Шпиталь

Розділ V

У монастирському підземеллі палахкотіли смолоскипи. Ті, хто зібрався, оглядали стіни та склепіння.

— Зараз ми знаходимось якраз під каплицями, у яких наші браття допомагають тим, хто страждає, — пояснив ігумен, вказуючи рукою вгору.

— Це ж те саме підземелля, про яке ходять легенди! — зауважив міський голова. — Хіба ні? Тоді просто під нами повинні лежати скарби німецьких лицарів!

— Французьких, — посміхаючись виправив Потоцький, що краще знав історію, — французьких, люб’язний. Норманів, або тамплієрів.

— Сину мій, — зітхнув ігумен, — якби це справді було так, монастир не вів би таке жалюгідне існування. Віра у незліченні багатства виникла поза стінами монастиря, у вашому світі. А отже, ймовірно, вона від диявола.

Ігумен, а за ним і присутні зашепотіли молитву й перехрестилися.

— Ну а ви що скажете, Казимире Львовичу? — зрештою запитав Потоцький у зовсім молодого чоловіка, архітектора, який щойно закінчив університетське навчання.

— Про єрусалимські скарби? — посміхнувся той. — Відверто кажучи, не вірю. Але читав багато. Чи ви питаєте про добудування лікувальниці?

— Саме так, — кивнув Потоцький. — Ми бажаємо це зробити. Убогі люди матимуть надійне місце, де їх лікуватимуть у міру можливого.

— Загалом, з архітектурної точки зору, не надто вдала ідея, — зітхнув Колісник. — Навіть я б сказав — дуже невдала.

— Чому, поясніть нам, — не зрозумів голова.

— Я вже не раз тут бував, оглядаючи підземелля, — пояснив архітектор. — По-перше, на цій ділянці неоднорідні ґрунти. По-друге, у монастиря слабкий фундамент, і зведення над ним додаткових будівель небезпечне просіданням ґрунту. А це — тріщини у стінах, стелі, а можливо, й перекіс усієї будівлі. По-третє, старовинна кладка виконана величезними брилами. Як вона поведеться при спробі її розібрати, сказати важко. Я б не взявся за це.

Запанувала тиша.

— Сподіваюся, ясновельможне панство пробачить мені бажання поговорити з паном Колісником наодинці?

Усі закивали головами, і обоє відійшли у дальній кут.

— Шановний пане Казимире, — місцевий магнат почав здалеку, — ми того й запросили вас, а не когось іншого, бо не все так просто. Спробуйте подивитись на цю ситуацію під іншим кутом. Добудова закладу необхідна. Тут отримають медичну допомогу сотні нужденних. Це на часі. Цей проект піде на користь місту. Ми скоротимо терміни будівництва, і наші дії будуть належно оцінені сеймом, на місце у якому я претендую.

— Але навіть у монастирі є більш вигідні місця для втілення такого проекту! — заперечив архітектор. — І це також будівлі, що стоять майже окремо. Можливо, варто поговорити з ігуменом?

— Ігумен не приймає рішення самостійно, — пояснив Потоцький. — Є ще й кардинал. Він проти. Казимире Львовичу, я — головний меценат. Усе це робитиметься моїм коштом. А ви здібний архітектор, який лишень починає кар’єру. Цей проект принесе вам славу. Будь ласка, подумайте, як це зробити.

— Усе це звучить дуже привабливо, — похитав головою не по роках розважливий архітектор. — Але справа надто ризикована. Не дарма ніхто з більш досвідчених фахівців за неї не взявся. І якщо закінчиться невдачею, я зіпсую собі кар’єру.

Коли усі розійшлися, Колісник повернувся до підземелля, у нього боліла голова. Двоє помічників довбали ґрунт, вивертаючи каміння старого фундаменту.

— Пане Коліснику, фундамент зовсім слабенький, — показав один. — Ось, дивіться, далі його взагалі немає.

— І що там — піщанка? — запитав архітектор.

— Нездалі ґрунти, — похитав головою інший. — Зате он там, з іншого боку, гранітна жила. Може перекосити всю будівлю.

— Все, — промовив Колісник. — Досить. Зберіть робітників, потрібно вісім людей, а може й усі дванадцять. Оголимо весь фундамент. Інструмент тут залиште.

Колісник ходив підземеллям, присвічуючи собі ліхтарем і зосереджено насвистуючи. В одному місці, нахилившись, помацав ґрунт пальцями.

— Біла глина? — здивувався він.

Замислившись, він зробив кілька вимірів, а потім, озирнувшись та прислухавшись, схопив лопату і почав підкопувати фундамент…

Потоцький нервово розкладав папери на своєму робочому столі. Увійшов слуга.

— Ясновельможний пане, прибув посильний від архітектора Колісника.

— Нехай увійде.

Один з тих, хто працював з Колісником у підземеллі, вклонився і промовив:

— Ясновельможний княже, пан Казимир звелів передати вам, що він згодний.

— Згодний? — перепитав Потоцький. — А дванадцять робітників, яких він просив собі на підмогу, потрібні?

— Не потрібні, — промовив посильний. — Він каже, що знайшов рішення.

У кабінеті зависла нервова тиша.

— Отже так, молоді люди, — нарешті промовив головлікар, — розмова буде коротка і конкретна. Ви усвідомлюєте, що вчорашню евакуацію спричинили ваші дії?

— Справа в тому, — почав було Хижняк.

— Стоп! — перебив Костогриз. — Я поставив конкретне запитання. Відповідь — так?

— Так, — приречено промовив Цекало.

— Прекрасно. Гадаю, що ви не заперечуватимете, що внаслідок ваших дій могли загинути люди?

— Так, — погодилися обоє.

— А тепер згадайте — я попереджав вас обох не раз, що в лікарні треба працювати, а не займатися пошуками скарбів?

— Григорію Віталійовичу, справа у тім… — знову заговорив Хижняк.

— Тихо! — перебив той. — Запитання конкретне. Так чи ні?

— А як же німецькі архіви? — вигукнув Ігор. — Те, що їх знайшли, подія державного значення!

— Чекаю відповіді на запитання: попереджав чи ні? — зловісно перепитав Костогриз.

— Так… — прозвучало в унісон.

— От бачите… Я зробив усе можливе, щоб цивілізовано уникнути небезпеки від вашої діяльності. Але це не дало результату. І якщо я й далі це терпітиму, ви знищите наш заклад. Каменя на камені не залишиться. Тому я змушений вас звільнити. Але, як заведено у таких випадках, я не хочу, щоб ви остаточно зіпсували собі кар’єру, тому пишіть заяви на звільнення за власним бажанням.

Знову запанувала тиша.

— Пробачте, Григорію Віталійовичу, але цього ми робити не будемо, — вимовив нарешті Хижняк.

— Чому? — здивувався головний. — Тоді я вас за статтею звільню.

— За якою? — поцікавився Ігор.

— Завдання матеріальних збитків закладові, — пояснив Костогриз. — Ще й виплачувати доведеться.

