Шпиталь

Розділ VIII

Отто фон Бірхоф сидів у каплиці біля прочиненого вікна і вслухався у звуки близьких розривів. Тривала артпідготовка. Росіяни наче сказилися і вже другу годину поспіль мішали передову їхньої оборони з землею. За годину, максимум дві мав розпочатися наступ, результат якого не важко було передбачити. Можливо частини, що залишились від сто сорок третьої дивізії, протримаються годину, максимум дві. А радше, російські танки безперешкодно пройдуть крізь виснажені війська і тоді не більш, аніж за півгодини можуть з’явитися тут.

Майор СС Бірхоф був реалістом, тому завжди передбачав можливі негативні повороти і заздалегідь планував шляхи відступу як у прямому, так і в переносному розумінні. Саме тому вже добу у підвалі під монастирем працювали зігнані ним полонені, що товкли землю лопатами, а оберлейтенант періодично бігав нагору з доповіддю.

Внизу почувся звук мотора. Мотоцикл заїхав на подвір’я і Штальман, зіскочивши на землю, потяг з коляски Гофмана, адже той сам не міг. Підбігло кілька солдатів і, лишивши пораненого на їхню ласку, Штальман загупав чобітьми нагору. Власне, фон Бірхоф усе зрозумів і без доповіді, адже з трьох повернувся лиш один мотоцикл, та ще й з пораненим стрільцем.

— Гер майор! — видихнув фельдфебель. — Ми в оточенні. Вони замкнули кільце. Поки що там лише розрізнені частини, але росіяни швидко підтягуються. Нам насилу вдалося пробитися. Решта загинули.

— Ось що, Штальмане, — промовив розвідник. — Збираємося на марш. Спробуємо прориватися. Зв’язку немає. Їдь до мосту, там Граве з трьома танками. Нехай негайно висуваються сюди, це наказ. Вирушаємо за годину. І нехай допоможе нам Бог.

Оберлейтенант Брігель з’явився за п'ятнадцять хвилин, важко дихаючи й жестикулюючи руками, вимащеними у світлій глині.

— Так швидко упоралися? — здивовано звів очі фон Бірхоф.

— Гер майоре… ходімте зі мною! Там таке…

— Викопав кістки Великого Магістра? — не приховуючи сарказму, запитав Отто, але тим не менше хутко послідував за ним.

Коли вони увійшли до підземелля й дісталися закутка, у якому велися роботи, фон Бірхоф від подиву роззявив рота. Зазирнувши в пролом, він присвітив ліхтарем.

— О Боже… Чого ж воно так невчасно?

— Як це можливо? — дивувався Брігель. — Два роки тому ми тут усе догори дригом перевернули! Як могли ми не помітити цього?

— Не знаю, — похмуро промовив Отто, роздивляючись старовинний кинджал з руків’ям, прикрашеним діамантами. — Тепер пізно. Так, лейтенанте, хтось іще це бачив?

— Ні. Як ви й наказували, я усе робив власноруч за допомогою полонених. Охорона на вході. Сюди ніхто не заходив.

— Слухай мене, Брігель. Часу маємо від сили годину. Покладіть усе на місце. І закрийте, як було. Архіви сховайте он там, подалі. Усе замуруйте. Вибухівку закладіть з того боку від ящиків. Мінування проведу сам.

— Це не зруйнує монастир! — вигукнув Брігель. — Навіть цієї будівлі.

— А нам не треба його руйнувати. Ми ж іще повернемось!

— Гер майоре! Візьмемо бодай щось!

— Боронь тебе Боже взяти бодай один дукат!

— Хто ж побачить? — наполягав той. — Ви знаєте, скільки він коштує?

Вийнявши монету з кишені, Брігель крутив її в руці. Фон Бірхоф силоміць відібрав монету і прочитав напис латиною по колу CUM DOMINIS ET SPERO — AD VICTORIS! Після цього кинув її на місце.

— І решту, чим набив кишені, також поклади назад. Якщо потрапимо з оцим у полон, тебе змусять все розповісти. І ти розділиш долю тих, що копали разом з тобою.

Здіймаючи хмари пилюки, до монастиря під’їхало три танка. Брігель поліз до переднього з них. Скинувши з плеча автомат, фон Бірхоф озирнувся на стіни, що височіли за спиною, заскочив на броню і махнув рукою уперед. «CUM DOMINIS ET SPERO — AD VICTORIS!» — беззвучно повторив нащадок хрестоносців.

Житло Щерби скидалося на володіння Шрека, як власне і сам він нагадував персонаж відомого мультика. За височезними ворітьми з табличкою

у дворі загавкав пес. Прочинивши хвіртку, Вадим побачив, що дворовий собака бігає на довгому ланцюгу, не даючи навіть підійти до вхідних дверей. Навряд чи лікар, який давно й успішно практикує, тримав так пса постійно. Пацієнти б цього не зрозуміли. Та й дріт, вдовж якого рухався ланцюг, був іржавий. Отже, пристрій змайстрували нещодавно, інакше б остання ланка так відшліфувала залізо, що аж блищало б.

Сутеніло. Обійшовши садибу, Вадим переліз через паркан і, крадучись, сховався за рогом. Пес божеволів, гримлячи ланцюгом і пускаючи піну. Промайнула думка, що як пса спустять з ланцюга, шансів втекти буде обмаль.

Двері прочинилися і Щерба визирнув з хати. Потім вийшов на ґанок, тримаючи в руці сокиру. Пес одразу припинив гавкати, але не заспокоївся. Озирнувшись навсібіч, господар поклав сокиру і схилився до пса. Тепер зволікання було смертельним. Скільки часу потрібно аби розстібнути нашийник?

Зібравшись із духом, Вадим кинувся до дверей. Собака смикнувся і мало не завалив навзнак свого господаря. Страшне гарчання стояло у вухах, коли заскакував у відчинені двері.

— Ах ти ж…

Вайлуватий господар звівся на ноги й кинувся за ним. Де ж тут замикається? Двері заклацнулися на замок перед самим носом Щерби. Одразу ж загупало так, що Вадим зрозумів — протримаються вони не довго.

Він заскочив до кімнати, відкриваючи усі підряд двері на своєму шляху. Її ніде не було. Круті сходи вели нагору у мансарду і логіка підказувала, що йому треба туди. Унизу щось жахливо заскреготало. Часу лишалося обмаль, а ще ж тут є підвал…

Вона сиділа, забившись у куток. Темне волосся, невеличкий свіжий рубець на правій вилиці, переляканий погляд.

— Ну от я вас і знайшов, — задоволено промовив Вадим. — Нарешті. Пізнаєте мене?

— Так… — тільки й спромоглася відповісти жінка.

— Ну, слава Богу! Тоді пропоную…

Договорити йому не дали. Унизу почулися матюки упереміш із гарчанням, і розлючений господар, хапаючись за перила, затупотів нагору. Часу на роздуми не було. Вискочивши на сходи, Вадим щосили штовхнув господаря ногою у груди. Втративши рівновагу, Щерба з’їхав сходами додолу. Наступна атака могла стати для Вадима фатальною. Схопивши крісло, він заклинив його між перилами та стіною. Ніжки потрапили поміж балясин, і меблі застрягли у вузькому прольоті, а Вадим нагромадив згори ще й столика. Щерба одразу ж схопився за меблі, намагаючись розібрати завал, але Вадим ще й тиснув згори вагою свого тіла.

— Ах ти ж с-сука… Уб’ю, — гарчав Щерба, шукаючи, чим би розворотити цю імпровізовану барикаду, а потім зник у коридорі.

— Жанно, ви нарешті зробите хоч якийсь розумний крок? — відхекуючись, запитав Лужний. — Зараз він прибіжить із сокирою або бензопилою. Кому від цього стане легше? Може, почнемо нарешті конструктивну розмову?

Щерба й справді з’явився з сокирою, та ще й з ломом на додачу.

— Ну ось, я ж казав! — нервово скрикнув непроханий гість. — Вирішуйте щось, шановна, інакше буде пізно!

Зупинившись на мить і намірившись, Андрій запхав лома у зведену Вадимом барикаду, збираючись її розворотити.

— Досить, — сказала Жанна. — Андрію, не треба. Давайте справді поговоримо…

Звана вечеря нагадувала відому ситуацію, коли лебідь, рак та щука тягнуть віз, не надто розуміючи, що роблять. Підполковник, перебуваючи у піднесеному настрої, справно наливав гостеві, не забуваючи, звісно, й про себе. Полянська сиділа наче на голках, напружена й нервова, намагаючись вдавати гостинну господиню. Оленка від хвилювання не знала, куди подіти руки і ноги. Цекало ж узагалі лише чекав моменту, коли можна буде чемно піти, тому не заперечував проти пропозицій господаря.

— Ну, та не здригнеться рука! — чергового разу промовив Полянський, наповнюючи келишки.

— Так, давайте, — мляво згодився Ігор.

— Закушуйте, Ігоре Миколайовичу, — пропонувала господиня. — Ви ж зовсім нічого не їсте!

— Дякую, усе надзвичайно смачно, — кивнув головою Цекало, не дивлячись на неї.

— А оце ще не пробували, — Оленка взяла до рук тарелю. — Це я сама готувала!

— Дякую. Скуштую обов’язково і буду йти. Завтра на роботу рано.

— Як, уже? — здивувалася Оленка. — А торт?

— Якщо можна, шматочок торта візьму з собою, — попросив гість. — Мені вже час іти.

— Ну, тоді на коня! — рішуче сказав Полянський. — Останній тост за дам, які зібрали нас усіх разом у такий… гм-гм… оригінальний спосіб.

Оригінальності цій вечірці й справді не бракувало. Вони випили.

— Дякую, — насилу орудуючи язиком, промовив Цекало. — Весело провели час. Ну, а завтра… рутина.

— Ігоре Миколайовичу, я вас відвезу! — запропонувала Полянська.

