Сторожова застава

Обвести навкруг пальця

Дід Овсій уклав дідька болотяного на ряднину і той затих, обернувшись обличчям до стіни. Лише зрідка здригалася його крута горбата спина.

— Все буде гаразд, — сказав дід і, мов дитину, погладив Велеса по голові. — Ти полеж трохи, а я до тебе під вечер ще заскочу. Що тобі привезти?

Дідько болотяний щось стиха пробурмотів. Дід Овсій посміхнувся:

— Добре, будуть тобі вареники, — сказав він. — Сьогодні ж попрошу Миланку зварити вареники з сиром...

До Римова поверталися мовчки. Насуплений дід Овсій відштовхувався тичкою. Вітько сидів на носі човна і думав, як же нелегко живеться його далеким прародичам. Всього лише два тижні, як він потрапив до Римова, — а вже скількох немає! І серед них той дружинник, що перший вступився за Вітька. А тепер ось і Жила.

І невідомо ще, чи повернеться Олешко...

Поступово його невеселі думки перейшли на дідька болотяного. В тому, що це була людина, Вітько тепер не мав ані найменшого сумніву. Але хто його так спотворив? І чому він живе на болоті, та ще й у бобровій хатці?

Дід Овсій казав, що собаки злих не люблять. А Бровко до Велеса горнеться, як мале цуценятко. То, виходить, дідько болотяний добра людина. Коли це, звісно, таки людина. Тоді чому ж його бояться як у Римові, так і в Горошині? Навіть дітей ним лякають. Вітько на власні вуха чув, як одна римівська мати страхала свого хлопчика такими словами: «Не слухатимешся — схопить тебе дідько болотяний!» А горошинські жінки?

— Діду, — подав голос Вітько. — Чому б не розказати всім у Горошині, що тих п'ятьох покарано як половецьких вивідників? І що діда Печеніга вбив зовсім не Велес.

Дід Овсій вкотре відштовхнувся тичкою і перевів погляд кудись над очерети.

— Не треба нічого казати, — мовив він по довгій паузі. — Нехай думають, що Велес і справді лихий дідько. Менше тинятимуться плавнями. А то один поткне носа до них, інший — а там, дивись, і якийсь поганський вивідник почне хазяйнувати в плавнях, наче у себе вдома.

— А чому ж тоді горошинці ховаються від половців саме у плавнях? — зауважив Вітько. — І наші теж. Я сам чув від Жили.

— Звісно, ховаються. Проте не поодинці, а гуртом. Бо ж болото — то наш останній прихисток. І негоже в ньому товктися, кому заманеться...

— То, виходить, що коли ховаєшся від половця в болоті, то Велес нікого не чіпає, так?

Дід Овсій ствердно хитнув головою і притримав тичку у воді, щоб човен повернув убік.

— А коли хтось із цікавості полізе в болото, то Велес тут як тут... — розмірковував Вітько далі.— Підкрадеться під водою, переверне човна... А коли треба, то й притопить трохи, щоб більше налякати. Так, діду?

— Все може бути, — відказав дід Овсій.

— А потім, коли побачить, що людина налякалася, відпускає її... А може, не відпускає?

— Все може бути, — повторив дід.

Вітько замовк. За хвилину озвався знову:

— Діду, а де Велес живе взимку?

— Звісно, не під кригою. До лісу він іде. Там є такі місця, куди зроду не ступала людська нога.

— А чому не до Римова? Чому ви його не берете до себе?

Дідове зітхання було схоже на стогін.

— Не можна. Треба, щоб його боялися. А бояться того, кого не бачать. Все, Мирку, годі про це...

Вітьковій появі тітка Миланка зраділа неймовірно. Навіть просльозилася з радощів. Все ж поцікавилася:

— А чому ти сам повернувся? Де ж інші?

— Нежить у нього, сусідко, — поспішив втрутитися дід Овсій. — От його Олешко назад і відіслав. Бо ще, чого доброго, всі поганці розбіжаться, коли заходиться чхати.

І справді, у Вітька трохи крутило в носі. Проте не настільки, щоб від його чхання половці дали драла.

— Вареників хочеться, — сказав Вітько і хитро зиркнув на діда Овсія. — З сиром. Так зголоднів, що, здається, цілу макітру з'їв би.

— Вареники — це сила, — підтримав хлопця дід Овсій. — Я теж не відмовився б від макітерки.

