Шпиталь

Розділ IV

Віз, за яким клубочилася густа курява, заїхав через ворота до монастиря. Полковник, що лежав на сіні, марив, і ротмістр намагався бути поруч, аби його стримати. Поранений заборсався, розкидаючи настил та відкриваючи сторонньому оку штабель невеличких мішків із чимось важким. Скочивши на землю, осавул потяг коней у найдальший куток подвір’я.

— Ротмістре! — хрипів поранений. — Що з казною? Закопати! Це наказ!

— Іване Андрійовичу, — звернувся до бородатого офіцера осавул, який повернувся з монастирської будівлі у супроводі кількох ченців. — Я щойно все оглянув. Там заїзд до підземелля. Сховаємо віз подалі від чужих очей. Ченці кажуть — не видадуть. Води закип’ятять. Ну а далі… як Бог дасть.

— Давайте, осавуле, — наважився Долматов. — Інших варіантів однаково немає. Будемо зволікати — помре полковник. Он — марить постійно. Невдовзі тільки лінивий не знатиме, що казну веземо. Іду готувати інструменти.

— У них там пара ченців кровопускання вміють робити і щось лікують. Може в помічники візьмете? З мене ж користі ніякої!

— Давай, рідненький, — згодився військовий хірург. — Клич. Зайві руки не завадять. О Господи! Допоможи у святих стінах зробити те, що у таких умовах взагалі неможливо!

Полковник на возі несподівано розплющив очі.

— Іване Андрійовичу! Де ми? Я що, спав?

— Спали, спали, — заспокоїв його Долматов. — Морфію вам вколов. Пане полковнику, це якийсь старий монастир. Тут зручно. Треба витягти кулю, інакше помрете. Лихоманка посилюється. Тут не шпиталь, але іншого виходу немає.

— Згодний, — простогнав Чікічеєв. — Робіть, Іване Андрійовичу, терпітиму.

— Братчики, взяли полковника і — нагору! — скомандував лікар. — Хутко! До світлої каплиці. Ближче до вікна. Я слідом.

На возі серед мішків з грошима йому таки вдалося відшукати свою медичну сумку. Зазирнувши всередину, лікар передивився інструменти, скрушно похитав головою. Шансів на вдалу операцію з таким набором небагато. Фляга зі спиртом впала на саме дно і шукати довелося довше. Наче розуміючи приреченість пацієнта, хірург відтягував вирішальний момент. Зрештою він наважився.

— Іване Андрійовичу!

Осавул біг до нього, кинувши відчиненими двері до підземелля.

— Іване Андрійовичу! А де полковник?

— Нагору понесли, — відповів Долматов. — Я наказав. Буду оперувати.

— А як німці налетять? Їхня розвідка увесь час на п’яти нам наступала. Може до підвалу? Там їй-Богу не знайдуть. Ходімте, Іване Андрійовичу. Я вам зараз таке покажу!

— Оперувати при свічці… — бурмотів собі під ніс військовий хірург, — це занадто…

Не відстаючи ані на крок, слідом за осавулом він спускався глибше й глибше крученими сходами, аж поки обоє не вперлися у стіну. Спочатку лікар нічого не зрозумів, а потім очі його широко розплющилися. Натиснувши на одну з кількох брил, що складали стіну, осавул зробив зусилля. Лікар від подиву роззявив рота.

— Мати рідна… Що це?!

— Бачите, який секрет? — не міг натішитись осавул. — Хитрі ченці… Ніколи б не додумався. Випадок…

— Справді, його величність Випадок, — вражено прошепотів Долматов. — Послухайте, осавуле… Ні, оперувати тут я, звісно, не буду. Навпомацки не вмію. Але… що як нашу казну сюди заховати? Це ж скільки століть усе це тут лежало! Не знайдуть тут німці, присягаюся, не знайдуть. Дивіться, скільки скарбів! Нехай і наше якийсь час святі отці побережуть. Мішки соломою натовчемо, а віз назад вивеземо, і нехай німець далі переслідує. А живі лишимось — повернемося й заберемо потім.

— А праві ж ви, їй-Богу, — махнув рукою козак. — Де ще можна казну так надійно заховати!

Зміну настрою хірурга помітили усі, коли Долматов з’явився у світлій каплиці. Чікічеєва роздягли й поклали на дерев’яний стіл.

— Ну що, Іване Андрійовичу, витримаю? — запитав полковник слабким голосом.

— Усе буде добре, пане начальник штабу армії, — бадьоро відповів той. — Навіть те, заради чого усе це затівалося.

Військові вантажівки та поліцейські машини зупинялися біля огорожі. Солдати Нацгвардії за командою оточили територію, влаштувавши головний блок-пост на воротах. Кілька санітарних машин вивантажували засоби для дезінфекції й ціла група людей у спеціальних костюмах носила обладнання до хірургічного корпусу, навколо якого стояло ще одне кільце.

— Яке ви маєте право не пускати мене? — скандалила жінка біля воріт. — У мене мати в лікарні у тяжкому стані!

— Пані, карантин, розумієте? — доводив спецназівець. — Наказано нікого не впускати й не випускати.

— Який іще карантин? З глузду з'їхали? Та пустіть мене!

Біля воріт зчинилася штовханина. На допомогу викликали начальство у погонах.

— Громадяни, зберігайте спокій!

— Скільки тут лікуюся, жодних карантинів не було! — обурювалася бабуся у домашньому халаті. — Куди мені йти тепер? Я на п’ять хвилин до магазину вийшла, мені в палату треба! Там мої ліки! Мені на укол треба!

— Карантин, — виголосив офіцер і пішов геть. — Ніхто не заходить і не виходить.

— Та я ж п’ять хвилин тому вийшла! — волала жінка. — І карантину не було. А тепер є?

У дверях корпусу з'явився Гайда.

— Миколо Прокоповичу! — кричала бабуся від воріт, побачивши лікаря, — Мене в палату не пускають! Скажіть, щоб пустили!

Щерба підійшов до воріт лікарні, здивовано споглядаючи цю картину.

— Прошу відійти, — наче робот, вчергове повторював спецназівець. — Карантин…

— Який карантин? Я тут працюю! Дайте увійти!

— Наказ нікого не впускати, — відрубав солдат. — До з'ясування. Чекайте в іншому місці.

— У якому — іншому? — не зрозумів лікар. — Я годину тому звідси вийшов. І вже виніс усю заразу. І по місті розніс. Ви що, не розумієте, що немає жодного сенсу не пускати мене назад?

Ці міркування виявилися заскладними для солдата.

— Ви що — справді на тренуваннях головою цеглу ламаєте, як це по телевізору показують? — запитав Щерба.

Той лише відвернувся. А біля корпусу ще двоє сперечалися з Гайдою.

— Розум втратили? — волав завідувач хірургією. — А якщо хворого з кровотечею привезуть? Також не пустите? Я до вас, шановні, звертаюся. Якщо помре хворий — ви відповідатимете.

— Ми — ні, — тупо заперечив здоровидло. — В нас є наказ.

— А якщо це хтось із ваших буде? — не вгавав завідувач. — Також не пройде? Впустіть лікаря нашого — у нього операція!

Ці двоє також повернулися спиною.

— Покличте того, хто ці накази віддавав! — не витримав Гайда.

— Зараз прийде… — сказав один з вояків.

Траснувши спересердя дверима, завідувач пішов нагору до відділення.

У приймальні районної адміністрації розмова велася на високих тонах. Обласні та районні чиновники з переляканими обличчями нагадували колорадських жуків, позбираних у стару банку з-під фарби, які, звиклі нерухомо сидіти й гризти картопляне листя, потрапивши у нестандартну ситуацію, рухаються, натикаючись на стінки, й повертають назад, не надто розуміючи, що роблять.

— Ви розумієте, що паралізували усю роботу районної лікарні? — кричав Костогриз.

— Ні, це ви її паралізували! — ляснув рукою по столу найголовніший. — І відповідатимете за це! А люди виконують свої обов’язки! І якби ви пам’ятали про свій обов’язок, то ніяка холера у лікарні не з’явилася б!