— Що ви, не треба… — похитав головою той, взуваючи черевики.

Оленка побігла по торт. Полянський продовжував наливати сам собі, а господиня вийшла за двері.

— Ігоре Миколайовичу, ви надто багато випили, я за вас переживаю.

— Інно Сергіївно, — розігнувшись, глибоко зітхнув Ігор. — Все найгірше сьогодні вже відбулося, то ж нічого поганого більше не станеться і хвилюватися за мене не варто. Дякую.

Він пішов і Оленка наздогнала його вже на сходах унизу.

— Ігоре Миколайовичу! Ось.

Вона простягнула йому шмат торта, загорнутий у серветки.

— Дякую, Оленко, — сумно промовив Цекало, дивлячись убік.

— Я знаю, вам не сподобалося. Але… дуже хотіла, щоб ви прийшли. І на тата не ображайтеся. Він специфічна людина. Та й хильнути любить зайвого.

— Усе гаразд, — заспокоїв Ігор. — Ти також пробач мені, Оленко. У мене в житті зараз темна смуга…

— Розумію, — просто промовила вона. — Але… Я можу хоч чимось вам допомогти?

— Це особисте, — заперечив Цекало. — Пробач.

Усі троє сиділи внизу за круглим столом. Щерба супився, дивлячись у стіну, а Жанна з цікавістю роздивлялась Вадима, якого заочно знала давно, проте побачила уперше.

— Гарно подумай, з ким зв’язався, і чи добре, що ти приймаєш в усьому її бік, — розлючено вичитував Андрія Вадим. — Зовсім втратив розум! Сподіваюсь, ти «Трьох мушкетерів» читав? Так ця жінка — викапана Міледі! Вона відповідальна за мій зруйнований добробут, а тобі зруйнує ціле життя! Отримає те, чого прагне, і забереться звідси! Врешті-решт вона винна у смерті Замриги!

— Я взагалі не знаю ніякого… — обурилася Жанна.

— Усе ти знаєш, — перервав її Вадим. — Головне, про це знає слідчий. Андрію, з її телефона зроблено дзвінок, після якого у мера стався інфаркт. І після цього вона заховала телефон до вентиляційної шахти, а сама чкурнула. Ну не будь ідіотом!

Щерба продовжував сопіти.

— І я, — продовжував Лужний, — не поступлюся ані на крок. Щоб лишити усе як є, тобі доведеться мене убити. Бо якщо ти цього не зробиш, я просто зараз повідомлю Валігурі, що ти її переховуєш, а діставшись додому, викладу інформацію в інтернеті. Ті, хто шукають її київських друзів, швидко цим скористаються. То ж краще розберіться з моїми неприємностями, і тоді ховайтеся собі спокійно, і я вас знати не знаю.

— Давайте не гарячкувати, — запропонувала Жанна. — Інакше потім справді вже нічого не виправиш. Подумаємо разом. Ви ж самі це пропонували. А я тим часом відкрию карти. Ви ж хочете знати, що було насправді?

Обоє мовчки дивилися на неї.

— Того дня, коли я їздила у зовсім інших, мене підібрав симпатичний чоловік на солідній іномарці, — почала Жанна. — Дорогою він залицявся, запропонував випити кави. Ми пішли у кафе. Він розповідав, що займається бізнесом, що самотній. Посидівши кілька годин і випивши коньяку, ми поїхали далі. Він приділяв надто мало уваги дорозі й надто багато — мені. Скінчилося тим, що мало не влетіли під КамАЗ, перекинулися. Отак я опинилася у вашій лікарні, де й дізналася з часом, що той «бізнесмен» — це водій місцевого мера, який вирішив повихвалятися на службовій машині після того, як відвіз дружину свого начальника до столичного аеропорту, адже вона мала летіти на курорт.

Вони слухали з неабиякою цікавістю.

— Мені спало на думку спробувати витягти з цього пацюка бодай якусь матеріальну компенсацію. Підглянувши у телефоні Андрія номер Замриги, я, коли всі поснули, зателефонувала йому. Той зробив вигляд, що нічого не розуміє, і вимкнув телефон. А на ранок я дізналася, що мер цієї ж ночі помер у реанімації від серцевого нападу і прокуратура шукає людину, яка вночі йому телефонувала. Я по-справжньому злякалася, тому і сховала телефон у вентиляційній шахті, навіть забувши вимкнути, але перед цим подзвонила нашим з вами спільним знайомим з проханням якнайшвидше мене забрати. Щоб уникнути прощання з тобою, Андрію, мені довелося зробити це увечері. А телефон так і залишився у лікарні.

Знову запала мовчанка. Обоє не знали що й сказати.

— Усі ваші дзвінки я пам’ятаю, — дивлячись на Вадима, зізналася вона. — Ще як лежала у палаті. Але що я могла зробити у такому стані? Ваша депортація — нещасливий випадок. І з нашого боку було б порядно спробувати відправити вас до Америки знов. А тепер це неможливо. Хлопці «спалилися» на речах, якими взагалі не варто було займатися. І мене, і їх розшукують такі люди, що краще з ними не мати нічого спільного. Тому я й сховалася, немов миша. Від усіх — від них, від слідства, та ще й від вас на додачу! Не винна я у смерті мера вашого! Хіба це злочин — вимагати компенсації у людини, яка справді завинила? Чому його водій роз’їжджав на службовій машині, пив за кермом і чіплявся до мене?

Запала тиша. Щерба думав про те, що, не виключено, колега правий, і жінка забереться одразу ж, як мине небезпека, а потім навіть не згадає про нього. Жанна думала про своє безвихідне становище. Вадим міркував над тим, чи стане йому краще, якщо він здасть цих двох слідчому.

Усі троє похмуро застигли в однакових позах, підперши голову руками.

Сонце давно перевалило за полудень, коли Ігор швидко йшов по території лікарні з одного корпусу до іншого. День не задався. Операцій сьогодні не було, проте безліч дрібних надокучливих справ не дозволяли розслабитися. Назустріч, вийшовши з хірургічного корпусу, крокувала Полянська. Уздрівши її, Цекало завернув на бокову алею. Вона звернула туди ж. Тепер уникнути зустрічі було неможливо, хіба що піти через клумбу. Привітавшись, він спробував проскочити повз неї.

— Почекайте, Ігоре Миколайовичу! — зупинила начальниця. — Дозвольте два слова. Ходила консультувати вашого пацієнта, а тут і ви наразі… Хотіла вам подякувати, все не було нагоди… І за чоловіка пробачте.

— Це ви пробачте, — відповів Ігор, роздивляючись квіти.

— Повірте, намагатимуся бути делікатною і не ускладнювати вашого життя. І от іще… Навіть не знаю, як сказати.

— Та вже кажіть як є.

— Ігоре Миколайовичу, схоже, почуття моєї Оленки до вас серйозні. Розумію, для вас це зайвий клопіт, але хочу попросити про одне — не ображайте її за те, в чому завинила перед вами я. Будь ласка.

Він мовчки пішов далі. Життя виявилося на диво паскудною штукою. Удача вперто від нього відверталася на усіх напрямках. Що ж до речей, які за переконанням Оленки, були для людини найголовнішими, доля взагалі вирішила познущатися з нього відверто та вишукано. Так, ніби чимось прогнівив.

Пес вже не заходився, як скажений. Та, власне, й гість цього разу не ліз через паркан, а увійшов через хвіртку. У кімнаті був накритий стіл, у центрі якого стояла пляшка коньяку.

— Сідайте до столу, — запросила Жанна.

— Дякую, — похитав головою Вадим. — Празнувати мирову нам ще зарано. Давайте краще до справи.

— У мене є деякі заощадження, — промовила Жанна. — Зараз я не можу до них дістатися, але незабаром, сподіваюсь, усе зміниться.

— Одне слово, ми тобі усе повернемо, — додав Щерба. — Поступово. І я у цьому братиму участь. Сума, на яку ти влетів, нам відома.

— Це все? — здивувався Вадим. — Ви мене покликали, щоб повідомити цю інформацію?

— Не лише, — заперечив Андрій. — Ще ось.

Рука його недвозначно вказала на пляшку.

— Ні, дякую, — похитав головою Лужний. — Ваші обіцянки позбавлені будь-яких гарантій. Ви, пані, чкурнете, як і минулого разу. А без вас зобов’язання цього спадкоємця лицарських традицій дорівнюватимуть нулю. Тож не думайте, що ми про щось домовилися.

— Тоді сам кажи, як маєш що, — у тон йому промовив Щерба. — Ти ж також хотів щось запропонувати?

— Ні, навпаки, спитати, — Вадим зібрався з думками. — Скажіть мені, Жанно, а що саме говорили ви покійному мерові тоді уночі по телефону?

— Я ж розповіла вам, — не зрозуміла вона.

— Ви пояснили загальний зміст, а я б хотів дослівно почути від початку до кінця. Так, ніби у звукозапису. Спробуйте згадати.

Вона якийсь час збиралась з думками, а потім заговорила:

— «Ви що, вирішили, що сховалися? Ви справді гадаєте, що оце вам так зійде з рук?». А коли він запитав хто це, я сказала — «це я, великий привіт з вашої розбитої машини, у якій замість вас чомусь катаються придурошні шофери. Зараз я поруч із вами, через стінку від реанімації, у якій ви намагаєтеся сховатись, і мені увірвався терпець. У мене поламані ноги, я потребую ліків, а ще більше моральної компенсації».

Вадим зосереджено обмірковував почуте, а Жанна додала:

— Ну, десь так приблизно. Далі він кинув трубку і більше не відповідав..

— Цікаво. Усе це надзвичайно цікаво, — замислено промовив Лужний. — Повторіть ще раз.

Жанна повільно повторила і він встиг записати усе на папері, а потім переглянув ще кілька разів.

— Поясніть, що ви там почули, пане тимчасовий завідувач. У вас же мозок краще працює! — під’юджував Щерба.

