила мені проникнути у таємницю. Геніальна таємниця, завдяки якій ченці упродовж століть ховають незліченні скарби! Я бачив їх і тримав у руках! Там стільки усього, що неможливо забрати!

— Ви блефуєте, — посміхнувся Потоцький. — Казимире Львовичу, ви блефуєте у надії, що я повірю і візьму вас із собою. Чому ви мовчали до цих пір?

— Я не знав, як вчинити, — мало не плакав архітектор. — Багатство забирає розум! А зараз у мене немає іншого виходу. Візьміть мене. Усі катаклізми в історії рано чи пізно закінчуються. Ви ще відносно молодий і у нас з вами обов’язково трапиться можливість повернутися й усе забрати.

— І все-таки, — стояв на своєму Потоцький, — вам доведеться чимось довести правдивість того, що ви розповідаєте, щоб я повірив. І тоді, можливо, ми поїдемо удвох.

Діставши з кишені золоту монету з Єрусалиму, архітектор простяг її князю. Той розглядав зацікавлено дублон із зображенням двох лицарів на одному коні та написом — «CUM DOMINIS ET SPERO — AD VICTORIS!», після чого зрештою промовив:

— У мене немає часу перевіряти вашу монету. До того ж, навіть якщо вона справжня, джерело походження може бути іншим. Хто заважав вам, пане Казимире, напхати їх повні кишені, якщо вже помутився розум, як ви кажете? І тоді б не ви у мене, а я у вас просив прихистку у чужій країні!

— Ви праві, княже, — сумно промовив Колісник. — Зараз я шкодую, що не вчинив так. Але де б я це тримав? Зараз воно заховане дуже надійно. Я справді не напхав ними кишені, але у мене є ще кілька. І перстень з великим каменем. Я віддам вам усе. А коли повернемось — буду вашою живою мапою.

— Гаразд, пане Казимире, — промовив Потоцький. — Я беру вас із собою.

— Кликали, Інно Сергіївно? — запитав Цекало, переступаючи поріг заповітного кабінету.

— Так, сідайте, Ігорю Миколайовичу, — запросила вона. — А… чому ви тут?

— Як… Ви ж самі викликали! — не зрозумів той.

— Я маю на увазі, чому ви у лікарні, якщо мали бути у складі виїзної бригади у Гладишах? — суворо спитала Полянська.

— Не вмістився, — розвів руками Цекало.

— Як так… — здивувалась вона. — У машині «швидкої» місця не вистачило?

— Чого ви дивуєтеся? — не зрозумів Ігор. — На час мого приходу там сиділо вже восьмеро. А місць лише шість.

— А… де ж влаштувалися ще двоє?

— На ношах, — пояснив Цекало. — Павло Петрович сів схрестивши ноги по-турецьки, а Марія Максимівна поставила ноги на сходи до бокових дверцят.

— А що — ноші закороткі і для третього забракло місця?

— А чому я маю двадцять п’ять кілометрів їхати на підлозі? — не зрозумів Цекало. — Я ж не бомж!

— То по-вашому виходить, що Марія Максимівна і Павло Петрович бомжі?

— Це їхня особиста справа, — байдуже промовив Цекало. — Марія Максимівна ще при Сталіні виховувалась. Вона й на підніжці їхатиме, як накажуть. А я лікар, фахівець, і живу у європейській країні. Ви самі казали на п’ятихвилинці, що повага хворих до нас починається з нашої поваги до самих себе. Хочу ще зауважити, що якби там хтось помирав без мене, я б також на підніжці поїхав. А усі, хто бажає лікуватися — он вони, під дверима. Вже сидять. Навіщо я їхатиму на підлозі, аби тягти за вуха тих, хто не бажає?

— Ігоре Миколайовичу!!! — не витримала Полянська. — Не я придумала ці виїзди! І з вас не спускають по три шкури через дурну диспансеризацію, тому ви такий розумний!

— А я напишу вам липовий звіт про свою поїздку до Гладишів на трьох аркушах. І з вас також не спустять, — запропонував Ігор.

— Ви збираєтеся вчити мене працювати?! — розлютилась начальниця. — Ну все. Терпець мені урвався. Отже так, Ігоре Миколайовичу… вашого липового звіту я не візьму. Плановий виїзд на ФАП було зірвано з вашої вини. Від мене вимагають подавати порушників на обласну контрольно-експертну комісію. Досі я ще не подавала нікого. Усіх прикриваю. То ж ви будете перший. У вівторок на десяту ранку ви зобов’язані бути в обласному управлінні. Звичайно, я теж там буду. І можу вас запевнити — там своєї правоти ще не довів ніхто!

— Дякую за довіру, — посміхнувся Ігор.

— І цього разу швидше світ обвалиться, аніж я вас пожалію! — вигукнула вона йому услід.

Цього разу слідчий був у доброму гуморі і загадково посміхався.

— Ну що, шановні, — зрештою промовив він. — Щось та може наша служба! Поступово, неквапом, але працює!

— Не тягни, Дмитре Івановичу, розповідай, — попросив Дегтяр.

— Дочекаємося, поки чай принесуть, — розвів руками той. — Тут ще заведено чаєм пригощати?

— Вже готують, — похмуро сказав головлікар.

Наче почувши, секретарка занесла тацю з чайником та трьома чашками.

— Ну, оскільки я тут гість… — Дегтяр витяг пляшку коньяку.

— Отже ми слухаємо, — промовив Костогриз, дістаючи келишки.

— Усі злочини починаються з мотивів, — повчальним тоном промовив Валігура. — Двох, що їх мають, ми вже визначили. Вдова Замриги та Рябокінь, котрого у вас персонал чомусь Троцьким називає. Чому, до речі?

— Вічно воду мутить, — пояснив головний. — Ще цілі та завдання не визначені, а він вже інтриги сплітає.

— Ну, зрозуміло, — погодився слідчий. — Хоч у даному випадку мета банальна — створити вам неприємності, щоб вас посунули. Донька його справді у медичному на третьому курсі вчиться. Вивчає мікробіологію. Посіви у хірургії коли робили?

— Одинадцятого.

— Десятого вона мала заняття на кафедрі. Вгадайте на яку тему.

— Невже холера?! — вигукнув Дегтяр.

— Та ж звісно, не геморой, — посміхнувся Валігура. — Геморой потім у вас почався…

— А що — задумано геніально! — розпалявся керівник санепідстанції. — Матеріал у повному розпорядженні студентів півтори години. Про безпечність штамів для людини вони знають — грамотні. За добу нічого їм не станеться, якщо навіть до сірникової коробки разом із живильним середовищем зачерпнуть. То ж до вашої хірургії вібріони доїхали живими.

— Елементарно, — розвів руками Валігура.

— От же ж сволота! — обурився Костогриз. — Невже так все і було? Та хтось іще мав той матеріал до ваших чашок кинути. Або вона, або сам Рябокінь. Зберу робочу зміну того дня. Якщо Рябокінь приходив — згадають обов’язково. А от якщо донька…

— Григорію Віталійовичу, — напустив на себе суворість Валігура. — Може ви не будете за мене робити мою роботу? Тим паче, вона вже зроблена.

— Хто?! — заволав Костогриз. — Зі світу зживу! Штраф змушу заплатити — і за зрив роботи, і за спецназ…

— Практикантка ваша, Лада Слівінська проживає в одному будинку з Рябоконями. Дівчата з дитинства знаються. Кілька років разом до інституту їздили, а минулого року, коли гуртожитки скоротили, їхні батьки одну квартиру на двох в обласному центрі винаймали. А Лада ця ще й з Ігором Цекалом з хірургії товаришує.

— Між ними щось є? — розгублено запитав Костогриз.

— Напевно, оскільки вона щодня до хірургії бігає. І подруга її Ліда Савченко також бігає, вона наречена лікаря Хижняка. Тож шляхів, якими ця холера до вас у відділення потрапила, більш аніж достатньо.

— Ти диви… — вражено промовив головлікар. — Ні, Ліда на таке б не пішла, я її батьків добре знаю. А от Лада… Та як це можна довести?

— Лише одним шляхом — викликати до прокуратури і допитати. Якщо все так і було — одразу розколються. А якщо ні?

— Якщо ні, Рябокінь такий глум здійме — мало не видасться. Він в усіх партіях одразу. Ще й профспілковий активіст. Давай почекаємо, Дмитре Івановичу.

— Давай, — згодився Валігура.

— А що зі справою Замриги та архітектурними документами?

— Нуль, зовсім глухо, — побідкався той. — Там же ж не студентки працювали.

— Не студентки, — згодився Костогриз, згадуючи нічну зустріч у полях.

Його викликали вночі, коли вже час було спати. Та Ігор не міг заснути, йому марилася жінка, що мала зіграти фатальну роль у його житті і кар’єрі. Образа засліплювала, та все ж у вухах дзвенів її голос, а з голови не йшла її постать. Коли ж нарешті свідомість почала відключатися, подзвонили з приймального відділення. Поступила хвора з гострим апендицитом.

Пацієнтку вже поклали на ліжко, одразу до індивідуальної палати. Медсестра Женя дивилася на лікаря зі співчуттям.

— Доброго дня. Що у вас болить? — спитав Цекало, підтягуючи стілець ближче до ліжка, та раптом здригнувся, впізнавши пацієнтку.

— Оленко, це ви?

— Як бачите, — уривчасто промовила Оленка. — Знову створюю вам проблеми. Та терпіти більше не могла. Третій день болить. Спочатку не сильно, навіть на пари ходила. А сьогодні зранку вже все… поки зібралася, поки доїхала…

Три дні! Маючи надто грамотну маму-лікарку на керівній посаді, не кажучи вже про її власну нехай початкову, але все ж таки медичну освіту!

— А мама твоя де? — запитав Ігор.

— З татом до села поїхали. У сусідню область. Бабця там вже старенька. Ото удвох поїхали вмовляти її до нас переїздити.

