Шпиталь

Епілог

Річка тихо й спокійно котила води у напрямку Чорного моря. Вона починалася десь ген на півночі маленьким струмком і добігала сюди, незважаючи на природні перешкоди, урбаністичні явища та звичайне людське свинство, що все разом узяте намагалося протидіяти природному процесу. З півквілометра вище за течією її береги перетинав міст, збудований за бозна яких часів. Вихлюпнувшись з-під свай, вода вирувала, утворювала завороти і ховалася під крутоярами, щоб далі перейти у тихі заводі, зарослі осокою, і замулені мілководдя поміж високим очеретом.

Хижняк сидів на березі, розставивши потужну батарею з восьми закидушок, оздоблених дзвіночками, і вперто чекав на результат. Його не обходило, що за спиною горіло багаття і гомоніли люди, які були йому не чужими, тим паче, що заклики покинути цю безперспективну справу ставали дедалі наполегливіші. Дзвіночки висіли наче в мертвий штиль, і жодна серцевина не калаталася об блискучий метал, щоб сповістити про підхід потенційного улову до наживки.

Серед людей, що товклися позаду, не всі залишалися байдужими. Йому співчували й уболівали. Ольга, Оленка та Алла по черзі навідувались до берега, цікавилися результатами й довгими фарбованими нігтями витягали грубезних хробаків з банки, хоч завзятий риболов міг зробити це й сам. Остання серпнева спека повисла над водою, тиск упав і риба не бажала задовольняти веселу компанію.

— Все! — вигукнув Щерба, насилу проморгавшись від диму з шашличним ароматом. — Починаємо по-справжньому. Ромко, риби вже ніхто не хоче! Ходи сюди!

Не звертаючи анінайменшої уваги на заклики колеги, Хижняк продовжував сидіти, чекаючи на диво. Підійшов Лужний.

— Вадиме Борисовичу, покеруйте будь-ласка, щоб ми нарешті організовано почали! — попросив Журбенко, майже наїхавши своїм візком на вудлища. — Після того, як закінчилася історія зі скарбами, я не маю на нього жодного впливу!

— Підемо вже, — запрошував Вадим. — Ще довго до вечора. Почнемо, а там, дивись, і риба братиме. Я не рибалка, а знаю, що треба чекати вечірньої покльовки.

Зітхнувши, Хижняк неохоче поплівся до столу. Одразу ж відкоркували пляшку. Народ жваво підставляв келихи, випромінюючи святковий настрій.

— Хто оголошуватиме тост?

Та для початку застілля вочевидь ще чогось бракувало. На початку польової дороги, яка вела до річки, почувся звук мотора. Всі повернули голови в бік непроханих гостей. Вигук «о-о-о!» вихопився з усіх без винятку горлянок, коли машина з'явилася між дерев. Бежева «Нива» під'їхала і зупинилася на середині відстані між берегом та застіллям. Клацнули дверцята, і дві милиці одна за одною стали у ще зелену траву, після чого дебела приземкувата постать із зарослим бородою обличчям з'явилася перед очима присутніх. Усі зааплодували.

— Вітаю, колеги! — урочисто привітався Костогриз і, спираючись на милиці, підскоком рушив до збіговиська. — Запахи у вас тут, без перебільшення, розкішні. Приймаєте до компанії?

— Ми ж вас кликали, а ви відмовлялися! — сказав Вересюк.

— Не вважав себе достатньо здоровим, — пояснив головлікар. — А тепер вже можна. Які дівчата гарні! А чого це казан порожній? А вудок скільки! Бачу, усього вас треба вчити.

Повернувшись до машини, він вийняв з багажника спінінг у чохлі. Усе робилося повільно й зі смаком. Дорогу снасть було споряджено і, взявши Вересюка за зброєносця, головний закульгав до берега.

— Григорію Віталійовичу! — обурилися жінки. — Та потім! Ходіть до столу! Ми вже дві години готуємо. Так і виразку шлунку можна заробити!

