Сині двері зліва

Невдалий діалог

— Допригався?

Наш головний герой зі скрипом відкрив очі. Скрипіли і зуби.

«Може, глисти», — подумав наш головний герой.

— Ніколай… — прохрипів він.

— У тебе щось із кранами?

Над нашим головним героєм стояла Рита Львівна. Наш головний герой лежав на пильному дивані в квартирі номер два. Хотілося пити. Води. Або краще ряжанки. Нестерпно! Але та нестерпність була химерною, адже ряжанки зараз ніхто нашому головному герою не підніс би — велика цаца! Тому довелося терпіти, а терпіння з нестерпністю, як відомо, опонують одне одному.

— Допригався? — знову почувся голос. Писклявий голос. Якщо наш головний герой нічого не плутав, то цей голос належав Римі, єдиній наймолодшій донечці Рити Львівни. Десь на кухні чулося бурмотіння Артура. Той набирав у чашку воду.

— Водички, — тихенько вякнув наш головний герой.

— Артур!!! — крикнула Рита Львівна. — Принеси йому водички.

— Уже несу… — І за мить його видовжена фігура з'явилася в полі зору нашого головного героя. Фігура протягувала чашку з водою.

— З-під крана? — скривився наш головний герой.

— Яка є, - зітхнув Артур і шморгнув червоним, немов вишневий компот, носом.

— А потім глисти…

— Пий мовчечки.

— Дякую.

П'ючи воду, він намагався розібратися з хронологією подій, а крім того, з'ясувати для себе, що йому снилося, а що дійсно відбулося. Але голова розколювалася, немов його рідна держава.

— Мер живий? — запитав він.

— Мер, швидше за все, мертвий, — задумливо відповіла Рита Львівна.

— Люди на вулицях скачуть?

— Це ти доскакався!

— Я? Ні, я про натовпи…

— Які натовпи?

— Ну, про початок березня п'ятдесят третього…

— Що ти верзеш?

— Нічого.

— Що ти мелеш?

— Нічого.

— Що ти варнякаєш?

— Нічого.

— Ти хочеш сказати, що ти мовчиш?

— Ні, боже збав! Не мовчу! В жодному разі! Ніяким чином… Просто… просто хотів упевнитися, що ніхто на вулицю не вискакував.

— Ти вискакував!

— Я?

— Ні, Юра!

— Який Юра?

— Господи, конюх, ти недоношений чи з Драбова?

— Ні, я з-під Носівки. Значить, привиділося. А як я тут? Чому я такий?

— Який?

— Ну…

— Безпорадний?

— Приблизно.

— Не пам'ятаєш?

— Зовсім.

— Аніскільки?

— Ані…

— Артур, розкажи йому, мені нервів не вистачає на цього ідіота.

Артур випрямив спину, хруснув кістками й розказав, що наш головний герой вийшов на вулицю, хотів було перебігти через дорогу, але послизнувся на крижинці й гепнувся, а тут ще й «жигульонок» не встиг загальмувати як слід, внаслідок чого лишилися сліди від ушкоджень на голові та спині.

— А Рима? Ти до мене заходила? — запитав він у явно знервованої Рими.

— Ну? — пискнула карлиця.

- І мера вбили?

— Ну, якщо вірити телебаченню. Хоча йому в наш час вірити… не знаю. Мабуть, убили. З таким не жартують.

— Рима! — зупинила Риму Рита Львівна. — Тобі тут чи вже вдома врізати?

— Вибачте, матусю.

— Отож!

— А куди я йшов? — запитав наш головний герой. Він згадав, як кудись ішов, але сама ціль уявлялася дуже туманно й розпливчасто. В магазин? Навряд чи. Присмак від кефіру не першої свіжості був присутнім досі. На вокзал? В аптеку? Просто так, прогулятися?

— На зустріч із сантехніком ти йшов. Не було тобі чого робити, як просто так прогулюватися.

— А петарди бахкали? Люди раділи?