— Нічого, як поїхали, так і повернуться, — похмуро пробурмотів Цекало. — Давай дзвонити.

— Вже пробувала. Зони немає. Там ціла вулиця між горбами. Хіба хтось із них нагору вилізе.

— А до когось іншого подзвонити, щоб їм передали?

— Нікого не знаю, — витерла сльози Оленка. — А сільрада вже зачинена, і медпункт. А що, усе так погано?

Не можна, щоб вона бачила, як його кидає у піт. Тоді паніка перекинеться і на неї. Замість відповіді лікар підтяг догори сорочку і обстежив живіт дівчини, не зважаючи на її зойки та сльози.

— Три дні, кажеш…

— Три — точно. А може й перед тим вже боліло…

— Добре, Оленко, — зітхнув Цекало. — Ти вже не маленька дівчинка, а майбутній лікар…

— Коли це ще буде… — схлипнула вона.

— Колись буде обов’язково. Тому ми тобі не розповідатимемо казок про те, як гріють лампою животик, поки ти спатимеш.

— Та я вже зрозуміла, — намагалася зазирнути йому в очі дівчина. — Просто боюся. А ви не зважайте, робіть усе, що треба. Тільки скажіть — нічого поганого не станеться? Я не помру?

— Сплюнь і не кажи дурниць, — похитав головою лікар. — Прооперуємо твій апендицит й усе буде гаразд. Студентам-медикам, на відміну від інших, у подібних ситуаціях плакати не годиться.

Витерши їй сльози й поплескавши по руці, він вийшов з палати. Щерба саме виходив з ординаторської.

— О! Хотів додому їхати, щойно рану зашив. А тут, кажуть, нова хвора на апендицит, а ми з тобою удвох залишилися.

— В гробу я бачив такі апендицити, — мало не плакав Ігор. — Полянської донька. Дурепа мала. Три дні!

— Ну що ж, прогнешся перед шефинею. Менше гаркатиме, — намагався жартувати Андрій.

— Андрію Івановичу! Три дні! Перитоніт! Треба прокапати, а потім увесь живіт розчімхати! Стан серйозний! Ви ж знаєте, як Полянська ставиться до мене! Та що — Полянська? Дівчину треба рятувати.

— От і рятуй. Чого кіпішуєш? Хіба вперше таке робиш?

— В мене голова обертом! Лужному телефонував — він бозна де. За триста кілометрів. Хижняк до Лідиних батьків поїхав. Я вже не кажу, що шеф щойно звільнився! Не міг ще тиждень зачекати.

— До чого тут Хижняк, — роздратувався Щерба. — Ти, коли згодився сам тут лишатися, думав, що може щось серйозне трапитися? Думав. Отже, на власні сили розраховував, був упевнений, що впораєшся.

— Упораюся! Але ж не з її донькою! Ви що, не розумієте?

— Припини істерику, — наказав Щерба. — До батьків її додзвонитися треба. Дасть Бог, рано чи пізно вийде. А як ні — щойно перекапається — треба брати на стіл. І Костогриза повідомити не завадить.

Схопившись за голову, Цекало пішов до ординаторської.

Насувалася ніч, а у цеху робота йшла повним ходом. Пилюка висіла хмарою, а від дзижчання механізмів не було чутно ні слова. Побачивши Вадима, робітник вимкнув шліфмашину, якою обробляв надмогильну гранітну плиту.

— Доброго дня! — вигукнув Вадим. — Я Олексія шукаю!

— А навіщо він вам? — запитав той.

— Поговорити треба. Петренко Олексій — це ви?

— Нема коли говорити. Бачите, котра година?

Змотавши кабель, демонстративно брязкаючи ключами, чоловік попрямував до виходу.

— Я прошу вас, Олексію! — не здавався Вадим. — Моє прізвище Лужний. Працюю віднедавна лікарем у Ново… пробачте, Нижньороздольській лікарні. Приїхав спеціально, щоб зустрітися з вами. Хочу просити про допомогу.

— Хочете пам’ятник — звертайтесь до директора. Замовляйте — зробимо.

— Ні, у мене інше. Приділіть десять хвилин. Я не створю вам проблеми, повірте. І нікому не сказав, до речі, що ви тут.

— А що вам потрібно?

— Ви ж возили до останнього часу нашого голову міськради. Покійного. Замригу. Так?

— Вам що до того… — не надто привітно зауважив робітник.

— Мені, власне, нічого. Просто… причина як ваших, так і моїх проблем — одна й та сама людина. Жінка. Ви розумієте, про кого я.

— Немає у мене жодних проблем, — похитав головою Олексій.

— Якби це було так, ви б тут не переховувались, — не згодився Вадим. — Втім, мені до цього немає діла. Олексію, я знаю, що та дама, з якою ви розбилися на машині, шантажувала вас і намагалася витягти з вас гроші. Тому ви й втекли сюди. А моя проблема в іншому, мені треба знайти цю жінку.

— То вона вже не в лікарні? — пожвавився Олексій.

— Уявіть собі, накивала п’ятами. Можете повертатися. Там вона більше не з’явиться. І шукати вас не буде.

— Чому? — здивувався той.

— Тому що вона тікає від мене. Олексію, ця жінка — аферистка. Вона мене «кинула», і я її шукаю. Їй тепер не до вас. Бачите, яку цінну інформацію я вам привіз? То допоможіть мені навзаєм. Мені дуже треба її знайти.

— Що ж я можу? — похитав головою той. — Адреси вона мені не давала. Навіть номер телефона її не знаю.

— Номер її ось, — показав Лужний. — Тільки від цього не легше. Вона викинула телефон. Але ж ви спілкувалися з нею? Спробуйте згадати, можливо, вам відомо щось таке, що допоможе її знайти.

— Галя її звуть, — невпевнено почав Олексій.

— Звуть її якраз не Галею. Жанна вона, — зауважив лікар. — І те, що вона плела про себе, швидше за все неправда. Мене інше цікавить. Щось достовірне. Те, що ви могли самі помітити.

— Що ж я міг помітити… — міркував той. — Гарна, сучка…

— Це зрозуміло, — перебив Лужний. — Може якісь документи бачили? Речі особисті… У телефон зазирали?

— Та ні.

— Ну, може хоча б телефонував хтось до неї при вас? І ви розмову чули?

— Навряд чи. А хоча… Було! — згадав Олексій. — Точно. Телефонували, навіть кілька разів, поки ми у кафешці на артемівській трасі сиділи. Нагружали її своїми проблемами. Вона і каже — повернуся, то поговоримо. Підемо, посидимо у «ясенях». Усе вирішимо.

— У «ясенях»? — перепитав Лужний.

— Саме так. Я зрозумів — кабак такий чи що… Ще приколовся тоді — мовляв, а чому не в «дубах».

— Цікаво, — замислився Вадим. — А щось крім цього?

— Більше нічого, — зітхнув чоловік. — Не знати звідки той КамАЗ налетів. Думав — узагалі кінець.

— А водія КамАЗа не знайшли? — з надією запитав Лужний.

— Ні. І номера я не бачив, сутеніло. Вилетіли з дороги — його немає. Я швидку викликав і дременув подалі — під газом був. Потім написав, що КамАЗа переслідував, не наздогнав.

— І шефові те саме доповіли?

— Так.

— Він і без того, кажуть, був кимось наляканий, — зауважив Лужний. — А багато випили?

— Та ні… символічно. Шиконути хотів, «Хенессі» замовив, а вона каже — не треба, однаково гидоти наллють. Давай «Закарпатський», він хоч справжній.

— Слухай, то може вона з Ужгорода? — припустив Лужний. — А ну… У мене там колега працює.

Вадим схопився за телефон, та Олексій зупинив його:

— Не тягне у нас, кар’єр — порода навколо. Виїдеш на горба — тоді й дзвони.

Те, що хтось може намагатися додзвонитися до нього, не спало на думку Вадимові, настільки він був захоплений своїм розслідуванням, і продовжував розпитувати невдаху-шофера.

Остання банка розчину, необхідного для передопераційної підготовки, докрапувала у вену хворої. Операційна була готова, і сестра, вже вдягнена у халат, терпляче чекала.

— Ну що? — запитав Дольний, зазирнувши до ординаторської. — Брати хвору? Чи як?

— Костогриз обіцяв приїхати, — мляво промовив Ігор.

На обличчі анестезіолога з’явився здивований вираз:

— Не зрозумів… Ти хочеш, щоб він тобі в операційній допоміг? Чи потрібен індивідуальний дозвіл від головного лікаря, щоб апендицит оперувати?

— Чого пінишся? — встряг Щерба. — Ти ж розумієш особливість ситуації. Усі телефони мовчать. Ти Горгони не знаєш? Хочеш, щоб потім нам дірку у голові проїла?

— Я розумію, — обурився у свою чергу Дольний. — Але робити щось мусимо? Не ми цю ситуацію створили. То у чім справа? Власне, вам вирішувати…

За його спиною почулися важкі кроки і до ординаторської увійшов головлікар. Кілька хвилин тривало з’ясування ситуації, після чого Костогриз витяг з кишені телефон.

— Не бачу жодних проблем. Вже телефоную до обласної, за півтори години приїде хтось із хірургів по екстреній допомозі. І зробить усе як належить. Дивує інше — чому ви не зробили цього досі, а чекали на мене? Він роздратовано тис на кнопки своїми грубими пальцями.

— А ми не вас чекали, Григорію Віталійовичу, — промовив Цекало. — А батьків хворої. Хотіли поставити їх до відома. І операцію не відкладали. Акурат усе відкапало. Сестра вже готова, а Петрович пішов брати хвору до операційної.

Всі замовкли, а Щерба, що сидів поруч, штовхнув колегу у бік. Йому здалося, що непомітно, але це помітили усі.

— То ви збираєтеся зараз оперувати цю хвору? — нарешті запитав Костогриз. — Ви особисто?! У такому складі?