— Однозначно, — згодився Вадим. — І маю більший досвід шанувальника детективів. А тому є така думка. Припустімо, у цих словах, почутих Замригою безпосередньо перед смертю, є певна загроза. Але чи достатньо її для того, щоб отримати інфаркт? Сумніваюсь. Ну, начудив водій, ну, побив службову машину. До речі, не так і сильно. А те, що стороння людина постраждала — то винен той, хто був за кермом. І знову ж таки, не на смерть… То чого через це так переживати і в реанімації ховатися?

— А що ж тоді? — не зрозумів Щерба.

— Давайте ще раз послухаємо, що сказала йому Жанна. По-перше, що знає, що той сховався у реанімації. Далі — що його переховування якось пов’язане з аварією, до якої потрапила службова машина, де на той момент самого Замриги не було… Що людина, яка телефонує, зараз поруч і їй уривається терпець. А тепер уявімо, що останніх слів Замрига вже не почув. Ви ж казали, що кинув трубку?

— Казала…

— А на яких ваших словах? Перед тирадою про поламані ноги чи після? Встиг про них почути чи ні?

Жанна думала довго.

— Може й не почув. Мене така лють охопила — говорю, зупинитися не можу, а в трубці вже тиша.

— Отже, швидше за все, не почув. І тоді виходить, що сильно він когось боявся. Про те, що КамАЗ його службову машину мало не розчавив, він знав. А водій, який вас за коліна хапав, напевно, про це не розповідав, а клявся, що їхав спокійно, а вантажівка у лобове пішла, ледве втік з дороги. Ну так мало бути за логікою?

— Так, — скривилася Жанна. — За винятком одного — про коліна.

— Ну, нас із Щербою там не було, — дипломатично зауважив Вадим. — Та й не у тому справа! Коли ви передали привіт за розбиту машину і пригрозили, що перебуваєте поруч, Замрига подумав, що машину збиралися протаранити КамАЗом, сподіваючись, що там знаходиться сам керівник. Якщо він не почув про поламані ноги та моральну компенсацію, то попереднім вашим словам можна надати зовсім іншого змісту, і Замрига мав підстави злякатися ще дужче. Він зрозумів, що сховатися не вдалося. Можливо, він знав, хто йому може погрожувати і чого від них можна чекати, тому, почувши, що вони поруч, отримав серцевий напад.

— По-моєму, це фантазії, — не приховуючи насмішки, зауважив Щерба.

— Версія, — поправив Лужний. — Фантазія, це коли припущення зовсім необґрунтовані. А у нас все-таки непогане підґрунтя. З доказовою базою слабувато. А ким був Замрига до обрання на посаду?

— Архітектором, — відповів Андрій. — Головним архітектором району.

— Ого… — здивувався Вадим. — Стає по-справжньому цікаво. І доказова база, гадаю, з’явиться. А зараз хто замість нього архітектурою керує?

— Віктюк. Непоганий хлопець, — Щерба взяв зі столу пляшку і почав відкорковувати.

— Познайомиш?

— Навіщо? — не зрозумів Андрій.

— Здається, бачу я природу фатальних пригод вашого покійного мера..

— А воно тобі треба? — вигукнув Щерба, так і не наливши. — Своїх проблем бракує? Навіщо розбиратися у причинах смерті людини, про яку вже всі забули?!

— Ну, я ж тут не мушу нудьгувати, поки ти останні штани продаватимеш!

Знизавши плечима, він рішуче рушив до дверей.

Цекало швидко йшов через лікарняний двір, дивлячись під ноги й обминаючи глибокі калюжі. Задумана і невесела Оленка вийшла з терапевтичного корпусу, проте, одразу пожвавилась, побачивши Ігоря.

— Доброго дня, Ігоре Миколайовичу! Як пообідали?

— Оленко! — посміхнувся той. — Який там обід… Ходив на виклик до лежачого хворого. А ти до мами приходила? Вже до занять приступила?

— Вашими стараннями, — посміхнулася дівчина.

— Здоров’я в нормі?

— Абсолютно. Навіть шраму майже не видно. От за це я вам так і не подякувала. Мені Дольний розповів, що ви навіть у критичній ситуації не збільшили розріз.

— А це вже якраз не на мою користь, — похитав головою Цекало. — Це називається діяти проти правил. А правила у хірургії не одне покоління розумних людей складало. У таких випадках ріжуть без вагань і про красу не думають.

— А ви подумали, — заперечила вона. — Дякую.

— Таку гарну дівчину не зіпсував би навіть великий рубець. Але, як вийшло, так і вийшло.

— Ви справді так вважаєте? — зраділа вона.

— Звичайно.

— А я ходила папери оформляти, — похвалилася Оленка. — Після першого курсу практику у нашій лікарні проходитиму.

Попрощавшись, Ігор пішов далі та за кілька кроків обличчям до обличчя зустрівся з Ладою. Бажання розмовляти не було, проте довелося.

— Привіт кращим хірургам, — не без сарказму промовила вона.

— Привіт, — сухо відповів Цекало.

— А ти молодець, — скривилася вона. — Усе підряд гребеш.

— Про що ти? — не зрозумів Ігор.

— Як же ж… І маму, і доцю. Обох одразу.

— Кому що, а курці просо… — пробурмотів Цекало, прискорюючи ходу.

— А ченцем прикидався, — кинула вона йому навздогін. — Дивись, вдавишся!

Знервована, Лада пішла швидше, не надто звертаючи увагу на калюжі, і біля виходу наздогнала Оленку. Велика й глибока калюжа розлилася майже на увесь прохід, і хтось завбачливо кинув у неї дошку, яка ледве вгадувалась на поверхні.

— Ой, пробачте, — голосно промовила Лада, штовхаючи боком Оленку, яка вже стала на кінець дошки.

Втративши рівновагу, Оленка зашпорталася і, скрикнувши, впала у калюжу. На шум прибіг Цекало.

— Ти що, зовсім здуріла? — закричав Ігор. — Розум втратила?

— Що? Я ж «випадково»! Пробач… — виправдовувалася вона.

— Бачив я це випадково! — обурювався Ігор.

— Не кричи, а краще допоможи дівчині! — звела брови Лада.

— Ну, ти й стерво! — просичав Ігор. — Вона ж після операції!

— Ой, вона ще десять років буде «після операції», — засміялася Лада, зникаючи у проході.

Піднявши Оленку, Ігор підвів її до лавки і накинув на плечі свою куртку.

— Навіщо ви? Замастите! — крізь сльози промовила дівчина.

— Дрібниці. Виперу, — заспокоював Ігор. — Не плач тільки. Нічого не болить?

— А чому має боліти? — намагалася жартувати дівчина. — Про операцію я вже майже забула, права ваша подруга.

— Хай Бог милує від таких подруг! — обурився Ігор. — А за тебе я, напевно, ще довго хвилюватимуся.

— Не варто, — промовила Оленка. — У вас багато пацієнтів. А я все-таки вас підставила. Їй не сподобалося, що ми розмовляли.

— Це її проблеми. Я приводу не давав, — упевнено відповів Цекало.

— Ну, мені ви також не давали, — не згодилася вона. — Але собі не накажеш.

— Ти права, — згодився Ігор. — Собі не накажеш. Слухай, припиняй мені викати. Я що тобі — старий дід? Давай по-простому.

— Давай, — тихо промовила дівчина.

Щерба намагався триматися природно, проте насправді почувався як на голках. Віктюк також не міг приховати здивування, викликане несподіваним візитом. Проте давнє знайомство і вдячність змусили його піти на контакт з травматологом, завіривши, що про цю розмову не розповість нікому, включаючи надокучливого слідчого, який останнім часом просто таки напосівся на головного архітектора.

— А чим він був відомий? Ну, ще як ваш попередник? — допитувався Вадим.

— Та особливо нічим, — розвів руками Віктюк. — Наша робота паперова. Це Гауді в Барселоні шедеври вигадував. Ми ж проектуємо банальні речі. Погоджуємо, узгоджуємо. Казали, до нього за підписом без конверта можна було не приходити, та й на забудовах добре мав. Але це лише розмови. Я сам не бачив. А як начальник… Нічого поганого не скажу. Хоча, як став головою, мене не надто хотів на цьому місці бачити.

— Як же ви районним стали? — запитав Лужний.

— В обласній архітектурі мене підтримали. О! — несподівано згадав Віктюк. — Як я забув! Він якраз керував, коли у вас в лікарні якийсь корпус добудовували! Я до того не мав відношення, але це ще за старого головного лікаря розпочалося. І саме Замрига тоді цим займався. Особисто проектував добудову. А потім, як Союз розпався, старих керівників порозганяли — і ваш теперішній Костогриз прийшов. То ніяк вони порозумітися не могли. Враження складалося, що це будівництво століття.

— Може і так, — невизначено гмукнув Лужний.

— А тепер як з’ясувалося, що документація пропала, мені самому цікаво стало — що ж там добудовувалося. Але вже не подивимося. Ніяк.

— І все-таки, — розпитував Вадим. — Що ж добудовувалося? Ви бували на місці і з Костогризом не раз говорили, якесь уявлення маєте, нехай і не в деталях.

— Не подобається мені ваш інтерес, хлопці, — зітхнув архітектор. — Ви питаєте, слідчі, ще дехто…

— Хто ж іще?

Обоє лікарів застигли у німому запитанні.

— Навіть військком наш. Причепився, наче кліщ. Ну і ще… Але це вже нікому, я тебе прошу, Андрію, — попросив Віктюк. — Я про це навіть слідчому не казав.

— Давай, не тягни… — заохочував Щерба.

— Є у мене знайомий один, в обласному центрі живе. Не бідний, одне слово. Якось приїхав… навіть без попередження, з якимсь чоловіком. І той питав про цю документацію. Хотів подивитися, копію зробити… От у такому дусі.

— А це було до чи після пропажі?