— А де ж вона, по-вашому, мала з’явитися? У банку? У лікарні й мала, бо хворі йдуть зі своїми болячками у лікарню.

— Григорію Віталійовичу, — промовив другий, — я б на вашому місці обійшовся без іронії. У вас у лікарні останнім часом надто багато негараздів.

— Нічого собі негаразди! Смерть мера через ненадання медичної допомоги… — додав третій.

— І якби ви вчасно реагували, осередок небезпечної інфекції міг бути меншим, — озвався четвертий.

— А де ви бачите осередок? — захищався Костогриз. — Хіба є хворі на холеру? Немає хворих, отже немає осередку. Є поки що один посів, з яким розбираються. Та й звідки холері узятися? Ще навіть теплої погоди не було.

— Григорію Віталійовичу, — втрутився начальник з області. — Ворожити на кавовій гущі — не наша робота. Наша — виконувати передбачені для такого випадку інструкції.

Ординаторська хірургічного відділення не вміщала усіх охочих. Двоє вчителів — біолог, що перебував на лікуванні, та історик, який прийшов його відвідати, насідали на лікарів.

— Ви що, не розумієте — донька приїжджає, мушу зустріти. Я ж не лежачий хворий!

— А в мене через півгодини починається урок. Що мені робити?

— Розумію, — відбивався Хижняк. — Але ж ви бачите — вони наказ отримали. Мене також не випустять.

— Чорти б їх забрали! — не міг заспокоїтися біолог. — Яка холера? Та вона тут востаннє, напевно, ще за часів хрестоносців була!

— Не напевно, а точно, — похмуро додав історик. — Саме у середні віки. Був тут спалах холери, який винищив не лише увесь монастир, а й навколишні села.

— Ви це їм скажіть! — порадив Цекало. — Отим, що унизу, тоді будете тут до осені сидіти. Оформимо вам історію хвороби, щоб койко-день дарма не пропадав. Потім, як звіт здавати, то на холеру не звернеш. Ліжковий фонд має бути заповненим.

— Я серйозно! — завівся історик. — Є відповідні свідчення в архівах. Багато людей загинуло. А привіз цю заразу маркіз Гійом де Шалон.

— Хто?! — підскочили обоє молодих лікарів. — Звідки ви таке взяли?

— Я вам кажу, — той вже забув про холеру й зірвані уроки. — Наближений магістра ордену тамплієрів. Коли король Філіп Четвертий вирішив розігнати орден, храмівники захищалися. Облога їхнього замку тривала впродовж кількох місяців. Це ж були справжні воїни — на них усі хрестові походи трималися, там один був вартий десятьох. От король і наказав заразити воду. Лише тоді замком оволодів, як усередині епідемія почалась. А тамплієри, коли відчули, що скоро кінець, почали через потаємний хід свої скарби вивозити й ховати по монастирях. От цей де Шалон і привіз усе до нашого. Ви що, зовсім не цікавилися?

— Ні, — вигукнули в один голос обоє. — Розкажіть!

— Ну, далі вже немає що розповідати. Привіз, заховав. А сам вже був хворий. Ну і від нього усі ченці заразилися і погинули потім. А заразом ще кілька сіл навколо. Багато людей.

— Ну, а сам посланець магістра?

— Вмер, — безапеляційно заявив учитель. — Так, принаймні, усі джерела пишуть. То що робити? Слухайте, а може ви нам також якісь задні двері відчините і ми тихенько підемо?

— Я б не радив, — упевнено промовив Лужний.

Гайда увійшов швидко і обоє вчителів тихенько вислизнули за двері.

— Ну, що, шановні, от і дожилися. Лише цього бракувало! Решту вже маємо.

— А що? — не зрозумів Хижняк.

— Холера…

— Навіщо лаєтеся? — не зрозумів Цекало. — Скажіть спочатку, у чім справа.

— А я й кажу! — зірвався завідувач. — Холера! Інфекційне захворювання! Не чув?

— Ви… серйозно? — здивувався Лужний. — Ми гадали, вони жартують.

— Куди вже серйозніше, коли по периметру очеплення стоїть!

— Попали… — розпачливо промовив Хижняк. — По-па-ли! Ну чому це мало статися у нас?

— А де ж іще?! — зіронізував завідувач. — Хрестоносці ваші лишили! Спеціально для вас! Щоб не лазили де не слід, а роботою займалися!

Ігор звівся зі стільця, повільно підійшов до крану і заходився мити руки з милом.

— Ти ще піди до перев’язочної — йодонатом вимасти, — іронія Гайди дедалі посилювалася.

Цекало мовчки взявся за клямку.

— … і сто грамів усередину — раптом вже встигло потрапити, як нігті гриз.

— А повертатимешся — то клямку вже крізь халат бери, а не голими руками, — підтримав шефа Хижняк.

З ображеним виглядом Ігор сів на місце.

— Дуже смішно…

— А що нам — плакати? — не міг заспокоїтися Гайда. — Отже так. Об’явили вже офіційно. Вібріони у змивах підтвердили. Вводиться протиепідемічний режим. Зараз відшукаю інструкції.

— От, блін… — прохопилося у Вадима, і всі одразу повернулися до нього.

— Кажи! — наказав шеф.

— Я здогадуюся, звідки усе це. І схоже, хрестоносці не винні.

— Не тягни!

— Кондратюка пам’ятаєте? — похмуро запитав Лужний. — Той, що втік додому, бо дообстежуватися не схотів. Усі ж помітили, що нетипова картина у нього! Ви самі зауважили — щось таке, з чим не стикався ніколи.

— А дійсно — він з туалету не вилазив, — стурбовано промовив Гайда.

— На весілля поїхав, — додав Хижняк. — Ще казав, що ковбасник.

— Ну так, — похитав головою Гайда. — І руки навряд чи так миє, як Ігор Миколайович. І завтра людей так зо двісті п’ятдесят поїдять тієї ковбаски.

— Або вже поїли, — припустив Цекало. — Коли там, він казав, весілля? До речі, здається, й нам обіцяв привезти.

— Так, жарти геть, — стурбовано промовив Гайда. — Ви уявляєте, що може бути? Це ж такий осередок утвориться, що вже не треба буде ніякої медичної реформи… Без неї всі вимруть. А ну, бігом історію Кондратюка сюди! Паспортні дані потрібні. Будемо повідомляти. І зараз видзвонити його у тому селі! Може ще не пізно.

— Так здана вже історія, — розвів руками Цекало. — В архів. Ви самі постійно чортів даєте, коли не здаємо! Ми й постаралися.

— Невчасно ви стараєтеся, — лютував завідувач. — Бігом до архіву!

— А хто ж нас випустить?

Схопивши телефон, Гайда набирав номер архіву.

У приймальні райдержадміністрації відбувалося ще одне екстрене засідання. І з кожним наступним осіб у краватках більшало.

— От тепер вже точно кранти, — не приховуючи злості, голосно говорив Моцур, новоявлений очільник області. Молодець оцей ваш, як його… Гайда. Скільки років працює?

— Давно, — похмуро відповів Костогриз. — Минулого року шістдесятку відзначали.

— Що?! — підхопився начальник управління. — То може йому на пенсію час? Відпустити хворого з кишковою інфекцією на весілля, де його ковбасу з холерою триста людей їстимуть?!

— Це лише припущення наших колег, — захищався Костогриз. — Його ще довести треба. А хворий від обстеження відмовився. Це його право. І примусити ми не можемо.

— Якщо це доведуть, — майже по складах вимовив Моцур, знаєте, що вам загрожує? Ні, усім нам, і мені також… Хоч на відміну від вас я реагую вчасно. Знаєте що?

— Нічого вам не загрожує, — твердо промовив Костогриз, дивлячись йому в очі. — Ви щойно прибули. Води місцевої не пили. І у контакті з кимось із теоретично можливого осередка не перебували. То ж вам точно холера не загрожує. Все ж решта порівняно із нею — дрібниці. А мені… Якщо диплом отримав і білий халат вдяг — то це вже саме по собі чимось загрожує.

Дівчина плакала, повернувшись обличчям до вікна у порожньому коридорі.

