Шпиталь

Розділ ІІ

Пізнього літнього вечора навколо монастиря тріскотять цикади. Пахне трава. Чернець у довгій сутані з ліхтарем неквапно йшов до воріт. Приглушений голос обізвався до нього:

— Брате Матвію!

Здригнувшись, чернець високо підняв ліхтар, намагаючись роздивитися того, хто сховався у кущах:

— Хто тут? Хто кличе мене?

Жах спотворив його обличчя, коли тінь зробила крок із темряви. Затуляючись рукою, Матвій позадкував, але перечепився і впав на траву.

— Боже, спаси й помилуй! Свята Діво, врятуй мене, грішного!

— Чого ти так злякався, брате Матвію? — запитала тінь.

— Згинь, пропади!

Взявши нещасного за руку, непроханий гість тихо промовив:

— Не бійся, брате Матвію. Це не привид. Торкнися до мене.

— Брате Вінтіне… Це ти?!

— Я не привид. Але й не брат Вінтін.

— Хто ж ти тоді?

— Байташ.

Відповідь змусила Матвія відсахнутися.

— Так, я той самий Байташ, якого ще нікому не довелося побачити в обличчя і який наводить жах на усіх довкола.

— За що ж тебе так покарав Господь? — вигукнув чернець.

— Не мене він карає, інших. А бути знаряддям у руках Всевишнього — зовсім не кара. Але скажи мені, як здоров’я отця Теодозія?

— Старий та немічний, — відповів Матвій. — Зовсім слабий, доживає останні дні.

— Тоді настав час, — промовив розбійник. — За годину, коли усі спатимуть, ти відчиниш ворота.

— Ні, не проси, — благально склав руки чернець. — Краще убий мене.

— Спустися у підземелля і там…

Схилившись, Вінтін щось шепотів йому на вухо. Темрява не давала побачити, як на обличчі Матвія з’являлося чимдалі більше здивування. Він роззявив рота і не спромігся вимовити бодай слова.

— Про це місце і секрет, як туди потрапити, ніхто не знає. Знав лише отець Теодозій, який і був хранителем скарбів. Тепер він помирає. Чому ж нікому не передасть таємницю? А тому, брате, що там вже нічого немає. Таємна каплиця порожня. Двадцять років тому я допоміг отцю Теодозію вивезти усе це посеред ночі. Він сказав, що монастир збираються пограбувати і треба врятувати скарби. Насправді ж, багатство було передане герцогу Нілаші, який хотів захопити владу. Мене ж просто закололи його слуги. А вам сказали, що я потонув, рятуючи святого отця. Та Господь розпорядився інакше. Я вижив і поклявся повернути скарби монастирю. Так я став Байташем, ватажком розбійників. Ми влізли до замку і забрали частину скарбів. Багато їх вже розійшлося по руках прибічників Нілаші. Перед смертю герцог назвав усіх. А я пам’ятав кожну річ і навіть місце, де вона лежала у потаємній каплиці. Більше десяти років знадобилося мені, аби зібрати усе. І за годину ти відчиниш ворота, щоб ми повернули усе назад.

— Так, брате Вінтіне, — вражено промовив Матвій.

— А зранку відведеш отця Теодозія до потаємної каплиці.

— Так, брате Вінтіне…

— І після цього сам станеш хранителем скарбів.

Зранку у монастирі дзвонили дзвони. У потаємній каплиці лежав мертвий отець Теодозій з виразом жаху на обличчі.

— Ти взагалі з глузду з’їхала? Не розумієш, що накоїла?! — Щерба волав не своїм голосом, вимахуючи руками.

— А що я мала робити, — виправдовувалася Женя, — хапати й тримати? Брат повернувся з-за кордону, вона сказала, що їде з ним…

— Який брат?! Ти що, перший день працюєш? Ти відпустила тяжко хвору! Ще й з автодорожньої аварії, кримінальний випадок! Я за неї відповідаю, а не брат!

— О… тяжку… — обурилася Женя. — Та вона вже три дні як ходить! Ви самі її водили.

— Яке твоє діло?! Тобі належить за порядком слідкувати, а не за лікуванням!

— А я слідкую! — заводилася медсестра.

— Ні хріна ти не слідкуєш! Чому не подзвонила мені?

— А я дзвонила, а ви трубки не взяли.

— А на мобільний?

— А звідки? В усій лікарні вночі жодного телефона з виходом на «міжміську»! Ви не знаєте?

— А у тебе мобільного немає? — лютував лікар.

— Мій мобільний, — не приховуючи злості, тихо і твердо відповіла Женя, — річ особиста. І гроші на ньому мої особисті. І телефонувати вам з нього, лікарю, я не зобов’язана. Особливо, з такого приводу. До речі, ось вона просила передати вам.

У сестринську заскочив Гайда:

— Що тут відбувається? Рейвах на усе відділення!

— Та ось, медсестра наша, яка вважається однією з найкращих, елементарного поняття не має!

— А ви, лікарю, напишіть докладну, нехай мене з роботи виженуть, — крізь сльози говорила Женя. — Нехай залишаються ті, хто поняття має.

— Стоп, — обірвав сварку завідувач. — Зараз заспокойтеся, а за п’ять хвилин до мене в кабінет. Там розберемося.

Зашпортавшись за поріг, Щерба прожогом вскочив до ординаторської, де не було нікого. Тремтячими грубезними пальцями роздер конверт. Там лежали гроші. Більше нічого. Сльози навернулися на очі й він спромігся лише скрушно похитати головою.

Безпородний, але доглянутий рудий пес підтюпцем біг територією між корпусами. Назустріч йому траплялися люди. На пацієнтів він просто не реагував. Стосовно ж працівників існували свої градації. Декому Бурко спромогався двічі махнути хвостом, зате біля істинних своїх шанувальників міг дозволити собі й потанцювати. Якщо ж хтось біг заклопотаний, не помічаючи навколо нічого, пес, здавалося, розумів ситуацію й не ліз із вітаннями.

Рябокінь сунув у напрямку швидкої допомоги, нахилившись вперед і дивлячись собі під ноги. Його Бурко оббіг десятою дорогою.

— Розумна істота, — зауважив Іван Степанович, старий терапевт, пенсіонер. — Міг би гавкнути, але розуміє, що потім буде непереливки.

— Що вірно, то вірно, — згодився Хижняк, який щось обговорював із Дольним, коли підійшов ветеран районної медицини.

Існує принцип — двоє можуть стояти і говорити між собою довго. Інші вітатимуться, не затримуючись. Якщо ж спілкуються троє — четвертий зупиняється і приєднується до них автоматично. Людей на центральній розвилці побільшало.

— А ось і Пилипович, — промовив Іван Степанович. — Ходи сюди, розповісиш, як тебе допитували за вікна. Кажуть, це усіх чекає. В кайданки не брали?

— Ні, але дістали — мама рідна… — вітався з усіма по черзі сантехнік.

— Ну, розкажи-розкажи…

— А що розказувати? Слідак з області був. І ще якийсь. Лякали, скільки дають за неправдиві покази.

— І скільки?

— А я вже забув. Кажу їм — нічого не пам’ятаю. Мені що — я ж не записую, коли куди цвях забиваю. Прийшов додому, сотку «махнув», і з голови вилетіло. Але ви на мене не дивіться, докторам більше дають…

Колектив загиготів, знімаючи стрес.

— Ну то що казав? Навчи й нас.

— А де ваш тюремний жаргон, Пилиповичу? — жартував Хижняк. — Кажуть, півдня вас обробляли. Мали б уже навчитися.

— А наколок ще не маєш?

— Ось! Аякже ж…

Затерте татуювання «Марія», вочевидь ще з юнацьких років, спричинило новий вибух веселощів. Постать Рябоконя у незграбному халаті з обвислим задом одразу ж змінила напрям дискусії.

— Ну, кажуть, що через нього ці «віконні справи»…

— А чули нову фішку про Рябоконя? Оті есбеушники до завполіклінікою знаєте через що приходили? Бо він написав, що новий апарат УЗД вже продали «наліво». Приїхали, подивилися, номери звірили — усе на місці. Кажуть, чого ви цього дебіла терпите? Виженіть, бо вже набридло через нього їздити.

— Справді. Дограється наш Костогриз колись. Давно мав вигнати. Потім усі через його жалість лікті кусатимемо.

— А що, Володимире Васильовичу, — хтось спитав у психіатра Вересюка. — Ти як скажеш: може це яка патологія? Ну не має ж психічно здорова людина бути такою підлою!

Наче відчувши загальний настрій, Бурко відкрив пащу і, повернувши голову до місцевого антигероя, голосно загавкав. Відстань була великою, та Рябокінь здригнувся і зашпортався.

— Ну молодець, рудий… — засміявся Вересюк. — Не знаю. Він якось до мене не звертався. А до речі, анекдот новий про нашого Бурка чули? Мені учора розказали. Це ж на увесь Роздол фішка!

Народ збуджено загомонів.

— Зібрав якось Костогриз усіх на збори — лікарів, медсестер, санітарок — цілий колектив. Шофери, електрики — усі поприходили. Навіть рудий Бурко прийшов і голову у двері встромив — послухати, про що говоритимуть. Головний і каже — шановні колеги, біда прийшла. Медична реформа набрала розмаху — фінансування не дають, ліків, інструментів немає, хворих годувати нічим. Навіть вам на зарплату вже ні копійки не залишилось.

— І яка ж перспектива? — питає хтось із місця.

— А яка у нас може бути перспектива, — каже головний. — Он, у Бурка скоро всі смоктатимемо.

Народ загигикав, хоч і відчувалося, що це не кінець і найдотепніше попереду.

— Ну, послухали-послухали і розійшлися, — вів далі Вересюк. — Лікарі до Америки поїхали супермаркети прибирати, медсестри по італійських борделях, санітарки городів набрали… Пацієнти розбіглися, у корпусах порожньо. Тільки рудий Бурко як лежав, так і лежить біля приймального відділення. «А ти чого не йдеш?» — питають його. — «На перспективу чекаю…».