— Нічого вам не станеться, — відказав Костогриз. — А без юшки застілля біля річки — це ганьба і збочення. Заразом і з молодшим поколінням позмагаємось. Гляньте на цю батарею! Це рахуйте, те саме, що він би на коні сидів, зі списом та весь у залізі, як отой… як його… де Галон? Ну, що скарби у підвалі закопав. А я лише з маленькою шабелькою. Диви, як озброївся.

— Ні! — завівся Хижняк. — Навпаки, це я із шаблями та списами, а у вас хоч і один, але автомат. Та ваше вудлище одне як уся моя батарея коштує. Про котушку взагалі мовчу.

— Якби дур'ю не маявся, а нормально лікував, то вже б і собі заробив, — відпарирував головлікар, закидаючи легеньку блешню під куширі біля протилежного берега.

— Григорію Віталійовичу, так ви риби не зловите! — вигукнула Оленка. — Ви ж нічого на гачок не вчепили! Давайте, я вкраду в доктора Хижняка одного хробака і нахромлю вам, я вже навчилася.

— Сонечко, — розплився у посмішці Костогриз. — Ловити рибу ти вчитимеш лікаря Цекала. А я цим займаюся відтоді, як навчився на ногах стояти. Оця бляшечка маленька із гачечком — бачиш як вона переливається? Копійки коштує, а блищить краще, аніж те, що півжиття шукав Ігор Миколайович.

— До чого тут Ігор Миколайович? — почервоніла вона.

— А-а, так він і тут ні до чого? Я так і думав. Ну то слухай мене…

Провівши кінчиком вудилища над водою, він показав, як пливе блешня.

— Бачиш? Дуже схоже на справжнього карасика. От хижа риба й кидається та хапає. А там гачок. І рук об хробаків бруднити не треба.

— Що вона, дурна, ваша щука? — не повірили жінки.

— А зараз побачимо, — дипломатично заявив головний, раз по раз закидаючі блешню під латаття.

— Це ж до вечора можна дурно таляпати… Йдіть за стіл. Обоє. Колектив чекає, — залунали голоси.

— Ставте казан на вогонь, — закомандував головний. — Воду наливайте.

Ліда з Жанною почали нарізати картоплю та моркву, Ольга витягала спеції. Несподівано спінінг зробив різкий рух догори і зігнувся дугою, а там, куди за мить до цього впала блешня, поверхня води завирувала. Здійнявся справжній рейвах. Народ, забувши про застілля, з вигуками кинувся до берега. Велика здобич завзято тягла у глибину, а рибалка намагався навпаки підняти її на поверхню. Один раз промайнув плямистий хвіст рибини. Шпортаючись у галереї власних вудок, схопивши підсаку, Роман кинувся до води, послизнувся й вскочив у річку по пояс.

А досвідчений рибалка, з усіх сил тримаючи рівновагу на милицях, помалу брав гору у боротьбі. Рибина втомилася і спливла зубастою пащею догори.

— Під низ бери! — командував Костогриз, ніби асистент уперше бачив рибу.

Напружившись, Хижняк черпнув і поліз на берег. Його хапали за одяг і тягли з води. Щерба вчепився у підсаку.

— Жилку порвете! Обережно! Навіжені! Спінінг поламаєте! — репетував Костогриз. — Ну як малі діти!

Невдало повернувшись на милицях у намаганні врятувати снасть, він послизнувся і мало не влетів у воду.

Юрба кинулася до нього.

— Та пустіть вже, куди тягнете?!

— Еге, куди… — сварився Щерба. — Апарат знаєте, скільки важить? Те саме, що камінь на шию…

— То ви за мене чи за ваше залізо переживаєте?

— А риба де?!

Нарешті компанія вгамувалася. Все цінне було витягнуто з води. Хижняк залишився у самих трусах. Вдалого рибалку всадовили на стілець. Майже метрова щука лежала в траві на безпечній відстані від берега, важко здіймаючи зябра. Не менш тяжко сопів і Роман, покладений на лопатки старшим поколінням. Загальному піднесенню не було меж.

— А може ми не будемо з нею нічого робити? — несміливо запитала Ольга. — Дивіться, яка величезна, як її з'їсти? Давайте я сфоткаю для газети! О! Беріть її, а Григорія Віталійовича з вудкою по центру! Це для завершального репортажу!

