Шпиталь

Розділ VII

Роздовбаний ЗіС заїхав у перекошені монастирські ворота. Троє ченців, що прибирали подвір’я, покинули працювати. Вийшов помічник настоятеля. Капітан Беспалов з петлицями НКВС зіскочив з підніжки й підійшов до них, поправляючи кобуру. Озброєні гвинтівками солдати стрибали з кузова.

— Так, гражданє монахі, — почав чекіст, — вот і прішло врємя новую жизнь начінать! Кличте ігумна чи хто він там. Я ж казав, а ви не вірили. Что скажеш, прєподобний?

— На все воля Божа, — смиренно відповів чернець.

Двоє пішли за ігумном.

— Да? Все можливо… — капітан був явно у гуморі. — Але воля Божа — це щось невизначене. А от в мене у кишені наказ товариша Карачаєва про розформування вашого монастиря та організації у його приміщеннях районної лікарні. Понял?

— І на цей папір також воля Божа, — відповів той, опускаючи очі.

— Дурак ти, братєц! — засміявся Беспалов. — Ти хоч знаєш, що усім вам світить? На Сибір поїдете! Там і будеш проповідувати.

— І на це Його воля, — відповів помічник ігумна. — Напевно, заслужили ми ці випробування.

— Ладно, кінчай філософію, — скомандував капітан. — Увесь особовий склад монастиря до вантажівки! На все-про все десять хвилин! Де ваш отець Пьотр?

Двоє ченців, що ходили по ігумна, підійшли, схиляючи голови.

— Брате Іларіоне, — тихо промовив перший. — Преподобного отця Петра немає у монастирі.

— Не понял! Живо знайти! — загорлав чекіст.

— Преподобного отця немає ніде, — повторив інший.

— Що ти несеш, скотино? — замахнувся наганом капітан. — Та я вас зараз до стінки! Без суда і слідства! Знайти! Усі закапелки перевірити! Швидко!

Солдати кинулися виконувати наказ. До Беспалова підійшов лейтенант:

— Чорти б забрали цю богодільню! — вилаявся Беспалов. — Ти знаєш, що нам світить, якщо цей святий угідник накивав?

— Куди ж йому накивати, трш-капітан? — здивувався той. — Монастир наче на долоні. Ніхто не виходив!

— А ви не проспали часом? — загрозливо запитав чекіст.

— Нікак нєт! Сам слідкував! Гарантую! Там він. Десь у підземеллі ховається. А може потаємний хід є?

— Був би хід — давно б усі тю-тю, — не згодився Беспалов. — Ніякий не хід. Є все-таки потаємна келія. У ній заховався. Кажуть, секрет там якийсь. Так просто не знайдеш.

— Звідки ви знаєте, трш-капітан? — здивувався лейтенант.

— Звідти… Приказчика Потоцького я допитував. Особисто. Доводилося йому чути розмову князя свого з архітектором. Чорти б їх розпротуди… Архітектор втік, тепер ще оцей…

Прибіг захеканий солдат:

— Трш-капітан, усе обшукали. Ніде немає.

— Я вам покажу «ніде», — знову схопився за наган Беспалов. — Усі під трибунал підете! Богодільню догори дригом перевернути! Взвод Вахрушева сюди! А ти чого стовбичиш? Командуй! Очеплення не знімати! Я їм покажу — «секрет»…

Усе прийшло в рух.

…Свічка, що догоряла, ледве освітлювала маленьку капличку, кидаючи по кам’яних стінах та низькій стелі слабкі сполохи. Ігумен Петро опустився на землю, тримаючись рукою за дерев’яну балку. Рука сприснула й посунулася по наскладаному у загорожі краму. Кинджал, прикрашений діамантами, випав, глухо вдарившись об підлогу. Преподобний отець байдуже подивився на долоню, поранену гострим лезом, і притулив рану до одягу.

— Прости мене, Господи! — промовив чернець, звівши очі до низького склепіння. — Але немає у мене іншого виходу. Не чую у собі сил зберегти таємницю. Не витримаю, коли піддадуть нелюдським мукам. Залишаюся тут навічно у надіях молитвами до тебе спокутувати гріхи свої та братів…

Свічка стікала воском додолу на те, блиск чого за кілька годин мав зникнути назавжди.

— Гм… — промовив Костогриз, міряючи поглядом слідчого, який скулився на стільчику. — А я вже грішним ділом подумав, що ви знайшли щось.

— Хотів би я… — простогнав Валігура. — Але, як кажуть у футболі, «не забиваєш ти — забивають тобі». Відчуваю, що ви зараз щось і знайдете.

— Ну так вже одразу й знайдемо, — поблажливо посміхнувся головлікар. — А що учора їли?

— Та нічого особливого, — знизав плечима той. — Макарони, піцу за донькою доїв.

— Піцу? — пожвавився Костогриз. — Це вже цікаво. З магазину?

— Так, а що?

— Там сама хімія. Дегтяр мені розповідав, з чого їх роблять.

— То чого ж не закриють? — обурився слідчий.

— Цілу країну не закриєш, — зітхнув головний. — Вона ж скрізь така.

Постукавши, увійшов Лужний.

— Прошу, Вадиме Борисовичу, — запросив головний. — Наш новий завідувач — кваліфікований лікар. А це — той, хто розслідує усі ворожі інтриги навколо шпиталю. Треба живіт Дмитрові Івановичу оглянути — з вечора турбує. Диван у вашому розпорядженні.

Поклавши слідчого на диван, Вадим швидко обстежив живіт, ставлячи пацієнту стандартні запитання.

— Приїхали… — промовив Костогриз у певний момент. — Зараз навіть я зрозумів, що апендицит. На жаль…

— Чого ж на жаль? — не зрозумів Лужний. — Прекрасне захворювання — підлягає повному виліковуванню.

— Жартуєте?! — обурився Валігура. — На хрін воно мені?

— От і я кажу — не потрібний. Заберемо — і все.

— Ні, я серйозно! — ще дужче занервував той.

— І ми також, — розвів руками Вадим. — Абсолютно.

— То ж налаштовуйтеся на довше перебування у нас і… особливе ставлення. Правда, Вадиме Борисовичу?

— Звичайно, — завірив Лужний.

Обличчя слідчого виглядало доволі кисло. Регулярно відвідуючи шпиталь у справах, він не думав, що, за іронією долі, одного дня стане тут пацієнтом хірургії.

Зачинившись подалі від усіх у гіпсовочній і перехиливши сто грам для тонусу, Щерба подзенькував залізяччям, сортуючи складові своїх апаратів. Гвинтики падали у коробочки для гвинтиків, стриженьки лягали у пачки для довших деталей, дуги складалися стосами просто у шафу відповідно до розмірів. Робота заспокоювала. Рука сама потяглася до шухляди за пляшкою, після чого та знайшла своє місце на підлозі за шафою. Постукавши, увійшла Женя.

— Андрію Івановичу, може тягу Прокопенкові зменшити? Плаче, що сильно скимить.

— Знеболююче вколи, — не обертаючись, порадив лікар.

— Вже колола.

— Скинь кілограм.

Вона не рухалась ні на крок.

— Андрію Івановичу, давайте, я вам чаю зроблю.

— Ні, — промовив той.

— Може чимось допомогти?

— Так. Збігай по пляшку. Гроші у куртці.

— А от вам, а не горілку!

Скрутивши дулю, вона піднесла її під самий ніс.

— Гаразд. Сам піду, — байдуже промовив Щерба, накручуючи гайки на шпильки з різьбою.

Наступна гайка стала косо і застрягла, а потім злетіла з-під пальців й покотилася під шафу.

— Слухай, згинь з очей! — вигукнув Андрій зі злістю. — Не маєш до кого доколупатись? Іди он Фабіровського пильнуй, це те, що ти вмієш.

Двері грюкнули, а він поліз під шафу і, вишпортавши гайку, продовжив свої маніпуляції із залізяччям. Телефон у кишені задзижчав раз, потім дзвінок повторився.

— Ідіть усі на хер…

Та крутити гайки у той час, коли тебе смикають, неможливо. Телефона у його здоровенній лапі і видно не було, здавалося, це порожня долоня приклалася до вуха.

— Слухаю…

Від почутого усе його нутро наче пронизало струмом, а руки зробилися ватяні. Усвідомлення, що це все-таки сталося, не вкладалось у голові.

— Андрію Івановичу… Андрію… Це я.

— Галю… Галочко! — слова застрягали у горлі. — Господи… Це ви?!

— Так, Андрію Івановичу, я. Пробачте мені.

— Де ви, Галочко, благаю, скажіть!

— Андрію Івановичу, насправді мене звуть не Галею.

— Яка в біса різниця! — загорлав Щерба. — Для мене ви Галя і нею завжди будете. Я тут без вас пропадаю… Де ви?

— Я далеко, — відповіла вона, але мені потрібна ваша допомога.

— Я… — мало не захлинувся Андрій, — зроблю все, що зможу! Що у вас сталося? Чому ви забули мене?

— Я нічого не забула, — пролунала відповідь. — Андрію Івановичу, у мене відбулося багато поганого. Мені… просто ніде подітися.

— То скажіть, де ви? Я приїду!

Він справді ладен був кинути усе й бігти на край світу, аби побачити цю жінку, бути їй корисним.

— Я сама приїду, — тихо відповіла вона.

Щербі здалося, що підлога тікає з-під ніг.

— Коли? — тільки й зміг вимовити він.

— Сьогодні. Пізно.

— Це правда?! Я зустрічатиму вас. А коли, яким поїздом?

— Андрію Івановичу, — голос її був серйозним та зосередженим. — Послухайте мене уважно. Будь ласка. Це небезпечно. Це дуже небезпечно для вас.

— Мені байдуже! — вигукнув Щерба, не переймаючись тим, що хтось сторонній може його почути. — Ви мені потрібні. Решта не має значення.

А за кілька секунд лікар вже біг коридором. Та на розі біля сестринської він мало не збив з ніг Женю. Медсестра була в одязі, накинутому поверх піжами.