Лікар, який швидко проходив повз неї, загальмував, придивляючись.

— Шановна, що сталося? Чого ви плачете?

Від цього запитання вона заплакала ще дужче. Він підійшов ближче. Це був Ігор Цекало.

— Я можу чимось допомогти? Я лікар.

— Так, можете! — різко повернулася вона. — Ідіть, порозкидайте цих спецназівців, чи хто вони там… Тих, що не дозволяють вийти! Можете?!

— О… це ви, Оленко? — остовпів Цекало. — Не упізнав одразу. На жаль, не можу зробити цього навіть для вас. У них, знаєте, спецпідготовка, та й багацько їх. Тільки у будь-якій ситуації треба вміти знаходити рішення, це — закон хірургії. Що у вас сталося?

— Зайшла до мами, — схлипувала вона, — а її у терапії затримали. Поки чекала — он, ви самі бачили. І я вийти не можу!

— І плачете, бо за нею скучили і не маєте змоги зустрітися? — не зрозумів Цекало.

— Ні, — почала нервуватися вона. — У нас на курсі вечір бального танцю. І я не встигаю. А подругу мою тато повезе, і мене чекати вони більше не можуть. Потім я вже нічим не дістануся.

— І кавалер ваш танцюватиме з іншою… — з розумінням промовив лікар. — Серйозна проблема. Ходімо зі мною.

Схопивши дівчину за рукав халата, він потяг її до глухого темного коридора.

— Куди ми йдемо? — захвилювалася вона.

— Не бійтеся, я вас не скривджу, — посміхнувся Ігор. — А привид Фабіровського, який полюбляє такі закутки — це казки. Не вірте.

Озираючись та дослухаючись, він відчинив маленьке глухе віконце і визирнув назовні.

— Це я що — маю сюди лізти? — вигукнула вона.

— Тільки як маєте бажання. Ну, вперед! Тримайтеся…

Він допоміг їй вилізти і подав сумку.

— Дивіться, щоб ніхто не побачив вас. Он ті кущі тягнуться впритул до самої огорожі, а в ній діра, через яку господар сусіднього будинку своїх курей на нашу територію пускає пастися. Потрапите якраз до нього на подвір’я. Ну, а там вже спецназу немає.

— Оригінальний спосіб… — промовила Оленка, обтрушуючи джинси. — Дякую вам! Це ви… для зустрічі з вашими коханими медсестрами використовуєте?

— Що ти можеш знати про медсестер, дівчинко, не кажучи вже про кохання… — зітхнув Цекало.

— Пробачте, — ніяково посміхнулася вона.

— Привіт матусі…

Дівчина швидко побігла до огорожі.

Двері до кабінету головного лікаря санстанції, коли туди зайшов Костогриз, зачинилися наглухо.

— Отже так, — стиха промовив Дегтяр. — Це таємниця. Якщо дізнається хтось, що ти довідався від мене — дивись… Мене не зрозуміють.

— Яка таємниця? — заволав головлікар. — Що ще?! Мало цієї вашої сраної холери?

— Так от про неї я й кажу. Холера якраз не наша. Одне слово… розслабся!

Широко посміхаючись, Дегтяр поліз до шафки по коньяк і келишки.

— Що — не підтвердилося?! — кричав Костогриз. — Я знаєш скільки здоров’я через вас втратив? Твої епідеміологи з бодуна посіви робили? Ви у цілому районі надзвичайну ситуацію створили! Завтра у новинах гримітимемо!

Не реагуючи на його волання, Дегтяр мовчки наливав у келишки.

— Не буду з тобою пити! — образився головлікар. — Не буду і все.

— Будеш, — засміявся Дегтяр. — Інакше не скажу тобі найголовнішого.

З розпачу Костогриз схопив келишок і залпом вихилив.

— Щось ти зовсім нервовий став, — продовжив Дегтяр. — Помилки нема. Епідеміологи мої одразу розібралися, що це холера. Але є одна особливість…

— Не тягни кота за хвіст, — попросив Костогриз, перехиляючи другий келишок.

— У мого кума невістка в обласній інфекційній лаборанткою працює, де достовірність результатів перевіряли, та й київські фахівці там були. Отже, холера справжня. Але штам вібріона дуже ослаблений. І для людини практично безпечний. Вмерти від нього неможливо. Навіть срачки не викличе.

— Чекай, нічого не розумію… Звідки ж воно взялося у відділенні хірургії?

— Це вже інше питання, — тримав інтригу Дегтяр. — Але можеш бути впевнений, що не з кишківника вашого Кондратюка. Ковбасу його можете їсти, якщо принесе. Такий вібріон може взятися лише з одного місця, у природі цих штамів не існує.

— З якого? — насупився Костогриз.

— Це учбовий штам, безперечно.

— Що означає — учбовий?

— Ну, ти ж мікробіологію вивчав в медінституті? — запитав Дегтяр. — Усі мікроби, з якими працюють студенти, є ослабленими штамами справжніх. Вони виведені спеціально для навчального процесу і заразитися ними та захворіти неможливо.

— Ти точно не жартуєш? — вражено похитав головою Костогриз.

— Ні. Можеш бути впевнений.

— А чому ж тоді з нас «облогу» не знімають?

— Знімуть, — пообіцяв Дегтяр. — Ти ж знаєш, як у нас чиновники завжди перестраховуються. Але не в тому суть. Я знаєш що подумав?

— Кажи, — ледь стримувався головлікар.

— Ти вчора плакався, що на шпиталь одразу всі нещастя посипались. От я і подумав, що вібріони могли потрапити з учбової лабораторії медичного інституту просто у наш посуд, який розставили для змивів. Вже у відділенні. Розумієш?

— Ні, — похитав головою Костогриз.

— Хтось узяв матеріал з учбової лабораторії, разом із живильним середовищем, адже вібріони на підвіконні не живуть! І хлюпнув у наш посуд для досліджень! Ти казав, що тебе чомусь цькують. От і гадаю, що це продовження.

Наливаючись люттю, Костогриз підвівся, і відчуття, що готовий подерти зловмисника на шмаття, затопило його з головою.

Полянська зачиняла двері свого кабінету, коли побачила Цекала, який проходив коридором.

— Ігоре Миколайовичу, доброго дня!

— І вам доброго дня, Інно Сергіївно…

— Зачекайте, маю вам щось віддати.

Вони увійшли і грізна начальниця, що вочевидь перебувала у доброму гуморі, витягла з ящика столу компакт-диск.

— Напевно, вимоги для складання нового звіту або чергова порція претензій, — припустив Цекало.

— А от і ні, — засміялася вона. — Беріть.

Диск опинився у нього в руці.

— Що ж це? І чому вам так смішно?

— Не смішно, а весело, — уточнила Полянська. — Це про хірурга, який врятував — уявіть — чотириста людей. Гадаю, вас зацікавить.

— Ну, наш Гайда за життя, гадаю, врятував значно більше, — знизав плечима Ігор.

— Гайда — за усе життя, — не згодилася вона, — А цей — водночас.

Ігорю залишалося лише подякувати. Бачити цю жінку усміхненою було надзвичайно приємно.

Солдатів, дякувати Богові, таки відкликали. Тому розмова зі слідчим відбувалася у кабінеті головлікаря. Військові та поліція роз’їхалися, лише розрізнені групи санітарних служб ще збирали обладнання і вантажили у транспорт.

— Ну і кашу ви заварили, Григорію Віталійовичу… — скрушно хитав головою Валігура. — Давно у нашій глухомані таких резонансних справ не було. Навіть не знаю, як розгрібатимемо.

— Чесно кажучи, і я цього не уявляю, — згодився головлікар. — Скажу відверто — сухим з води вийти не сподіваюся. Щойно сюди Гайда приходив. Завхірургією. Приніс заяву на звільнення.

— Ну навіщо ж так? — здивувався Валігура. — Через одне зауваження на високому рівні?!