Усі так загиготіли, що аж луна пішла між стінами.

— Сумний це гумор, — зауважив нарешті Іван Степанович, протерши хусткою очі. — Усе життя пропрацював. Різне траплялося. Але уявити не міг, що з медициною отаке робитимуть. А це ж, так чи інакше, на людях відгукнеться.

— А коли тут хто про людей дбав? У нас від шевченківських часів або й раніше — ментальність відповідна існує. Хоч слова такого ще не знали, а вона вже була. Тепер кажуть — Сталін нам її насадив.

— Тим, що кажуть, головне на когось спихнути, — зітхнув Іван Степанович. — У наших генах вона. На жаль. І що старший стаєш, то більше це розумієш.

— Ось ваші основні апартаменти, — промовив завідувач, невизначено обвівши рукою кабінет. Гадаю, головний лікар вам пояснював нашу невеселу загалом ситуацію.

— Так, схожа на ту, що склалася у мене на попередньому місці, — посміхнувся Вадим. — У нас цілу міську лікарню закрили. Хворих розпихали по тих двох, що лишилися.

— А персонал? — з тривогою запитав Гайда.

— Хто куди, — знизав плечима Вадим, глянувши з цікавістю у вікно на групу працівників, яка зібралася на алейці, щось жваво обговорюючи. — Дехто залишився у реабілітаційному центрі, створеному на місці лікарні, дехто як я…

— Зрозуміло, — зітхнув завідувач. — І нас тим самим лякають. Проте, як буде насправді — хтозна. Якщо чесно — не можу цього уявити. Це ж не велике місто, де однаково, до якої міської лікарні хворого везти — три кілометра вправо чи два вліво. Тут до обласного центру усі шістдесят. А дороги які? Не вірю, що у когось рука підніметься. Це ж люди реально помиратимуть від несвоєчасного надання допомоги. Хоча, у нас все може бути. Не знаю, скільки ми ще проіснуємо, але робота є. Я вже на пенсію зібрався. Остаточно вирішив — питання кількох місяців. І Костогриз про це знає. Стримувало, що лишається тільки двоє молодих хірургів, ще доволі зелених. Намагаюся підтягнути їх. То ж, гадаю, в операційній ми вас також побачимо. Графік чергувань до кінця місяця вже складено, але, якщо бажаєте, своє завтрашнє можу вам віддати. Втягуйтеся.

— Буду вдячний, — посміхнувся Вадим, оглядаючи хірургічний кабінет поліклініки, у такому самому він працював ще на початках своєї діяльності.

Усе тут було, як і належить — чисто, охайно. На стерилізаційній шафі лежала купа косметичних проспектів від «Ейвон», а у кутку стояли три відра, підписаних «Для перев’язочної», «Для підвіконь», «Для кабінету». У кожному з них з одного й того самого боку через край звішувалася ганчірка, на якій нитками пришито саморобний ярлик з тканини, на якому ручкою щось було написано. Ці ярлики висіли в абсолютно однаковому положенні й на однаковій висоті від підлоги. Нахилившись, Вадим прочитав: «Ганчірка для перев’язочної», «Ганчірка для підвіконь» та «Ганчірка для кабінету» — усе відповідно, як на відрах.

— А на рахунок місцевої специфіки — тут краще за Лілю ніхто не просвітить. — Гайда рушив до дверей, — дівка кручена, але з головою.

Вона ж мало й не збила завідувача, зіткнувшись із ним на порозі.

— Заб’єш старого!

— Та який же ви старий?

Гайда лиш похитав головою.

— А вас, Вадиме Борисовичу, з першим пацієнтом. На жаль, пацієнткою.

— Чому на жаль? — не зрозумів Лужний.

— А у нас кажуть — першим мужик має бути, — пояснила медсестра. — Та й дама… Самі побачите. Якась алкоголічка.

— Ну, ми не приватна клініка, — зітхнув лікар, — кличте.

Жінка, що увійшла, не була старою, проте подертий несвіжий одяг, недоглянуте волосся та мішки під очима створювали неприємне враження.

— Живіт кілька днів поболює, — промовила вона з порога.

— Будь-ласка, отут лягайте, показуйте, — запропонував Вадим. — А де ваша картка?

— А я не місцева, — відповіла жінка. — Не маю.

Він відіслав Лілю заводити картку, а сам оглядав пацієнтку.

— У мене це… з грошима трохи напряжно, — промовила вона. — А скільки вам треба заплатити?

— Поки що ніде не написано, скільки, — віджартувався Вадим. — Міністр ще прейскурант не затвердив. Ось тут болить?

— Так.

— Алкоголь вживаєте?

— Буває.

— Десь працюєте?

— Зараз ніде. Але можу заплатити, якщо треба. Скажіть, скільки?

— Нічого серйозного, на перший погляд, — відповів лікар. — Зробимо аналізи, УЗД, до завтра но-шпу поп’єте і прийдете з результатом.

Розминувшись з неприємною пацієнткою, Ліля поклала картку на стіл:

— Взагалі-то, лікарю, у нас хворі самі ходять по картки.

— Я так і зрозумів, — засміявся Вадим. — А ще зрозумів, що медсестри виконують прохання лікарів, навіть якщо не зовсім згідні.

— Ну, не усі, звичайно, — засміялася вона, — і далеко не всіх лікарів. Тільки тих, кого поважають. Хай йому грець — це ж треба, щоб з таких пацієнтів починати!

— Що поробиш — неприємного у нашій роботі не бракує, — знизав плечима Вадим. — Кому не подобається — може їхати до Америки.

— Чому саме до Америки? — не зрозуміла медсестра.

— Так, до слова. Там, де я працював, багато за останній час виїхало. А у вас?

— Наші більше до європейських країн втікають. Італія, Португалія. Я й сама не раз думала.

— Ну, вам ніяк не можна, — серйозно зауважив Лужний. — Вас одразу схоплять і у сексуальне рабство!

— Що?! — скинулася вона. — А тут не рабство?! За ці копійки, ще й кожен день тебе і у хвіст і в гриву! І лякають день і ніч, що позакривають скоро усе. Та хай би швидше позакривали. Хай би ця країна вже розвалилася нарешті, та порозлазилися б по світі десь межи люди, бо сил немає на те дивитися!

— Ну, не так уже все й похмуро, — засміявся Вадим. — Наші, хто туди поїхав, кажуть, там своїх проблем до біса. А з ваших працівників до Штатів узагалі ніхто не їздив?

— Чого ж… Труш, наприклад. «Вась-Вась». Це інженер по ТБ. Він їздив нещодавно, але невдало. Назад повернувся.

— Чому? — пожвавився Вадим.

— Кажуть, щось не склалося у нього.

— Як не склалося? — вчепився лікар. — Це ж купа грошей на вітер! І що — усе пропало?

— Не знаю, — звела очі до неба вона. — Вадиме Борисовичу, — навколо стільки цікавих чоловіків, а ви хочете, щоб я Трушем переймалася!

— Гаразд, переконали, — згодився Вадим, знову оглядаючи кабінет. — А поясни-но мені, дівчино, що оце за диво?

— Як — що? — здивувалася вона. — За інструкцією у хірургічному підрозділі для прибирання кожен бокс має свою ганчірку і своє відро. Тим, що для перев’язочної, наприклад, кабінет вже не миється. Хіба у вас не так було?

— Це я знаю, — посміхнувся Вадим. — А підписувати ганчір’я навіщо — у тебе що, склероз?

— А це не для мене, — єхидно посміхнулася медсестра. — Для перевірок. Так вимагають. Приїдуть, а якщо ганчір’я не підписане, вже чіпляються. Хіба ж не ясно?

— Інше не зрозуміло, — не заспокоювався Лужний. — Якщо взяти і помити зараз цією ганчіркою підлогу, то напис на ярлику зітреться — ти ж його ручкою писала. Та й сам ярлик з якоїсь серветки зроблений — узагалі розлізеться.

— Та хто ж нею митиме? — остовпіла Ліля. — Мити — он, у кладовці заховане. А це виключно для комісій. Бачите, які відра блискучі? Приїдуть, подивляться — кожна шмата підписана, отже усе гаразд. Ви що, з Америки приїхали?

— Уяви собі, з неї. А таких думок, як у мене, у них що — не виникає? — здивувався Лужний. — Вони не розуміють, що якби оцим насправді користуватися, то щораз наново пришивати і підписувати доведеться, а оскільки миють тричі на день, це лише «виставка».

— Вадиме Борисовичу… — закотила очі медсестра. — Добре, що такі як ви не йдуть у чиновники. Ми б з вами точно загнулися. А з тими ще якось можна жити. Та ж ціла країна за принципами нашої перев’язочної живе, а ви, такий досвідчений доктор, дивуєтесь. Сподіваюся, не змусите санітарку щораз цими ганчірками підлогу мити, а мене — пришивати?

— Не бійся, не змушу… — скрушно похитав головою Вадим.

Пригладивши рукою волосся, Ігор взявся за клямку дверей кабінету заступниці головного лікаря. Післяобідній час налаштовував на перспективу вирішення питань «малою кров’ю». До обіду та, кого усі позаочі називали Горгоною, мала б свою енергію вже витратити, насварити тих, кого належить, випити кави і заспокоїтись. Тричі постукавши, він переступив поріг.

Полянська справді перебувала у доброму гуморі, п’ючи каву з якоюсь дівчиною.

— Пробачте, якщо невчасно, — промовив Цекало. — Я лиш приніс папери.

Він поклав їх на край столу, а сам рушив до виходу.

— Заходьте-заходьте, Ігоре Миколайовичу. Ми з донькою саме каву п’ємо. Це Оленка. А це Ігор Миколайович, хірург. Оленка перший курс закінчує, хоче до нас на практику.

Дівчина ніяково підвелася, наміряючись простягнути руку, та слова лікаря змусили її вчасно стриматися.

— Дякую, Інно Сергіївно, але мабуть я не маю достатньо заслуг, аби знайомитися з вашою донькою. Пробачте ще раз.

