Сині двері зліва

М'ясисті нарости

— Вітаю! Вітаю! Вітаю! — кричав Ніколай у слухавку. — Ти лише три з половиною години у столиці, тому тобі важко буде зрозуміти, але все одно — вітаю!

— З чим?

— Як із чим? Ти не чув? Виглянь на вулицю! Ти подивись, що там робиться!

— Я тільки звідти, там наче нічого не робилося.

— А ти глянь! Прямо зараз глянь!

— Та поясніть мені толком.

— Толком? Що це за слова такі? Ти звідки? Зі славного міста Пскова? Що це за «толком»? Ладно, не зараз. Виглянь у вікно, а потім повертайся і розкажеш мені про свої враження.

Наш головний герой знехотя підійшов до вікна й на мить втратив можливість вимовити бодай що-небудь. Власне, тієї миті, на яку ця можливість була втрачена, він і не збирався нічого вимовляти, але картина дійсно вражала. Ще хвилину тому на вулиці, окрім двох силуетів — Марії Федорівни та Рити Львівни, — нікого не було, а тепер відбувалося ціле дійство… Там було безліч людей — наче всі вони, що сиділи у своїх теплих нірках, багатоквартирних вуликах і фаталістично тісних комуналкоподібних мурашниках, повиповзали на вулицю й забахкали усім своїм піротехнічним арсеналом, що, очевидно, зберігався до новорічної ночі.

Багатосотенні, якщо не тисячні, орди взяли столичні вулиці в облогу. Бакалійники зачиняли свої лавки, банкіри з хрускотом ламали олівці і зривали краватки з власних ший, автомобілі сигналили в усіх тональностях, продавець кави безкоштовно розливав розчинну баланду кожному третьому, а еспресо — четвертому. З даху булочно-кондитерського комбінату пекарі запускали салюти та повітряних зміїв. Навколишній простір наповнювався бузково-жовтими та пурпурно-зеленими кольорами. Звідусіль лунав свист, крик, мат. Сріблястими кометами розлітався серпантин. У контейнерах зі сміттям палали автомобільні шини.

На додаток до всього біля нашого головного героя стрибала Рима й намагалася своїм писклявим голосочком щось донести до його на мить відключеного мозку.

— А? — відірвався від вікна наш головний герой і ошелешено поплівся до телефону.

— Алло, — мовив він у слухавку.

— Ну? — запитав Ніколай.

— Що це?

— Це — смерть!

— Яка ще смерть?

— Смерть.

— Поясніть, Ніколай! Пекарі із заводу навпроти запускають у повітря зміїв, а оскаженілі працівники міністерства транспорту кидають один одному під ноги петарди.

— Смерть!!! — радісно вигукнув Ніколай. — Так люди радіють смерті! Якщо глянути у чорнильні плями історії, то так раділи хіба страті Людовіка, якщо не помиляюся, шістнадцятого. Перша республіка, всі діла. Ну, ти мене розумієш…

— Я не надто розуміюся на історії, та й взагалі її не люблю. Надаю перевагу педагогіці.

— До сраки твою педагогіку! Ти глянь у чорнильні плями! Там усе червоним по дереву заляпано! Там усе є! Далеко бігати не нада!

— Куди бігати? — Наш головний герой навідріз відмовлявся розуміти бодай щось!

Але він усвідомлював, що все це розуміє Рима, інакше вона не стрибала б на одній нозі, наче чапля, хоча до чаплі їй було ще далеко — точніше, ніколи, от до жаби — набагато ближче, але цього наш головний герой не сказав, навіть не подумав, а якщо і подумав, то вправно це замаскував.

— Ти ще тут? — поцікавився Ніколай.

— Ага. Тут. І хотів би почути пояснення.

— Пояснення — потім! Знаєш коли? Я хотів би з тобою зустрітися. Давай, а? Давай, за півгодини біля магазину меблів, ну, коло банку, там, де піцерія така новенька стоїть, да-да, там іще спортивний магазин поруч з авіакасами. Зрозумів?

