Сторожова застава

Дещо про Микулу Селяниновича

Поволі розвиднювалося.

Поруч з Вітьком зупинив змиленого коня Ілля Муровець. Він поклав поперек сідла шипасту свою довбню і з неприхованою заздрістю поглянув у той бік, куди покотилася погоня.

— Ет, не дано мені ганятися за тими полинцями, — охриплим голосом мовив він. — Надто вже прудко бігають. Е, небоже, що це з тобою?

Вітько плакав. Сльози густо котилися по його обличчю. Він судомно схлипував і ніяк не міг зупинитися.

Важка Муровцева рука обережно торкнулася до скуйовдженої голови хлопця.

— Ну ж бо, годі, — лагідно мурмотів велет. — Усе гаразд, парубче. Усе вже позаду.

— Вони... били мене... — крізь сльози скаржився Вітько. — Та я нічого їм... не сказав.

— Молодець, Мирку. Ти справжній русич, — похвалив його Муровець. — Тільки ж навіщо плакати?

— Та я вже не плачу...

Вітько витер полою сорочки рештки сліз і вдячно посміхнувся велетові.

— Як ви мене знайшли? — поцікавився він.

— То все Лидькова робота. Добрячий з нього вивідувач може вийти. А Змієве око придумав Олешко. Ну як — гарно вийшло?

— Гарно, — згодився Вітько. — Навіть я перелякався спочатку. Спасибі вам.

— Знайшов за що дякувати, — відмахнувся Муровець. — Ти краще скажи: чув ревіння, чи ні?

— Ще й як! Половці ледь не збожеволіли з жаху.

— То моя робота, — похвалився Муровець. — Так, розумієш, старався, що аж захрип.

Збуджено перегукуючись, поверталися римівські дружинники у діброву. Втрат з їхнього боку не було. Хіба що дід Овсій кректав і час від часу потирав плече.

Чи не останніми під'їхали Олешко з Лидьком. Повернулися вони не самі — між ними скособочився на коні світлий син половецького хана Андак. Він набурмосено глипав навсібіч.

Лидько аж сяяв з радощів. Ще б пак — він же уперше брав участь у такій битві! А от Олешкове обличчя було чимось стурбоване. Попович міцно обійняв Вітька, затим відвів його убік і тихо, аби ніхто не почув, сказав:

— Кепські справи, Мирку, ой і кепські!

— А що таке? — стривожився Вітько.

— Не світить більше твій, як його... ліхтарик, от що. Якась погань влучила в нього.

— Подумаєш — ліхтарик! — усміхнувся Вітько. — А я вже аж злякався. Гадав, щось інше трапилося.

— Е, не кажи. Той ліхтарик добряче нам допоміг. І ще не раз допоміг би. От би дізнатися, яка погань в нього вцілила! Я б їй голову задом наперед скрутив і сказав би, що так і було.

Та все ж Олешко повеселішав. Зиркнув на набурмосеного Андака, потім підморгнув Вітькові і зненацька загорланив:

— Гей, дядьку Ільку! Як там наш Змій? Погодували вже його?

Муровець поволі розгладив вуса. Подумав.

— А навіщо його годувати? Він вже сам себе погодував. Думаю, не менше десяти полинців схрумав.

— Наївся?

— Хто його зна. Може, наївся, а може, ще хоче.

Олешків погляд ніби зовсім випадково зупинився на синові половецького хана.

— А що, коли ми цього віддамо Змієві на закуску? — запитав він.

Світлий Андак затіпався. Обличчя його посіріло.

— Н-н-не треба! — вереснув він. — Не робіть цього! Я великий викуп дам! Мій батько, хан Курнич, нічого не пошкодує!

— А нащо нам той викуп! — зневажливо сплюнув Олешко. Все ж наполягати на своєму не став.

До них під'їхав Лидько. Він усе ще не міг віддихатися..

— Я боявся, що тебе вже нема серед живих, — сказав йому Вітько. — Вони ж так накинулися на тебе! І спереду накинулися, і збоку...

— Та я теж гадав, що мені вже гаплик, — весело погодився Лидько. — Добре, що хоч здогадався до Змієвої нори повернути. А вони побоялися. Потім я тишком-тишком за ними...

— Спасибі, — зворушено мовив Вітько. — Якби не ти...

— Ет, що там! Головне — половців розбито!

— Хтозна, — прогудів Муровець. — Хто його зна. Поживемо, хлопці, побачимо...

