Сині двері зліва

Гоббс VS Декарт

Серце калатало гостро синкопованою чечіткою, і наш головний герой знав: якщо не зупинити цей наростаючий регтайм, буде боляче. Боляче в його серці бувало ще з дитинства, і кожного разу перед іспитами або перед якоюсь вирішальною подією нестерпний щем під лівою лопаткою змушував якщо не робити крок назад, то стишувати рішучість точно. І тепер наш головний герой розумів, що нажив собі неабиякого ворога, і перебував у, м'яко кажучи, не найкращому стані. Аби добре жилося, треба неодмінно когось убити. Однак ані сокири (ось, власне, й обіцяна сокира), ані Родіонового запалу в нашого головного героя не було. Він взагалі був проти будь-яких проявів насильства, якщо воно, насильство, призводить до глобальних наслідків, таких як панахида та шість футів під кілем, перепрошую, під бадиллям.

Але ж комусь таки допік той мер, комусь він заподіяв неприємність і тепер спочиває у найкращому зі світів, хоча, може, і не найкращому. Хоч як би там було, але такі розв'язки не для нашого головного героя. Наш головний герой, любі друзі, надавав перевагу консенсусу та порозумінню. Ці два поняття завжди йшли за ним слід у слід і витягали його з таких трясовин та багнищ, що йому міг позаздрити навіть славнозвісний барон. Якщо він, звичайно, існував, чого ми напевне знати не можемо. А якщо і можемо, то не будемо.

Вимкнувши світло, наш головний герой упав на диван. Він міцно, майже пристрасно, обіймав подушку й намагався заплакати, але сльози не приходили, як зазвичай не приходить Дід Мороз. Замість сліз горлом викочувався сухий кашель. Це як татко, який так поспішав відчиняти двері невідомим перехожим. Ти ба, синку, Дід Мороз. Прийшов, віддав подарунок і втік.

— Ага, — відповідав синок. Йому було вигідно, аби батьки думали, що він вірить у Діда Мороза.

Наш головний герой намагався заснути, але сухий кашель не давав змоги зробити навіть цього. Бухи-бухи, кашляв наш головний герой, і його стомлений мозок працював, немов пісочний годинник, — справно і чітко. Боліла голова, саднила рана, нило у ребрах — піт стікав із нашого головного героя, немов навіжений, якщо навіжений взагалі може кудись стікати.

Задзюркотав телефон. Придушуючи напад кашлю, наш головний герой потягнувся до слухавки.

— Я не маю настрою зараз говорити, Ніколай, — висловився він.

— Добре, — відповів Ніколай і поклав слухавку.

— Добре, — промовив наш головний герой. Він зрозумів одну річ: подушка в цій історії зарадити аж ніяк не змогла б, а от вірний покровитель на прізвище Корф — ще й як!

Від нетерплячки нашому головному герою аж заклало у вухах. Він швиденько накинув пальто і вискочив з квартири. Але внизу на нього чекало ще одне розчарування: як і вранці, Корф була відсутньою, тобто її не було. Ні, звісно, десь таки вона була! Живою чи мертвою. Але вахта виглядала порожньою, немов барліг ведмедя, що з якоїсь причини вийшов прогулятися.

Наш головний герой розхвилювався. Вже вдруге за день Марії Федорівни не було на вахті. А між цими її «не було» розмова їхня не клеїлася. Щоправда, у місті казна-що відбувалося, та й він був сам не свій і, певно, як наслідок — це ж треба було, — потрапив під машину. А якби вмер? «Господи! — подумав наш головний герой. — Якби я вмер! Що б подумала матінка, що б вона про мене подумала?»

Він потовкся з хвилину біля комірки і, не дочекавшись Корф, попрямував до виходу. Там, іще під самим козирком, несподівано для себе він сплюнув на підлогу, підняв комір пальта й поліз до кишені за папіросками. Сенс несподіванки, власне, був у тому, що він сплюнув і поліз до кишені за куривом, хоча добре знав, що вже десять років, як не палить, і років сім, як не спльовує.

