Шпиталь

Розділ ІІІ

Звуки далекої канонади долинали аж сюди. Через розбиті ворота монастиря проскакало троє вершників. Один у формі драгунського офіцера французької армії, вимащеній кров'ю та брудом, зіскочив на землю і, кинувши поводдя солдату, кинувся сходами нагору.

— Мсьє Ларрею! Мсьє Ларрею!

Графиня Валевська лежала на ліжку у просторій каплиці й стогнала. Служниця поралася біля неї. Ларрей розігнувся, кинувши приладдя.

— Жермоне, ви поранені!

— Дрібниці. Мсьє Ларрею, усе дуже погано. Попереду загін росіян. Ми напоролися на гусарів. Там не прорватися.

— А гусари? — зблід хірург.

— Люсьєн з драгунами відвів їх за собою на північ. Але немає гарантії, що ще якийсь загін не дістанеться сюди. Вони скрізь! Мсьє Ларрею, час забиратися.

— Графиня не витримає дороги, — упевнено відповів Ларрей. — У неї знову відкрилася кровотеча. Їй потрібна щонайменше доба повного спокою.

— Тоді нехай загін залишить монастир, — промовив Жермон, наблизившись упритул. — Я розумію, мадам Валевська імператорові дорожча за скарби. Але росіяни не скривдять її. А золото ще можна вивезти. Нехай драгуни везуть його. Я залишаюся з вами. І дасть Бог, завтра ми продовжимо шлях.

Знизу затупали важкі чоботи, дзеленькнули шпори. Ще один драгун увірвався до каплиці.

— Мсьє Жермоне! Наш авангард вступив у бій з козаками! Їх багато! Незабаром вони будуть тут!

— От і все, — промовив Ларрей. — Нехай пробачить мені імператор, якщо я дію помилково. Сатіне! Збери інструменти та ліки. Жермоне, за мною!

Вони швидко спустилися у підземелля. Двері були позривані. На першому поверсі метушилися солдати й кілька ченців. Офіцер ледве встигав за хірургом імператора. Та коли вони дісталися місця, драгун вибалушив очі і ніби забув про близьку небезпеку.

— Господи… що це?!

Одна з брил, з яких складалася стіна, під натиском рук лікаря почала рухатись. Відкрився лаз, що вів до сховку.

— Гадаю, це те, що лежить тут із давніх давен. Бачиш, який секрет? Завдяки цьому воно ще досі тут. І лише випадок дозволив мені розкрити цю таємницю. А все через білу глину. Вона знадобилася мені, щоб зробити бовтанку для графині. Я спустився у підземелля у надії знайти бодай шматочок. Та ґрунти під монастирем зовсім іншого складу. Але придивившись, я помітив її у швах між камінням. Лише в одному місці, ось тут. Далі ти усе бачиш сам.

Жермон вражено крутив у руці кинджал із золотим руків’ям, прикрашеним діамантами.

— Лише ми з тобою знаємо про це. Накажи розпрягти і завезти карету у внутрішній коридор. Після цього вижени усіх. Графиня їхатиме у порожній кареті. Інакше не втекти. Валевська справді дорожча для імператора, і я приймаю таке рішення. Ось так, Жермоне. Замість того, щоб збагатитися, знайшовши такі скарби, нам доведеться навпаки докласти туди власні. Така іронія долі.

Зібравшись із духом, Жермон кинувся нагору. А хірург, провівши рукою по лезу кинджала, поклав його на місце, губи його заворушились:

— Нехай пробачить імператор, якщо я роблю помилку…

Було темно. «Ниву» підкидало на горбатій дорозі, крім того машина гальмувала на кожному повороті.

— Так… Куди далі? — бурмотів собі під ніс водій. — Який місток? Хіба тут є містки? Що, оце? Тьху… Теж мені, місток. Так би й сказав — польова на Гречники!

«Нива» головного лікаря звернула на польову дорогу і, проїхавши зо двісті метрів, розвернулася у зворотному напрямку. Світло фар згасло.

— Ну, приїхав. Ну, сам. Що далі?

Костогриз ще раз поправив мисливську рушницю, прилаштовану на пасажирському сидінні. Пальці стиснули кермо. Цвіркуни розривали спекотну тишу нічного поля. Потяглися довгі хвилини чекання.

У цей самий час життя у відділенні вирувало. Коли Вадим увійшов до ординаторської, Цекало щось зосереджено малював, але при його появі одразу ж перевернув аркуш малюнком донизу.

— Сам не спиш і мені не даєш? — здавалося, Лужний іще не прокинувся.

— А ви сьогодні старший ургентний згідно з графіком, — відповів Ігор. — Хворого привезли. Кондратюк, сорок п'ять років. Щось нетипове. Боюся до ранку лишати.

— Аналізи є? — Вадим роздивлявся бланки з показниками, а молодший колега підсунув йому висновок УЗД і повісив знімок на негатоскоп.

Халат вдягав дуже повільно. Думки насилу складалися у голові.

— Справді одне одному не відповідає, — згодився Вадим. — Цікавий випадок. Навіть сон пропав. Ходімо, живіт глянемо. А що за художества ти ховаєш?

— Так, фігня… — знітився той.

— Любовний лист?

— Вадиме Борисовичу, от тільки не вдавайте із себе монастирського старця. Зараз таке не ходить, самі знаєте.

— А що ходить? — здивувався Лужний.

— Есемеска. На крайній випадок — електронка. Любовні листи на папері навічно канули у минуле.

— Ну, тоді схема пошуку скарбів.

Він уже був у дверях, тому не побачив, як сіпнулося обличчя колеги.

Шпиталь, наче Бродвей, на повну жив нічним життям. Кондратюк лежав на ліжку, навколо нього скупчився персонал.

— Зранку ми вам зробимо повторні аналізи, — закінчивши огляд, сказав Лужний. — Ендоскопія, огляд завідувача… Тож, як прокинетеся, прошу нічого не їсти і навіть води не пити.

— А може, зранку додому? — з надією запитав пацієнт. — Може, нічого серйозного?

— Може й нічого, — згодився Вадим. — Але додому зарано, поки що ми ні в чому не впевнені. Я ж пояснюю — не виключено, що вас доведеться оперувати.

— Та ви що, доктор… — заканючив хворий. — У племінника весілля за тиждень. А я у селі єдиний ковбасник. Ви вже якось постарайтеся, щоб без операції.

— Будемо сподіватися, — завірили обоє лікарів. — Женю, завтра, не чекаючи нас, усі аналізи повторно, і якщо уночі якісь проблеми — викликайте.

— Зрозуміло, Вадиме Борисовичу.

Кондратюк, глибоко зітхнувши, тривожно втупився у свіжопобілену стелю. Тривога мала вагомі підстави, адже за багато років, займаючись улюбленою та прибутковою справою, ніколи не відчував відрази при згадці про ковбасу. Сьогодні це сталося вперше.

Хірурги, повернувшись до себе, сіли за стіл один навпроти одного.

— Гадаю, немає сенсу шефа серед ночі будити. Нічого катастрофічного. Ти згодний?

— А такі аналізи чому? — не вгавав Цекало.

— Аналізи — річ другорядна, мене так вчили, — стояв на своєму Вадим. — Головне — огляд. Завтра дообстежимо. Звісно, показники погані. Щось проявиться, але не по нашій частині, от побачиш.

— Ну, вам видніше, — розвів руками Ігор. — По домівках? Ще годинки зо дві-три покемарити вдасться.

— Ти їдь, — запропонував Лужний. — Я ще до реанімації зазирну. Дольний когось після аварії приймає. Вже везуть. Просив зайти за десять хвилин. І аркуша свого забери. То ховав, а то на столі забуваєш.

— Нічого я не ховав, — буркнув Цекало.

— Та я без претензій, — виправдовувався Вадим. — Тут про ваші походеньки багато розводяться.

— Не знаю, які походеньки ви маєте на увазі, Вадиме Борисовичу, але чутки — для нашого товариства річ звична. Чекайте, скоро і про вас напліткують. А що ви чули?

— Ну, що ви з Хижняком увесь час скарби шукаєте і вже довели головного до сказу.

— Маячня… — спересердя видихнув Ігор. — А ще що?