Дружина поверталася до Римова з чималою здобиччю. Одних лише коней Вітько нарахував понад три сотні. А ще були щити, криві половецькі шаблі, кольчуги. Ще й син половецького хана Курнича на додачу.

Одну кольчугу Олешко подарував Вітькові.

— Носи, — сказав він при цьому. — І нехай жодна шабля тебе не зачепить.

Кольчуга сиділа на Вітькові наче влита. Хіба що була трохи заширока в плечах, а ще більше в тому місці, де мав бути половецький живіт. Але на такі дрібниці Вітько не зважав. Головне — тепер у нього є власна кольчуга! І віднині він, звичайнісінький школяр Вітько Бубненко, став справжнім давньоруським воїном. От би побачили його тепер у Воронівці! Та, на жаль...

І Вітько мимоволі зітхнув.

Сулу перейшли, коли сонце уже всідалося за воронівським лісом. З римівського боку вихопилося кілька вершників і учвал покотили назустріч дружинникам. У передньому Вітько упізнав тітку Миланку.

— Живий, синку! — кинулася вона до хлопця. — Живий... А мені уві сні таке вже було приверзлося...

— Та куди він подінеться, сестро, — лагідно прогримотів Муровець. — Такий богатир ще сто років ряст топтатиме.

— Еге ж, ми з Мирком ще не раз потрусимо того половця, — жваво відгукнувся Попович. Щойно він розповідав дружинникам щось дуже веселе, проте зупинився на півслові і квапливо наблизився до Вітька. І зрозуміло, що було тому причиною: слідом за матір'ю їхала Росанка.

Дід Овсій з Муровцем трохи відстали від гурту. Дідові було зле. Обличчя його розпашіло, дихав він часто і уривчасто. І раз по раз обережно торкався до плеча.

— Тримайтеся, діду, — підбадьорював Муровець старого. — Приїдемо до Римова — миттю поставимо вас на ноги. У нашої Миланки мастики такі, що й мертвий підстрибне.

— Ет, не поможуть уже мені ваші мастики, — поморщився дід Овсій.

— Це чому ж?

— Тут, бачиш, інша хвороба напосіла — старість.

— Та яка ще там старість! — почав було заперечувати Муровець, проте дід Овсій помахом руки зупинив його.

— Не треба, Ільку. Що є, то вже є. Бач, оце рубаюся і раптом відчуваю, що несила тримати меча. І чомусь тягне кинути все і прилягти на травицю. А той песиголовець наче щось відчув, бо розмахнувся з усієї сили і вдарив так, що у мене в голові все замакітрилось. Бухнув я на землю, наді мною копита миготять, а на серці камінь. Ет, думаю, чому ж я раніше не сказав, де мене поховати?

Дід Овсій замовк. Мовчав і Муровець. Він розумів: не треба перебивати старого воїна.

— А хотілося б на нашому Городищі прилягти, Ільку, — вів далі дід Овсій. — Бо видно все звідтіля, наче вільному птахові. Та й не сам би там нудьгував... На нашому Городищі, мій батько казали, перший руський ратай спочиває. Сам Микула Селянинович. І спочиватиме він доти, доки на землю нашу не прийде страшна біда. І коли вже мало ратаїв залишиться, тоді підведеться Микула і покаже нечестивцям, де у нас раки зимують... То, може, й мене слабкого та многогрішного, підніме заодно.

Муровець слухав старого, кивав на знак згоди головою і думав про своє. Надто вже легко дісталася нинішня перемога. Підозріло легко. Налетіла лиш одна орда. Налетіла і втекла. А де ж інші орди? Мабуть, зачаїлися десь неподалік. Тільки де саме? І що замислили половці цього літа?

— Микула, кажете... — Муровець поправив свою довбню. — То, коли що, і мене до свого гурту приймете, га, діду?

— Та вже ж приймемо, — силувано всміхнувся дід Овсій. — Тільки не зараз. Стане ще тобі, Ільку, роботи на цьому світі.

— І чого це ви розкаркалися? — гримнула тітка Миланка. Вона притримала свого коня, чекаючи на них. — Люди он радіють, а ви, бач, похорон собі влаштовуєте. І не соромно?

— Та вже ж, — вибачально прогримкотів Ілля. — Вважай, сестро, що нам уже соромно.

І поплескав по крупу свого важковаговика.

Той докірливо скосив око на господаря. Проте ходи не наддав. Мабуть, вважав, що за ці дні він попрацював таки на совість.