Але поліз. І не знайшов. Тоді наш головний герой, виматюкавши свої підсвідомі бажання, ще раз сплюнув і хуліганською ходою зашаркав до найближчого кіоску.

Найближчий кіоск знаходився на зупинці, біля головного в'їзду до лікарні ОХМАТДИТ. Там він придбав пачку цигарок і сірники, а дорогою додому, все частіше спльовуючи на сірий, немов автомобіль його дяді, столичний сніг, шикав на людей і шкірився. Так шкіряться провінційні пірати спальних районів. Так шкірився він. Перед тим як зайти до парадного, наш головний герой знову викурив папіроску, про всяк випадок гаркнув на облізлого і, ймовірно, голодного кота, сплюнув сирою слиною і вдруге за життя підняв комір пальта.

Заходячи до будинку й обтрушуючи ноги, наш головний герой задоволено посміхався: створений образ йому сподобався, демонічна личина бездоганно сиділа на його зсушеному, немов чорнослив, обличчі.

Проходячи повз комірку, в якій мала б сидіти Корф, наш головний герой помітив, як усередині, в глухому й теплому затінку, щось ворухнулося, а ще за мить він зрозумів, що у майже цілковитій темряві сиділа Марія Федорівна. Вона дивилася у бік поштових скриньок і мовчала.

«Мовчить, — подумав наш головний герой, — інакше я чув би її голос. А так… а так мовчить».

— Маріє Федорівна? — запитав він, знаючи напевно, що то таки дійсно Марія Федорівна.

— Марія Федорівна, — не своїм, а швидше чужим, навіть відчуженим голосом промовила Марія Федорівна.

— Чому ви у темряві?

— У темряві, - сказала Корф, і жодний м'яз не ворухнувся на її обличчі. Хоча треба зазначити, це наш головний герой міг лише припускати, адже в коридорі було темно, і в цій темряві, сонливій і теплій темряві, прозирались лише корфівські обриси — не більше. Більше було б видно за умов увімкненого світла, але цьому умови не сприяли. Тому і не більше.

— А знаєте, — весело заговорив наш головний герой, — знаєте, я щойно спробував бути хуліганом…

— Гопником? — байдуже промовила Марія Федорівна.

— Ну, нехай би і гопником. Знаєте, мені сподобалося. Щось у цьому є… Щось є…

— Чуєш ти, гопник, іди, куди йшов.

— А… — нашому головному герою здалося, що він трохи образився. — Маріє Федорівна, вам погано? Ніні, ви кажіть, можливо, я можу чимось допомогти? Ви кудись ходили, я тут проходив три хвилини тому, вас не було… вам погано?

— Мені добре. Відчепись. Що вже стара Куйбіда не може відлучитися до затишного місця?

— Ні-ні, звичайно-звичайно. Просто я не розумію, що з вами таке? Ви якось так грубо… зі мною… ну… може, я щось не те зробив. Це через Валю? Або Іван Іванович… Ви скажіть, ага? Скажіть. Ви ж, як-не-як, моя покровителька, — і наш головний герой надто недоречно заусміхався.

— М-да, — важко грякнула Марія Федорівна. — Покровителька, — зітхнула вона. — Я тобі знаєш що скажу? Тут невеличка проблемка з'явилася. Ти не станеш чоловіком моєї доньки.

— A? — все ще усміхався наш головний герой, хоча добре розумів, що з цим, у принципі, можна було закінчувати.

— Ага, що чув.

— Але ж як?

— Так.

І тут до нього все дійшло. Він якось моментально, себто миттю, а ще себтіше — блискавично все-все зрозумів. Вся картина стала перед ним, уся, повністю, абсолютно, чітко і ясно, прямо і рівно, буквально, точно й остаточно — в натуральну, як то кажуть, величину. Його мозок загудів поршнями й плунжерами, усі шестерні, наче в непідробному швейцарському годиннику, закружляли у злагодженому вальсі, і все спливло на поверхню, немов загребущі комерсанти початку дев'яностих спливали під мостом Патона.