— Та годі вам! — засміялася Полянська. — Не лякайте мені дівчинку. Ігор Миколайович так жартує. Сідайте з нами.

— Ні, що ви. На це я тим паче не заслуговую.

Рука його рішуче обхопила клямку.

— Ну, хоч цукерок візьміть! Стійте ж! А що це ви принесли?

— Звіт, — знизав плечима Цекало. — Квартальний. Тепер вже з реальними цифрами. Усе по документації вирахувано. Замість того, що «зі стелі».

— А… хіба я казала? — здивувалася Полянська.

— Та ні. Ви просто через нього звинуватили мене у непорядності. Хоч для вас не має особливого значення, зняті цифри «зі стелі», чи я втратив чотири години, перебираючи картки. Пробачте.

— Бачила, яка у нас молодь? — обурено похитала головою Полянська, коли двері за ним зачинилися. — Гонор зашкалює…

— А мені здається, це відчуття власної гідності, — невпевнено промовила дівчина.

У кабінеті не було нікого, і Вадим міг вільно говорити по телефону.

— Олено Валеріївно, я, напевно, вам вже набрид.

— Та ні, що там у вас?

— Олено Валеріївно, дорогенька, а може щось іще можна придумати, щоб якось просунути справу? Лікарня велика. Ну, хоч якось звузити коло пошуків…

— Вадиме Борисовичу, справа в тім, що можливості обладнання, на якому я працюю, обмежені. Можу лише підтвердити, що об’єкт ваших пошуків ще там. Дуже близько біля вас. Та й взагалі… Я вже казала, те, що ми робимо, незаконно. Я не можу займатися цим на очах у всіх. Ну, ви повинні розуміти!

— Розумію, — зітхнув Вадим. — Шкода. Все рівно, дуже дякую.

Та сама алкоголічка увійшла до кабінету слідом за медсестрою.

— Будь ласка, лікарю. Ось аналізи. Ось УЗД. Вона тут заблукала і якби не я, то на станцію переливання зайшла б.

— Прекрасно, — бурмотів Лужний, продивляючись результати. — І ще, про всяк випадок, ЕКГ. На тому кінці коридора. Тут уже не заблукаєте.

— Як я таких не терплю… — похитала головою Ліля.

— Ви знаєте… ось таких, — він зробив наголос, — і я не виношу. Ще більше аніж ви.

— То відправте її до терапевтів! — запропонувала медсестра. — Самі ж казали, що «наших» болячок немає.

— Відправимо, — пообіцяв Вадим. — Та біс із нею. Краще подивися, яку я з інтернету заставку скачав. Як тобі?

Побачивши картинку на екрані його мобільного, медсестра аж заплескала у долоні.

— І я таку хочу! Боже, яке диво!

— Давай свій телефон, перекину. А ти будь неподалік неї, коли їй кардіограму робитимуть. Тільки щоб вона не бачила. Потім поясню для чого.

Щойно медсестра вийшла, він схопив її телефон і відкрив перелік номерів. На букву «Ж» не знайшлося нічого. Тоді, перемкнувшись на «дзвінки», Вадим перегортав увесь список. Знову немає. Встиг якраз до її появи. Телефон Лілі не містив номера Жанни. Це виявилося б надто просто, а відчуття, що швидке вирішення проблем йому не світить, міцнішало з кожною годиною.

— Знаєш, Василю, мені лише твоїх проблем зараз бракує, — відмахувався головний, прочиняючи двері зі свого кабінету до приймальні. — Попри Замригу, попри «віконні» проблеми, попри медичну реформу, хай їй грець! Валю, когось із хірургів запроси мені сюди. Кого знайдеш. І ти, Василю Васильовичу, мені мізків не полощи. Я тебе попереджав. У нас із тобою джентльменська угода була, а тепер ти, як маленький, маму використовуєш.

— Григорію Віталійовичу, я ж серйозно! — доводив Труш. — Чим хочете присягнуся!

— Ой, Васю… — скривився Костогриз, — якби я знав тебе перший день…

— Та хіба ж материним здоров’ям жартують?

Увійшовши, Вадим запитально подивився на них.

— О, Вадиме Борисовичу! — зрадів головний. — Це наш інженер Труш Василь Васильович. Колишній, щоправда. Я вас прошу поїхати з ним і оглянути його маму, яка з його слів тяжко хвора. А про результати огляду доповісти мені особисто.

— Щойно до відділення якогось психа привезли — вени собі перетяв, — не згодився Вадим, — а наші усі в операційній. То ж мушу спочатку…

— Гаразд, — зрозумів головний. — Розбирайтеся з психом, а Труш зачекає.

Вийшовши, Вадим затримався біля дверей, користуючись відсутністю секретарки.

— Ось так, шановний, — не міг заспокоїтися Костогриз. — А парити мізки я також умію. Якщо вже хто до Америки намилився — однаково поїде. Не вийшло учора — вийде за місяць. А мені постійні кадри потрібні, з яких потім спитати можна.

Вислизнувши з приймальні, Вадим швидко рушив до відділення. Сама доля дарувала йому цього Труша. У грудях замлоїло від передчуття наближення до таємниць своїх негараздів.

В ординаторській реанімаційного відділення за кавою відбувалася конструктивна розмова.

— Звісно, усе це неофіційно, не під протокол, проте від того, що ми з’ясуємо, напряму залежатимуть результати.

— Я вам чесно скажу, — доводив Дольний, — цілковито вибитий з колії. Якесь суцільне невезіння. Тепер цап-відбувайло по повній програмі.

— Давайте не погіршувати передчасно ситуацію, — запропонував Валігура. — Ще раз спробуйте згадати, чи не здалося бодай щось вам дивним.

— Та ні. Те, що чиновники, незалежно від рангу, звикли, щойно хапнуть їх за задницю, одразу по шпиталях ховатися, — давно вже нікому не дивно.

— А поведінка? — не вгавав слідчий, — може наляканий був, може ще щось?

— Можливо, — згодився лікар. — Почувався не в своїй тарілці, безперечно. Хотів, аби швидше дали йому спокій.

— Анатолію Петровичу, побалакайте ще раз із дівчатами своїми, — порадив Валігура. — Так, по-простому. Може, знають щось та не кажуть. Може, хоч уривки тієї телефонної розмови чули. Це ж у ваших інтересах.

— Давно б сказали, — похитав головою Дольний. — Щось бубонів і все. А потім захропів. Я вже тепер сам думаю — хтось його так налякав, що дуже гостро усе це сталося. Обширний інфаркт, одразу гостра недостатність кровообігу, набряк легень… От і захрипів. А дівки подумали — заснув.

На порозі з’явилася Оксана з тарілкою з печивом та фруктами.

— Пригощайтеся, — запросив Дольний. — Знаєте, мене інше дивує. Міг би просто прийти і поскаржитися на серце. І лягти до нас у відділення без домовленості з головлікарем, не обіцяючи ні коштів, ні ремонтів. Не розумію — навіщо було розповідати про те, що він має проблеми, зайвим свідкам? Адже будь-хто за наших порядків може на кілька днів у лікарні сховатися. Ну, не Америка у нас, не маємо ані технічної, ані юридичної можливості сказати симулянтові в очі — ти симулянт. То чому Замрига не вчинив так? Голова міськради! Та його б тут місяць тримали і в очі зазирали. Чому поставив себе у невигідне становище, повідомивши про якісь неприємності?

— А ви як гадаєте, чому? — насторожено запитав слідчий.

— Не знаю, — лікар похитав головою. — Ну, є люди, які панічно бояться не те що ін’єкцій, а просто будь-яких обстежень. Може через це?

— Все можливо, — погодився Валігура. — Та, на жаль, ми про це не дізнаємося. Принаймні, від нього.

Вийшовши з перев’язочної, замість Труша Вадим побачив незнайомого лікаря, який травив байки на посту з медсестрами і, уздрівши його, простяг руку:

— Вересюк. Володимир Васильович. Це я до того, що уперше стикаємось. Мій клієнт. Сильно?

— Дуже приємно. Лужний, Вадим. Не те щоб сильно, але завзято. Під сотню швів. Взяв лезо і почав по собі писати.

— Четвертий раз, — додав Вересюк. — Та, власне, ви бачили на ньому. Але завжди так, щоб не дай Боже, на смерть не зарізатись. Знає свою справу. Він зараз у якому стані? До диспансеру можна відправляти?

— Гадаю, можна. Рани справді не глибокі, крововтрата мінімальна. Усе зашито. А от душевний стан — це жах.

— Тепер головне — зняти загострення, — погодився Вересюк. — Іду домовлятися за машину. Якщо не погордуєте занести мені виписку, пригощу кавою.

Хвилин за десять Вадим вже заходив до кабінету номер 13.

— Слава Богу, поїхав, — зітхнув новий колега. — І так постійно. Ще Фабіровський з ним мучився.

— Фабіровський — це хто? — не зрозумів гість.

— О-о… — розплився у щирій посмішці Вересюк, — скажу так, щоб краще зрозуміли. Увесь цей шпиталь на сорок дев’ять відсотків це — Фабіровський. І лише на два відсотки — усі ми. Легендарна особа. Мій попередник. Психіатр з великої літери, ще старої закваски.

— На пенсії?

— Помер, — похитав головою Вересюк. — Протягом останніх років пив безбожно, не просихав. Сидів ще за Сталіна.

— Репресований?

— Ну, не зовсім, — господар витяг чашки і налив каву. — Політика та ідеологія ніколи його не турбували. Інші мав заскоки. Бери цукерки, пригощайся. Власне, якщо цікавить, можу дати книжечку, але з поверненням. Їх ще кілька лишилося. Цю мару він ініціював. За щось подібне, гадаю, свого часу і до «батька народів» у немилість впав.

Витягши зі столу стару затерту книжку хтозна якого року видання, Вересюк простяг йому. Вадим здивовано на неї подивився.

