Сині двері зліва

Жовті двері праворуч

Коли бажання побачити Валю (а заразом і бажання розставити все по своїх та чужих місцях) сягнуло свого апогею, коли наш головний герой почав збиратися і навіть випрасував свої найулюбленіші фіолетові (нехай вони були піжонськими) штани, з телефону вирвався рик. Ну, може, не рик, але дзеленькіт ще той.

— Алло! — прокричав у слухавку наш головний герой. Голос його був збуджений та, здавалося, агресивний.

— Ти чого такий збуджений? — запитав зовсім не збуджений і аніскільки не агресивний голос Ніколая. — Ти чого такий агресивний, дружок?

— Я?

— Ні, мого батька теща. Ну, хто ж іще? Новенький, слухай, я придумав одну ідею, як можна заробити велетенський капітал. Ми з тобою станемо Рокфеллерами та Соросами в одному флаконі.

— В якому флаконі?

— В тому, де колись містився фіалковий одеколон. Я маю план.

— Ніколай, скажіть чесно, ви божевільний? — Голос нашого головного героя навіть і не думав змінюватися на більш спокійний, але навпаки — здіймався вгору, немов хотів досягти ля третьої октави.

— Ти мені не грубіянь, чуєш! Я тобі не грубіяню, і ти мені не грубіянь, а то розвів тут кайдашеву сім'ю.

— Вибачте.

— Та що ти знаєш про «вибачте». Я з тобою хотів поділитися своїми міркуваннями, можливо, безперспективними, але такими цікавими думками з приводу того, як можна заробити мільйон або навіть більше, а ти мене в психушку здаєш. Чого ти такий злий?

— Я не злий, Ніколай, не починайте. Мені погано.

— Та-ак, — розтягнув Ніколай. — Тобі погано. Погано буває тоді, коли щось трапляється. Що у тебе трапилося?

— Я не хочу зараз про це говорити, — відрізав наш головний герой і почухав око.

Нерви.

— По-перше, я тебе просив не чухати при мені око, а по-друге, між друзями не може бути ніяких таємниць. Ми ж друзі?

— Друзі, - зітхнув наш головний герой.

— Тоді розказуй.

— Нема чого розказувати. Краще ви мені скажіть: що ви думаєте про Валю. Валентину Казимирівну?

— Та все те ж. Нічого путнього в тебе з нею не вийде. Вона дівка славна, хороша, але гуляща.

— Як гуляща?

— Сьогодні з одним, завтра з іншим. Чи ти життя не нюхав?

— Нюхав, — сказав наш головний герой і згадав про запах «життя» — тістечка з мигдалем. — У мене був із нею казус.

— Шо був? — не зрозумів Ніколай.

— Ну, цейво, казус у мене був, себто коїтус, — повторив наш головний герой, відчуваючи, що вуха його збуряковіли, немов печений рак.

— Ти з нею трахнувся?

— Ну, не треба так. Да. Був я з нею.

— О, і тепер ти мучишся.

— Мучуся.

— А зря.

— Дарма?

— Ага. Стався до життя легше. Гарцюй!

— Тобто?

— Шо «тобто»? Стрибай, фатальнічай, ганяйся за пером жар-птиці, хватай за бороду самого нечистого… Веселися, одним словом.

— Я не можу. У мене комплекси, — перейшов до відвертості, немов до наступу, наш головний герой. — У мене комплекси й аналіз. Я все піддаю жорсткому аналізу. Я все фільтрую через себе, немов мідія, розумієте? Все, що відбувається, приміряю на себе: вживаюся, прикипаю, і якщо відірвати, то відірвати з м'ясом…

— О! То ти зовсім інший персонаж, виліплений із зовсім іншого тіста, — поважно промовив Ніколай. — Ти до найтонших жилок людина… Тоді не знаю. Тоді я не в силах тобі допомогти. Якщо ти все пропускаєш крізь себе, і з тебе не з гуся вода, тобто як з гуся. Вода. З тебе. То я не знаю. Можу хіба поділитися секретом, як заробити мільйон. А то і більше.