— П-приблизно.

— Домовились.

І Ніколай зник.

— Е-е-е… — Наш головний герой хотів запитати про те, як виглядатиме Ніколай і чи триматиме він у лівій руці журнал «Огоньок» за сімдесят другий рік, але встиг сказати лише «е-е-е», яке почула лише безкомпромісна порожнеча.

— Знайдемось, — пробурмотів він сам собі і глянув на Риму.

Та, викаблучуючись у корчуватому пароксизмі, вже і не сподівалася достукатися до нашого головного героя.

— Мера вбили! — викрикнула вона й обезсилена, немов марафонський вістовий, впала на пожовклий і затертий паркет.

— Вашого? — спокійно запитав наш головний герой.

— Нашого, нашого, — розплилася у жовтогарячій посмішці Рима. — Увімкни телевізор, сусід.

Сусід увімкнув. Невеличкий чорний телевізор слухняно блямкнув і замайорів не зовсім блакитним, але екраном. Майже по всіх каналах демонстрували заставку: припухла фізіономія покійного столичного мера з білим на чорному написом: «Столичного мера вбито».

Наш головний герой ніколи не надавав значущості політиці, а тим більше столичній. Знав, що мешканці сильно потерпали від ідіотичних коників свого мера, був у курсі, що над ним сміялися всі ті, над ким, у свою чергу, сміялася столична влада, бачив фотографії мера у різних газетах, але ніколи не фіксував на цій фізіономії особливої уваги. Але тепер він чомусь згадав дев'яносто другий рік. Йому було, здається, тринадцять чи, може, чотирнадцять років. Його дядя вже з півроку мандрував човником між Любліном та Ніжином: кип'ятильники, спирт, розетки з УТОСа йшли до Польщі, в Україну ж відправлялися жвачки, відеомагнітофони, презервативи. Ясна річ, вдома у їхньої сім'ї був і власний відак — «Панасонік», якщо наш головний герой нічого не переплутав, а плутав він рідко. Так чи інакше, прийшов наш головний герой одного разу до свого брата. Батьків якраз не було вдома. Дістали домашнє вино, цигарки «Магна», сіли на веранді, почали гратися у дорослих. Десь під стріхою цвірінькали горобці, світило сонечко, вино розігрівало організм.

— Знаєш, — сказав брат, — у мене є класна касета.

— Що?

— Касета в мене є. Хоч, покажу?

На саму касету дивитися нашому головному герою не хотілося, але брат збирався показувати, ясна річ, не саму касету, а те, що було намагнічено на цю плівку.

Секунд із двадцять брат нашого головного героя шарудів у батьківській спальні, після чого обережно виніс чорний паралелепіпед, на якому ручкою було написано «мультісрільми». Від спальні до відіка касета неслася з таким трепетом, немов то і не касета зовсім була, а полковий стяг чи, не дай бог, зіниця ока.

Сам мультісрільм нашого головного героя не вразив. Ну, порнуха, то й що? Бачив він уже таке, не маленький. Он у Сєрьоги карти були такого ж характеру, та й у самого під матрацом удома лежав поцуплений у ніжинського бариги журнал «Cats» — куди тому Сєрьогє з його картами. Але одна деталь у фільмі нашого головного героя вразила. Це були два величезні м'ясисті нарости, вони поглинали в утробу весь навколишній простір, немов кити поглинають планктон, і навіть оператор (це було видно з картинки) боявся їх і крупний план знімав тільки зумом. Ці нарости, зрештою, так запали нашому головному герою в голову, що час від часу спливали в його пам'яті невикатаним яйцями переляком… Туди, де дівка коси не чеше…

І от зараз, дивлячись на заставку з фізіономією вбитого мера, наш головний герой пригадав оті нарости і зрозумів, що губи мера були якщо не репродукцією, то копією тих статевих губ щонайменше. Подумки він посміхнувся і вимкнув телевізор. Його ця новина аніскільки не хвилювала. Його хвилювала Валя, але позаяк він не знав, що йому робити, то чекав. Попри всі вбивства, якісь надскладні обставини, кризи — він чекав. Правду кажуть: не знаєш, яке прийняти рішення, — чекай.