— Знаєш, дивно, але останнім часом мені дають читати виключно такі книжки. «Привиди безіменного замку». Гадав, детектив. Я їх люблю страшенно. А виявилася якась маячня божевільного… До речі, а ще сорок дев’ять відсотків — це що?

— А от це і є те, що ти маячнею назвав, — багатозначно посміхнувся Вересюк. — У нас тут скарбами та привидами багато хто переймається. Ти ще не обдивився, не знаєш. Лікарня розміщується у старих будівлях монастиря. Зверни увагу — багато що старовину нагадує. Стіни криві, стелі високі, підвали — взагалі мовчу. А раніше усе це мало зовсім інший вигляд. Монастир заклали у хтозна-якім столітті лицарі-нормани, збираючись у хрестовий похід. Гійом де Шалон, наближений магістра, вважається його засновником. Принаймні, так пишуть. А потім кого тільки не було — і угорці, і Наполеон, і радянська влада… До речі, відомі люди бували! Наприклад, французький хірург Ларрей. Особистий лікар Наполеона. Чув, напевно?

— Звісно, навіть симптом Ларрея у клінічній медицині існує. Не пам’ятаю, що він означає.

— Ну ось. А за часів панування Польщі тут було створено притулок, де лікували. Спочатку ченці, як уміли, потім магнати Потоцькі облаштували лікарню для бідних. А після революції ченців розігнали і всі приміщення віддали під лікарню. Ось така історія. І хай би хто тут у різні часи ошивався — усі завжди скарби шукали. Ті, що від хрестоносців мали залишитись. І досі шукають. За стільки століть усе не один раз перекопано. Дотепер повно навіжених. Ось — яскравий приклад. Розумний і поважний чоловік був, а переймався цим по-серйозному.

— А насправді, отже, нічого немає, — уточнив Лужний.

— А де йому взятися? Каменя на камені вже не залишилося у тому вигляді, як хрестоносці поклали. Німці під час окупації тут теж розкопки вели! А потім усіх, хто працював, розстріляли. А головний закон людської натури який? У казку вірити, у бажане. Це я тобі як фахівець кажу. Ось — не вірить людина у казки і чим закінчує? Вени собі ріже, ти щойно бачив. Це патологія. А нормальний повинен вірити. От вони й вірять.

— Цікаво, — згодився Вадим. — А ти, отже, не віриш…

— А я, — Вересюк хитро помахав пальцем, — інша категорія. Психіатр. А нормальний психіатр завжди схиблений на свій копил.

— Прикольна теорія, — посміхнувся Вадим. — Стоп, чого це я такий тормознутий? Який тираж книжки?

— Не знаю, — розгубився Вересюк. — Не цікавився. Тут у столі після його смерті з десяток лишилося. Спадок, блін… Я взагалі дивуюся, що за тих часів таке видали. А до чого це ти?

— До того, що книжка рідкісна, а мені пропонують її удруге за тиждень.

— А перший раз де? — поцікавився Вересюк.

— У Нью-Йорку.

— Де?!

— В Америці. У Штатах.

— Ні фіга собі. А як ти там опинився?

— Довга історія, — ухилився Лужний. — А прізвище Стихар тобі нічого не говорить? Олег Стихар.

— Ще б пак, — вигукнув господар кабінету з нещасливим номером, — це окуліст наш. Колишній. Якраз туди і втік. Назовсім. І це ж треба, щоб ви там здибались? Ото вже тісний світ…

— Не втік, — похмуро зауважив Вадим. — Скоро повернеться. А може вже тут.

Ключ прокрутився у замку і Костогриз переступив поріг власної хати. Було чути як десь у кімнаті працює телевізор, а дружина розмовляє по телефону. Скинувши черевики та куртку, він посунув на кухню. Розмова зі слідчим, яка відбулася півгодини тому, досі не виходила з голови.

— Гадаю, вам належить зайняти вичікувальну позицію, — стояв на своєму Валігура. — Зараз усе залежить від того, чию сторону триматиме ваше управління. Якщо не стане на бік родичів померлого, то можна далі шукати зачіпки.

— А якщо стане? Померлий не будь-хто…

— Тоді єдиний вихід той, що ви пропонуєте. І тоді ви більше не головний лікар.

— А що з тим нічним дзвінком?

— Абонент не з числа контрактних, отже імені його довідатись не можемо. Але перебуває в даний час у місті. Це все, що нам вдалося встановити. Я не можу отримати санкцію від прокурора для визначення його через мобільного оператора. От якщо вам доведеться заявити, що укривали Замригу від неприємностей, то ця версія буде прийнята слідством і прокурор дасть санкцію. А тим часом…

— А тим часом я місця собі не знаходжу. І що ви порадите робити?

Саме цієї миті у кишені слідчого озвався мобільний. За скупими репліками вдалося зрозуміти лиш одне — щось сталося, причому екстраординарне. Розмова не була довгою, а ховаючи телефон, Валігура вже на ходу повернувся до нього:

— Григорію Віталійовичу! Пораджу поки що лише таке: йдіть на обід і пообідайте по-людськи. І сто грам випийте. Обов’язково. А там, дасть Бог, щось зрушиться на краще. Не хочу казати наперед, доки сам не переконаюсь, але схоже, у справі Замриги відкриваються нові факти і назрівають зміни.

Малі влетіли до кухні, наче вихор.

— Дідо! Дідо прийшов!

— Рано ти сьогодні, — зауважила онука. — Повітряних кульок не купив?

— Бачу, що рано, — невдоволено буркотнув собі під ніс головлікар, дивлячись на плиту. — Їсти ще немає. Напевно, бабуся дуже зайнята?

— Телевізор дивиться, — доповів менший. — І по телефону розмовляє.

Діти побігли назад, а Костогриз таки знайшов те, що хотів. На підвіконні за фіранкою на дощечці лежали зліплені пельмені.

— Дивитися телевізор — дуже поважне заняття… Але пельмені все-таки зліпила… криві, щоправда, напевно, одним оком серіал дивилася.

Кинувши їх до каструлі з окропом, він витяг з холодильника почату пляшку горілки і зачинився у ванній подалі від жінчиних очей.

Коли Вадим повернувся до кабінету, на Ліліному місці сидів її син Сергійко.

— О, ти знову тут? — здивувався лікар. — Що сталося?

— Нічого важливого, — ображено відповів той. — А де мама?

— Хлорку пішла отримувати. А що ти хотів?

— Морозива.

— На, піди купи собі, — Вадим простяг йому гроші. — А заразом пограйся у сищика. Бачиш, жінка біля входу?

— Еге, ви її лікуєте, — відповів кмітливий малий.

— Ото глянь, куди вона піде.

— А навіщо вам? — не зрозумів той.

— Вона режим порушує, — пояснив Лужний. — Пиво п’є і курить. Так мені здається. А каже, що ні.

— Зрозумів! — скочив на ноги Сергійко. — Ми з хлопцями її не загубимо!

Крики у будинку головного лікаря могли сягнути території шпиталю, хоч той і знаходився на великій відстані.

— Ні, ну це нахабство! — волав Костогриз. — Совість би мали! Я цілий день працюю, у мене там бозна що робиться, а вони вдома сидять, день і ніч біля «ящика», то ще й з-під носа пельмені поцупили! Ні, щоб приготувати, на стіл поставити…

На крик прибігла дружина. Увесь червоний, він стояв з ополоником над киплячою каструлею і марно намагався виловити звідти бодай один пельмень. Обличчя головлікаря мало обурений і водночас безпомічний вираз.

— Чого ти волаєш? Що сталося?

— Ну, вибач, що заважаю телевізор дивитися, — не міг заспокоїтися той. — Я вже не кажу, що на кухні порожньо. Один раз на обід вирвався! То однаково мали пельмені з рота видерти!

— Які пельмені? — не зрозуміла жінка.

— Звичайні, домашні, ліплені! Криві, наче п’яний наліпив! Як ще тобі пояснити? Та я вам останнє готовий віддати! Але сьогодні…

— Я взагалі не розумію, про що ти, — знизала плечима дружина. — Це, напевно, Мартуся для Віктора ліпила. Я навіть не знала. Може він і забрав. Вона ще не навчилася як слід, того й криві.

На сварку прибігли онуки.

— Ви не їли пельменів, які дід зварив?

— Ні, ми не знаємо.

— Домовий зжер. Швидко упорався, — продовжував під’юджувати Костогриз. — Хоч би кишкової непрохідності не було…

— Вікторе! Вітюшо! — жінка гукнула догори, — ти пельмені не брав?

— Ні, в інтернеті безвилазно! — почулося звідти.

— Ну ось. Ніхто не брав. Так, наче я за них розстріляти можу. Ну і біс із ними. Тепер вже навіть не у пельменях справа. У принципі!

Пройшовши у передпокій, Костогриз взув черевики.

— Та Господь із ними, Гришо. У мене борщ стоїть на балконі. Зараз розігрію! Куди ти?

— Та вже дякую, — він спересердя взявся за клямку. — Піду до ресторану. Там це зроблять скоріше.

Швидкою ходою, на яку тільки може бути здатний клишоногий ведмідь, Щерба увійшов до темної ординаторської і, долаючи залишки перерваного сну, намагався вдягнути халат на несвіжу розхристану сорочку.

— Доброї ночі, Андрію Івановичу, — Женя зазирнула з коридору. — «Швидка» привезла півгодини тому. Знімок у палаті біля хворої. Знеболююче я вколола.

— У якій палаті? — механічно запитав лікар, не обертаючись.

— У десятій.

— Переведіть до дванадцятої.

— Там функціонального ліжка немає, — завагалася Женя.

Крик лікаря змусив її здригнутися і втягнути голову у плечі:

— То переведіть разом із ліжком! Воно ж на коліщатах! Мені вас вчити?

— А чому ви кричите на мене? — голос її затремтів.

— А як бути, якщо ти не розумієш? Я казав тобі моїх пацієнтів до десятої не класти? Казав? Спокійно і ввічливо. То чого ти хочеш? Місця більше немає, чи що? Наче навмисно…

— Не навмисно, — схлипнула Женя. — Я може вас від комплексів хочу позбавити! А ви кричите…

— Що? — скривився Щерба. — Яких це комплексів?! Що ти верзеш?