— На щастя, після, — зітхнув архітектор. — Тож я не міг їм нічим допомогти. А як про слідство розповів, вони й забралися. А те, що ви про добудову питали… Ну, у головному корпусі велися роботи. Добудували флігель, що до «швидкої» виходить, плюс над ним і центральною частиною ще один поверх зробили. Ну, ви розумієте, про що я. Кабінет вашого головного там і ще щось, не знаю.

— А у підвалах роботи не велися?

— Майже ні, — відповів упевнено Віктюк. — Хіба щось дрібне. А чого ви цікавитеся?

— Довго розповідати, — відмахнувся Щерба. — Хоч як би там було, дякуємо. Не хвилюйся — про тебе ніде ані слова.

Запевнення звучали цілком щиро, та все-таки Віктюк провів їх неспокійним та підозріливим поглядом. Лікарі ж, вийшовши на вулицю, зупинилися й не змовляючись, закурили.

— Бачиш, як усе вимальовується? — дивувався Вадим. — Замрига переслідував якусь особисту мету на цьому будівництві. Потім подбав, щоб зникла документація. Згодом спохопилися серйозні люди і, зрозумівши, хто міг забрати папери, почали на нього тиснути. В результаті це скінчилося для нього погано. А леді твоя встрягла у це випадково.

— І що далі? — запитав Андрій. — Що це нам дає?

— Поки що важко сказати, — стенув плечима Лужний. — Ми отримуємо нагоду розібратися у чиїхось комбінаціях, які стосуються нашого закладу. Можливо, з цього вдасться витягти якусь користь. Принаймні, у тебе з’явиться шанс наполовину полегшити життя своїй міледі — відмазати її у слідства.

— А в тебе? — запитав після паузи Щерба.

— А що менше в неї буде проблем, то більше з’явиться можливостей подбати про моє благополуччя, — розтлумачив йому Вадим.

— Усе воно якось застигло, — плакався Костогриз. — Слідство ваше, ну, тобто наше, у мертвій точці зупинилося, розумієте? Наче й зрушення є, наче щось знаємо, а до кінця довести не можемо. Треба щось форсувати, інакше так і сидітимемо. А тут ще нові гризоти додаються.

— Наприклад? — зацікавився Валігура.

— Наше, галузеве, — зітхнув головлікар. — Післязавтра новий начальник управління приїжджає. Попередній був не подарунок, а цей взагалі безголовий. Їде перевіряти, як у нас медична реформа просувається.

— А як вона просувається?

— Спитай щось легше, — махнув рукою Костогриз. — Схоче на якусь дільничну лікарню поїхати, оцінити як в результаті їхніх експериментів медицина до народу наблизилася. Чи є там кардіограф, апарат УЗД, інструментарій для пологів…

Перелічуючи, Костогриз розчервонівся.

— А воно є? — запитав слідчий. — Оте все…

— Звідки?! — заволав Костогриз. — Звідки воно візьметься? Хто на нього кошти дасть? У мене в центральній лікарні цього обмаль, а ти питаєш, що на дільничній. Фінансування ж нульове. Тільки кого це цікавить? Приїде, подивиться, що нічого немає, і закрити примусить. А ти зі своїми болячками поїдеш вже до обласної. Та ти ще доїдеш. А баба з села? На чому і за віщо? А кого це обходить? Ніхто не думає, що люди помиратимуть. І слідство твоє загрузло, наче машина під Манівцями в кінці березня…

— Ну, чого ж, — не згодився Валігура. — Я б не казав так. Багато здобутків маємо. Прийшов розповісти, так ти за свою реформу одразу! Наприклад, по Замриговій справі є конкретна підозрювана. По сотовому номеру встановлено дзвінки цієї людини. Серед її абонентів ваші лікарі Лужний та Щерба.

— Що?! — зірвався з місця Костогриз.

— Не кричи, — попросив слідчий. — Поки що це закрита інформація.

— Таємниця слідства, — іронічно скривився головний.

— Саме так. І якщо з Лужним все більш-менш ясно, хоч і варто б іще перевірити, то стосовно Щерби багато запитань. Лужний саме у пошуках цієї жінки приїхав до вас. Так-так, не дивуйся. Схоже, вона шахрайка, і незадовго до наших подій обібрала його до нитки. Багато що я перевірив і усе сходиться. Не бреше Вадим Борисович. А от Щерба…

— Так натисни на нього! Зараз викличу!

— Стій, Григорію Віталійовичу! Послухай, що ми маємо. Безліч дзвінків з його телефона на її номер. Усі без відповіді. Не спілкувався він з нею жодного разу. Зате додзвонитися намагався. Усе один до одного, як і з Лужним. Може і його вона якось обдурила. Може з якоїсь причини ця дама саме на лікарях і спеціалізується.

— Так спитай у нього!

— Можна і спитати. А якщо я у цьому припущенні не правий? Якщо участь Щерби у цьому має інші підстави? Тоді злякаємо. Далі, а якщо Щербу вашого вона заловила на якійсь протизаконній справі? Тоді він нічого нам не скаже.

— На якій такій протизаконній? — не зрозумів Костогриз. — Що «протизаконного» може зробити лікар, окрім отримання хабаря від пацієнта?

— Не скажи, — помахав пальцем Валігура. — Він працює на призовній комісії? Працює. Міг когось від армії відмазати? Міг. А це вже трохи інший масштаб…

— Він мені сина врятував після аварії, — промовив Костогриз, опускаючи очі. — І я про таке навіть говорити не бажаю.

— От і не кіпішуй, — зрадів слідчий. — А краще слухай. Лужного я перевіряв. Він справді робив спробу емігрувати до Штатів, яка не вдалася через «липові» документи. А Щерба? Він ніколи не намагався виїхати?

— Ні, — замахав руками Костогриз. — Це повна нісенітниця. Йому садка навколо хати і отого його «заліза» вистачає з головою. Його якби задурно вивозили, то впирався б.

— Добре, — згодився Валігура. — А не було в нього останнім часом чогось екстраординарного, нетипового? Якщо персонал питатиму, одразу ж і він дізнається.

— Ну… заглядав у пляшку останнім часом частіше, ніж завжди, — розвів руками Костогриз. — Так на те була причина.

— Яка?

— Начебто щось на особистому фронті.

— О, вже тепліше, — пожвавився Валігура. — А хто, де?

— Я що, з санітарками чаї ганяю? — обурився Костогриз.

— А доведеться…

— Казали, ніби якась пацієнтка. А ну, зараз…

Полянська з’явилася за п’ять хвилин і здивовано привіталася з Валігурою.

— Розмова неофіційна, — одразу попередив головлікар. — Ви мені казали не так давно, що в Андрія Івановича проблеми на особистому фронті. Ну, тоді, коли він запив. Що ви мали на увазі?

— Ви гадаєте, я найкраще джерело, щоб переповідати медсестринські плітки? — образилася заступниця.

— Так, — дивлячись їй в очі, запевнив Костогриз. — Особливо коли треба, щоб про наш інтерес до них ніхто не дізнався. Якщо підемо санітарок питати, буде гірше. Насамперед Щербі. А я цього не хочу.

— Гаразд, зрозуміло, — промовила Полянська. — За достовірність інформації, звичайно, я не поручусь, але йшлося про його пацієнтку. Ту саму, яка потрапила в аварію, перебуваючи в службовому авті з водієм покійного мера.

— Вчіться, Григорію Віталійовичу, як треба бути в курсі подій, — розвів руками Валігура.

— І кажуть, вона просто від нього втекла. Він, бідака, потім місця собі не знаходив. Зараз ніби оговтався.

— Я вас прошу, Інно Сергіївно, — обернувся до неї головлікар. — Знайдіть дані на цю пацієнтку. Але так, щоб ніхто нічого… ви розумієте.

— Ну ось, — зрадів слідчий. — Коли починаємо працювати, результати з’являються одразу. Тепер по «холері». Логічно, що саме Рябокінь спрямував її у ваше відділення. Проте доказова база слабка. Того, що є, недостатньо, щоб довести у суді його причетність. Але можна спробувати ризикнути. Гадаю, вже час опитати його доньку, ту, що на третьому курсі вчиться. Якщо зізнається й підпише свідчення — це вже буде зовсім інша справа.

Костогриз мовчки підвівся і пройшовся кабінетом.

— Щось вас бентежить, Григорію Віталійовичу? — в’їдливо запитав слідчий.

— Так, бентежить.

— І що ж?

— Моральний бік цієї справи.

— Поясніть, бо не цілком розумію, — здивувався Валігура.

— Виходить, що маємо натиснути на дитину, щоб вона почала свідчити проти батька, нехай навіть той остання підлота. І в результаті його чекатиме, як мінімум, величезний штраф, ну й роботу втратить стовідсотково. А може й засудять. І буде ця дитина далі жити з моральною травмою.

— Он як… — вражено похитав головою Валігура. — А якби мої експерти на чашці Петрі, у якій посіви роблять, знайшли відбитки пальців цієї, як ви кажете, дитини? Тоді вас усе б влаштовувало? Власна совість була б чистою, що не скалічили чужої долі? А якби через оцей гармидер помер хтось? Я пам’ятаю, що тут робилося! Усі служби були паралізовані. Тоді як? Ця «дитина» має більше вісімнадцяти років і повинна нести відповідальність за свої дії. А ви її жалієте. Знаєте що? Я хоч і не медик, а знаю, що того, хто не веде боротьби з вошами, вони рано чи пізно заїдять.

— Усе це так, — зітхнув Костогриз. — Але вам не зрозуміти нашої професійної звички. У нас якщо не подумав, помилився, далі — непоправне.

— Що ж, думайте, — сухо промовив слідчий, підводячись зі стільця.

Розкішний чорний «БМВ» під’їхав до роздоріжжя і зупинився на узбіччі під деревами.

— Он, — показав рукою той, хто сидів за кермом. — Бачите — там, де смереки ростуть.

— Ану давай свою куртку, я ж казав тобі зверху покласти.