Червоніючи, Костогриз всівся з милицями та в апараті Ілізарова на передньому плані. Народ щасливо гомонів, посміхаючись в об'єктив.

— Ховайте вже її у багажник, — запропонував Гайда. — Вдома покажете.

— Справді, — підтримав Лужний. — Нехай Григорій Віталійович забере як трофей. А ми вже сідаємо. Дивіться, скільки всього!

— Начальник сказав у котел — отже, в котел, — вдоволено промовив Костогриз. — Щоб не казали потім, що головний лікар про колектив не дбає. Вперед! Хто не вміє ловити рибу, мусить її чистити. Ножа хоч маєш?

Насупившись для годиться, Хижняк витяг ножа і схопив рибину.

— Господи, вона ж жива… — запротестували жінки, проте з подвійною енергією заметушилися біля казана з юшкою.

— А от тепер можна і по сто, — хитро примружився Костогриз. — Сподіваюся, ніхто не бажає відібрати у керівництва права першого тосту?

Налили дуже швидко. Запанувала тиша.

— Шановні колеги, дорогі мої співробітники, — нарешті промовив головний, тримаючи перед собою келишок. — Цей рік видався такий, що не лише я, усі ми згадуватимемо його довго. Надто багато бід звалилося на нас одночасно. Але так влаштована наша людина, що очам страшно, а руки однаково роблять. І не «щось», а усе, що можливо, на що здатні. І дивіться — поступово вичухуємось. І чиновникам з бандюганами не далися, і холеру збороли, й у повітря не злетіли.

— Ще б у тих «нагорі» щось перемкнуло, — не втримався від репліки Дольний.

— Не перемкне, — похитав головою Журбенко. — Швидше Замрига воскресне.

— А от про Замригу — особлива розмова, — зрадів головний. — З нього ж усе почалося. Ви навіть не уявляєте, як я кляв злу долю, котра послала нам цей прикрий випадок! Скільки разів згадував! А вдома на столі у дружини побачив «Майстра і Маргариту» Булгакова, який, усім відомо, нашим колегою був, живучи за часів також не найкращих. І така божевільна думка народилася! У книзі його, згадайте — також все починалося з більш ніж нелогічної смерті Берліоза. А ким був цей Берліоз? Вгодований тупоголовий чиновник — як і наш покійний Замрига. Вибачте за правду, сказану про померлого… Саме після цього й почалися оті всі витівки нечистої сили, без втручань якої щасливий кінець у них там навряд чи вдався б. То може це був знак? Часом як сядеш і подумаєш, серед якого ідіотизму та свинства ми живемо, наскільки це все вкорінилося, стерпілося і навіть звиклося… То іноді й собі думаєш, що без втручання нечистої сили, образно кажучи, нічого й нікуди не зрушиться.

— Але досить про погане, — головлікар підняв вище келиха. — Незважаючи ні на що ситуація нормалізується, і насамперед завдяки нашим зусиллям. Колеги, я радий, справді радий, що живу і працюю разом із вами. Колись випадково мені довелося почути фразу про себе — «він навіжений, але такого ще за щастя мати. Ви ще не бачили, які головні лікарі бувають…». Радий, що ви це усвідомлюєте, хоч і кажете поза спиною. Я ж хотів би сказати вам в очі, що справді вважаю вас компетентними фахівцями і порядними людьми. І якщо іноді кажу протилежне — то вважайте це… недоліком характеру.

Запанувала ніякова мовчанка, адже жоден із присутніх не чекав подібної відвертості від того, хто упродовж тривалого періоду завжди був упевнений в своїй правоті і керував ними в жорсткій манері.

— Ну, якби що забув згадати, то підкажіть… — розвів руками головлікар. — Старався як міг.

— Була ще одна подія з розряду неординарних, — нагадав Журбенко. — Зошит Фабіровського, адже вона вплинула багато на що, на речі, котрі важливі для нас.

— Точно! Як же я забув! — зрадів Костогриз. — Одна з найвидатніших подій у житті закладу взагалі. От з неї й почнеться відродження. Головне, що колектив одужує. І скажу я вам таку річ: якщо в голові ясно — немає чого боятися. Подужаємо усе — і реформу, і скруту, і чиновників. Давайте, щоб усе нам вдавалося і щоб…

— Блін… Що за херня?! — почулося позаду.