— Та ні, — заперечив Костогриз. — Не через це. Сказав, що вже має право на пенсію, діти дорослі… Хоче дочекатися онуків, а цього всього йому вже доста: справи Огура, історії з вікнами, холери… Та багато чого іншого, у чому не винен, а мусиш перед усіма принижуватись, аби мати змогу і далі робити свою справу. І я чесно тобі скажу: якщо мене знімуть — не шкодуватиму. Пішов би сам, але в цій ситуації виглядатиме, ніби здався, то ж мушу боротися до кінця.

Увімкнувши електрочайник, головлікар дістав каву. Валігура зауважив:

— У нас, сам розуміти мусиш, непередбачені повороти бувають. Справа Замриги — однозначно «глухар», а по інших напрямках деякі позитивні зрушення намітилися. Мені представили офіційний висновок, що холерний вібріон — учбовий штам, ви були праві. Міг потрапити лише з лабораторії. Тобто, це чиясь диверсія.

— Тепер не зайве розібратися, кому це було вигідно! — Костогриз почав нервово нарізати кола по кабінету.

Двері «пересильного» відчинила молода жінка у великих чорних окулярах, що затуляли більшу частину обличчя.

— Доброго дня, — привітався Вадим.

— Доброго вечора. Чимось можу вам допомогти?

— Гм… — здивувався той. — Гадаю, ви мали б зрозуміти, навіщо я прийшов.

— Поки що ні, — знизала плечима вона.

— І мене ви також не впізнаєте?

— Чого ж, — вона прочинила двері в кімнату. — Ви — наш новий хірург. Проходьте.

Вадим рушив до кімнати, а Світлана витягла з шухляди кравецький метр.

— Станьте рівно, руки розведіть.

— Я не по костюм. І не по халат, Жанно, — похитав головою Вадим.

— Світлана, — виправила вона.

— Для мене — Жанна, — заперечив гість. — А може ми одразу перейдемо до справи? Я не з тих, хто дозволяє себе ображати.

— Чим це я вас образила? — здивувалася вона. — Взагалі вперше вас бачу!

— Зрозумів, — кивнув лікар. — Стоятимете на своєму… Ну, що ж…

Двері мало не злетіли з завіс і незграбна туша Щерби ввалилася до кімнати. Не кажучи ні слова, він вхопив Вадима за вилоги і притис до стіни.

— Значить так, дорогий друже… Якщо я тебе… ще хоч раз… тут побачу… Тебе сам Ілізаров не складе. Ти зрозумів?

— Руки забери, — ледве дихаючи, наказав Вадим.

— Козел… — продовжував сичати Щерба, наступивши йому на ногу.

Перемагаючи біль, Вадим сильно штовхнув нападника у груди. Поваливши вішак з одягом, Щерба відштовхнувся від стіни і з ревінням кинувся на Вадима. Протистояти цій масі не було жодного шансу. Він опинився на підлозі, притиснутий дебелим супротивником, який намагався намацати його під купою одягу. Невідомо яким дивом вислизнувши, Вадим зловив його за шию, замкнувши руки. Щерба безпомічно совався по підлозі, тягаючи Вадима за собою, і хрипів, намагаючись підвестися.

Відро води протверезило обох. Супротивники сиділи на мокрому килимі й віддихувалися. Світлана кинула у кут порожнє відро. Першим підвівся Вадим. Він рушив до дверей і озирнувся лише на порозі.

— Я не з тих, хто дозволяє себе кривдити, повторюю вдруге. Номер мій, гадаю, у вас лишився. Подзвоніть увечері й ми про все домовимось. Інакше подібні сцени повторюватимуться тут щодня.

Двері за його спиною тихо зачинилися.

Дольний захоплено блукав інтернетом, переглядаючи якісь новинки клінічної фармакології. Поруч сидів Вересюк із «флешкою». Оксана варила каву.

— Бачу, мене випередили, — констатував Цекало, сідаючи на диван.

— Я вже закінчив! — підняв руки Вересюк. — Гадав, що мій «ноут» заглючив, а Петрович все зробив за десять хвилин. Прошу!

— Взагалі не розумію, що він робить в реанімації, — здалеку почав Ігор. — При його здібностях краще займатися хакерством.

— Не підлизуйся, — засміявся Дольний. — У тебе щось поламалося?

— Чого обов’язково поламалося? — не зрозумів Цекало. — Просто диск хотів подивитися, а «ноута» під руками немає. Наш в ординаторській — вже антикваріат. А тут якийсь відеоматеріал.

— Фільм? — пожвавився Дольний. — Про що?

— Начебто про хірурга, який одночасно чотириста людей врятував, — махнув рукою Ігор.

— Ого! — засміялася Оксана. — Де взяли?

— Полянська дала.

— Горгона?! От вдалася вона до твого виховання! Дивись…

Ігор почервонів. Вставивши диск, Дольний увімкнув програму перегляду. Усі схилилися над монітором.

— Чого — «дивись»? — пробурмотів Цекало.

— На монітор дивись. А ти що подумав?

Це була аматорська зйомка. На екрані з’явився величезний зал обласного драмтеатру, де на сцені з мікрофоном у руці стояла Оленка у довгій приталеній сукні. Схоже, вона була ведучою цього заходу.

— Дорогі друзі! — промовила вона. — Наш концерт за сценарієм мав би початися зовсім інакше. Але мені хочеться розпочати його, загадавши вам доволі незвичну загадку. Скажіть — чи може один хірург врятувати чотириста людей одночасно?

Пауза тривала кілька секунд, поки хтось найсміливіший із залу не вигукнув:

— Запариться рятувати!

— А от і ні! — весело заперечила вона. — Дві години тому у Нижньороздольській районній лікарні він врятував саме стількох людей — тобто вас, забезпечивши присутність ведучої на цьому святі. Його звуть Ігор Миколайович Цекало!

Зал вибухнув оваціями.

— Маячня… — спересердя Цекало дотягся до клавіатури і вимкнув зображення.

— Герой! — захоплено промовив Дольний. — Дай, скину собі! Для історії залишиться.

— Стоп, — схаменулася Оксана, — а чи не Полянської це доця? Оленка. Точно!

— Так чого ж Горгона й дала йому диск! — здогадався Вересюк.

— Дивись, хлопче… — багатозначно усміхнувся Дольний. — Теща буде до біса серйозна.

Злощасний диск нарешті опинився у Ігоря в кишені. То ось чого вона сміялася! Повертати диск перехотілося.

Ольга лежала з перемотаною головою, апаратом Ілізарова на нозі та книгою у руках. Женя зосереджено втягувала рідину з ампули у шприц для ін’єкцій.

— Ви не праві, — промовила медсестра. — Андрій Іванович дуже гарна людина. А те, що похмурий увесь час — то у кожного є власні проблеми. Ви також зараз не надто весела.

— Трохи є, — згодилася пацієнтка.

— У нас взагалі усі лікарі нормальні, — гріх жалітися. І шеф постійно слідкує, щоб порядок був. А якщо інколи неприємні речі трапляються — то це з інших причин.

— З яких? — спробувала з’ясувати журналістка.

— А воно вам треба? — заперечила Женя. — Краще он книжку читайте.

— А як усе-таки треба? — наполягала Ольга.

— Тоді побалакайте з іншими хворими. Їм ніхто не забороняв говорити на будь-які теми. З перших вуст почуєте.

— А вам, тобто, заборонили…

— Та загалом ніхто не казав такого. Але я чула, чим ви тут займалися. Я ж у лікарні працюю, отже особа зацікавлена. А хворі, якщо їх тут кривдять, то так і скажуть.

— Бачу, вас проти мене налаштували, — зрозуміла Ольга. — Дарма ви так. У вас своя робота, у мене своя. Ви свою сумлінно виконуєте. От і я намагаюся.

— Сумлінно?! — вигукнула Женя, поставивши флакон зі спиртом на тумбу, — ну то напишіть, що я отримую зарплату, з якою вижити неможливо, а ще маю купляти робочу форму і «скидатися» на хабарі чиновникам та перевіряючим, які мало не щотижня тут швендяють! Напишіть, що обробляю гектар городу, щоб з голоду не вмерти! А ще напишіть, що, незважаючи на те, що працюю п'ятнадцять років у медицині і маю вищу категорію, якщо сама заслабну, мені на ліки не вистачить! Оце чому не напишете? Цікаве у вас уявлення про сумління!