— Ну… — закинув наживку Вадим, — що ти нерівно дихаєш до…

Обличчя Цекала взялось червоними плямами.

— …якоїсь Жанни.

— До кого?! — полегшено вигукнув Ігор. — Жанни? Якої ще Жанни?

— Звідки ж мені знати, — спостерігав за його реакцією Вадим. — Я тут людина нова. Чув, як медсестри перемовлялися.

— У нас тут взагалі нікого з таким іменем немає. Ну, хіба що…

— Хто? — Лужний відчув, як усе напружується усередині.

— …баба Жанна, санітарка наша. Дякую, звичайно, Вадиме Борисовичу.

— Пусте, їм дякуй, — посміхнувся Вадим. — Не переймайся.

— Вадиме Борисовичу, — не міг заспокоїтися Ігор. — Я ж звідси родом. У мене тут юність пройшла. Розумієте? Скільки того Роздолу? Усіх знаю. А от Жанни тут немає. Обмова це. Знав би, хто таке розпускає…

Двері за новим колегою зачинилися, і Цекало розслаблено заплющив очі. Нехай краще міфічна Жанна сидить на язиках цих дуреп. Настрій же Вадима остаточно зіпсувався. Сигнал таємничого телефона пішов у небуття, а образ самої Жанни ставав дедалі примарнішим.

Дорога вела до двох глухих сіл, тому їздили нею не часто. Лише тричі промайнули чиїсь фари у бік Рикунів. Так можна й до ранку сидіти. А може це якийсь дурний жарт?

Нові фари проминули шмат дороги, який невідомий чомусь назвав містком, і машина зупинилася, а потім почала здавати назад. Постоявши хвилину, таки звернула у його бік, на польову дорогу. Не доїхавши метрів тридцять, авто зупинилося і вимкнулося світло.

— Ну й манери… — пробурмотів Костогриз.

Завівши двигун, головлікар увімкнув фари і рушив уперед. Перед ним стояв величезний чорний джип. Якби що — від такого не втечеш. Костогриз зупинив свою «Ниву» біля джипа вікно у вікно, мотор продовжував працювати. Нога застигла на педалі зчеплення при увімкнутій передачі. Усі мовчали.

Нарешті тоноване скло «Міцубіші» поповзло донизу.

— Ви до мене? — запитав головлікар.

— А що, тут є ще хтось? — гиготнули звідти.

— Я слухаю вас, шановний.

— Ви мене? — здивувалися там. — Це я вас слухаю. Схоже, ви зібралися на цьому заробити, то кажіть ваші умови.

— Щось я не зрозумів, — розгубився Костогриз. — Я маю висувати умови? Про що ви? На чому я маю заробляти? Кажіть, що маєте і… одне слово, нормальні люди вже давно сплять.

— Ну, з вами усе зрозуміло, — голос незнайомця зробився насмішкуватий, — чиновники вони і в Африці чиновники. Бабла хочуть, а слово сказати бояться. Гаразд. Реально можу запропонувати п'ять «штук» зелені. Ну, це вже так, щоб не торгуватися.

— Солідні гроші, — відповів Костогриз. — А до чого тут взагалі гроші? Ви обіцяли про мера.

— Що? Якого ще мера? — обурилися у джипі. — Ви що, не проспалися?

— Ти глянь, він прикалуватися буде, — почувся інший голос.

— Та це хто з кого прикалується? — не витримав головний. — І взагалі, я сам-один приїхав, як і домовлялися. А ви?

— Ти перегрівся, мужик? — засміялися там. — Це про що ми домовлялися? Дзвониш, пропонуєш, а тепер знущаєшся? Та вируби передачу, мать твою! Зчеплення спалиш, ночуватимеш тут! Чого так боїшся?

— Хлопці, — майже по складах промовив Костогриз, скидаючи на нейтралку. — Щось ви блудите. Я вам не телефонував. І нічого не пропонував. Це ви мені дзвонили годину тому, а тепер…

— Все, звалюємо, — промовив другий голос у джипі. — Надраїти б йому пику…

Мотор позашляховика завівся, спалахнули фари.

— Стій! Стій, мужики! — закричав Костогриз, вискакуючи з машини. — Одну хвилинку! Не нервуйтеся. Здається, я щось розумію. Та заждіть ви! Я ж вас не дожену на цій колимазі! Отже, ви мені не телефонували і не пропонували сюди приїхати? Я добре зрозумів?

— Дуже добре, — уїдливо промовив невідомий. — Напевно, це був хтось інший. Тільки от земля надто велика, щоб різні пацани забивали стрілки в одному місці.

— Так і я про те саме! — зрадів головний. — І я вам також не дзвонив, повірте! Здається, хтось «третій» пожартував як з вами, так і зі мною. А швидше, просто хотів, щоб ми перестрілися.

— А на хріна? — здивувалися у джипі.

— Мужик, у тебе логіка — я пухну, — додав інший. — Ти часом не слідчий?

— Ні, лікар.

— Воба-на… — вигукнули там. — Ну, давай розбиратися. І що ж ми тобі пропонували, коли дзвонили?

— Хлопці, давайте по-чесному, — запропонував Костогриз. — Ви також мені скажете, що я вам пропонував, ну, тобто не я, а той хто телефонував. І хто ви, звідки.

— Кажіть ви, лікарю, а там подивимось, — була відповідь.

— Спочатку ви, — вперся той. — Зараз «смикнете», а я на своєму «козлі» не дожену.

— Та ми не з тих, хто смикає, — засміялися обоє. — Ви пропонували папери, які нас цікавлять.

— Папери? — засміявся Костогриз, — за п'ять тисяч доларів?! Хлопці, дорогенькі, у мене в усій лікарні на таку суму паперів не назбирається за усі часи існування! Районна медицина не може мати таких документів, які продаються «наліво» за п'ять штук зелених! Це я вам авторитетно, як головний лікар, заявляю. Надурили вас. А що за документи?

— Ти поняв? Головний лікар! — шепотів інший голос. — Доганяєш тепер? Це ж якась сука взяла і…

— Та зрозумів я, помовч, — невідомий знову повернувся до вікна, — отже, лікарю, ви нам ніяких паперів з лікарні пропонувати не збиралися…

— Ви жартуєте? Яких? Річних звітів хіба. Або планів впровадження медичної реформи…

— Та ні, не звітів, — промовили з машини. — І ми взагалі жартувати не любимо. Інших паперів. Зовсім інших. І справа в тім, що вони у вас реально можуть бути. Причому у вас особисто. Тому що в лікарні їх вже немає. Пропали. То ж ви про це не збиралися говорити?

— Ні, — завірив їх головний. — Але скажіть, що за документи? Що саме ви маєте на увазі?

— Сказати? — запитав один.

— Ні, — відповів інший.

— Гаразд, — продовжив перший. — А що ж тоді вам пропонували?

— Інформацію про смерть нашого мера Замриги, — відповів Костогриз.

— Ого… Це що — мокруха? — виглядало, наче йому вдалося здивувати своїх нічних візитерів.

— Яка там мокруха… Від інфаркту помер, — пояснив головний. — У нашій реанімації. То ви не збиралися говорити про це зі мною?

— Ні, — відповіли з вікна. — Навіть не чули про такого. А у чому тоді проблема, якщо він помер від інфаркту? Не розумію, йому що — допомогли?

— І не зрозумієте, — зітхнув Костогриз.

— У нас як щось стається, то медицина завжди крайня.

Йому здалося, що повідомлення про смерть Замриги здивувало нічних візитерів не просто так. А відчуття, що вони ще повернуться, викликало холодок у животі й очікування нових неприємностей.

Пацієнтку з перебинтованою головою та шиною на нозі заносили до реанімації. Вранішнє сонце ще тільки починало пробиватися крізь жалюзі, обіцяючи повноцінний робочий день. Перемащене кров'ю обличчя стриміло догори підборіддям із захисного коміра. Стогін виривався з грудей.

— Що кололи?

— Морфій, дексалгін, дімедрол…

— Давай, — скомандував Дольний, — перекладаємо, усі разом… ногу обережно притримуємо… Ну! На три-чотири… Раз! Ось так…

Вона застогнала сильніше.

