Сині двері зліва

Один знайомий юрист

— Мене оженили!

— Тебе женили?

— Так, мене оженили.

— То треба радіти!

— Я не знаю, що мені робити, Ніколай. Розумієте, все так швидко, стрімко, блискавично! А головне, Ніколай, обіцяють ще й півцарства на додачу!

— Півцарства — це, звичайно, добрий резон… А що за півцарства?

— Квартира, робота у лікарні. Та й, взагалі, Ніколай, це, певно, любов…

І тут Ніколай, несподівано для всіх — та, певно, і для самого себе — хряснув слухавкою, що спричинило появу коротких гудків, які сповістили нашому головному герою про те, що Ніколай хряснув слухавкою.

«Образився, чи що, — подумав наш головний герой, — але чому? Іноді цього Ніколая важко зрозуміти».

Після цих думок він попрямував до ванної кімнати й занурив своє худе та засмагле тіло у гарячу воду, що спричинило раптове запаморочення голови і, як наслідок, глибокий, немов прірва часу, сон.

Переповідати те, що снилося нашому головному герою, ми не будемо. По-перше, чужі сни — це надзвичайно нудно, а по-друге, сон нашого головного героя був настільки дивним і позбавленим логіки, що переповідати його те саме, що перечитувати амшелевий «Замок», знаючи кінцівку наперед.

Потім наш головний герой прокинувся. Потім — це потім. З часом, можливо, кілька хвилин по тому, можливо, годину. Але факт залишається фактом — збудив нашого головного героя телефонний дзвінок.

Поспіхом витершись великим червоним рушником, наш головний герой, залишаючи мокрі сліди (певно, поганенько він витерся), вибіг до кімнати і зняв слухавку.

— Ти шо, спав у ванні? — крикнув Ніколай.

— Заснув трохи, — наче виправдовувався наш головний герой. — А звідки така інформація?

— Професійна дедукція, новенький! Я в цій справі підкований, наче пес на ланцюгу!

— Ясно.

— А шо тобі снилося? Ну, це так, просто цікаво, розумієш?

— По-перше, чужі сни — це надзвичайно нудно, а по-друге, мій сон був настільки дивним і позбавленим логіки, що переповідати його те саме, що перечитувати амшелевий «Замок», знаючи кінцівку наперед.

— Я в цих ділах нарваний, новенький. І я зрозумів, куди ти хилиш! Я на цих хрестословицях, як кажуть, не одну ногу зламав! Ти краще от шо скажи: все нормально?

— Господи, Ніколай, звісно, все нормально! Ви не будете проти, якщо я вдягнусь? Я тільки з ванни.

— Спав?

— Що?

— Питаю, спав у ванні?

— Ну, я ж уже відповів. Давайте я вдягнусь, а вже потім передзвоню.

Ніколай хряпнув слухавкою, від чого у нашого головного героя задзенькотало у вухах.

— Казус, — промовив він.

Перевдягаючись, наш головний герой позирав у вікно. На вулиці завивав вітер, пластикові годівнички рвучко розгойдувалися, не даючи синичкам змоги дістатися до бажаного їдла. Бахкали петарди.

«Певно, Новий рік скоро», — подумав наш головний герой. Буває. А потім згадав про вранішніх гостей, які між тим були надто непрошеними, наскільки непрошеними можуть бути тільки вранішні гості. Добре, думав собі герой, я з радістю оженюся на Валі. З великою радістю! Оженюся з такою радістю, з якою помирали в'язні гестапо.

І він дійсно з колосальною радістю оженився б на Валі, але виникало чимало питань іншого роду, навіть племені, і то були, можна сказати, болючі питання, на які поки що наш головний герой не міг відповісти. Якщо він ожениться на Валі, то неодмінно має перейти жити до її квартири, а що робити з цією? Не встиг як слід оселитися, а вже дьору дає… Та й гроші заплачені. І цей Іван Іванович… дивна, до біса дивна людина. Хоче до матінки і віддає першому-ліпшому (та й ліпшість ту ще треба довести) цю дивовижну жінку, з такими очима, з такою вродою, віддає квартиру, врешті-решт. Трикімнатну. Щось тут не так, щось тут явно не так. Певно, безжалісна Лахесис надто заплутала ниточку його долі, і тепер сам чорт ногу зломить, розплутуючи її… Ех… А що казатимуть люди? Подивіться на нього, тільки-но перебрався до столиці, а вже і дівку собі підзарядив, і квартирку — ого-го! — запуцькав… І роботу йому знайшли…

Робота! Як же бути з роботою? Не прийде ж він до Валі і не скаже: давай влаштовуй мене. Це суперечить усім його принципам. Тут треба проявляти делікатність, обережність. Не через роботу ж і квартиру він на ній ожениться…

— Казус, — промовив він. — Казус, — ще раз промовив він і знову зняв слухавку, адже після того, як він сказав «казус», щосили заголосив телефон — бежева жаба.