Костогриз стурбовано зазирнув до палати. За ним увійшли Гайда, Щерба, Полянська та Лужний.

— Женю! Що за галас? — з порога накинувся завідувач. — Що відбувається?

— Пробачте, — втрутилася Ольга. — Це не пов’язано з моїм лікуванням. Просто сперечаємося на жіночі теми.

— А, зрозуміло, — кивнув головою Костогриз. — Як ваше самопочуття? Чи є претензії?

— Ви особисто прийшли поцікавитися? — здивувалася Ольга.

— Звісно. Є такий захід — обхід головного лікаря називається. Раз на тиждень. То ж прошу висловлюватись.

— Та ні, немає, — зітхнула Ольга. — Усе гаразд. Дякую.

— От і добре, — зрадів той. — Занотуйте це, Андрію Івановичу, у щоденнику. Лікування проходить нормально?

— На диво, — відповів Щерба.

— Ну, я, припустимо, не здивований. Одужуйте.

Та пацієнтка їх затримала:

— Григорію Віталійовичу! Будь ласка, ще хвилину. Я… — вона зібралася з духом, — хотіла б перед вами вибачитись. Чисто по-людськи. І перед вами, Вадиме Борисовичу. Не формально, як тоді у приймальні, а по-справжньому. Мені справді неприємно, що так сталося, хоча на те були свої причини. Не важить, що ви далі будете про мене думати, я прошу вибачення. І щиро вам дякую.

— Приємно чути, — сухо промовив Костогриз. — Добре, якщо дійсно по-справжньому.

— Дійсно, — завірила Ольга. — Розумію, від вибачень ваша антипатія до мене не зникне, але спробуйте і ви мене зрозуміти. Ваша праця пов’язана з конкретними зусиллями зробити комусь добре. А моя, хоч як би сумлінно я до неї ставилася, пов’язана зі складними взаємовідносинами людей у суспільстві. І якщо мені вдається зробити комусь добре, інша сторона обов’язково буде незадоволена. Іноді дуже важко визначитися, хто на що заслуговує. Журналісти також люди і можуть помилятися.

— Ну, на відміну від наших помилок, ваші не так важко виправити, — зауважила Полянська.

— Правда ваша, Інно Сергіївно, — зауважив головлікар і повернувся до Ольги. — От і виправляйте. Напишіть, як у випадковій смерті чиновника, що вирішив сховатися в лікарні від службових проблем, звинувачують медиків. Про нові вікна у корпусах, через які нас підозрюють у корупції. А ще про сфабриковану «епідемію» холери. А як зовсім не боїтеся нічого — то ще й про медичну реформу напишіть. Чи це не матеріал?

— Більш ніж… — зацікавлено промовила Ольга.

— Напишіть, — не міг зупинитися Костогриз, — що до реформи у лікарні був обладнаний реанімобіль, здатний транспортувати будь-якого хворого, а тепер, коли від’єднали «швидку допомогу», він належить зовсім іншій організації. Ось тут, поруч стоїть, а якщо треба тяжкохворого до обласної лікарні доправити, то повезе його дірявий УАЗ, який нічим не обладнаний і об кожну яму перечіпається, а реанімобіль стоятиме, бо ми вже не можемо його використовувати.

— А про скарби? — спробувала знизити напругу Полянська. — Наші корпуси ще хрестоносці у середні віки будували як монастир і скарби тут століттями шукають усі охочі.

— А от це вже вибачте, Інно Сергіївно! — замахав руками головлікар. — Від вас такого не чекав! Ні, шановна Ольго, це надто банально. Одужуйте!

Усі залишили палату, крім Жені, яка досі так і не зробила ін’єкцію.

— Женю, це що — правда?

— Що саме? — не зрозуміла медсестра.

— Ну, оце все, що казали. А особливо про пошуки скарбів.

— Звісно, — підтвердила медсестра. — Усе правда. І про скарби — також. А вам цікаво?

— Ще й як…

— Тоді я приведу когось із тих, хто справді може про це розповісти.

— Зробіть ласку, — промовила Ольга. — Схоже, я тут без роботи не залишусь.

У кабінеті сиділи двоє.

— То кажете, не виходить… — замислено промовив головлікар.

— Ніяк, — Валігура був категоричний. — У вдови Замриги жодних виходів на медичний інститут немає, тим паче на кафедру мікробіології.

Постукавши, увійшов Дегтяр.

— О! Про вовка промовка… — зрадів Костогриз. — Ми тут про вашу холеру.

— Та ця проблема наче як спільна, — не згодився той. — Якщо розібратися, вона взагалі нічого не варта, але згідно з інструкціями нам доведеться ще півроку ловити її привид не лише у ваших коридорах, а й по всьому місту. І перевірки щотижня. Моя служба вже паралізована!

— Ну, зі свого боку, я би не сказав, що проблеми не існує, — заперечив слідчий. — Наявний склад злочину. Принаймні, адміністративного, якщо той, хто це зробив, розумів, що мікроби безпечні. Тоді це жарт на кшталт «замінування». А якщо ні? Тоді кримінал.

— От і давайте розбиратися, — заохотив Костогриз. — Борисе Петровичу, вдова Замриги може мати якесь відношення до вашої служби?

— Начебто, ні, — знизав плечима Дегтяр, — а чому ти питаєш?

— Тому що саме після його смерті негаразди в лікарні почалися. А потім, щоб оце все організувати, треба розуміти вашу специфіку, знати що і як, щоб зуміти підкинути і отримати ефект.

— Усіх своїх я знаю. Вона до нас ніякого відношення не має. Точно.

— Тоді будемо шукати інших підозрюваних, — втрутився Валігура. — Хто не задоволений вашою політикою як головного лікаря? Хто підсидіти хоче?

— Відомо хто, — вигукнув Дегтяр. — Рябокінь. Спить і бачить себе головним.

— Можливо… — завагався Костогриз. — А, до речі, донька його у медичному вчиться. От тільки на якому курсі?

— А сам він санітарно-гігієнічний закінчував. Тобто специфіку знає, — багатозначно скривився Дегтяр. — Міг доньці підказати.

— Ну ось, будь-ласка! — зрадів слідчий. — Шерлоки Холмси…

— Добре, припустімо, — згодився Костогриз. — А далі як? Це ж треба щоб хтось сторонній увійшов, зловив момент, щоб ніхто не побачив.

— Холеру у туалеті висіяли, — заперечив Дегтяр. — Середовище там півгодини стояло.

Головлікар набрав номер своєї заступниці.

— Інно Сергіївно! А нашого Рябоконя донька на якому курсі вчиться? На третьому?! Мікроби якраз на третьому вчать…

— От і версія, — промовив слідчий.

Після його слів Костогриз надовго замислився. Рябокінь справді був підступною людиною. Вже не один рік він писав скарги до різних інстанцій, роблячи життя свого закладу нестерпним. Усі до цього звикли і навіть вже не звертали уваги. Те, про що йшлося зараз, було принципово новим щаблем. Чи здатний він на таке? Кращого претендента на такого роду диверсію і за бажання знайти було важко.

Відчинивши двері, Вадим побачив Світлану.

— Це вже інша справа. Проходьте. Після сутички з вашим психованим братом…

— Не психований він, — спокійно відповіла жінка. — Просто любить мене і хвилюється.

— Не дарма хвилюється, — зауважив Лужний.

Сівши у крісло, вона дивилася крізь свої темні окуляри.

— Кави?

— Ні, дякую. Просто хотіла б знати, що це все означає.

— Гм… — похитав головою Вадим. — Думав, ви каятися прийшли. А ви й далі…

— Я прийшла дізнатися, що вам від мене потрібно, — спокійно повторила Світлана.

— Гаразд, — рішуче промовив Вадим. — Хочу, щоб ви повернули мої гроші. Ті, які я платив вашим знайомим за виїзд до Сполучених Штатів. Виїзд зірвався, отже, своїх зобов’язань ви не виконали. Тому я розраховую на повернення грошей. Ну, або на повторний виїзд.