— А навіщо? Що, вдягатимете?! Для чого?

— Миколо, Миколо… — важко зітхнув новий голова обласної адміністрації. — Чого так туго кумекаєш? Їй-бо візьму когось із місцевих. Вже у черзі стоять.

— Ну чого ви, Васильовичу… — заканючив той. — Я ж служу вам вірою і правдою!

— Гаразд, — скривився Моцур. — Машину тут лишаємо, підемо через галявину. Нехай не бачить твоя ворожка, на чому приїхали. Побачить «беху» і почне про великий бізнес заливати…

— Чого ж тоді йдете? — не зрозумів водій.

— Цікаво. Поважні люди до неї ходять. То ж спробуємо її заплутати. При ній я до тебе на «ви», а ти до мене на «ти», буцім ти бос. І піджак мій вдягни! Все, давай, бо скоро вечір, виспатися треба. Завтра знову «в народ». Як мені це набридло! Швидше б уже вибори…

Вони наблизилися до хатини, невеличкої, але охайної, з новою огорожею та великим квітником. На лавці сиділо кілька людей, тому довелося чекати. А коли увійшли, у Моцура з’явилося враження, що його хотіли здивувати. На жінці середніх років, яка претендувала на статус відомої провидиці, не було жодних характерних причиндалів — народного одягу, релігійної символіки та атрибутики. В кімнаті він не побачив нічого дивного. Звичайна шафа, на господарці проста кофтина і штани від спортивного костюма. Скромна зачіска. Звичайна мова.

— Слухаю вас, чого бажаєте?

— Ми… цей… хотіли б… — почав Моцур.

— Чекай, я поясню, — втрутився водій. — От заступник мій захотів дізнатися про свою долю. Чули про вас. Якраз повз ваш дім їдемо з Карпат. Тільки розцінки б знати. Скільки за таке просите?

— Як дасте, так і буде, не хвилюйтеся, — заспокоїла вона. — А долю… що маєте на увазі? У широкому розумінні? Хочете почути, коли і як помрете?

— Ні-ні! — замахав руками слуга народу. — Найближчу долю.

— Продав ти свою долю.

— Господи… — почав нервуватися можновладець. — Я не хочу, щоб ви говорили загадками. Тільки найближчі події, які на мене чекають. Може якусь користь із візиту до вас винесу, чогось остережуся, заходів вживу.

— Заходів якраз і не вживете, — не зморгнувши заявила жінка.

— Чому? — проковтнув Моцур, відчуваючи дискомфорт.

— Не зможете.

— Чому?

Крижаний холод заповз під його одяг. «Не зможу… А не каже, чому. Бо просив не казати, де і як помру. От, чортівня…».

— Ну, ви ж не здатні по-іншому жити, — пояснила жінка. — Спосіб життя змінити. Не рити собі яму. То про що мова?

— А як я живу? — остовпіло запитав той.

— Навпаки. Хіба ні? Того й боїшся.

— Що ви маєте на увазі? — напосівся чиновник.

— Ви самі аналізуйте. Я лише кажу те, що відчуваю. А ви вирішуйте, брати до уваги чи ні.

— Гм… — зовсім розгубився Моцур. — Я розумію. І все ж таки… Про найближчі події… Хотілося б… якоїсь конкретики.

Вона сіла навпроти і взяла руку гостя у свої, але той міг заприсягнутися — на лінії долоні не дивилася. Просто тримала. Потім зазирнула в очі, тоді попросила пройтися кімнатою і сісти до неї спиною. «Навіщо я сюди приїхав?» — майнула думка, коли неприємний крижаний холодок почав заповзати за спітнілий комір сорочки.

— Бачу я, — нарешті промовила ясновидиця. — Засохлий хліб, залізо на вікнах, кашу на воді, людей з малюнками. І відчуваю, як те, що у тебе завжди йшло наче по маслу, несподівано загальмується.

— Про що ви? Можна конкретніше?

— Транзит продуктів. Більше нічого не скажу.

— І все? — розчаровано вигукнув посадовець.

— Наразі так, — розвела руками жінка. — Більше нічого не бачу взагалі.

— А… що робити?

— Нічого. Нічого ти не зробиш. Я вже казала. Це вище твоїх можливостей. У тебе свій шлях і ти мусиш його пройти.

Він ішов до авта по сухій траві так швидко, що водій ледве встигав. Бурмотів прокльони упереміш з матюками.

— І такі, як вона, підуть за мене голосувати?! А я завтра маю їхати їх агітувати. Дебілка. Чорт мене смикнув сюди пертися. Все ти…

— Я хіба наполягав? — виправдовувався Микола. — Самі схотіли! Та що вона такого, власне, сказала?

— Що сказала?! — визвірився бос, вмощующись на сидіння. — Тюрму напророчила! Сухарі, зеки з татуюваннями і ґрати на вікнах. Звідки вона це взяла?

— Та облиште, Васильовичу, — заспокоював водій.

— Що — облиште? Ти чув чи ні? Вона зразу зрозуміла, хто з нас хто. Сказала, що роблю навпаки.

— Ну то й що? — не здавався підлеглий. — І так видно хто ви, а хто я, яку б куртку не вдягали.

— Сказала, що процес, який завжди йшов гладко, несподівано загальмує! — нервувався той. — А до того все йде! Бісовський натякав, що треба умови переглядати. Ми не схотіли. Лякав, що будуть з транзитом проблеми. Але звідки їй відомо?!

— А що їй відомо… — розгублено пробурмотів Микола. — Ворожка вона, провидиця. Ви ж самі хотіли…

— Невже таке буває…

Машина повільно рушила з місця. Шеф ніяк не міг заспокоїтися.

— Чортівня… Ну, нічого. Може воно й на краще. Треба якось виходити з того ланцюга. Продати свою долю.

— Казала, що ви вже її продали, забули?

— Дурню, частку у бізнесі! А вона хер зна що мала на увазі. Та я й без неї розумію. Глибоко ми зав’язли. Зараз і більші чини «летять». Час непевний, кожен мітить по головах нагору вилізти… Ця дурепа явно натякала, що сяду. Якщо влада після виборів не дай Боже поміняється, то усе можливо.

— Нічого, якось воно буде… — намагався заспокоїти шефа Микола.

— Якось не влаштовує, — відрізав Моцур. — Якщо не пройду, то може не бути навіть твого «якось». Тільки «ніяк».

Ями скінчилися і, виїхавши на трасу, машина набрала швидкість. Хитало значно менше, проте найменший поштовх віддавався болем у не повністю протверезілій після триденного «відпочинку» голові.

Від самого ранку в шпиталі усе вирувало. В лікарняний УАЗ вантажили апаратуру, рахували, перевіряли та готувалися. Усе це мало бути розставлене в амбулаторії, щойно визначиться, до якої вирішать їхати перевіряючі. Костогриз не відходив від телефона, обдзвонюючи дільничні лікарні. Вартість цього дня була без перебільшення високою. Якщо, дасть Бог, усе пройде вдало, — настане період відносного затишшя, невідомо чи тривалий, однак це дасть змогу ще якийсь час працювати.

Дольний зійшов униз не тямлячись від обурення.

— Григорію Віталійовичу, а я з чим лишуся?

— Толю, у мене і без тебе голова болить, — скривився Костогриз.

— Ні, я серйозно. Відділення без дефібрилятора не залишу.

— То залишиш його сам, — майже по складах вимовив головлікар. — Будуть незадоволені — станемо першими претендентами на закриття. Тоді все своє начиння можеш викинути взагалі.

— А якщо…

— А «якщо» — візьмеш в операційній.

— Так беріть звідти!

— Вони не той вигляд мають, а у тебе все нове. Дві години переб’єшся. Ти ж розумієш, до віддаленої лікарні вони не поїдуть, відбиваючи власні зади по наших ямах. У разі чого за двадцять хвилин апаратура у тебе. Якби не дай Бог що — береш хворого просто в операційну. Сьогоднішній день рік годуватиме! І молися, щоб начальник управління не змусив нікого у Манівцях або Дилові твоє причиндалля розпаковувати і демонструвати, як на ньому працюють!

Махнувши рукою, Дольний пішов. Стукіт підборів змусив головного обернутися. Полянська бігла до нього, перестрибуючи ями, що рясно вкривали територію. Костогриз відчув щось недобре.

— Григорію… Віталійовичу… Вет…лицький дзвонив… «ве-о» Замриги покійного…

— Куди дзвонив? — не зрозумів той.

— До приймального…

— А він що, мого номера не має? — розгублено запитав Костогриз, дивлячись на свій мобільний, де не висвітилось жодного вхідного дзвінка.

— Каже… забув ваш номер… з переляку… не може знайти…

— А переляк з якого приводу?

— Моцур їде. Новий голова обладміністрації. Разом з «нашим».

— А якого милого він тут забув? До них же ж їде, напевно? До Ветлицького?

— Ні! — видихнула Полянська. — До нас. «Медицину» дивитись. Ну і… агітувати.

— А ви чого бігли? — похитав головою Костогриз. — Також мобільного не маєте?

— Ваш номер видалила з переляку. Руки трусилися.

— Шляк би їх усіх трафив… — вилаявся головний. — Пошліть Галину ресторан замовити про всяк випадок. Сподіваюся, їх не ми поїтимемо, але бути готовими треба. Та номер мій наново запишіть! Бракувало лише зв'язок втратити у найвідповідальніший момент…

Хижняк, що вискочив по забуті в машині плани роботи, які писав півночі, потрапив на очі головному напрочуд вчасно.

— Романе Петровичу! — загукав Костогриз. — Романе, чуєш мене? Машину звідси забери. Швиденько!

— Куди? — не зрозумів той.

— Куди хочеш! Он, за швидку допомогу зажени, а ще краще за морг — туди не підуть.

— А… — здавалося, у лікаря відняло мову. — Навіщо? Вона тут комусь заважає? Он, поруч Дольного стоїть. Йому що — також відганяти?