— Які збитки?! — обурився Цекало, — Ви самі дозволили реконструювати складське приміщення. Інна Сергіївна чула. Вона й давала безпосередній дозвіл. Це не самодіяльність з нашого боку.

— А хто винен, що там ці снаряди з Другої світової війни лежали? — додав Хижняк. — Навпаки, ми усе можливе зробили, щоб відвести біду.

— На рівні з усіма ризикували, по кущах не ховалися, — підтримав Ігор.

— То вам ще медаль за це видати?! — аж підскочив головлікар. — Мова йшла про ремонт приміщення, ніхто не давав вам права заглиблюватися і руйнувати стіну. Скарби ви шукали, і не треба клеїти дурня!

— Там планувалася комірчина для інвентаря, — пояснив Хижняк.

— Все! — втратив терпець головлікар. — Досить суперечок. Або пишете заяви, або я сам вас звільняю.

— Якби ми туди не полізли, — вперто продовжував Цекало, — то ви б і далі сиділи на цій міні сповільненої дії. І рано чи пізно впала б якась стара цеглина, механізм запустився б і загинули люди!

— Усе, що робиться — на краще, — додав Хижняк. — До того ж, існує правило, що переможців не судять.

— Питаю востаннє, — змучено вимовив Костогриз, — писати заяви будете?

— Ні, — твердо відповів Цекало.

— Гаразд, — розвів руками головний. — Тоді з вас і почнемо. Тієї ночі ви де мали бути? У вас згідно з графіком мало бути чергування по лікарні. Від шостої вечора.

— Я з Вересюком помінявся, — пояснив Ігор.

— А до чого тут Вересюк? — не зрозумів головний. — Ви офіційну заяву писали? А за правилами були зобов’язані. То ж формально ви на чергування не прийшли. От вам і стаття. Наказ про звільнення буде завтра. А на вас, Романе Івановичу, також щось знайдемо.

Обоє мовчали. Можна було скільки завгодно сперечатися, але це не мало перспективи. Ігор перший похмуро рушив до дверей.

У провінційному ресторанчику як завжди було тихо, брудно і водночас затишно. Цигарковий дим, не зважаючи на заборону, зависав під стелею. Молода повновида офіціантка принесла вже третій графин та відбивні з подвійною порцією «фрі».

— Ну, давай, смикнули, — сказав Полянський.

— Давай… Добре пішло… — провівши поглядом офіціантку, майор саперних військ потягся по м'ясо. А ти казав — коньяк… Сапер помиляється лише раз у житті. А тепер такі коньяки, що вранці можна опинитися в реанімації.

— Але не тут! — багатозначно заперечив Полянський. — Мені тут не дадуть паленого коньяку! Іванко, дівчинко… Ходи сюди!

— Так, Олександре Івановичу…

— Іванко, сонечко, це мій великий друг, справжній бойовий офіцер. Принеси нам коньячку по сто п’ятдесят. Але найкращого!

— Гаразд, Олександре Івановичу, найліпшого!

— От бачиш? — задоволено посміхнувся військком. — То ж слухай далі. Стіни, підвали — усе стародавнє. І хлопці оті — дохторики молоді — постійно шукають. Інка моя казала. Ніхто про той підвал не знав, а вони вирахували. А як гадаєш, німці на хріна його замінували?

— Не знаю.

— Якби просто висадити у повітря бажали — так би й зробили, — продожвував Полянський.

— Логічно, — погодився майор.

— Тут, у наших краях, губиться слід якоїсь німецької дивізії. Ще за радянських часів ці архіви шукали, у тому числі й у монастирі. Гадаю, коли німці ховали архів, тоді щось і знайшли, але забрати не змогли. Відступали, але сподівалися, що повернуться. От і замінували. А полонених, що виконували роботи, розстріляли. Я чув про це, коли ще юним слідопитом був.

— Логічно, — знову погодився сапер. — І що ти пропонуєш?

— А це вже інше питання, — сказав Полянський, наповнюючи келих майору. — У нашому розпорядженні є саперний взвод?

— Навіть рота, якщо треба, — розвів руками майор.

— У нас є підстави залишатися там?

— Є, — зрадів гість, — інші міни шукатимемо!

— О! То давай розберемо перестінки, промацаємо апаратурою… Кому тепер потрібні ті архіви? За них навіть премії не дадуть. Нічого не знайдемо — то так і буде.

— Так і буде… — погодився майор, силкуючись не впасти.

Офіціантка принесла коньяк.

Ігор постукав у двері кабінету грізної шефині, витягаючи з-під халата троянду.

— Доброго дня, Інно Сергіївно.

— Доброго… — розгубилася вона. — А це… з якої радості?

— Думав, з ким би з колег попрощатися? Вирішив, що ви на це заслуговуєте найбільше. Тим паче, ви ж самі хотіли, щоб я десь подівся. Ну, ось…

Троянда лягла на стіл.

— Що ви таке говорите? — здивувалася Полянська. — Чого хотіла? Чому попрощатися?

— Якщо чим насолив — пробачте, — говорити йому було важко. Різко повернувшись, Ігор узявся за клямку.

— Ігоре Миколайовичу!

Та він уже був за дверима.

Наприкінці робочого дня до кабінету головлікаря зазирнула Полянська.

— Григорію Віталійовичу, це правда, що Цекало звільнився?

— Не зовсім, — відповів той. — Це я його звільнив, сам він не хотів.

— А… за що? — розгубилася вона. — У зв’язку з подіями останньої ночі?

— Так, — голосно промовив головлікар, відкладаючи убік папери. — У зв’язку з подіями минулої ночі. Тієї ночі Цекало згідно з графіком мав чергувати по лікарні. На чергування не з’явився. А це — підстава для звільнення.

— Та ж Вересюк чергував, — зауважила вона.

— І що? — розізлився Костогриз. — Розвели анархію — хто з ким хоче міняється… Мене він ставив до відома про заміну? Ні. Отже, не мав права.

— Взагалі-то… Я не заперечувала проти цієї заміни, — несміливо почала Полянська. — Він ще раніше казав, що, можливо, йому буде потрібно…

— Ви?! — здивувався головлікар. — Вигороджуєте? Чого ж він сам про це мовчав? Усьому є межа.

— Справді, — згодилася вона. — Але у даному випадку виходить, що це моя провина. Адже була така розмова, і я дозволила, просто не встигла виправити графік. Відволіклася, коли інфарктного хворого привезли, а потім просто забула. І ви вчините несправедливо, хоч чисто по-людськи я вас добре розумію.

Не тямлячись від люті, Костогриз ходив по кабінету. Вона мовчки чекала.

— Гаразд, нехай буде по-вашому, — зрештою промовив головний. — Я не розбиратимусь, чи правду ви мені зараз кажете. Але від сьогодні вважайте, що ви взяли його на поруки. Навіть обох. І наступного разу те, що ви мені щойно не дали завершити, вам доведеться робити самій. Запам’ятайте це.