— Ні, дякую. Ніколай, вибачте, але я поспішаю. Мені треба побачити… м-м-м, мені треба.

— Побачити Валю? Почнеш нудити? То, сьо, жити без вас не можу, волосся почнеш дерти, на коліна станеш. Не роби дурниць. Купи собі пляшку горілочки, забухай, як порядний мужик, а там видно буде.

— Видно не буде. До побачення.

І наш головний герой перший (що трапилося вдруге) поклав слухавку, обірвавши розмову майже на найцікавішому.

І тільки він поклав слухавку, як знову пролунав телефонний дзвоник.

— Ніколай? — підняв слухавку наш головний герой.

— Сам ти Ніколай! — почувся неприємний голос Рити Львівни.

В грудях нашого головного героя похололо.

— Це ти з ним триндів? Додзвонитися не можна! З Ніколаєм, да, конюх?

— Я не… — хотів заперечити наш головний герой своє конюшинство, але згадав, що це марна робота, і просто сказав: — Ага, з Ніколаєм.

— Знаєш, конюх, хотіла в тебе спитати: чи все у тебе добре?

— Наче все.

— Точно?

— Точно. А що таке, вельмишановна Рито Львівно? Хочете мені зіпсувати моє «все добре»?

— Та боже збав. Ні. Просто поцікавилась. Ну, дивись. Цьомки-бомки, конюх.

І Рита Львівна ляпнула слухавкою так, як корова ляпає своїми коржиками на піщаний ґрунт.

— Весело, — промовив наш головний герой кудись у стелю.

— Весело, — відбилося від стелі і застрибало кімнатою, немов горох.

А потім хтось постукав у двері.

— Алло? — запитав наш головний герой, підходячи до дверей, але вчасно схаменувся і примерз до вічка, немов язик до відра у зимову ніч. На порозі стояли дві людини чоловічої статі. Ї х наш головний герой упізнав одразу.

Відчинилися двері, і гості увійшли. Ними були Іван Іванович Арманьяк та Артур. Позаду себе вони щось тримали, але чим те «щось» виявилося, наш головний герой дізнався лише тоді, коли чоловіки (довгий і короткий) зайшли всередину.

— Пам-пара-рам! — вигукнули вони в унісон і з-за своїх спин витягли третього. Ним виявився низенький-низенький (майже з Риму) чоловічок з абсолютно лисою головою та трохи розкосими оченятами, вдягнений у сірий з блискітками костюм. У руках він тримав чорну папку. Певно з документами.

— Третичний, Іван Зіновійович, — представив Третичного Івана Зіновійовича Артур. — Мій знайомий юрист. Хватка — сталь! — додав він.

— Дуже приємно, — посміхнувся наш головний герой і подумав, що це вже зайве. Настільки зайве, що нехай би цей Зіновійович разом із Каменевичем та Бухариновичем займався квартирами Рити Львівни і нічим іншим.

Юрист у відповідь лише кивнув.

— Отже, мій любий принце, у нас є доволі втішна новина, — почав Іван Іванович. — Про твої успіхи я вже чув…

— Давайте швидше, у мене пост, — почав підганяти Арманьяка Артур.

Наш головний герой глянув на календар (чи дійсно зараз пост?), але того на стінці не виявилося. Шкода.

— Я поспішаю, — повторив Артур.

— Добре! Значить, так, друже. Тримайте ось цю людину міцніше, — вказав Іван Іванович на Третичного. — Він вас витягне з болота. Факт!

— Я, власне, хотів сказати, що поки що…

— Це лише формальність! — вигукнув Арманьяк і заплескав нашого головного героя по плечу. — Пуста формальність, а тут, — глянув він на папку з документами, — життя! Розлучення ми без п'яти хвилин оформили, давайте ваші документи. Одночасно будемо оформлювати злучення, тобто, перепрошую, одруження. Валя ж не проти? Ти ж усе встиг?

