Сторожова застава

Зміїв напад

Тепер з Вітьком поводилися значно краще. Йому дали їсти, знову напоїли кумисом і послабили пута. Але від того хлопцеві легше не стало, бо на ніч його прив'язали до стовбура молодого берестка.

Половецький табір поринав у сон. То один, то інший степовик клав під голову сідло і починав хропіти. Раз по раз із темряви вигулькували вершники. Вони про щось перемовлялися з тлумачем і знову розчинялися в темряві.

Вітько відчув, що, незважаючи на біль від стусанів і пут, його теж хилить у сон. Проте і уві сні йому бачився світлий Андак. Він сидів на кошмі перед Вітьком. І хлопець із завмиранням серця чекав, що от-от син половецького хана моргне бровою — і по тому знаку не менше десятка половців занесуть над беззахисною Вітьковою головою криві шаблюки...

Прокинувся він від холоду. Тихо накрапував дощик. Віддалік прокричав пугач. Вартовий із зусиллям підвів голову на той крик, тоді перевів погляд на Вітька і знову заплющив очі.

Пугач крикнув знову. Вартовий поворушився, проте очей не розплющив. А хлопцеві пригадалося, що точнісінько так пугукав Лидько.

«Це ми так перегукуємося, — пояснив тоді він. — То значить, що один із нас щось знайшов. Чи розвідав».

Проте Лидька, мабуть, уже немає в живих. Він загинув, коли кинувся на допомогу Вітькові. Бо на нього ж летіло двоє половців, та ще кілька заходили зі спини.

Більше пугач не озивався. Дощик припинився і в небі почали з'являтися зорі. Далекі і чужі, байдужі до всього, що робиться на землі. Отак світитимуться вони і завтра над Римовим, і через дев'ятсот років над Воронівкою. Тільки Вітькові, мабуть, уже не доведеться їх більше бачити. Бідна мама! Напевно, шукає його скрізь і заливається слізьми...

Зненацька йому привиділося, ніби за пагорбами шугонув до неба якийсь промінь. Вітько стріпнув головою і напружив зір. Проте все було так, як і перед цим.

Він знову заплющив очі.

Несподівано за пагорбами хтось пронизливо скрикнув. Потому почувся частий, сполошений тупіт і до згасаючого багаття підлетів вершник. Переляканим голосом він прокричав кілька слів, і між них було слово «Змій».

Наче вжалені схопилися степовики з трави, закрутили головами на всі боки. Тлумач-перекладач спробував про щось довідатися у вершника, проте з уст у того вилітало лиш одне слово:

— Змій... Змій...

Не допоміг і нагай, котрим перекладач кілька разів пригостив нажаханого вершника.

І тут за пагорбом, звідкіля примчав вартовий, спалахнуло дивне сяйво. Воно скидалося на палаючий погляд якоїсь велетенської тварини, що важко виповзла на пагорб і на мить зупинилася, винюшкуючи жертву. Її сліпучо-мертвотне око кидало гострий, мов спиця, промінь далеко перед собою. Мерхло від того погляду сяйво незліченних зірок, маревним світлом спалахували дерева і злякано шугали до землі чорні нічні птахи.

На мить Вітькові стало моторошно. Але тільки на мить.

«Та це ж світло мого ліхтаря! — збагнув він. — То, мабуть, Олешко світить ним!»

Тим часом проміння опускалося все нижче до землі і все ближче до половецького табору. Ось воно торкнулося верхівок дубів, перекреслило стовбур берестка, до якого був прив'язаний Вітько, і зупинилося на дахові намету, звідкіля з повискуванням виборсувався світлий син половецького хана.

А потім з пагорба заревло. Глухо, натужно, погрозливо. І, судячи з того, як гойднувся мертвотно-жовтий промінь, велетенська тварина почала спускатися у видолинок — прямісінько на половецький табір.

Залементували, заметушилися степовики. Цвьохнули тятиви луків і з десяток стріл полетіло у бік невидимої потвори. Та, мабуть, лише роздражнили її, бо ревіння подужчало.

Світлий Андак врешті-решт вибрався з намету. Миттю скочив на коня і вже з темряви заволав:

— Хапайте бранця! Беріть його з собою!

До Вітька кинувся тлумач. Проте не встиг він зробити і двох кроків, як йому в горлянку вп'ялася стріла. Інші половці відсахнулися від бранця.

Ревіння на мить завмерло. Натомість пролунав дзвінкий насмішкуватий вигук. Вітько ладен був заприсягнутися чим завгодно, що то кричить Олешко Попович:

— З нами Змій! Ату на половця!

У відповідь з іншого боку долетіло:

— Там — Змій, а тут — Муровець!

Важкий тупіт копит, що долинав з-за пагорба, небавом заполонив нічний степовий простір. Зміїв погляд блукав низько над землею і у засліплених половців вивалювалася з рук зброя. З несамовитими зойками кидалися вони в той бік, де паслися табуни. Проте коні, нажахані не менше за своїх господарів, сполошено іржали, ставали дибки і мчали світ за очі. Піші половці з прокльонами поспішали їм услід.

Вітько щільно притиснувся тілом до тонкого стовбура — щоб не наскочили на нього кінні і щоб захиститися від стріл, що раз по раз висвистували в повітрі.

— Мирку, де ти? — почувся неподалік знайомий голос. — Ти живий?

— Лидьку! — вихопилось у Вітька.

З темряви вилетів кінь. Лидько зіскочив з нього, вихопив ніж і миттю розрізав пута.

Вітько спробував підвестися, проте тут же мішком зсунувся на землю.

— Що з тобою? — перелякався Лидько. — Ти поранений?

— Ні... то я так... довго був прив'язаний.

— То побудь ще трохи тут, Мирку. І нікуди не відходь, гаразд?

Лидько знову злетів на коня і помчав туди, де шаленіла січа.

Власне, січі вже не було. Не тямлячись від жаху, поспішали степовики у глупу ніч, а на їхніх плечах висіла руська кіннота. І не одна сотня нападників наклала головами у цю ніч.