— Таких! Я може чисто по дружбі…

— Ти ось що, дівчино, — несподівано заспокоївся той. — Позбавляти лікарів від комплексів — не твоя справа. Твоя — хворих приймати та уколи робити. То ж пацієнтку бігом у дванадцяту. Знімок також.

Ковтаючи сльози, вона пішла виконувати, а Щерба сів і витяг з кишені телефон. Зваживши на руці, набрав номер. Вислухавши гудки, поклав його назад, витяг зі столу фонендоскоп і вийшов. Усе життя, скільки себе пам’ятав, він завжди вірив у краще. Проте зараз чітко зрозумів — цей номер більше не обізветься.

Пиріжки у мисці на картатій скатертині пахли запаморочливо, проте на них ніхто не звертав уваги.

— А звузити коло, молоді люди, не виходить ніяк, — розвів руками Журбенко. — Останні дані про золоту карету Наполеона ось де. У цьому на даний час зійшлися майже всі історики. А ось тут частини його військ, що не змогли втекти, були остаточно розгромлені. І сам він повернувся до Франції без золотої карети. То ж, місце її можливого знаходження обмежується цією територією — частина Білорусі й ми.

— Нормально, — похитав головою Хижняк. — Кількасот тисяч квадратних кілометрів.

— Плюс казки про те, що вона мусить бути на дні не знати якого озера.

— Не в кілометрах справа, — вів своєї Журбенко, — а в тім, що така ймовірність попри все існує. Тим паче, Ларрей тут зупинявся, це факт. Не відомо, щоправда, з Валевською чи сам, із золотом чи без нього. Усе можливо. А тепер дивіться. Ось цю схему я склав виключно з власного уявлення, ну і за допомогою ваших вимірів, звичайно. Отут стерилізаційна, колишній медсклад ГО, він зараз порожній, їдальня… Усе у напівпідвальних приміщеннях. Є ще другий підвальний блок, розміщений поруч — масажний кабінет, ЛФК, аптека і знову та сама їдальня, яка входить і туди і сюди. Тільки у другому блоці дві центральних стіни між чотирма приміщеннями просто перехрещуються. А от у першому — інакше. Усі приміщення нижче рівня землі. І усі розташовані наче по периметру. А що посередині? Ну, порахуйте самі, якщо хочете. І я вам скажу — там або ґрунт, або порожнина. Якесь невеличке приміщення. Можливо, та сама потаємна капличка, про яку ходять легенди. Ну, цього вже на комп’ютері не перевіриш.

— Усе, — перезирнулися «козаки», — завтра отримуємо в Інесси візу на спортзал і — до роботи.

— Не знати ще, чи дасть, — несподівано засумнівався Цекало.

— Тільки я вас дуже прошу, — тон Журбенка набув суворості, — сверблячку у своїх задницях вгамуйте. Інакше будете бачити, що це погано скінчиться.

— А у нашій медицині взагалі скоро усе погано скінчиться, — махнув рукою Хижняк. — Коли набере обертів реформа… Не переймайтеся, метре. Під вашим керівництвом усе складеться якнайкраще.

Машину добряче підкидало на знищеній за зиму дорозі й розмова не надто вдавалася, адже водій насамперед намагався вберегти колеса.

— І що ви скажете, Вадиме Борисовичу? — почав Труш.

— Привозьте, будемо лікувати, — розвів той руками. — Усе, що в наших силах.

— Та я розумію, але питання в іншому, — намагався зазирнути в очі інженер, — Що головному скажете?

— А що тут казати? — не зрозумів Лужний. — Захворювання є, і не одне. Ваша мама — хронічна хвора. Усе це накопичувалося протягом років і не лікувалося.

— Ну то ви скажіть, що вона у тяжкому стані! — насідав Труш. — А я у боргу не лишуся.

— Як же я скажу? — засміявся Вадим. — Вона ж почувається цілком задовільно. І житиме ще довго, навіть якщо лікуватися не схоче. А у вас із головним якісь тертя і як лікар він цілком компетентний. Схоче — сам перевірить.

— Та немає ніякого тертя, — клявся Вас-Вась. — Просто впертий Костогриз. Як вже сказав що — потім назад ніяк. Синдром начальника. Знаєте, як було? Я у Штати намилився. Назовсім. Мама спочатку наче нічого, а щойно поїхав — панікувати почала. Саму, хвору покинув. У такому дусі. Що робити? Мама все-таки. Повернувся.

— Тобто, ви хочете сказати, — з явною недовірою перепитав Лужний, — що вже виїхали до Сполучених Штатів, а потім свідомо повернулися? І що вам ніде не обламалося, ніде не завернули?

— Саме так! — зрадів той. — А головний не вірить. — Вважає, що у мене там щось не склеїлося і я намагатимуся знов.

— Загалом, важко повірити. Ви ж знали, на що йдете. І маму надовго залишали. І грошей купу витратили. Я сам колись намагався, то ж розумію, — зауважив Вадим. — Дійсно, не схоже на правду.

— Вадиме Борисовичу, які витрати? — не зрозумів Труш, — У мене дядько рідний там! Від нього виклик був, реальний, не підроблений. Ну, півтори «штуки» на квитки туди й назад, не заперечую. Знову ж таки дядько майже усе заспонсорував. То ж витрат мінімум. Просто прикро, що вже настроївся — і знов у рідне болото.

— Тобто, ви хочете сказати, що з жодними підприємцями, які влаштовують еміграцію громадян, ви стосунків не мали, — думав про своє Вадим.

— Та кажу ж вам — дядько рідний… На біса мені якісь шахраї?

— Ну, гаразд, — наважився лікар. — Але послуга за послугу. Ви можете показати мені свій мобільний от просто зараз? І щоб я у ньому поколупався.

— Та які проблеми? Узагалі можу подарувати. Я звідти штук п’ять привіз.

Узявши телефон, Вадим проробляв з ним ті самі операції, що й з мобілкою своєї медсестри.

— А ви скажіть — що вас цікавить, — скрадливо шепотів Вась-Вась. — Може так підкажу?

— Ну якби не було дядька, до кого б звернулися? Яким би шляхом йшли?

— Навіть не знаю, — розгубився інженер. — Шукав би. Людей питав, які збираються туди. Або родичів тих, хто раніше встиг виїхати. Скільки того Нижнього? Усім все відомо. Он, Стихар наш поїхав. Напевно, у нього б також питав. А швидше за все, така ідея мені взагалі б на думку не спала, якби не дядько. На усе ж готове їхав! А з нуля — це наважитись потрібно. До речі, окуліста нашого, кажуть, «кинули» з поїздкою. І тепер головний його, як і мене, назад брати не хоче. То Стихар збирається приватну практику відкривати. Ось у цьому підвальчику, до речі.

Машина вже їхала по території. Телефон Вадима засигналив у кишені. Витягши його, лікар не схотів говорити у присутності Труша.

— Вадиме Борисовичу, ну ми зрозуміли одне одного?

— Так, не хвилюйтеся, — відповів той, прямуючи до підвалу, на який вказав інженер.

— Молоді люди, — пояснювала Полянська. — Все-таки це питання у компетенції головного лікаря. Я не маю права вирішувати.

— Та ж він давно згодився, — доводив Хижняк. — А у нас саме спонсор намалювався. Он — Ігор Миколайович підприємця оперував. Ви ж розумієте, як воно — піде і забуде про обіцянки. А зараз усе дає — і цемент, і шпаклівку. Момент сприятливий, не можна згаяти. А головний нікого не приймає, усіх до вас відправляє.

— Ото ж бо… — зітхнула Полянська. — А через що? Один вже дошукався спонсорів. Тепер замучимось по прокуратурах бігати. Ви ж знаєте про історію з вікнами?

— Чули, — закивали обоє. — Але це інша справа. Жодних документів, угод. Дає чоловік матеріали і все. А ми робимо своїми руками. У вільний від роботи час. Та ви подумайте, Інно Сергіївно, — повно ж молоді у шпиталі, багато хто схоче увечері здоров’я поправити.

— Та й для вас, — хитро посміхнувся Хижняк. — Гадаю, ці питання аж ніяк не на третьому плані. Фітнес також буде.

— Та ну вас! — замахала руками Полянська. — Вмієте підлизатися до жінки.

— Чого ж, — похмуро промовив Цекало. — Не тільки. Ще й про лікарню думаємо. У робочий час приміщення могло б працювати як кабінет лікувальної фізкультури. Що — погано?

Витягши телефон, вона набрала Костогриза.

— Григорію Віталійовичу, пробачте. То віддавати молоді колишній медсклад під спортзал? Ну, сіли на голову і все. Так. Зрозуміло. Все, працюйте, спортсмени. Але у неробочий час.

— Дякуємо! — розцвів Хижняк.

— А якби я конкретизувала головному, Ігоре Миколайовичу, хто саме просить приміщення, гадаю, він добре б іще подумав. То ж робіть висновки.

— Чого ж, можете передзвонити і конкретизувати, — в’їдливо зауважив Цекало.

Полянська лише охнула.

— Він жартує, Інно Сергіївно, — замахав руками Хижняк. — Пробачте! Усе, ми пішли. Дякуємо. На відкриття зі стрічкою та шампанським запросимо.

— Ідіть до біса, не діставайте…

— Дурний чи що? — штовхнув колегу Хижняк, щойно зачинив за собою двері. — Чого заводиш її? Нормальна ж баба!

«Більш аніж…» — глибоко зітхнув подумки той.

Іванов та Петров вийшли з приміщення Нижньороздольської районної прокуратури і закурили. Нижчий за чином Петров тримав під пахвою чорну шкіряну теку, де лежав один-єдиний папірець, отриманий від місцевого слідчого Валігури, що він його склав на їхню вимогу. Це був список хворих, що лікувалися у хірургічному відділенні Нижньороздольської районної лікарні у грудні та січні. Докуривши, обоє борців з корупцією сіли у «фольксваген» і рушили розбитою дорогою, завертаючи у бік села.

