Сторожова застава

Блискавка в голові

Надвечір Вітько, викупаний у якихось запашних водах, сидів за столом під грушкою-дичкою. На ньому була чиста полотняна сорочка і такі самі штани, що їх тітка Миланка роздобула невідомо де. Росанка метушилася біля курника — заганяла до нього квочок з курчатами. Тітка Миланка клопоталася над вогнищем і час від часу балакала сама до себе. В горнятках над вогнищем щось булькало і звабно пахло, проте Вітько вже й дивитися в той бік не міг. Він лише тяжко відпирхувався.

Сонце стало хилитися до лісу, коли з вулиці долетів важкий стукіт копит. Затим за воротами прогримкотів голос дядька Ілька:

— Приймаєш гостей, сестро? Бо ми з Олешком оце їдемо собі та й гадаємо: де б його повечеряти?

Не чекаючи відповіді, велет важко зістрибнув з коня і заходився прив'язувати його до перелазу. Те ж саме зробив Олешко.

Тітка Миланка взялася руками в боки і вкрадливим голосом почала:

— Заходьте, заходьте...

Щось у тому голосі не сподобалося велетові. Він перестав прив'язувати коня і підозріло зиркнув на сестру.

— Чого це ти така лагідна?

— А того, що зараз побачите, як кривдити малого. А ти взагалі не підходь! — напосілася тітка Миланка на Олешка.

— Ну, за віщо ж ви так на мене... — зніяковів Олешко. — Я ж вам, можна сказати, сина знайшов, а ви...

— Знайшов, кажеш? А оце що?

Дужа тітчина рука, мов пір'їну, підняла Вітька з лавиці. Інша її рука закотила йому сорочку на голову.

— То що це, питаю тебе? Бач, живого місця не залишив на бідній дитині!

— Та що там, справді... Два синячки — та й то невідомо звідки. Ви краще гляньте, що він мені зробив!

Олешко закасав рукав червоної своєї сорочки і показав лікоть, на якому відбилося принаймні з двадцять Вітькових зубів. Вітько аж рота роззявив від подиву. Авжеж, він тоді таки й справді уп'явся у щось зубами. Але щоб отак!

— Молодець, Мирку, — похвалила його Росанка.

Від Росанчиного голосу Олешко, здається, знітився більше, ніж від гнівних слів тітки Миланки. Він втупився очима в землю, ніби угледів там щось надзвичайно цікаве. Проте крім жучка-гнойовика, що котив перед собою темну кульку, нічого цікавого не було.

— То я те... — промимрив Олешко. — Я, мабуть, поїду далі.

— Та заходьте вже, коли стали під ворітьми, — врешті змилостивилася господиня. — Росанко, накривай стіл!

Скидалося на те, що гостей принаймні з тиждень морили голодом. Над густо заставленим столом мовби ураган прошумів. Кудлатий пес Бровко ледве встигав підхоплювати кісточки.

Допоміг гостям і дід Овсій. Виявляється, він сусідив з тіткою Миланкою і то його черешні рясніли за перелазом.

Що менше залишалося наїдків на столі, то лагіднішою ставала тітка Миланка.

— Їж, братку, — підсовувала вона дядькові Ількові усе нові страви, не обходячи й інших гостей. — Їж, це тобі не в Переяславі. Поки що, Богу дякувати, нам є чим пригостити, дарма, що лишилися удвох з Росанкою. А тобі, синку, ще медку? — звернулася вона до Вітька.

— М-мм... — тільки й спромігся на те Вітько.

— Бери, бери, — підштовхнув його коліном Олешко, котрий сидів поруч. — Коли що, мені підсунеш. Я не відмовлюся.

До нього знову повернувся гарний настрій.

Нарешті дядько Ілько відсунувся від столу і віддихнув так, що вогнище ледь не погасло.

— Дай тобі, Боже, здоров'я, сестро, — розчулено прогримкотів він. — А то, розумієш, наш злидень кашовар і сьогодні спалив кашу.

— За Бога не сховаєшся, — відказала на те тітка Миланка. — Треба наріжні колоди замінити новими. Бач, як потрухли?

— Замінимо, — пообіцяв дядько Ілько. — Коли, звісно, полинець раніше не наскочить.

— Який полинець? — запитав Вітько. Він, здається, вже чув це слово, проте не знав, що воно означає.

— То дядько так половця називають, — пояснила Росанка. — Кажуть, що розвелося їх нині, як того полину. Топчеш його, топчеш — а він все одно відростає.

Дядько Ілько ще раз зітхнув і перевів погляд на Вітька.

— А ти, парубче, що збираєшся робити?

Тітка Миланка одразу нагороїжилася.

— А це вже тебе не стосується, — сказала вона.

— Та я, сестро, що... — примирливо прогудів велет. — Я ж нічого. Якщо хочеш, то можеш тримати його коло своєї спідниці. А от коли полинець чи ще якийсь біс наскочить — тоді що? Я відбиватимусь, ти відбиватимешся, а він? Чи вміє він хоч того меча в руках тримати? Умієш? — це запитання стосувалося вже Вітька.

Вітько промовчав. Лише винувато шморгнув носом.

Тітка Миланка, здається, теж не знала, що відповісти.

