Сторожова застава

Володимир Мономах

Спостережник Панько сидів на нижньому щаблі, помацував ногу в котику і люто лаяв невідь-кого. Він щойно злізав із сторожової вежі і оступився на рівному.

— Ох же ж і розтелепа, — сказав йому дід Овсій. — Навіть лазити по людському не вмієш.

Спостережник хотів відказати щось гнівне, але стримався. З дідом заводитися було марно. Мало того, що він старший і теж гострий на язик, так ще й Іллля Муровець за ним руку тягне в усьому...

Тож спостерігач закотив холошу і, зціпивши зуби, спостерігав, як набрякає його нога.

Дід Овсій помацав її і співчутливо похитав головою.

— Без доброго костоправа не обійтися, — крекнув він і погукав. — Гей, хлопці, а зганяйте-но хтось до діда Микитки!

Тоді поплював на руки і подерся по хиткій драбині на вежу. Вітько з заздрістю спостерігав, як дід, майже не нахиляючись до драбини, спритно долає щабель за щаблем. За якусь мить дід уже стояв на спостережному майданчику і, приставивши долоню до лоба, уважно видивлявся за Сулу.

Проте, мабуть, нічого підозрілого не виявив, бо за хвилину глянув униз і гукнув:

— Мирку, де ти там? А лізь-но сюди...

Вітько став поруч з дідом і в нього перехопило подих.

У своєму житті він вилазив на найвищі скирти, дахи та дерева, але забиратися на таку височінь йому ще не доводилось. Темно-зеленаві очерети, рясно помережані минулорічними жовто-брунатними качалками, погойдувалися так далеко внизу, що й шурхоту від них не було чутно. Та що там очерети — навіть качки, що інколи перелітали з одного чистоводу на інший — і ті літали нижче від нього, Вітька!

А що вже видко! До самісінької Сули, яка у справжньому Вітьковому житті була за сім кілометрів (коли обходити болото) від Воронівки.

— Ну, як — гарно? — перепитав дід Овсій.

— Клас! — щиро видихнув Вітько.

Нараз сторожова вежа похитнулася від різкого подуву вітру і Вітьковое серце завмерло.

«А раптом вона не витримає і впаде?» — подумав він і вчепився в поруччя з такою силою, аж побіліли кісточки на пальцях.

А от дід Овсій лише вдоволено пирхнув, коли його полотняна сорочка наповнилася вітром і стала схожою на вітрило.

— Бачиш Змієву нору? — тихо запитав він.

Вітько придивився. Поміж Сулою і тим місцем, звідкіля він вибрався у цей світ, неспішно роз'їжджало двійко вершників.

— Вони там розгулюють на той випадок, коли нора відкриється знову, — півголосом, наче повіряв якусь таємницю, сказав дід Овсій.

Вітько відчув, як в його душу хлюпнуло теплом. Отже, не чужий він цим гарним людям! Вони хочуть йому добра. Вони хочуть повернути його додому. До мами і татка. Навіть не дивлячись на те, що тітка Миланка і слухати не хотіла про наступне Вітькове щезнення.

— Дякую, — ледь чутно мовив він.

Дід Овсій ніби не почув. Він не відводив погляду від неозорого степу, що розкинувся далеко за Сулою.

Вітько теж деякий час дивився у той бік, проте нічого особливого не завважив. Хіба що ген на обрії повільно пересувалося кілька маленьких цяток. Незабаром вони щезли і Вітько знічев'я перевів погляд туди, де мала бути Лящівка. В його двадцять першому столітті між нею і Воронівкою зеленіли невеличкі діброви, рясно помережані луками та пасовиськами. Але зараз перед його очима постали такі густі ліси, що й просвітку межи ними не було. Хіба що де-не-де поміж дерев проглядала вузька звивиста дорога.

Такі ж неозорі ліси розкинулися і по ліву руку, де мало бути село Мохнач.

Вітько вже хотів знову перевести погляд за Сулу, як раптом завважив на мохнацькому узліссі якийсь рух. А ще за мить з лісу вихопилося кілька вершників і галопом помчали до Римова. За ними вихлюпнулося ще з десяток вершників. І ще...

— Діду, — сказав Вітько. — Гляньте он туди. Що то за люди?

Дід Овсій глянув і його аж пересмикнуло.

— Ільку! — вигукнув він. — Якийсь гурт вилетів з лісу і чеше до східних воріт. О, ще один! Ціла орда!

— Тривога! — прогримкотів Ілля Муровець і важким підтюпцем подався сідлати свого Гнідка. Його обігнав Олешко.

Закалатали била, заіржали коні, гарцюючи під вершниками. Дід Овсій навдивовижу швидко скотився по щаблях і стрибнув на першого коня, який трапився йому під руку.

— Гей, діду, та це ж мій кінь! — вигукнув спостережник Панько.

Проте за дідом лише курява здійнялася.