Насилу відшукавши потрібне подвір’я, вони попрямували до хатини, старанно переступаючи через баюри і затуляючи носи від запаху, який встигли призабути. Той, хто їх так цікавив, не мав змоги вийти надвір, тому довелося зайти до літньої кухні, де в баняку варилося для свиней, і запах від бараболяного лушпиння змішувався із запахом застояної сечі від дідових штанів.

— Зубик Степан Іванович? — старший витяг посвідчення. — Нам треба взяти у вас покази по справі номер чотириста п’ятдесят два дріб вісімнадцять. Ви перебували на лікуванні у хірургічному відділенні Нижньороздольської райлікарні у грудні минулого року?

— Може й був… — знизав плечима ще не дуже старий дід, набряклі ноги якого, наче колоди, лежали на ліжку.

— Тобто, ви не пам’ятаєте?

— Лежав узимі, — повторив той, — а коли — не згадаю.

— А ми точно знаємо, коли, — втрутився інший. — Ось, згідно цієї довідки вашої районної прокуратури ви перебували у відділенні з вісімнадцятого по тридцяте грудня. На самий Новий рік вас виписали.

— А чого прокуратура таку довідку дає? — здивувався чоловік. — Я що — вкрав там щось?

— Ні, ви не вкрали, — заспокоїв перший. — Але дехто — не виключено, і вам доведеться бути свідком. А неправдиві свідчення згідно статті…

— Так, — з’явилася позаду розбитна невістка старого. — Ви що, лякати його прийшли? Тут є кого лякати? Совість маєте?

— Нікого ми не лякаємо, жіночко, просто пояснюємо права та обов’язки громадян, — сказав той, хто був Івановим. — І нам треба з’ясувати, коли у лікарні міняли вікна — ще у грудні чи вже у січні.

— А нам не однаково? — завелася господиня. — Добре, що поміняли. Вони ж розсипалися. У чому річ?

— Проводиться слідство, — знову втрутився другий. — І ваш обов’язок дати правдиві свідчення. Ви ж відвідували свекра? От і згадайте, чи вже виймали старі вікна і ставили нові, чи може ще не почали.

— Ви знущаєтеся, шановні? Я таке маю пам’ятати? — обурилася жінка. — Цілими днями зранку до вечора кручуся, кінці з кінцями звести не можу. Власні проблеми у голові не вміщаються, а ви хочете, щоб я про чужі минулорічні пам’ятала? Дайте спокій! Ніде підписуватися не буду. А якби усі громадянський обов’язок виконували як належить, їх би ще двадцять років тому поміняли. Залиште нас, шановні, бо мені старого перестеляти треба.

Вояж тривав до самого обіду. Результати скрізь були однакові: побачивши посвідчення, люди насторожувалися, а почувши, про що йдеться, одразу посилалися на провали у пам’яті подалі від гріха. Підписати вдалося лише два протокола, в одному з яких авторство належало бабі Парані, яка згоджувалася взагалі з усім, а поставлена закарлючка мало скидалася на підпис.

— Другого такого самого вона точно не поставить, — зауважив молодший.

— Ховай поки що, — похмуро наказав старший.

З кожною годиною їхнє роздратування зростало, як і кількість багнюки у салоні автівки.

Двері, за якими мала невдовзі початися приватна практика окуліста, виявилися зачиненими. Вадим прислухався. Десь усередині щось загуло, затріщало, а потім почулися удари по каменю. Схоже, окуліст власними силами здійснював ремонт. Телефон знову нагадав про себе. Побачивши номер, Вадим сплюнув спересердя, проте таки натис кнопку відповіді.

— Слухаю.

— Привіт.

— І вам привіт. Хто це?

— Упс-с… — здавалося, на тому кінці відібрало мову. — Ти що, не пізнаєш? Алла.

— Ти б ще за десять років задзвонила, а потім дивувалася…

— Сподіваюся, я тебе ні від чого важливого не відірвала? — як ні в чому не бувало, запитала вона.

— Вже третій день телефонуєш, аби це з'ясувати? — не зрозумів Вадим.

— М-м… Не лише. Як твої справи?

— Нормально.

— І усе? — здивувалася вона. — Нічого не хочеш мені розповісти? Ну, гаразд. А мої як, також не спитаєш?

— Я і так знаю. Сьогодні була на дні народження. Або на роботі привід намалювався. Доза спиртного виявилася достатньою, щоб зателефонувати мені.

— Ну, звісно. Я ж лише як вип’ю, тебе згадую.

— Бачиш, усе з’ясували. То про що говорити?

— Ні, — зірвалася Алла, — це ти так думаєш! І постійно мене ображаєш.

— Ображаю? — здивувався Вадим. — Та я тебе взагалі не чіпав. Це ти дзвониш. Ну як же, за твоїм розкладом час вже зустрічатися, місяць минув. Пора. Тільки я за незрозумілими розкладами не живу і речі лише своїми іменами називаю. Інакше не вмію.

— Зрозуміло, — зітхнула вона. — Помінялася ситуація. Раніше ти за мною бігав, а тепер має бути навпаки. Так? Я хочу зустрітися. Ти можеш завтра?

— Ні.

— Не хочеш?

— Навіть якби й схотів, до завтра не встигну.

— Не зрозуміла, — здивувалася Алла, — тебе що, немає у місті? А де ти?

— Далеко. У чорта на задвірках. Навіть у Штатах вже встиг побувати. Напевно, якби помер, ти також не одразу б довідалася. У крайньому випадку, до того дня, поки тобі не припече. Як от сьогодні. Ми ж зустрічаємось лише тоді, коли це тобі потрібно.

— А якщо мені справді, як ти кажеш, припекло? — не здавалася вона.

— То вийди на вулицю, підморгни — одразу черга вишикується. Ще й вибір буде. Ти ж в нас модель. Ну, давай, удачі.

Та за якусь хвилину телефон наче сам попросився до рук. Відшукавши номер останнього виклику, Вадим надовго застиг на місці. Потім стер номер і сховав телефон. Бажання йти до підвалу, де мав працювати Стихар, розвіялось.

Гайда катастрофічно запізнювався. Квартальний звіт не складався так, як потрібно. Нова форма звіту була спущена згори у такому вигляді вперше. Хто і для чого таке вигадав, — можна було лише здогадуватись. Один з показників узагалі не вписувався у здоровий глузд. Гайда спробував спочатку так, як менше рахувати. Коли ж кінцеві цифри не зійшлися, спробував як довше. Однаково у кінці виходила нісенітниця. А звіт мав зійтися як по вертикалі, так і по горизонталі, наче кросворд.

— Ну що, Миколо Прокоповичу, може братимемо хворого до операційної? — заглянув Хижняк.

— Романе… — зосереджено промовив шеф, не піднімаючи голови. — А що твій друг Цекало робить?

— Історії пише, — відповів той.

— То бери його і оперуйте. У мене тут повний завал. А назавтра звіт має бути в управлінні.

Зрозумівши, що завідувач так і не відірветься від паперів, Хижняк обережно зачинив двері.

— Якщо треба буде — прийду поможу, — прозвучало навздогін.

Гайда потягнувся до телефона і подзвонив до головного хірурга обласного управління.

— Вітаю, Борисе Петровичу, прошу роз’яснення. У новій формі звіту тепер вимагається окремо рахувати хворих з травмами внутрішніх органів. Спочатку з легкими травмами, а потім з травмами окремих органів, так, ніби травми цих усіх органів не можуть бути легкими. Я і так, і сяк підраховував — дурня якась виходить.

— Зараз сяду, покумекаю, — відповів обласний. — Ще руки не дійшли. Двоє завідувачів вже телефонували, ви не перший. Наверху чиїйсь «дитині», як годиться, дисертацію по травмах роблять, от і ввели у звіт нові таблиці. Ви ж знаєте, як воно у нас буває.

— Зрозуміло, — пробурмотів Гайда, вдягаючи маску.

Хворий у Хижняка був складний, тому не завадило б зазирнути до операційної й допомогти бодай порадою. Та до оперблоку дійти не вдалося. У дверях на вході тупцювали двоє незнайомців. Третього, що з’явився позад них, завідувач колись бачив у районній прокуратурі. «Далі за Огура діставатимуть», — майнула думка.

— Доброго дня, Миколо Прокоповичу, — привітався один, простягаючи посвідчення. — Рейд проводимо.

— Який іще рейд? — не зрозумів Гайда.

— Ви знаєте про нещодавно прийнятий закон щодо заборони реклами виробників фармацевтичних препаратів у державних лікувальних закладах?

— Щось таке чув, — знизав плечима завідувач. — А нам що до цього? Ми нікого не рекламуємо. Я, принаймні, так точно.

— А це що? — хитро посміхаючись, один вказав пальцем на ручку, яка стирчала з верхньої кишені халата.

— Ручка, — не зрозумів лікар. — ви що, не користуєтесь? Лікар без ручки — порожнє місце.

— Розумію, — кивнув головою той, — такий інструмент потрібно мати, але при цьому заборонено рекламувати продукцію будь-яких виробників. А у вас…

— «Ревмоксикам», — прочитав Гайда слово, написане на ручці.

— От бачите? Рекламуєте продукцію. Ми мусимо акт складати.

— Через ручку?! А чим я маю писати? — почав заводитися шеф. — Мені не однаково? Прийшли представники, подарували, я пишу.

— А не можна, — розвів руками інший гість. — А піжама?

— Що — піжама? — не зрозумів Гайда.

— Ну ось, на кишені «Абріл» вишито. Також назва фірми. У вас півлікарні у таке вдягнуто.

— А в чому ж працювати?! — не зрозумів Гайда. — Добре, що дарують. Я ще можу, а медсестра за свою зарплату хіба зможе робочий одяг собі купляти?

— Ходіть на здоров’я, — розвів руками третій, але цього слова тут бути не повинно. Порушення закону.

— Та куди ж його діти?