— А скоро вже і такого складу не буде, — спокійно зауважив Ігор. — Хижняка ви хочете виганяти, шеф на пенсії, а Лужний — людина тимчасова. Вирішить свої проблеми і поїде далі. То ж сьогоднішній склад — ще розкіш.

— Ну, про це ми поговоримо завтра, — відказав головний, знов беручись за телефон.

— Можливо, — знизав плечима Цекало. — А сьогодні я ургентний хірург за графіком, який ви підписали. Хвора підготовлена, дала згоду і потребує негайного оперативного втручання. І я за неї відповідаю.

— І якщо щось піде не так, — упевненим голосом додав Ігор, — я не зможу посилатися на вашу заборону робити операцію. Для прокурора це не буде аргументом. Тому, якщо ви впевнені в тому, що праві, забороніть мені робити операцію письмово. А потім кличте кого вважаєте за потрібне.

— Вийдіть усі! — наказав Костогриз.

Персонал миттєво звільнив ординаторську, а головлікар сів навпроти Цекала.

— Ви не будете оперувати цієї хворої, Ігоре Миколайовичу — майже по складах промовив головний.

— Чому не буду? — не зрозумів Цекало. — За всіма канонами її належить негайно оперувати.

— Тому що це донька Інни Сергіївни, і я хочу, щоб операцію було проведено на більш високому рівні.

— Дайте мені письмовий наказ, — вперся Цекало. — Поставте свій підпис, і я піду геть просто зараз. А якщо потім будуть проблеми, покажу його прокуророві. Григорію Віталійовичу, я розумію, що ви головний лікар, але це фахове питання, і воно не у вашій компетенції. Усі бачили, що ви втручаєтеся неправомірно. Я тверезий, у мене диплом і відповідна кваліфікація. Ви підписалися під моїм правом робити таку операцію — подивіться на графік чергувань на стіні. І якщо ви протидієте, то причина полягає у вашій неприязні до мене і низькій оцінці як лікаря. І усі це розуміють. Може, нічого й не станеться за оті зайвих три години, але як знати… Потім самі себе картатимете, адже формально не праві.

— А по суті?

— По суті тим паче. Врешті-решт, вирішувати повинна сама хвора. Ідіть, Григорію Віталійовичу, і повідомте їй, що я поганий лікар і повний бовдур, то ж оперуватися у мене — великий ризик. Ви ж так вважаєте? Якщо вона відмовиться, я вмиваю руки. Підете?

Замість криків та гупання по столу Костогриз сперся на нього ліктями і сховав обличчя у долоні.

— Я вже не знаю, як витримувати усі ці проблеми, — промовив глухим голосом.

У двері зазирнула санітарка з операційної, повідомляючи, що хвора вже на столі.

Увійшовши до палати, Вересюк мовчки виклав на стіл компакт-диски та пакет з гостинцями. Потім підсунув стільця й сів поруч.

— Володю, я з вами потім не розрахуюся, — ніяково промовила Ольга.

— Тобто? — не зрозумів лікар.

— Приділяєте мені надто багато уваги, — пояснила вона.

— Ну… вважайте, що вже розрахувалися, — посміхнувся він.

— Як це?

Замість пояснення Вересюк поклав перед нею газету зі статтею про цькування чиновниками районної лікарні у Нижньому Роздолі. Стаття була глибокою і аналізувала кричущі проблеми та причини жалюгідного стану медицини.

— Костогриз від вашого матеріалу у захваті. Завтра мабуть сам завітає.

— Отже, усе це, — вона кивнула на розкладені на тумбочці гостинці. — Ви робите за завданням шефа?

— Звісно. А ви що подумали? — Вересюк несподівано обійняв її за плечі.

— А перестаратися не боїтеся? Розіб’єте випадково серце бідній дівчині. Що тоді?

— Чому бідній? — не згодився лікар. — Та й серце у неї, підозрюю, сталеве. Невідомо ще, чиє швидше розіб’ється. Вам скоро на виписку, а мені — заходити до порожньої палати і страждати. Як це трапилося з вашим рятівником Щербою.

— А до чого тут Щерба? — не зрозуміла Ольга.

— У нього буквально перед вашим приїздом така ситуація була. Поїхала — навіть не попрощавшись. Він тепер до цієї палати заходити боїться.

— Я це зауважила, — погодилася вона. — Тільки гадала, це до мене в нього така неласка.

Ольга скрутилася калачиком і притислася головою до його грудей. Він розгубився і тільки ніяково поглядав на двері, аби хтось раптово не зайшов до палати.

Робота в операційній ішла повним ходом.

— Чорти б забрали, — обурювався Щерба. — Я ще можу зрозуміти, коли неграмотна бабця з села тиждень з апендицитом ходить… Але студентка медичного університету!

— Та ще й донька такої мами! — підтримав Дольний.

— Серветку дайте, — попросив Ігор. — І підйомник. От же ж… Гною повно, та ще й апендикс, наче навмисно, під печінку сховався.

Найважче велося Щербі. Він вже змучилися тримати ранорозширювачі, адже Цекало вперто намагався робити операцію через невеличкий розріз, аби шов на тілі дівчини потім міг легко заховатися під трусики.

— Ігоре, розширятися треба, повір мені. Не відмиєш ти живота якісно, навіть якщо зумієш видалити апендикс.

— Світло поправте, — замість відповіді наказав Цекало. — Є верхівка. Під самою печінкою. Давайте довгі затискачі. Але надійні, бо як злетить — буде кровотеча… Навіщо їй рубець на півживота? Зовсім молода дівчина. Гайда б теж так робив, я впевнений в цьому.

— Ну-ну… — не вгавав Андрій. — Гайда зуби з’їв за шістдесят років на тому. А ти зроби як надійніше, і себе побережи. Вона сама винна, що стільки сиділа. Я б — розрізав.

— На литці розріжете, Андрію Івановичу, — відповів Ігор, намагаючись дістатися довгим інструментом під печінку. — Якщо вона ногу зламає. Там для жінки також місце делікатне. От тоді й розгуляєтеся… А тут я… Та тягніть нормально! Нічого ж не бачу!

— Що там, які перспективи? — зі свого місця спитав Дольний.

— Відомо які — видалити апендикс, — намагався бути дотепним Ігор. — Ще один затискач, такий самий. Ще зусилля, Андрію Івановичу…

— А що там у тебе, Ігорчику, з Полянською, до речі? Ти б розповів — різне кажуть! — спитав анестезіолог.

— Ану-ану? — пожвавилась Оксана. — Розкажіть, Ігоре Миколайовичу.

— Відомо що — велике кохання, — похмуро відповів Цекало. Він віддав санітарці чорний апендикс на затискачі. — Глядіть, не викиньте.

— То це таки правда? — допитувався Дольний. — Ви післязавтра з нею на КЕК їдете?!

— Ні, — не міняючи інтонацій, відповів Ігор. — Брешуть. До ресторану. А потім у готель. Ще тільки не вирішили в який.

— Зараз вийдемо, спитаємо в головного, — запропонував Щерба. — Він сам далі оперувати збирається?

— Ні, на медичну реформу розраховує, — прокректав Ігор, перевіряючи надійність затискачів. — Добіжить реформа кінця, скажуть закривати шпиталь, а він — «будь-ласка, у мене і так вже нікого не лишилося, тільки скарби у підвалах. Дивіться, який я молодець»! Так, в’яжемося. Ще зусилля, Андрію Івановичу.

— А може вона до тебе нерівно дихає? — ніяк не міг заспокоїтися Дольний.

— Тихо, колеги… — попросив Ігор. — Дайте лігатуру поставити.

Це був найважливіший момент усієї операції. Належало перев’язати судину у незручному місці, діставшись туди крізь маленький розріз. У такій ситуації хірург сам узяв на себе відповідальність відступити від правил задля ефекту, який для людини сторонньої виглядав більш ніж сумнівним. Раптово, з коротким металевим клацанням, бранша затискача обломилася, і з рани добряче потекло.

Кровотеча була сильною, а місце її локалізації, враховуючи доступ, надзвичайно незручним.

— Серветки лапаротомні, швидко! — вигукнув Ігор. — Ще! Та тягни ж нормально, Андрію Івановичу!

— Та я зараз взагалі її всю підніму!

— Тихо. Дисектор. Затискач! Ще серветку!

— Збільшуй розріз, не клей дурня! — злився Щерба.

Монотонно гудів електровідсмоктувач. Серветки були чисті. Кровотечу зупинено.

Двері відчинилися і з’явився Лужний.

— Що тут? Я потрібен? Полянська дивом мене видзвонила — далеко був. Яка ситуація?

— Приєднуйтесь до нас, — важко зітхнув Цекало. — З гіршого начебто вийшли, але тут ще мити й мити. Затискач китайський зламався. Думав, загнуся тут разом з нею. Анатолію Петровичу, як у вас? Тиск?

— Усе стабільно, закінчуйте швидше.

— Ну тепер, Ігоре Миколайовичу, Горгона точно має вас до ресторану вести замість КЕКу! — весело зауважила Оксана.

Операція йшла до завершення, тим-то настрій у всіх був піднесений. Ігор лише тепер починав розуміти, з якої халепи зумів вискочити. Раптово відчув втому і навіть тремор у руках.

Вадим, вже вдягнений у стерильне, став до столу, зазираючи до рани.

— Ну, ти молодець, — промовив він. — Заради кого так старався — мами чи доці?

— Заради себе, — похмуро промовив Ігор, відчуваючи, як посилюється стан дискомфорту. — Вадиме Борисовичу, прошу, перевірте живіт свіжим досвідченим оком. Може де що лишилося. Гною повно було. Та й зашиєте ви краще. Чув, що ви якийсь секретний косметичний шов знаєте, то вже покажіть нам, не жміться.

Махнувши рукою, Вадим став на місце оперуючого.

Незважаючи на те, що в операційній ситуація давно вже розрядилася, напруга за її межами дедалі зростала. Костогриз нервово ходив коридором, Полянська курила крізь відчинене вікно у порожній палаті, а військком сидів з виглядом настільки розгубленим, що аж ніяк не личив військовому.