— Кров швиденько обтерли, міряємо тиск. Хто з хірургів сьогодні?

— Вадим Борисович дорогою трапився, я йому сказала.

— Давай, і Щербу клич, — продовжував керувати реаніматолог, — бачиш, перелом? І даішникам подзвони, може не знають іще.

— Знають, — повідомила Авдієнко, яка привезла жінку. — Аварія не свіжа. Вона пару годин тому перекинулася. Вони й викликали «швидку».

— Дев'яносто на сорок, — доповіла Оксана.

— Став крапельницю і готуй лапароцентез.

З порога Вадим одразу ж взявся за пульс, потім промацав живіт. Міміка його обличчя усе пояснила без слів.

— Буде? — запитав Дольний.

— Сто відсотків. І давайте швиденько. Дзвоню шефу. Операційну розгортаємо вже.

Санітарка зрештою витерла кров з голови і Вадим оглянув рани.

— Ви чуєте мене? Як вас звати? Ви розумієте, де знаходитеся?

— Так… — слабким голосом відповіла вона.

— Як ваше пріз… О Господи… — Вадима кинуло в піт. — Це ви?! Журналістка? Ольга… так?

— Так… — скривилася нещасна, тамуючи біль. — Побажання вашого головного виявилися надто дієвими…

Новенький сріблястий джип, хоч і невеличкий, але з приємними «дутими» формами заїхав на територію лікарні і спритно припаркувався там, де Хижняк завжди ставив машину. Штунда, який із вічно роззявленим ротом замітав територію, покинув справи й вирячився на невидане авто. Пилипович, якому діло було завжди і до всього, вже прямував до машини з явним бажанням сказати водієві, що на цьому місці зазвичай паркується їхній лікар. Яким же виявилося його здивування, коли з машини вийшов Хижняк.

Щелепа у сантехніка відпала.

— Е… доктор… ви це що… ваша, чи як?

— Ні, олігарх знайомий дав покататися. Поки в лікарні лежить.

— Отаке… А що за марка?

— Лі-джой, — пояснив Роман. — Марка нова і ще не поширена.

— А хто випускає?

Головлікар, що проходив поруч, несподівано завернув, побачивши, що збирається натовп.

— Це що? Не зрозумів… Ви на цьому приїхали? Ваша?

— Покататися дали, — вже не так упевнено повторив Роман, зачиняючи дверцята і намагаючись якнайшвидше зникнути з поля загальної уваги, проте, враховуючи присутність головного, зробити це було незручно.

— Так хто їх випускає? — пристав наче воша до кожуха Пилипович. — Я щось не бачив таких узагалі.

— Далося вам — хто та хто! — розсердився Хижняк. — Яка різниця? Їде машина, чого хочете?

Підійшов і Вересюк.

— Ну, ти гігант. Вирішив підтримати китайський автопром?

— То це що — «китаєць»?! — скривився Пилипович. — Доктор, та треба було щось краще купляти! Вони ж зі шкаралупи роблені!

— Ви сильно можете краще купити? — відбивався Роман. — Ото ж бо. На «хаммер» у нас лікарі не заробляють. Навіть цей у кредит взяв. І взагалі — кого обходять чужі справи? Що хочу — те й купляю!

— Романе Івановичу, — знизав плечима Костогриз, — та вже «Ниву» і то краще було. Там хоч залізо кругом і ремонтувати дешевше. Не боїтеся, що по наших дорогах розсиплеться?

— Якщо з салону і сам їздиш, слідкуєш — нічого їй не буде. Машина як машина. Чотири на чотири, по любому болоті їде. А у тих крутих джипів гроші лише за бренд беруть, а так нічим вони не кращі.

— Так, все, — несподівано припинив дискусію головлікар, уздрівши, що шанувальників автосправи стає надто багато. Восьма година! А ну по місцях. Сигналізацію хоч поставив? Бо ще не розберуться, що «китаєць» і вкрадуть на біду.

— Поставив… — буркнув Роман, прямуючи до входу і проклинаючи зіпсований день, що починався так радісно.

— Проставлятися тільки після закінчення робочого часу! — додав у спину хірургові Костогриз. — Глядіть мені!

Новоспечене диво на двох мостах блимнуло стопами, залишаючись чекати господаря довгий робочий день.

Коли Ольга розплющила очі, був ранок. Ногу її вже підважили на витяжці, і над нею стояли Гайда, Щерба, Дольний та Костогриз.

— Нічого собі… Доброго дня! — почав головний. — А я гадав, ми з вами вже не побачимось. Чесно. Що сталося?

— А ви мені чого побажали? Забули? Оте й сталося, — насилу рухаючи язиком, промовила Ольга.

— Ну, це вже ви перебільшуєте, — невесело посміхнувся той. — Ніхто вам нічого поганого не бажав. Та й ви самі не схожі на людину, яка вірить у забобони.

— А я гадаю, що як зробити це від душі, то усе можливо, — заперечила вона.

— Ну, причини встановлять працівники ДАІ, — припинив полеміку головний. — Вони саме цим і займаються. Кров на алкоголь у вас взяли і результат вже є. Втім, зараз головне — ваше здоров'я. Операцію зроблено, кровотечу у черевній порожнині зупинено. На даний час загрози вашому життю немає. Але є ще супутні травми, які обумовлюють серйозність ситуації. Тому ми викличемо для вас бригаду екстреної медичної допомоги з обласного центру, хоч, власне, наші лікарі впоралися й самі.

— Це щоб не казала потім, що погано лікували? — припустила Ольга.

— Ну бачите, ви самі усе розумієте. Приїдуть консультанти, констатують правильність лікування і, цілком можливо, заберуть вас із собою. Миколо Прокоповичу, я так розумію, хвора транспортабельна? Дорогу у реанімобілі витримає без ризику?

— Гадаю, так, — відізвався Гайда.

— Втім, це вони самі вирішуватимуть, — продовжував Костогриз. — І ваше, пані Ольго, рішення враховуватиметься насамперед. До речі, а що ви робили у місті о цій порі? Я гадав, після нашого «теплого» прощання ви одразу ж поїдете додому…

— А у нас, як кажуть в Америці, вільна країна, — зауважила журналістка.

— Звичайно, — погодився головний. — Зараз найголовніше — щоб усе завершилося без наслідків. Як мінімум ще одна операція вам світить. Перелом гомілки складний. Наш травматолог такі операції практикує, але вирішувати вам.

— Я подумаю, — мляво промовила Ольга.

— Вадиме Борисовичу, ну я вас так прошу! Хочете — на коліна стану! — вчепилася Ліля. — Якщо усе офіційним шляхом — йому кінець!

— Я розумію, — відбивався Лужний. — Не треба на коліна. Якось розберемося. І заспокойся нарешті!

— Я б хотіла, але не можу, — мало не плакала та. — Просила його! Марно… А у нього термін умовний. Хто розбиратиметься, правий чи ні? Ви ж знаєте як у нас! Точно нікому не скажете?

— Точно, — завірив Лужний. — І друга твого полікуємо так, щоб тихо. Не переживай.

— І до поліції не повідомите?

— Ну, якщо ти просиш. Нам з тобою працювати разом. Сьогодні ти мене просиш, а завтра, не виключено, мені доведеться. А втім…

— Що? — пожвавилася Ліля.

— Я теж маю про що тебе попросити, але за умови, що ти також нікому…

— Можете бути певні! — завірила медсестра.

— Ну тоді… — Вадим витяг мобілку, — тобі не знайомий випадково оцей номер?

— Ні.

Швидка відповідь насторожила його:

— Отак зразу? Ти що, усі номери у пам'яті тримаєш? Навіть не подивилася толком.

— Подивилася, — тихо промовила вона. — Просто недавно мене вже про нього запитували.

— Хто? — вигукнув Лужний.

— Слідчий прокуратури. Валігура. Є у нас такий.

— А не казав для чого?

— Ні, — похитала головою медсестра.

— Ну, гаразд. А чому він саме тебе про нього запитував?

— Чого ж, не лише мене. Багато кого. Половині лікарні цей номер показували. Дивно, що ви не в курсі. Хоча… здається, це було ще перед вашим приїздом.

— От дідько! — вилаявся Вадим.

— А вам воно навіщо? — поцікавилася Ліля.