— Не знаю, — здивувався перший. — Кишеню відпороти, фарбою замалювати…

— Я що — не маю чим зайнятися? — не міг заспокоїтися Гайда.

У кабінеті ситуація взагалі виглядала катастрофічно. З десяток ручок від різних фірм, що одразу впдали в очі, виявилися найменшим криміналом. Біля рукомойника висів рушник з вишитим «спазмалгіном», запасний халат з «клексаном», на столі стандартний папір з вибитим у кутику «лефлоцином», а тека, у якій лежав недописаний звіт, геть уся складалася з візерунків, утворених «фраксипарином».

— Що, зразу у кайданки? — не приховуючи уїдливості, жовчно пожартував Гайда.

— Та як… вас? — розплився в посмішці той, хто вочевидь організовував рейд. — А хто ж нас тоді рятуватиме? Миколо Прокоповичу, протокол ми мусимо скласти. За тиждень у нас із Києва перевірка. Ото ходитимуть і дивитимуться те, що й ми зараз. І якщо вже вони знайдуть — не ображайтеся. А матеріали сьогоднішні нам виключно для страховки. На випадок, якщо упродовж тижня ви оце все не ліквідуєте.

Сфотографувавши кричущі порушення з різного ракурсу, усі троє потисли йому руки і рушили далі дбати про законність у країні суцільного абсурду.

Заведений до краю, завідувач думав лиш про те, щоб хлопцям в операційній не перепало від нього, адже в такому стані важко стримувати своє роздратування. Та цього разу доля уберегла колег від неправедного гніву завідувача, бо пролунав зворотній дзвінок від обласного хірурга.

— Слухаю, Борисе Петровичу, — зітхнув Гайда.

— Отже слухайте, я розібрався. Заступник міністра у нас новий, і оту дисертацію пише, виявляється, його дитина. Але він української мови не знає і всі документи на російській складає. А перекладають вже — кому випаде. Тож потрапило, напевно, до малограмотної секретарки, бо в оригіналі вимагалося звітувати про «травми льогкіх», а отже, повинно бути «легенів». Ну, а в неї вийшло «легкі».

— Шляк би їх трафив… — вилаявся завідувач. — От завжди мене цікавило, чому явище безголовості яскравіше виражене «нагорі», ніж «унизу». Ну повинно ж навпаки бути!

— Багато що повинно, — згодився обласний. — Та вам гріх жалітися, бо ви ще звіту не склали. А от дев’ять районів уже здали. І що ви думаєте — сходиться усе до одиниці, навіть із цією нісенітницею. От же ж уміють наші хірурги дані підганяти! Ну, тепер наново перероблятимуть.

Слова тут були зайві.

— Ну, ось, дожилися… — похитала головою Ліля. — Уявіть собі, — ви вже для нього «дядько Вадим». І навіть якісь секрети має. Ото відколи ви до Труша поїхали, сидить і чекає. А ви знаєте, до речі, що у нас робиться? Рябоконя хтось отоварив — місця живого немає. Півморди запухло. Таки увірвався комусь терпець.

— Хто такий Рябокінь? — не зрозумів Лужний, — і за що його товкти? Я ж не в курсі ще.

— О-о… — здивувалася медсестра. — Є у нас такий. Півставки в архіві має і половина на «швидкій». Підлота найвищого гатунку. Лікар ніякий, зате проліз у депутати райради від якоїсь там партії. Крикун, одне слово. Пише на всіх і вся — до будь-яких інстанцій. Хоче керувати. Вже і на завполіклінікою мітив, і на заступника головного. Тепер головним замислив стати. Часи непевні — все можливо. Скільки знаю його — стільки бруд на усіх підряд лиє.

— Ну, такі скрізь є, — похитав головою Вадим. — У сім'ї, як то кажуть, не без виродка.

— Наш усім решті дасть фори, — безапеляційно заявила Ліля. — Ви за вікна чули? Це ж з його подачі. Він перший почав писати. Ні, ви уявіть — ти працюєш у лікарні, тобі самому по крижах тягне, твої ж хворі страждають… І ця наволоч однаково бере і пише до фінвідділу, до прокуратури, що керівництво лікарні нагріло руки на вікнах! Та нехай би десять разів нагріло — ніхто ж тобі цього не зробить, як сам не зумієш. А воно отаке…

Далі медсестра не знайшла слів.

— Цінний екземпляр, — згодився Вадим. — І кажеш, сильно відлупашили?

— Конкретно, — радісно повідомила вона. — Рябокінь до Щерби навіть ходив обстежуватися. Казав, з драбини впав і забився. Але ж видно, що побили. А Щерба знаєте що зробив? До обласної лікарні направив. Сказав, що травми надто серйозні і сам не наважується. Нехай тепер поїздить і по чергах потовчеться.

— Нехай, — згодився Вадим. — Придурків треба вчити, хоч іноді. От тільки…

— Що? — не зрозуміла Ліля.

— Тільки якщо усе справді так, як ти розповідаєш, то логічно думати, що все-таки Рябокінь ваш дійсно впав із драбини.

— Чому? — викотила очі медсестра.

— Тому що за логікою «правдоборця», він обов'язково спробував би використати цей випадок в своїх інтересах. Розумієш? Такому раз в око дати — потім матимеш клопіт. Він з одним синцем півроку по шпиталях товктиметься і заяви писатиме, що за праве діло його скалічили. Отже, швидше за все, таки впав з драбини, ще й при свідках. Або… якщо справді товкли, то не так просто.

— Дійсно… — здивувалася медсестра. — А вам би, доктор, у слідчих органах працювати. Не пробували?

— Ні, — засміявся Вадим. — Не вийде. Я добрий. Та й не фахівець. Просто детективи люблю читати. А знання й у повсякденному житті не завадять. От як зараз. То що там, Сергійку?

— Ми усе чітко зробили, — насилу дочекався своєї черги малий. — Спочатку вона пішла ніби до нашої школи, потім повернула до організації, де електрика всяка… А далі сіла до машини! «Шевроле»! А потім поїхала. Сама!

— Не зрозуміла, кого це ви тут вистежуєте? — запитала Ліля.

— Твою «улюблену» пацієнтку.

— Що? — скривилася медсестра. — Ту алкоголічку? Що це ти навигадував, сину? Не слухайте його.

— Нічого я не вигадував! — образився хлопчик. — А ще ви правильно казали — режим порушує. Пива не пила, але курила у машині. Довгі цигарки такі. І по мобільному розмовляла!

— Дякую, — пожвавився Вадим. — Ось так, дівчино. Казав я, що таких не переношу!

— Що це означає? — не зрозуміла медсестра.

— Побачиш, — упевнено пообіцяв Вадим, — коли вона прийде знову. У вашій глибинці таке не часто буває, а от я надивився.

Злість на обличчі лікаря була непідробною.

Невеличкі віконця напівпідвального приміщення були завішані ганчір'ям, щоб ніхто не побачив, що діється всередині. Цекало з Хижняком також були вдягнені у щось, схоже на ганчір'я.

— Щось мені фітнесом перехотілося займатися, — промовила Лада, оглянувши їх з ніг до голови.

— А ми Інессу замість тебе візьмемо, — підморгнув Хижняк. — Вона також до Ігорка не байдужа, навіть більше, аніж ти.

Обличчя дівчини миттєво почервоніло і вона мовчки рушила до виходу, але її зупинила подруга.

— Не знаю, — вів своєї Цекало. — Ось ця стіна нас цікавить, так? Її ж мав на увазі Журбенко?

— Звичайно.

— А кладка каменю бачиш яка? Її стопудово у наші часи робили. А отже, бачили, що там за нею.

Та Роман рішуче похитав головою:

— Послухай мене. Я носив зразок до Журбенка. А він ще з кимось консультувався. Кладка не свіжа. Не з дев'яностих років, коли шпиталь востаннє добудовували. А з іншого боку, і не з середньовіччя. Вона збудована у проміжку між тими й тими часами.

— Гарний проміжок, — пхинькнула Ліда, — років так вісімсот.

— Пішли звідси, — невдоволено смикнула її Лада. — Нехай собі копирсаються.

— А що більший проміжок, то краще, — стояв на своєму Хижняк, — отже більше часу, упродовж якого туди могли щось покласти. Врешті-решт, не зійшовся світ клином на тамплієрах. І після них дещо цінне могло залишитися. За Наполеона такої цегли не виробляли, але я чув про заховану казну Першої російської армії у 1914 році.

— Це нас теж би влаштувало, — підморгнув Цекало.

— Ну, гаразд, теоретики, — озвалася Ліда, — давайте підемо кудись на вечерю. А вже завтра…

— Сьогодні не почнемо, — згодився Хижняк. — Нічого не підготовлено. І завтра також.

— Післязавтра я чергую, — нагадав Цекало.

— То поміняйся, — запропонував Роман. — Он, Лужного попросимо. Здається, він нормальний мужик.

Розклавши папери на столі, Костогриз узявся за ручку. Ситуація вийшла з-під контролю. Здавалося, невдалі обставини та фатальні збіги насипалися на нього одночасно звідусіль. Смерть голови міськради виявилася останньою краплею, і через це інші проблеми якось відійшли на другий план, проте кожна з них потребувала вирішення.

При згадці про ті злощасні вікна він щораз хапався за голову. Треба ж було з ними зв'язатися! А все Гайда, тепла йому схотілося. Вікна у старих монастирських корпусах ставили, мабуть, ще хрестоносці, принаймні сам він не раз так жартував на сесіях райради, вибиваючи кошти. Тому стільки було радості, коли замість струхлих дерев'яних, через які протяги гуляли по ліжках пацієнтів, з'явилися оці металопластикові! Та недовгою виявилася ейфорія. Останні два тижні перетворилися на суцільний жах — у заміні вікон, зробленій задля комфортнішого перебування в лікарні хворих, обласна прокуратура вперто шукала корупцію. Слідчі ладні були викопати з могил вже померлих, котрі лікувалися минулого року, аби з'ясувати — до чи після першого числа проводилися роботи з встановлення, адже це свідчило про правильне або неправильне використання бюджетних коштів.