— Ну що, Вадиме Борисовичу? — кинулася вона до Лужного, який з’явився першим у дверях оперблока.

— Сказати, що усе позаду, на жаль, не можу, — зітхнув той. — Все ж таки обширний перитоніт. Але зроблено усе, що належить у таких випадках. І на даний момент стан вашої доньки цілком задовільний. А докладніше вам розповість Ігор Миколайович.

— До чого тут Ігор Миколайович? — не зрозуміла вона.

— Він оперував, — пояснив Лужний.

— Що?! — вигукнула Полянська. — Ви хочете сказати, що мою доньку оперував Цекало?

Вона обурено шукала поглядом Костогриза, який хвилин п'ятнадцять тому сповістив подружжя Полянських, що в операційній знаходиться досвідчений хірург Лужний, а отже усе під контролем.

— А що означає ваша реакція? — не зрозумів Вадим. — Усе зробив Ігор. Я прибув лише наприкінці операції. Ви подзвонили — я приїхав. Він ургентний за графіком і усе зробив як належить. У чому проблема?

Вадим також втупився поглядом у головного.

— Інно Сергіївно… — забелькотів Костогриз. — Знаєте… склалася така ситуація…

— Оленку справді оперував Цекало? І ви тут були і допустили це?

Її тон обурив головлікаря.

— Інно Сергіївно, — сказав він. — Подивіться на графік в ординаторській. Сьогодні чергує Цекало. І ви могли би передбачити, що одного дня на стіл може потрапити і ваша донька.

Сплюнувши спересердя, Костогриз покрокував до виходу.

Вона стояла, безпорадно розвівши руки, коли двері операційної знову відчинилися і Оксана вивезла каталку, на якій лежала Оленка.

— Егей, дівчино! — голосно промовив Дольний. — Розплющ очі й скажи матусі, що жива і майже здорова! Бо вона ніяк повірити не може.

Оленка розплющила очі, намагаючись посміхнутися.

Витиснута, наче лимон, подіями скаженої ночі, Полянська присіла на п’ять хвилин у кабінеті зібратися з думками. Хвороба Оленки і так вибила її з колії, та як на зло, ще й приїхала комісія з перевірки видачі листків непрацездатності. Голова комісії увійшла, ввічливо постукавши, і, всівшись навпроти, промовила.

— Інно Сергіївно, нашу роботу завершено. Усі претензії буде висловлено у довідці, яку вам пришлють поштою.

— Скажіть хоч приблизно, до чого готуватися, — попросила Полянська. — Сподіваюсь, кричущих порушень ви не знайшли?

— Чого ж, є. Ось, наприклад, лікар ваш видав листок непрацездатності у лютому. Хворий лікувався у неврологічному відділенні. Читайте, що пише ваш лікар в останньому щоденнику. Читайте! «Скарг не висловлює»! І далі описує його як здорову людину.

— А як же має бути? — остовпіла Полянська. — Хворий вилікуваний. Здоровий. Того й виписуємо до праці.

— Це ви так думаєте? — обурилася чиновниця. — Якщо він здоровий, то повинен працювати на своєму місці, а не лежати у лікарні. Ваш доктор добу тримав у лікарні здорову людину! А держава платила йому зарплату дурно, в той час, як людина мала працювати! Ви хіба не знаєте, що зараз кожну копійку рахують?

— Ніхто раніше не пред’являв претензій такого роду, — знітилася Полянська. — Лікар наш грамотно пролікував хворого, а виписав, коли той став працездатним…

— Лікував може й грамотно, а написав безграмотно, — відрубала голова комісії. — І наступного разу, коли виписуєте хворих, відмічайте у останніх щоденниках, що є скарги і описуйте ознаки хвороби, щоб не потрапляти у ситуацію, яка тепер чекає на вашого лікаря.

— А що на нього чекає? — не зрозуміла Полянська.

— Вирахують денний заробіток цього пацієнта із зарплати, що ж іще…

«Ну, вирахуйте», — подумала вона. — «Мусите ж із чогось жити»…

Голова боліла дедалі сильніше. Покопирсавшись у сумці, вона знайшла пігулку і проковтнула, запивши водою. До біса все! Головне, щоб Оленка одужала.

— Ось так іноді буває у нашому житті, — промовив головлікар, налягаючи грудьми на стіл, за яким раніше працював Гайда. — Я його розумію. Він заслуговує на прижиттєвий пам’ятник. І нехай ще сто років живе і нас на ювілеї кличе. А ми мусимо працювати. То ж прошу любити й вітати Вадима Борисовича. Найбільш досвідчений з тих, хто тут працює. Людина у нас нова, але з’явилася, як кажуть, у потрібний момент і в належному місці. Виконуйте обов’язки, а там побачимо. Удачі, колеги.

Двері ординаторської зачинилися за Костогризом.

— Гаразд, давайте працювати, — ніяково промовив Лужний. — Я, відверто кажучи, не розраховував. Але разом, гадаю, упораємось. Ігоре Миколайовичу, Полянську з реанімації переводять — іди займайся. Зараз це в нас пацієнтка номер один.

— Що ви, Вадиме Борисовичу, Інна Сергіївна з’їсть вас за таке рішення, — знизав плечима Цекало.

— Це що — перше порушення субординації? — спитав Вадим.

— Просто порада, Вадиме Борисовичу, — встряг Хижняк. — Побачите, Горгона за п’ять хвилин прилетить і їстиме вас поїдом.

— Гаразд, сам займуся, — погодився Вадим.

Молоді хірурги вийшли, і Лужний залишився удвох зі Щербою.

— Ну а мені, вочевидь, час взагалі забиратися на хрін, — немов би до стіни промовив той.

— Тобі час припинити банячити і почати думати про своє ставлення до життя та колег, — у тон йому відповів Лужний.

— Моє ставлення до життя — це не ваша компетенція, пане виконуючий обов’язки, — заперечив Щерба.

Полянська влетіла в ординаторську з розгону.

— Вадиме Борисовичу, я тут замоталася зранку! Пробачте. Сподіваюся, ви особисто наглянете за Оленкою?

— Взагалі-то я хотів доручити це Ігорю Миколайовичу, але він категорично відмовився.

— Цекалові?! Навіщо?

— Ну він же її оперував, — пояснив їй Вадим.

— То невже потрібно, щоб він ще її й лікував?

— Інно Сергіївно, — намагаючись зберігати спокій, відповів Лужний. — Я у вас людина нова і деяких моментів ще не відчуваю. Але з упевненістю можу вам сказати, що так не можна. Ні, ви можете мати власну думку про лікаря Цекала, не буду вас переконувати. Але є якесь поняття лікарської етики. Ви самі послухайте, що ви кажете. І є поняття людської вдячності. Я був там і все бачив. Саме Ігор Миколайович без перебільшення врятував вашу доньку. Ще й створив собі незручності під час операції, аби не скалічити їй живота великим розрізом, який належало б робити за всіма інструкціями. Не упевнений, що я вчинив би так само. Я сам буду її лікувати, але ваше ставлення до колеги мені неприємне.

Узявши теку з історіями хвороб, Вадим пішов до виходу з ординаторської, але почув навздогін:

— А чому ви кажете, що Ігор Миколайович сам відмовився?

— Тому що передбачав вашу реакцію. Гадаю, у подібній ситуації відмовилися б і ви.

Сидячи на краю ліжка Ольги, Щерба мовчки й зосереджено крутив гайки на скобах, в які була закута її нога. Спроби журналістки розговорити мовчазного лікаря зазнали фіаско, і вона лежала, іноді кривлячись, коли Андрій робив занадто різкі рухи.

— Ну, слава Богу… — похмуро вимовив Щерба, уздрівши Вересюка, який відчиняв двері, кілька разів постукавши для проформи по одвірку. — Прийшов нарешті. У пацієнтки тут мовна діарея. А це вже ваша парафія, лікарю.

Швидко потиснувши його руку, Андрій мугикнув щось іще і, зачепивши плечем одвірок, делікатно зачинив за собою двері.

— Хочеш анекдот? Наш, лікарняний, — Вересюк поклав на столик морозиво. — Чому у хірургії двері швидше, ніж в інших відділеннях, із ладу виходять? Щерба між одвірками не пролазить.

— Сьогодні особливо, — зауважила Ольга. — Його від поганого настрою розігнало ще більше. Ведмідь.

— Як нога?

— Начебто, все гаразд. Цього разу майже не боліло, як крутив. Казав — останній раз.

— Добре, — зрадів Вересюк. — Не спіши з морозивом, щоб потім горло не лікувати. Геть крижане.

— А ти… машиною приїхав? — несподівано запитала вона.

— Так. Як ти здогадалась?

— Ну, морозиво ж тверде, а магазин поряд з лікарнею вже зачинений.

— Справді, — погодився Вересюк. — А чому ти про машину питаєш?

— Навіть не знаю чи зручно, — нерішуче почала вона.

— Кажи, зручно.

— Хотіла попросити про маленьку прогулянку. Стіни ці вже набридли, а на дворі гарна погода… Хіба не можна куди-небудь проїхатись, бодай на кілька хвилин?

Вмовляти довго не довелося, і зробивши нашвидкуруч макіяж, спираючись на плечі Вересюка і Жені, на одній нозі пацієнтка поскакала до виходу.

Машина виїхала з території.

— Може Андрію Івановичу треба було сказати? — згадала Ольга, коли вони розташувалися в альтанці придорожнього ресторанчика, до якої Вересюк під’їхав упритул.

— Ти ж не сама і не назавжди, — махнув рукою той. — Один його пацієнт отак-от в апараті за тиждень після операції сів на машину і поїхав.

— Що — справді? — не повірила журналістка. — Дякую тобі, Володю. Навіть у кращих мріях не уявляла, що можна отак увечері опинитися поза межами палати… Життя триває.

Принесли страви і вино.

