Сторожова застава

Груші на вербі

Ілля Муровець присів на оцупок дубової колоди. Олешко примостився було поруч з ним, проте одразу ж скривився і звівся знову на ноги. Мабуть, сидіти йому було незручно.

Дружинники щільним колом оточили гінця. Звістка про раптову появу степових нападників їх аніскільки не стривожила. Навпаки, обличчя дружинників були збуджені.

— Нарешті, — сказав хтось із них. — А то коні вже застоялися.

Один лише дід Овсій не приховував тривоги.

— Чого доброго, через них і жито осиплеться,— бубонів він.

Гінця Вітько знав. Це був Жила — той, хто не пустив його до Змієвої нори.

— Ну, розказуй, — звелів Жилі Муровець.

Гінець розповів, що в степу поміж Пслом і Сулою сторожові роз'їзди виявили кілька великих половецьких орд. Одна з них нишком пробирається у бік Римова і, схоже, буде тут не пізніше завтрашнього дня.

— Розвідують, — висловив припущення дід Овсій.

Ілля Муровець на знак згоди кивнув головою.

— Готуйтеся до битви, — коротко звелів він дружинникам. — І треба розіслати гінців по довколишніх селах.

Заметушився, завирував Римів і його околиці. У всі кінці вихором полетіли озброєні вершники. Над хатами здійнялися дими. Запахло смажениною і свіжим хлібом.

Олешко звелів Вітькові не відходити від нього ні на крок. Кривлячись, сів у сідло. Вони виїхали за браму, піднялися до селища і поволі рушили вулицею.

То з одного, то з іншого дворища долинав квапливий металевий передзвін: чоловіки точили зброю. Якийсь древній дід, перехняблений на правий бік, уже випробовував свою шаблю — косив нею будяки біля воріт. Побачивши Олешка, припинив війну з бур'янами і хитнув головою.

Олешко ввічливо уклонився старому.

— Що там чувати? — запитав дід. — Далеко ті нечестивці?

— Недавно ніби близько були, — відказав Олешко. — Та як почули, що ви взялися за шаблюку — чкурнули геть.

— Тьфу, — образився на те дід. — Язик у тебе як калатало.

Олешко зареготав і натяг повід.

Коли вони від'їхали, Санько сказав:

— Слухай, Олешку... Я давно хотів тебе запитати. Ото всі дружинники ходять з довгими чубами, а ти ні. Чому це?

— Бо ще не доріс, — безтурботно відказав Олешко. — От стукне мені двадцять років, тоді вирощу такого чуба-оселедця!

— А навіщо він тобі?

— Ну як же! Це ознака того, що я княжий дружинник, а не якесь казна-що. Ці чуби, Мирку, ще наш давній князь Святослав зі своїми дружинами носив, от! А ще він сережку у вусі мав...

— І ти теж матимеш?

— Я ні. Бо таку сережку носять лише князі.

— А навіщо?

— Ну як ти не розумієш? Це ж так просто! От уяви собі — повз тебе їдуть оружні люди. То одразу видно, хто князь, хто його дружинники, а хто ще до них не доріс.

Вони повагом наближалися до дворища тітки Миланки. Біля воріт Олешко зупинився. Попрохав:

— Мирку, поклич-но Росанку. Хочу попрощатися з нею.

Вітько зіскочив зі свого коника і щез за ворітьми.

Повернувся за хвилину.

— Її немає вдома, — сповістив. — Кудись пішла.

Олешко спохмурнів.

— Жаль, — сказав він. — Ну що ж, бувай здоровий...

— Можна, я з тобою поїду? — попрохав Вітько.

Олешко відповів не одразу. Він думав про щось своє. Мабуть, про Росанку.

— Гаразд, — сказав після деякої мовчанки. — Але недалеко. Тільки до Портяної.

Біля Портяної метушилися чи не всі римівські парубки. Були серед них і хлопці з молодшої дружини Поповича.