— Алло! — це був Ніколай. — Алло! Я не з Бірми! — певно, Ніколай уже дійшов до розуміння іронії. — Ти вже вдягнувся?

— Ніколай! — різко відрізав наш головний герой. — Ви знаєте, що таке такт?

— Ні.

— Це помітно. Ніколай, вам не здається, що ви надзвичайно настирливий?

— На що?

— Настирливий, Ніколай. Ви не думали, що я можу бути чимось зайнятий?

— А чим?

— Можливо, у мене жінка. «Певно, цей аргумент здасться Ніколаю зрозумілим», — подумав наш головний герой.

— Ти? З жінкою? Ха-ха-ха! Не сміши мене, — і Ніколай розреготався так, як, бува, регочуть надто реготливі люди.

— А чого ви смієтеся?

— Ти? З жінкою?

— Має бути соромно, Ніколай!

— Мені?

— Вам.

І Ніколай знову, як і в попередні рази, поклав слухавку. Обірвав, так би мовити, розмову на півшляху.

— Образився? — сам у себе запитав наш головний герой. — Образився, — сам собі відповів наш головний герой і вже навіть забув, від чого він так розлютився на настирливого сантехніка, адже раптом згадав історію дванадцятирічної давнини. Це сталося одразу по закінченні нашим головним героєм школи. Всі його друзі та однокласники роз'їхалися по великих містах у пошуках слави та визнання, а наш головний герой залишився на господарстві чекати військового призову та допомагати матінці.

І він допомагав. Порався на городі, пиляв на зиму дрова, поливав дерева, варив льосі бульбу, виносив курям розмочений хліб та якісь зернові… І все було б непогано, якби не одна маленька деталь. Цією маленькою деталлю був сусідський пес Сірко. Насправді він був хорошим собакою, невеличким, трохи лякливим, але надто вже галасливим. Кожного разу, коли наш головний герой виходив надвір, Сірко починав натужно гавкати, виводячи його із себе своїм не надто приємним брехотом.

— Нга-нга-нга! — кричав Сірко на нашого головного героя.

Невідомо, чому Сірко почав гавкати саме того літа, але робити це він почав голосно і постійно. Трохи згодом наш головний герой уже не знав, куди подітися від того собаки. Тільки він до курника, а Сірко на нього глядь — і давай заливатися сиплогряном заливчастим, тільки наш головний герой до дров, а Сірко вже тут як тут. І вигавкує так, що інший сусідський пес — Бровко, великий і чорний, наче вовк, — аж до буди тікає. Наш головний герой вже навіть надвір боявся виходити, його аж тіпати почало від того надмірного собачого галасу.

— Мамцю, — казав він мамці, - я більше не можу, я скоро сам загавкаю на нього.

— То загавкай, — відповіла мамця, закриваючи у трилітрову банку вишневий компот.

Врешті, не витримав наш головний герой і тільки-но почув Сірковий галас, як узяв і сам загавкав:

— Шоб ти, падла, онімів! Чуєш, ти, Сіроман клятий, шоб ти онімів!!! — кричав наш головний герой, спльовуючи на розораний чорнозем.

Пройшло два чи три дні. А може, і всі чотири. Вночі нашому головному герою не спалося. Холодне повітря заповзало під ковдру, знадвору видував вітер, чулося собаче гарчання, панував розбрат, у димарі тужливо гув протяг. Була гроза.

А вранці, коли біла, немов піна, імла вкрила все село, наш головний герой направився до нужника і, проходячи повз дровник, помітив під купою нарізаних соснових копилів ледь зриме ворушіння. Придивившись краще, він побачив мокрий клубок сірої шерсті, що дивився на нього якимись напрочуд побитими оченятками. З чорних бусинок текли сльози.

— Сірко? — запитав наш головний герой у клубка, наче, якби то дійсно був Сірко, він відповів би.

Але Сірко відповів. Щоправда, лише невиразним кахиканням.

— Сірко! Що ти тут робиш?

Мокрий і, очевидно, нещасний Сірко, втрачаючи рівновагу, підвівся, і наш головний герой побачив велику рвану рану, що зяяла червоною порожнечею.

— Сірко!

Але той не відповів.

— Сірко! Хто ж тебе так?

Сірко насилу випрямився, заплакав і побрів городом крізь туман до свого подвір'я.