Усі миттєво обернулися, а Костогриз замовк. Хижняк стояв рачки, орудуючи ножем над трофеєм. Налитий келишок стояв у траві поруч із ним, а він вже зняв луску і закінчував потрошити.

— Що трапилось?

Розплескуючи налите, усі скупчилися навколо, а Роман, ковзаючи слизькими пальцями по нутрощах, намагався щось витяги з риб'ячого шлунка через розріз, зроблений ножем.

— Більше розріж! — підказав Цекало.

Те, що з'явилося в руці Хижняка, викликало у всіх справжній шок. Вимащена червоним слизом, на долоні лежала велика монета жовтого кольору з якимсь зображенням.

— Воно що — там було?!

— Хіба ви не бачили? — розгублено озирався Хижняк.

Підвівшись з колін, Роман витер знахідку об сорочку і перекинув на долоні. Вона матово відблискувала і була чистенькою, без болота, лише з якоюсь темною плямою на одному боці, де по колу було написано латинськими літерами. На лицьовій же стороні чітко проглядалося зображення двох лицарів, що сиділи на одному коні, боронячись одним щитом.

— Де? Що? — обертаючи колеса візка, Журбенко намагався знайти шпарину у натовпі й проштовхатися до знахідки.

— Пустіть Юрія Васильовича! — загукали усі. — Нехай подивиться, він монети збирає.

Руки Журбенка затремтіли, коли знахідка опинилася на долоні.

— Мати рідна… Це там було?!

— Ну а де ж? — розводив руками Хижняк. — Я що — придумав? Усі ж бачили!

— Що це, Юрію Васильовичу?

— Н-не знаю… — захриплим голосом проказав Журбенко. — Я… ще в жодному каталозі такої не бачив. Але… подібні траплялися. І… я, взагалі-то не ювелір, але… впевнений, що це золото. А зображення — двоє лицарів на одному коні — поширена символіка ордену тамплієрів, тобто лицарів Храму, який існував у тринадцятому столітті і якому приписують закладення нашого монастиря.

— Точно, — підтвердив Цекало. — Це символізує бідність та поміркованість в усьому — один кінь на двох, такий зміст.

— Саме так, — підтвердив Журбенко, перевертаючи монету. — Щось подібне почали чеканити збіднілі європейські феодали, які відправлялися у хрестові походи, і там, у Палестині ставали справжніми магнатами, будували свої замки, відновлювали династії… Дехто доживався і до створення власної грошової одиниці. В історії описано такі приклади. Проте, якщо знаєте, Єрусалим довго не протримався. Саладіну таки вдалося об'єднати схід і вигнати загарбників. Тому монет такого штибу було випущено зовсім небагато. Лицарі, яким вдалося повернутися додому живими, більше не чеканили власних грошей. Навпаки їх чекали бідність та немилість Папи Римського. Тому такого роду монети рідкісні й надзвичайно дорогі. Це справжній флорин, привезений з хрестового походу. Гадаю, йому років так із вісімсот, не менше. У Європі таких грошей ще не виготовляли. Бачите — на звороті щось написано? Це ж хрестоносці уперше почали штампувати на грошах девізи, схожі на ті, якими прикрашали щити, і вже потім ця звичка поширилась на Європу й аналогічні вислови уперше отримав талер — найвідоміша європейська монета, яка проіснувала у деяких країнах майже до наших часів. Ось бачите — на звороті лицарський герб… і слова! Чим же ж це заляпано? Ану прочитайте, я погано бачу.

Взявши до рук знахідку, Цекало прочитав уголос:

— CUM DOMINIS ET SPERO — AD VICTORIS!

— Що?! — вигукнула Ліда. — Десь я таке вже чула! Точно!

— Не десь, а на лікарняній п'ятихвилинці, з вуст Володимира Васильовича, якому було довірено читати послання Фабіровського, — похмуро зауважив Ігор.