Вона лише мовчки кивнула.

Вранці в ординаторській панувала атмосфера загального піднесення.

— Ну от, востаннє складаю графік чергувань на наступний місяць, — оголосив Гайда. — Які будуть побажання? Побажань немає. Отже, Хижняк і Цекало чергуватимуть лише по ночах, а решта — як вийде.

— Чого це ми по ночах? — не зрозумів Ігор. — Ми що — прокляті?

— Саме так! — підтвердив завідувач. — І прокляв вас не хто-небудь, а сам Костогриз. Тому чергуватимете ночами, щоб дурня у голови не лізла!

— Як скажете, — миролюбно погодився Хижняк. — Можна й по ночах.

— А їм так ще краще, — зауважив Щерба. — Будуть ночами свій скарб шукати.

— Ти так не жартуй, Андрійку, — заперечив Гайда. — Ще одна пригода — і їх сам господь Бог не врятує. І будеш тут удвох із Лужним усі операції робити! До речі, ти приготувався до операції травми плеча?

— Так, — ствердно кивнув Щерба.

— Вадиме Борисовичу, підете до нього асистентом.

— Красно дякую, — скривився Лужний.

— А ваш хворий з грижею підготовлений?

— Звісно, — кивнув Вадим.

— Ну то Андрій Іванович асистуватиме у свою чергу вам. Звикайте.

— Дуже вам дякую, — не приховуючи сарказму, промовив Щерба.

— Так, — розізлився Гайда. — Права була Женя, що між вами щось відбувається. Піду — робіть що хочете, хоч повбивайте одне одного. А поки я тут керую — сам призначатиму, хто з ким оперує!

Саме цієї миті телефон у кишені Вадима подав сигнал. Побачивши, хто телефонує, він притьмом вискочив за двері.

— Так, Олено Валеріївно! Слухаю вас!

— Вадиме Борисовичу, номер, який вас цікавить, знову з’явився у мережі і знаходиться у межах вашої лікарні.

Вже за п’ять хвилин, з телефоном у руці, Вадим стукав у двері помешкання Світлани. Побачивши його, вона скривилися.

Безцеремонно увійшовши, Вадим натис кнопку виклику.

— Куди ви телефонуєте? — спитала Світлана.

— Вам. Куди ж іще!

— То ви хочете, щоб ми стояли поруч і спілкувались по телефону? — здивувалася жінка.

— Саме так! — ствердно кивнув Лужний. — Тільки дочекайтеся, поки він задзвонить.

Світлана демонстративно показала йому свій телефон.

— Може, ви номер сплутали? У вас же виклик іде.

— Ні, шановна Жанно, — нервувався Вадим. — Номер набрано вірно. Напевно, у вашому другому телефоні вимкнено звук…

Несподівано на його дзвінок відповіли:

— Альо? Хто це?

Світлана саркастично засміялась, а Вадим зовсім розгубився.

— Це… Жанна?

— Жанна, — пролунала відповідь. — А хто дзвонить?

— Ну що — додзвонилися нарешті? Вітаю, — зло карбувала слова Світлана. — Сподіваюся, від мене тепер вам більше нічого не треба?

Знітившись, Лужний вибіг з приміщення.

Цього разу цілий букет бордових троянд сховати під халатом було неможливо.

— Не зрозуміла… — остовпіла вона. — Що це за вистава?

— Це не вистава, — розплився у посмішці Цекало. — Мені просто хотілося зробити для вас щось приємне.

— Тоді розчарую вас, Ігоре Миколайовичу, мені це неприємно, — сухо зауважила Полянська. — Тому що ви поводитесь що далі, то більш неадекватно. І якщо втнете щось знову, я також постраждаю, хоч і не заслуговую на це. Тому поміркуйте над своєю поведінкою. От за це я була б справді вам вдячна.

— Тоді пробачте.

Кинувши троянди у кошик для сміття, він повернувся до дверей.

— Та ви зовсім збожеволіли! Запам’ятайте — мій кабінет не місце для шліфування ваших джентльменських навичок. Тут є місце лише одному — субординації. Чули про таке?

— Звичайно… — обличчя його пашіло, в очах потемніло від образи. — Звичайно, чув. Але разом із тим вважав, що така жінка як ви, у вашому віці…

— У моєму віці?! — обурилася вона. — Це після того, що я для вас зробила? Ви мені про вік нагадуєте?!

— Що тут такого? — здивувався Ігор. — Хіба вік — недолік? Якщо жінка має привабливу зовнішність, вишуканий смак, то це радше плюс.

Двері за його спиною тихенько зачинилися. Якийсь час вона сиділа нерухомо і, здавалося, обмірковувала почуте, не здатна визначитися, як реагувати. Потім підвелася, витягла квіти зі смітника і поставила у вазу.

— Так ось, цього ми якраз і не можемо гарантувати! — доводив Медведко, майор саперних військ. — Нашою апаратурою визначається щось схоже на невеличке приміщення по сусідству. Розумієте? Не виключено, такий самий склад. Можливо, не зовсім заповнений, але металошукачі реагують.

— І який вихід? — важко зітхнув Костогриз.

— Розібрати стіну…

— Знову?!

— Так, — розвів руками майор. — Дістатися до того приміщення і подивитися. Чи ви бажаєте далі сидіти на пороховій діжці?

— А я сиджу на ній, відколи головним лікарем став, — скрушно посміхнувся Костогриз. — І від розмінування вона не зменшиться. Уся медицина наша на пороховій діжці! І нічого. Післяопераційна смертність не вища, ніж в Америці.

— Ну, це вже демагогія, — замахав руками військком. — Давайте не будемо. Армія також не в кращому стані, але якось даємо раду. То що робитимемо?

— Що вдієш — розбирайте! — приречено кивнув Костогриз. — Корпус не завалиться?

— Ми й хочемо, щоб не завалився, — вів своєї майор. — Тому потребуємо архітектурної документації, щоб фахівці зробили експертний аналіз. Коли її принесуть?

— Галю! Де Рябокінь? — закричав Костогриз.

— До архіву пішов, як ви наказали, — пояснила секретарка. — Послати ще когось?

— Ну, звісно! Скільки можна чекати?

Військові лише насторожено перезирнулися.

Людей у коридорах товклося чимало.

Підійшовши до чергової групи, Вадим натискав у кишені кнопку виклику і прислухався. Потім ішов далі. У голові вже паморочилось.

— Привіт! — несподівано його схопили ззаду за плечі, — когось шукаєш?

— Бабцю одну, — збрехав Лужний. — На УЗД послав, а вона пропала.

— Буває, — з розумінням кивнув психіатр. — Бачив якусь у переході між корпусами. Заходь на каву, як матимеш час.

Колега пішов у своїх справах, а Вадим продовжив пошуки. Ситуація знову заходила у глухий кут. Швидше за все, це хтось із працівників, кого обставини змусили скористатися небезпечним номером. Під різними приводами Вадим заходив до чужих кабінетів і натискав на кнопку виклику, але результат його дій дорівнював нулю, що приводило його у відчай.