Наш головний герой згадав ранковий променад, Риту Львівну, її голос та міміку, побачив усю ту махіну, яка регульовано працювала на цю жінку з короткими ногами та довгими руками. Він побачив усіх юристів, лакеїв, денщиків з розпущеними хвостами, усі ці висушені, немов квіти без поливу, контори, квартири, весь кооператив, який працював на неї, всю цю безжалісну круговерть.

— Рита Львівна? — запитав наш головний герой. У його голосі було стільки спокійного драматизму й холодного напруження, що Марія Федорівна, піджавши губи, лише тихенько нявкнула:

— Да.

— Але ж ви моя покровителька! — прокричав наш головний герой. — Ви!!!

— Тільки Валю ти однаково не отримаєш. Ех, бідний, бідний Іван Іванович. Він так хотів до матінки…

— М-да… — протягнув наш головний герой. — Що, за місце на вахті боїтеся, за тепле й насиджене місце? — презирливо процідив він і глянув на Корф так, як Кібальчиш, певно, дивився на Плохіша. Або як Маяковський на Сєвєряніна.

— Да, боюсь! — розпачливо промовила Корф, і її рука витягнулася зі скрученою дулею. — Впав тут нам на голови. Ї хав би ти додому! Селюк!

— Хто?

— Селюк! Знаєш шо, забагато розкомандувався! Вали давай до свиней! Як там Рита Львівна казала… Цей… Конюх! О! Конюх ти, от ти хто! Давай у стійла!

— Фігушки вам, Віро Євсеївна! — мовив наш голов ний герой і кинувся до ліфта. В нього не вистачало сил вислуховувати цю ахінею й остаточно збагнути, як тепле місце під сонцем, точніше, під трубою центрального опалення, змінює настрої незначних людей із найнижчої, навіть позарангової сходинки чиновницької драбини. Фігушки вам, Віро Євсеївна, фігушки.

За дві з половиною хвилини він стояв на сьомому поверсі перед жовтими, як піски Сахари, дверима. Він гарячково тис на дзвоник, а лівою ногою стукав у двері. Дзвоники мають властивість залишатися нечутними, удари ногами — рідше.

Наш головний герой припинив гатити ногами у двері тоді, коли вони відчинилися. Ще півхвилини тому він очікував побачити на порозі шістдесятип'ятиметрової квартири з балконом розхристану й наповнену терпким соком Валю, в його голові розкадровувалися картинки бурхливих обіймів, гарячих поцілунків, нестримних катань по підлозі й імпульсивних взаємопроникнень, але відчинилися двері, і вся його нафантазована розкадровка посипалася прахом та попелом, битим склом й обгорілими пелюстками сподівань. Десь так.

На порозі стояла далеко не Валя, а ближче Іван Іванович. І хоч той був розхристаний та, певно (цього ми достовірно не знаємо), наповнений терпким соком, однак бажання злитися з ним у поцілунку або разом качатися по підлозі у нашого головного героя не виникло.

— Так і двері зламаєте, — промовив Іван Іванович, облизуючи тонкі губи. Це, мабуть, свідчило про те, що нашого головного героя він бачити не очікував і тепер явно хвилювався. А ще Іван Іванович гриз яблуко.

- Іване Івановичу, — наш головний герой яблука не гриз, але хотів би, тому оце його «Іване Івановичу», швидше, було адресовано яблуку, ніж безпосередньо Івану Івановичу.

— Яблучко? — запропонував Арманьяк. — Проходьте. Наш головний герой пройшов. Від яблука не відмовився.

- Іване Івановичу, — вдруге промовив наш головний герой. — Де Валя?

— Валя спить.

— Послухайте, Марія Федорівна заявила, що Валі мені не бачити як власних вух…

— Так і заявила?

— Ні-ні, не так, звичайно. Львів… Рита Львівна хоче мене оженити на своїй єдиній наймолодшій доньці. Рима — дівчинка хороша, навіть добра в якомусь сенсі, але ж не мені з нею бути… розумієте? А Марія Федорівна тепер не віддає мені Валю. Боїться за своє місце.

— Чекайте-чекайте… Як не віддає? Хто її питати буде!

— Це ваша справа. Але я не хочу неприємностей. Годину тому… ну, може більше, я побився з Ритою Львівною. Уявляєте? Побився. Дав їй по морді, зацідив так… нормально. А тепер я нічого не знаю. Я тепер усього боюсь. Ніколи не боявся — і боюсь.