— А хіба я організовувала ваш виїзд? — здивувалася Світлана.

— Саме так.

— Я взагалі з вами не була знайома!

— І не дивно, — пояснив Лужний. — Ми по телефону спілкувалися. І ви звели мене з тими, хто взяв гроші і кого я тепер не можу знайти.

— Ні з ким я вас не зводила! — обурено вигукнула вона. — І не говорила з вами по телефону! Ніколи! Звідки ви взяли, що це я?

— Вичислив за номером.

Довелося розповісти їй про нюанси стеження за мобільним телефоном.

— Вадиме Борисовичу, — терпляче пояснювала жінка, — ви ніколи не говорили зі мною по телефону, ніколи не дзвонили на мій номер…

— На той, що ви маєте зараз — ні, — перебив Лужний. — А на той, що був донедавна…

Вона подивилася на номер, який він показав їй на екрані, і похитала головою.

— Це не мій номер. Ніколи не мала такого. Спитайте кого завгодно.

— Ви купили сім-карту спеціально для афери, а потім просто викинули її.

— У вас хвора фантазія.

Світлана підвелася і зробила крок до дверей.

— Це вам так не минеться, — твердо сказав Вадим. — Я не терплю, коли мене кривдять, і псуватиму вам життя, доки не домовимось.

— Псих, — відказала Світлана і грюкнула дверима.

Вадим до болю стиснув руками голову. Доказів у нього не було. Самі здогади. Він розбирався в людях. Манера поведінки цієї жінки заперечувала причетність її до афери. Світлана безвилазно сиділа на місці у межах перебування злощасного номера, до неї був причетний Щерба, вона виїжджала до Сполучених Штатів. Це все свідчило проти неї, та разом з тим деякі речі не вкладались у загальну схему. Чому Андрій без перестанку дзвонив їй, не отримуючи відповіді, коли міг запросто прийти? Чому її номер ще довго залишався у мережі?

Знайти відповіді на ці запитання поки що було нереально.

Пізно ввечері в оперблоці світилося. Низько схилившись над раковиною, Гайда старанно мив руки. За його спиною до операційної провезли каталку з лежачим хворим, слідом увійшли Дольний з Оксаною. За ними з’явився Щерба.

— Давай Андрійку, мийся бігом. Ножове поранення. День міста у нас так святкують…

— Куди? — поцікавився травматолог.

— У живіт. Внутрішня кровотеча. Асистуватимеш. Тим паче, що більше у тебе такої можливості не буде.

— То це правда? — остовпів Щерба. — Я не повірив.

— Доведеться повірити. Напевно, остання моя операція.

— Вже перевдягаюсь, — закивав головою Андрій. — А хірурги ваші де поділися?

— Лужний справи якісь має, відпросився, — пояснював завідувач, а молодь сьогодні кудись чкурнула. День міста, все-таки. Давай швидко.

Зітхнувши, Щерба заходився перевдягатися.

Обидва вимкнені телефони лежали на стільці. Тьмяно горіла лампа під низькою стелею. Двері майбутнього залу для фітнесу прикривали кілька матрасів для кращої звукоізоляції. Хижняк тримав на держаку грубий металевий стрижень, що нагадував лом, Цекало гатив по ньому кувалдою, поступово забиваючи у стіну. Після кожних чотирьох-п’яти ударів Роман провертав стрижень, після чого він заходив у отвір ще глибше.

— Я б все-таки не тут пробував, — похитав головою Хижняк під час чергового перекуру. — У вухах вже дзвенить.

— Давай ще спробуємо, — відхекувався Ігор.

— Нам би апаратуру відповідну! Металошукач.

— Металошукач діє на якихось шістдесят сантиметрів, а тут он яка товща, — відмахнувся Цекало.

— Аби щось таке як УЗД, але щоб на велику відстань і крізь каміння… Щоб визначити, припустимо, що там, за кладкою — порода чи порожнина.

— Порожнеча, — виправив Ігор. — Порожнина — то у животі хворого.

— Яка різниця? Справа у принципі, — відказав Роман. — Я читав — є така апаратура.

— Слухай, — згадав Цекало, — а існує ж така штука — ехолот. Рибалки мають. Ти ж рибалиш! Ця штука на велику відстань діє.

— Через воду, — зауважив Роман. — А то камінь. Все, вистачить демагогії. Давай, бери кувалду.

— Скоро твоя черга, — нервово сплюнув Ігор і, схопивши інструмент, знову почав з усієї сили гатити по залізу.

— Не тягни так, Андрійку, — попросив Гайда. — Це ж тобі не кістки.

— А кістки, гадаєте, простіше? — образився той. — Чув би Ілізаров ваші приколи.

— Добре-добре. Схоже, справа наближається до закінчення. Залишилося кишку зашити.

— А он ще печінка підкровлює з-під шва, — підказав Щерба.

— Бачу, — відповів завідувач. — Спочатку кишку. Ганно Гаврилівно, дай нам тампона гарного, побільше. Ось так, заткаємо поки що. Та тримай, Андрійку! Що, сили скінчилися? Ти ж удвічі більший від мене!

— Вам не догодиш сьогодні — то засильно, то заслабо… — буркотів Щерба.

— А як ти думав? — зашивши кишку, Гайда викинув брудну серветку, — це я на прощання, щоб довше пам’ятали.

— Та ви ще повернетеся, — зауважив Дольний. — Пару місяців відпочинете, заскучаєте і прийдете. От побачите.

— Ні, — твердо й серйозно заперечив той. — Все вирішено. По-перше, іти треба правильно. Як професійні боксери. Коли ще сили є і руки не тремтять. От, як Льюіс зробив. Це по-перше. А по-друге… Давай хлоргексидин, живіт миємо.

— То що по-друге? — нагадав Щерба.

— Я на пенсії. І відпрацював, вважаю, гідно. А зараз такі часи — працювати усе важче. Не хочу я, щоб коли шпиталь закриють, мене як непотрібного пса на вулицю вигнали. Ви молодші, десь прилаштуєтеся. Дай Боже, щоб цього не сталося і ви ще сто років тут працювали, але до ліпшого не йде. Поїду до доньки.

Страхітливий крик, що пролунав у відділенні, відбився у кожного десь усередині. У коридорі почувся рух.

— О Господи… — злякано ворухнув губами Гайда. — Що там таке? Оксано, вийди подивися!

— Помер хтось… — припустив Андрій.

— Та що за звичка у тебе така дурна — каркати?! — обурився завідувач.

Робота у підвалі затяглася до ночі. Тепер уже Ігор тримав і провертав металевий стрижень, а Роман товк по ньому кувалдою. Перекури почастішали.

— Я весь час думаю — а може це потаємне приміщення, тобто, каплиця дуже вузька? — припустив Цекало. — Тоді ми не доходимо до нього. Добиваємо шлямбур до самого кінця, а бракує ще якихось десять-двадцять сантиметрів.

Хижняк зупинився і витер спітнілого лоба.

— Не думаю. З протилежного боку ми вже пробували. Отже, якщо ти правий, приміщення менше метра повинно мати. А людина мала туди увійти і ще щось покласти. Але, коли на те пішло, можна подовжити шлямбур. І подобивати усі наші діри. Тоді — гарантія.

— Знаєш, — зітхнув Цекало, — іноді думаю, якою ж ми хрінотінню страждаємо! Можна було б за цей час щось корисне зробити.

— Ну, думати — це по твоїй часті, — зло резюмував Роман. — Ти ж у нас філософ. А іноді треба менше думати, а натомість — робити! Р-робити! Р-р-робити!!!

Удари ставали дедалі сильнішими і Цекало, що тримав шлямбур за держак, злякано заплющував очі, уявляючи, що може бути, якщо кувалда злетить. А Роман поступово втрачав точність удару, проте, злість додавала йому сили.

— Обережно! — злякано гукнув Ігор. — Мене ж руки годують!

Та той продовжував гатити. Несподівано після чергового удару стрижень зник у стіні. Складалося враження, що, пробивши її наскрізь, він полетів кудись далі.

— Є!!! — не своїм голосом заволав Хижняк.