— Та бахкали, бахкали твої петарди. Пораділи та й порозбрідалися. Велика справа — вбили якогось там мера.

Рита Львівна стояла спиною до нашого головного героя й вдивлялася у темне вікно.

— Але ж ви його не любили!

— Ну, не любили. Придурошний він був. Так і наступного любити не будемо. Тобі вже краще?

— Голова болить.

— Артур, дай йому аспірину.

Артур поплентався на кухню, де зашарудів склянками та пакетиками з фармацевтикою, а Рита Львівна, відірвавшись від темного, немов кров Петра Аристарховича Жирняго, вікна, кішкою — навіть більше — риссю — стрибнула до дивана, на якому знемагав наш головний герой.

— Ну що, дружок… Рима, допоможи Артуру! — Рима покірно щезла. — Ну що, конюх мій славний, женитися захотів?

— А? — наш головний конюх, себто герой, не зовсім зрозумів такої агресивної ескапади.

— Питаю, захотів женитися? Квартирка приглянулася?

— Н-ні, я навіть не бачив її.

— Ну так, звичайно… дарованому коню… Хоча тобі з конями якраз у житті мати справу доводилось…

— Та що ви говорите, Рито Львівно! Я навіть і в намірах не мав.

— Не мав, кажеш?

— Господи, і ви туди ж! Одному пояснював, тепер вам.

— Кому пояснював?

— Н-нікому, — наш головний герой раптом зрозумів, що може закласти товариша. Яким би той не був, але позитивне начало в Артурі засаджено було хоч і глибоко, але міцно.

— Щось ти виляєш, наче глист на обідку. Значить так, не буду з тобою церемонитися, конюх. Нашо тобі та шльондра? Не перебивай. Я все розумію — личком вийшла, нічого не скажеш. Тільки на передок вона слабкувата, розумієш… гулять піде — не встигнеш під ковдру стрибнути.

— Та як ви можете! Та…

— Що таке? — уїдливо потурбувалася Рита Львівна.

— Ану йдіть з моєї квартири! — вибухнув наш головний герой і засоромився.

— З моєї! - І Рита Львівна своїми довгими руками схопила нашого головного героя за горло.

— П-пустіть, — прохрипів наш головний герой. — Пустіть, кажу, а то сам можу…

— Що ти можеш?

— Можу!

— Ну-ну?

І тут наш головний герой, сам того від себе не очікуючи, правою рукою, зігнутою в лікті та в кисті, з усієї сили вперіщив Риту Львівну по фізіономії.

— О-па! — сіла Рита Львівна на підлогу. — О-па, — повторила вона.

Якщо цього наш головний герой від себе не очікував, то того — тим більше, і це «того» несподівано вирвалося з нього другим ударом по вже підпухлій та розчервонілій фізіономії Рити Львівни.

— Ще? — запитав наш головний герой, нервово трясучи головою. — Можу ще!

Рита Львівна, очманівши від такої зухвалої зненацькості, навіть не намагалася піднятися. Міцно заплющивши очі, вона розмахувала кулаками, намагаючись поцілити у нашого головного героя, але той, немов ошпарений, вистрибнув із ліжка і в самих трусах заходився бігати, немов у ритуальному танці африканських аборигенів.

— Ах ти ж сучище! — кричала Рита Львівна.

В цю мить у кімнату зайшли Артур та Рима. Побачивши таку картину, вони на мить розгубилися, але переборовши свою розгубленість, кинулися на допомогу Риті Львівні. Піднявши й посадивши її на диван, вони стали вірними пажами по різні боки від свого царка.

— Ату! — закричала Рита Львівна й указала пальцем на потенційний об'єкт цькування, проте з місця ніхто не рушив. Чи Артур з Римою не знали, що таке «ату», чи наш головний герой виглядав надто беззахисним.

— Ату! — знову прокричала Рита Львівна. — А то поб'ю!

Після цих погроз вірні хорти зробили по два кроки у бік нашого головного героя, але той, ставши у бійцівську позу, відбив у них найменше бажання атакувати.