— Ось, ви просили.

Щерба з подивом дивився на простягнуту йому пляшку горілки.

— Пробач, Женю, — спантеличено промовив Андрій. — Це мені більше не знадобиться.

Він незграбно здер корок, який за мить опинився у смітнику, сама ж пляшка, голосно дзенькнувши, вкарбувалася горлечком в отвір раковини для миття рук. Цілюща рідина, ще донедавна украй потрібна, булькаючи, потекла до каналізації.

Розплющивши очі, він побачив над собою білу стелю. Палата була порожня, поруч нікого. Апаратура в заданому режимі фіксувала його дихання та серцеві скорочення. Це його злякало. А раптом наступний ритмічний звук не з’явиться? Замкне контакти, як іноді це трапляється з технікою, чи щось зупиниться в його організмі?

Валігура ковтнув слину і спробував порухати руками. Відчуття, ніби просто спав. Голова була важкою, наче після добрячої вечірки, але ніде й ніщо не боліло. Він зарухався дужче. От тепер закололо унизу. Рука обережно торкнулася пов’язки. Тіло під нею було наче чуже і біль у рані з’являвся тільки від різких рухів. У животі більше не боліло.

Зрадівши, що все позаду, слідчий подивився на тумбочку — пляшка з трубочкою, книжка і рушник. Примружившись, він спробував прочитати назву на корінці. Це було важко, але Валігурі все ж вдалося: «Привиди безіменного замку». Хтось подбав про його дозвілля. До біса ваших привидів! Коли переведуть до палати, він дивитиметься телевізор. Валігура обережно повернувся на бік. Терпимо. Поправив рукою подушку, а поглядом ковзнув вище, на дерев’яне бильце ліжка, на якому хтось вже пробував затерти нашкрябане слово «Іван».

Голова ще була важка від наркозу, втім неприємна здогадка з'явилася одразу. За вікном насувалася ніч, а він лежав на тому ж фатальному ліжку, що і його останній «глухар» Замрига. У коридорі чулися стишені голоси, вочевидь персонал збирався йти спати. Схопивши книжку, слідчий почав лупити нею по тумбі.

— Сестра! Сестра! Лікар!!!

Рвучко відчинилися двері і люди з переляканими обличчями забігли до палати.

— Що сталося? — стурбовано запитав Дольний, побачивши, що хворий на місці.

— Чого ви кричите? — додала Оксана. — Вам погано?

— Ой… пробачте… — знітився пацієнт. — Це саме… одне слово… нічого. Усе гаразд.

— А навіщо ви крик здійняли? — не зрозумів лікар. — У мене мало серце від переляку не зупинилося.

— Ми вже вирішили… — продовжила Оксана.

— Що вирішили? — не зрозумів слідчий. — Що я … помер?

— Дмитре Івановичу, — промовив Дольний. — Померлі мовчать, то ж про це навіть не йдеться. У нас так волають лише в одному випадку — коли Фабіровський з’являється.

— Хто? — скривився Валігура.

— Фабіровський. Платон Аристархович. Психіатр наш покійний, — поквапилася розтлумачити медсестра.

— Жартуєте? — ніяково посміхнувся пацієнт.

— Та ні, справді, — увійшла у роль Оксана. — То ми й подумали грішним ділом…

— Припини, Оксано, — наказав Дольний. — Не слухайте її, це все приколи лікарняні.

— Чого ж приколи? — не згодилася вона. — Он, книжечку почитайте. Там якраз про це написано.

— Анатолію Петровичу, а… чи можна було б перевести мене до сусідньої палати? — попросив слідчий.

— Навіщо? — не зрозумів Дольний. — Ця порожня, а там бабця семидесятирічна після інсульту лежить. Буде стогнати до ранку.

— Нічого, — махнув рукою Валігура.

— Але навіщо?! Тут ліжко бельгійське, по гуманітарці дали. Найкраще з усіх.

— Навіть мер колись на ньому лежав, — сказала Оксана.

Медсестра одразу ж прикусила язика, та було пізно.

— Переведіть мене на інше ліжко, — вимогливо промовив слідчий.

— Добре, вже переводимо, — підняв руки Дольний на знак капітуляції.

Ліжка зістикували, наче космічні кораблі, пацієнт сам переліз на нове і його відвезли у кут, перебазувавши і вміст тумби.

— Тепер лежіть спокійно, водичку попивайте, але не зловживайте. Вадим Борисович телефонував, то ми заспокоїли його, що усе гаразд, — сказав Дольний. — Чи щось не так?

— Так, гаразд, — закивав головою слідчий. — Тепер спатиму.

— І не лякайте нас, — попросила Оксана.

Усі забралися геть, а Валігура озирнувся по палаті й скрушно похитав головою. Ніч лише починалася і химерні страхи стукалися у серце. Це ж треба було за якоюсь незрозумілою іронією потрапити на те саме ліжко, де помирав Замрига! Погані аналогії не йшли з голови. Сплюнувши спересердя, пацієнт відвернувся до стіни.

Насувалася ніч. В отворі гаражних воріт промайнула вайлувата Щербина постать. Заскавулів пес, та зараз було не до нього. Господар помітно нервував, тому надовго зачепився курткою у тісняві гаражу за дверцята, потім ніяк не міг потрапити ключем до замка запалювання, а поклавши руки на кермо, одразу відчув, як змокріли долоні.

Зрештою, потербана іномарка виїхала на безлюдну вуличку і невдовзі припаркувалася за стіною станційного будиночка під деревами. Хвилини тяглися неймовірно довго, усередині млоїло, а у жадану зустріч навіть зараз настільки не вірилося, що стукіт коліс потяга, долинувши з нічної темряви, до останнього здавався йому лише гупанням крові у власних скронях.

Через три хвилини поїзд вирушив далі і тоді маленька непомітна тінь промайнула під деревами. Відчинилися дверцята, завівся мотор. У Нижньому Роздолі однією щасливою людиною побільшало.

Сон не йшов. Відчувши різницю між бельгійським та вітчизняним ліжком, Валігура відкинув ковдру, глибоко зітхаючи. Перспектива швидко згаяти ніч зникла остаточно. Зробивши кілька ковтків через трубочку, він взяв з тумбочки книжку.

Прочитавши ще раз назву на затертій обкладинці, слідчий зазирнув під палітурку. Зі зворотнього боку чиєюсь рукою був зроблений напис: Казав я — від долі не втечеш. А Ви не вірили.

Цього разу він заволав ще голосніше:

— Сестра! Сестра! Лікар!

Вдруге до нього вже не так квапились, а на обличчях нічної зміни проглядало невдоволення.

— Що цього разу? — поцікавився Дольний.

— Я хочу, щоб мені зробили кардіограму, — заявив пацієнт, кладучи книжку на тумбу.

— У вас болить серце? — здивувався Дольний.

— Просто хочу, щоб зробили… — наполягав слідчий. — Можна? Це моє прохання.

— Ваше прохання для нас закон, — зітхнув лікар. — Але серце у вас в нормі. Перед операцією перевіряли. Зараз знімемо — і спати. Добре? Оксано, принесеш мені, як запишеш, я подивлюся. На добраніч, Дмитре Івановичу.

Не зважаючи на пізній час, у цьому помешканні також не спали. На столі парувала кава. Жанна сиділа на дивані, накинувши плед, а Щерба прилаштувався у неї в ногах. Обоє не знаходили собі місця. Він — від несподіваного щастя, вона — від власних проблем.

— Галочко, — переконував Щерба, — ви б не пили кави. — Треба добре виспатися й відпочити.

— Я така змучена, що однаково зараз спатиму, — заперечила вона. — Дві доби не мала такої можливості.

Він сів поруч і обійняв її за плечі.

— Андрію, усе дуже погано. Я не маю права так діяти.

— Помовч, будь ласка, — попросив Щерба.

— Не можу. Я ж розумію, як чиню з тобою. Гадаєш, я геть зіпсута? Користуюся твоєю шляхетністю. Але не маю іншого виходу.

Вона заплакала. Не театрально — по справжньому. А Андрій лише міцніше її обійняв. Без цієї жінки він більше не уявляв свого існування. Жодна думка не могла витіснити одну-єдину: «нарешті вона тут»…

За кілька хвилин гостя вже спала. Щерба поправив ковдру і, вимкнувши світло, вийшов з кімнати.

Дольний за столом зосереджено читав кардіограму, побоюючись пропустити в ній бодай якісь відхилення. Оксана заглядала йому через плече.

— Усе гаразд. З такою можна навіть у космос. Жодних причин для тривоги. Іди його заспокой.

— А ви упевнені? — ще раз перепитав Валігура.

— Абсолютно, — безапеляційно заявила Оксана і, нахиляючись ближче, довірливо прошепотіла: — Дмитре Івановичу, послухайте поради досвідченої медсестри. Давайте вколемо вам снодійне, гаразд? Зараз лікаря запитаюся і вколемо. Прокинетеся о десятій ранку свіженький і майже здоровий. Навіть на обхід не будитимемо.

— Ні! — мало не скочив пацієнт.

— Ну, як бажаєте.

Дольний тримав у руках мобільний телефон, коли повернулася Оксана.

— Не засне, — бідкалася медсестра. — Голову на відсіч даю. Боже, який неспокійний… Я йому пропонувала снодійне… Може, сказати, що вітаміни, і вколоти?

Замість відповіді лікар заговорив по телефону.

— Вадиме Борисовичу, чую, що збудив, пробач. Ти не лякайся, усе гаразд зі «слідаком» нашим, я дивився. От тільки дуже він неспокійний. Увесь на нервах. Не розумію, що сталося. Аналізи, кардіограма — усе в нормі. Якийсь невроз. Зранку буде наче з хреста знятий. Не треба тобі їхати, але… подзвони йому на мобільний, поговори, заспокой. Знаєш, лікар, який оперував, це ж особливий авторитет для хворого. Зроби добру справу. Ти ж розумієш — з ним мусимо нянькатися. Костогриз уже всі вуха продзижчав про особливе ставлення.