Обоє очманіло відхекувалися, й не вірячи в удачу, зиркали одне на одного.

Оксана повернулася до операційної, вимахуючи руками.

— Ну? Що там? — лунали запитання.

— Це жах…

— Хто?!

— Миколо Прокоповичу, ніхто не помер, заспокойтеся, — повідомила вона.

— Ну, слава Богу. А я вже у пам’яті всіх можливих кандидатів перебрав. Присяду на хвильку.

З руками, піднятими вгору, Гайда присів на стілець біля стіни.

— Вам погано? — злякалася Оксана.

— Ні, все добре. Секунду.

— Валю, нітрогліцерин з ящика неси, бігом! — скомандувала операційна сестра.

— А ну тихо усі! — наказав завідувач. — Як треба буде нітрогліцерину, сам скажу. Андрію, ти повимакуй там усе з хлоргексидинчиком. А ти Оксаночко, кажи, не тягни!

— Ваша санітарка, баба Жанна, кричала, — видала анестезистка.

— Чого?

— Фабіровського побачила.

— Кого-кого?!

— Фабіровського. Небіжчика. В «апендиксі», де туалети. Того й кричала. Божиться, що він і досі там.

— Дурдом… — похитав головою Гайда. — Ну усе вже було протягом останнього часу, навіть холера! І треба ще й Фабіровського!

— Миколо Прокоповичу! — клялася Оксана. — Каже, що бачила «ось як мене». Відійшла трохи вже, тепер розповідає.

— Ну то викличте до неї Вересюка. Люди-люди… що це з вами коїться?!

Крекчучи, Гайда підвівся і пішов до операційного столу.

Стояла глибока ніч. Натхнення та удача потроюють сили. Тому стіну розбирали швидко. Підважували ломами, розхитували ударами кувалди каміння і витягали з завмиранням серця, заглиблюючись у стіну.

— Не завалиться?

— Коротенького лома візьми, — радив Хижняк.

Обом у лазі місця не вистачало.

— Чорт забирай… — натужно дихав Ігор. — Ніяк не йде. Глибоко… На совість хрестоносці робили. Цей, останній, напевно, де Шалон власноруч заклав.

— А спробуй туди далі його проштовхнути! — запропонував Хижняк. — Нехай собі падає, як є куди.

— Зараз… От стерво, — стогнав колега. — А ну подай зубило. Порожнеча далі! Я навіть пальці туди просуваю.

Він виліз брудний та захеканий і Роман, відштовхнувши приятеля, поліз сам, орудуючи інструментом.

— У, з-зараза, — лаявся Хижняк, — ну давай, дорогенький…

У глибині загуркотіло й щось упало. Вилетіла хмарка пилюки.

— Ну?!

— Зараз, секунду. Ваза якась… Важка, не пролазить! Зараз… — Хижняк рачкував назад, тримаючи у руках круглу іржаву міну.

У лазі знов загуркотіло, обидва скулилися, заплющуючи очі. Холодний піт стікав по щоках. Хижняк першим зробив обережний крок до дверей.

— Стій! Тихо!

Ледь ступаючи, Цекало зробив два обережних кроки до діри й нахилився, прислухаючись. У схові чітко було чути ритмічний звук годинникового механізму.

Цієї ночі в хірургії вдруге зчинився рейвах. Не встигли заспокоїтися після крику баби Жанни, як зриваючи двері з завісів, до відділення заскочили брудні, у пилюці, Хижняк та Цекало.

— Швидко! На двір! — кричав Хижняк. — Без зайвих запитань! Екстрена евакуація!

Баба Жанна ще не встигла оговтатися від привида Фабіровського і кліпала очима, роззявивши рота.

— Що сталося? — вискочила з маніпуляційної Женя.

— Хворих на двір! Подалі від корпусу! Ходячих і не- ходячих! Зараз вибухне! Не спи, Женю!

Хижняк, як навіжений, бігав по палатах, розштовхуючи тих, хто спав, і волаючи не своїм голосом про екстрену евакуацію. Нарешті відділення прийшло у рух. Хворі у паніці кидалися до сходів, Женя з бабою Жанною тягли ноші з лежачим хворим.

Пацієнта з забинтованою головою, який пробігав поруч, Роман хапнув за руку.

— Грищенко, стій! Бігом — тягни Вакуленка, не бійся, ще п’ять хвилин лишилося — я бачив…

Схопивши ще одні ноші, він перекладав оперованого учора хворого.

— А точно п’ять? — допитувався Грищенко.

— Навіть більше. Не сци. Уперед.

Обоє чкурнули запасними сходами униз.

— Ну що там іще? — мало не плакав Гайда. — Знову щось коїться! Оксано, іди подивися!

— Це Фабіровський вже до відділення завітав, — страшним голосом промовив Дольний.

Цекало влетів весь у бруді, мало не збивши з ніг Оксану. Завідувач, що стояв обличчям до дверей, втратив мову.

— Миколо Прокоповичу, швидко! Евакуюємося миттєво! Усі на двір!

— Куди?! — отямившись, заволав Гайда. — Без маски! В бруді! Здурів?

— Яка маска?! — волав Ігор. — Усе заміноване! Відділення евакуюється!

— Які м-міни… — вичавив із себе Дольний.

— З Другої світової! — горлав той.

— Здається, масовий психоз почався, — промовив Гайда, облишивши хворого. — Півгодини тому Фабіровський, тепер міни…

— Щоб я здох! — у нестямі махав руками Ігор. — Щоб я сімейним лікарем став!!! Годинниковий механізм працює! Звідки я знаю, скільки йому цокати? Все злетить у повітря!

Дольний з Гайдою подивилися одне на одного.

— Так, Андрійку, — швидко промовив Гайда, — два шви на рану — будь-як і хворого в лор корпус. Там закінчимо. Я до реанімації. Там учорашній «панкреатит» не- ходячий…

Здерши рукавичкі, шеф вийшов геть.

— Оксано, переходимо на ручну, — скомандував Дольний. — Хворого на ноші. Бігом! Ти що — годину два шви ставитимеш?

— Вже шию, — бурмотів Щерба.

Поруч зі столом вже поставили ноші. Гаврилівна згортала інструменти у стерильні пелюшки.

— Цікаво, воно що, справді може рвонути? — зосереджено спитав Щерба.

— Ти менше язиком, а більше руками, — порадив Дольний. — Несемо!

— Зараз, не жени. Ох, ні хріна собі… А це звідки таке? — тепер Щерба виглядав розгубленим і безпорадно озирався. — Звідки ж так закровило? Чекай, не донесемо! Зупиняти треба! Печінка! Тампон вискочив. Ганно Гаврилівно, розпаковуйте, не донесемо! Два шви на печінку!

— Слухай, що за херня?! — вилаявся Дольний.

— Помре від кровотечі! — виправдовувався Андрій. — Що ж воно так невчасно…

— Може шефа назад? Де він?

— Почекай, два шви…

Секунди тяглися, калатало у скронях, рвалися нерви. За дверима усе стихло. Відділення спорожніло.

Ситуація в реанімації розвивалася інакше. Хворих там лежало значно менше, проте усі не ходячі.

Гайда аж стогнав, несучи з Цекалом важезного дядька з оперованим учора панкреатитом.

— Ну, Ігорчику, — примовляв шеф з останніх сил, — якщо усе це виявиться неправдою, я тебе декапітую без наркозу. І Ромка твого… Однаково голови вам не потрібні, бо в них ні хріна немає…

Знизу прийшла підмога — двоє водіїв зі «швидкої». Вони перехопили ноші й припадаючи від надмірної ваги понесли їх до сусіднього корпуса, а завідувач, ледве дихаючи, повернувся нагору.

— Скільки можна? — панікував Дольний. — Забиратися потрібно!

— Не можу… — стогнав Щерба. — Печінка у нього ніяка — усю пропив. Шви прорізаються — ще більше кровить. Це кінець…

— Немає Гайди, оголосила санітарка, що бігала шукати. — Хворого з реанімації поніс.