Три ночі наш головний герой не спав, не їв, щогодини бігав до господаря Сірка, дяді Віті, маленького і смішного п'янички, «руського» мужичка. Дядя Вітя лише розводив руками і казав:

— Лікарі зробили все від них возможне. Ісключітєльно все! У сучки тєчка, так цей побіг собі, а там вівчарка — як хряпане! Тепер лишилося на Господа уповати.

І наш головний герой уповав, молився, взяв обітницю нічого не їсти, аж поки не видужає Сірко.

За тиждень Сірко видужав. Наш головний герой побачив його через паркан. Сірко сидів тихенько, піджавши хвоста, й мовчав. Худий і прозорий, наче Клінт Іствуд.

— Сірко! — зрадів наш головний герой. — Сірко!

— Ш-ш-ш, — зашипів на нього Сірко, немов змія. — Ш-ш-ш, — повторив він.

Гавкати він не міг.

Довго наш головний герой звинувачував себе у цій катавасії, що сталася з нещасним песиком, виполіскував свій червивий рот бензином, віддавав усі свої сніданки Сіркові, але голос до собаки так і не повернувся.

А дядя Вітя сказав Сіркові (прости, господи):

— Ну шо, куций, доєбавсь?

От і зараз, сидячи на краю (ні, не прірви) дивана, наш головний герой ледь не плакав, згадував ті давні часи і розумів, що тоді Сірко був його єдиним другом, товаришем і співбесідником, який просто таким чином з ним розмовляв. Інакше він не вмів. Просто такий у нього був голос. Так, напевно, і Ніколай. Він хороший, просто характер мав такий, надокучливий.

І не встиг наш головний герой подумати про надокучливий характер Ніколая, як вкотре (певно, всоте, — відзначив наш головний герой) задзенькотав телефон.

— Ш-ш-ш, — зашипіло зі слухавки.

— Алло! — злякався наш головний герой.

— Ш-ш-ш, — знову почувся цей моторошний звук.

— Ніколай? — на всяк випадок запитав наш головний герой.

— Правда, схоже на змію? — вдоволено запитав Ніколай.

— Схоже. Я хотів вам сказати, Ніколай, щоб ви не ображалися на мене.

— Я? Ображатися? Нехай скромні девочки ображаються. Це не в моєму характері.

— Ну і добре.

— Ш-ш-ш, — знову зашипів Ніколай.

— Навіщо ви шипите?

— Я знайшов у себе талант імітатора звуків! — радісно вигукнув Ніколай. — Щоправда, навчився імітувати лише змію, але все ще попереду.

І поклав слухавку.

— О Господи, — важко зітхнув наш головний герой. — Ніколай, Ніколай.

І тільки-но він важко зітхнув, як одразу відчув відчайдушний голод.

Відчувши це, він вирішив вискочити на вулицю і купити провізії. Якої-небудь, хоч якоїсь, аби бодай щось можна було кинути до рота. Взувши черевики на босу ногу й накинувши дорогоцінне пальто, він поспішив до виходу. Дорогою до магазину наш головний герой хотів побачити Марію Федорівну і розпитати у неї про деталі одруження, але, на його жаль, вахта виявилась порожньою, і розпитати про деталі, ясна річ, не було у кого. На вулиці невловимим полтергейстом таїлася тиша. Лише під ногами чавкав сірий, немов позаторішній, сніг.

Такий варіант, як булочна, наш головний герой відкинув одразу. Надто йому не подобався Глєб, точна копія обергрупенфюрера СС Ернста Кальтенбруннера. Та й продавщиця, геть не дотепна каламбурниця, бажала бути кращою. Але магазин, у якому так помітно нервували касири і цвірінькав дріб'язок, падаючи на кахельну підлогу, виявився зачиненим. Ходили чутки, що магазин на ремонті. Дехто розповсюджував думку, що справа у переобліку, інші твердо стояли на тому, що магазин збанкрутував і тепер доведеться купувати продукти харчування за три квартали. Наш головний герой побіг за три квартали, до іншого магазину, але і той виявився зачиненим. Тут несміливо подейкували про якісь рейдерські операції.

Довелося повертатися назад. Лише булочна працювала так, наче ніякі банкрутства та переобліки були їй не страшні.

Зайшовши всередину, наш головний герой одразу запримітив надто усміхнену фізіономію продавщиці.

— Ну? Прийшов?

— Та так, — відповів наш головний герой.

— То чого тобі?

— Батончик, — відповів наш головний герой, обережно вимовляючи склади слова «батончик». Це слово він обрав недаремно. На нього, подумав він, буде важко знайти підходящий каламбур.

