Вже відрізуючи тонкий, немов кредитна картка, шматок хліба, наш головний герой зрозумів, що весела хохотушка і каламбурниця з булочної виявилася підступною підсовувачкою черствого хліба.
— Так я і ножі не встигатиму гострити, — невдоволено промимрив наш головний герой, накладаючи на відрізаний кусень хліба, який був черствішим за кредитну картку, шматок синтетичної ковбаси.
Проковтнувши бутерброд (жувати його не виявлялося можливим), він вирішив самостійно роздивитися квартиру. Кухня — сім квадратних метрів затишку, кімната — сімнадцять метрів простору, туалет, ванна. Посуд, ганчірки, постільна білизна. Телефон — сонна жаба бежевого кольору, вишневі шторки, балкон. Але чогось не вистачало, щось було відсутнім у цій, зрештою, непоганій квартирі майже в центрі міста (два квартали від площі Перемоги). Речі! Особисті речі головного героя. Три величезні спортивні сумки і один крихітний рюкзачишко. І тут наш головний герой згадав про свої речі. Подивився на годинник, що непомітним млинцем висів над піаніно, і зрозумів, що за годину у камері схову почне зростати пеня.
Він швиденько взув свої зручні новенькі черевики, вискочив з квартири і — благо ліфт не змусив себе чекати — спустився вниз.
— Ого-го! — вигукнула Марія Федорівна, запримітивши нашого головного героя. — Ого-го! — повторила вона свій радісний вигук. — Знаєш, я подумала і вирішила бути твоєю покровителькою. Це буде фантастично!
— Маріє Федорівно, я поспішаю.
— Та нікуди не дінуться твої речі, зачекай. Дай поясню. Тобі неодмінно треба познайомитися з моєю донькою.
«Цього тільки не вистачало», — подумав наш головний герой.
— Неодмінно! — скрикнула Корф.
— Я поспішаю! Не затримуйте мене, благаю вас.
Корф незворушно сиділа у своїй комірчині. Навколо лівого ока красувався блискучий синець.
— Ну біжи, біжи! Але з донькою я тебе обов'язково познайомлю. Валентина! Ї ї звуть Валентина!
Наш головний герой вискочив на вулицю, поспіхом добіг до автобусної зупинки і, ні в кого не питаючи маршруту, який би міг довести його до вокзалу, вскочив до першого автобуса.
— До вокзалу доїду? — запитав він у жінки поважного віку, що сиділа на першому сидінні коло дверей.
— Якщо вам треба на вокзал, то ви неодмінно доїдете. Ну, це якщо з вами нічого не станеться.
— А що може статися? — перепитав наш головний герой.
— Ну, не знаю: наприклад, ви впадете в каналізаційний люк, або вас до смерті покусають голодні собаки, або, не дай бог, на вас упаде свиня і придушить.
— Ясно. А цей автобус… автобус цей до вокзалу прямує?
— Цей — ні, - відповіла жінка, додавши: — Понаїхало ж тут…
На наступній зупинці нашому головному герою довелося зійти. Випитавши дорогу і дізнавшись, що до вокзалу він спокійнісінько дійде пішки за якихось десять хвилин, наш головний герой, притримуючи кишені, понісся через снігові замети, як йому пояснили, навпростець. Дорогою він ледь не втрапив у відкритий каналізаційний колектор біля ринку «Сиріус», який ще нерідко називають Євбазом. Його ледь не пошматувала зграя голодних собак, а вже коли він дістався безпосередньо вокзалу, якийсь чолов'яга у кирзових чоботях та ватній фуфайці трохи не впустив на нашого головного героя мішок, в якому щось неприємно заверещало…
Забравши свої сумки, він з полегшенням зітхнув і повільно, наче звичайний міський мешканець, що вирішив прогулятися, побрів до будинку, який мав стати його безпечною оселею, надійним фортом, вірним укриттям від негод і наврочень на найближчі кілька місяців.
Коли наш головний герой майже дістався свого вірного укриття, підступна доля знову звела його з консьєржкою, тобто, перепрошую, concierge, яка довго й обґрунтовано запевняла нашого головного героя у своїх професійних здібностях покровительки і в тому, що він не пожалкує про свій вибір. Також Корф ще раз наполягла на знайомстві нашого головного героя зі своєю донькою Валентиною, вона відверто посміхалася, всякчас поправляла здоровенний гребінь на голові, звужувала очі, театрально вимахувала газетою і під кінець виказала своє щире захоплення нашим головним героєм.
— Щиро! Просто щиро захоплююся тобою! А наслідки, — вона жалісливо погладила око, — дрібниці. Забудь про це. Ну все, цьом! А, ні, чекай! Скажи, у скільки тобі обійшовся бушлат?
— Це, взагалі-то, пальто.
— Ну звісно, пальто! Так у скільки?
— У півтори тисячі.
— Славний, славний, — Корф посмикала за рукав. — І не забудь про мою доньку. Вас неодмінно треба познайомити! Ну а тепер все, іди відпочивай.
І він пішов, згинаючись під тягарем трьох важелезних спортивних сумок та одного крихітного рюкзачка.