— Йому — ні, а тобі — так, — відрізав головлікар.

— А я що — не такий, як інші? — образився Хижняк.

— Ні, — терпляче пояснював Костогриз. — Машина в тебе нова, з автосалону, це видно. Ще й джип. Тому віджени.

— Кому яке діло? — ніяк не міг зрозуміти Роман.

— Таке! — втратив терпець начальник. — В очі впадає. Приїдуть — побачать. Не повинен у нас лікар на нових машинах їздити!

— Це ж китайська, дешева! — розгубився Хижняк.

— То ти хочеш, щоб я їм це пояснював? Не дратуй бугая червоною шматою — здоровіший будеш. А ну заводь!

Сплюнувши, головлікар попрямував до корпусу, та довелося знову затриматися — телефон, який він досі тримав у руці, задзвонив. Це був начальник управління, на якого чекали. Може, відмінилося? Десь у грудях залоскотала божевільна надія. Аж ні.

— Григорію Віталійовичу, — голос обласного начальника не обіцяв нічого доброго. — Значить, ми під’їжджаємо за годину. Машина у тебе є вільна? Якась службова.

— Є, — розгублено відповів той.

— Значить, мусить виїхати до нас на об’їзну. Ви десь три місяці тому новий дефібрилятор купили і ще якусь апаратуру, по рознарядці.

— Електровідсмоктувач… — розгублено промовив Костогриз.

— О, значить, запакувати назад у коробки і привезти на в’їзд до міста.

— А… навіщо? — не зрозумів головний.

— Значить, новий голова адміністрації їде з передвиборчою програмою. Буде привселюдно дарувати лікарні нову апаратуру.

— Так ми ж три місяці вже нею користуємось… — Костогриз насилу добирав слова, не здатний усвідомити глибину абсурдності цієї вимоги. — Де я візьму упаковку? Може й викинули її! Та й усі ж знають…

— Григорію Віталійовичу! — перебив обласний начальник. — Я ж зрозуміло висловлююсь! Розібрати! Запакувати! І вивезти до знака «Роздол»!

— Матінко рідна… — бурмотів на ходу Костогриз, піднімаючись сходами до реанімації, — І коли ж це скінчиться? Знущання це… Діждуться, суки, що народ за сокири візьметься…

— Що таке? — вибіг назустріч Дольний.

— Так… дефібрилятор і відсмоктувач розібрати… запакувати… і у машину… — відхекувався головний.

Очі реаніматолога помалу вилазили з орбіт. Він відкрив рота, щоб ще щось запитати, та не встиг.

— У машину! — заволав Костогриз. — І якщо ти хоч щось запитаєш, я за себе не відповідаю!

Дмитрик гірко ридав, затуливши руками очі, і нервово смикав головою. Який же правий був Шевченко, що його вірші заставляли читати і вчити напам'ять у школі! Нема на світі правди! Їй-Богу нема! Де ж це видано, щоб одному все, а іншому лише стусани та прокльони! За увесь час, скільки пам’ятав, лише раз його запитали, чого він хоче, та й то відшмагали потім, бо сказав, щоб взимі школа згоріла, а у літі — щоб корова здохла. Навіть товкли його далеко не завжди по заслугах, — пам’ятаючи прикру вдачу хлопця, часто-густо намагалися повісити на нього відповідальність за усі підряд негаразди.

Попри все Дмитро нічого не мав проти Аліни, хоч тато завжди, як випивав горілки, казав, що вона його рідна, а він ні. Але ж коли й був тверезий, однаково усе краще діставалося сестрі, хлопець зазвичай ще й отримував запотиличника, коли не бажав доношувати дівчачі речі. Єдиний раз йому на гуманітарці купили майже нову куртку, та й тоді за іронією долі довелося отримати на горіхи, бо вона, бачте, не сподобалася якійсь санітарці у лікарні. От і тепер. Сестрин велосипед, за який його і так дражнили хлопці, давно був для нього замалий, і коліна чіпали за руль. Мама обіцяла. Тато відмовчувався. А тиждень тому до хати принесли комп’ютер. Звісно ж, для Аліни, адже вона відмінниця, не б’є вікон і не грає на гроші. Навіть з цілої школи обрали саме її, щоб вітати якогось важливого дядька, що повинен приїхати у село і дарувати комп’ютер для школи. Мабуть, і їй ще щось подарує…

Дмитро не тямився від образи, та по обіді, як це часто буває, він оговтався і вирішив діяти. Справедлива помста несподівано стала для нього завданням номер один. Може якось зробити, щоб з неї спідниця злетіла у найвідповідальніший момент! Але як? Крем вкрасти, яким вона прищі замазує! Та вона, мабуть, десь має запасний. І хто ж це її туди висунув? Незграбна, цибата, теж мені королева краси… Хіба що вірші гарно декламує. Мабуть за це й обрали.

Не довго думаючи, Дмитро поліз у книжку і віднайшов вірша про любов до квітучої України, який вже тиждень сестра голосно повторювала на кожному кроці. «Треба йому твоєї України…». Кмітливий не по роках Дмитро усе прекрасно розумів. До того ж, дідо вчора, вислухавши вірша, підтвердив його підозри, сказавши, що такі, як отой, люблять дівок по саунах, а Україну лише грабують. І дарма засичала на нього мама, Дмитрик і сам мав розум.

Два дні Дмитро мучився над книжкою, хоч рядки про русалку, яка лізе з води, ніяк не лізли до його голови; чистив щіткою костюм, дарма, що був у ньому ще на першому причасті й штани тепер заледве сягали щиколоток. Краватку довелося позичити з татової шафи. Потім згадав, що Аліна мала бути у вишиванці, і повісив краватку на місце. Та згадавши дідові слова, вирішив таки обрати діловий стиль.

Вчити вірші напам'ять Дмитро любив найменше у житті. Проте, з наступним завданням виявилося ще складніше. Пекти пиріжків сам не вмів, а мама робитиме це лише у неділю. Алінка ж мала пригощати гостей спеціальними, зробленими бабою Василиною, яка славилася на весь Дилів. Залізти до неї і вкрасти? Але він толком навіть не знав, де та живе. Та й якщо зловлять — йому кінець. Мало що тато шкуру спустить, велосипед накриється остаточно.

Стоп! А баба Микитівна? Кілька разів йому доводилося куштувати її пиріжки, адже вона була ріднею. Так… Взувши кросівки, Дмитро стрімголов побіг. Микитівна була вдома і поралася на городі.

— Бабо, добрий день!

— О, Дмитрику! А ти чого тут?

— А, на стадіон ходив, у футбола грати. Так набігався, аж ноги трусяться. Нічого не їв як до школи йшов, не встигав.

— Ну то біжи скорше додому!

— Та не знаю, дуже голова крутиться. Дайте пити.

— Ой, лишенько, — витерла руки об фартух Микитівна, — ходи, я тебе нагодую. Нічого не маю такого, але щось знайду.

— Дайте пиріжків, бабо…

— Та де ж я візьму? У неділю печуться, — здивувалася стара.

— То може лишилися?

— Та ж які вони тепер? Вже курям викинула. Зараз борщу зігрію…

Вона пішла до холодильника, а Дмитро крутнувся по кухні. Невже усі викинула? У кутку стояла велика каструля, така сама, в яку мама скидала залишки для свині. Піднявши кришку, Дмитро мало не захлинувся від радості. Їх було мало не десяток і лежали зверху, лише деякі відвологли від залишків зупи, вилитої на дно. Швидко розпихавши безцінний скарб по кишенях, хлопець вовтузився на стільці, втрачаючи терпець, та мав з’їсти той борщ, аби не ображати добру бабусю.

Найголовніше у будь-якому злочині — мотиви. З них усе починається. Якщо їх достатньо, то залишають за лиходієм слід. Так сказав Валігура у душевній розмові за пляшкою, коли Вадимові вдалося переконати слідчого у відсутності у нього мотиву, і ті його слова добре закарбувалися в пам’яті. Планові операції цього дня довелося відмінити, аби висока делегація не подумала про неповагу до їхнього візиту. Стояти навпшпиньки перед будь-яким начальством — давня традиція на цій території. Так було за часів Гоголя, так є і дотепер. Так буде завжди, незалежно від кількості Майданів та революцій, адже звичка — річ вперта.

Тому, зробивши з самого ранку обхід хворих та перев’язки, потинявшись з півгодини, Вадим вирішив виконати нарешті вказівку головного лікаря щодо наведення порядку у ввіреному підрозділі.

— А що робитимемо? — не зрозумів персонал.

— Будемо ловити Фабіровського. Ну, тобто, його привид.

Найпершою і, здавалося, найважливішою особливістю привида було те, що з’являвся він виключно у хірургічному корпусі. Усі лікарняні будівлі мали однакові заплутані коридори та великі підвали, проте аномалія спостерігалася лише тут, і це наштовхувало на думку про причетність до цього явища когось з працівників, адже версію про появу справжнього привида Вадим навіть не розглядав, хоч і прочитав від початку до кінця книжку покійного психіатра. Проте ніхто з персоналу відділення навіть близько не був схожий комплекцією на легендарного Платона Аристарховича.

Другою особливістю явища було те, що місцева примара являлася виключно жінкам. Хоча, власне, це й не дивно. Можливо, у нього самого щось би й здригнулося усередині від такої картини, проте, безперечно, він не волав би на все відділення. А отже, ефект був би не той. А в разі чого «привид» ще й ризикував отримати у вухо від нього, або іншого працівника відділення, наприклад, від Щерби, то ж з’являтися перед чоловіками було небезпечно для здоров’я.

Третя цікавинка полягала в тому, що той, хто вдавав Фабіровського, завжди з’являвся спиною до своєї жертви і швидко втікав, отже, з лиця не був схожий на Платона Аристарховича. Туманні припущення крутилися в голові Вадима, проте ніяк не складалися у більш-менш пристойну версію.