— Ну! — крикнув наш головний герой, і голос його мав ті нотки відчайдушності, що бувають у людей, яким немає чого втрачати. В армії його навчили не тільки нападати, але й захищатися. Він був неперевершеним стратегом і тактиком і на папері, і на практиці. Особливо якщо ця практика стосувалася рукопашного бою. Англійський бокс — це вам не іграшки.

Зрозумівши, що битва програна, Рита Львівна піднялася з дивана і, вкладаючи у свої слова нескінченний запас ненависті, промовила:

— А ти, я бачу, бійцівська рибка, — око Рити Львівни помітно зафарбовувалось у колір хустинки з відомої воєнної пісні. — Давай щось вирішувати, конюх. Програвати я не звикла. Або зараз я викликаю наряд, і тобі це коштуватиме недешево, або ми йдемо на перемир'я і ведемо діловий діалог. Ну?

Варто зізнатися, що наш головний герой хоч і був не з боязких і задніх ніколи не пас, більше того, в його звичку навіть не входило крутити волам хвости, але від своєї витівки він помітно тремтів, адже бити людину кулаком в обличчя не завжди приємно.

— Добре, діалог.

— От і славно. Артурчику, друзяка, залиш нас, добре?

Артур, тримаючи у руці склянку з розчиненим у воді аспірином, коротко кивнув, шморгнув носом і подався до виходу.

— Чекай, — зупинила його Рита Львівна. — Дай мені цього пійла, — і вона одним махом заковтнула пузирчасту рідину.

Залишившись утрьох, вони розсілися на кухні. Рима, Рита Львівна і наш головний герой.

Стіл, за яким вони сиділи, весь був засипаний крихтами від хліба та залитий плямами від чаю, але це нікого аніскільки не пригнічувало. Звичайна ділова зустріч. Хіба без краваток. А що стосується нашого головного героя, то від хвилювання він так і залишився в самих трусах. Його білі, в ніжно-блакитному візерунку вен ноги час від часу привертали увагу Рими, чого не могла не помітити Рита Львівна.

— Вдягнувся хоча б. Ти, село.

Грубість за грубістю так і сипалися з неохайного, майже клоунського рота Рити Львівни, але наш головний герой до цього вже звик і чудово розумів, що людину у шістдесят з гаком років не переробиш. Він мовчки вийшов до кімнати й надягнув оксамитові фіолетові брюки, що колись виграв у речову лотерею, яку щомісяця проводила сільрада.

— А ти піжон! — висловилась Рита Львівна з приводу брюк, і від такого нечуваного комплімента наш головний герой трохи навіть обм'якнув, неначе надувний круг, пиптик якого відкрили на кілька секунд.

Рита Львівна ще не почала говорити, і дух діалогу лише витав у повітрі над столом. Наш головний герой намагався зазирнути у недалеке майбутнє і зрозуміти, що ж це за діалог такий і в якій тональності він проходитиме. Що потрібно ненаситному Пантагрюелю в спідниці від приватного щастя нашого головного героя, яке відношення має ця карлиця, єдина молодша донька Пантагрюеля, до діалогу, і чи не краще було б все-таки викликати наряд? Від людей у погонах хоч знаєш, чого очікувати, а від цих божевільних — один тільки клопіт… Хоча й міліція навряд чи танцюватиме мазурку на втіху нашому головному герою.

— Тобі немає де жити? — раптом почала Рита Львівна нав'язувати свій діалог.

— Найближчі три тижні — є, - очікуючи підступу, відповів наш головний герой. — Принаймні гроші за вашу квартиру я заплатив.