— От бачите, — похитав головою дядько Ілько. — А жити... Звісно, нехай живе при тобі. Рідна хата ще нікому не завадила. Але ж не вічно йому ховатися за твоєю спиною, сестро.

Тітка Миланка лише зітхнула і скоса зиркнула на Вітька, мовби чекала, що скаже він. Проте Вітько мовчав, як і раніше. Він почувався незручно під важким, насмішкуватим поглядом велета.

— Я ось що хочу сказати, — подав голос Олешко, зиркаючи то на тітку Миланку, то на її могутнього брата, то на діда Овсія. Лише Росанку він старанно обминав поглядом. — Я ось про що... Ви, мабуть, уже знаєте, що Мирко мені сьогодні добряче поміг?

— Поміг! — насмішкувато пирхнув у бороду дід Овсій. — Сказав би краще, що це мале тобі життя врятувало!

— Нехай буде й так, — охоче згодився Олешко. — Бо якби не він, довелося б мені сутужно. Так що я в боргу перед Мирком. Тож хочу сказати, що беру його під свою руку. Гай-гай, славним воєм стане Мирко! І в сідлі буде триматися так, як личить справжньому комонникові. Бо я помітив, що він навіть уявлення не має, що таке справжнє сідло. І в двобої не поступиться нікому... Добрячого мужа я з нього зроблю!

Олешко по-дружньому поплескав хлопця по плечу. І лише тоді зважився поглянути на Росанку.

Тітка Миланка знехотя посміхнулася.

— Розспівався, — сказала вона. — Ну чисто тобі переяславський піп!

— Молодий він ще для попа, — поблажливо пробухикав дядько Ілько. — Він ще, вважай, попович.

— Попович, — чмихнула смішлива Росанка. — Олешко Попович!

Олешко став як варений рак. Поволі підвівся з-за столу.

— Ти, Росанко, даремно так...

— Та сядь, — примирливо сказав дядько Ілько й Олешкове плече осіло під вагою велетової руки. — Подумаєш, Попович. Ну, то й що тут такого? Поповичі теж не з гірших людей.

Проте Росанка не переставала пирхати. Схоже, їй приємно було бачити Олешка таким розгубленим.

«О! А що, коли Олешко і є той славнозвісний богатир Альоша Попович? — блискавкою майнув у Вітьковій голові здогад. — І я оце сиджу поруч з ним... Ет, розказати про це хлопцям — померли б од заздрощів...»

Нараз з вулиці долинув стукіт копит. Біля воріт стукіт припинився і дзвінкий молодий голос запитав:

— Тітко Миланко, Муровець у вас?

— А що ти хтів? — замість тітки відгукнувся дядько Ілько.

— Та ви ж самі казали, коли щось трапиться — бігти по вас.

Дядько Ілько рвучко підвівся з-за столу.

— А що там таке? — запитав він. — Полинці з'явилися?

— Та ні, ми просто так. Щоб ви не непокоїлися.

Невидимі за кущами глоду вершники зареготали і пустили коней в галоп. Муровець погрозив їм навздогін величезним, мов кавун, кулаком і знову усівся за стіл.

— Харцизяки бісові, — пробубонів він. — Їм аби зуби шкірити.

І знову начебто блискавка шугонула у Вітьковій голові. Здавалося, що сьогодні не голова була в нього, а весняне грозове небо, у якому так і ширяють вогненні змії.

— То ви... — затинаючись від хвилювання, почав він, — то ви і є отой Ілля Муромець?

— Та ні, я радше Муровець, — посміхнувся у густі вуса дядько Ілько. — І дідо мій був Муровцем, і тато. Вони мури зводили...

— А ви до тридцяти трьох років сиділи на печі, — підказав Вітько. — У вас ноги боліли, чи не так?

— Та ні, хлопче, я зовсім не з тієї причини сидів, що ноги боліли. Бачиш, мій батько був ще й знакомитий пічник. Ото, було, зведе піч, а тоді й каже: «Ану, Ільку, лізь туди та погуцикай добре!». То я й ліз. Гуцикав так би мовити. Я ж бо, бач, який важкий, — він вибачливо оглянув своє могутнє тіло. — І якщо піч витримувала, то батько допіру аж тоді брав од хазяїв плату за роботу.

— А якщо не витримувала?

— Такого, Богу дякувати, не траплялося, — відказав Муровець. — А оце вже сім літ, як князь переяславський узяв мене до раті. Тож тепер мене Муромцем іноді кличуть — свого часу довелося добряче помахати мечем аж під Муромом...

— Домахався, — гірко зауважила на те тітка Миланка. — Доки ти там розмахував мечем, половці забили тата з мамою.

За столом запала мовчанка.

— Ну що ти, сестро, — винувато прогримкотів Ілля Муровець. — Сама ж знаєш, що не зі своєї волі їздив я в таку далеч. Усе в руці княжій...

А Вітькові надовго відібрало мову. Оце так! Ще сьогодні зранку він був звичайнісінький воронівський школяр — а під вечір став родичем самого Іллі Муровця, славетного богатиря, рівного якому не було і, мабуть, уже ніколи й не буде!

А хто ж тоді його нова мати, оця тітка Миланка, коли такі славетні люди, як Ілля Муровець і Олешко Попович сидять перед нею, як двієчники перед грізною вчителькою?