— Телефонували мені з нього, і я хотів би знати, хто.

— І він дуже хоче знати, — медсестра заходилася розповідати. — У мене подружки у різних організаціях працюють. То і там питали за нього.

— Не дивно… — сам до себе промовив Лужний. — Цікаво, знайшли чи ні?

— Не знайшли, — упевнено промовила медсестра. — Якби так, то більше не шукали б. Валігура шукає, ви також… Отже, точно знаєте, що ця людина у Роздолі. Ви що, навмисно для цього приїхали?

— Донедавна вона була тут. А зараз хтозна… — останнє запитання медсестри Вадим пропустив повз вуха. — А немає людей з лікарняного оточення, ну, тобто, жінок, швидше за все це жінка, які б зникли ось тепер, три дні тому? Не можеш згадати?

Вона думала довго.

— Поки що ні. Але як знатиму, скажу обов'язково. А що ви ще про неї знаєте?

— Вона має зв'язки з тими, хто влаштовує виїзд наших людей за кордон. До Сполучених Штатів.

— Навіть і не збагну, — замислилася Ліля. — У нас тут як у селі, усім про всіх майже все відомо. Я б знала. А може ще щось?

— На жаль, більше нічого, — зітхнув лікар.

Розмова у кабінеті головного відбувалася у піднесеному тоні.

— Привіт обласній травматології! — кричав у трубку Костогриз. — Здоров'я та удачі, Іване Семеновичу!

— Здрастуй-здрастуй, Григорію Віталійовичу. Кого вже зібрався нам підкинути?

— Чого ж одразу підкинути? — не зрозумів головний.

— А ти завжди телефонуєш, коли когось позбутися хочеш. — У тебе ж травматологи круті. Один Щерба чого вартий. Усе на світі вміють. А до обласної направляють як якесь «г» трапиться і неприємно пахне.

— Та знаєш, тут дійсно починає «пахнути» — змінив інтонацію Костогриз. — Одна дама на машині розбилася. Черевну кровотечу хірурги прооперували, усе гаразд. А залишився уламковий перелом гомілки.

— І?… — не зрозуміли на тому кінці. — Твоєму Щербі це раз плюнути.

— Можливо, — погодився головний. — Але дама — ваша мешканка, до того ж, журналістка. І потрапила в аварію, коли збирала на нашу лікарню компромат.

— Стоп! — перервав обласний. — Не Ольга Шеремет часом?

— Вона…

— Тоді вітаю тебе, — засміялися на тому кінці. — Лікуватимеш її до одужання.

— Це ще чому?!

— А до нас вона їхати не схоче. Побачиш. Ти не читав у минулому році? Згадай, який скандал навколо нас роздули! Через хлопця, якому ногу після травми ампутували. Це ж вона брудом нас поливала. А нога реально нежиттєздатна була. Щойно тільки судовий процес закінчився. Мають спростування писати через публікацію неперевірених даних. Тож не поїде вона до нас. Тому сам, дорогенький. Сам. І не заздрю я тобі й твоєму Щербі. Поп'є вона вашої крові, поп'є.

— Розумію, — настрій Костогриза зіпсувався остаточно. — А я ще, коли упізнав її у реанімації, здуру таке ляпнув… О-ой… Чого це воно на нас останнім часом навалилося?

— А ти, — не приховуючи сарказму, порадив обласний, — ксьондза замов. Нехай твій заклад обійде, водичкою покропить. Може підвалами твоїми древніми якась нечисть досі мандрує.

— Дякую за цінну пораду, — сумно промовив Костогриз.

Двері до палати були щільно зачинені і з сестринського поста через віконце було видно, як слідчий у накинутому халаті розмовляє з пацієнткою.

— То ви не можете згадати, Ольго Миколаївно, як це сталося?

— Так щоб докладно — ні, — відповіла жінка. — Здається, перекинулася.

— Як це, — не зрозумів Валігура. — Отак от їхали, їхали і ні з того ні з сього…

— Не пам'ятаю, — повторила вона. — Напевно, заснула за кермом. У мене струс мозку, що тут дивного?

— Цікаво… — невизначено пробурмотів той.

— Що ж тут цікавого? — не зрозуміла Ольга. — За день вимучилася, їхала пізно.

— Ольго Миколаївно, — вів своєї слідчий, — ДАІ оглядала місце пригоди. І, скажу вам як водій, те, що ви розповідаєте, якось у схему не вкладається. Враховуючи пошкодження машини і характер ваших травм, їхали ви на значній швидкості. А дорога там мало сказати нерівна — самі горби та ями. На тій ділянці взагалі швидко ніхто не їздить — так трусить і підкидає, що заснути неможливо. Навіть якщо вимучений. Та й на під'їзді до цього місця ви кілька разів з'їжджали на узбіччя, а там такі баюри, що мали б ви прокинутися. То ж у мене усі підстави думати, що ви знову вдаєтеся до брехні.

— Ви у чомусь мене звинувачуєте? — почала нервуватися Ольга. — Я що — когось збила? У чиюсь машину в'їхала? То у чім проблеми? Окрім моєї власної машини, жодних втрат. То чого ви хочете?

— Заспокойтеся, будь-ласка, — попросив слідчий. — Я справді вам співчуваю і ні в чому не звинувачую, але факт залишається фактом — ви не засинали за кермом. Я б сказав — займалися на дорозі каскадерством, до того ж, у нетверезому стані. Аналіз вашої крові на алкоголь дав позитивний результат.

— Це не зовсім так, — заперечила вона. — День видався важкий. Я ковтнула коньяку і збиралася заночувати у машині. Та несподівано подзвонили, що погано мамі. Довелося їхати. Я дуже поспішала і хвилювалася…

— Тобто, знову змінюєте ваші свідчення, — уточнив Валігура. — Так? Той, хто дуже хвилюється, не може заснути за кермом.

— Чого ви домагаєтеся? — не могла зрозуміти Ольга.

— Хочу з'ясувати, що відбулося на дорозі. І здається мені, свої свідчення вам знову доведеться змінювати. Принаймні, ще раз. А скажіть, що робили ви у місті такої пізньої години?

— Та ви тут геть чисто хворі на синдром «маленького королівства», — обурилася Ольга. — Головний лікар те саме питав.

— То це, ви вважаєте, дивно? Після того, як вас зловили на брехні, логічно було б їхати додому. А ви ще якийсь компромат тут збирали?

— От що, — обірвала його журналістка, — мені погано і говорити з вами я більше не бажаю. А зранку в мене операція. Буде завтра адвокат — усе через нього. А вам те саме скажу — це поки що вільна країна і їхати можу, куди завгодно. А ваші запитання скидаються на упередженість і переслідування. Зауважте — представника преси.

— Гаразд, завершимо, — погодився Валігура. — А відносно переслідування — отут ви нарешті щось правдиве сказали. І мені також здається, що хтось вас переслідував. То ж як забажаєте знову змінити свідчення — до ваших послуг. Одужуйте.

Двері за прискіпливим слідчим зачинилися, проте вона не відчула полегшення.

В ординаторській хірургічного відділення запанувала тиша.

— То які будуть думки? — запитав Гайда, обводячи поглядом колег. — На рахунок Кондратюка, маю на увазі. Це зараз пацієнт номер один.

— Навіть важливіший, аніж ота журналістка? — спитав Костогриз.

— Звичайно, — розвів руками завідувач хірургією. — Журналістці вашій наразі нічого не загрожує. Не заберуть до обласної — то струс мозку вилікуємо, а гомілку Андрій Іванович прооперує.

— Не заберуть, — зі злістю мовив головний. — Не сподівайтеся! Вона їм так печінки виїла, що обласна ортопедія від неї відхрещуватиметься до останнього. До речі, телефонував я до їхньої редакції. Головний редактор присягається, що ніякого репортажу про медицину їй не замовляв, а після скандалу в обласній лікарні вона у них взагалі на межі звільнення. До того ж, мати у неї справді хвора, і забирати її особливо немає кому.

— А сама вона — що? — з надією запитав Гайда.

— А це ми зараз у неї питатимемо. І відчуваю — вона тут зависне. Тож що швидше поставите її на ноги, то скоріше позбудемось її компанії.