— Я не про це. Я глобально, — і вона єхидно, наче єхидна Єхидна (ким же тоді була Рима: Сфінксом, Цербером чи Химерою?) посміхнулася. Під оком у неї розквітнув фінгал, не менший за корфівський. І якщо у Марії Федорівни він мав переважно синє забарвлення, то тут ситуація складалася дещо по-іншому: суто з точки зору колористичного задуму — це була неперевершена гармонія, як фіалкове легато, яке перегукувалося між брюками нашого головного героя та підбитим оком Рити Львівни. Якби хтось посередній, позбавлений естетичного смаку та художнього мислення, подивився на це захоплююче поєднання кольорів, він би просто сказав, що так, дійсно, синець і брюки — одного відтінку, але якби на це глянула людина з вищою естетичною освітою, поціновувач прекрасного, здатний розрізняти до сорока відтінків блакитного, він, хоч-не-хоч, але згадав би свою незнану мут всує і від такого потрясіння, напевне, не змішав би масло з темперою, від чого й «вечеря», очевидно, виграла б у битві із всемогутнім Хроносом.

— Я глобально, — повторила Рита Львівна, чий дідусь у свій час тримав шинок.

— Знаєте, мабуть, я кретин і читанням між рядків володію не дуже вдатно. Ви прямо кажіть. Так і так, давай це і це. Я просто не зовсім розумію.

— Так, я одразу запідозрила, що ти ще той кретин! Ну добре. Хочеш нахрапом, як звикли у тебе в хлівах?

— У мене не…

— Та помовчи хоч зараз. Давай так. Тобі ж все одно, на кому женитися?

— Ні!

— Не перебивай. Якісь замашки у тебе… чесно кажучи, не очінь! Ну добре, не це зараз головне. Отже, дивись: квадратура Валиної квартири — шістдесят п'ять метрів. Плюс балкон. Я даю тобі сімдесят два метри. Плюс два балкони. Плюс Рима.

— Мамо!

— Ша!

— Рито Львівна!

- І ти ша! То як?

Наш головний герой був настільки приголомшений цією пропозицією, що не мав змоги не те що рукою поворухнути — пальцем навіть!

— Бачу, ти приголомшений цією новиною. Непогана пропозиція, правда? І дивись: так, без купюр, як кажуть, Валя, звичайно, ліпша від моєї Римочки, це факт, але Римочка буде тобі вірною, розумієш, рогів тобі не наставлятиме, а та ж… та ж — ще та гурія…

Відчувши себе як мінімум голодним пастором Вільгельма Раабе й одночасно придушуючи в собі неабиякі ректальні спазми шаленства, наш головний герой хряпнув кулаком по столу і як справжній мужчина, хоч і робленим, але грубим голосом промовив:

— Ви собі уявляєте, на які компроміси з совістю ви мене штовхаєте? Ці компроміси, щоб і не сумнівалися, згнивають на своїх зародкових стадіях. Я не маю жодного бажання продовжувати такий діалог. Я полюбив Валю, хоча… Ха-ха! Що ви знаєте про любов? Ви ж, окрім грошей і влади, ніколи нікого не любили, ви любите тільки себе, свій, так би мовити, посох, плекаєте хіба свою диктатуру… диктатуру наживи та душевної нечистоплотность Рито Львівно, я вас зневажаю! І моя любов ніякого стосунку до матеріальних благ не має. Не хвилюйтеся, до кінця місяця я з'їду з вашої квартири…

— Ну-ну, — лише вимовила Рита Львівна, піднялася і почовгала у коридор. Вона мовчки взувала свої роздушені туфлі, вдягала коричневу дерматинову куртку, а Рима, не знаючи, як себе поводити й на кого в ці секунди дивитися, колупала свої нігті й тихенько наспівувала новомодну пісеньку, яку, швидше за все, підхопила на коротких хвилях радіо Гаги.

- І можете викликати наряд! — прокричав наш головний герой з кухні. - І ви мене не злякаєте своїми наклепами на Валю! Гурія! Це ж треба! А? Та вона свята! Вона… Та йдіть ви, Рито Львівно, до дідька!

Рита Львівна не відповіла. Вдягнувшись, вона так само мовчки вийшла з квартири й обережно прикрила двері. Розгубившись і, напевно, злякавшись, Рима важко зітхнула і зі словами «ех, сусід, сусід» вискочила слідом за єдиною своєю матір'ю.