— Зараз, — спросоння мугикав Лужний. — Трохи отямлюся. Таке снилося… Ніби ходжу по підвалах і Фабіровського ловлю, бо персонал працювати боїться…

— І як — успішно?

— А я пропоную — вколоти і не ускладнювати життя ні собі, ні іншим, — наполягала Оксана. — Я поганого не раджу. Йому ж краще буде. Скажу, що знеболююче…

Вадим ніяк не міг розплющити очі.

— Добре… подзвоню… заспокою… Номер продиктуй, я запам’ятаю.

Очі знову заплющилися, і він поклав телефон на килим поруч із диваном. Господи… проблеми у людей як заснути… Тут усе б віддав, аби не будили!

Вадим потягся рукою до підлоги, намацуючи на килимі телефон, та спросоння ухопив той, що належав Жанні. Кнопки натискав навпомацки. Якщо остаточно розліпити очі — потім все, до ранку не заснеш. Пішов виклик. Не відповідає, невже таки заснув?

«Як малі діти» — подумав Лужний, провалюючись у сон.

Та почуття обов’язку у лікаря не спить ніколи. Вадим знову прокинувся і набрав номер слідчого ще раз, цього разу вже зі свого телефону.

Погляд слідчого знову впирався у стелю, але він вирішив більше нікого не турбувати, навіть якщо доведеться провести всю ніч із розплющеними очима. Тривога ще не вляглася, та він намагався думати про те, що не варто накручувати себе дурницями, уявляючи бозна що. Завтра буде спати цілий день.

Звук вібросигналу його телефону ніби штрикнув у самісіньке серце, яке одразу ж скажено закалатало. Ось так воно і було! Той, хто лежав на бельгійському ліжку з написом «Іван», напевно спочатку відчув те саме, а потім… Телефон вперто дзижчав, загрожуючи з’їхати з тумбочки, і з завмиранням серця Валігура взяв трубку. Номер, що висвітлився на табло, міг зупинити серцеву діяльність сам по собі, а цифри годинника у куточку зрадливо наближалися до третьої ночі — години смерті Замриги.

Крики, які залунали з палати, мали б збудити не лише реанімаційну зміну — увесь шпиталь.

— Лікар! Сестра!!! — волав не своїм голосом Валігура. — Рятуйте!

Цього разу двері перекосило від того, як в них ввірвалася нічна зміна.

— Що знову?! — поцікавився Дольний, спостерігаючи чергову істерику слідчого. — Дмитре Івановичу, ну не можна так! Я вколю вам заспокійливе в обов’язковому порядку!

— Ні! Лікарю! — непокоївся той. — Терміново робіть ще одну кардіограму!

— Навіщо? — обурився анестезіолог.

— У мене… зараз… буде інфаркт!

— Господи… — злякався Дольний. — Ще раз питаю, у вас є біль у грудях?

— Ні, — замотав головою Валігура. Але робіть, бо потім пізно буде…

Це виглядало жахливо. Стан абсолютної некерованості пацієнта, який ще недавно був цілком адекватним. Дольний взявся за голову. А мобільний Валігури на тумбочці знову почав подавати сигнали.

— Це він! Він!!! — заволав слідчий, вказуючи пальцем на трубку, яка знову зрадливо поїхала до краю.

— Хто — він? — не зрозумів лікар, беручи мобільний.

— Він! Зараз буде інфаркт!

— Та хто — він?! Остаточно втратив терпець Дольний. — Що ви верзете? Дивіться, це Вадим Борисович, переживає, бо я вже дзвонив йому, плакався через вас. Відповідайте ж своєму лікареві!

Схопивши телефон, Валігура подивився на номер, потім на персонал, що скупчився біля ліжка. Нарешті усі почули його переляканий, але вже тихіший голос:

— Вадиме Борисовичу, скажіть їм, щоб викликали кардіологічну реанімаційну бригаду з обласної! У мене зараз буде інфаркт! Звідки я знаю? Знаю, раз кажу! Прошу вас! Тільки не зволікайте — пізно буде! Що — «заспокойтеся»? Що — Дольний?! Вони не вірять!

Сплюнувши спересердя, Дольний пішов до ординаторської. Оксана бігла за ним.

— Куди ви, Анатолію Петровичу?

— Як — куди? Обласну кардіологічну бригаду викликати!

— Ви що — серйозно? — не повірила вона.

— А як інакше?! А якщо у нього справді за півгодини інфаркт станеться… Може таке бути чи ні? Бодай теоретично… Що я потім робитиму?

Вхідні двері реанімаційного відділення відчинилися і Костогриз, не кажучи нікому ані слова, швидко пройшов до палати, де відбувався увесь цей рейвах.

— Що за крики?! Дмитре Івановичу, що тут відбувається?

— Зараз у мене буде інфаркт! — галасував слідчий. — Ось побачите, але тоді пізно буде.

Костогриз остовпів. Заклякнувши посеред палати, він не знав що сказати, руки його знесилено опустилися, а очі злякано перебігали з пацієнта на монітори приладів.

— Дурдом… — промовив Дольний, пожбуривши ручку у найдальший кут ординаторської.

Здавалося, божевільна ніч не скінчиться ніколи.

Такого сніданку ця кухня не бачила вже давно. На столі щоправда не було заморських делікатесів, просто усе мало охайний вигляд, який буває лише тоді, коли занедбаного холостяцького житла торкається жіноча рука. Жанна сиділа у його величезній сорочці, спираючись ліктями на стіл, і говорила, намагаючись нічого не забути.

— Ну, ось… А тепер ні туди, ні сюди. Навіть дихати боюся.

— Що ж вони таке везли? — уголос міркував Щерба.

— Яка тепер різниця? Як відчувала, що колись вляпаюся з цими хлопцями.

— Навіщо ти…

— Жити ж якось треба, — не дала договорити Жанна. — Ти вмієш лікувати, а я не вмію нічого. То що мені, йти на панель?

— Не кажи так, Галочко, — захвилювався Андрій.

— Не називай мене так, — попросила вона. — Неприємно згадувати, як я з тобою вчинила.

Сівши поруч, він взяв її руки у свої.

— Нічого поганого ти мені не зробила. Навпаки, це був найщасливіший час. До того ж… бути Жанною тепер небезпечно.

— Що є, то є, — згодилася вона. — Господи… як же мені витягти цей злощасний телефон?

— Здається, його вже витягли, — важко зітхнув Андрій.

— Як? — злякалася Жанна. — Звідки ти знаєш?

— А мені з нього телефонували, — пояснив Щерба. — І говорили від твого імені. Тільки я зрозумів, що це не ти.

— Ну все, тепер кінець, — приречено мовила вона.

— Не поспішай, — замислився Андрій. — Гадаю, то були не вони. Жінка, яка телефонувала, хотіла вивідати щось про тебе, вона не знала, що мені нічого не відомо. Розумієш?

— Хто ж це міг бути? — здивувалася Жанна.

— Я здогадуюся, — вів далі Андрій. — Він також тебе шукає. І має багато претензій.

— Хто це? — підхопилася вона.

— Один наш лікар. Дізнався, що ти в нас лікувалась, і приїхав навмисне тебе розшукати. Звати його Вадим Лужний.

— Лужний… — повторила вона. — Не знаю такого. Ніколи не зустрічалася. Навіщо я йому?

— Він каже, що збирався виїздити до Штатів, і ти…

Щерба не доказав.

— Вадим! Ось воно як! Валін знайомий… Колишній її колега по роботі. Його що, — завернули?

— Так, — відповів Щерба. — Він розповів мені, коли довідався, що від мене до тебе може тягтися слід. Вважає, що може вийти на тих хлопців лише через тебе. Розумієш, він продав усе — машину, квартиру. Галочко, може усе можна якось поправити? Подумай. Це дуже розумна й наполеглива людина. Він не зупиниться.

— Що поправити? — вигукнула Жанна. — По-перше, у мене нічого немає. І якщо б навіть я схотіла повернути йому з власних заощаджень, то не зможу зараз до них дістатися. Якщо мій телефон справді у нього, гіршого бути не може. Ти кажеш, з нього телефонували, то ж він тримає його увімкненим. Рано чи пізно його розшукають через мобільну мережу. Це їм раз плюнути. І коли його схоплять, він назве насамперед тебе, адже упевнений, що тобі про мене щось відомо.

— Він навіть знає тепер, у якому місті ти живеш, до якого бару ходиш і хто знімав тобі мій апарат.

— Тепер якщо навіть я поїду просто зараз, то цим вже тебе не врятую, — зітхнула вона.

— Не кажи так! — попросив Андрій. — Це я маю тебе врятувати.

— Ти просто не уявляєш, на що вони здатні, — розпачливо похитала головою Жанна. — Андрію, цей телефон треба будь-що знайти і знищити. Назавжди. Тепер це для тебе питання і власної безпеки також.

Коридором хірургічного відділення везли каталку з хворим, якого переводили з реанімації. Поруч ішов цілий ескорт супроводжуючих. Валігура лежав із заплющеними очима і час від часу ворушив губами. Назустріч йшов Хижняк.

— Анатолію Петровичу, тут казали… Що — інфаркт?

— А я чув, розповідали, ти скарби хрестоносців уночі викопав, а з-за рогу визирнув Фабіровський і дав тобі милицею по голові, — похмуро відповів Дольний.

Вигляд він мав мало сказати — не виспаний. Щоки реаніматолога запали. Очі змучено й роздратовано втупилися в одну точку.

— То що — немає інфаркту? — не заспокоювався Роман.

— А де ти бачив, щоб з інфарктом до хірургії переводили?

— А очі чому заплющені? — не вгавав хірург.

— Спить, — коротко пояснив Дольний. — Цілу ніч воював. Змучився.

Каталку повезли далі. Хижняк так і залишився посеред коридора, розгублено проводжаючи її очима.

У двері постукали доволі сміливо. Цекало увійшов переможною ходою із щасливою посмішкою на обличчі, ставлячи на стіл посеред паперів маленький вазонок голубих фіалок.