Невже було би краще, аби протяги й надалі гуляли по спинах пацієнтів? Єдиною приємністю дня стала поява Рябоконя, з подачі якого, він вважав, і заварилася віконна «каша». Той, хто робив капості всім без розбору у сліпому намаганні скомпрометувати заклад, увійшов по обіді до його кабінету із синцями та саднами на півобличчя, аби відпроситися для поїздки в обласну лікарню на обстеження.

— Гришо, я не зрозуміла, що це за жарти? — долинув з кухні голос дружини. — Чи у мене вже повний склероз?

Він увійшов до кухні і здивовано подивився на неї.

— Поставила десь свою косметику, не можу знайти.

— Не користуюся, — похмуро відрубав Костогриз.

— Я серйозно, — нервувалася вона. — Егей, хлопці-дівчата! Ніхто не чіпав?

— Бабуся шукає свої шарики, — пояснили онуки.

— Свої вже давно поїхали! — не витримав Костогриз. — Не брав я нічого!

— Вікторе! Вітюшо! — дружина полізла нагору до молодих.

— Нє-е… я в інтернеті безвилазно, — почувся голос зятя.

— Ну я ж розклала у кухні на вікні на дошці для вареників…

— Чорти! — вилаявся головлікар. — Це те, що я варив?! А я гадаю — куди пельмені поділися?

— Гришо! — заволала дружина. — Ти здурів чи що?! Це ж грязь Мертвого моря! Вісімдесят євро коштує!

— Скільки-скільки?! — приголомшено перепитав той. — Та це не я, це ви здоровий глузд втратили! Одні скарби наполеонівські шукають, шпиталь руйнують, інші крадуть без міри, а потім від переляку інфаркт отримують, треті бруд за валюту купують! А он нагорі ще одні набряк мізків можуть заробити від цілодобового сидіння в інтернетах… Та чого ж ви усі по-людськи не живете?!

День видався похмурий і сутеніти почало задовго до вечора. До лавки біля старого ставу підійшли Хижняк з Цекалом, насторожено дивлячись на того, хто завмер на ній.

— Ні хріна собі… Зовсім ніякий. Андрію Івановичу!

— Дрова, — помацавши про всяк випадок пульс, констатував Цекало. — Ну і де твій обіцяний джип, яким ти мені вже вуха продзижчав? Як ми його доправимо?

— Де-де… Гадаєш, так просто машину купити? До того ж, той джип китайський. Хтозна, чи не розсиплеться одразу.

— А «дев'ятка»? — спитав Ігор.

— «Дев'ятка» — машина залізна. Аби тільки він в ній помістився.

— От і покопали… — приречено мовив Хижняк. — А як ти його знайшов?

— Женя сказала. Вона ж за ним стежить, немов ЦРУ.

— Вчасно прийшли. Ще трохи — і впав би, та, не дай Боже, у ставок. Або ж Костогриз побачив би — це ще гірше.

Не без зусиль вони почали запихати Щербу до «дев'ятки». Зрештою, дверцята заклацнулися. Машина, деручи пузом траву, рушила до виїзду з території.

— Я ж вам казав… — не міг заспокоїтися Костогриз. — А ви не вірили. Гадали, ми тут зовсім нетямущі. А я знав — не просто так усе це.

— Ти вже не перебільшуй, Григорію Віталійовичу! — обурився слідчий. — Тоді були одні факти, а тепер є інші. Живого місця не залишили, не тільки усю хату перевернули, а ще й дачу. Мадам Замрига вже зовсім по-іншому поводиться. Налякана — не те слово. Слідство набуває дещо іншого спрямування і ми отримали від суду санкцію на розшифровку телефонних дзвінків Замриги.

— Ось воно як… — не міг натішитися головлікар. — Це ж треба так жити, щоб потім від кожного телефонного дзвінка здригатися? Хіба воно того варте? З собою однаково нічого не забрав…

Та Валігура не поділяв його оптимізму і, похитавши головою, невесело промовив:

— Для вас воно може й на краще. А мені… Відчуваю, тут таке розворушити можна, що потім сам не знатимеш, куди подітися.

У двері постукали і на порозі з'явилася жінка. Вона одразу зрозуміла, що відбувається щось не те.

— Ви не лякайтеся, проходьте, — лагідно запросив Лужний, ведучи пацієнтку до стільця.

— Насамперед хотілося б з'ясувати вашу особу, — почав Костогриз.

— Чумаченко Віра Пилипівна. Що тут з'ясовувати?

— Саме так ви назвалися нашим лікарям, — згодився головний. — А насправді?

— Так і насправді… — наполягала перша пацієнтка Вадима.

— А документи можете показати? — включився у розмову Валігура.

— А чого мені їх з собою носити? Це не Москва…

— Не Москва, — згодився той. — Але якщо ви не можете підтвердити свою особу, я затримаю вас до з'ясування.

— А що я порушила? — скочила вона. — Не маєте права!

— Маю, — не згодився Валігура. — Я слідчий районної прокуратури, а ви перебуваєте у державному закладі, називаєтесь чужим іменем і пропонуєте працівникам хабарі. Цього більш, аніж досить. До того ж, ви сюди приїхали за кермом автомобіля і якщо у вас немає документів, то й на це не маєте права. Машину ви сховали, а собі влаштували отакий маскарад…

— Ви б хоч сліди від бікіні замастили, — додав Лужний. — Загар ваш явно не відповідає образу алкоголічки. Печінка, до речі, також.

— Наряд поліції вже за дверима, прошу пройти зі мною, — наказав Валігура.

Розгубленість з'явилася на її обличчі. Кілька секунд жінка вагалася, а потім промовила:

— Гаразд. Я журналістка Ольга Шеремет. Ось моє посвідчення. І я проводжу журналістське розслідування. Тепер я можу бути вільною?

— Звісно, ні! — здивувався слідчий. — Усі звинувачення поки що залишаються. На 24 години ми вас не затримаємо, але для складання протоколу все-таки доведеться поїхати з нами. А потім вже компетентні органи розбиратимуться, є тут порушення чи ні.

— Жартуєте? — обурилася Ольга. — Ви хоч розумієте, на які неприємності наражаєтесь? Затримання представників преси ніде не вітають.

— А у нас давно неприємностей вище голови, — знизав плечима Костогриз. — Однією більше — однією менше… І саме вони, гадаю, привели вас сюди. Знаєте, як акулу на запах крові. Хтось поранився, болить йому, а підступна хижачка тут як тут. Хто вам замовив це розслідування?

— Це моя робота, — безбарвно промовила Ольга.

— Неправда, — не згодився Валігура. — Такими діями ви порушуєте журналістську етику та переступаєте межу закону. Може ви все-таки відповісте на запитання головного лікаря?

— Ніхто, повірте, — стояла на своєму Ольга. — Просто мені потрібен сенсаційний матеріал. Нехай формально я не зовсім права. Готова вибачитися. І давайте на цьому розійдемося.

— Навіть зараз ви брешете, — промовив Костогриз. — Ви приїхали не будь-куди, а до лікарні, проти працівників якої розгорнули цілу кампанію. Ще й у часи медичної реформи. І мета ваша продемонструвати як погано тут ставляться до пацієнтів. Саме для цього ви набули такого відразливого вигляду, щоб провокувати моїх лікарів, пропонували їм хабарі, ще й мабуть маєте приховані засоби запису інформації.

Знявши з шиї диктофон на мотузці, Ольга мовчки поклала його на стіл.

— Приїхали у глибинку, думаєте, що тут живуть ідіоти, об яких можна ноги витирати… — похитав головою Валігура. — Вірно?

— Це все? — байдуже спитала журналістка.

— От ви сядете зараз у своє авто, — зауважив Костогриз, — від'їдете кілометрів на десять і залетите під КамАЗ, припустимо. Може таке статися? Може, не заперечуйте. І зі мною може, і з лікарем, який вас оглядав. Усі під Богом ходимо. І привезуть вас у цьому випадку не куди-небудь, а в нашу лікарню. І оці самі люди, яких ви хотіли підставити, рятуватимуть вас від смерті. Душевного дискомфорту не боїтеся?

— Дякую, — промовила, не обертаючись, вона. — Намагатимуся не залетіти.

Телефонний дзвінок застав Лужного за приготуванням вечері.

— Так, Олено Валеріївно. Слухаю!

— Вадиме Борисовичу, телефоную, щоб повідомити вам, що абонент, який вас цікавить, зник. Я весь час тримала це на контролі. І сьогодні від ранку не бачу його.

— Як це… — не одразу збагнув він, — поза зоною?

— Ні, взагалі телефон вимкнений. Сигналу немає. Може й з'явиться ще. А можливо, змінили номер. А ту сім-карту взагалі викинули.

— І… що тепер? — розгубився Вадим.

— Тепер, якщо не увімкнеться на тій самій карті, то я можу лише розвести руками.

— От бісова душа… А я вже придумав, як її дістати. А може просто телефон розрядився?

— Ну, це все з розряду припущень, — пролунала відповідь. — А нині ситуація виглядає саме так. Звісно, як щось зміниться, я вам повідомлю.

— Дякую, — розчарованим голосом відповів Лужний.

Дружина увійшла до кімнати, коли він саме задрімав.

— Гришо, ти що, заснув?

— Щось я змучився. А котра година вже?

— Візьми трубку, — вона простягла йому домашній телефон. Це тебе.

— Хто? — здивувався Костогриз.

— Не знаю.

Прокидатися, коли щойно зморило, важко. Голова немов чавунна. Краще б не лягав.

— Слухаю вас…

— Григорій Віталійович? — голос із низьким тембром звучав невпевнено.

— Так. Хто говорить?

— Не важливо. Я хотів би з вами зустрітися. Зараз.

— Що? — не зрозумів головлікар, здіймаючись на лікоть. — Що за жарти? Хто ви такий?

Відповідь наче вдарила його струмом.

— Я знаю, чому помер пацієнт, через якого у вас неприємності.