Уже вдома наш головний герой узявся до розв'язування складних побутових ребусів: куди покласти станок для гоління, на які полиці поставити необхідні для роботи книги, що їх було не так уже й багато. Але якщо розставити ці книги у незручному місці, можна з легкістю забути про їх існування. Також виникали питання стосовно білизни. У комоді було три шухляди. В нижній можна було б тримати шкарпетки та кальсони, у середній — спіднє, у верхній шухляді — різні необхідні дрібні речі. Але головоломка полягала в тому, що таку модель тримання власних речей у комоді можна було переінакшити: у верхній шухляді — спіднє, у нижній — необхідні дрібниці, у середній — шкарпетки та кальсони. Як зручніше? — ламав мозок наш головний герой. І тільки-но еврикіальна думка спалахнула у його голові, як пролунав дзвоник у двері.
Наш головний герой відчинив двері, але нікого не побачив.
Діти, виправдав він відсутність того, хто порушив його побутові роздуми. Зачинивши двері, він навіщось попрямував до кухні, але квартира знову наповнилася пронизливим тьохканням. Різко відчинивши двері й гостро глянувши уперед, наш головний герой знову нікого не побачив, але раптом його периферійний погляд запримітив якесь невиразне ворушіння внизу. Опустивши очі, він побачив… Риму, доньку Рити Львівни, яка, за словами Артура, теж туди ж.
— Альо! Сусід! — викрикнула Рима. — Я тут.
— Я бачу, доброго дня, — ввічливо, майже куртуазно поздоровкався наш головний герой, так колись здоровкався мультиплікаційний слоник з маленькими чоловічками, що мешкали у кульбабі.
— Чуєш, сусід, — у руках Рима тримала швабру, — давай я тобі допоможу.
— Гм-м, дуже вдячний, але я сам упораюся. Тим більше у квартирі напрочуд чисто, і мити підлогу не обов'язково.
— А я і не збиралася тобі підлогу мити. Просто подумала, що можу допомогти, і все тут.
— А швабра? — поцікавився наш головний герой і мав на те свої причини: якщо є швабра, а мити підлогу ніхто не збирався, то виникає питання: а швабра?
— До дзвоника не дістаю. Ну так шо?
— А шо? — розгублено глянув наш головний герой на карлицю.
— Шо-шо! Допомагати тобі?
— А чим же ви мені можете допомогти?
— Ну там, — замріяно протягнула Рима, — порозкладати речі, може, їсти приготувати, як захочеш.
— А ви хочете?
— Чесно — ні. Мене мамка прислали. Тільки ти їй не кажи, добре?
— Добре.
— А то вони мене поб'ють.
— Господи, та що ж це таке у вас у всіх. І тебе вона б'є?
— Вони всіх б'ють. То як, допомога потрібна чи ні?
— Ні, дякую. Я сам.
— Ну як знаєш… Ех, — Рима раптово скисла. — Навіть у коридор не запросив.
— Ну, заходьте, заходьте… Може, чаю?
— Здався мені твій чай… — її очі змокріли. Рима опустила швабру, що була вдвічі довшою за неї саму, і стала схожою на справдешнього ідальго, що от-от вступить у нерівний поєдинок з вітряками. — Ех, доведеться все розказати мамі. Виганяєш, значить.
Сльози котилися з очей карлиці бурним річищем, наш головний герой збігав на кухню, відшукав ганчірку і, взявши у Рими швабру, заходився витирати гіркі, немов чорноморська сірка, сльози.
— Мамка тебе по голівці не погладять! — її атавістичне тіло забилося у блазнівських конвульсіях, що неабияк злякало нашого головного героя.
— Ну що? Що я зробив не так? — болісно зітхнув наш головний герой.
— Все ти зробив не так. Образив бідолашну дівчинку.
— Та не ображав я вас. Що за ідіотизм, що за виставу ви зараз переді мною розігруєте? Повірте, це ні до чого ладного не призведе.
— Ще як призведе, — пхинькала Рима писклявим голосом. — Мамка вам всиплють! Хо, всиплють! Мало не здасться!
— Ану йдіть звідси, повертайтеся до своєї квартири, — наш головний герой щосили намагався тримати себе в руках. — Давайте-давайте, мені ваші істерики не потрібні. Все, повертайся до квартири, — він намагався розвернути Риму на дев'яносто градусів, тим самим направляючи її дитяче тіло у напрямку сміттєпроводу.
— Е ні, - погрозливо заверещала Рима, — спочатку до мамки. До мамки! Нехай знають, який у мене сусід, яку зміюку вони пригріли. Підколодну! Спочатку до мамки, а вже потім до квартири.
Забравши у нашого головного героя швабру, Рима натиснула виклик ліфта і наостанок прокричала:
— Сусід! — так, немовби це мало бути як мінімум образливим.
Наш головний герой зачинив двері і розпластався посеред коридору. Від утоми, ясна річ.
По всій квартирі були розкидані напіврозібрані речі, десь під табуретом валявся станок для гоління, який так і не віднайшов свого притулку. Рюкзак, наче покинута й забута лялька, тихенько поскрипував у кутку. На місто вляглися ранні грудневі сутінки, за вікном сигналили автомобілі, що застрягли у безкінечному заторі, кричав двірник, гамірливі голоси школярів відбивалися у стелі, з крана крапала вода, а наш головний герой, пересилюючи раптовий головний біль, що був викликаний низкою істерик та баталій, повільно, але методично розкладав речі. Спіднє — у середню шухляду, шкарпетки та кальсони — у верхню. Станок для гоління. Десь мав бути станок для гоління.
Пролунав телефонний дзвінок.