— Ну, ось… Мої найніжніші вітання.

— Ігоре Миколайовичу… Це вже точно — зайве… — розгубилася вона. — Дякую…

— Чого ж зайве? — не зрозумів Ігор. — Он, на вікні ще є місце. Будете дивитися і про мене згадувати.

— Я й так вас згадуватиму, — завірила Полянська.

Він нахилився через стіл, проте жінка відсторонилася.

— Ігоре Миколайовичу, зупиніться. Послухайте мене. Тільки спокійно та без емоцій. Розумієте… Ми з вами дорослі й розумні люди. Давайте якось поставимо усе на свої місця.

— Що ж, давайте, — голос його впав. — Якщо чесно, я передчував, що так станеться. Учора у вас був настрій почудити. А сьогодні…

— Ігоре Миколайовичу, милий мій, — якомога делікатніше промовила Полянська. — Ви ж самі розумієте — це ненормально.

— Що ненормально? — не зрозумів той. — Якщо двоє людей подобаються одне одному, це ненормально? Нормально, коли клопоти доїдають і чоловік, як ви кажете, додому рачки приповзає? І ще багато чого, про що ви учора розповідали… А я хоч і не плакався, але, повірте, також маю про що. Оце, по-вашому, нормально?!

— Не кричіть так голосно, — злякалася вона. — У коридорі почують. Ненормально у тому розумінні, що… Господи, ну чому я маю це пояснювати?! Хоча б різниця у віці, навіть якщо не усе решта…

— Інно Сергіївно, — стиха промовив Ігор. — Не треба ставити мене на місце. Я все розумію. Обіцяю не ускладнювати вам життя.

Та вийти йому не вдалося, Полянська кинулася слідом і затримала його біля дверей.

— Ігоре Миколайовичу, я вас благаю. Почекайте. Ми ж збиралися каву пити. Ви тепер для мене дуже дорога людина, яку я поважаю. Давайте просто залишимося друзями. Просто добрими друзями.

— Ні, дякую, — дивлячись убік, промовив Цекало. — Навряд чи таке можливо. Ви постійно про свій вік згадуєте, а водночас не розумієте елементарних речей, які, упевнений, навіть ваша Оленка знає.

Він рішуче взявся рукою за клямку, та вона знову зупинила.

— Послухайте… Ну послухайте мене! Я сама збентежена. Але ж… Якщо відпустити гальма, воно невідомо куди все покотиться.

— Розумію, — сумно сказав Ігор. — Нічого більше не хочу. Пустіть мене.

— Ну, прошу вас, не йдіть отак.

— Добре, — згодився Ігор, і вона не зрозуміла, як опинилася у його міцних та гарячих обіймах.

Ця стеля також була білою, проте не лякала й не налаштовувала на тривожний лад. Перевіривши щойно зроблену пов’язку і погортавши затерту безглузду книжку, Валігура взяв до рук телефон. Замінивши у ньому сім-карту й переконавшись, що рахунок не порожній, він рішуче набрав номер, який виявився фатальним для його попередника на бельгійському ліжку.

— Так! — відповів чоловічий голос.

— Доброго дня, — привітався слідчий. — А з ким я говорю?

— Доброго, — відповіли на тому кінці. — А самі ви хто будете?

— Гм… — зібрався з думками пацієнт. — Ну, скажімо так, у мене стосовно вас є певний інтерес.

— У мене стосовно вас також, — погодилися там.

— То може задовольнимо його? — запропонував слідчий. — Обопільно. Ви мій, а я ваш.

— Давайте спробуємо, — погодився співрозмовник.

— Давайте. Хто ви?

— Ви перший, — відрубали на тому кінці.

— Чого це раптом? — не згодився слідчий.

— Якщо хочете моєї відвертості, продемонструйте власну.

— А може ви при цьому дізнаєтеся усе, що вам треба, і більше взагалі не схочете говорити?

— Те саме і я міг би сказати, — заперечили на тому кінці. — Якщо ви дзвоните, то вам більше треба, ви й починайте.

— Гаразд, — змінив тактику Валігура. — Тоді почнемо з іншого. Це ваш телефон?

— А це ваш? — пролунало у відповідь.

— Так, — відповів слідчий. — Мій. Ваша черга.

— Ні, це не мій телефон, — пояснили там.

— Тоді звідки він у вас?

Але співрозмовник виявився впертим.

— Це вже друге запитання.

— То дайте відповідь! — почав втрачати терпець слідчий.

— Спочатку скажіть, чому це вас цікавить.

— Бо у мене є інтерес до справжнього власника цього номера.

— Аналогічно, — відповів незнайомець. — У мене також є інтерес до справжнього власника цього телефона. На жаль, поки що я знайшов лише сам телефон. А хочу ще знайти хазяїна.

— А себе ви назвати не бажаєте… — ще раз уточнив Валігура.

— Звісно, так само, як і ви.

— Тоді я подумаю найближчим часом, яким чином ми з вами ще могли б допомогти одне одному, — промовив слідчий, якого не полишало враження, що голос невідомого, нехай навіть спотворений динаміком, колись уже чув.

— Телефонуйте, — заохотили на тому кінці.

Оленка була вдягнена у спортивний костюм і вже не лежала, а сиділа на ліжку, читаючи книжку з хірургії. Увійшовши, Цекало поклав на тумбочку пакет з бананами.

— Пригощайся, — промовив лікар. — Як справи?

— А що — можна? — здивувалася вона.

— Американці взагалі вважають найкращою післяопераційною дієтою. Не бійся.

— Дякую. Тепер моє лікування взагалі на рівні світових стандартів.

— Ну… ми намагалися, — розвів руками Ігор. — То що, завтра знімаємо шви і додому?

— І що — усе? — не зрозуміла Оленка.

— А ти на що чекала?

— Навіть шкода якось, — пояснила вона. — Класно тут у вас.

— Ну ти скажеш… — здивувався Ігор.

— Ні, я у тому розумінні, що… Навіть не знаю, як висловити. Я ж до медичного пішла не те щоб проти волі, але… мама хотіла, та й кращих варіантів я не бачила. Потім перші заняття, своя специфіка… Ну, ви знаєте. Трупи, анатомка… Попервах лячно було. Куди потрапила? Навіщо воно мені?

— І?

— А тепер на вас подивилася і зрозуміла — сама так хочу. Все-таки моє.

— Ну… — ніяково посміхнувся Ігор, — як каже Вадим Борисович, усе, що робиться, — на краще. Гадаю, варто один раз відмучитися з апендицитом, щоб потім п’ять років вчитися із задоволенням.

Вона весело засміялася, і Цекало, підморгнувши, вийшов з палати. Заплющивши очі, дівчина ледь помітно ворушила губами, повторюючи в уяві розмову, яка щойно відбулася. Справді, варто було відмучитися з апендицитом, щоб зайвий раз цей лікар у незграбно вдягнутій піжамі та розхристаному халаті присів біля неї на ліжку. Ця думка була їй приємна.

Завітавши до палати, в яку поклали Валігуру, Костогриз ніяк не міг розпрощатися:

— Ну, все, Дмитре Івановичу, тримайся. Одужуй! І більше нас не лякай.

— Намагатимуся, — пообіцяв слідчий. — Передавай дружині вітання!

— Обов’язково.

Поспішаючи коридором, головлікар подивився на годинник. Час сьогодні просто летів.

Щерба стояв на стільці в глухому закутку коридора, запхавши руку по саме плече в отвір вентиляційної шахти. Знята решітка стояла прихилена до стіни. Костогриз зупинився і в нього відняло мову. Почувши розлючене сопіння поруч, Андрій похитнувся від несподіванки, намагаючись висмикнути руку. Та плече костоправа застрягло у каналі. Разом з тим стілець, не витримавши його ваги, підвернувся, і більш як стокілограмова туша повисла на руці. Здавлений крик вихопився із грудей, і Щерба, нарешті звільнивши плече з вентиляційної шахти, з гуркотом впав на підлогу.

— Що ж ви тут шукаєте, Андрію Івановичу, — не приховуючи люті, спитав Костогриз. — Чого так примітивно? Під землю треба опускатися, а тут вже до вас усе вигребли.

— Так… я… Хто?! — вичавив з себе Щерба, притримуючи пошкоджену руку здоровою.

— Вадим Борисович, — лагідно посміхаючись, доповів головлікар. — Лише кілька днів тому. То ж спізнилися ви. На відміну від вас, він із головою туди залазив. От і випередив. Тож можете не старатися. Вадиме Борисовичу! Дівчата, Лужного сюди закличте!

— Навіщо? — зовсім розгубився Андрій.

— Як навіщо? Я не травматолог, а здалеку бачу, що вивих у вас. Рука ж не піднімається? Кажу з року в рік, що від цих пошуків скарбів усі наші біди, а ви не вірите. Вадиме Борисовичу, вивих плеча ви вмієте вправляти?

— Можу, як треба… — розгублено промовив Лужний.

— То прошу, ось вам пацієнт. Не знаю, як упораєтеся, — продовжував під’юджувати Костогриз. — Рука у нього грубша за мою ногу. Але, сподіваюся, ваші лікарські таланти більші від організаторських. Порядок у відділенні коли наведете?

— А що у відділенні не так? — остовпів Лужний.

— А що — все гаразд? — скипів головний. — Якась нечиста сила коридорами посеред білого дня розгулює, персонал непритомніє та працювати відмовляється, — це по-вашому нормально?!

— Так… повністю розгубився Вадим. — Ви що — серйозно? Це ж бабські плітки, не більше…

— А у відділенні не місце бабським пліткам! — відрубав Костогриз. — І якщо дух Платона Аристарховича не покине блукати вашими коридорами, то я вживатиму серйозних заходів, причому не до нього, а до вас. Працюйте.

Головний зник миттєво, як і з’явився. Вони дивилися одне на одного. Погляд на зняту решітку усе пояснив Вадимові.