— Гаразд, — змінив тему завідувач. — Тоді повертаємося до питання, що все-таки робити з Кондратюком?

— А що це за один? — поцікавився головний.

— Другий день лежить, — пояснив Гайда. — Досі без діагнозу, хоч і повністю обстежений. І сьогодні йому погіршало. Вадиме Борисовичу, ви що скажете?

— Не знаю, — засумнівався Лужний. — А може до обласної його? Не бажають журналістки — то нехай хоч його заберуть. Атиповий випадок.

— Давайте усіх відправимо! — скипів Гайда. — Журналістку — тому що неприємна, Кондратюка — тому що складний. На біса нам зайвий клопіт? А самі чиряки різатимемо! І ви ще на медичну реформу ображаєтеся! Тоді нас сам Бог велів закривати!

— Миколо Прокоповичу, — обурився Хижняк, — ми зовсім не те мали на увазі! Просто випадок справді незрозумілий. А потім доведеться виправдовуватися перед такими, наприклад, як ота журналістка.

— А це само собою, — згодився завідувач. — От тільки Кондратюк також нікуди їхати не бажає. Тому, я вважаю, назріла необхідність оперувати. Є й такий спосіб, ніхто його не забороняв.

— Резонно, — згодився Вадим. — Як казали у нас, від дірки у животі на п'ять сантиметрів ще ніхто не вмер.

— Правильно у вас кажуть, — зрадів Гайда. — Тому ладнаймо йому крапельницю, а Щерба бере у помічники Лужного і оперує журналістку. А коли вони закінчать, ми з оцими орлами беремося за Кондратюка. До речі, Романе, а це що — справді китайська машина?

Якби хто інший ставив запитання, від якого Хижнякові вже хотілось плюватися, йому було б непереливки. Лише авторитет завідувача змусив його промовчати.

— Тоді я пішов, якщо все узгодили, — підвівся Костогриз. — І колеги… дуже прошу… з журналісткою — щоб ніде комар носа не підточив. Від таких, як вона, захисту ми, на жаль, не маємо.

Щерба одягав операційну піжаму, коли у роздягальні з'явився Вадим.

— Схоже, тут надовго застрягнемо.

— З якої радості? — похмуро буркнув травматолог, який зайняв собою увесь простір маленького приміщення, і перевдягнутися удвох тут було вже ніяк. — Перелом як перелом і нехай головний не лякає.

— Ти ж чув, що казали — з особливою увагою! Від тебе доля нашого закладу тепер залежить! Тож серйозніше, колего!

Щерба лишень сопів, мовчки складаючи штани. Мобільний телефон випав з кишені, від удару об підлогу відлетіла кришка.

— Ти не забобонний? — посміхнувся Вадим.

— Абсолютно. Пофіг… — роздратовано бурмотів Щерба.

У крані задзюрчала вода, то Щерба мив свої ведмежачі руки. Вадим, розстібнувши халат, обережно визирнув за двері, а потім намацав телефон в акуратно складеному одязі колеги. На щастя, від удару той не вимкнувся.

— Не барися! Поїхали! — пролунало з передопераційної.

Вадим швидко пробігав по кнопках. Телефонна книжка. Нічого… Останні дзвінки…

— Ні хріна собі… — вирвалося несамохіть.

— Що? Не зрозумів! — почулося крізь сюрчання води.

— Нічого-нічого. Мийся.

Уся колонка останніх дзвінків являла собою номер Жанни. Здавалося, цей ведмідь не телефонував більше нікуди. Вадим погортав назад. Якщо усі останні його спроби не досягали мети, то дзвінки триденної давнини були прийняті. А чи справді? Обравши один з них, Вадим перевірив тривалість розмови. Нуль! Отже вона не відповідала. Ще один — знову нічого. Ситуація прояснялася. Щерба дзвонив на цей номер багато разів, але Жанна не брала трубки. І доведена до краю цими спробами, нарешті вимкнула телефон. Або змінила номер, як і казала Олена Валеріївна. То ж зовсім не Вадим дістав її. Оце так!

Усередині знову замлоїло. Ціль була десь близько. Щерба знав жінку, яку йому будь-що хотілося знайти. А якщо ні? Якщо він також виявився обдуреним цією шахрайкою і просто намагався повернути своє?

Тепла вода лилася на руки. За кілька хвилин йому належало асистувати на серйозній і відповідальній операції, проте думки Вадима витали хтозна де.

Вона увійшла рішуче і впевнено. Так, як і належить ходити жінкам з подібною статурою і при відповідній посаді.

— Доброго дня. Я шукаю Миколу Прокоповича. До речі, а чому ви учора не поїхали з виїзною бригадою на медпункт до Петрушина?

— Тому що у мене під дверима сиділо восьмеро пацієнтів. А на петрушинський медпункт минулого виїзду не прийшов жоден з викликаних хворих, — пояснив Цекало, і у відповідь на її нерозуміючий погляд, додав: — Ви вважаєте, є сенс відмовити вісьмом, які вас потребують, заради тих, хто лікуватися не бажає?

— Гаразд, — тон Полянської змінився. — У вас завжди є, що сказати. Гадаю, коли це доведеться пояснювати в іншому місці, ви не будете таким зарозумілим і самовпевненим. То де ваш завідувач?

— Поїхав на виклик, — відповів Цекало. — Буде за годину.

— А Щерба?

— В операційній.

— А Вадим Борисович?

— З ним, — терпляче пояснював Цекало. — Асистує.

— Ну хоч Хижняк є? — вже у дверях згадала Полянська.

— І Хижняка немає, Інно Сергіївно, — лагідно посміхнувся Ігор. — На відміну від мене, він розумний, тому поїхав у медпункт до Калиновичів на плановий виїзд, щоб рахувати мух поміж рамами і їсти холодець, що зварила фельдшерка.

— Ну, тоді Микола Прокопович міг би й зачекати з викликом. Не можна зовсім оголяти службу, це все-таки хірургія! — обурилась Полянська.

— А вона не оголена, — спокійно заперечив Цекало. — Ось, я сиджу. Бачите? У мене диплом є і кваліфікація хірурга. Та й дурним мене Гайда не вважає. То ж служба не оголена.

Вона зрозуміла, що сказала зайве, і знітилася.

— Ігоре Миколайовичу… Я не хотіла нічого такого сказати. Невдало висловилася. А ви не так зрозуміли.

— Що ж тут розуміти? — знизав плечима Ігор. — Я для вас порожнє місце.

— Та ні, кажу ж вам! Просто так вийшло. Негарно. Пробачте, заради Бога.

— Пусте, — заспокоїв Цекало. — Переживу. Вам також дві години потерпіти доведеться, поки Гайда з'явиться або Лужний з операційної вийде.

— Що ви маєте на увазі? — не зрозуміла вона.

— Те, що у вас під пов'язкою, — пояснив Ігор.

— А… звідки ви… її ж не видно…

— Кому як, — сухо промовив лікар. — Мені — видно.

Женя увійшла без стуку:

— Ой… перепрошую! Ігоре Миколайовичу, хворий поступив. Виразка шлунка з кровотечею!

— Пробачте, Інно Сергіївно. Мені треба працювати.

Він швидко вийшов з кабінету.

Вмиватися після затяжної операції — справжнє задоволення. Нарешті, Вадим витер обличчя використаною шапочкою і всівся поруч із Щербою. Тієї ж миті з'явився завідувач.

— Ну як? Склали ногу?

— Навіть краще, аніж було до того, — каламбурив Лужний.

— Ну, молодці, — зрадів Гайда. — А є таки Бог на світі. Не рий іншому ями — сам потрапиш. Хіба ні?

— Ні, — не згодився Вадим, — якраз навпаки.

— Тобто? — не зрозумів завідувач.

— Це ж Костогриз їй накаркав.

— Не здивуюся, якщо саме така точка зору фігуруватиме в пресі, — підтримав Щерба.

— А ви знаєте, усе можливо! — похитав головою завідувач. — Ну та менше з тим. Розслабтеся! Другої операції не буде!

— Помер? — обережно припустив Щерба.