— Ну! — закричала Рима. — Що я тобі казала? Вбили? І знаєш хто? Якийсь псих. Його вже затримали, а він сказав, шо хотів стрибнути у метро під поїзд — жінка пішла, діти якісь не такі вийшли, — але вирішив спочатку зробити киянам подарунок. От і зробив.

- І що?

- І нічого! — роздратовано пискнула Рима. — Ти якийсь тупий! Убив! Тепер свято!

— Він і вам заважав?

— Нам?

— Ну, всі так радіють. Може, я не в курсі…

— Не в курсі, понятно! Моя мамка, царство їй земне, усіх дідків та бабусь, які вмирали на її, можна сказати, руках, пам'ятає, і на кладовище до кожного з них щомісяця навідується, а тепер… от!

— От? Що от?

— А нічо! — спалахнула Рима, навіщось штовхнула нашого головного героя і шмигнула з квартири.

— А нічо… — повторив наш головний герой і дістав з пакетика булочку з корицею та кефір. Останній не вирізнявся першою свіжістю. А що, зрештою, у цій державі було коли-небудь свіжим? Хіба повітря над водами Бистриці… хіба…

Хіба ревуть воли над повною мискою? Чому ж наш головний герой почував себе таким незахищеним, нещасним, втомленим, наче диявол, якщо диявол взагалі може бути втомленим. Куди діти свій розум, до якої дірочки темної його сховати, аби не гриз душу, не виїдав її чайною ложечкою, не дробив усохлі кістки чавуном моралізаторства, не колупав пальчиком ранку… Все від того розуму, все горе від нього.

«Чому, — думав наш головний герой, — мене має хвилювати така звичайна річ, як передобідній променад Рити Львівни та Марії Федорівни? Першій, судячи з її віку, корисні прогулянки, друга — безпосередня підлегла першої, і тому в них мають бути свої звичаї, традиції, так би мовити, обряди будинку номер тридцять. Чому це обов'язково має бути пов'язано з моєю персоною? Звідки такі параноїдальні умозаключения? У рідному селі я був, як кажуть на Півночі, рубаха-парєнь, мене поважали, любили, я мав чудову репутацію, і серед мешканців цілого району вона була найчистіша! Я бинтував дитячі пальчики, накладав гіпс, діставав з дихальних шляхів сливові кісточки, я, врешті-решт, був упевнений у завтрашньому дні. Всі були чисті, відкриті, світлі, можна сказати, душею, а в цьому місті, де ледь не щодня вбивають мерів, я заблукав на нещасних двадцяти квадратних метрах, я розгубився, я злякався, я боюсь зайвий раз глянути у вікно і побачити там пекарів, боюся своїх сусідів, які наче й непогані люди, але ще дивніші за тих пекарів, працівників міністерства транспорту і продавщицю з булочної! Ї хні вчинки або зумовлені тим, чого я не розумію, або нічим не зумовлені взагалі… І в мене є всього лише один друг. Один на десять столичних районів. І цього свого друга я навіть ніколи не бачив. Сантехнік, любитель чорнильних плям історії, балагур і чудило. Ексцентрик. Оригінал. І в мене є всього лиш одна наречена, настільки одна, що такою одною може бути хіба єдина молодша донька Рити Львівни. Наречена, яку я бачив один раз, в яку закохався і якої взагалі не знаю. Можливо, я собі її вигадав? Або виглядів… з паперу… І тепер мучусь, прогинаюся під усіх, кожному намагаюся довіряти, раболіпствую, сервілізм свій зрощую, наче мешканець Хванчкари зрощує пагін дорогоцінної виноградної лози. Якась у мене ідіосинкразія на це місто, якась душевна сверблячка, висипка.