— Як бажаємо, під наркозом чи з блокадою за Куленкампфом? — відверто знущався Вадим. — Треба вправляти, чув, що головний казав? Ходімо, поки ніхто не побачив, що у самого костоправа вивих…

Не без зусиль Андрій звівся на ноги і, підтримуючи вивихнуту руку, підійшов до Вадима.

— Дасть Бог, і я дочекаюсь, коли в тебе буде кишкова непрохідність, — промовив Щерба. — Краще здогадайся, чого я туди поліз.

— Відомо чого, — посміхнувся Вадим. — Тільки пізно — немає там телефона.

— А чого ж мене саме сьогодні туди понесло? Не учора, не позавчора…

— Чого? — насторожився Лужний.

— А того, шановний, що я знайшов її перший. І розповіла вона мені таке, що корисно було б знати й тобі.

— То поділися, — запропонував Лужний, остаточно змінюючи тон.

— Не за дякую, — заперечливо похитав головою Андрій.

— Гаразд, замість гонорару за вправлення вивиху і лікування.

— Розкатав губу! — кривлячись від болю, засміявся Щерба. — Варіант лише один — віддай телефон.

— Ні, так не піде! — обурився Вадим.

— А тобі з нього однаково вже ніякої користі. То віддай. А я тобі розповім дещо справді корисне. Якби ти знав, про що йдеться, сам би просив мене його забрати.

— Звучить інтригуюче. Я подумаю, — пообіцяв Лужний. — Тільки якщо такий обмін і відбудеться, то з нею напряму. Так і скажи їй, якщо справді знайшов. Телефон, власне, можу і тобі віддати, а от інформацію — тільки від неї.

— Я теж подумаю, — не одразу відповів Андрій. — А тим часом вимкни його і не світи у мережах. Зовсім вимкни і карту витягни.

— Навіщо? — не зрозумів Вадим.

— Бо її не лише ти розшукуєш, — пояснив той. — Такі люди, що як схоплять за задницю — мало не здасться.

— Щойно придумав?

— Як знаєш, — скривився Щерба. — Тільки через тебе, ідіота, і я можу постраждати.

— Ти вже постраждав, — змінив тему Вадим. — Йдемо до перев’язочної?

— Ні, — відмовився Андрій. — Хижняк або Цекало вправлять. А ти зроби, що кажу. Поки не пізно.

Притримуючи вивихнуту руку, Щерба посунув у напрямку ординаторської, а Вадим замислився. Те, що розповів колега, аж ніяк не скидалося на хитрощі, на які той просто не був здатний. Витягши з кишені телефон, він зробив те, що порадив Щерба. Розслідування набувало нового, небажаного напрямку.

Валігура лежав на спині, роблячи нотатки олівцем на аркуші паперу, покладеному на книжку з фатальним написом.

— Ну, що там у вас? — випромінюючи оптимізм, запитав Лужний. — Дивимось живіт.

— Начебто, порядок, — відповів слідчий, думаючи про своє.

— Справді, — згодився Вадим. — А ви, Дмитре Івановичу, ніби чимось стурбовані?

— Та, дрібниці, — відмахнувся той. — Робота, рутина. Похворіти по-людськи не дасть. І тут наздоганяє. А ви?

— Що — я? — не зрозумів Лужний.

— Ну, схоже, що і вам гризоти не бракує.

— Звісно, — спробував віджартуватися Вадим. — Он щойно головлікар наказав зловити привида. Дівок наших ночами лякає. Допоможіть, це ж за вашим фахом.

— От це якраз і не наше, — не підтримав жарту Валігура. — Ми живими, реальними речами займаємось. А які в мене перспективи?

— Найкращі з можливих, — обнадіював лікар. — Днів за три шви знімаємо і — додому. А хочете — завтра можу зі швами відпустити. Потім прийдете — знімемо.

— І все? — здивувався слідчий.

— А ви що хотіли… — не зрозумів Лужний. — Казали ж вам — дрібниці, а ви не вірили. Хоч ви нас і добряче вночі налякали. Скажіть хоч тепер, що то було?

— Якщо відверто — згадати соромно, — зізнався Валігура. — Сам не розумію. Обіцяю, я виправлюся.

Двері за Вадимом зачинилися, а Валігура замислився ще більше. Взявши з тумби телефон, він набрав номер і запитав:

— Ну що, Сергію, розкопав щось?

— Так, Дмитре Івановичу, — відповіли на тому кінці. — Номер цей у вас у Нижньому Роздолі засвітився.

— А точніше?

— Територія районної лікарні.

— Що?! — не повірив слідчий. — Ти упевнений?

— Більш аніж, — прозвучала відповідь. — Тільки от…

— Що?

— Буквально кілька годин тому вимкнувся. Зник із мережі.

Відчуття, що кінець нитки, за яку варто було тягти, вислизнув з рук, пригнічувало. Всівшись на ліжку, Валігура взявся до трапези.

Вона вийшла з магазину — як завжди, модно вдягнена і неприступна.

— Привіт кращим дівчатам Роздолу! — промовив водій таксі, опускаючи скло.

— Привіт, Вітю.

— Може підвезти куди?

— Ні, дякую.

— Безплатно! — запрошував той. — З мене ще й кава.

— Дякую, ніколи мені кавувати, — відмовилась Лада.

Тримаючи в руці пакет, з дверей магазину вийшов Цекало, підійшов до машини Полянської біля протилежної бровки і всівся на пасажирське місце. Машина рушила на виїзд із міста.

— Вітю, пропозиція ще в силі? — повернулася дівчина до таксиста.

— Звичайно!

— Тоді поїхали! Он за тим «опелем». Тільки схоже, він далеченько зібрався.

— Та куди завгодно! — махнув рукою таксист.

Обидві машини набирали швидкість.

Сидячи на ліжку, Валігура сортував речі, помалу збираючись додому і уявляючи собі процедуру зняття швів, обіцяну на завтра. Задзвонив запасний телефон. Покинувши все, він схопив трубку. На табло висвітлився невідомий номер, проте, це не завадило впізнати голос.

— Чого раптом з іншого номера? — запитав слідчий.

— А яка тепер різниця, однаково ж розуміємо, що це ми з вами.

— Ну нехай, — Валігура зручніше вмостився на ліжку. — То що далі?

— Давайте вдаватися до конструктивних кроків, — заохотив співрозмовник.

— Давайте. То навіщо вам потрібен господар знайденого телефону, з якого ви більше не бажаєте дзвонити?

— Я б сказав, господиня, — поправили звідти. — У мене до неї багато претензій.

— Отже, номер належав жінці, — уточнив слідчий. — Це вам точно відомо? А якого роду претензії?

— Ваша черга, — обірвав невідомий. — Бачите, завдяки мені ви встановили стать людини, яку також розшукуєте. Тепер щось у відповідь.

— А чого б ви хотіли?

— Скажіть мені щось, що вам відомо. Це буде справедливо.

Вільною рукою Валігура набирав на іншому телефоні номер, з якого зараз зателефонували, щоб відіслати своєму помічникові з метою визначення місця його перебування, адже і цей міг вимкнутися будь-якої миті.

— Що я можу вам сказати… — уголос розмірковував слідчий. — Власник, а якщо вірити вам, то власниця цього номера має неабиякі проблеми з законом.

— Ну, це для мене не дивина, — засміялися на тому кінці. — Ви дайте конкретну інформацію, яка допоможе мені її розшукати. Мені, наприклад, відоме місто, у якому вона проживає, кафе, в якому зазвичай тусується, навіть деякі особливі прикмети. Якщо у вас немає нічого рівноцінного, то навряд чи я зацікавлений з вами співпрацювати.

— Заждіть, — почав хвилюватися слідчий. — У мене немає таких даних, зате більше можливостей для реальних дій! Маючи у розпорядженні ці відомості, я швидко знайшов би її!

— А які гарантії, що після цього ви захочете зі мною ділитися? — послідувало запитання. — Ото ж бо. Тому я подумаю. А ви поміркуйте над гарантіями. До зв’язку!

Телефон вимкнувся. Ще кілька хвилин, можливо, година — і буде встановлено його місцезнаходження. І тоді ще не відомо, хто матиме більше козирів! Його охопив такий азарт, що думки про зняття швів відпали самі по собі.

Червоний «опель» загальмував біля придорожнього кафе.

— Почекай, дай хоч перекурю, — промовила Полянська.

Опустивши скло, вона припалила цигарку.

— Чого личко похмуре? — запитав Цекало.

— На душі неспокійно.

— Чого? Що не так, Інно Сергіївно?

— Все те саме, Ігоре, неправильно ми робимо. Ти просто не замислюєшся. Але ми можемо зробити помилку. Дуже велику помилку.

— Чого ви переживаєте? — стояв на своєму Ігор. — У глибині душі ви також хочете її зробити. Я ж бачу! Самі казали, що чоловіка у вас практично немає. Навіщо ж тлумити свої бажання?

— Ігоре, навіть зараз ти зі мною на «ви». Не помітив?

— Просто… незвично, — знітився той..

— Ось! Сам бачиш, — продовжувала вона. — Дуже багато обставин проти нас. І десь у глибині душі ти й сам це відчуваєш.

— Можливо, — погодився Цекало. — Але через них можна переступити.

Обійнявши, він притяг її до себе.

Водій таксі, що зупинилося позаду, повернувся з кафе, куди бігав по цигарки.

— Гарне місце. Може тут кави вип’ємо?

— Ні, дякую, Вітю, — крижаним голосом промовила Лада. — Дуже цікава й корисна була поїздка. Повертаємось додому. У Роздолі вип’ємо.

Та упродовж зворотнього шляху дівчина усім своїм виглядом випромінювала таку неприховану лють, що водій несамохіть втягнув голову в плечі, а по приїзді й словом не обмовився про свої нещодавні палкі пропозиції.

Робочий день закінчувався, коли хтось несміливо постукав у двері. Оленка вже не трималася рукою за живіт, повністю розпрямилася і повеселішала.

— Що, нудно лежати? — запитав Лужний.

— Є трохи, — побідкалася дівчина. — А Ігоря Миколайовича немає?