— Тьху на тебе! — вибухнув завідувач. — Ну і жарти у тебе, Андрійку! Куди там Лужному! Я також не забобонний, але не до такої ж міри! Коротше, просрався Кондратюк. Зрозуміли? Щойно. І усе минулося. І живіт м'який став. Тож іноді вичікувальна тактика — річ корисна.

Підхопившись, Гайда вийшов геть. Піднявся й Щерба.

— Андрію Івановичу, — зупинив його Вадим. — Маю прохання до тебе. Дуже велике.

— Що сталося?

— Скажи мені, чий це телефон?

Називаючи по цифрах номер Жанни, він уважно спостерігав за колегою, обличчя якого мінялося на очах. У погляді промайнула розгубленість.

— Так… а… Який-який?

Не сумніваючись у власних підозрах, Вадим написав той самий номер на аркуші паперу.

— Не знаю, — знизав плечима Щерба. — Так і не збагнеш одразу. Але… номер не знайомий. Зовсім.

— Упевнений? — недобро зиркнув на нього Вадим.

— Знаєш, тримати у пам'яті всіх неможливо.

— А якщо я попрошу тебе зазирнути у телефонну книжку, у список дзвінків, — насідав Лужний. — Може знайдеш?

— Обов'язково перевіримо, — пообіцяв той. — Тільки влаштую журналістку в АІТі.

— Стій, — Вадим намагався зазирнути йому в очі. — Андрію, вона ще хвилин зо п'ять лежатиме в операційній, поки екстубують. Ми там не потрібні.

— Та подивимося! — схопився за клямку Щерба, — відлию тільки! Ще від початку терплю!

— Андрію Івановичу, ти пробач, — схопив його за рукав піжами Вадим, — але цей номер ти набирав перед самою операцією. Тричі! А перед цим ще сто п'ятдесят разів. І ти не знаєш його напам'ять?!

— Звідки ти взяв? — зблід колега. — Ти… що…

— Так. Брав твій телефон. Поки ти мився.

— Це отам, звідки ти приїхав, у межах допустимого лазити в чужі кишені?

— Ні, — замотав головою Вадим, — і там це неприпустимо. Але у мене іншого виходу не було. Людина, якій належить цей номер, залишила мене ні з чим, голим та босим. Розумієш? І я хочу знати, хто вона.

— То потрібно було спитати, а не нишпорити по кишенях, — просичав Щерба.

— От я й питаю. Ти хіба не чуєш? Я мало не бомж з її легкої руки. Мені потрібно знати, хто вона.

— Це твої проблеми, — намагаючись приховати хвилювання, Щерба видер свою руку. — Відпусти! Я поспішаю.

— Ні, це і твоя проблема! — не давав проходу Вадим. — Тому що ти покриваєш аферистів!

— Нікого я не покриваю! — загорлав той. — І взагалі не знаю ніяких номерів. Та пішов ти!

Від поштовху в груди Вадим опинився на тапчані, вдарившись потилицею об вішак з халатами. Щерба ж, мало не винесши плечима двері, зник у коридорі.

— Та ви лишень скуштуйте, — наполягав Журбенко, спритно об'їхавши на кріслі гостя. — Я взагалі-то також противник алкоголю, але ця штука настояна на травах. Сам робив. Ну, будьмо! Тільки не ковтайте усе одразу, а смакуйте, наче коньяк.

— М-м! — вигукнув Вересюк, зручніше умощуючись за столом. — Смачно. Але ж градус…

— А ви помаленьку, — наставляв анестезіолог. — Я вам і з собою наллю.

— Ну що ви, не переймайтеся!

— Ну ви ж мені і книжки, і фільми принесли — я не відмовляюся. А настоянку сам готую. Діти трави збирають, а я роблю ще й збори, і мазі. Володю! Я вас не так просто закликав, маю до вас пропозицію. Чув не раз, що колега ваш старший, нині покійний… ну, ви розумієте про кого я.

— Звичайно, — погодився психіатр.

— Так ось, питання, що називається, у лоба — чи дійсно він залишив вам якісь особисті папери? Записи, спостереження, розробки, які б стосувалися історії нашої лікарні. Ви ж знаєте — приміщення наші стародавнього походження. А я… ну що я можу? Їздити на возику по хаті та займатися теорією. Одне слово, чи не згодилися б ви ознайомити мене зі змістом цих нотаток?

Сміх Вересюка звучав цілком природно.

— Юрію Васильовичу… Ну, я розумію — санітарки, медсестри… Але ви? Ви ж серйозна людина. Які нотатки? Мій старший, як ви кажете, нині покійний колега був не вповні нормальною людиною. Це моя думка. Ви справді вірите у цю маячню?

— Ну, стосовно цього можна посперечатися, — не згодився Журбенко. — Мені довелося якийсь час працювати з Фабіровським. І навіть довше, ніж вам.

— А от нам з вами не довелося зовсім, — перебив його Вересюк, — на жаль. Тобто, ви знали його раніше, коли, можливо, він ще не зовсім втратив здоровий глузд.

— Ви не праві, — господар долив настоянки у келишки. — Він справді був дивним, але не ідіотом, і як фахівець ви це знаєте, Володимере Васильовичу… Володю! Я дуже вас прошу. Ці записи…

— Ці записи — плід фантазій медсестер! — не витримав Вересюк. — У будь-якому разі я їх не маю. Юрію Васильовичу, ви хоч знаєте, що Фабіровський мене терпіти не міг? Вважав мене порожнім місцем як фахівця і навіть інвентарю в кабінеті не залишив! А ви кажете про записи…

— А його книжка? Ось ця… — Журбенко простягнув гостю книжку Фабіровського про привидів.

— Книжка? — обурився Вересюк. — Оцю маячню ви називаєте книжкою? Гадаю, він просто забув їх з ящика забрати. Точніше, не встиг. Фабіровський помер від інсульту. Ви ж знаєте як це буває.

— Так, я знаю, — погодився Журбенко. — І не лише як лікар-анестезіолог.

— Пробачте, — знітився Вересюк.

— Не переймайтеся, колего! — заспокоїв інвалід. — Я усе нормально сприймаю. А на рахунок маячні… Усе, що він описує про пошуки скарбів у різні часи, дуже вдало перегукується з реальними подіями, про які пишуть серйозні історики. І це автоматично робить вашого попередника знавцем історії, принаймні нашого краю, більше того — дослідником. Зауважте, коли працював Фабіровський, ще не чули про інтернет. А у бібліотеці можна було знайти далеко не все — існувало багато заборонених тем. Тим не менш, Фабіровський їх якось дослідив. Це одне. І друге. У його описах випадків загибелі шукачів скарбів від нечистої сили є багато деталей, яких не вичитаєте ніде, навіть зараз. Це свідчить про те, що він займався пошуками особисто. Не бажаєте відкрити книжку і обговорити деякі речі? Можливо, і вам у професійному плані дещо було б цікаво.

— Дякую, — підвівся Вересюк. — Якось іншим разом.

— Володю! — навздогін гостю вимовив Журбенко. — Я знаю, що записи у вас. І при всій повазі, ви не зможете ними самотужки скористатися. Давайте разом. Усе це не маячня божевільного, скарби існують насправді.

З приміщення долинало якесь гупання й цього разу, тому стукіт у двері не був почутий новоспеченим підприємцем від медицини. Вадим штовхнув їх, і вони прочинилися.

Стихар був одягнутий по-робочому, весь у пилюці, а з діри у стіні стирчав довгий забитий стрижень.

— Пробачте, я тут… Матінко рідна… — він роззявив рота. — Вадим?! Як ти сюди потрапив?!

— Через двері, — посміхнувся той.

— Ну звісно, замкнути забув. Привіт. Як ти мене знайшов?

Він обійняв гостя, намагаючись не вимастити.

— Віднедавна у вашому місті працюю. Ось, зайшов познайомитися з приватним окулістом.

— А він більше на різноробочого схожий! — засміявся Стихар.

— Такий само невдалий американець, як і я сам.

— А, ну і це також, — погодився господар. — Важко у нашій приватній медицині, особливо на початках.

— А у державній що, легше?

— У державній взагалі «пеемсдец», бачиш, я запам’ятав. Слухай, а як ти тут опинився?

— Пальцем тицьнув — куди попало, туди й поїхав. Я ж без нічого залишився. — розвів руками Вадим.