— Будуть вам вареники, — пообіцяла тітка Миланка і поквапцем подалася до багаття.

Зраділа Вітькові і Росанка, хоч і не так, як її мати. В синіх Росанчиних очах зачаїлася тривога. Схоже, вона чекала не лише свого брата.

Олешко прибув на четвертий день. Зачувши кінський тупіт, Росанка жбурнула шитво і кинулася до дверей. Проте у дворі вдала, ніби квапиться у своїх справах і Олешка побачила зовсім випадково.

— О, — здивовано сказала вона. — З'явився, не забарився... — Мамо, тут до Мирка друзі приїхали!

— То клич до столу! — привітно відгукнулася тітка Миланка.

Попович, укритий пилюкою з голови до ніг, притримав коня.

— Чом це вони такі лагідні? — насторожено поцікавився він у Вітька. — Мабуть, хочуть дати чосу за те, що Оверко гнався за тобою? Та хто ж його знав, що він здатен на таке?

— Не бійся, вони нічого не знають, — заспокоїв його Вітько. — Дід Овсій велів нічого нікому не розповідати.

— Ну, тоді інша справа, — повеселішав Олешко і зіскочив з коня. — А за Жилу, Мирку, ми їм добряче відімстили. Більше трьох десятків половців наклали головою.

Проте пообідати Олешкові так і не вдалося. Вулицею вже тупотів гінець з наказом негайно прибути на Городище.

— Ну, розказуй, що виїздив, — поцікавився Добриня, щойно Олешко зіскочив з коня. Поруч з тисяцьким сиділи Ілля Муровець та дід Овсій. Перед ними стояв кошик з черешнями — єдине дідове багатство.

— Майже нічого, — відказав Олешко і теж сів до столу. — Хіба що половців у степу, як тої сарани. Але зачаїлися, наче куріпки напровесні...

Добриня полегшено зітхнув.

— Отже, ще нікуди не пішли, — сказав він. — Це добре.

— Добре то воно, звісно, добре, — згодився і дід Овсій. — Та час уже думати і про те, як їх спрямувати туди, куди нам вигідно.

— А куди нам вигідно? — поцікавився Олешко.

— Було б непогано, якби сюдою пішли, — відказав дід Овсій і глянув на Муровця з Добринею. Ілля Муровець на знак згоди хитнув головою, а Добриня мрійливо додав:

— Так, це було б прегарно.

— Тоді не сушіть собі голови, — усміхнувся Олешко. — Я оце коли повертався, то все продумав.

— Ну-ну... — підбадьорливо прогудів Муровець.

— У нас у порубі сидить Андак, — почав Попович і додав на той випадок, коли хтось забув про це: — Син половецького хана Курнича. То він має якось дізнатися, ніби ми, щоб перехопити половців, з Римова вирушаємо на Лукомль чи ще кудись. А як дізнається, то треба помогти йому із втечею.

Добриня пошкрябав пальцем свого вуса.

— Щось дуже просто у тебе виходить, — з сумнівом сказав він. Хоча й видно було, що тисяцькому ця думка припала до вподоби. — Але хто зможе натякнути? Хто допоможе втекти?

— Ну, це не так уже й важко, — повільно відказав Ілля Муровець. — Гадаю, що у нас такий знайдеться.

— Це хто ж такий, цікаво знати? — поцікавився дід Овсій.

— Та ви, діду. Хто ж іще.

— Що-о? — обурено підхопився дід Овсій. — Та ти хоч трохи тямиш, про що варнякаєш? Та звірота у мене всіх винищила, а я — допомагатиму? Ну, Ільку, цього я від тебе не чекав...

— Не сердьтеся, діду, — примирливо забубонів Муровець, ховаючи посмішку у вусах. — Коли на те пішло, то я сам би з радістю взявся за цю справу. Але мене кожна собака впізнає, не те, що полинець. Тож лишаєтеся тільки ви з Олешком, бо прилучати до цього діла зайвих людей не варто.

— Олешка теж знають, — втрутився Добриня.

— Подумаєш! — презирливо пирхнув Попович. — Я бороду причеплю.

Дід Овсій зневажливо махнув у його бік рукою.

— Він причепить... Мовчав би вже, патякало!

— Ну, то як? — запитав Добриня. — Виходу, Овсію, нема.

— Та вже бачу, — пробурчав дід Овсій. — Добре, кажіть, що маю робити.