— Я з нею ще не говорив!

— Тобто як не говорив? А що ж ви робили ці дні?

— Я… я намагався. Не все так швидко.

— Сумно. Сумно, — констатував критичність становища Іван Іванович.

— У мене пост! — ледь не кричав Артур.

— Теща здиміла, як кажуть, восвоясі! — виправдався за Артура Іван Іванович. Він підстрибував на одній нозі, облизував губи і постійно намагався залізти вказівним пальцем собі до носа. — Тепер ось він сидить на вахті. Тимчасово. Поки заміну не знайдуть.

— А куди вона здиміла?

— Кажу ж, восвоясі. В Гумань тобто. Написала записку. Не шукайте, не гукайте — нас нема, у нас є хата з одіялом — ми спимо. Зібрала речі і… вуаля! Балкончик, на якому зберігалися її речі, порожній тепер. Жила вона фактично у своїй комірчині під трубою. А там, між іншим, усі умови. Ну а Львівна… Рита Львівна шукає тепер консьєржа.

— Пост! — закричав Артур і зашморгав запаленим носом.

— Зараз. Зараз, Артурчику. То як, друже, поки Іван Зіновійович не втік, упораєшся? У нас є години три…

— Година, — сухо промовив Третичний несподіваним басом.

— У нас година. Встигнеш?

— Що встигну? — сторопів наш головний герой, відчуваючи, що вся ця каша, яку заварив Іван Іванович, починає підгоряти.

— Освідчитись Валентині Казимирівні, друже! Це секунда діла. Хоп-хоп-хоп. А потім сядемо всі разом, коньячку бахнемо. У мене є чудовий арманьяк! А, так, я ж вас уже пригощав. Фоль Бланш! Millйsime!

— Потім. Пішли вже, — ледь не плакав Артур. — Ти, Ваня, я бачу, теж туди ж, — і він вказав у бік балкона надбитим пальцем.

— Туди ж, туди ж, Артурчику. Все, пішли.

І вони почали виходити. Спочатку Артур, потім Третичний. Останнім виходив Іван Іванович. Він щось говорив, розмахував руками, а коли наш головний герой зачиняв за гостями двері, почув:

— А ви, Іване Зіновійовичу, бахнете з нами чайку-с?

— Бахну, — відповів юрист загробним басом, і наш головний герой розревівся. Так плачуть хіба на похороні своєї Батьківщини.

— Я не буду зараз освідчуватися, — сказав сам собі наш головний герой, зазираючи у дзеркало, що вже більше восьми років висіло над умивальником.

— Ні, я зараз піду і все скажу. Я ж хотів сказати? Хотів. Тепер я піду і все скажу. Так і так, скажу я, Валя, у нас була чудова ніч, у нас багато чого спільного, я від вас втрачаю голову, давайте розпишемося і будемо жити у вашій затишній квартирі з рожевою, немов черевце у щенят, скатертиною.

— Та ні, все, баста! З мене досить.

— А вона скаже мені: так, я згодна, я давно люблю вас. Я їй: давайте все зробимо негайно. На нас чекає Третичний.

— Я нікуди не піду і ні з ким не розмовлятиму. Залиште мене у спокої і дайте спокійно вмерти.

Близько години наш головний герой вирішував, чи йти йому до Валі, чи залишити все, як є, і чекати на милість божу, але, зрештою, переборовши свою, здавалося, невиліковну слабкодухість, він таки наважився. Вдягши свої фіолетові штани, парадний светрик та накинувши бушлатик за півтори тисячі гривень, наш головний герой вибіг з квартири і за дві з половиною хвилини стояв на сьомому поверсі перед жовтими, наче піски Сахари, дверима. Він гарячково тис на дзвоник, а лівою ногою стукав у двері. Дзвоники мають властивість залишатись нечутними, удари ногами — рідше.