— Батончик, — повторив наш головний герой, радіючи хоч і невеличкій, але власній перемозі.

— Вандамчик, — спокійно відповіла продавщиця.

— Це каламбур?

— Каламбур!

— Зовсім не смішно, — ображено відповів наш головний герой.

— Ти так думаєш? — Глєб Кальтенбруннер відірвав погляд від кросворда й приліпив його до нашого головного героя.

— Хоча дещиця дотепу в ньому присутня, — зніяковіло пулькнув наш головний герой.

— Ти чув! — прокричала продавщиця, звертаючись до Глеба. — Дещиця дотепу присутня! Ха! Слухай, дружок, — звернулася вона вже до нашого головного героя, — хто тебе вчив розмовляти? Нє, ну ти мені скажи, хто тебе вчив розмовляти? А? Так же ж ніхто не говорить. Дещиця дотепу! На, тримай свій батончик!

— Свіжий?

Глєб знову відірвався від кросворда.

— Ну звісно, свіжий, — фальшиво посміхнувся наш головний герой. — Я ще й питаю!

— Отож! — рявкнула продавщиця, і наш головний герой позадкував до виходу. У дверях він наткнувся на Артура. Це була настільки приємна зустріч, що від несподіванки наш головний герой випустив з рук свій батончик. Артур — гаманець.

— О, яка приємність! — вигукнув Артур, піднімаючи замшевий гаманець. — Слухай, я хотів тут з тобою поговорити. Зачекаєш?

Наш головний герой посміхнувся, кивнув головою, підняв свій вандамчик, тобто батончик, і вийшов на вулицю чекати Артура.

За дві хвилини тридцять сім секунд той вийшов з булочної, тримаючи целофановий пакетик, у якому спокійнісінько собі лежали дві булочки з корицею, пакет кефіру та кілька пакетів зі сметаною.

— Терпіти не можу цей заклад, — вказав Артур надбитим пальцем на магазин. — Але всі інші чомусь зачинені. Ходять чутки, що переоблік, але я думаю — банкрутство! Як мінімум.

Він підхопив нашого головного героя за руку, і вони почимчикували у напрямку будинку.

— Знаєш, спочатку я хотів би тебе привітати з одруженням.

— Дякую, — зашарівся наш головний герой. — Власне, поки що йдеться тільки про заручини… якщо їх можна так назвати.

— Неважливо. Одруження, заручини… я тобі знаєш що скажу: у мене є один знайомий юрист. Через нього ти зможеш швиденько владнати усі свої справи. Він майстерно розлучить Івана Івановича з Валею, а потім віртуозно розпише тебе з нею, а тоді… сам дивись, — від хвилювання Артур істерично зашморгав своїм запаленим носом, — квартирка, все буде зроблено — комар носа не підточить! А я за це візьму третину.

— Вибачте, я не зовсім розумію, — наш головний герой уповільнив ходу.

— Та все ти чудово розумієш! — пошепки вигукував Артур. — Валя піде собі на всі чотири, а ти заживеш. Ну й мені, за клопоти, — третина. Тобі навіть робити нічого не доведеться.

— Але я однаково нічого не розумію! На що ви натякаєте?

— А ти міцний горішок, синку! Ну добре, четверта частина мене влаштує, але не менше. Менше я не можу.

— Що?

— Четверту частину я беру собі… А мій знайомий юрист… він усе так зробить, що ого-го! До речі, Рита Львівна його постійний клієнт, ну і я…

— Чекайте! Ви, певно, мене неправильно розумієте. Тобто… ну… — Наш головний герой намагався підібрати потрібні слова, але обурення, яке зростало десь між ребер, не давало змоги їх підібрати (слова, звичайно, слова). — Ви помиляєтесь! Арсен!

— Артур.

— Артур, ви мене не… та я люблю Валю! І мені не потрібні ніякі юристи! Принаймні для того, аби, як ви кажете, на всі чотири.

— Слухай, — Артур наблизив свого запаленого носа впритул до холодного вуха нашого головного героя, — слухай, я можу піти проти власних принципів і взяти п'яту частину, але тоді ти будеш у мене в боргу!

— Я ні в кого ні в чому не буду! Я не такий! — сказавши це, він зрозумів, що фраза «я не такий» критично наближається до фрази «ви забуваєтесь, маестро», тому він трохи зменшив обороти критичності і спокійно продовжив: — І забирати чужу квартиру в намірах не маю, хоча матінка мене за це по голові не погладила б.

— Матінка… — з придихом вимовив Артур, — моя матінка, я так думаю, пахла хвойним освіжувачем.