Атмосфера у приймальні ставала дедалі напруженішою.

— Можу запропонувати вам каву, або чай, чи що там військові п’ють, — сказав Костогриз.

— Військові п’ють усе, — від вимушеного чекання Полянський вже знудився. — Але не турбуйтеся.

Увійшовши до приймальні, Рябокінь догідливо нахилився біля столу головлікаря. Маленькі очиці його бігали лякливо й недовірливо.

— Степане Ігоровичу, ви що там — скарби шукали? — вигукнув Костогриз.

— Чого це зразу скарби, — розгубився Рябокінь.

— У вас порядку зовсім немає? Годину тому вас послав. Де архітектурна документація?

— Поки що не знайшов. Не знаю… — очі його забігали ще сильніше.

— Що значить — не знаю?! — обурився головний. — Не знаєте, що робиться на вашій ділянці роботи? Можете йти.

Рябокінь прожогом вискочив з приймальні.

— От же ж нестиковка… — похитав головою Костогриз і почав набирати номер на стаціонарному телефоні:

— Це районне управління архітектури? Мені Віктюка, будь ласка. Головний лікар Костогриз. Романе Олександровичу, вітаю! У мене тут сапери працюють, чули ж, напевно. Нам потрібна проектна документація, та, яку поновлювали при добудовуванні корпуса. Нашу копію знайти не можуть. Мені б ваш примірник на пару днів. Я усе скопіюю та поверну.

Майор з військкомом знову перезирнулись.

— От і вирішимо проблему, шановні, — сказав головлікар. — Гадаю, наша порція неприємностей нарешті має скінчитися. Але чай тепер з півгодини доведеться таки пити. Галю!

Вадим ішов коридорами терапії, продовжуючи натискати кнопку виклику на телефоні. Медсестра на посту привіталася, запитально глянувши на чужого лікаря.

— Доброго дня. Головного шукаю, — пояснив Лужний. — Казали, десь у вас.

З палати вийшла Полянська, яка щойно оглядала пацієнта.

— Не було його тут, — сказала медсестра. — Увесь час сиджу — не бачила.

— Доброго дня, Вадиме Борисовичу. — привіталася Полянська. — Шукаєте головного? А хіба він не у себе? Може я чимось можу?

— Та ні, дякую, — промовив лікар. — Це особисте питання.

Повернувшись до хірургії, Вадим зупинився перед входом до відділення. Темні сходи вели донизу, туди, де розміщувалася лабораторія. Час був обідній і народу поменшало. Він ще раз набрав номер.

— Альо?

— Жанно, — наважився спитати Вадим. — Де ви зараз?

— А хто це?

Її голос лунав тут, у реальному просторі, а не тільки в динаміку телефона.

— Дід Мороз. Подарунок несу.

— Хто?!

Вона була унизу. Санітарка баба Жанна сиділа на підвіконні і розважалася, тиснучи кнопки. Він знайшов нарешті телефон, за яким полював, і його власницею справді була Жанна. Проте, незважаючи на витрачені зусилля, він пошивсь у дурні.

Коли у приймальні з’явилася Полянська, чаювання у головного продовжувалось.

— А чого ж лише чай? У нас так не заведено. Має бути щось міцніше!

— Які проблеми? — розгубився Костогриз. — Є й міцніше.

— Інна Сергіївна жартує, — невдоволено зауважив військком. — Не з тієї ноги встала. Буває, знаєте, іноді у жінок.

— А ти бачив, з якої ноги я встаю?! — вибухнула Полянська. — На чотирьох додому вчора дістався! По-пластунськи, щоб військові навички не розгубити.

Телефонний дзвінок вчасно відволік усіх від неприємної сцени.

— Так, Романе Олександровичу, — зрадів Костогриз, почувши головного архітектора. — Еге… Зрозумів… Пізніше дзвонитиму.

Запала тиша.

— Що трапилось? — спитала Полянська.

— Зникла вся проектна документація, — приреченим тоном промовив головлікар. — Та, що зберігалася у районній архітектурі — так само. Як стара, так і нова. І довоєнної також немає. Здається, тепер я розумію, за що мені пропонували… Дзвоню до прокуратури.

Його охопило відчуття, що підлога вислизає з-під ніг.

Ольга, сидячи на ліжку, швидко набирала текст на ноутбуці, коли у палату увійшов незнайомий лікар.

— Психіатра викликали?

Від несподіванки вона аж закашлялася.

— Ні, начебто…

— А мені казали — так.

— Женю! — покликала Ольга.

— О, Володимире Васильовичу! — зраділа медсестра. — Так швидко?

— Не розумію… це ти запросила лікаря?

— Ви ж самі хотіли! Це людина, яка розповість вам багато цікавого.

— А я вже злякалася, що божевільна… — полегшено зітхнула Ольга.

— Я чув, що справжня журналістка повинна бути трішки божевільною, — посміхнувся Вересюк, дістаючи з пакета безсмертне творіння свого попередника.

— Ось книжка, автором якої є людина, з якою я мав честь бути знайомим і навіть працювати разом. Недовго, щоправда. Тут багато різного стосовно нашої історії. Теорії, припущення, міркування. Містика, врешті-решт. Гадаю, вас зацікавить. А що не зрозумієте — спробую пояснити.

Медсестра принесла дві чашки кави. Розмова обіцяла бути тривалою, і Ольга сама не помітила, як спілкування з людиною, що спочатку викликала в ній негативні емоції, ставало дедалі цікавішим.

— О Господи… — вихопилося у Вадима. — Бабо Жанно… Це ви?! Ви мені відповідали?

— Аякже… Ви ж питали — чи я Жанна.

— А де ви взяли цей телефон?!

— Так… он скільки прибирання після військових. Кругом розруха. Може вони й загубили.

— Це мій телефон! — вигукнув Лужний. — Де він був?

— Ну то беріть, як ваш… Нащо він мені?

Взявши телефон, Вадим почав його перевіряти, та дуже скоро його настрій змінився від розпачу до злості.

— Ну, бабо Жанно… Ви ж майже усе постирали! Знищили пам'ять. Якого біса?

— А що ви дзвоните без кінця? Я й натискала. На дротяному легше — трубку зняв і говори…

— То де ж був цей телефон?

— У підвалі…

— У підвалі?! Ходімо!

Схопивши попід руку, Лужний потяг її сходами донизу. Двері виявилися незачиненими. Баба Жанна одразу ж вказала на пролом у стіні.

— Ось тут. У цій дірі. Я замітала, а Пилипович уламки вигрібав. Дивлюся — цеглина. Рукою полізла — а він там лежав.

— Це правда? — суворо спитав її Вадим.

— А нащо мені брехати? — здивувалася санітарка.

— Дякую, — схаменувся Вадим. — Як міни знайшли — таке почалося… Навіть не помітив, як загубив.

— Головне, що знайшовся, — заспокоїла баба Жанна. — Добре, що до мене потрапив, хтось інший може б і не віддав.