— Ого! — присвиснув Іван Іванович. — Прямо по морді? А що з вашою головою? У вас подряпини. Рита Львівна дала здачі?

— Ні, це «жигульонок»…

— А?

— Та впав я.

— Тобто Рита Львівна отримала по заслузі і вас не побила?

Наш головний герой кивнув.

— То за це треба випити, хороший мій! Обов'язково! Арманьяк?

— Не зараз, Іване Івановичу, не зараз… Давайте потім. Мені терміново треба поговорити з Валею. Необхідно все з'ясувати, чи хоче вона за мене заміж, чи коритиметься своїй мамі…

— Звичайно, хоче! — перебив його Арманьяк.

— Я це волів би почути від неї.

— Вона спить.

— Не час тепер спати, Іване Івановичу! Збудіть її, я вас благаю… Валю! — прокричав він кудись у далечінь і темінь кімнат.

— Не кричіть, розбудите.

«Розбуджу, — подумав наш головний герой, — власне, цього я і хочу».

— Валю! — знову прокричав він.

— Ну добре, добре, тихіше. А то і справді розбудите. Я вам зараз все поясню. Зараз. Зачекайте, дайте дух перевести, з думками зібратися. Зараз, секунду. Зараз все поясню вам… Може… арманьяку вип'ємо? Ні? Ну, тоді сідайте сюди, ага, під стіночку… Чаю? Добре…

Іван Іванович заходився заварювати чай, а наш головний герой, передчуваючи неприємності, почав розглядати кухню, в яку його запросив Арманьяк.

«Кухня як кухня, — подумки відзначив наш голов ний герой, — гарна кухня. І ці шторки такі приємні, в півниках, і скатертинка симпатична, рожева, немов черево щеняти, і вазочка з печивом… здається, пісочне? І чайничок який у них милий, а ця картина, натюрморт — усе так витримано… і холодильник новий, великий… «Норд»? А ні, "ЕлДжі"».

— Холодильник я заберу до матінки, — перебив його Іван Іванович. — Холодильник є ще на балконі, старенький, щоправда, але працює нормально… Ваш чай. А тепер слухайте.

Наш головний герой слухняно сконцентрував свою увагу на словах Івана Івановича, але те, що він нарешті почув, ніяким чином не могло вкластися до його голови. І не тому, що почуте виявилось аж таким вражаючим, а тому, що наш головний герой просто не міг второпати, що ж сказав Арманьяк. Либонь, то було щось надто швидке й невиразне.

— Валя не знає поки про те, що стане вашою дружиною. Але те, що вона цього хоче, це факт.

Приблизно так і сказав Іван Іванович.

Після того як це не вклалося у голові нашого головного героя, він поставив одне-єдине питання:

— Але як ви могли сватати Валю без її відома? Ніні, я все розумію, сватати ви її могли, і навіть без відома, але ж так не робиться. Це, вибачте, неприпустимо!

Арманьяк, так швидко облизуючи губи, що міг би стерти їх до ясен, розлився невеличкою тирадою та роз'ясненням свого політичного й життєвого бачення:

— На ділі я демократ, — у голосі Арманьяка прослизнуло щось втаємничене, він заговорив пошепки, час від часу озираючись навколо себе, — і, якоюсь мірою, ліберал, розумієте? — продовжив він, рясно стікаючи потом. — Я людина, схильна до надмірної поблажливості. Але в моїй душі перетлівають якісь такі надзвичайні штучки, такі їжачки, знаєте, авторитарні, диктаторські. Часом мені хочеться зігнати все це стадо за колючий дріт і кожному пояснити методом черевика та нагайки, як варто жити. Лібералізм мій — від боягузтва та безпорадності, дай мені волю, я б розтрощив усе це кубло, розігнав би всіх по кутках, наче тарганів, і змусив би боятися. Але я слабкий і маленький, — його смагляве обличчя впритул наблизилося до вуха нашого головного героя так, що останній почув, як із пор на шкірі Іван Івановича витікає піт. — Тому, коли в душі моїй визрівають прагнення, коли я чогось сильно-сильно хочу, то дію не найліпшими методами. Іноді брешу. Так-так, брешу. Як от, наприклад, вам. З одного боку, мені хочеться і вас також загнати до центру стада, а з іншого — дати повну свободу дій. Але ж ви, вибачте, тюхтій. Ви слабак. Такий самий, як, зрештою, і я. І серед двох обов'язково знайдеться людина сильніша, людина, у якої одні якості розвинені більше, інші — менше. От тому я й пішов на таку хитрість. Повірте мені, наше з Валюшею сімейне життя нікуди не годиться, і я бачив… я бачив тоді, коли сидів біля ліфта, — ви ж пам'ятаєте, як я гепнувся, — так-от, я добре бачив, якими голодними очима на вас дивилася Валя. Це не порожні припущення, повірте мені. Тому я хочу, щоб усе вийшло природно, щоб ви з нею ближче познайомилися, поспілкувалися, зводили її в концерт, тобто, вибачте, на концерт, а тоді вже освідчилися, і вона, я впевнений, з радістю погодилася б стати вашою дружиною, а ми тим часом підготували б усі необхідні документи для розлучення та злучення, перепрошую, гм-гм, одруження. Тим більше, у Артура, ну… ви ж знайомі з Артуром? От і чудово. В нього є один знайомий юрист… Ми з Артуром — друзі вже багато років, і він пообіцяв мені допомогти. Та й вам обіцяв, якщо не збрехав.

— Не збрехав, — відповів наш головний герой. — Тільки навряд чи він допомагатиме, цей ваш Артур, бо перебуває на службі у Рити Львівни, а та, якщо ви не забули, дуже й дуже не в захваті стосовно нашого з Валею одруження. Але ваша позиція, Іване Івановичу, мені зрозуміла. Можна й так. От тільки чи буде це нормально — так, за спиною у Валюші?…

— Нормально! Розумієте? Нор-маль-но! Ми ж із вами не проти неї у змові, ми — за ваше благополуччя. Тому все дуже й дуже нормально… А Артур — ви не переживайте. Він як той Труффальдіно, Тартюф. Ні, Тартюф… то трохи інший. Артур, бачте, мій друг, а не Рити Львівни…

В цей час у кімнаті почулися невиразні звуки, заскрипіло ліжко, і від цього скрипу кров нашому головному герою вдарила в голову, неймовірно збудивши його уяву. За хвилину заспана і, здавалося, застуджена Валя вийшла на кухню. Ї ї тіло було обтягнуте чимось схожим на льняне рядно, над яким безпомічно звисали руки, вздовж і впоперек перерізані червоними смужечками, які, певно, утворилися від контакту з грубими випуклостями постелі.

— Ваню, у нас гості? — запитала вона і зітхнула, від чого груди її високо піднялися.

— У нас… да, у нас тут невеличкий гульбан. Ти у нічну зміну сьогодні?

— Я вихідна, Ваня.

— Ах, ну звичайно. Я забув зовсім… До речі, познайомся, це…

— Ми вже знайомі.

Валентина Казимирівна сіла на краєчок високої табуретки і знову зітхнула. Наш головний герой відчув її запах. Так зазвичай пахнуть тільки волошки. Або ваніль.

— Або тюльпанчик, — промовила Валентина Казимирівна, піднялася і вийшла з кімнати.

— Валюш, приєднуйся до нас.

— Угу, — промовила Валюша й направилася до ванної.

Звідти залунало спочатку дзюркотіння, потім — злив, а тоді вже — відкрився кран і потекла вода. Всі ці звуки зводили нашого головного героя з розуму, і єдиним бажанням, яке виникло у нього тієї хвилини, було бажання вигнати з квартири Івана Івановича, схопити Валю за груди і злитися з нею у чомусь настільки стидному, яке навіть і уявити важко. Він намагався тримати себе в руках, хоча чудово розумів, що навряд чи втримає. Але розвалюватися на молекули, корчитися, немов останній блазень, у реверансах та випліскувати із себе тонни рожевої шипучої рідини пишномовних звернень він не збирався. Це виглядало б недоречно, не той був час, тим більше, наш головний герой уже встиг перетравити перші порції закоханості й перейти до нової стадії, а саме раціонально виваженішої, тобто тієї, яка хоч трохи здатна підім'яти емпіричний досвід та сенсуалізм (див. Гоббс VS Декарт) і дати можливість зосередитися на аналізі об'єкта.