— Швидко припливли, — похвалив їх Олешко. — Доки ми з тобою, Мирку, огинали болото лісом, вони всілися на човни — і навпростець через нього!

І справді, більшість хлопців була на човнах-плоскодонках. Вони раз по раз перепливали на них чисті плеса з купами накошеного очерету і щезали в глибині плавнів.

— Що вони там роблять? — поцікавився Вітько.

— О, у них в болоті справжня фортеця! — відказав Олешко. — Звідтіля вони обстрілюватимуть поганців. Так і піде: ми його в лоб, а хлопці жалитимуть збоку.

— А що, коли половці накинуться на них?

— Не накинуться. Край болота під чистоводдям така трясовина, що й сам дідько не пробереться. А на човнах — якраз те добре.

Звідкілясь вигулькнув Лидько. Його руки і обличчя були геть закаляні болотяною тванню.

— Прийми до себе Мирка, — звелів йому Олешко. — А я за Сулу поки що навідаюся.

— І я з тобою, — знову попрохав Вітько.

— Е, Мирку, скінчилися наші з тобою ігри, — відказав Олешко. — Я навіть Лидька з собою не беру на таке діло. Ич, як він набурмосився!

Вітько неохоче переліз у човен. Лидько відштовхнувся від берега тичкою і очерети заховали від нього Олешкову постать.

Кілька разів Вітько проїжджав повз ці очерети на коні. Проте йому і в голову не приходило, що тут, за якийсь десяток кроків від суходолу, може щось бути. Тепер його очам відкрилися чотири очеретяні острівці, що визирали з води. Хлопці засипали їх землею і болотяною тванню. Мабуть, на той випадок, коли половці пошлють сюди запалені стріли.

Від суходолу острівці захищав щільний, стрілою не проклюнути, частокіл з сирого дерева. Частокіл був обставлений ще й товстими снопами зеленого очерету.

Розпоряджався тут дід Овсій.

— Кілки ставте якнайщільніше, — наказував він. — Отак, молодці. І очерету, очерету не шкодуйте!

А за хвилю припадав до віконець-бійниць у частоколі і гукав:

— Ану, Мухо, зріж он той жмут очерету, бо геть усе застить... А ти, Гурку, не дуже старайся, бо залишимося перед половцем, мов пташенята на долоні. Очерети треба зрізувати так, аби не нас, а ми все бачили...

Під вечір, коли робота вже закінчувалася, дід підкликав Лидька з Вітьком і звелів:

— Попливете зі мною.

Дідова плоскодонка безшелесно ковзала по застиглій поверхні болотяного протічка. Сам дід стояв на кормі і начебто знехотя відштовхувався від дна довгою тичкою.

Навколо стояла глибока тиша. Тонкими голосами скаржилися тисячі комарів — їм бракувало людського товариства. Зрідка крякали невидимі качки. Обіч промайнула боброва хатка. А плоскодонка все звертала з одного протічка до іншого. Дід ніби ставив собі за мету, щоб у Вітька від тих численних поворотів голова пішла обертом.

Нарешті дід Овсій присів на корму і згином ліктя витер зволожене чоло. Човен зупинився у вузькому кривулястому протічку. З обох боків до нього впритул підступили високі очерети.

— Втомилися? — запитав Вітько. — То, може, я трохи погребу?

Дід Овсій не відповів. Він дивився просто перед собою. Здається, він навіть не чув Вітькового прохання.

«Дивно, — подумав Вітько. — Навіть дивитися у мій бік не хоче. Може, я вчинив щось не так?»

І Лидько теж сидів, немов чужий.

«Нічого не розумію», — стривожився Вітько. І в цю мить відчув на собі чийсь пильний погляд.

Вітько зиркнув на своїх супутників. Ні, це не вони розглядали його. Дід Овсій, як і до того, не зводив очей з протічка перед собою. Лидько побачив на дні щось вельми цікаве. Вітько розгублено озирнувся довкола, ковзнув поглядом по стіні очерету. І ледь не зомлів — у вузьку щілину у нього нескліпно вдивлялося чиєсь око.