— Він сьогодні раніше пішов, в особистих справах. Є проблеми?

— Та ні начебто, — похитала головою вона. — Хотіла запитати, коли можна буде додому.

— Ну, до завтра точно ні, — засміявся Вадим. — А зранку твій улюблений лікар з’явиться, от і запитаєш.

Та дівчина й далі нерішуче товклася у дверях.

— Ще щось? — запитав Лужний.

— Так. Я, взагалі-то Ігорю Миколайовичу хотіла сказати, але навіть вам краще, ви ж тепер завідувач.

— Кажи, — заохотив її Вадим.

— Здається, я знаю, хто тут грається у привида.

— А ну давай, дівчино, кажи. Це більш аніж цікаво, — Вадим відволікся від своїх паперів.

— Щоправда, я не зовсім упевнена… — почала Оленка. — У п’ятій палаті є хлопчик Дмитро. Прізвище Масула. У нього також болів живіт, але операції не робили.

— Ну, знаю, — кивнув Лужний. — Хижняк ним займається. А чому саме він?

— Він одразу після мене поступив. Дуже плакав. А на другий день, як полегшало, дивлюся — вже бігає і розважається. Двоє жінок біля сестринського сиділи, то він їх халатами позв’язував. Вони підвелися йти — мало не попадали, а малий сміється. Я ж увесь час тут. Зайнятись нічим, то ж спостерігаю. У восьму жіночу палату петарду хотів кинути, дівчата побачили — відібрали. Сірник у нього зламався, того й не встиг підпалити. А скандал був через холодильник — пам’ятаєте? Це він хворим продукти поперекладав.

— Чесно кажучи, не знав про ці його подвиги, — здивувався Вадим. — Але це ще не доводить, що саме він вдає Фабіровського. Оленко, він ще дитина, а для такого дорослий розум треба мати.

— А знаєте, він, виявляється, не вперше у відділенні лікується. Цього року вже тут був із підозрою на апендицит. Медсестри пам’ятають.

— І що?

— А знаєте, коли це було? — не вгавала дівчина. — Саме коли міну знайшли.

— Ну, у мінних справах він точно ні при чому, — засміявся Вадим.

— Так, але того ж дня привид налякав бабу Жанну. А ще за день перед тим Дмитрик влив їй зеленки у відро для миття підлоги. Потім, коли розібралися, бабуся добре потягла його ганчіркою по задниці. Може через те він і вирішив її полякати.

— Ну припустимо, — Вадим все ще сумнівався. — Але гадаю, це просто співпадіння. Та й до таких тонкощів хлопець би навряд чи додумався.

— А що ви скажете з приводу наявності у нього синьої куртки та зимової шапки? — видала Оленка останній козир.

— Жартуєш? — не повірив Лужний. — Звідки тобі відомо?

— А от знаю і все! Ви ж не перевіряли.

— Якось не подумали на дитину… — розгубився Вадим.

До палати заходили утрьох із медсестрою та Хижняком, який також іще не встиг піти додому.

— Дмитре, а ну покажи-но мені свою куртку, яку ти в сумці тримаєш, — попросив завідувач. — Ти хіба не знаєш, що верхній одяг належить здавати?

Слухняно відкривши стару спортивну сумку, хлопчик витяг одяг.

— А ну вдягни. Навіщо вона тобі влітку? — не зрозумів Хижняк.

— Дощ був, коли до лікарні їхали, — пояснив хлопець. — А другої нема.

— Та ж вона тобі завелика!

— То й що? Мама на гуманітарці купила, казала, доросту.

— А шапка? Шапка де? Покажи!

З явним небажанням Дмитро дістав шапку і надів, не чекаючи наказу.

— А шапка чому не по сезону?

Припинила розслідування Женя.

— Вадиме Борисовичу, — сказала вона. — Дайте хлопцеві спокій, це не він.

— Як не він? — обурився Вадим. — Синя куртка, зимова шапка, і черевики он стоять — явно на нього великі. З запасом хлопця вдягають. І при попередній «появі» Фабіровського він у відділенні лежав. Чого ще хочете? Чекай, орле, приїде завтра мама, я тобі влаштую. Ти нащо жінок лякав?

— Нікого я не лякав… — уперся Дмитро.

— І ходить зовсім не так, — наполягала Женя. — І хоч який малий був Платон Аристархович, а таки вищий. І найголовніше — грубший. А це ж подивіться — ще дитина!

— Дитина, але бачу, хуліганом росте, — невдоволено промовив Лужний. — Ти там сильно визначала — худий чи грубий. Налякалася й побігла із криком. Одяг забрати до схову. Завтра прийде мама — одразу до мене.

— Ви подумайте, — на прощання підкинула ідею Оленка. — Він же не мав наміру під отого вашого Фабіровського вдягатися. Просто полякати у темному коридорі. А вийшло схоже, бо несвідома частина персоналу на різну містику налаштована.

Заперечити проти цього було важко.

Районний військкомат як споруда викликав повагу доведеністю й закінченістю, а водночас вбивав своєю шкарадністю. Усе було укомплектовано і пофарбовано, проте стіни мали жахливий колір і незрозумілу горбатість, хоч будівництво здійснювалося явно не за часів хрестоносців. Двері дивували щілинами й перекосами.

— Як хочеш, — махнув рукою Віктюк, районний архітектор, перевертаючи догори денцем келишок. — Можеш волати своїм командним голосом ще дві години, але я свого підпису не поставлю.

— Ну, мать же ж твою, чим ти ризикуєш? Коню зрозуміло, що тим стінам нічого не зробиться, — не міг заспокоїтися Полянський. — Як стояли, так і стоятимуть.

— Сказав «ні» — значить ні, — вперся гість. — Отак завжди не думають головою люди, а для біди багато не треба. Хто його зна — що збоку? Який там фундамент? З чого перекриття? Може й не впаде, але тріщини підуть, штукатурка посипеться… Воно мені треба? Був би генплан — інша справа. Тоді на щось спертися можна, чимось обґрунтувати у разі чого. А так…

— Ну, гаразд… — образився військком, — прийдеш ти ще до мене, я те саме казатиму.

— Ну, ти порівняв, Олександре Івановичу! — обурився Віктюк. — То — особисте, а це державне. Тут усе по інструкції має бути. Ти якби прийшов до мене хату собі проектувати, — я б також можливе і неможливе зробив. А тут — пробач. І горілки також більше не питиму — не мої дози.

Поплескавши підполковника по плечу, він вийшов. Військкома розбирала злість. Домовитися із цим кабінетним щуром виявилося важко. Виводити ж вирішення питань на вищий рівень, враховуючи кінцеву мету, було недоцільно. Ситуація заходила у глухий кут.

Телефон на столі задзвонив раптово.

— Райвійськкомат, підполковник Полянський…

— Олександре Івановичу, — промовив приємний жіночий голос. — Ви мене не знаєте. Телефоную, щоб повідомити вам, що у вашої дружини є коханець. Молодий та гарний.

— Що?! Хто дзвонить? — загарчав військком.

— Я ж пояснюю — ви мене не знаєте, — повторила жінка. — Але я найближчим часом повідомлю, де й коли їх можна буде побачити разом.

У трубці залунали короткі гудки, а підполковник так і залишився сидіти за столом з недопитою пляшкою, роззявивши рота. Ще три хвилини тому, здавалося, ніщо в світі не здатне було відволікти його від ідеї розкопок у підвалі.

Цекало намагався вчергове розгребти паперові завали на столі ординаторської, коли у двері постукали. Оленка була вже не у спортивному костюмі. Коротенька сукня сиділа на ній вільно, проте лише підкреслювала її стрункість.

— Можна?

— О, видно, що пацієнтка на виписку зібралась, — посміхнувся Ігор. — Вже розпрямилася і за живіт не тримаєшся. Молодець.

— Так хто ж лікує! Ігоре Миколайовичу, я до вас.

Присівши на краєчок стільця, вона потупила очі.

— Ну, кажи, — заохотив лікар. — Бачиш, скільки у мене тут паперів? Невдовзі й на тебе таке чекатиме.

— Ігоре Миколайовичу, хочу вам подякувати. Дуже-дуже! Я надзвичайно рада, що це виявилися саме ви, а не хтось інший, коли я тоді страшно боялася.

— Кажу ж, усе, що робиться — на краще, — розвів той руками.

— Ігоре Миколайовичу, — зупинила вона. — Це ще не все. Тільки ви не сваріться. Я маю бажання подякувати вам не лише на словах. Ось що я придумала, Ігоре Миколайовичу. Дуже прошу вас прийти до нас додому на обід. У будь-який день. Будь-ласка, не відмовляйтеся.

— Ну що ти таке вигадуєш, — замахав руками Цекало. — Це дуже невдала ідея, повір мені.

— Але чому? Я ж від щирого серця! — образилася вона.

— Ні, Оленко, ніяк неможливо, — з упевненістю повторив Ігор.

— Вам неприємне моє запрошення? — спитала дівчина.

— Зовсім ні, — знітився він. — Просто… Це неможливо. Розмову на цю тему закінчено. Не ображайся.

Настрій її остаточно зіпсувався.

— Добре. Намагатимуся. Але тоді, можливо, ви приймете моє запрошення випити десь кави?

— І як це виглядатиме? — заперечив Цекало. — Та й… до твоєї матусі однаково докотиться. Скільки там того Роздолу?

— Шкода, я сподівалася…

Вона підвелася і тихенько зникла за дверима. А Ігор лише скрушно похитав головою.

Вдячність пацієнтів може набувати найрізноманітніших проявів. Валігура увійшов, тримаючи у руці важкого пакета.

— Дмитре Івановичу, зібралися, нарешті? Бачу, цілий день на це пішов.

— Так. Ось. Усе, — промовив слідчий.

— Сподіваюся, ви задоволені?

— Ще не зовсім, — уточнив пацієнт, ставлячи пакет на стіл.