— То дзвоніть у лор-відділення! — загорлав Дольний. — Нехай бігом повертається! Андрію, тампонуй і виносим!

— Не виходить… — по щоках Щерби рясно текло. Шапочка на голові змокла і сповзла на лоба. — Я купу серветок вже напхав — кровить далі. Треба сальник підшивати.

— То підшивай! Ти що, дітей не маєш?!

— Не маю, уяви собі… — сичав той.

— Воно й видно! Роби щось!

Усе відбулося мовчки. Вадим з’явився зненацька. Без жодного слова Гаврилівна вихопила з-під простирадла халат і вдягла на нього. Він став біля столу і одразу запхав обидві руки в живіт пацієнта.

— Що тут?

— Печінка. Шви «ріжуться»…

— Кетгут якнайгрубший на круглій голці, — закомандував Лужний.

Операційна сестра усе знов розпакувала.

— Вже пробував, — буркнув Щерба.

— І губку гемостатичну.

— Також було…

— Тримайте, Андрію Івановичу, — розпорядився Вадим. — Відсмоктувач. Серветку. Шиємо.

— Ось воно… — не міг заспокоїтися Андрій.

— Сальник підтягуйте.

— Давайте у темпі, — заблагав Дольний. — Я на ручному. Треба хворого знімати!

— Ще хвилину, — пообіцяв Вадим. — Серветки свіжі. Все. Тепер знімаємо.

Тепер вже рухалися у прискореному темпі. Хворого перетягли на ноші і, накривши стерильним простирадлом, понесли геть з операційної. З рота у нього стирчала інтубаційна трубка з приєднаним чорним мішком, схожим на футбольну камеру. Її тримав у руках Дольний, який біг збоку, ритмічно стискаючи пристрій.

Роздол мирно спав, а в лікарні на повну вирувало життя. На території між корпусами стояло кілька військових вантажівок, ходили люди у формі. Біля воріт світила маячками машина дорожньої поліції. Працівники нічної зміни скупчилися внизу біля лор-відділення, куди евакуювали хворих. Чоловіки курили.

— Ось так у житті буває, — промовив Гайда. — щось робиш, весь у турботах і не знаєш звідки тебе смажений півень клюне…

— Ох, Миколо Прокоповичу, — скрушно похитав головою Костогриз, — щось надто він розклювався останнім часом. Скоро в нас живого місця на задницях не залишиться.

— Ну, Григорію Віталійовичу, вмієте ви сказати, — засміялася Полянська. — Усе добре, що добре закінчується.

— Та нічого ще не скінчилося, — заперечив головлікар. — У підвалі купа людей. Та й невідомо, скільки ще там цього начиння. Гахне — і ми з вами відчуємо. Та й чоловік ваш, здається, також з ними.

— Та й біс із ним, — злісно промовила вона і, взявши у Щерби цигарку, нервово відійшла убік.

Районний військком, обійшовши вантажівки, підійшов до гурту. Полянська спересердя викинула недопалок.

— Отже, так! Як кажуть в Одесі — «ша»! Вже нічого ніде не тікає.

Натовп полегшено зітхнув.

— Шановні! Команди «вільно» ніхто не давав! Тож, увага! Вибухівки там до хера і ще трохи. Але це вже справа техніки. Розмінування завершено. Тепер належить вивезти. Небезпеки вибуху немає. Але! Усіх зайвих прибрати. Лише тяжкохворі, яким життєво необхідно бути тут, залишаються. З персоналом те саме.

— Саме так і виглядає зараз ситуація, — згодився Костогриз. — У лор-відділенні троє хворих. Двоє післяопераційних та один після інфаркту. Відправляємо до обласної. Реанімобілі вже в дорозі.

— Ну, тоді — вільно! — закомандував Полянський. — Інночко, тебе це також стосується. А щойно від’їдуть — можна буде розійтися.

— Клоун… — відвернулася Полянська.

— Тихше, тихше, Інно Сергіївно! — заспокоїв заступницю Костогриз. — Вдома розберетеся. Підполковник нас рятує. Олександре Івановичу, а звідки це все? Що, з війни лежало? Як їх раніше не знайшли?

— Не знайшли з простої причини — вони у потаємному приміщенні лежали, про яке ніхто не здогадувався. З усіх боків замурований коридор — ні дверей ні вікон.

— Потаємна каплиця! — збуджено вигукнув Щерба. — Та, про яку легенди ходять, хрестоносцями збудована для зберігання скарбів!

— Ну, скарби-не скарби, а дещо цінне знайшлося. Так що, готуйся, моя королево, може твоєму чоловіку і премію яку випишуть. Купа паперів у металевих ящиках. Схоже, якісь німецькі архіви.

— Що у нас там? — замислився Костогриз, вражено хитаючи головою. — Господарські приміщення?

— І кімната, яку ми молоді віддали під фітнес-клуб, — уточнила Полянська.

— Не знаю, який у вас клуб, але на момент приїзду саперів там був свіжий пролом у стіні, який вів до потаємного приміщення. То ж до архівів уже хтось намагався дістатися.

— Свіжий? — скривився головний. — А хто ж його зробив? Так… Де ці спортсмени?! Де вони?

— У лор-відділенні. Біля хворих, — незворушно відповів Гайда.

— Біля хворих, кажете… — зосереджено закивав головою Костогриз. — Кажете, небезпеки вибуху зараз немає…

— В даний час немає, — підтвердив Полянський.

— Ну, тоді я маю сам подивитися.

— Куди ви? — загорлав воєнком. — Вас туди ніхто не пустить!

— Григорію Віталійовичу!

Усі кинулися за головним.

Вадим зі Щербою залишилися удвох.

— Вадиме Борисовичу… Вадиме, дякую. Я думав, це кінець. Мало не посивів…

— Мені твоє «дякую» не потрібне, — похмуро промовив Лужний. — А тобі і справді кінець, якщо так ставишся до колег.

— Вадиме!

— Ти на допомогу не заслуговуєш, і я б не прийшов, але там був пацієнт. Тому й допоміг.

— Вадиме, ну не треба так, — Щерба прохально заглядав у вічі. — Давай поговоримо спокійно.

— Давай, — повернувся до нього Вадим. — Але спочатку — хто вона і де її знайти. Все решта після цього.

— Ні, — зітхнув Андрій.

— Як хочеш, — знизав плечима Вадим. — Наступного разу на допомогу не сподівайся.

Хижняк та Цекало стояли посеред кімнати наче з хреста зняті.

— Так, раз — і відключилися! — наставляв їх Журбенко, роз’їжджаючи на візку по хаті.

Поставив на стіл графинчик із наливкою. Дружина господаря принесла якусь їжу на тарілках, та молоді хірурги на це не реагували.

— Давайте, закушуйте, — скомандував господар. — І до ранку усі гризоти минуться. Чуєте?

— Вже ранок… — мляво промовив Хижняк.

— Тим паче їсти треба, — наполягав інвалід. — Я що — запихати мушу?

— Юрію Васильовичу, ну справді, не лізе, — вибачився Ігор. — От випити б…

— Випити — не можна, скоро на роботу, — заперечив Журбенко. — А по сто грамів обов’язково. Зараз головне розслабитися і заспокоїтися, наскільки це можливо.

— Гадаю, до вечора нас уже виженуть, — зітхнув Хижняк.

— Однозначно, — підтвердив Ігор. — Це за межею його терпіння.

— До усього лайна, що навалилося на шпиталь, ми додали йому ще й міни, саперів і повну розруху у хірургічному корпусі. Тепер Костогриз кістьми ляже, але обіцяне виконає.

— Він усіма отими проблемами і так до сказу доведений, — підливав масла у вогонь Цекало.

Вислухавши невдах, Журбенко хитро посміхнувся, мовчки підняв свій келишок, а потім обвів компанію багатозначним поглядом.

— Нити закінчили вже, чи й далі збираєтесь? То ж слухайте. Завтра… Тобто, вже сьогодні… ви зробите усе можливе і неможливе, щоб залишитися працювати у лікарні.

— Чому?… — тупо запитав Цекало.

— Тому, що тепер я знаю, де воно, — тихо, але твердо промовив інвалід.