Шаркаючи сандаліями, баба Жанна подибала до виходу, а Вадим, ставши навколішки, спробував зазирнути у пролом. Вочевидь, це була вентиляційна шахта. Хід йшов хтозна куди, проте угорі проблискувало світло. На якомусь поверсі була вентиляційна решітка, в яку кинули телефон, аби його позбутися.

— Що шукаємо? — пролунав позаду єхидний голос.

Здригнувшись від несподіванки, Вадим вдарився потилицею у край пролому.

— Скарби хрестоносців, чи може що свіжіше? Допомогти?

Впираючись руками у коліна, Костогриз зазирав з-за спини Вадима у пролам.

— Ой, пробачте, Григорію Віталійовичу…

— То що шукаємо? Наполеонівські багатства, а може, нові снаряди? Бачу, наші «місцеві» хвороби надто заразні.

— Я нічого не шукав, — пробурмотів ніяково Вадим.

— Звісно, ви просто полізли до вентиляційної шахти, щоб у ній застрягнути! — лютував головлікар. — Навіть халата скинули. Просто заради цікавості. Ну, тоді Вересюка треба кликати.

— А це що — вентиляційна шахта? — здивувався Лужний.

— Ні, нора, яку проробили за вісім століть лікарняні гобліни, щоб скарби носити. І веде вона на дах. І десь на рівні травматології лежать багатства герцога Нілаші, а ваші наполеонівські — ті ще вище.

— Григорію Віталійовичу, я справді нічого не шукаю, — заперечив Вадим. — За кого ви мене маєте?

— За лікаря, який щойно потрапивши до очолюваного мною закладу, вже проситься у чорний список, — відрізав Костогриз.

Злобно зиркнувши, головний пішов, а Вадим почав міряти кроками відстань від місця, де лежав телефон, до кута. Та зайшовши за ріг, знову зіткнувся з Костогризом.

— Так для чого ви хотіли мене бачити? — трохи заспокоївшись, спитав той.

— Я?

— А хто ж! У терапії сказали, що ви мене розшукуєте. Вже забули навіщо?

Різко розвернувшись, Костогриз пішов геть. Вадим сплюнув спересердя. До усіх проблем бракувало лише непорозумінь з головним лікарем.

У десятій палаті приємно пахло кавою, проте розмова велася у підвищеному тоні.

— От ви кажете, що публіка хоче читати скандальні новини. А куди вже скандальніше? Ви лише вдумайтеся — у наш час, коли у країні складна ситуація, лікарня спромоглася вікна поміняти! Бо старі зовсім зогнили, хворі страждали від протягів. То яка в біса різниця, коли на це кошти використали: у грудні чи вже у січні? Яке це має значення? Але приїжджає обласна прокуратура, нібито з корупцією боротися! Пацієнтів, що півроку тому тут лікувалися, розшукують і лякають. «Скажіть — у грудні чи у січні вікна ставили?». Розумієте, поміняти вікна у лікарні — це, виявляється, корупція.

Вересюк нервово сьорбнув із чашки.

— Що, так і було? — не повірила Ольга.

— Отак і було, кого хочете спитайте. Напишете, буде вам скандальний випадок.

— Напишу, — пообіцяла Ольга. — Розберуся детально і напишу. І книжку про ваших привидів прочитала. Давайте ще про це поговоримо, як маєте час.

— Маю, — погодився лікар. — Але тема для серйозного читача не надто цікава, та й заяложена, по-правді кажучи. Особливо те, що стосується хрестоносців, наполеонівських скарбів, які начебто десь у наших місцях загубилися.

— А щодо розбійників? — нагадала Ольга.

— Ну, герцог Нілаші, а тим паче ватажок розбійників Байташ — для мене фігури доволі міфічні. А от якщо взяти ближче до нашого часу, то є сюжети, які викликають певний інтерес.

— Наприклад?

— Наприклад, Перша світова. Тут відбувалися бойові дії. І російська десята армія була розбита вщент. А начальником госпиталю був Долматов, відомий хірург, член-кореспондент російської академії наук. Добровольцем на фронт пішов. І це реальний факт, що у нашій лікарні йому оперувати довелося. Разом з тим відомо, що залишався він в останній ще не знищеній німцями частині російських військ, яка відокремилася від решти армії й намагалася вивезти армійську казну.

— Цікаво, — зізналася Ольга. — Ви майстер розповідати.

— Я то що… — скромно потупився Вересюк. — От попередник мій — той би справді розповісти зумів.

— А ще я чула, — продовжувала Ольга, — що він перед смертю подарував вам якийсь свій зошит, щоденник, що вів його усе життя.

— Ви б знали, як дістали мене з тим зошитом за останнні пару років! — скрушно похитав головою лікар. — Який зошит?! Він справді подарував мені кілька старих книжок з психіатрії. Одна з них взагалі антикварна, авторства дуже відомого психіатра. Уся вона пописана поміж рядками. Уявіть собі — старий не соромився правити корифеїв! Але це стосується виключно фахових питань. Жодних записів про скарби він мені не передавав.

— Дякую за розмову, — посміхнулася Ольга. — Отак їздиш хто зна куди, а цікаве зовсім поруч. І за каву дякую.

— Мені також було приємно з вами спілкуватися, — підвівся Вересюк.

— Зайдете ще?

— Звісно, можу зайти, хоч, здається, вже найцікавіше розповів.

— Як сказати, — не погодилася вона. — По-перше, хотілося б почути про щось зовсім неймовірне, пов’язане з давніми часами.

— Будь-ласка, — не розгубився Вересюк. — Три дні тому санітарку нашу, бабу Жанну, у коридорі вночі переслідував привид Фабіровського. Мене викликали її оглянути, але психічно вона абсолютно здорова — можу заприсягнутися. А по-друге?

— Мене ніхто тут не відвідує, — зітхнула Ольга. — Мама не здорова. Такі поїздки не для неї.

— Тоді обов’язково прийду.

Переконавшись, що поблизу нікого немає, Вадим пішов у глухий кінець коридора хірургії. Відмірявши кроки, він зупинився і подивився вгору. Просто над ним була вентиляційна решітка. Підставивши стілець, Вадим дотягнувся рукою до решітки і пальцями потягнув її на себе. Решітка легко подалася й випала разом із шурупами. Вадим поліз рукою обмацувати шахту.

— Ось подивіться, Миколо Прокоповичу, чим ваші хірурги займаються, — прозвучало зовсім поруч.

Стілець похитнувся, і Вадим мало не загримів на підлогу.

— Тих двох рано чи пізно, а все одно доведеться виганяти. А тепер і Вадим Борисович також вже у чорному списку.

— За що?! — не витримав Лужний. — За те, що до вентиляційної шахти руку запхав?!

— Ні, — спокійно пояснив Костогриз, — за невиконання службових інструкцій.

— Яких іще інструкцій?