— Підтверджую, — лаконічно промовив Вересюк. — Саме ці слова написав на закінчення звернення до нас незабутній Платон Аристархович. А означають вони, якщо пам'ятаєте — «з Богом та надією — до перемоги». Ось чого він нам побажав.

Не довго думаючи, Цекало кинувся до свого наплічника і видобув заповітний зошит, безпечно захований у дорогу шкіряну теку.

— Ти що його скрізь із собою тягаєш? — здивувався Щерба. — Може і спиш з ним?

— Ось, — пропустивши повз вуха його іронію, вказав пальцем Ігор. — Співпадає.

— Хіба можливо таке співпадіння? — не зрозуміла Ліда. — Ви ж кажете, надзвичайно рідкісна монета.

— Ще й як можливо! — не приховуючи люті, промовив Цекало. — Тому що Фабіровський справді тримав її в руках, оцю монету. Як і все інше. Тому й використав ці слова для знущання над нами. Отже, все це справді існувало.

— Існує, — виправив Щерба. — Існує!

— Тому залишається справді дивним, чому старий не підклав пару штук, аби збурити в колективі справжній фурор.

— А я знаю, — несподівано заявив на повний голос Хижняк, про якого вже всі встигли забути. — Знаю, чому! І навіть дуже добре розумію! І зараз вам розповім!

Роман стояв увесь червоний, збуджений і важко дихав. Здавалося, комусь зараз буде непереливки. Він знайшов у траві келишок, котрий якимось дивом ще не встигли перекинути, і випив одним махом.

— Тепер я точно це знаю! І нехай хтось не каже, що погано розуміюся на риболовлі! А сенс якраз і полягає у речах, які Григорій Віталійович отут нам півгодини тому дохідливо пояснював! Як ви вважаєте, чому опинилася монета у шлунку щуки?

— Проковтнула, напевно… — розгублено припустила Ольга. — Отже… усе це… там, на дні?!

— Не думаю, — заперечив Роман. — Навпаки упевнений, що якраз у річці шукати не варто. Ви ж бачили щойно, як зловилася щука на блискучу залізячку! Хижа риба завжди ховається у тихому місці за каменем або лататтям і стоїть — навіть не поворухнеться. Тільки очиськами водить — чи хто не пропливе поруч. І як блисне чиясь луска на сонці — одразу клац зубами і готово. Рефлекс! Ось тому і ловлять її у такий цікавий спосіб. То до чого я веду — не могла ця красуня зубаста винайти монету на дні у намулі й ковтнути, бо не робить такого. Не її це спосіб життя. І хапнути будь-яку блискучу штучку здатна лише в момент падіння у воду, коли та опускалася на дно, перевертаючись й виблискуючи на сонці. Тільки таким шляхом! Це одне. А друге, і це також дуже важливо — монета у шлунку риби недавно, адже не встигла вкритися нашаруваннями, солями. Така, наче щойно з музею, адже до цього справді лежала в зручному місці. То ж кинули її у воду зовсім недавно. Отак-от з мосту й кинули. А щука стояла в цей час тихенько за сваєю у затишку, очікуючи на здобич.

— Схоже, навмисно кинули, — зауважив Щерба. — Навряд чи риболов полізе в човен з таким багатством у кишені, або ж хтось просто розглядав би її, тримаючи над водою, щоб випадково впустити.

— Навмисно, — згодилася Ольга.

— А що ж це за плями коричнюваті? Так, ніби налипла якась гидота і не відшкрябується.

Хижняк, у якого в руках знову опинилася знахідка, намагався нігтем відчистити нашарування.

— Ось, — пояснив Цекало, злісно струшуючи зошитом. — Ось, що воно таке! А я вже кілька тижнів шукаю різні пояснення. Чого тільки не думав! Дайте мені!

Відкривши обкладинку, Ігор показав пошкоджений у чотирьох місцях її внутрішній бік. Складалося враження, наче звідти щось віддерли. Картон обкладинки зошита був грубий і якби щось до нього приклеїти, а потім відірвати, — на ньому неодмінно залишаться сліди.

— Ось, дивіться, — Цекало приклав монету плямою на одне з таких місць, — схоже, саме тут вона була. Форма плями клею на монеті відповідає розміру пошкодження обкладинки. Клей сучасний, щось на кшталт «Супермоменту». Золото міцніше від картону, отже засохлий клей лишився на монеті, а шар картону відірвався разом із нею і потім розмок та відпав у воді.