Іван Іванович, натомість, не картав себе подібними міркуваннями: він тим часом розповідав свіжий анекдот, що трапився з його поки що тещею, а також згадував про те, як вони разом їздили до Умані. Нарешті наш головний герой насилу заспокоїв себе і зробив спробу втямити зміст розповіді Івана Івановича…

- І от в Гумані, - Умань він виговорював з літерою «г» на уманський, себто гуманський, лад, — коли ми дійшли до тієї церквушки…

— Чекайте, а що ви робили в Умані?

— Я ж кажу, з тещею поїхали.

— А чого поїхали? До парку Потоцького?

— Та здався нам той парк. До тещі поїхали, у неї там будинок. Вона ж сама з Гумані…

— Стривайте, тобто як — з Умані? Мені вона казала, що з Василькова.

- І що її звуть Марія Федорівна Корф.

— Значить, вона не з Василькова?

— Звісно, ні. Типу ви не знаєте нашої Віри Авсеївни.

- Євсеївни, — обережно поправив наш головний герой.

— Да, Євсеївни. Коротше кажучи, слухайте далі. Під'їжджаємо ми до цієї клятої церкви, аж тут тещу скрутило…

Він не встиг договорити, бо на кухню зайшла Валя. Цього разу вона була вдягнута у величезний махровий халат, її щічок ледь помітно торкнулися рум'яна, вії — підкреслила туш, а обличчя в цілому виглядало свіжішим і навіть молодшим. На жаль, трохи почервонілий ніс та посоловілі очі все-таки виказували хоч і легку, але неприємну застуду.

— Продовжуй, Ваню, — промовила Валентина Казимирівна, але Іван Іванович якось трохи знітився, зашарудів під столом ніжкою й тихенько пукнув:

— Та ні, то нецікаво…

— Як знаєш, — посміхнулася Валя, і нашому головному герою на мить здалося, що вона, очевидно, була чимось невдоволеною.

— Просто я зі сну. Таке буває, - пояснила вона нашому занепокоєному головному герою, і той таки дійсно заспокоївся, хоча міг і не заспокоїтися, бо не завжди слова діють заспокійливо, навіть якщо це і заспокійливі слова. І наш головний герой, вже будучи спокійним, але все ще скутим через присутність Валі, попросив ще чаю. Іван Іванович, радіючи, що може чимось допомогти нашому головному герою, заходився азартно розсипати чай по чашках.

— Мені можна просто кип'яточку долити, — промовив наш головний герой.

— Та що ви їй-богу!

— Та нічого, — посміхнувся він і раптом почув голос Валі, яка поцікавилася наступним:

— То чим ви займаєтесь?

— Я лікар. Власне, я кілька днів лише в столиці, тому навіть не знаю, чим зайнятися. Роботу шукаю.

— О-о! — обличчя Валі явно випромінювало зацікавлення. — Лікар! Я теж…

— Я знаю, — посміхнувся наш головний герой.

— Да, я розповідав йому про тебе. Трошки, — втрутився Арманьяк, возячись із чайником.

— Цікаво. Але знаєте, якщо ви розраховуєте на те, що я влаштую вас до ОХМАТДИТу, то помиляєтесь…

— Валюш, що ти кажеш гостю! До чого тут? — з болісною мімікою проказав Іван Іванович.

— Та ні, не хвилюйтеся. Я навіть і не хотів за спеціальністю…

— Так уже й не хотіли? — примруживши очі, з недовірливою інтонацією спитала Валя.

— Ні, не хотів.

— Я вам повірила!

— Ну добре, хотів, — здався наш головний герой, — але просити вас про це не збирався.

— Так уже й не збиралися?