— Вадиме Борисовичу, — провадив той. — Ви ж не перший рік працюєте і знаєте, що більшість наших інструкцій так написані, що виконувати реально їх неможливо. Ми й не виконуємо. Але за потреби кого завгодно можна звільнити за їх невиконання. То ж лазьте і далі по кутках і підвалах, а будете звільнені за належною статтею.

Широка спина Костогриза зникла за рогом.

— Якого біса, Вадиме Борисовичу?! — не витримав Гайда. — Ну мені, сподіваюся, ви можете пояснити?

— А я можу вам довіряти? — запитав його Вадим, дивлячись в очі.

— Ну… — розгубився завідувач. — За стільки років роботи я ще нікого не підставив. Ходімо до кабінету.

За спокійною розмовою день схилився до вечора.

— Ось так несподівано посміялася з мене фортуна, — завершив розповідь Вадим. — Цей телефон весь час лежав за вентиляційною решіткою, а потім, коли розібрали стіну і знайшли міни — впав! Можливо, від вібрації. А тепер ламаю голову, хто міг його туди покласти.

— Гм… — замислився Гайда. — Серед наших працівників Жанни точно немає. Бабу Жанну до уваги не беремо. І людини, за якою б водилися подібні афери, також нема.

— Це я вже зрозумів, — зітхнув Лужний.

— Можливо, хтось серед хворих… — Завідувач підвівся й обійшов стіл. — Можна взяти в архіві історії хвороби за певний період і переглянути. Іншого вирішення не бачу.

— Знаєте, Миколо Прокоповичу, є ще один нюанс, — зізнався Вадим. — Андрій Щерба знає хто вона, але мовчить, немов партизан.

— То ось через що ви погиркалися. Тоді мені усе зрозуміло, я теж знаю, хто це.

— Справді? — не повірив Лужний. — То скажіть мені, а я обіцяю діяти так, щоб йому не нашкодити.

— Та більше ніж є, йому не нашкодиш, — зітхнув Гайда. — Була тут одна пацієнтка після ДТП. Звати її Галина… А Андрій… Ти ж бачиш, який він — самотній, добряга. Словом, коли вона втекла посеред ночі, я за нього боявся. Та він і досі не може заспокоїтися.

— Точно, — погодився Вадим. — Він через неї на мене з кулаками кидався.

— Отже, правду Женя казала, — похитав головою Гайда. — Іди до архіву, знайди історію. Там і адреса має бути, хоча навряд чи справжня, інакше Андрій давно б там був. Та може якусь корисну інформацію з тих паперів і витягнеш.

У десятій палаті Ольга не відривалася від ноутбука. У двері обережно постукали.

— Психіатра викликали?

— Начебто ні.

— А хто ж просив провідати? — усміхнувся Вересюк.

Жартуючи, він викладав на тумбу апельсини, пиріжки та каву.

— Навіщо це? — здивувалась Ольга.

— Це ж відвідини, як ви бажали. Ось кавоварка, користуйтеся. А пиріжків мама напекла. Сподіваюся, вам сподобаються.

— Навіть не знаю, що й сказати, — похитала головою Ольга.

— А я підкажу, — знайшовся Вересюк. — У подібних випадках належить розповідати про своє здоров’я. Як ви почуваєтеся?

— Нормально почуваюся, — зніяковіла Ольга. — Ось працюю, пишу одночасно обидва матеріала.

— Не думав, що маячня Фабіровського вас так зацікавить. Каву зварити?

— На ніч? — завагалася Ольга. — Та біс із ним, давайте. Тоді до ранку саме закінчу.

Він простяг їй чашку кави.

Костогриз знову ходив колами по своєму кабінету.

— То що, Дмитре Івановичу, жодних перспектив? Як на вашому професійному жаргоні кажуть — глухар?

— Рано про це заявляти, втім, не виключено, — скривився Валігура.

— А у нас в районі взагалі бувало, щоб когось знайшли, злочин якийсь розкрили? — під’юджував головлікар. — Якщо це не Василь, який з похмілля вдерся до підвалу баби Параски у пошуках самогону.

— Так і у вас хворі як не помирають, то одні й ті самі хвороби все життя лікують, також «глухарі» свого роду.

— У нас хворі помирають не частіше, ніж у Штатах чи Англії, — заперечив Костогриз. — А медицина навпаки більш доступна.

— Ой-ой, Григорію Віталійовичу… — не повірив слідчий. — Давайте облишимо безглузду полеміку, до істини однаково не дійдемо.

— Не дійдемо, — погодився головлікар.

— Тим паче, не варто витрачати час на пустопорожні балачки, тоді як є справді важливі новини.

— Що ви маєте на увазі? — пожвавішав Костогриз. — Щось конкретне?

— Так, конкретне, — стишив голос Валігура. — І розмова ця не для сторонніх вух. Григорію Віталійовичу, під час розслідування відкрилися деякі несподівані факти, до яких ви не залишитеся байдужим. І знаю про них поки що лише я.

Український лікар міг би лікувати втричі більше пацієнтів, якби від нього не вимагали писанини. Та якби він сумлінно писав усе те, що за інструкціями належить, то не вистачило б часу й на одного. Тож завжди обиралася золота середина — лікувати пацієнтів та писати рівно стільки паперів, щоб чиновники не могли звинуватити у бездіяльності, адже, як не написано, то і не зроблено.

— Досить, набридло, — змучено промовив Лужний, складаючи картки.

— Може чаю зробити? — запропонувала Ліля.

— Можна і чаю. Але маю до тебе ще дещо.

— Ой, — повела очима медсестра. — А що?

— Справа є одна. Секретна. Якщо ти не проти.

— Звісно.

— Але крім уміння берегти таємниці, ще талант потрібен. Артистичний.

— О-о! Ви ще мене не знаєте! — зраділа Ліля.

— Які в тебе стосунки зі Щербою?

— Що означає — «які»? — насторожилася вона.

— Я не у тому розумінні, — пояснив лікар. — По роботі.

— Як з усіма.

— По телефону з ним не спілкуєшся?

— З якої радості? — здивувалась медсестра.

— От і гаразд, — зрадів Вадим. — Тому що говорити доведеться саме з ним. От з цього телефона ти мусиш подзвонити йому і назватися Галею.

— Галею?! — здивувалася вона. — Це та, яку Щерба по шматках складав?

— Бачу, ти добре орієнтуєшся у лікарняних подіях, — зауважив Вадим.

— У цій орієнтуються всі, — похитала головою Ліля. — Але вам це навіщо?

— Ну, я ж не питав, навіщо твій коханий вліз у п’яну бійку, — нагадав їй Вадим. — Мені просто потрібно її знайти.

— Та якби Щерба знав, де шукати, давно б знайшов!

— Можливо, — погодився Вадим, простягаючи їй телефона. — Але кращих варіантів у мене однаково немає.

Обличчя головного лікаря миттєво зблідло.

— Господи… Які ще факти?! Гадаєте, мені мало того, що є?