— Ну, а їздити, на відміну від того Щербиного пацієнта, я тепер, напевно, боятимуся, — сумно промовила вона. — Як згадаю — страшно. Щовечора перед очима крутиться нав’язлива картина.

— Чого ж ти мовчала? — здивувався лікар. — Цьому можна зарадити.

— Справді? І як це зробити?

— Ну, насамперед, не тримати у собі. Один із принципів сучасного психоаналізу. Треба дати вихід негативу, все розповісти. Але, зрозуміло, не будь-кому. Лише людям, яким довіряєш, яким не байдужа, тим, кому можна відкрити все, не криючись.

П’ючи вино маленькими ковтками, Ольга довго наважувалася, а він терпляче чекав. Зрештою, психоаналіз таки відбувся.

Того пізнього вечора їй хотілося кидатися на всіх підряд. Так відверто її ще ніколи не ставили на місце, так сильно давно не принижували. І коли б це були високі посадовці чи олігархи, від яких наперед знаєш, чого чекати, це сприймалося б не так болісно. Те, що на цих задвірках люди продемонстрували гідність і волю, виявилося для неї повною несподіванкою. Коли її з ганьбою виставили геть, вона кинулася у першу-ліпшу забігайлівку і випила трохи коньяку, аби заспокоїтися.

Можливо, усе склалося б інакше і її одразу ж потягло б на нові спроби отримання сатисфакції, але несподівано з’явилися люди, через яких вона і потрапила в неприємну ситуацію. Більш того, вони повелися не найкращим чином.

— Мені ж цей репортаж замовили… — зізналася Ольга. — Тільки я не хочу, щоб хтось із ваших знав.

— Не хвилюйся, — він взяв її за руку. — Розповідай.

— Мене розшукали після скандалу в обласній лікарні. Там була неприємна історія — постраждав хлопець. А батьки зчинили галас, почали писати в усі можливі інстанції. Я взяла їхній бік. Так сталося, що і сама буквально перед тими подіями постраждала від неналежного ставлення в одній лікарні, коли захворіла мама. Була заведена до краю.

— Негативні явища є у будь-якій галузі і у будь-якому закладі, але не можна стригти всіх під одну гребінку.

— Розумію, — погодилася Ольга. — А тоді склалося саме так. Не знаю, що там у них насправді відбулося, що спричинило втрату хлопцем ноги. Але крайньою лишилася я. Тим, хто займався його лікуванням, вдалося довести свою правоту, а моє негативне ставлення до лікарів лише посилилось. От тоді й з’явилися ті двоє.

— Хто такі?

— Засновники однієї з антикорупційних громадських організацій, що ростуть тепер наче гриби після дощу. Юристи за освітою. І документи відповідні мали. Заявили, що читали мої матеріали, поділяють мої погляди, і запропонували цю роботу. Завдаток дали.

— А що саме хотіли? — допитувався Вересюк.

— Серію нищівних репортажів про неподобства різного роду, які відбуваються у вас в лікарні.

— І ти погодилася?

— А що? — зірвалася Ольга. — Це нормально, по-твоєму, коли задля пацієнта пальцем не ворухнуть, поки той не заплатить, незалежно має чим платити чи ні?

— Ну, наскільки мені відомо, у тебе ніхто нічого не вимагав. Ти перша почала провокувати. Ти взяла гроші за те, щоб підставити людей, які своєю працею збиралися тобі допомогти. То хто гірший?

— Схоже, це вже не психоаналіз, — зауважила Ольга. — Швидше, промивання мізків.

— Пробач, — знітився Вересюк. — Захопився. Улюблена, знаєш, тема. Але що ж було далі?

— А далі, побачивши мою машину, вони увійшли до кафе, де я сиділа, і потрапили, що називається, під гарячу руку. Вже у розмові я зрозуміла, що провадять ці двоє якусь цілеспрямовану політику, і мета їхня — усунути вашого головного лікаря. Побачила, що лізу у геть зовсім брудні справи. Одне слово, пообіцяла повернути аванс і відмовилася від подальшої співпраці.

— А потім?

— Їм це дуже не сподобалося. Почали хамити і погрожувати. Я пішла нібито до туалету, навіть сумочку на столі залишила. Вони цей трюк розкусили і влаштували перегони. Куди моєму «шевроле» проти їхнього джипа? Темно було. Нерви, коньяк. От і злетіла з дороги на повороті й перекинулася. Далі ти знаєш.

— А яка в них машина? — обличчя лікаря тепер було зосередженим, він ловив кожне слово журналістки.

— Позашляховик здоровезний. «Міцубіші — паджеро». Навіть номер запам’ятала.

— І ти нікуди не заявила?

— Кому я що розповім? — скипіла Ольга. — Що порушила журналістську етику і купилася на брудну пропозицію? Більше нічого не хочу, аби тільки відчепилися. Вони також подібного розвитку подій не очікували, мабуть злякалися, подумавши, що я загинула. Того й пропали.

— Цікаві справи, — промовив замислено Вересюк. — А як вони виглядають? Опиши.

— А що описувати? Фотки маю на камері. І їхні, і джипа. Я ж журналістка.

— Скинеш мені?

— Можу. А навіщо? Хочу, щоб усе це припинилося. Я навіть слідчому вашому слова не сказала. Не дурний дядько. Але мені самій цікаво — як їм вдалося на мене наскочити? Що вони тут робили? Не слідкували за мною — точно. Я завжди уважна й обачна. Щось їх пов’язує з вашим містечком. Ти мене не підставиш?

— Обіцяю. Даю слово, — дивлячись їй в очі, запевнив Вересюк. — Багато всього останнім часом навколо нашого шпиталю крутиться. Хто нас іще захистить, як не ми самі?

Ольга лише мовчки похитала головою.

Стояла тиха місячна ніч. Навколо альтанки було напрочуд тихо, тільки з поля долинало сюрчання цвіркунів. Вони сиділи навпроти одне одного, усвідомлюючи наростаючу взаємну симпатію, проте сейрозність обговорюваних проблем не налаштовувала на романтичний лад.

Увійшовши до палати, Ігор присів на край Оленчиного ліжка.

— Ну, привіт. Як справи?

— Дякую, можна терпіти, — зітхнула вона. — Болить, звичайно, але вже не так, як до операції.

— Це ж треба було стільки чекати.

— Хоч ви не сваріть, Ігоре Миколайовичу, — попросила вона. — Сил вже немає вислуховувати. Якщо вже ви мене взялися регулярно рятувати, то пожалійте.

— Ви так запам’ятали той випадок з вікном? — здивувався Ігор.

— Не лише. Ви й учора мене врятували. Кажуть, головний лікар забороняв оперувати, а ви зробили по-своєму.

— От мене завжди цікавило, — розсердився Цекало, — хто виносить чутки з операційної? Ще й роздувають до слонячих розмірів. Це санітарки тобі нашепотіли?

— Ніяки не санітарки, — закопилила губу Оленка. — Лікар Дольний, той що наркоз давав. Усе розповів. Я також майбутній лікар і цього в інституті не навчать. Скажете — не правда? Ой-й…

— Так, лежи, не смикайся, — наказав Ігор. — І дивися мені, не наїжся якихось апельсинів або цукерок.

— Не бійтеся. Що я дурненька, чи що? — обурилася вона.

— А що — розумна? Три дні… — почав Ігор. — Гаразд, вибач. Нанервувався я з тобою. Не буду. Одужуй.

Він підвівся, але вона зупинила його.

— Ігоре Миколайовичу, а це правда, що ви мене лікувати відмовилися?

— Господи, а цю дурницю хто тобі сказав?! Як можу я від тебе відмовитися? Я весь час то на прийомі, то у роз’їздах. А Вадим Борисович тут постійно. Але я також навідуватимуся.

— Правда? — з надією запитала вона. — Ви ще прийдете?

— Звісно. І не раз. Не скучай.

Зітхнувши з полегшенням, Ігор зачинив за собою двері і наразився на Полянську.

— Перепрошую…

— Е-е… Ігоре Миколайовичу! — загальмувала вона. — Як там моя Оленка? Що можете сказати?

— Н-нічого не можу… — ніяково відповів Цекало.

— А чому? Щось не так?

— Чого ж… Вадим Борисович нею займається. Він повинен спілкуватися з родичами. Пробачте…

Та відкараскатися від Горгони було не так просто.

— Ігоре Миколайовичу! Зачекайте! Щось у нас із вами зовсім не та розмова виходить, яка мала б. Розумію, що я також не подарунок. Але у цій ситуації ви могли б… якось так, по-джентльменськи… власне, допомогти мені.

— Що ви маєте на увазі, Інно Сергіївно? — зупинився Цекало.

— Ви ж бачите, я незручно почуваюся. Заходьте по обіді, як будете вільніші. Це можливо?

— Якщо викликає заступниця головлікаря, то неможливо якраз навпаки — не прийти.

— Я не викликаю, — зніяковіла Полянська. — Запрошую як колега. Поспілкуватися за кавою.

— Тоді — неможливо, — відрубав Цекало. — У вашому кабінеті немає місця джентльменським замашкам. Самі ж казали. Лише субординація. Пробачте.

Робочий день ніяк не закінчувався. Серйозних випадків наче й не було, але у хірургії дрібниць немає.

— А Кравченко мити шлунок? — запитала Женя.

— Не треба. Нехай їсть.

— А Попову другу перев’язку на ніч?

— От його б варто подивитися. Нехай розмотують зараз.

— А доцю Полянську?

Телефон озвався удруге, і Вадим змушений був відповісти.

— О, Михайле, дякую, що пам’ятаєш. На операції був. Бачив твій дзвінок, але ще не встиг передзвонити. Чого ти ще хочеш, Женю?

— Доцю Полянську будете дивитися?

— Ні. Нехай Цекало пильнує.

— Та ж ви її лікар!

— Я для мами Полянської історію хвороби пишу. Все. Дай поговорити.