Не звіряче воно було, і не пташине, — із нутра непрохідних плавнів у хлопця вдивлялося людське око!

З Вітькового горла вихопився тихий зойк. Проте ні Лидько, ні дід Овсій мовби й не чули того. А око, здавалося, пронизувало своїм гострим поглядом Вітька наскрізь, і не лишилося, мабуть, в його душі нічого, чого б воно не бачило...

Нараз око змигнуло і щезло. Потому почувся легенький плюскіт і на середину протічка вихопилися дрібні брижі.

— Діду... — прошепотів Вітько. — Тут хтось є...

Проте дід Овсій не відповів. Він поплював на руки і діловито взявся за тичку. І знову — перший заворот, третій, сьомий... Нарешті човен виплив на широке плесо. Дід звівся на ноги, приклав долоні до вуст і упівголоса погукав:

— Велесе, дідьку болотяний! Чи місяць на дереві?

— Бу-у, — ревнуло у відповідь з глибини болота.

Від того тужного ревиська у Вітька стало сторч волосся на голові. Лише за хвилину він збагнув, що то подавав голос водяний бугай, не така вже й велика болотяна птаха.

А дід Овсій вів далі:

— Велесе, дідьку болотяний! Чи груші на вербі?

— Бу-у! Бу-у! — двічі відгукнувся водяний бугай. Цього разу ніби з іншого місця.

Дід Овсій опустив руки і замислився. Лише вуста його ворушилися, начебто він розмовляв сам з собою. Врешті, знову приклав долоні до рота.

— Велесе, дідьку болотяний! А чи вуглина впала на поріг?

Від того запитання Лидько стріпнувся і знову завмер.

Минуло, здається, немало часу, доки з глибини болота долетіло геть віддалене:

— Бу-бу-у!

— Ху-ух! — з полегкістю видихнув Лидько і раптом ні з сього, ні з того ляснув Вітька по плечу.

— Спаси тебе Боже, Велесе! — подякував дід Овсій дідькові болотяному і взявся за тичку. — Бувай здоровий!

— Бу-у... — долинуло ледь чутно і затихло.

А потім дід ще довго кружляв чистоводами та протічками, аж доки вони, нарешті, вибралися на берег. Неподалік у сутінках маячіла сторожова вежа римівського Городища.

— Ану киш додому! — звелів хлопцям дід Овсій. — У мене тут є ще деякі справи.

І знову відштовхнувся тичкою від берега.

Хлопці підтюпцем подалися нагору до Римова. Лидько мовчав, як і раніше. Хіба що кілька разів зиркав у Вітьків бік і таємниче усміхався.

— Слухай, Лидьку, що там ревіло? — врешті не витримав Вітько.

Відповів Лидько лише біля крайніх хат.

— Дух то був болотяний, Мирку. Не доведи Господь чужинцеві чи зраднику потрапити до його лабет! Від дідькового погляду ніщо не сховається.

Вітько згадав людське око в очереті і мимоволі здригнувся.

— І він...

— Атож, захотів побачити тебе. Ти ж, Мирку, вже стільки часу тут живеш, а він тебе ще й не бачив. То ж коли випадково злапає коло болота — бути страшній біді. От дід Овсій і вирішив показати йому тебе.

— То він що — знайомий з самим дідьком болотяним? — вражено запитав Вітько.

— Не знаю, Мирку, — відказав Лидько. Проте по його очах Вітько зрозумів, що Лидько дещо про дідька знає, проте не хоче признаватися. Що ж, тоді, мабуть, і розпитувати не варто. Може, це якась надто вже важлива таємниця.

І все ж Вітько не втримався.

— А що означають оті груші на вербі? — запитав він.

Проте Лидько лише приклав руки до грудей.

— Не питай про це, Мирку! Не можу я про це казати. Не можу, розумієш?

— Розумію, — відказав Вітько.