— Григорію Віталійовичу, — намагався заспокоїти його слідчий. — Нічого для вас неприємного. Радше навпаки. І мені б хотілося, щоб ми з вами на рахунок цього дійшли згоди.

— Слухаю уважно, — зосередився Костогриз.

— Григорію Віталійовичу, — багатозначно почав Валігура. — Як ви вважаєте, навіщо вкрали архітектурні документи? Адже загубитися всі одночасно вони не могли.

— Ну… — розвів руками головлікар. — Мені відомо, що папери ці декого дуже цікавлять. А ви знаєте, навіщо?

— Здогадуюся. А звідки вам відомо, що креслення комусь потрібні?

— Напевно, мені слід було розповісти вам це раніше, та за іншими проблемами не встиг. Не так давно двоє невідомих пропонували мені за них п’ять тисяч «зелених».

— Оце новина… — розгубився слідчий. — І ви досі про це мовчали?! То що ви — відмовилися?

— Дорогий мій Дмитре Івановичу, — посміхнувся Костогриз. — Якби я їх продав, то навряд чи вам зараз про це розповідав би, це по-перше.

— А по-друге?

— По-друге, тоді я навіть не знав про що йдеться. Вони сказали просто — документи. І я мав сам розуміти, які. Звичайно, тоді не зрозумів і послав їх під три чорти. А вже тепер, коли проектна документація зникла, здогадався, що саме вони мали на увазі.

— Оце так… — скрушно похитав головою Валігура. — А ви б їх упізнали?

— Навряд чи, — засумнівався Костогриз. — Була ніч, вони сиділи у машині, у якомусь чорному джипі, номерів не бачив.

— Як ви могли поїхати на таку зустріч? — схопився за голову слідчий.

— Вони повідомили, що знають правду про смерть Замриги, — пояснив головлікар. — Гадаєте, я поїхав за грошима? Я навіть рушницю про всяк випадок із собою прихопив.

— І про це я також дізнаюся лише зараз? — звів очі до неба Валігура.

— А вони про Замригу так нічого і не розповіли, — пояснив Костогриз. — Сказали, що не знають, хто це. Зустріч організував хтось третій, який подзвонив як їм, так і мені. І добре розумів при цьому, чим зацікавити кожного з нас.

— Гаразд, — промовив слідчий. — Цю лінію ми також розроблятимемо. А тепер, нарешті, про те, що я хотів сказати. Поки що невідомо, хто саме вкрав креслення, але не важко здогадатися навіщо. За їх допомогою можна визначити, де усе це лежить.

— Що — «усе це»? Що лежить? — почав нервуватися Костогриз.

— Ну, не німецькі ж архіви, звичайно, — твердо промовив слідчий, дивлячись йому у вічі. — Те, що шукають усі.

Вона збиралася з духом. Не тому, що сумнівалась у своїх артистичних талантах, а тому що їй не подобалась її роль. Вадим натиснув кнопку виклику, зовнішній динамік і простяг їй телефон.

— Галю! Галочко, це ви? — запитав Щерба.

— Так…

— Господи… Галочко, куди ж ви пропали? Чому не говорили зі мною? Хіба так можна? Де ви?

— Пробачте, так було треба, — промовила Ліля.

— Чому? — здивувався лікар.

— Андрію Івановичу, не можу вам сказати. Я гадала… ви самі знайдете мене.

— Я шукав, але ж ви вказали неправильну адресу! Як міг я вас розшукати? Навіщо ви так зробили?

— Так було треба.

— Що це означає? А чому у вас такий голос дивний?

— В мене депресія, — промовила Ліля.

— То давайте зустрінемось! Скажіть лишень куди приїхати. Як ваша нога? Я повинен перевірити.

— Усе гаразд, — ледве стримуючись, промовила Ліля.

— Куди мені приїхати?

— А ви не здогадуєтеся?

— Звідки?! — мало не плакав Андрій, — ой, Галочко, вас тут одна небезпечна людина розшукує. Давайте побачимось і я усе розповім…

Вадим подавав Лілі знаки закінчувати розмову.

— Зараз не можу, — промовила Ліля. — Подзвоню вам пізніше.

Ліля натисла на відбій. Телефон вимкнувся. Потім екран знову спалахнув і залунали один за одним дзвінки. Вадим вимкнув звук, а потім і сам телефон.

— Це одна з найнеприємніших речей, які мені доводилося робити, — промовила медсестра.

— Схоже, в нас нічого не вийшло, — зауважив Лужний. — Лілю, вона аферистка, і я повинен її знайти.

— То ви заради цього сюди приїхали? — запитала дівчина.

— Можна й так вважати, — він ствердно кивнув головою. — Допоможеш мені?

— Так. А що я маю робити?

— Ну, деякі думки Андрій Іванович, сам того не бажаючи, нам підкинув. Якось я про це не подумав. Вона ж втекла з апаратом Ілізарова на нозі. А отже, колись його доведеться знімати. Власноруч зробити це неможливо. Тому їй доведеться звертатися до травматолога. Можливо, вже звернулася і не виключено, що за місцем проживання. Знаєш, скільки травматологічних відділень по всій країні? Кабінетів, травмпунктів? От і знадобиться твоя допомога. Мусиш обдзвонити усі.

— Я згодна, — не вагаючись, промовила вона. — А як питати? Справжнє прізвище нам невідоме.

— Це не важить… — Вадим замислився. — Завтра принесу довідник медзакладів по країні. Я прийматиму хворих, а ти сховаєшся до перев’язочної і почнеш по порядку. Навряд чи вона здалека сюди потрапила. Тому почнемо з навколишніх міст. Говоритимеш, що пацієнтка приблизно тридцяти років втекла з інвентарем. Ми точно знаємо, що в неї перелом гомілки. Може, нам щось і вдасться.

— Будемо сподіватися, — згодилася Ліля. — А ви упевнені, що від Щерби у цьому відношенні більше ніякої користі?

— Звичайно, ти ж сама усе чула.

— Тоді дайте мені цей телефон.

— Навіщо? — не зрозумів Лужний.

— Будь ласка.

Він простяг їй трубку і Ліля натисла на кнопку виклику, а коли там відповіли, вона промовила:

— Пробачте, це невдалий жарт. Я не Галя, напевно ви це помітили. Зовсім інша людина, яка знайшла цей телефон. Його просто викинули. То ж, забудьте усе, що я говорила.

Вона поклала телефон на стіл.

— Чому ти так вчинила? — поцікавився Вадим.

— А що поганого вам Андрій Іванович зробив? Навіщо йому мучитися і на щось сподіватися? Ви може й не знаєте, як воно.

— Та ні, знаю надто добре, — похитав головою Вадим.

Зранку у приймальні завжди багато людей. Усі квапляться якнайшвидше підписати папери і вирішити свої питання до того, як головлікар піде з кабінету в інших справах.

— Кажу вам — присядьте, — наполягала секретарка. — Вони там вже майже годину. А ще краще — йдіть. Щойно головлікар звільниться, я вас покличу.

— А хто там у головного? — пошепки запитала Гаврилівна.