Знизавши плечима, медсестра вийшла.

— Ну?

— Що — «ну»? Немає у нас в усьому Ужгороді такого кабака «Ясени». Зате є «Три ясеня». Але у розмові народ часто каже — «був у ясенях». Розумієш? Не деталізуючи, скільки їх там. Однаково, як нап’єшся, рахувати важко. Ніхто не скаже — «пішли у три ясеня», усі кажуть — «до ясенів». Ось.

— І нормальний кабак? — запитав Лужний.

— Приїзди, підемо, — була відповідь. — Теплий прийом обіцяю.

— Усе можливо, — промовив Вадим.

Не дарма Жанна полюбляла справжній закарпатський коньяк, адже жила в Ужгороді. Худо-бідно, але справа таки не стояла на місці. Тепер належало виробити план дій. Не сидіти ж день у день у тих трьох ясенях в очікуванні появи жінки, яку навіть в очі не бачив. Настрій був бадьорий і вірилося, що вихід знайдеться.

Вона ще раз пройшлася по кабінету, потім глянула на годинник і сховала до шафи чашки, цукерки та банку кави. Пляшку коньяку покрутила у руках і відправила туди ж. Коли почала знімати халат, у сумці завібрував телефон.

— Рада вас чути, Миколо Прокоповичу! Розповідайте, як ви там?

— Я-то нормально, — кричав Гайда, наче там було погане покриття. — Відпочиваю. Незвично, але добре. Мусить людина і собі колись час приділити. А от ви, я чув, мали проблеми. Але ж усе позаду?

— Сподіваюся, — відповіла вона. — Досі ще собі місця не знаходжу.

— Чув, чув, — зітхнув Гайда. — З нашими вже спілкувався. Більше через вас нервуються, ніж через Оленку.

— Це ж дитина! — Полянська перевела подих. — Коли дізналася, що з нею, зовсім голову втратила. І на вас нарікала, що невчасно залишили шпиталь. Одразу ж за телефон схопилася, а потім згадала, що ви далеко.

— Ну, ви перебільшуєте, — розважливо промовив колишній завідувач. — Нехай молодь працює. Справилися хлопці. Ігорко молодець. Хоча, відверто кажучи, ніколи у ньому не сумнівався. Та й інші також. Як ішов — не страшно було залишати, чесно. Вчиш, бувало, чортів даєш, потім дивишся — а вони вже самі вчені…

Розмова тривала довго. Потім світло у кабінеті загасло, прокрутився ключ у замку, і у порожньому коридорі довго лунали її самотні кроки.

Щерба з’явився саме у той момент, коли, завершивши писанину, Вадим міркував, як би вихопити з цієї круговерті кілька днів на поїздку до Ужгорода. Андрій демонстративно сів навпроти й поклав кулаки на стіл.

— Викликали, пане виконуючий обов’язки завідувача?

— Просто шукав, — незворушно відповів Лужний.

— Пробачте, будь ласка, я ходив до туалету, — знущався Андрій.

— Сподіваюся, успішно? Ну от і добре.

— Дякую, — розплився у посмішці той. — Гадав, сваритимете.

— Андрій, у мене до тебе є пропозиція, — Вадим подивився йому в очі.

— Написати заяву?

— Ні, звичайно. Взагалі не по роботі. Конкретна ділова пропозиція. Вважаю, вигідна для обох. Слухати будеш?

— Ну… цікаво, — здивовано погодився травматолог.

— Тоді слухай. Обидва ми шукаємо одну й ту саму жінку. Ти — за своєю потребою, а я за своєю. Підозрюю навіть, що тобі це набагато потрібніше. І я вже знайшов, де вона живе.

— То поїдь туди, — знизав плечима Щерба. — Бог у поміч!

— Я не маю на увазі фіктивну адресу, вказану в історії хвороби, — посміхнувся Вадим. — Час тобі, Андрію, зрозуміти, що я у своїх пошуках більш спритний. Мова йде про її справжнє місце проживання, вірніше, поки що, на жаль, лише місто. Але мені, окрім цього, відоме кафе, в якому вона часто буває. І що ж у нас виходить? Я знаю, де її шукати, але не знаю в обличчя. Ти її знаєш, але навіть не підозрюєш де шукати. Ми можемо допомогти одне одному. Обіцяю, що не завдам їй шкоди. Розумієш? Мені потрібні лише люди, які за її посередництва мене ошукали.

— Та пішов ти…

Мало не перекинувши стіл, Щерба попрямував до виходу.

— Я-то піду, — кинув навздогін Лужний. — І навіть поїду. Буквально завтра. І знайду когось іншого, хто б міг її упізнати. Тому мої шанси знайти її без твоєї допомоги більші, ніж твої — без моєї. А ти так і не дізнаєшся, де вона, а замість цього потихеньку спиватимешся у своїй норі серед залізяччя.

Щерба загальмував у дверях.

— Розумію, — додав Вадим. — Слухати це все не дуже приємно. Але ти відкинь емоції й таки подумай головою.

Двері за його широкою спиною повільно зачинилися.

Ранок виявився для неї на диво спокійним. Ніхто не насідав з паперами, не докучав Костогриз. І навіть Оленка вже ходила по палаті, посміхаючись і притримуючи рукою пов’язку.

Ближче до одинадцятої Полянська витягла чайник. Далі на столі з’явилися дві чашки, кава та цукерки. Пляшку коньяку вона покрутила в руках, але поставила назад. Потім зняла телефонну трубку.

— Альо! Хірургія? Женя? Це Полянська. Покличте мені, будь ласка, Ігоря Миколайовича до телефону. А де він? Не знаєте? Гм… То спитайте у Лужного. На операції? Ні, тоді не треба. Пошукайте самі. Як побачите, попросіть зайти до мене.

Той, кого так наполегливо шукали, у ці хвилини цілком законно перебував досить далеко. Машини проносилися по вулиці в обох напрямках, періодично створюючи затори, заклопотано снували перехожі, а перед ним височіла будівля з розряду тих, де продукують ідеї, без яких неможливе повноцінне життя суспільства.

Час невпинно рухався до одинадцятої. Пройшовшись алеєю ще кілька разів, зовні спокійний, Ігор сів на лавку.

— Ти як, доцю? — запитала Полянська, сідаючи на край ліжка в її палаті.

— Все класно, ходжу цілий ранок, — посміхнулася Оленка. — Вже уп’яте коридор міряю.

— Не забагато? — засумнівалася турботлива матуся.

— Ні, Ігор Миколайович казав, що можна. Цукерок лишень не дозволяє. А так би хотілося хоч одну! Як він здогадався?

— Тебе ж Лужний лікує, — насторожилася Полянська.

— А… Лужний лише історію пише, — з виглядом знавця махнула рукою Оленка. — А Ігор Миколайович оперував.

— Ого… усе ми знаємо! — здивувалася матуся. — А де він, до речі? Щось я ніяк твого лікаря знайти не можу.

— Зранку на обході був, — знизала плечима дівчина. — Потім перев’язку робив. Більше не бачила. Якщо хочеш — запитаю. Я телефон у нього взяла. Про всяк випадок.

— Про який це випадок?

— А раптом гірше стане?

— Еге, не стане… Бачу, вже танцювати хочеш, — похитала головою Полянська. Давай сюди.

— А тобі навіщо? — поцікавилася Оленка.

— Я, між іншим, заступник головного лікаря у цьому закладі! — обурилася Полянська.

— Мамо, не наїжджай на нього! — прозвучало їй у спину.

— Ну звичайно, — розсміялася вона. — Лежи. І прогулянками не зловживай. На вечерю принесу вівсянку. Сподіваюся, це Ігор Миколайович дозволив…

Шлях до власного кабінету вона подолала швидко.

— Альо! Ігоре Миколайовичу, це Інна Сергіївна. Я вас шукаю. Вибачте за настирливість, але все-таки хочу запросити вас іще раз.

— Куди? — не зрозуміли на тому кінці.

— До себе в кабінет. Я каву зварила. Прошу вас, просто зараз. Прийдете?

— Навряд чи. Це неможливо.

— Ну тоді ваші розмови про джентльменство — пустопорожній звук, — твердо промовила Полянська.

— А до чого тут це? — почулося з трубки. — Інно Сергіївно, я… просто фізично не встигну дістатися. Нам же скоро заходити, а вас немає. Що, мені самому йти?

— Куди заходити? — не зрозуміла вона. — Де ви взагалі?

— А де ж мені бути? — пролунало у динаміку. — Біля управління. Скоро КЕК починається.

— Ви… зовсім голову втратили?! — перехопило подих у Полянської.

— Це чого раптом… Ваші вимоги виконую.

— Гаразд, — швидко промовила Полянська. — Якщо вже ви їх так ретельно виконуєте, то стійте там і нікуди не заходьте. Чуєте?

— Звісно, чую, — пролунало у відповідь.

Операція пройшла на диво легко і швидко. День обіцяв бути вдалим. Вийшовши з операційної, Вадим заглянув до Оленки, яку ще зранку встиг перев’язати Ігор, і сів за папери. Проте, думки крутилися навколо іншого. Жанна десь надзвичайно близько. Тому була велика спокуса взяти кілька днів власним коштом, поїхати до Ужгорода і піти до «Трьох ясенів», або як кажуть місцеві, «у ясені».

Безперечно, вона там побувала вже після повернення, і персонал зауважив, що відбулося з постійною клієнткою. От тільки чи схоче допомогти хтось із обслуги? Велике питання. Може її там добре знають і навіть не зважаючи на допомогу Михайла, котрий когось із них лікував, лише розводитимуть руками. А сидіти самому і чекати жінку, що накульгує і ховає під косметикою рубець на обличчі, може бути безрезультатним марнуванням часу. Тим паче, що Жанна могла бачити Вадима на фотках і запам’ятати, адже документи на виїзд, швидше за все, побували в її руках.