— Хабар? — картинно здивувався Вадим. — Від слідчого прокуратури? У моїй кар’єрі таке трапляється уперше. Доведеться це відзначити. Символічно, самі розумієте.

— Не заперечую, — ніяково посміхнувся Валігура. — Якщо лікар дозволяє.

— Краще мати справу зі слідчим з приводу його хвороби, ніж коли він приходить до тебе з приводу чужих хвороб, — пожартував Лужний.

Витягши дві кавові чашки, Вадим хлюпнув у них коньяку і заходився розгрібати серед паперів місце на столі. В кишені слідчого засигналив телефон і він мусив відповісти.

— То що там, Сергію? Не зрозумів — набрати просто зараз? І що я побачу?

— Пробачте, Вадиме Борисовичу, — посміхнувся Валігура, витягаючи з кишені ще один телефон. — Помічник веде справи, поки я тут…

Набравши номер, з якого дзвонила людина, що могла бути причетною до смерті Замриги, Валігура підніс трубку до вуха, проте звук почувся зовсім з іншого місця. Вадим ніяково сидів навпроти, заклякнувши із чашкою у руці, не знаючи, як вчинити.

Надовго запала німа сцена.

Червоний «опель» рішуче прямував до парковочного майданчика біля магазину.

— Доню, давай зробимо на вечір піцу? Справжню, домашню, — запропонувала Полянська. — Ігор Миколайович тобі дозволив? І морозиво. Біс із нею, з фігурою.

— Дивно, мамо, від тебе таке чути, — без особливого ентузіазму відгукнулася Оленка. — Чого це ти за фігурою покинула стежити? І до Ігора Миколайовича почала дослухатися. Втім, як бажаєш.

— А що з нею станеться? — у матусі, яка пропустила повз вуха згадку про лікаря, справді був піднесений настрій. — То як? Гуляємо?

— Вирішуй сама.

— Щось, доню, з тобою після виписки коїться, — зауважила Полянська. — Гаразд, вирішую сама. Піцу зробимо обов’язково.

— Мамо, а можна тебе про щось попросити? — запитала Оленка.

— Усе що хочеш, у мене сьогодні гарний настрій.

— Тоді запроси на вечерю Ігоря Миколайовича.

Те, що відбулося далі, лише якимось дивом обійшлося без наслідків. Полянська закашлялася і машина несподівано різко загальмувала. Одразу ж іззаду засигналили, а згодом почулася щира соковита лайка.

— Кого?! — насилу проковтнувши, запитала Полянська, не звертаючи уваги на кремезного водія «лексуса», який продовжував терпляче барабанити пальцями у бокове скло. — А він що, по-твоєму, на це не заслуговує? — не зрозуміла материної реакції Оленка. — До речі, ти йому хоч подякувала?

— Ти вчитимеш мене, як поводити себе з підлеглими?

— Для тебе він може й підлеглий, а для мене — лікар, який врятував життя і приділив багато уваги, — пояснила Оленка.

— А так і має бути, — твердо промовила Полянська.

— То як, запросиш? — перепитала донька.

— Звісно, ні. Як це виглядатиме? Хочеш — сама запрошуй.

— Вже намагалася, — пояснила Оленка. — Та він не погодився. Занадто великий бар’єр, завдяки тобі.

— О! — зраділа Полянська. — От і заспокойся.

— Мам, ну я тебе дуже прошу! Хіба я часто до тебе звертаюсь? Чого ж ти мені не допоможеш?

— Господи… та навіщо це тобі? — дивувалася Полянська.

— Потрібно, — вперто промовила Оленка. — Він мені потрібен. Розумієш?

Полянська заїхала на майданчик, опустила бокове скло і закурила.

— І чого в тебе така реакція? — напосілася Оленка. — Він що — бомж? Вантажник? Алкаш? Може, одружений? Мамо, ти пам’ятаєш, скільки мені років?

Докуривши, Полянська викинула недопалок, а потім подивилася їй в очі та запитала:

— А ти в цьому упевнена?

— Так, — не вагаючись, відповіла Оленка.

— Добре, — безбарвним голосом сказала Полянська. — Даю тобі слово, що запрошу Ігоря Миколайовича на вечерю. Але, принаймні, не сьогодні.

Мовчання затягувалося.

— Здається, це у вас телефон вібрує, — промовив зрештою Валігура.

— Обійдуться, — відмахнувся Вадим. — Вічно хтось турбує у непідходящий момент.

Засунувши руку до кишені, він натис на відбій і простягнув чашку слідчому.

— А раптом щось важливе? — здивувався той. — Може, хтось із пацієнтів?

— Зачекають, — махнув рукою Лужний. — Ну, що, за здоров’я?

Та Валігура демонстративно знову набрав номер. В кишені у лікаря знову завібрувало.

— Он воно як, — похитав головою Валігура. — Я підозрював, що серед своїх шукати потрібно, а Костогриз не вірив. То навіщо ви спровадили на той світ Замригу? Чим він вам не догодив?

— Ви жартуєте? — обурився Вадим. — Якого ще Замригу?

— Віталія Івановича. Покійного голову міської ради, — промовив слідчий. — Що, не чули?

— Чого ж, — знизав плечима Вадим. — Чув, звичайно. Але до чого тут я?

— А до того, що спровадив його на той світ власник оцього номера, — Валігура вказав пальцем на його кишеню. — Тобто ви.

— Але я не міг цього зробити хоча б тому, що мене ще тут не було! — заперечив Лужний.

— От тільки не треба, — скривився Валігура. — Вадиме Борисовичу, ви свою справу знаєте? Я теж фахівець у своїй. На телефон Замриги за кілька хвилин до його смерті було зроблено дзвінок, одразу після цього в нього стався інфаркт. Після вашого дзвінка безпосередньо. Тож хутенько поясніть мені, навіщо ви йому телефонували!

— Я навіть уявлення тоді не мав не те що про Замригу, а й взагалі про Роздол, — звівся Вадим. — Якого біса? Я в цей час взагалі в Америці був!

— А телефонувати й з Африки можна!

— Можна, але тоді на телефоні мера вашого африканський оператор відіб’ється. А у вас який? Чого мовчите? — наступав Лужний. — Можете перевірити, я в Нью-Йорку був. На кордоні мене тримали разом з окулістом вашим Стихарем. Його спитайте, як не вірите.

— Однаково ви якось замішані, — закрутився на місці Валігура, відчуваючи, як вислизає несподівана здобич. — І через Стихаря, напевно, про Замригу дізналися. Як ви зустрілися? Світ не настільки тісний. А телефон звідки у вас?

— У санітарки забрав, — пояснив Лужний. — Вона знайшла його під час ремонту, коли міни виявили. Перевірте!

— Можливо, ви їй навмисно його підкинули! А мені навіщо з нього дзвонили, коли я в реанімації лежав? Хотіли налякати, щоб я теж від інфаркту помер? А дзуськи! Я виведу вас на чисту воду.

— Спробуйте! — також розлютився Вадим. — А я зараз піду в палату до журналістки і розповім їй, що ви пов’язані з аферистами, які обібрали мене до нитки. І нехай уся область про це читає!

На обличчі Жені, яка зазирнула до ординаторської на крики, читався справжній переляк.

— Ходіть сюди, Женю, — закомандував Лужний. — Будете свідком, як Дмитро Іванович приніс мені хабаря у вигляді пляшки коньяку, сам випив половину, а тепер погрожує. І Костогризу зателефонуйте.

— Женю! Дорогенька, лікар жартує, не треба нікого викликати. Йдіть, відпочивайте. У нас все гаразд! — і собі злякався Валігура.

Та Вадим не міг зупинитися:

— Випадково я не з того телефона ваш номер набрав, коли Дольний пристав із ножем до горла, що ви у реанімації розум втрачаєте! Заспокоїти вас хотів. Спросоння так вийшло. А телефон постійно у мене, бо мушу ту сучку знайти. Ви ж не зробите цього! Вам що привида Фабіровського, що її шукати — результат однаковий. Це ми тут мусимо рятувати усіх підряд…

— Вадиме Борисовичу, — змінив тон Валігура. — Ну погарячкували обоє. Досить вже. Ви себе на моє місце поставте! Що я мав думати? Давайте заспокоїмося і поговоримо конструктивно. Я ж теж для вашої лікарні стараюся!

Схопивши чашку з коньяком, Валігура запитально подивився на Вадима. Той завовтузився на стільці, зиркаючи на нього, але зрештою взяв і свою. З'явився шанс розв'язати ситуацію мирно.

Районний військком відчайдушно міряв кабінет кроками від стіни до стіни. Постукавши, несміливо зазирнула чергова.

— Олександре Івановичу, яким числом протокол затверджувати?

— Який ще протокол? — вигукнув Полянський.

— Та ж останньої медкомісії…

— Яка медкомісія?! — загорлав той. — Де справи? Коли цей бардак припиниться?

— Так… висновку хірурга ще немає… капітан казав… — забелькотіла чергова.

— Сюди капітана! — лютував Полянський. — Всіх сюди! За десять хвилин!

Жінка вискочила, наче корок з пляшки шампанського. Полянський підійшов до сейфа. Клацнув замком і втупився поглядом у кілька папірців, печатку, півпляшки горілки й пістолет.

Наливши у склянку, залпом випив. Поліз до кишені і, знайшовши жуйку, відправив її до рота. Потім покрутив у руці зброю і, не довго думаючи, поклав її у кишеню.

— Ось таким чином я й опинився тут, — закінчив свою розповідь Лужний. — І застряг. Усе марно.

— Ну, хоч би як було, а маєте роботу, пацієнтів, повагу колег, — не згодився Валігура. — Це не так мало. Було б здоров’я, а решта додасться.

— Дмитре Івановичу, пізно мені з нуля починати, — бідкався Вадим.

— То давайте продовжимо… — змінив тему слідчий. — Що вам про неї відомо?

— Не так багато. Гарна, середня на зріст, темне волосся. На обличчі свіжий невеличкий рубець. Поки що накульгує. Напевно, й сліди від шпиць апарата Ілізарова залишились. Носить медальон із золота у вигляді черепахи. Живе, швидше за все, в Ужгороді. Регулярно відвідує ресторан «Три ясені». Займається нелегальним міграційним бізнесом. Все.