— Слідчий прокуратури! — так само пошепки відповів Вересюк.

З-за подвійних дверей чулися крики, хоча слів було не розібрати.

— Піду я від гріха подалі… — старша операційна сестра тихенько вислизнула за двері.

— Схоже, Володимире Васильовичу, потрібна ваша допомога, — сказав Рябокінь, марно намагаючись дослухатися.

— Ні, я на амбразуру не бажаю, — знизав плечима Вересюк, забираючись геть.

— Знаєте, що, Степане Петровичу, — зауважила секретарка. — Ви б також ішли. Кому-кому, а вам у цій ситуації найбільше може не поталанити.

Нікому би не стало уяви припустити, що відбувається усередині. Костогриз лупашив важкою текою по столу, і з неї навсібіч вискакували папери, розлітаючись по підлозі.

— Тихше, припиніть! — перелякано просив Валігура. — Припиніть кричати, інакше це розійдеться по всій лікарні.

— А вся лікарня вже давно втратила здоровий глузд! — волав не своїм голосом Костогриз. — І психіатр, уявіть собі, також! Навіть ви, розумна людина, таке верзете! Причім, на повному серйозі!

— Ото ж бо й воно! — підняв палець догори Валігура. — Якщо про це говорять розумні люди, то може варто прислухатися? Григорію Віталійовичу, ви комплекси свої відкиньте хоча б на кілька хвилин. І подумайте про те, що я сказав. І спробуйте зробити так, щоб сапери ваші на чолі з Полянським припинили лазити по підвалах. І нічого не замуровуйте. А я за той час відшукаю креслення. І нехай усе бодай трохи вляжеться. А потім я направлю до вас двох своїх надійних людей і не виключаю, що ви будете мені за це дякувати.

Костогриз несподівано заспокоївся.

— Можливо, так і станеться. Але для цього… — головлікар знову потягнувся руками до теки, а його голос набув зловісних інтонацій: … вам спочатку треба мене посадити! Запроторте мене до буцегарні і от тоді вже робіть, що забажаєте! Лізьте у підвали й рийте хоч до центру землі! А поки я тут головний лікар, нехай всі втрачають розум лише за моєю спиною! І не дай Боже мені це побачити!!!

Цього разу чай мав аромат якихось нових трав. Чашки стояли на столі, а усі троє скупчилися біля комп’ютера.

— Точно не знаємо, — розповідав Хижняк. — Але чули, що на нашого Рябоконя завели справу. Слідчий Валігура розмовляв окремо з кожною з дівок відділу статистики. А вони — самі розумієте, рознесли по всій лікарні.

— Це точно, — погодився Журбенко. — Вони за кавою усім кістки перемивають.

— Тому зникнення проектної документації можна вважати вже фактом. Щоправда, невідомо, коли саме вона пропала.

— Яке це має значення? — зауважив Журбенко. — Років з тридцять тому усі папери були на місці, коли корпус добудовували. Тому вважатимемо, що вони зникли вже після того. У мене добрий знайомий в архітектурі працює. Попитаю. Якщо справу про зникнення документів відкрили, повинні про це знати й там.

Традиційні пиріжки, що принесла господиня, не були належно оцінені.

— Ми, взагалі-то, обідали… — мляво промовив Цекало.

— Ну, звісно, — погодилася вона. — Ось і повечеряєте.

— Якщо проектну документацію поцупили, — продовжував Журбенко, — в ній можна знайти якусь підказку. Ви згодні? Тому для нас з вами дуже добре, що вона зникає. А спохопилися тепер саме тому, що її затребували сапери. І оскільки її немає, вони, сподіваюся, не знайдуть нічогісінького, як і усі їхні попередники. Навіть якщо упевнені тепер, що під стінами щось заховано.

— А чому сапери повинні бути в цьому впевнені? — не зрозумів Ігор.

— Німці замінували чомусь саме цю ділянку. А навіщо?

— Важко сказати… — промовив, жуючи, Хижняк.

— А ти подумай. Якби хотіли висадити увесь монастир — зробили б це одразу. Але заклали вибухівку, щоб рвонуло тоді, як хтось лізтиме. Адже саме у момент вашого проникнення запустився годинниковий механізм. Розумієте, який в них був розрахунок?

— Ні, — чесно зізнався Цекало.

— Той, хто мінував підвал, не збирався знищувати монастир. Адже під ним скарби. Та й архіви дивізії не навічно ховалися. Гадаю, є якийсь секрет, завдяки якому дістатися до захованого у принципі легко і не треба нічого руйнувати. От тільки здогадатися як — надзвичайно складно.

— Однаково, не надто зрозуміло.

Покинувши жувати, обидва зосереджено думали.

— Гадаю, німці збиралися сховати у підвалах свої архіви. Про них ще за радянських часів багато говорили. Почали шукати — де краще. Випадково відкрили цей секрет і напоролися на «сюрприз». Ну, звичайно, у планах мали повернутися і забрати усе — як папери, так і скарби. Тому й поставили заряд, але так, щоб лише підхід перекрило.

— Тоді який сенс у годинниковому механізмі? — розмірковував Хижняк. — Не йшов же цей годинник від 44-го року! Ми влізли й механізм запрацював.

— З міркувань гуманності, — із сарказмом промовив Цекало. — Хотіли нам дати час на евакуацію.

— Ось здорова думка, — зрадів Журбенко, — Хоч і не зовсім вірна. Але цей механізм годинниковий для нас із вами — момент істини! Про вас вони не думали. Але турбувалися про того, хто міг прийти по архіви. Йому й хотіли дати час на евакуацію. Розумієте? Тоді сенс годинникового механізму зрозумілий — не вбивати своїх. Лише зробити потаємне приміщення недоступним.

— Ну припустимо, — не надто охоче згодився Ігор. — А у чому ж тоді момент істини?

— А ось у чому. Якби не було скарбів, не було б сенсу й у цьому трюкові. Уявіть — заховані лише архіви, жодних скарбів не існує. Тоді усе просто. Дістається чужий — вибух, усе знищується. Крапка. До речі, таке бувало не один раз. Типова схема.

— Але тоді й до сховку вже навряд чи дістанешся і щось вишукаєш… — зауважив Хижняк.

— Ось! Через це й заряд ставився невеликий, аби лише відрізати шлях до того, що не мав знайти ніхто. А годинниковий пристрій давав змогу шукачам безпечно піти. Окрім того, папери повинні лежати не разом зі скарбами, а окремо. Адже ті, хто ховав архіви, після виходу з оточення мали доповісти про схованку своєму начальству. І по вміст її могли послати когось іншого, тому після вилучення паперів їм і на думку не мало спасти, що тут заховані скарби.

— Цілком логічно… — замислився Ігор. — Справді. Своїх вбивати не годиться… Але й віддавати багатство також не хочеться…

— Нарешті зрозуміли, — полегшено зітхнув господар. — То ж будьте упевнені — воно там лежить. І повірте — зовсім близько.