Жіночий крик у коридорі перервав його роздуми. Він вискочив за двері. Кричала Женя. Обидві руки її, що затуляли рота, трусилися, обличчя було бліде, у розширених очах застиг жах. Її намагалися заспокоїти дівчата чергової зміни. Позаду вже чулися важкі кроки Щерби.

— Що сталося? Женю, що трапилося? — смикав її за рукав халата Вадим.

Та вона лише трусилася у нестямі.

— Женю, заспокойся і скажи нормально, у чім річ?

— Там… там…. — здавалося, її замкнуло на цьому слові. — Там…

— Що «там»?

— Там… він… я бачила…

— Кого ти бачила, Женю? — не витримав Щерба.

— Він… Фабіровський…

— Тьху… — сплюнув Андрій. — Казав я, що вона ненормальна, а шеф не вірив.

— Женю, кого ти бачила? — не звернувши уваги на роздратування колеги, продовжував розпитувати Вадим. — Спокійно сядь і розкажи. Дайте їй води!

Женю завели до сестринської і лише тут вона трохи заспокоїлась. Дівчата тримали її за руки, а вона розповідала раз по раз затинаючись.

— Як страшно… Я думала, що баба Жанна дурна, а він…

Медсестра істерично заплакала.

— Хто — він, Женю? — перепитав Лужний.

— Та ж кажу хто! — вигукнула вона. — Я тепер працювати не зможу-у-у…

— Візьми себе в руки, — попросив Лужний і поясни спокійно та без істерики.

— Що пояснювати? — голосила медсестра. — Це він. От як вас бачила! Стою і чую, за рогом хтось є. Там, внизу коло їдальні… Я пішла подивитися, а він від мене — і пішов-пішов… та у їдальні сховався.

— Добре, що від тебе, — загиготів Щерба. — От якби він до тебе посунув…

Від цього зауваження Женя заридала ще дужче.

— Послухай, демонструй свою дотепність десь в іншому місці, — розізлився Вадим. — Не бачиш — зле людині! Женю, а тобі це не здалося?

— Ні, я що — дурна? Що я — Фабіровського не знала? Точно такий, як баба Жанна розповідала! У синій куртці та зимовій шапці… Не дивіться на мене так!

— Кажеш, в їдальню… А ну пішли!

Утрьох з Хижняком і Щербою вони рушили в закуток, двічі повернувши коридорами. Хворі повиходили з палат і пошепки перемовлялися, спостерігаючи дармову забаву. Це відгалуження коридорів було сліпим і закінчувалося двома глухими кутами — один у їдальні, інший у прасувальні. Вийти з відділення, окрім як крізь вікно, у живої людини можливості не було. Що ж до привидів…

— Ніхто нікого не бачив? — питав дорогою Вадим.

Хворі лише розводили руками. Їдальня виявилася порожньою. У посудомиєчній Штунда збирав до відра недоїдки і при вигляді поважної делегації здивовано вирячився на них. Привели й Женю. Дівчата тримали її попід руки, наглядно демонструючи, що ніде нікого немає. Дорогою повідчиняли двері усіх приміщень. Заглядали у кожний закуток.

— Бачиш, Женю, немає куди втекти, — дохідливо пояснював Лужний. — Тож ти не розводься, що не зможеш працювати. Ніде нікого немає.

— Але він був! — наполягала вона.

— Женю, може ти з кимось із хворих поплутала? — засумнівався Вадим. — Думала про те, що баба Жанна місяць тому наплела, воно в голові у тебе трималося, от і здалося. Або зі Штундою. Він собі йшов до кухні, а тобі здалося.

Усі засміялися, не зважаючи на трагізм ситуації.

— Зі Штундою Фабіровського поплутати найважче, — в’їдливо зауважив Щерба.

— Він дуже маленького зросту був, — схлипуючи, пояснила Женя. — Дуже. А Штунда аж до стелі. У ньому по довжині двоє Фабіровських поміститься…

— Тоді це був хтось із пацієнтів, — упевнено промовив Лужний. — Зараз розберемося. З’ясуємо, кого не було в палаті. У кого який одяг є при собі. Це вже не жарти, коли медсестри від переляку мову втрачають. І комусь буде непереливки, це я обіцяю.

Червоний «опель» під’їхав до бордюра і пасажирські дверцята відчинилися перед самим носом Цекала.

— Сідайте, Ігоре Миколайовичу!

— Здається, нам вже час туди, нагору, — не зрозумів Цекало. — Спізнюємося.

— Сідайте, будь-ласка, — повторила Полянська.

Ігор зачинив дверцята і запитально подивився на неї.

— Скажіть, Ігоре Миколайовичу, — не приховуючи хвилювання, промовила вона. — Що ви мені хочете довести?

— Нічого, — він дивився спокійно. — Ви мені сказали, я приїхав.

— Ігоре Миколайовичу, — голос Полянської почав дзвеніти. — У зв’язку з останніми подіями ви могли б самі здогадатися! Де ж ваша шляхетність поділася, якою ви так хизувалися?

— Інно Сергіївно, — вперто вів своєї Цекало. — Ви забули, що зобов’язали мене приїхати сюди? Ви забули, як поклялися, що я не дійду до цього КЕКу лиш у випадку, якщо світ завалиться? Як бачите, світ не завалився, тому я тут. Що знову не так?

— Ігоре Миколайовичу, коли ви станете старшим, то зрозумієте, що загроза життю вашої дитини — це більше, аніж обвал світу!

— То мені радіти, що ваша донька могла померти від перитоніту?! Адже тільки це врятувало мене від вашого гніву! Якби не це, Костогриз вже завтра дав би мені копняка. І лише ваша особиста біда допомогла мені цього уникнути. Хіба це справедливо?

— Ні, це несправедливо, — тихо та сумно промовила Полянська. — У житті, на жаль, взагалі усе несправедливо. Майже все. Ви ще надто молоді, щоб це розуміти. Колись зрозумієте.

— Гадаю, ви докладете до цього максимум зусиль, — жорстко промовив Ігор. — До речі, нагадувати чоловікові про брак віку не менш безтактно, аніж жінці про його надлишок. Пам’ятаєте, як вам не сподобалося?

— Справді? — здивувалася вона. — Якось не думала про це.

— А каміння, що летить у власний город, завжди більше, аніж кинуте у чужий. До того ж, який з мене чоловік? Так, дрібний неохайний доктор.

— Пробачте, ви могли б почекати дві хвилини? — несподівано запитала Полянська.

— Звичайно, можу й більше.

Вона вийшла, відвернулася й скурила цигарку, а потім сіла на місце.

— Ігоре Миколайовичу, ми тут з вами вже достатньо наговорили одне одному різного. Давайте, може, зупинимося?

— Проїдемо, тобто… — уточнив Цекало.

— Ні, чому ж… Є питання, які не можна проїхати, згодна. Але бувають і життєві ситуації, коли з’ясувати істину неможливо, хоч убийся. То що, краще вбитися?! Можливо, у вас багато енергії і ви ще довго пертимете напролом, не шкодуючи ні себе, ні інших лише на тій підставі, що є сили та відчуття власної правоти. А у мене вже немає цих сил! Я це кожного дня відчуваю, коли чиновники своїми ідіотськими інструкціями докучають, коли хворий помирає, коли донька не слухає! Коли чоловік додому на чотирьох приповзає! Давайте, добийте мене лише тому, що усе потрібно доводити до кінця! От просто зараз зробіть це!

Вона опустила голову на кермо, плечі її здригалися. Жахливе відчуття безвиході оволоділо Ігорем. Він не знав, за що схопитися і куди дивитися. Те, що відбувалося зараз перед ним, спричинив він сам, доклавши до цього чимало зусиль. Куди тепер подітися?

Навіть якщо вискочити з машини і втекти, воно не зникне. Навіть, якщо настане кінець світу, ця картина завжди стоятиме перед очима — жінка, доведена до краю. Та, що завжди здавалася найвродливішою, найсильнішою, найрозумнішою. Та, до якої — мов до неба. З відчаю хотілося стиснути кулаки і вдарити у передню панель. Та замість цього його рука торкнулася її голови і незграбно погладила волосся.

Вона подивилася здивовано і нічого не сказала. І тоді іншою рукою він витер її сльози, а потім обома руками прихилив до себе.

— Не плачте, будь-ласка, — насилу спромігся вимовити Ігор. — У житті більше вам слова поперек не скажу — хоч ноги об мене витріть. Тільки більше не плачте.

Мобільний на столі задзвонив, коли на плиті шкварчало, а усі думки після напруженого дня крутилися довкола вечері.

— Слухаю! Доброго дня!

— І тобі привіт! — голос закарпатського колеги був веселий і бадьорий. — Вдалося дізнатися оперативніше, аніж навіть сам думав!

— Міша? — здивувався Вадим. — А що це за номер?

— Одного нашого травматолога, якого я знайшов. Ось, поговори з ним. Іван Михайлович.

Голос незнайомого лікаря виявився привітним:

— Вадиме Борисовичу, доброго вечора!

— Доброго, — хвилюючись відповів Вадим.

— Михайло казав, що ви пацієнтку шукаєте. Чи то пак, апарат. Три дні тому в мене була. Пішла сама, своїми ногами. Апарат на столі, складений. Можете забрати.

— Чекайте, а пацієнтка — хто? — замлоїло усередині.

— Я тут згадував — Воронова Ірина. Не пам’ятаю по батькові. А може й не питав. Я ж не фіксував цього ніде. Вона не наша, казала — з Москви приїхала. Російською розмовляла. Тут, казала, тимчасово. А звернулася у зв’язку з болями. Апарат ваш вона перетримала, запалення навколо шпиць почалося. Ну, я зняв. Знімок зробив — перелом зрісся. Зміщення немає — прийміть компліменти.

— Гадаю, я їх декому передам, — пробурмотів Лужний, швидше сам до себе. — Кажете, Ірина… А яка з себе?

— Гарна, темне волосся, невеличка така, мовби вирізьблена…

— А травми є на обличчі?