Насправді наш головний герой збирався, але не хотів. Себто не хотів саме звертатися. Натомість він відчував, як тремтять його ноги, як підкочує щось важке до паху, як бубонить у мозку одна-єдина фраза: Господи, я її хочу. Я її хочу. Я її хочу.

І вже не бачив він у Валі тієї покірності та слабкості, недокрів'я та витонченості, які здалися йому такими виразними у першу їхню зустріч. Над усім залишилась одна тільки фраза: я її хочу.

Від того нашому головному герою стало раптом настільки неприємно і совісно перед самим собою, що він так і не відповів на Валине майже риторичне, але питання, а лише опустив очі, від чого хибні висновки вигулькнули самі собою на поверхню виразної паузи.

Якби ж вона знала, чого він тут опинився. Якби вона знала!

— Добре! — раптово вигукнула Валентина Казимирівна, відшукуючи босою ногою капцю. — Ми зробимо так: післязавтра у нашій лікарні поетичний вечір. Ви приходите, слухаєте, коли читатиме наша головна — аплодуєте. Під час виступу Лідії Марківни або Василя Кириловича — невдоволено кривитесь і ховаєте очі. Ясно?

— Ясно.

— А потім читаєте самі.

— Читаю?… — злякався наш головний герой, чудово розуміючи, про що йдеться.

— Свої віршики читаєте, це незрозуміло?

— Але ж я не пишу… — скис наш головний герой.

— То напишіть. А потім, коли всі все прочитають і почнуть розливати спирт у склянки, я скажу, що ви також лікар. І вже тоді, якщо ви сподобаєтесь нашій головній… насправді, вона всього лише завідувач діагностичного відділення, але добре знає, як на кого впливати… так-от, якщо ви їй сподобаєтесь, вас візьмуть на «швидку». А тоді вже будете доводити власними кров'ю і потом, що ви варті чогось більшого, ніж просто робота на «швидкій», і можете бути повноправним лікарем, мати свій кабінет із ширмою, кушеткою та аптекарською шафкою. Ну, а якщо не сподобаєтеся… то вибачайте… — Валя підвелася з диванчика. — Все, буенос діас. А ти, Ваню, не напивайся!

— Так ми ж чайок!

— Я сказала.

Вона сказала і вийшла з кухні. Наостанок війнула коричним теплом та свіжим потом (щойно було «кров'ю і потом»… десь тре замінити), махнула грудьми і зникла у кімнатах.

— Характер, — виправдався Іван Іванович за дружину й невідомо звідки дістав пляшечку арманьяку. — Давай, за твоє здоров'я.

— Та я не…

— На сон грядущий — саме воно.

— Ну, хіба трошки…

Те, що наш головний герой ніколи не писав віршів, було не зовсім правдою. Писав, утім це було дуже давно і поросло вже високою соковитою травою, як, бува, поростали свого часу посічені козацькими шаблями татари в степах Таврії. Але готувати якийсь віршик до літературного вечора у лікарні — це вже був зовсім ідіотизм чи, вибачте на слові, пародія на… на… наш головний герой навіть не міг придумати, на що. Так чи інакше, він почувався вищим за весь цей балаган і рідку грибкову поросль на тілі суспільства. Він волів би, щоб його прийняли на роботу за його професійні якості, а не за аплодисменти їхній заввідділом чи то пак мімічні зведення Валиних рахунків із якимись там Василем Марковичем чи Лідією Кирилівною…

З цими думками він приймав душ, на щастя, сантехніка працювала справно. Сантехніка? Цей довгий день, цей безкінечно довгий день, який уже добігав кінця, минув майже без розмов з Ніколаєм, більше того, він минув у такій самотності, що тепер наш головний герой був би не проти поговорити хоч із самим дияволом, якщо той, звісно, вміє говорити. Ех, що то було за життя?

Насухо витершись рушником, наш головний герой заліз під ковдру й заплющив очі. Нехай мені присняться леви, подумав, або ні, краще Валя, передумав він. Така жінка, така жінка! Гонорова, зверхня, недоступна.

Не якась там дівчинка, що буде тобі у рота зазирати, не якесь там покірне звірятко, а справжня левиця!

Все ж таки нехай краще леви…