— Так не буває, — упевнено похитав головою Стихар. — Світ тісний, але ж не настільки!

— Але ж ти мені не казав, де працюєш! — нагадав йому Вадим. — Або де живеш.

— Справді, не казав. Виходить, буває. Слухай, а ти чим сьогодні займаєшся?

— Хірургією, чим же іще? — засміявся Лужний.

— Ну, не до ранку ж…

— Сподіваюся.

— То приходь! От віриш — не раз тебе згадував, ми ж так і не випили за спільну невдачу.

— Вип’ємо за удачу, — пообіцяв Вадим.

Цекало писав із таким завзяттям, що, здавалося, вістря ручки набирало темп з кожною секундою. Писанина ж, що виходила з-під пера трудівника скальпеля, сенсу великого не мала, проте виконувала єдину корисну функцію — захищала якоюсь мірою від чиновників. Як воїн вимахує мечем проти багатоголового змія — інакше зжере, як не одна голова, то друга.

— Ігоре Миколайовичу! — зазирнула, віддихуючись, Полянська. — Ви ще тут? А мені, як завжди, своїм здоров’ям ніколи зайнятися. Щойно від вас вийшла — хворого з інфарктом привезли, то й досі ним опікувалася. То що, ви глянете мою болячку? Кілька днів тому троянди садила і подряпала коліно. Дрібниця наче, а наступного дня запалилося й болить.

— Так завідувач уже повернувся, — вдавано байдужим голосом зауважив Ігор.

— Але ж я до вас прийшла. Ви що, відмовляєте мені?

— Я, звісно, не відмовляю, — взяв себе в руки Цекало. — Та ми ж з вами дорослі люди, усе розуміємо. Вам просто стало незручно за ті слова, що мене образили, тому ви до мене і прийшли. Але я вже забув, не турбуйтеся.

— Але я справді хочу звернутися до вас, — наполягала вона.

Сівши на стілець, Полянська підсмкнула спідницю і взялася за пов’язку. Зітхнувши, Ігор присів навпочіпки і почав розмотувати сам.

— А все ж таки, як ви здогадалися? — поцікавилася вона. — Я у себе в кабінеті перевірила — спідниця довга, пов’язки не видно.

— Великий клініцист Боткін, — зауважив Ігор, — взагалі усім підряд ставив діагнози з порога. Щойно увійде пацієнт — один уважний погляд і вже зрозуміло, на що той хворий.

— Але ж ви не Боткін…

— Так і ви також не…

Цієї секунди двері розчинилися, і Лада, загальмувавши на порозі, швиденько зникла. Запанувала тиша.

— Я не «хто»? — перепитала Полянська.

— Не «усі підряд», — спокійно відповів Цекало.

— А далі — ти собі уявити не можеш, — схвильовано розповідав Стихар, — пожежники, санстанція, архітектура… На оцей маленький кабінетик три на три метри. І усі, немов ті акули, а кишені в них значно глибші, ніж мої лікарські. Уяви, це приміщення існує ще від часів хрестоносців без пожежної сигналізації. Та щойно «поселився» тут приватний окуліст — все! Давай систему за штуку баксів, бо інакше лікарня згорить!

— Не шкодуєш, що затіяв усе це? — допитувався Вадим.

— Від долі не втечеш. Ти ж читав, це мені сам Фабіровський нашкрябав свого часу. Прикольний мужик був. Не вийшло з Америкою — отже, це моя доля..

— А до речі, як сталося, що не вийшло? Документи виробляли тут, у Роздолі?

— Радили що і як — тут, а самі документи робили діячі з обласного центру.

— А тут хто радив — скажи.

— Є тут одна.

— Жанна?!

— Та ні, Люба.

— Блондинка?

— Ні.

— І номер її ти знаєш? — розхвилювався Вадим.

— Звісно. Ми і зараз іноді бачимось.

Витягши телефон, Вадим показав номер Жанни.

— Цей?

— Ні, інший. А навіщо тобі?

— А цей номер тобі не знайомий? — не міг заспокоїтись Лужний.

— Здається, ні, — похитав головою Олег. — А чий він?

Вадим завагався, однак відповів.

— Жанни. Тієї суки, яка мене «кинула». Пам’ятаєш, ти на нього телефонував у Києві, коли намагався мені допомогти.

— А-а… — зрозумів той. — Ти її досі шукаєш! А чому вирішив, що вона може бути тут?

Вадим розповів йому про Олену Валеріївну, про обнадійливий початок пошуків і те, чим усе скінчилося.

— Уявляєш, можливо, я не один раз стикався тут із нею, просто не знав, що то вона. А тепер вона більше не користується цим номером.

— Допік ти їй, — похитав головою Стихар. — Обережніше треба було!

— Не я допік, — не міг зупинитися Вадим. — Щерба, хай йому грець. Він що, також виїхати намагався?

— Хто, Щерба?! — загиготів Олег. — Не сміши мене! Щерба далі Роздола не буває. Для нього до обласної поїхати — вже навколосвітня подорож. А чому питаєш?

— Щерба знає, хто вона.

Вадим розповів здивованому приятелю про випадок з телефоном.

— А ти нормально йому усе пояснив? — засумнівався Стихар.

— Більш ніж, — кивнув головою Вадим. — Навіть говорити на цю тему не хоче. Подумай, хто це може бути. Ти ж багато років тут живеш!

— Жанна… Гм… — напружено кумекав Олег. — Ну, кандидатура баби Жанни тебе явно не влаштує. Візьми телефон мій перевір.

— Та вірю я, — відмахнувся Вадим.

— Гаразд, я сам, — взявся до списку номерів Олег. — Стоп!

Вадим напружився, але Стихар лише висловив своє припущення:

— А раптом вона назвалася Жанною лише тобі?

В кінці робочого дня на території лікарні тихо. Поодинокі хворі сидять на лавочках, коли-не-коли персонал у халаті чи піжамі перебіжить з одного корпуса до іншого.

Лада зустріла його біля виходу.

— Я не зрозуміла — тебе чекати чи ні?

— Як хочеш, — відповів Ігор.

— А тобі що — байдуже? Бачила я, з яким завзяттям ти Горгоні коліна обмацував.

— У неї травма з ускладненням, — безбарвним тоном промовив Цекало.

— Еге, якраз на травму ти й дивився…

— Я маю звітуватися, на кого і як дивлюся?

Розмова неминуче вела до конфлікту.

— Ну, гаразд. Жартую. Чого напружився? Ромко питав стосовно поїздки. То як?

— Не знаю, — вичавив з себе Ігор. — Зараз у мене єдине бажання — лягти й увімкнути телевізор. Навіть не комп. Просто телек.

— Доволі дивне бажання, — зауважила Лада.

Вона не приховувала свого розчарування.

— От закінчиш інтернатуру і, якщо на той час наша медицина ще існуватиме, воно у тебе також з’явиться, як почнеш працювати, — повчально промовив Ігор. — Пробач, звичайно.

Далі він пішов сам. Обурена Лада залишилася на роздоріжжі.

Навколо Кондратюкового ліжка знову зібралася група лікарів на консиліум, але пацієнт нічого не хотів розуміти.

— Ми лиш одне поки що з’ясували, — намагався довести Вадим, — що вас оперувати немає потреби. Але ніхто не каже, що ви здорові!

— То це найголовніше! — стояв на своєму пацієнт. — Операція не потрібна — виписуйте.

Зіскочивши з ліжка, Кондратюк демонстративно почав складати свої речі до сумки.

— Та ж ви щодвадцять хвилин до туалету бігаєте!

— Вас до інфекційного відділення треба переводити!

— Куди?! — заволав той. — У мене ось-ось корова телитиметься, племінник жениться. А ковбасу ніхто більше не робить. Я вже подзвонив, щоб м'ясо починали молоти. Якби операція — то Господь з ним, а так…

— Ну а це що — не хвороба?!

— Ні, не хвороба, — відрізав той. — Так. Срачка. Сама скінчиться. Баба Ганя трави зварить — за годину минеться.

— Ну ми вас просимо!

— Миколо Прокоповичу! Не ображайтеся, — з душею відповів Кондратюк. — Край, як потрібно! У посадці присяду, а там до Горохова може й витерплю. А ковбаски я вам передам!