— А на цих трьох місцях, — припустив Журбенко. — Могли бути гроші, припустімо герцога Нілаші, Наполеона і царські рублі. І приклеїв туди їх не хто інший, як Фабіровський, а отже вчинив цілком логічно, так як і мав.

Усі обернулися одночасно, шукаючи поглядом того, для кого зараз навіть не знаходилося ні імені, ні навіть епітета. А той, хто завжди був нагорі, над усіма, хто звик відчувати власну перевагу й маніпулювати іншими, несподівано знітився і принишк. Масивна приземкувата постать головлікаря, який завжди ходив з розгорнутими плечима, несподівано скулилася і стала меншою, ніж завжди. Погляд Костогриза скакав по деревах, не здатний знайти собі місця, а потім втупився у траву.

— Як же ви могли… — промовив Цекало, голос якого несподівано зірвався.

— Отак… цілий колектив… свідомо… який завжди вас підтримував і навіть поважав… Капець… — не стримався й Дольний.

— Ввести в оману…

— «Кинути», — підказала Ліда. — Зараз це так називають.

— Ні, я розумію, якби ще собі забрав… — наче ні до кого бурмотів Щерба. — Сам знайшов — сам забрав. Нікому не винен. Це зрозуміло, а так…

— І знав же, що викидає, — зауважив Журбенко. — Їй-Богу, розумів, що за нашими мірками це капітал…

Вони розмовляли так, наче головного не було тут узагалі.

— Патологією пахне… — сказав Вересюк. — Викинути так у воду задля досягнення мети більш аніж дивної…

— Неадекват… — похитав головою Дольний.

— Та ні, — не згодився Вересюк. — У психіатрії існує специфічний симптом, коли людина намагається обґрунтувати абсолютно неадекватний вчинок більш ніж сумнівними аргументами.

— А оцього вже не треба робити, Володимире Васильовичу, — загрозливо попередив Цекало. — Бачу, ви хочете виправдати його дії якимись відхиленнями… — Ігор красномовно постукав себе по голові. — Не треба цього. Таким вчинкам немає виправдання. І він розумів, що робить.

Уся ця обурена та розгнівана компанія чорною хмарою насувалася на того, хто так кричуще протиставив себе колективові. Втягнувши голову в плечі, незграбно переставляючи милиці, Костогриз інстинктивно задкував до дерева.

— Натовкти б за таке… — промовив хтось позаду.

— Та ні, — озирнувся Хижняк, намагаючись розібрати, кому належить цінна думка. — Бити не будемо. Пацієнт все-таки, не личить. Але прийміть, Григорію Віталійовичу, наше… ну, словом, від усього колективу. Ви хоч розумієте, що намагалися зробити? Вкрасти у людей мрію. Навіть не для себе — просто вкрасти, щоб знищити. А мрії потрібні людям. І не має принципового значення, яке в них підґрунтя — незліченні скарби, вічне кохання чи навіть політ у космос до невідкритих планет. Це не важливо. Просто у людини повинна бути мрія як така, хоча б для того, щоб життя не здавалося сірим та буденним. І правильність цього твердження доводить те, що ви, поклавши стільки зусиль, щоб відібрати її у нас, самі ж щойно й віддали назад. Ось як розпорядилося провидіння.

Народ скупчився навколо інвалідного візка, так, що Журбенка взагалі не стало видно, не кажучи вже про зошит та монету. Натовп вирував і гомонів, назовні виривалися тільки уривки фраз.

— … і куди ж він сховав?

— …у зошиті обов'язково має бути підказка…

— …якісь «хвости», щоб потягти…

— …вивчати його життя, мав якийсь слід залишити…

— …стоп, а що з тим Іваном?! Ну, з божевільним? Хто б це міг бути…

— …а кажуть, найнадійніше ховати на самому видному…

Звук, що раптово пролунав позаду, змусив усіх повернутися. Стоячи на обох ногах, із оскаженілим обличчям, Костогриз несамовито трощив милиці об дерево.