З-за дверей почулися голоси. Навіть чоловічі. Наш головний герой зрозумів, що скоїв фатальну помилку: він сподівався застати Валю, а застав Івана Івановича, і тепер він опиниться в такому безглуздому становищі, що краще б йому було не народжуватися взагалі.

Але двері відчинила Валя. Вона стояла перед нашим головним героєм лише в трусах та сіро-зеленій гасовій накидці. Стегна її розкачувалися, немов барка під час шторму. Валентина Казимирівна стояла вся червона, і піт капав з її волосся. У кімнаті дійсно чулися голоси чоловіків. Упевнені й насмішкуваті — явно не Івана Івановича чи, упаси бог, Третичного.

— Вибач, я піду, — промовив наш головний герой, враз побілівши.

— Ви щось хотіли?

— Я? Хотів. Але я піду. Вибачте мені.

— Чекайте. Я слухаю вас. Що ви хотіли?

— Я? Кохання, — відповів наш головний герой і зблід ще дужче. Вся кров відійшла від обличчя, натомість підійшли сльози. Вони котилися з очей нашого головного героя так, як сізіфів камінь свого часу котився з гори.

— Я не одна. Справа в тому, — почала виправдовуватися Валентина Казимирівна. — Я не зовсім готова…

— Я теж. Мені зараз важкувато з формулюванням думок, але знайте, що я хочу одружитися з вами, — бовкнув наш головний герой останню дурість, яку тільки можна було бовкнути.

— Ого! — промовила Валя і вискочила до сходового майданчика, прикривши за собою двері. — Ви не один такий. Вас сподобив мій чоловік?

— Ні-ні, - збрехав наш головний герой, — не чоловік. Хоча… він теж. Ні, він не теж. Я сам, але він теж хоче. Просто повірте мені, Валентино Казимирівно, я закохався у вас тоді, коли вперше побачив. Ви тоді здалися мені такою невагомою, такою ніжною і покірливою, немов ручний янгол. Я тоді втратив розум і плів усяку дурню, але потім зрозумів, що у вас стільки жіночності, а разом з тим і сили… що ви і є силою, зрештою. І хай там хто що говорить, мені — байдуже. Я відчув, що тільки з вами може бути пов'язане моє життя. Тільки у ваших очах я можу побачити свій спокій та свою рівновагу. Я кажу дурниці?

— Ні-ні, продовжуйте. Мені приємно.

— Так-от, я готовий віддати все, абсолютно все, аби ви стали моєю дружиною. Особливо після цієї ночі. Я ніколи її не забуду. Господи, що ви зі мною тоді робили, — голос нашого головного героя все смілішав і смілішав, він ставав усе впевненішим, і усвідомлення того, що він казав, додавало ще більше сили та віри у себе. — Ви тоді пішли на свою оргію…

— Я додому пішла. Відсипатися, — перебила Валя.

— Да? Я дуже боявся, що ви пішли до цих… ви мене зрозуміли.

— Я дуже стомилася тоді.

— Я розумію. Я теж. І тепер. Тепер не знаю навіть, що ще сказати… Ви згодні стати моєю дружиною?

Валя опустила голову, від чого її волосся здибилося, а обличчя налилося кров'ю.

Потім, різко піднявши голову й осліпивши нашого головного героя блиском своїх очей, вона твердо і м'яко (як це часто буває у житті) промовила:

— Ні. Я не можу.

— Але ж ви хочете! Я знав це з самого початку. Ви хочете.

— Ні, я не хочу. Я не люблю вас.

— Не любите?

— Ні, не люблю. Я можу займатися з вами сексом — мені сподобалося, хо-хо, але я вас не люблю. Я не люблю свого чоловіка — він узагалі щось середнє між ганчіркою та слизом. Я нікого не люблю. А ще я гуляща.

— Не кажіть так! Не кажіть, не треба.