— Ви знаєте, сліди збереглися. Зашито косметично, але ще видно. Ліва щока. Казала — просто впала. Я вже потім зрозумів — щось не те.

— Говорити вона вміє, — зауважив Лужний. — А ще щось можете згадати, Іване Михайловичу?

— Що ж іще… — замислився той. — Просто детектив якийсь… Ребра просила глянути — я ще кулончик помітив такий у вигляді черепахи. Пожартував — що це за, мовляв, знак Зодіаку такий. А вона — ні, це нагадування, що тихше їдеш — далі будеш, бо казала, що швидкість полюбляє. Взагалі-то номер мій попросила — раптом що не так. Я дав.

— Краще б навпаки, — пошкодував Вадим.

— Ну, молодий чоловіче, — засміявся закарпатець. — Я вже не у тім віці, щоб у таких панянок телефони випрошувати.

— А повторно не має прийти? — з надією запитав Лужний.

— Навряд чи. Усе ж добре.

— Іване Михайловичу, — вчепився до нього Вадим. — Дуже вас прошу, якщо раптом подзвонить, призначте прийом. Під будь-яким приводом. Налякайте, що гангрена може початися — усе що завгодно. Мені потрібно її побачити. Це дуже важливо.

— Звичайно, — пообіцяв той. — А знаєте що я щойно згадав? Телефонували їй якраз під час процедури. Я вже закінчив шпиці витягати. Їй говорити було незручно і вона просила зателефонувати пізніше. А там щось термінове було. Вона послухала, а потім каже — давай завтра у «Ясенях». Ресторан у нас такий. А той, з ким вона говорила — не хотів туди. Принаймні, я так зрозумів. То вона й каже — мовляв, де знайдеш мене, там і поговорим. Розмова, вочевидь, не телефонна була.

Він уявив, якби його дзвінок до друга відбувся тижнем раніше. І тоді травматолог, з яким щойно відбулася розмова, прийнявши пацієнтку, одразу б зателефонував Михайлові. А зняття апарату призначив на завтра… Не пощастило. Пташка знову випурхнула.

Вони йшли неквапом уздовж безлюдної алеї. Сутеніло. Десь збоку гула та блимала фарами вулиця. А тут нікого. Відцвітали дерева і земля під ногами була встелена білими прив’ялими квіточками. Після розжарених асфальтових вулиць особливо гостро відчувався цей вечірній запах.

— Ось і сходили на каву нарешті, — промовила Полянська. — Дякую вам. Гарне місце. Давно так не відпочивала.

— Ну, кави якраз і не вийшло, — посміхнувся Ігор. — Хто ж знав, що апарат їхній зламається.

— Нічого, — махнула рукою вона. — Завтра на роботі доп’ємо. Прийдете? Два дні канапки роблю, та не знаю, як вас запросити. Незручно. Два дні настроювалася.

— А я два дні на КЕК збирався, — зауважив Цекало. — І не підозрював, що у вас для мене канапки наготовлені. Буває.

— Ну, не тільки канапки. І цукерки. І навіть коньяк.

— Ого…

— Давайте ще трішки погуляємо, — запропонувала Полянська. — Ви маєте час? Завтра знов у цей гармидер…

— Чоловік не насварить? — обережно запитав її супутник.

— А він що, є у мене? Є військком, у якого призови, перевірки, збори та нескінченні пиятики. То ж не переймайтеся.

— Канапки хоч із чим були? — несподівано запитав Цекало.

— Останні з ікрою.

— О-о…

— Шкода було викидати — у холодильник поклала. До завтра нічого з ними не станеться. Прийдете? Десь близько четвертої.

— Завтра… — задумливо повторив Ігор. — Завтра, як ви кажете, знов рутина. Казка, оця, що зараз, скінчиться. Може й думки та бажання ваші будуть інакшими.

— Ні, ви мене не знаєте, — заперечила Полянська. — Я от вас також не знала. Того мало й не наробила дурниць.

— А кави ми все-таки вип’ємо! — несподівано вигукнув Ігор. — Чого до завтра тягти?

Вона провела довгим поглядом постать, яка швидко віддалялася у напрямку ятки, що світилася рекламою, дістала цигарку й закурила. Залишитися на кілька хвилин на самоті було не зайве — надто багато думок крутилося у голові.

Кроки, що чулися поза спиною, раптово стихли. Вона рвучко озирнулася.

— Пані, хіба можна самій гуляти? Добрий вечір!

— Тут хуліганів неміряно! У такий час, — підтримав інший. — Давайте ми вас проведемо.

Вони тримали у руках відкорковані пляшки з пивом.

— Хлопці, йдіть будь-ласка. Не бачите, що мені не до вас?

— То давайте до нас! — вигукнув перший. — Ми налаштовані познайомитися.

— І вас давайте налаштуємо. Посидимо десь, покуримо разом. Ні, не подумайте, що ми якісь… Просто бачимо — пані стоїть самотня.

Саме тієї миті, коли один з них намагався галантно взяти її за талію, повернувся Ігор з двома пластянками кави.

— Це моя пані.

— Ти хто такий, мудило?

— Тут нічого твого взагалі немає!

Обоє кинулись на нього. Не довго думаючи, Ігор хлюпнув кавою просто в обличчя того, хто здавався кремезнішим, а другого що було сили вдарив у щелепу. Ляснуло добряче, і поки один гарчав, а другий борсався у траві, намагаючись підвестися, Ігор схопив жінку за руку і потяг у напрямку людей та машин. Лише у провулку біля супермаркета нарешті віддихались. Вони стояли, дивлячись одне на одного.

— На славу погуляли, — промовила вона.

— Кава укотре не вдалася. От не щастить… — зітхнув Ігор.

— Таки не судилося нам сьогодні випити кави, — погодилась Полянська. — Доведеться завтра.

— Ні, — заперечив Ігор. — По дорозі на виїзді з міста є точка для далекобійників. Там зварять.

— Ще нам далекобійників бракувало! — злякалася вона. — А з тим нічого не буде? Кава, напевно, гарячою була?

— А не треба до чужого руки простягати, — жорстко промовив Ігор. — Це моя пані.

Вона не встигла отямитися, як опинилася в обіймах свого захисника.

— Ігоре… Миколайовичу… Ігоре… Що ви робите…

— Це моя пані, — упевнено повторив він, перериваючи поцілунком потік непотрібних слів.

У цей самий час на темній вулиці зовсім іншого міста до бровки під’їхав легковик. Водій зупинився, вимкнув двигун і посигналив фарами. Струнка, невисока на зріст жінка виринула з темряви і, накульгуючи, рушила до іномарки.

— Нічого не розумію, — знервовано промовила вона, коли зачинилися дверцята. — Це що за приколи? По-людськи не можна?

— По людськи, лялечко, треба було одразу. А тепер так. Слухай мене уважно. Ці твої хлопці київські зробили підставу, і усе накрилося в один момент.

— Яку ще підставу?!

— А що вони везли, ти знаєш? — запитав власник автівки.

— Звідки мені знати, — відхрещувалася вона. — Просили канал — я домовилась. Звідки мені знати, що їм заманеться везти?

— То ось, дорогенька, — промовив той. — Тепер каналу нашого більше не-ма-є. Завдяки твоїм хлопцям. Везли вони швидше за все наркоту, а може ще щось. Думали, що найрозумніші. А на нас через це наїхали дуже серйозні люди. І дебілів цих, коли знайдуть — їм також мало не буде. А якщо твоє ім’я спливе і шукатимуть їх через тебе — то й на твою долю вистачить.

— Та ж я… не знаю де вони! — Жанна взялася за голову.

— Сама це й казатимеш. Тільки хрін тобі повірять. А якщо їх навіть без тебе знайдуть — то тоді вже вони тебе здаватимуть.

— О, матінко рідна… — прошепотіла вона. — Що ж робити? Звідки я могла знати?! Борю, Борюсику, допоможи сховатися!

— Здуріла?! — визвірився той. — Де ж я сховаю? Подякуй, що взагалі поставив тебе до відома. Давай, красуне, залягай на дно і ні мур-мур. Поки усе не скінчиться. Зловлять когось із вас — і мені буде непереливки. Все. Розбігаймося. Бувай.

Стиснувши сумочку, вона взялася було за ручку дверцят, але злякано скрикнула і затулила рота рукою.

— Що ще? — вилаявся чоловік. — З тобою інфаркт можна зловити!

— О Господи… телефон… — промовила вона.

— Який телефон?

— Мій! Старий мій телефон, — скоромовкою заговорила Жанна, — Там усе. Їхні, мої дані, номера, адреси… І ще багато чого. О, б-блін…

— І де він? — вирячився на неї водій.

— У лікарні. Там, де я лежала. Була одна історія. Довелося сховати. Потім вони мене забрали, а телефон там і залишився.

— Ну, подруго, — похитав головою напарник. — Ти не можеш не вляпатися. Міри не знаєш! Усе б загарбала. Це серйозно. Телефон новий? На фірмі купований?

— Так, — ледве чутно відповіла вона.

— І я там є…

Відповіді не було.

— Знаєш, що станеться, як «труба» твоя до когось потрапить? Через оператора вони знайдуть цього «щасливця» і про все дізнаються. Хріново.

— І що робити? — насилу вимовила вона.

— А можливий ще гірший варіант, — продовжував накручувати той. — Київські хлопці знають, що ти телефон загубила? Тоді зовсім жопа.

— Тобто… — затремтіла вона.

— Ну, якщо не повні лохи, то тобі їх ще більше слід боятися.

— О Боже… — плакала вона. — Борю, що робити? Поможи мені!

— Падати на дно, терміново, — повторив він. — А до цього забрати телефон. Інакше це висітиме над тобою ціле життя. Є реальні шляхи це зробити?

— Гадаю, так… — чужим голосом відповіла Жанна.

Незграбна постать у халаті та операційній піжамі постала в її уяві. А ще розуміння, що ця дивакувата і щира людина зробить для неї все.