Сторожова застава

Змій під Римовим

Сонце повільно всідалося за воронівський ліс. Дід Овсій торкнувся до Вітькового плеча.

— Час повертатися, хлопче. Е-е, що це з тобою?

І тут Вітько не стримався. Все, досить! Нехай з ним роблять що завгодно. Нехай вважають ворогом чи Змієвим вивідником. Але критися йому вже несила.

— Я не Мирко, — сказав Вітько. — І ніякого Змія немає...

Дід Овсій слухав Вітька, наче мала дитина. Він навіть рота розкрив від здивування. Кілька разів стріпував сивою головою, мовби відганяв мару.

Проте ще ширше розкрив рота Олешко Попович. В ньому могла вільно поселитися шпакова сімейка. Олешко то схоплювався на ноги і збуджено походжав довкола, то знову всідався навпроти хлопця.

— Ти ж диви, — приголомшено примовляв він.— Та як же це...

— Замовкни, — осмикував його дід Овсій. — Дай же послухати!

І лише Муровець не виказував своїх почуттів. Він слухав Вітька з таким виглядом, ніби все це було йому давно відоме.

— Що ж ви мовчите, дядьку Ільку? — напосівся на велета Олешко, коли Вітько закінчив розповідь — Ви що — знали про це, га? Й мовчали?

— Справді, Ільку — підтримав Олешка дід Овсій. — Скажи щось: бачиш, що тут твориться?

— Та бачу, — відказав йому Ілля Муровець і звернувся до Вітька. — Ти сестрі... тітці Миланці розповів про себе?

Вітько кивнув головою.

— І Росанці теж, — сказав він.

— А вони що?

— Сказали, щоб я мовчав. Нехай усі думають, ніби я й справді їхній Мирко.

— Добре, — схвалив Муровець і підвівся.— Що ж, поїхали.

— Як? — здивувався Олешко. — Оце й усе, що ви хочете сказати?

— А ти чого чекав? Сторожі я загадаю й надалі стежити за норою. Відкриється — відпустимо хлопця. А як ні — то вже нехай вибачає... — Велетова рука легенько торкнулася до похнюпленої Вітькової голови. — Ну ж бо, парубче, тримайся. Тут уже нічого не вдієш. Треба чекати.

Назад поверталися, коли землю оповили сутінки. Попереду мовчки їхали дід Овсій з Муровцем. Певно, вважали, що Олешко здатен краще розрадити безутішного Вітька.

А Олешка аж розпирало від цікавості.

— То, кажеш, у тому, як його... вертольоті сидить людина?

— Так... — надсилу відказав Вітько.

— Як ото я сиджу на возі? Дивина, та й годі...

Олешко на хвилю замовк. Не інакше, як уявив себе усередині того вертольота.

— Дивина, — повторив він. — Слухай, Мирку, а у вашому часі хоч щось чули про нас?

Вітько мимоволі посміхнувся. Добре, коли поруч така невгамовна й цікава людина, як Олешко! Бо наодинці зі своїми думками Вітькові було б значно гірше.

— Чули, — відказав він. — Ще й як чули! І про тебе, і про дядька Ілька...

— Чуєте, що Мирко каже?! — загорланив Олешко до вершників, що ледь мріли в сутінках. — Він каже, що в їхньому часі знають про нас!

— Ще б не знати, — буркнув Ілля Муровець. — Особливо про тебе.

— Тю на вас, дядьку! — відмахнувся Олешко. — Мирку, а скажи-но... а як мене у вас зовуть?

— Альоша...

— Калоша?! — спалахнув Олешко.

— Та ні, — всміхнувся Вітько. — Альоша. Альоша Попович.

— Тю... А чого Альоша, а не Олешко?.. От понавигадували! — Олешкове обличчя спохмурніло. Проте не надовго.

— Ну, та що вже вдієш... — сказав він. — Як повернешся колись у свій час, то скажеш їм моє справжнє ім'я... А тепер дай-но ще раз гляну на оту твою річ...

Вітько простяг Олешкові ліхтарика й сказав:

— Можеш взяти його собі.

Олешко недовірливо глипнув на Вітька.

— Назавжди?

— Назавжди.

— Ну, Мирку! — тільки й спромігся сказати Олешко. А за мить поцікавився: — А що я з ним робитиму?

— Ну, що завгодно... Взагалі цей ліхтарик для того, щоб освітлювати вночі дорогу перед собою.

— О, це те, що нам треба! Ану, спробую...

Яскравий сніп світла вперся в темну очеретяну стіну. Потому гайнув у піднебесся.

— Ого! — вихопилося в Олешка. — Справжнє тобі Змієве око!

Захоркали й злякано затанцювали коні. Звіддалік долетів стривожений голос Муровця:

— Гей, Олешку! Що ти робиш?

— Дорогу освітлюю, дядьку Ільку! Дивіться! Куди тому Змієвому оку!

Промінь світла вихоплював з темряви чагарники, траву під ногами... Зненацька зупинився на обличчі Муровця. Той поспіхом затулив долонею очі й сердито гримнув:

— Та зроби щось йому, аби не сліпило! Нічого не бачу.

— От же ж бісів син свого батька! — подав голос і дід Овсій. — Геть коней схарапудив!

— Нічого не схарапудив, — заперечив Олешко і спрямував промінь на дорогу. — Їм же зручніше буде. Бачите, як видно?

І тут від Римова долинув квапливий передзвін. Олешко застиг.

— Що це? — запитав він. — Ніби на Городищі у било б'ють.

— Та зроби щось з тим світлом! — розлютився Муровець.

— Аби я знав, як це робиться, — знічено відказав Олешко. — Мирку, як його загасити, га?

Мирко натис на кнопку і довкола знову запала темрява. І в тій темряві чути було віддалені удари по металу.

Потім один за одним у Городищі почали спалахувати крихітні вогники.

— Тривога! — спохопився Олешко. — Мерщій до Городища!

— Стривай, — зупинив його Муровець і прислухався. — Схоже, сюди хтось жене кіньми. — І раптом розреготався так, що коні знову схарапудилися. — Не інакше, як нам на допомогу поспішають!

— Яка там допомога? — не зрозумів Олешко.— Навіщо вона нам?

— Ну, аякже! Хлопці побачили світло біля Сули і подумали, що то Змій налетів на нас.

— Мабуть, так воно і є, — згодився дід Овсій і накинувся на Олешка: — От же ж дурень! Застав такого Перунові молитися, то він і лоба розіб'є!

— Та хіба ж я знав... — розгублено промимрив Олешко. Проте одразу знайшовся: — Слухайте, та це ж чудово! Ми їм скажемо, що Змій і справді накинувся на нас. А ви, дядьку Ільку, я-ак дали йому! А ми я-ак додали! І все — немає Змія. Знову дременув до своєї нори.

І Олешко поспішно заховав ліхтарика в кишеню.

— Мене не вплутуй, — попередив Муровець. — Сам заварив цю кашу — сам і їж.

— І з'їм. Була б каша, а рот завжди знайдеться!

З лісу до них наближалися вогні смолоскипів.

Тієї ночі у Римові мало хто спав. Усі тільки й переповідали один одному всілякі жахи про Зміїв напад. А також про те, як Олешко Попович, що опинився найближче до Змія, вийшов переможцем у жорстокому двобої... І ніхто не звернув увагу на те, що Муровець при цьому загадково гмукав у довгі вуса, а дід Овсій сердито плювався і називав когось брехлом несосвітенним.