І з цими важкими думками наш головний герой викинув порожню пляшку кефіру до смітника.

За п'ять хвилин і вісім секунд наш головний герой встиг випрасувати сорочку, почистити черевики, що йому купила його матінка, пройтися спеціальним чистильним валиком по грубому сукну пальта й вискочити на вулицю. Але перед тим, як він вискочив, його зупинила Марія Федорівна. Вона була у дещо пригніченому стані, надто роздратована й неговірка.

— Коли вертатимешся, обтруси ноги! — лише це вона й сказала нашому головному герою, на що той, посміхаючись і випромінюючи доброзичливість, відповів:

— Я завжди обтрушую ноги. А ще хотів би спитати стосовно Валі!

Після цього він замовк, очікуючи, що Корф сама заковтне закинуту блешню й підхопить розмову, проте вона лише похитала головою й відвернулася до маленького чорно-білого телевізора, який показував заставку з м'ясистими наростами на півекрана.

— Ей, ви чого? — запитав наш головний герой, не на жарт розхвилювавшись.

Але Марія Федорівна не відповіла. Натомість прикрила двері до комірчини й опустила на її віконечку квітчасту шторку.

Постоявши з півхвилини, наш головний герой зробив певні висновки стосовно поведінки Корф. Не в гуморі. Саме такими були ті певні висновки. Ще за якусь хвилину з'явилися інші висновки стосовно того, чому саме Корф була не в гуморі. Мабуть, вона поважала цього мера, можливо, любила на обід посьорбати гречаного супчику…

— Я сам би його посьорбав, — промовив наш головний герой.

Вийшовши з будинку, він одразу втрапив у людську мішанину, яка хаотично рухалась у всіх можливих напрямках, штовхалась, скалила зуби й зично гиготала, наче над містом хтось розпорошив мішок смішинок. Коли у дитинстві наш головний герой з чогось сміявся, його троюрідна сестра Даша питала:

— Ти шо, смішинку з'їв?

Це її «Ти шо, смішинку з'їв» завжди дратувало нашого головного героя. Та й сестра, зрештою, викликала тільки негативні емоції. Вона з сім'єю жила у Ніжині, тихому провінційному містечку на півночі України. Там узагалі проживала добра половина його родичів, інші ж мешкали в Носівці, ще меншому і провінційнішому містечку, розташованому трохи південніше. Наш головний герой народився якраз між цими двома містечками, у тоді ще тихому селі зі своїм газовим сховищем, лікарнею та школою. У колгоспі, одному на три села, працювали майже всі їхні мешканці. І батьки нашого головного героя, і сусіди, і батьки сусідів. Батьки сестри як ударники труда висіли на дошці пошани заводу «Нєжинптіцемаш» і завжди були в пошані у райвно, а матір сестри, Ганну Віленівну, навіть возили до Югославії. У вісімдесят третьому.

І була в них така пречудова сім'я, що іноді аж гидко ставало. В той час, як наш головний герой з друзями хуліганили та заради розваги випорожнялися у водонапірні башти, ставили досліди на колгоспних кроликах і робили у сараї вибухівку, аби підірвати в Носівці пам'ятник Леніну, Даша, чиста і доглянута, таскала у фанерному футлярі флейту, бігала на танці та читала пристойні книжечки. Батьки всіляко оберігали свою доню від різноманітних зовнішніх чинників, що могли хоч якось негативно вплинути на Дашу. Вони купували їй довгі спідниці, в дев'ятому класі змушували носити шкільну форму, заплітали бантики й водили до окуліста та дантиста. Сім'ю нашого головного героя при цьому не те щоб зневажали, але зверхнє ставлення до землеробів та гречкосіїв було помітне у кожній сказаній ними фразі.