— Артур, не запудрюйте мені мізки!

— Я нічого не запудрюю! Я просто подумав про свою матінку. Вона померла, коли мені було два роки.

— Я знаю, але це ніякого стосунку до справи не має.

— Точно! — раптово протверезів Артур. — Точно! Повернімося до справи! Отже, ти відмовляєшся, так? Хочеш власними силами спробувати?

— Послухайте, я не буду нічого власними силами, я дійсно її люблю, і мені не потрібна ніяка квартира, а тим більше, якщо вона буде здобута за рахунок чужого страждання.

Артур зупинився. Спочатку він відмовлявся вірити цим словам, потім припустив, що наш головний герой таки може бути чесним і принциповим чоловіком, а потім… а потім, коли все це таки дійшло до його запаленого, як і ніс, мозку, він розгубився. Артур не знав, що говорити, як не знав, чи йти далі, чи сісти прямо отутечки на брудне слякотиння й заплакати з горя. Він був приголомшений.

— Я приголомшений, синку! Я не знаю, що сказати, і навіть міркую, чи не сісти мені прямо отутечки і не заплакати з відчаю! Це дійсно правда? Це правда, те, що ти оце тільки-но мені сказав?

— Ну… так.

— Давай, давай я потисну тобі руку.

І він заходився тиснути мляву пластилінову руку нашого головного героя. Але наш головний герой не відповідав йому такою ж силою потискання руки, він вдивлявся кудись уперед, де запримітив два знайомих силуети, що мирно й плавно, немов тихоокеанська риба-молот, прогулювалися під грудневими каштанами. Перший силует — він упізнав одразу — належав Марії Федорівні Корф. В одній руці вона тримала повідок, на якому висів зневірений у можливості спокійно попісяти пудель зятя, а іншою підтримувала другий силует, що явно належав Риті Львівні. Остання розмахувала клюкою й щось бурхливо доводила Марії Федорівні. Складалося враження, що вона навіть хоче вдарити нещасну консьєржку, тобто, перепрошую, concierge.

— …на мене розраховувати.

— Що? Ви щось сказали? — повернувся із світу того до світу цього наш головний герой. — Повторіть!

Артур повторювати не хотів (він змалечку не любив повторювати, як, власне, і переписувати, перечитувати й переробляти), але повторив:

— Я кажу, що за таких умов я весь твій. Ти зруйнував усі мої уявлення про людей, а тому мій знайомий юрист зможе все владнати безкоштовно. Тобто розлучення, злучення, перепрошую, одруження. І ти можеш у всьому на мене розраховувати.

— О, дуже дякую, — щиро всміхнувся наш голов ний герой, і вони рушили далі.

— До речі, мого знайомого юриста звуть Третичний Іван Зіновійович. Може, чули?

— Ні, не чув. У нас у селищі теж був юрист, Складаний. Василь Каменевич. Чули, ні?

— Не знаю, не чув. Бо мій юрист — Третичний. Теж туди ж, але парень свойський.

— Ну да, а то у нас Складаний. То зовсім інший, значить… От парочка була б. Третичний і Складаний.

Сміючись, двоє джентльменів обтрусили віником ноги і зайшли до будинку. Вже у ліфті, перед зупинкою нашого головного героя, Артур витяг з пакета сметану, а решту — булочки та кефір — протягнув нашому головному герою.

— Це тобі.

— Мені? — розгубився наш головний герой.

— Да, — скривився Артур, бридливо тримаючи пакетик на витягнутій руці.

— Але ж ви собі купували.

— Сметану — Риті Львівні. А от корицю я терпіти не можу. Ну і від кефіру у мене ізжога.

— Печія себто?

— Ага, — відповів Артур.

Наш головний герой, чиї очі вже встигли наповнитися сльозами вдячності та сердечного розчулення, прийняв гостинець і вискочив з ліфта, який тільки-но зупинився на потрібному поверсі, себто другому.

Під дверима нашого головного героя з невдоволеною міною сиділа Рима. Певно, вона чекала на нашого головного героя не першу хвилину. Ї ї невеликі і круглі, немов у дохлої свині, очі випорожнювалися жовчними іскрами зневаги.

— Сусід! — вигукнула вона, підіймаючись з бетонної підлоги. — Ти де лазиш?

— У булочній, — винувато посміхнувся сусід, відчинив двері і, перш ніж зайти самому, запросив Риму.

— Ясно, — відповіла Рима і зайшла до квартири.

Квартиру тим часом переповнював телефонний дзеленькіт. Наш головний герой приречено зітхнув і зняв пальто.