І тут все впиралося в мотиви. Допит баби Жанни у клізмовочній затягся надовго, що дало можливість, з одного боку, збавити час, а з іншого — встановити цікавий факт: напередодні вона вперіщила мокрою ганчіркою Штунду, обізвавши його дурнем. Причиною такого покарання стала негідна поведінка останнього, що полягала у хронічному невитиранні брудних черевиків та курінні в їдальні під час забору залишків їжі.

Гаврилівна відшукала вдома колективну фотографію двадцятирічної давнини, де працівники майже у повному складі стояли на тлі новозбудованого корпусу. Штунда тоді ще тут не працював. Фабіровський стояв скраю і його було добре видно. Якщо уявити поруч з ним Штунду, то він був би вдвічі вищий за мініатюрного психіатра.

З Женею справи пішли швидше. Запитання ставилися цілеспрямовано. З'ясувалося, що знову ж таки напередодні її зустрічі з привидом, Штунда підглядав до жіночого туалету, за що отримав від Жені рушником по писку.

У випадку ж із операційною санітаркою Люсею — молоденькою дівчиною, котрій не пощастило бути третьою у списку жертв монстра лікарняних підземель, все відбулося за тією самою схемою. Напередодні Штунда увірвався мало не до операційної з відром помиїв, не розрахувавши дози алкоголю у компанії свого наставника Пилиповича. Усе ставало на місця. Незрозумілим залишався тільки спосіб, за допомогою якого той, кому справді бракувало розуму, умів ділити себе навпіл. Пересувався навкарачки? У такий спосіб швидко не побіжиш. А куртка синього кольору, довга й груба? Де її сховати? Усе ретельно обшукували, а в Штунди, крім відра для помиїв, нічого не знайшли. Думка, що все це лише вибрики власної уяви, не сприяла гарному настроєві, а очікування вистави за участі вищого начальства взагалі дратувало.

У ці самі хвилини Вересюк відверто вагався, стоячи перед дверима квартири Журбенків. Зрештою таки постукав.

Колишній анестезіолог завжди радів появі колег. От і зараз, хоч і здивувався ранньому візитові, швидко зарухався, і на плиті весело засвистів чайник, а в кімнаті вже завантажувався комп’ютер. Гість нетерпляче крутився навколо.

— Мені б краще кави. Година ще рання…

— А як вам вдалося вискочити? — дивувався Журбенко. — Відгул маєте?

— Ні, — посміхнувся Вересюк. — У лікарні рейвах неабиякий. Голова обласної адміністрації з медичним начальством до нас пожалували. Ну, наші поїхали зустрічати, потім якусь амбулаторію показувати. Кому я там потрібен у такий момент? А побачитися хотілося. Деякі думки визріли.

— Цікаво, — сторожко пробурмотів господар, дістаючи цукор. — Невже готові співпрацювати?

— Як вам сказати… — засумнівався Вересюк. — Навряд чи я чимось зможу бути вам корисним, Юрію Васильовичу. Я справді не маю жодного зошита від Фабіровського. Готовий заприсягтися. Я навіть переглянув про всяк випадок усі папери в кабінеті. Але потребую вашої допомоги, тому зі свого боку готовий на будь-яку співпрацю.

Флешку швидко вставили у відповідний отвір, і на моніторі з’явилися зображення двох чоловіків разом та поодинці, позашляховик «Міцубіші», на якому можна було прочитати номерні знаки. Усе це супроводжувалося коментарями.

— Я пробивав через даішника знайомого, — розповідав Вересюк. — Машина належить Дудрі Сергію Петровичу, але жоден з цих двох не схожий на нього. Отже, їздять по довіреності. А хто вони, який в них інтерес до Нижнього Роздолу, чим їм не догодив Костогриз — поки що незрозуміло.

Поки пили каву, Журбенко слухав розповідь про Ольгу і робив нотатки у комп’ютері. Потім якийсь час обмірковував почуте і врешті запитав:

— А чому з оцим усім ви вирішили звернутися саме до мене?

— Ну… — розгубився гість. — Ви розумна людина, маєте вільний час і гарні аналітичні здібності.

— Ваші, гадаю, не гірші, — парирував Журбенко.

— Але саме у вас утворився такий собі «центр», — наполягав Вересюк. — Усі про це знають. Ви допомагаєте хлопцям вести пошукову діяльність. А усе це, як на мене, крутиться навколо одного й того самого. Кому потрібна якась там районна лікарня і її головний лікар? Це збитковий державний заклад, який ледве животіє. І ось раптом така увага… Причина, гадаю, лише одна — стара монастирська будівля, у якій ми працюємо. Це може бути єдиним джерелом інтересу для всіх. І цих двох так само.

— А у вас який інтерес? — безапеляційно запитав Журбенко.

— А мій інтерес полягає в тому, щоб допомогти жінці, яка мені не байдужа. У скарби я не вірю, проте готовий допомагати зі свого боку усим, чим тільки можу.

— Не знаю, що й сказати, — замислився інвалід. — Треба думати. Дайте мені трохи часу аби зорієнтуватися. А тоді поговоримо.

Атмосфера скидалася на святкову, проте ще багато чого бракувало. Повітря аж бриніло від загальної нервозності. Ганна Романівна терла пухівкою з майже порожньої пудрениці обличчя, яке зараз пашіло незрівняно більше, аніж у ті моменти, коли про неї несподівано згадував чоловік. Рясний піт одразу вкривав її скроні, щойно Алінка починала укотре читати вірша.

— Отут про любов до України з більшим наголосом, — наставляла вчителька, поправляючи вінок на голові дівчини. — Господи, хоч би забралися швидше к бісовій матері…

Останнє вона тихо бурмотіла собі під ніс.

Голова сільради носився, немов заведений, і все ніяк не міг вирішити, чи правильно визначив місце проведення основного заходу, адже до останнього вагався — школа чи медпункт? Школі будуть дарувати комп’ютера. А для медпункта призначалася лише якась дрібниця. Проте у школі дах валиться, а на амбулаторії того року таки перекрили, бо менша площа. Можливо, як побачить той дах дірявий, то щось і дасть? Принаймні, пообіцяє. А «дати» вже можуть свої, районні начальники, за те що показав неподобство. Схоже, рішення невірне, та міняти вже пізно. Ще й біля медпункта ясен на хату Держилихи як впав, так і лежить. Чорти б його забрали — і вибори, і ясен, і все на світі…

Поява ескорту викликала трепет в рядах мешканців Дилова. Народ плескав у долоні, вітаючи високих гостей. У супроводі вірного Миколи, а також начальника обласного управління медицини, голова обладміністрації наближався до шкільних дверей, посміхаючись на всі боки. Добре, що звідти хоч не видно проваленого даху.

— Ну, не спи… — підштовхнув голова Ганну Романівну, яка востаннє припудрювала щоки, намагаючись не зачепити вій.

— Алінко, Алінко… — зашепотіла вона. — Три кроки вперед, як ми домовлялися, тримай миску і починай читати, тільки виразно!

Та дівчина встигла зробити лише один крок. Не знати звідки несподівано виринув Дмитрик. Штани на ньому ледве сягали шкарпеток, піджак обтягував груди, а рожева у горохи краватка звисала нижче криво застібнутої ширинки. В полив’яній мисці нагромаджувалися пиріжки, за якими досі плакали кури баби Микитівни. Від несподіванки всі завмерли. Можновладець з подивом вирячився на дрес-код представника місцевої спільноти, а хлопець сміливо підійшов і промовив, щиро посміхаючись:

— Шановний олігарху з області! Вітаємо у нашому селі і дуже раді, що ви приїхали! І з’їжте, будь ласка, пиріжка, бо їх спекли для вас.

Поважним гостям нічого не залишалося, як силувано засміятися і поплескати у долоні. Першою отямилася вчителька і, проштовхавшись через натовп, намірилася схопити це диво і відтягти куди подалі від гріха. Та було пізно. Нахиливишись, слуга народу взяв Дмитрика за лікоть і погладивши по голові, запитав:

— Як тебе звати, хлопчику?

— Дмитро, — відповів той і додав: Масула. Беріть!

Це було справою честі. Взявши двома пальцями пиріжок, ніяково посміхаючись, Моцур відкусив з усієї сили, мало не поламавши зуби. У роті після триденного перепою пересохло і прожувати шмат виявилося важко. «Вони що — дебіли?» — майнула думка, коли він здивовано розглядав кулінарний витвір Микитівни. На нижній стороні пиріжка пристало щось чорне, і він почав роздивлятися його пильніше. На свою біду новий голова обладміністрації не був паном з панів, а тому добре знав, що воно таке. На пирогу, який вже з тиждень лежав бозна де, пристала звичайна мишачка, яких повно у кожній сільській хаті…

Спазм стягнув йому глотку і шлунок, проте усвідомлення, що ставки надзвичайно високі, зробило свою справу. Заради результату належало б навіть у разі потреби витерти дупу самій бабі Микитівні, вже не кажучи про поїдання її пиріжків. Боковим зором він бачив об’єктиви камер журналістів, котрі примостилися на сходах. Якщо виплюнути шмат — завтра відео і фотки з’являться у всіх виданнях конкурентів та в інтернеті. Закивавши головою на підтвердження смакових якостей страви, Моцур зробив неймовірне зусилля, намагаючись ковтнути шмат тіста. Та як на зло, цієї миті Микола, відірвавшись від телефона, засичав йому у вухо:

— Вони припиняють транзит! Від наступного тижня! Наврочила, сука…

Звук, що вихопився з грудей голови обладміністрації, налякав усіх. Зробивши відчайдушний жест, Моцур голосно загикав, намагаючись прокашлятися, але це не вдавалося. Шмат потрапив не у те горло. Він хапав ротом повітря, губи посиніли, а тіло почало хилитися, завалюючись навзнак.