— Можливо, ми можемо вам чимось допомогти? — питав Сергій Володимирович, батько Даші.

— Можливо, ми можемо вам чимось допомогти? — питала Ганна Віленівна.

І кожної осені вони приїздили на своєму доглянутому, як і Даша, «москвичі» й охоче приймали допомогу від батьків нашого головного героя. Кілька мітків картоплі, яблука, тушонку, домашню ковбасу, буряки, моркву, сало…

І коли «москвич», ущерть напханий всілякими харчами, завертав за ріг вулиці, з вікна висовувалася голова Сергія Володимировича, і він кричав:

— Можливо, ми можемо чимось допомогти?

— Ага, — спокійно відповідав батько нашого головного героя, — неодмінно.

Одного ж разу Дашу привезли на літо до їхнього села. Це було якраз між дев'ятим та десятим класами. Щоранку по три години Даша грала на флейті — за рік вона мала вступити до Київської консерваторії, їла самі лише овочі та м'ясо — ніякого хліба чи, господи прости, гарніру. Після обіду вона дві години спала, потім читала, а перед сном ще годину грала на своєму інструменті. Наш головний герой особливої уваги на ту Дашу не звертав. Бігав собі з друзями на рибу, гасав на мопеді, курив на задвірках школи, пив самогон. Аж поки у матері не зникли гроші. Половина получки. І, ясна річ, у такій ситуації ніхто на Дашу не подумав. Ніхто, крім нашого головного героя. В тихому вирі, як відомо… Відомо, але не всім. Як же ж наш головний герой намагався докричатися до своєї матінки, що це, мовляв, вона, Даша, що такі хороші й старанні, такі ясочки-янголятка якраз і крадуть, такі якраз і позбавляються цноти у тринадцять років. Якщо не раніше. Кричав, кричав, та ніхто його не слухав.

За три дні мати знайшла гроші. В іншому гаманці, який залишила в жовтій сумці.

— Я про ту сумку і забула, — сказала матінка. А Даша з докором та вселенською образою подивилася на нашого головного героя і промовчала.

— Чого ти на мене так дивишся? — кричав він. — Що таке, а? Що ти, думаєш, вища за мене, така вся чистенька, біленька! — кричав він. — Сама потім і підкинула ті гроші, бо совість замучила! Знаєм таких! — кричав він. — Всьо, не дивись на мене, дура! Не дивись! — кричав він.

Даша і не дивилась. Мовчки зібрала речі й вечірнім автобусом умотала до Ніжина, залишивши нашого головного героя з повною чашею злості. Він уже знав, що Даша, швидше за все, ніяких грошей і не брала, але настільки її не любив, що відмовлявся повірити в очевидне. Ще з дитинства вона була дурепою. Липневими спекотними днями вона бігала за тополиним пухом, ловила ті пушинки і загадувала бажання. Щось на кшталт: я хочу, щоб мій тато швидко бігав. Або: щоб у моєї мами були красиві очі. Наче тому батьку дуже треба було вміти швидко бігати, а материні вузенькі безбарвні ґудзики могло щось змінити на краще.

І коли Даша казала нашому герою:

— Ти шо, смішинку з'їв?

Він відповідав:

— А ти пушинку? Дура!

Він бив її баскетбольним м'ячем по голові, лякав розповідями про півметрову аскариду та тим, що її батька заберуть на війну в Афганістан, палив їй волосся, а один раз навіть зламав Даші пальця. Просто взяв, підійшов і зламав. Вона навіть і сльозинки не пролила, через що наш головний герой від злості зламав батьків секатор.

Ну а потім вони виросли, і його сестра вийшла заміж за алкоголіка, який змушує її пити, й вона п'є, від чого теж уже стала алкоголічкою. Молоде подружжя живе тепер у Чернігові. Й іноді, коли Даша вип'є надміру, вона бере свою флейту, виходить на балкон і починає грати «пусть бегут неуклюже»…