Кондратюк у своїй картатій сорочці вискочив за двері. Гайда лише розпачливо розвів руками.

— Щось у нього цікаве, Вадиме Борисовичу… Ще вилізе. Побачите.

— Щось нетипове, — згодився той. — От тільки не розумію що.

— Таке враження, — продовжував Гайда, — що це якась екзотична хвороба, з якою за все життя зустрічатися ще не доводилося.

— Гадаєте, таке можливо? — засумнівався Вадим. — З вашим досвідом? Навряд чи.

У кишені задзижчав телефон. Це був Стихар.

— Що, Олеже?

— Зайнятий? — запитав той.

— Начебто вже ні.

— Ноги в руки й до мене.

— Що сталося?

— Я знаю, хто вона. Оця твоя кривдниця. Щоправда, ніяка вона не Жанна.

Густий дим порціями вилітав крізь вікно гіпсовочної. Щерба курив, час від часу хитаючи головою і щось бурмочучи собі під ніс. У двері постукали, та лікар навіть не поворухнувся.

— Андрію Івановичу, що сталося?

— Слухай, що ти мене дістаєш? — не повертаючись, невдоволено вимовив Щерба. — Чого тобі треба? Чого за мною тягаєшся?!

— Я не тягаюся! Добирайте слова! — образилася Женя. — Бачу — щось сталося. Ви ж сам не свій!

— Та яке тобі діло?! — нарешті повернувся Щерба. — Іди уколи роби, займайся своєю справою!

— А я вже зробила, — промовила медсестра крізь сльози. — Андрію Івановичу, будь ласка, скажіть, що сталося. Чому ви з Вадимом Борисовичем так кричали?

— Тобі зда-ло-ся! — по складах відповів той. — Примарилося, зрозуміла?

— За що ви мене так? — не витримала Женя. — Я переживаю за вас, допомогти хочу. Думаєте, не чула, як він вам поліцією загрожував? Що ви накоїли?

— Я зараз тебе у вікно викину! — заволав лікар. — А потім задом наперед поскладаю!

Двері прочинилися і зазирнув переляканий завідувач.

— Що тут відбувається? Чого ви кричите на увесь шпиталь?

— Та вона божевільна! — замахав руками Щерба. — Бігає за мною…

— Ні за ким я не бігаю! — почервоніла Женя. — Миколо Прокоповичу, учора вони мало не побилися з Лужним, а кричали ще дужче! Вадим Борисович узагалі ліз до нього з кулаками!

— Що за маячня? — Гайда повернувся до травматолога. — Що вона верзе?

— Я ж кажу — божевільна, — покрутив пальцем біля скроні той. — До Вересюка їй треба.

— А що у вас із Лужним трапилося?

— Операцію зробили журналістці, — сказав Щерба. — Потім по сотці збиралися, але він поспішав… Більше нічого.

— Бреше він усе! — не могла заспокоїтися медсестра.

— Женю!!! Що ти собі дозволяєш? — шефові урвався терпець. — Дитячий садок… Не дасте спокійно до пенсії дожити. Піду — тоді хоч повбивайте одне одного! Іди, заспокойся. З тобою потім поговоримо.

Двері за медсестрою різко зачинилися.

— Я не зрозумів, — тихо спитав Гайда, — що там за конфлікт у вас із Лужним?

— Та звідки ви взяли?! Навіть близько нічого такого не було, — доводив Щерба. — Навпаки, приятелюємо.

— Я розберуся… — ставши навшпиньки, завідувач посварив пальцем біля самого його носа. — Схоже, хтось намагається зробити із мене дурня. Я розберуся. І тоді начувайся.

Вдруге двері траснули значно гучніше.

Вадим з розгону заскочив до підвалу Стихаря.

— Ну?!

— Не ну, а сідай, — спокійно вказав той зубилом на стільчик. — Газетку підстели.

— Ну, то хто вона?

— Не гарячкуй, — порадив він. — Присядь. Є тут у нас дама одна цікава. Не Жанна, брехати не буду, але все вказує, що то вона.

— Хто така? — нервував Вадим.

— Світлана-затворниця. Усі так її називають. Аферистка з великої літери. Вона шиє простирадла, піжами, одне слово, все для лікарняних потреб. А крім того, ще підробляє — кому що. Багато хто у неї замовляє. Так ось вона пару років тому виїжджала до Штатів, але практично одразу була депортована.

— Чому?

— Імміграційна служба постаралася, — пояснив Стихар. — Вона там канал створила, через який наші їхали. Ну, американці швидко і розібралися.

— Цікаво, звичайно, — погодився Вадим. — Та це ще не означає, що Жанна — саме вона.

— Можливо, — замислився Олег. — Але ж ти сам пояснював, що номер у межах мережі нікуди не рухався, увесь час на одному місці, а вона якраз сидить тут безвилазно.

— І справді, — вражено промовив Вадим. — Мені одразу це дивним здалося. Хоч де б жила людина, вона повинна пересуватися — по магазинах ходити, до знайомих, друзів…

— Ото ж бо! А вона нікуди, — підхопив Стихар. — І живе на території лікарні.

— Як це? — не зрозумів Лужний.

— На «пересильному». Відтоді, коли у нас лікарям, бувало, квартири давали, це такий собі маленький гуртожиток для молодих фахівців на кілька кімнат. Ось там вона й влаштувалася.

— А чому нікуди не виходить? Чому затворниця?

— Тому що мала деякі пригоди. Нагріла свого часу когось на кругленьку суму, а вони взяли та й хлюпнули їй кислотою в обличчя. З наслідками.

— Ясно, — зрозумів Вадим. — Отже, телефон її перебуває постійно в одній точці.

— Та й це ще не все, — продовжив колега. — Наші до неї часто по різні дрібниці звертаються — хто штори, хто штани підшити. То я спитав в однієї знайомої — кажу, щось хочу замовити, а не можу додзвонитися. А вона мені знаєш що відповіла? Що Світлана номер поміняла.

— Оце вже справді цікаво, — пробурмотів Лужний. — Тільки до чого тут Щерба? Чому дзвонить до неї, чому покриває її?

— Та він же її брат! — пояснив Стихар. — А вона — його головний біль. Знаєш, буває так у сім’ї — одне нормальне, а інше непутяще. Кажуть, вони обоє зі Щербою прийомні, з дитбудинку. А батьки вже померли. То ж він нею опікується, як старший. Інший давно б плюнув, а Щерба її завжди вигороджував. І випросив у головного місце на пересильному для неї, коли з нею така біда трапилася. Костогриз може б і відмовив, але тоді у нього син розбився на машині, і Щерба його буквально по частках склеїв. Хоча кажуть, відтоді вона вгамувалася.

— Добре вгамувалася, — криво посміхнувся Вадим. — Особливо враховуючи мій випадок. Є новий номер? Дай, хоч голос послухаю.

— Будь ласка, — Олег показав на екрані номер. — Тільки набирай зі свого.

Набравши номер, Лужний слухав мовчки, у той час як Стихар, не відриваючись, стежив за виразом його обличчя.

— Твою ж мать… — вражено промовив хірург, сховавши телефон до кишені. — І що ж мені тепер з нею робити?..

Головний лікар заклопотано перебирав папери на своєму робочому столі, коли двері його кабінету відчинилися, і на порозі з’явився захеканий очільник районної санепідслужби Дегтяр.

— О, — промовив Костогриз, простягаючи руку. — Санстанції лише мені сьогодні бракувало. Сідай, Борисе Петровичу. Чого так гнав?

Та гість не підтримав жартівливого тону. Обличчя його змарніло, він важко дихав і виглядав таким стурбованим, що Костогриз одразу відчув недобре.

— Мої у тебе вчора з перевіркою були, у хірургії.

— І що з того? — не зрозумів головлікар.

— Змиви брали по усьому відділенню.

— У них там завжди порядок, — знизав плечима Костогриз. — Щось не так? Висіяли щось?

— «Не так» — слабо сказано, — видихнув Дегтяр, обтираючи пожмаканою хусткою спітнілі скроні. — Так висіяли, що тепер ми з тобою обоє не розгребемося.

— І що ж там? — розхвилювався Костогриз.

— Холера.