Вадим швидко піднімався тихою кривою вуличкою. За поворотом він побачив старий будинок цікавої форми з маленькими вікнами і округлою вежею, який, за словами хлопців, будували невідомо за яких часів. Але наступний також мав незвичну архітектуру. То котрий із них?

Раптом з подвір’я так само швидко вийшов Вересюк і попрямував у бік лікарні. Виявляється, існував коротший шлях. Гукати до нього Вадим не став, адже часу було обмаль.

Двері відчинив господар. Він вправно скеровував свій візок, показуючи шлях у глибину помешкання, форма кімнат якого відповідала зовнішній архітектурі.

— Хлопці часто про вас згадували, — говорив гість. — От, вирішив познайомитися особисто. До того ж, справа така незвичайна, що навіть не знаю до кого, крім вас, з нею звернутися.

— Дуже радий, що ви прийшли… — привітно усміхався Журбенко. — Я про вас теж чув. А гості у моєму становищі — завжди бажані. Щойно он Вересюк пішов. Не зустрілися? Сідайте. Кави?

Вадим розповів про появу «привида» Фабіровського, намагаючись не впустити деталей. Спочатку йому навіть було незручно говорити на таку тему, та колишній анестезіолог виявився вдячним співрозмовником і проявив неабиякий інтерес до розповіді. Він витяг теку зі старими лікарняними фотографіями.

— Ну, у нечисть я, пробачте, не вірю, — посміхався господар. — Тому схиляюся до вашої точки зору про природу цього явища. Є якась заковика. Хтось розважається у такий спосіб. От тільки не можемо збагнути, як це йому вдається. Бачите, скільки зображень Платона Аристарховича покійного у мене є. От, на цьому дуже добре видно. Давайте подумаємо тепер про те, хто на нього може бути схожий. Не зростом, бо таких в нас немає. Я маю на увазі — звички, ходу. Ви ж кажете, саме стиль ходи в очі впав. І те, що він постійно повертався спиною…

Збираючись щось віднайти, Журбенко порухав «мишкою», виводячи зі сну екран комп’ютера. Монітор блимнув, і Вадим остовпів. Просто на нього з екрану дивилися двоє київських хлопців, з якими його звела Жанна.

Журбенко швидко натис якусь клавішу і зображення зникло.

— Зачекайте! Будь ласка! Це вони! — вигукнув Лужний, вказуючи пальцем на екран.

— Хто? — знітився Журбенко.

— Люди, яких я шукаю! Ви їх знаєте?

— Ні, — подумавши, відповів господар.

— У цьому місті всі проти мене! — нервувався Вадим. — Усі щось знають і не кажуть! Покажіть мені їх!

Журбенко повернув зображення на екран, а потім показав інші, отримані від Вересюка.

— Це вони, точно… — видихнув Лужний. — Звідки це у вас, якщо ви не знаєте цих людей?

— Зараз не можу сказати, — відповів Журбенко. — Це не моя таємниця, я обіцяв. Власне про них самих я нічого не знаю, крім того, що нещодавно вони були тут, у Роздолі.

— Тут?! — у Вадима потемнішало в очах. — Юрію Васильовичу, ці двоє…

Тепер він не міг зупинитися і розповідав усю свою історію. Візит голови обласної адміністрації й іншого начальства відсунувся на другий план.

— Вадиме Борисовичу, — нарешті промовив Журбенко. — Я справді не знаю, хто ці люди. Мені й принесли ці зображення, щоб я допоміг розібратися. Ці двоє замішані у неблаговидних діяннях, від них постраждали не лише ви. Я запропоную людині, яка до мене звернулася, поділитися з вами інформацією. Сподіваюся, вона погодиться. Тим часом можу дозволити вам записати номер їхнього авта. У мене відчуття, що вони тут ще з’являться, то ж будьте обережні.

Вадим виходив з будинку надзвичайно збуджений. Він вже забув про полювання на привида і поважну комісію. Перед очима стояла картина, як годину тому звідси виходив Вересюк. Схоже, саме з ним Журбенко розглядав зображення невідомих. Ще один колега, який міг би допомогти вирішити його проблему. От тільки, чи не поведеться він так само, як Щерба?

Ті, хто був поруч, підхопили голову обладміністрації під пахви. Костогриз із Полянською миттєво опинилися поруч. Моцур зблід і трусив руками.

Поклавши його просто на доріжці, Костогриз намагався дістатися до того, що застрягло в горлянці. Але зусилля були марними. Тіло начальника конвульсивно смикалося, він намагався набрати у легені повітря, проте не міг навіть кашляти.

— Григорію Віталійовичу, давайте у медпункт! — тормосила його Полянська.

— Який медпункт? — визвірився той. — Несіть до машини! Бігом! До медпункта десять хвилин, до шпиталю — п'ятнадцять. Що ми тут зробимо?!

Свита насилу підняла Моцура і потягла до джипа.

— Та не до вашої! До нашої! — репетував головлікар, проте його ніхто не слухав.

Моцура загрузили на заднє сидіння джипа і Костогриз, нікого не питаючи, сів поруч із ним, намагаючись тримати щелепу, аби постраждалий хоч трохи втягував повітря. А шмат пирога провалювався дедалі глибше. Чорна «беха», розганяючи гусей і виборців, летіла не розбираючи дороги.

— Не так швидко! — кричав головлікар. — Бо не доїдемо!

На передному сидінні Полянська набирала Дольного, проте покриття не було. Сигналячи, джип робив останній поворот до лікарняного подвір’я.

— Обережно! Тут ями! — несамовито волала Полянська.

Та було пізно. Водій гнав попри лівий паркан, у той час як належало притискатися до правого. Удар страшної сили підкинув машину і під низом щось заскреготало. Кабіну перекосило і «БМВ» вкляк поперек вулиці.

— Я ж просив! — загорлав головний. — Виходимо! Перевантажуймо!

— Наші лише на в’їзді! — мало не плакала Полянська.

— Викликаємо машину з лікарні!

Процедура затягнулася на десять хвилин. Пацієнт ледве дихав і обличчя його набувало синюшного відтінку. Дольний чекав напоготові і, поклавши пацієнта на ліжко, одразу почав інтубувати. Медсестра вводила у вену ліки. Руки Моцура розслабилися і безсило звішувалися додолу.

Костогриз марширував коридором, готовий молитися усім богам, яких знав. В голову лізли зловісні асоціації з Замригою.

— Все, бачу, — сказав Дольний. — Зараз витягну. Якраз у гортані. Дайте корнцанг!

Злощасний шматок вилетів з рота пацієнта разом з рідиною, обливши халат лікаря.

— Аспірація! — спохмурнів Дольний. — Шлунок був повний! По дорозі затягувало блювотіння в легені. Відсмоктувач, швидко!

Костогриз зблід і схопився за серце. Дольний усе згадав і сам.

— Де ваш відсмоктувач?! — заволав начальник обласного управління. — Де?!

— Там, де ви наказали, — несподівано спокійно відповів Костогриз. — Розібраний, запакований в ящик і чекає, щоб оцей встав і подарував колективу привселюдно.

У того відібрало мову. Здавалося, він і сам зараз ляже поруч з Моцуром. У дверях з’явився Хижняк, який притягнув інший відсмоктувач з операційної. Апарат загудів. Дольний швидко очистив бронхіальне дерево, і апарат почав дихати за пацієнта. Іншою трубкою тепер очищували шлунок.

За півгодини прибув реанімобіль з центру екстреної допомоги. Колотнеча продовжувалася ще п’ять годин. Моцур вже дихав сам, гемодинаміка стабілізувалася, проте ніхто з високваліфікованих гостей ще довго не наважувався взяти на себе відповідальність за транспортування хворого, бо в медицині можна стати цапом-відбувайлом незалежно від посади та кваліфікації.

Лише ввечері район зітхнув спокійно. Дмитрика зловили й відходили по задниці висмикнутим з мітли пруттям, і на дев’яту годину вечора він міцно спав, зайвий раз впевнившись, що правди на світі немає, адже усе село говорило, що поважного дядька з області спіткала кара Божа, проте побили за це його, Дмитра. У райраді місцеве начальство довго вирішувало, чи варто відвідати гостя-невдаху в обласній лікарні. Як «за» так і «проти» було достатньо, того й засиділися допізна.

Було вже пів на десяту, коли, повернувшись з кабінету головлікаря, Дольний обвів поглядом палату, у кутку якої, здіймаючи потужні груди, мирно похропував увесь з ніг до голови татуйований Головко, який ще учора намагався перетяти собі вени. В іншому кутку виходив з алкогольної коми Будейко, на плечі якого красувалося татуювання «Маша» поруч із простромленим серцем.

— А що, не можна було оце все поприбирати? — лікар невдоволено запитав Оксану, показуючи на тарілку застиглої блідої каші та злощасний шмат пирога, витягнутий кілька годин тому з високопоставленої горлянки.

— Так… самі ж казали — нехай лежить, поки пацієнт оклигає і на власні очі побачить. — Обурилася Оксана.

— Та ж давно оклигав, уже й слід прохолов!

— О-о! — згадала вона. — Ви не бачили, що відбувалося, бо з Костогризом та обласними докторами на обід ходили!

— А що тут було?

— Він, коли повністю отямився, взяв оцей шмат в руки і роздивлявся. А потім тарілку каші уздрів на сусідній тумбочці. Попросив показати. Тоді на оцих двох розмальованих вирячився. За решітку нашу на вікні питав — для чого. Я пояснила, що хворий у делірії може з вікна скочити. А потім…

— Що ж потім?!

— А тоді іржати почав! Аж заходився! Всі думали, що він збожеволів. А він собі сміється і верзе щось. Я лише два слова розібрала — транзит продуктів. Анестезіолог приїжджий наказав заспокійливе вколоти. Я навмисне усе залишила, щоб ви самі побачили.

— Дурдом… — зітхнув Дольний. — Прибирайте. І електровідсмоктувач нехай розпакують та підключать. Схоже, дарувати нам його вже не будуть.