— А я скажу. Всі так кажуть: вона гуляща. Ну то й що? Я просто люблю втіхи, просто люблю секс. Розумієте, я його люблю, як дехто любить солодке або смажену картоплю, чи насіння, і жоден мій контакт ні до чого нікого не зобов'язує, і я сама не хочу бути комусь винною. Я саме така і вам далеко не пара. Вам потрібна інша.

— Стара байка, — махнув рукою наш головний герой.

— Стара, але правдива. Вам потрібна дійсно ніжна і покірлива дівчина, витончена ромашка, розумієте? Не я. Не така, як я. Інша.

— Дякую, я зрозумів. Смішно. Дуже смішно.

— Ні, не смішно. Але так і є.

— Та я про інше. Ваш чоловік навіть юриста запросив.

— Третичного?

— Ви його знаєте?

— Не перший раз він приходить. Це юрист Рити Львівни. Колись він закрутив якусь махінацію, але опинився у боржниках Львівни, тепер винен їй квартиру. Грошей, щоб аж так багато, в нього немає, тому Третичний робить усе, щоб віддати борг. Він друг Артура і хороший знайомий мого чоловіка. Ще як ми одружилися, мій чоловік усе хотів на себе квартиру переписати, — а я що? А я нічого. Ця квартира мені від дідуся залишилась, батька мого тата, Януша. Він був поляком, посідав видне положення в якійсь їхній комуністичній ієрархії. Рита Львівна хотіла собі забрати, але не вдалося — кишка тонка. А чоловік мене одразу розлюбив.

— Чого ж ви за нього пішли?

— Чого за нього пішла?

— Любили?

— Ні, не любила, просто видався мені порядним, і так, під гарячу руку. А потім усе набридло, і я пішла в загул. І відчуваю себе щасливою. Тепер Ваня хоче розлучитися, але я не поспішаю. Нема куди поспішати.

— Ви зовсім змерзли, стоїте тут голі, як не знаю, — зняв із себе пальто наш головний герой і накинув його на плечі Валентини Казимирівни.

— Ага, дякую, — між іншим промовила Валя і продовжила: — А потім маму свою, Віру Євсеївну, сюди забрала. Спершу ми жили тут, у цій квартирі, а коли з'явився Ваня, то мама знімала у Рити Львівни, а потім пішла в консьєржки. Виділили їй балкончик такий утеплений, куди вона знесла всі свої речі, а сама жила там, унизу. Це така робота, що маєш постійно сидіти на вахті. Гроші вона відкладала. Не знаю, скільки там у неї вже зібралося… Може, нарешті, «Таврію» собі придбає.

— «Таврію»? Навіщо їй «Таврія»?

— Гасать.

— Чого ж так раптово? Чого так раптово поїхала?

— Раптово? — чомусь заусміхалася Валентина Казимирівна. — Ні, не раптово. Давно їй вже остогиділи і робота, і Рита Львівна, і весь цей будинок. Щось поставило остаточну крапку. Вона насправді дуже добра, хороша, можна сказати, але вся ця атмосфера нездорова добряче підточила її. Стомилась мама, — Валя на якусь мить замовкла. — Ну все, я маю йти, — промовила вона зненацька. — А, до речі, про роботу, трохи не забула. Тут виникли деякі складнощі.

— Я вже зрозумів.

— Сякоєва не хоче, щоб ви працювали у лікарні. Сказала, що таких, як ви, вона за милю бачить. Не звертайте уваги.

— Я і не хочу вже. Неприємна мені та компанія.

— Розумію, — Валя торкнулася своїх губ пальцями, після чого піднесла їх до щоки нашого головного героя. — Не сумуйте. Мені дійсно треба йти. Я ж не одна.

Валентина Казимирівна зняла пальто і, віддаючи його нашому головному герою, підморгнула.

Наш головний герой не вмів підморгувати, тому рукою він закрив ліве око, а правим почав швидко-швидко кліпати. Валя розсміялася і зникла за своїми жовтими, немов кульбабка, дверима.