— А я ще додам — мала якісь зв’язки з покійним мером Нижнього Роздолу Замригою, — зауважив слідчий. — Що вона робила тут? Вона ж не була постійною пацієнткою?

Взявши пляшку, Валігура налив у чашки залишки коньяку.

— Ні, не була. Я продививися історії хвороби за останній час. Жодної Жанни.

— Ну що ж. Якщо за неї взявся старий і досвідчений слідак Валігура, шанси знайти її доволі великі.

— Хотілося б вірити, — пробурмотів Лужний.

— А звідки вам відомі усі ці прикмети, якщо ви її ніколи не бачили? — запитав несподівано Валігура.

— Як вам сказати… — Вадим завагався. — Це такий собі образ, який вдалося відтворити мені, аналізуючи сказане її київськими подільниками.

Вадим не міг позбутися відчуття, що він чинить невірно. Та попри все не наважився підставити колегу, який хоч і був налаштований вороже, все ж викликав співчуття і навіть деяку симпатію. Йому згадалися слова Алли: «Треба простіше дивитися на життя…». Можливо, у них був сенс, адже тим, хто сповідує такий принцип, живеться на світі легше.

Згадка про колишню кохану була такою невчасною, що настрій зіпсувався остаточно. Слідчий пішов, а Вадим так і сидів, підперши голову руками, не в силі відігнати спогади. Рука несамохіть потяглася до телефона, він почав набирати номер, який так і не зміг забути, та на кнопку виклику не натиснув. Що він мав їй сказати? Хіба побідкатися на життя.

Похмурий вигляд Полянської ніяк не відповідав грайливому настрою Цекала, який, відкривши коробку цукерок, розглядав канапки, що нагадували витвір мистецтва.

— А ось це можна скуштувати? — бадьоро спитав Ігор.

— Звичайно, — без особливого ентузіазму відповіла вона.

— А ось це?

Нахилившись через стіл, він домігся поцілунку, проте це аж ніяк не покращило настрою господині кабінету.

— Давай вип’ємо кави, а потім поговоримо.

— Ні, хочу одночасно.

Наче засліплений, він вперто не помічав, що на нього насувається. Полянська тяжко зітхнула і почала, старанно добираючи слова:

— Гаразд, Ігоре. Пам’ятаєш, ми говорили з тобою про фактори, через які маємо переступити?

— Пам’ятаю. Вже переступаємо.

Обійшовши стіл, він впритул наблизився, та вона відсторонилася і продовжила:

— Послухай мене. Кілька днів тому у мене з’явилася обставина, через яку я переступити не зможу. Пробач.

Ігор зблід. Грайливий настрій умить випарувався. В очах з’явився переляк.

— Що ви маєте на увазі?

— Оленка, Ігоре, моя донька. Та сама, яку ти врятував. Ти їй небайдужий.

— Що?! Кому небайдужий? Що за нісенітниці? Яка це причина?!

— Коли у тебе будуть діти, сам зрозумієш, що неможливо у них щось відібрати на свою користь. Хай би про що йшлося, — переконливо промовила Полянська.

— О Господи… — звів очі до неба Цекало. — Та хіба я належу вашій доньці? Вона ще дитина! В неї ще сто разів усе переінакшиться.

— Це не має значення, — сухо промовила жінка. — Якщо так вийшло, я не буду стояти в неї на дорозі.

— Ні! — грюкнув він кулаком по столу. — Ні! Я так довго вас добивався. І тепер такі нісенітниці?!

— Це не нісенітниці…

— Не хочу цього чути! Інно Сергіївно! — у нестямі ловив її за руки Ігор.

У коридорі почулися важкі кроки, і обоє завмерли. Двері розчинилися, і до кабінету ввалився Полянський. Комір його сорочки перекосився, зелена військова краватка повисла на золотистому затискачі застібками донизу. Кітель був розхристаний.

Підполковник посміхався грізно і водночас задоволено. Він витяг з кишені пістолета і з сарказмом промовив:

— Ну що, голубе, долітався?

Вадим увійшов до роздягальні, скидаючи на ходу шапочку та маску. Піжама на грудях змокла і тепер перед відчиненим вікном приємно холодила тіло. Він стяг піжаму і потягнувся до своєї повішаної на стілець сорочки. Увесь його одяг, перед операцією охайно складений, був розкиданий по кушетці. Та не встиг він як слід здивуватися, як позаду почулися кроки. У дверях стояв Щерба і нахабно витріщався на нього.

— О… — зауважив Лужний. — Навчився нишпорити по кишенях?

— Вчителі гарні, — відповів той.

Увійшовши, Щерба всівся на кушетку поруч із розкиданим одягом і промовив:

— Вадиме, послухай мене уважно. Те, що сталося з тобою, це дрібниці порівняно з тим, що може чекати на всіх нас, якщо знайдуть цей телефон. Надто серйозні люди його шукають…

— Уже не знайдуть, — перебив його Вадим, ставлячи наголос на першому слові. — Бо телефон у Валігури. А старший слідчий прокуратури, гадаю, вашим знайомим не по зубах. Тим паче, він вже передав його до лабораторії, де збираються відновити стерту інформацію.

— А хто її стер? — не зрозумів Андрій.

— Баба Жанна. Випадково, коли знайшла і спробувала користуватися. Я, звісно, постирав тисячі отих твоїх відчайдушних дзвінків, але хтозна, які у них там можливості. То ж про всяк випадок підготуй якесь пристойне пояснення, чого ти надзвонював, а я підтверджу.

У Щерби відібрало мову.

— Це з вашого боку вельми шляхетно, пане тимчасовий завідувач…

— Облиш! — поплескав колегу по плечу Вадим. — Я дуже добре знаю таких жінок, які полюбляють з нас ідіотів робити. Тому ти б з нею зав’язував…

— Дякую, обов’язково візьму до відома.

Укінець спантеличений, Андрій пішов. А Вадим, провівши його поглядом, зауважив чисто виголену потилицю, свіжий комірець сорочки й нові шкарпетки — те, що раніше аж ніяк не було характерним для цього незграбного велетня.

Ігор закляк на місці, не здатний відвести погляд від зброї. В животі раптово утворився вакуум, а ноги, здавалося, навпаки закам'яніли, що годі й поворухнутися. Проте реакція Полянської виявилася протилежною.

— Ти що собі дозволяєш? — вигукнула вона. — Зовсім допився, скотино? Це що таке?

— Мовчати! В атаку не переходити! — гарчав підполковник, вимахуючи «макаровим».

— Та ти розум втратив! Вдиратися до мого робочого кабінету?! Ти ще на площі біля ратуші піди пістолетом повимахуй! Що ти тут робиш?

— На жінку свою прийшов подивитися! І на її кавалера, якому зараз штани прати доведеться!

— У тебе горілка вже всі мізки виїла, — похитала головою Полянська.

— Ти на горілку не переводь! — розмахував пістолетом військком. — Я її сам п’ю! А ти свій кофій розпиваєш з отакими салабонами!

— Сашо, цього чоловіка звуть Ігор Миколайович. І, до твого відома, він запрошений сьогодні до нас на вечерю.

Підполковник замовк. А потім незв’язно почав видушувати з себе:

— А… цей… до нас?! На вечерю? Ти запросила його на вечерю? А як же я?!

— Запросила його не я, а наша донька, — спокійно пояснювала Полянська. — Ти пам’ятаєш, що у тебе є донька? Ось вона й запросила Ігоря Миколайовича.

— Але чому ти з ним… — белькотів спантеличений військком.

— Тому, любий, що Ігор Миколайович відмовляється йти у гості до свого начальства, а я намагаюся його умовити. А тепер, гадаю, це буде складніше, бо хто захоче йти у дім до такого ідіота?

Поклавши «Макарова» на стіл, Полянський насилу вишпортав телефон і набрав номер.

— Доню, привіт! А ти де? А ти що, справді когось запрошувала до нас на вечерю? Так? А чому ж не хотів? Гаразд, квіточко. Звісно, не проти. Ми навіть вже познайомилися. Дуже поважний молодий чоловік. Не скучай.

Він стояв, переводячи погляд з Цекала на дружину і не знав, що сказати.

— А тепер йди геть, і пукалку свою забери!

— Інночко… — почав підполковник.

— Геть, я сказала! Хоча, нормальній людині вибачитися б не завадило.

— Так… цей… Вибачте… Ігор гмм… Миколайович… Увечері, я гадаю… у сімейному колі… Ну ти ж мусиш мене зрозуміти!

— Навряд чи я колись вас зрозумію, — чужим голосом промовив Ігор. — Але спробую.

— Ось, Інночко! — зрадів Полянський. — Бачиш?

Підполковник притис обидві руки до грудей і позадкував до виходу. Коли він вийшов, Полянська змучено впала на стілець і сумно промовила:

— Співчуваю, Ігоре Миколайовичу, але тепер вам вже доведеться з нами повечеряти. Щонайменше для того, щоб нас усіх не підставити.

— Сьогодні найнещасливіший день усього мого життя, — у розпачі промовив той.

— Ігоре Миколайовичу, — невесело посміхнулася Полянська. — Щиро бажаю вам, щоб цей день справді був найнещасливішим у вашому житті. У глобальному сенсі. А що стосується амурних справ — то й у вас, як ви кажете, ще не раз усе переінакшиться.

— Переінакшиться?! — обурився той. — А якщо я не уявляю свого життя без вас? Що тоді?

— Ну… якщо так, можу порадити лише одне. Донька завжди виростає схожою на матір. А моя тим паче. То ж років через десять ви маєте усі шанси отримати бажане.

— А що мені робити десять років?

— Використайте їх з толком, — цілком щиро порадила вона. — Станьте професором. Знайдіть скарби хрестоносців. А якщо серйозно… мені шкода, що я свідомо або несвідомо створила вам стільки проблем. Пробачте…