Коли Вітько прийшов до тями, на Городищі вже нікого не було. Лише Панько лаявся приглушеним голосом, силячись стати на хвору ногу.

— Хлопче, піймай-но мені якусь шкапину, — попрохав він Вітька, коли той зліз із вежі. — Там, біля Байлемового ставка, їх кількаро пасеться. Бо я не можу — бач, як комизиться клята нога.

Панько не помилився. Кілька спутаних коней, час від часу підстрибуючи, паслися на березі ставка. Вітько злетів на найближчого, проте руки його замість того, аби спрямувати коня до сторожової вежі, розвернули його услід за дружинниками. Кінь вдарив копитами по мосту і вихором злетів нагору.

В Римові творилося щось несосвітенне. Ревли корови, мекали вівці, звідусюди долинали сполошені голоси матерів, що одна поперед одної скликали своїх дітей. А ті, хто міг тримати лука чи меча — піші й кінні, старі й парубчаки — чимдуж поспішали хто до воріт, хто до Городища. Вони мали стати на місце дружинників.

— Мирку, ти куди? — крикнув Вітькові хтось із хлопчаків.

Вітько не відповів. Його сорочка лопотіла на вітрі, і земля ніби сама кидалася під копита коневі. За якусь хвилину він уже наздогнав задніх вершників. Ті саме під'їжджали до воріт, і дехто вже витягував стріли з сагайдаків.

Попереду римівської дружини височів Муровець. З його правої руки звисала на ремені кована довбня. Ліву він приклав до лоба і вдивлявся у щось, видиме лише йому.

— Здається, то не половці, — нарешті сказав він. — Ні. То... Та це ж князь Володимир Мономах!

— Ху-х, — з полегкістю видихнув дід Овсій. Затим озирнувся, його очі спинилися на Вітькові і дід сказав: — Ну, Мирку, спасибі тобі!

— За що? — здивувався Вітько.

— Як за що? За те, що від сорому нас усіх спас!

— Я? Від сорому?

— Атож. Бо якби не ти, то князь Володимир оце любісінько увірвався б у Римів, розумієш? І тоді б ми отримали на горіхи за те, що проґавили його з'яву. Бо на його місці могли бути половці. Та що там князь! Найгірше те, що його гридні-злидні дерли б носа і всіх нас називали лопухами, як ото лубеньських. А так — дулі їм! — І дід не втримався, пригорнув Вітька до кістлявих грудей. — Молодець, хлопче!

— Годі, діду, — обізвався Муровець, — готуймося до зустрічі.

Вершники були за десяток кроків від воріт, коли ті відчинилися. Передній, приземкуватий воїн у червоному плащі-корзні влетів у браму і на повному скаку зупинив свого білого, як сніг, коня. Його ліва брова здивовано смикнулася вгору. Схоже, він не сподівався, що римівські дружинники так швидко зберуться біля воріт, та ще й озброєні.

— Це князь Мономах, — прошепотів дід Овсій Вітькові.

Вітько вражено дивився на вершника. То ось який він, Володимир Мономах, про якого у Римові було скільки розмов! Олешко, наприклад, стверджував, що таких справедливих людей, як Володимир Мономах, на всій Русі ще пошукати треба. От вділили йому київські князі чернігівської землі, а він взяв та й поступився нею на користь іншого князя, бо той мав на неї більше прав. А що вже хоробрий! З дванадцяти років бере участь у битвах. І, як казав дід Овсій, завжди був попереду свого війська.

А ще він мудрий. Кілька років тому переяславську землю безперервно терзали половецькі орди. І нічого не можна було вдіяти, бо на кожного переяславського воїна припадало чи не семеро половецьких. Та коли в Переяславі став княжити Володимир, він уклав з ханами угоду про ненапад. Щоправда, хани її час від часу порушують — тихцем посилають за Сулу своїх розбишак, а самі вдають, що нічого не відають. А от Мономахові переходити за Сулу не можна, бо він змушений був на вимогу ханів віддати заручником свого улюбленого сина Святослава. І коли що — йому першому половці знесуть голову...

А що знав Вітько про нього у своєму двадцять першому столітті? Лише те, що князь носив важку шапку, яка так і називалася — шапка Мономаха. Але правда це чи ні, Вітько сказати не міг, бо князь був простоволосий і його русяве волосся перехоплювала стрічка.

Ілля Муровець поворушив поводи свого Гнідка і виїхав наперед.

— Здоров будь, князю, у нашому Римові!

Мономах відповів не одразу. Він провів пильним поглядом по дружинниках, — мабуть, хотів переконатися, що всі вони були при мечах, — і лише потому обернувся до Муровця.

— Вітаю тебе, Ільку Івановичу, — мовив князь густим, ледь хрипкуватим голосом.— О, діду, і ти тут! — прояснішав він обличчям, побачивши діда Овсія.

Вітько побачив, як дід Овсій розквітнув у посмішці. Він теж був радий цій зустрічі. Вони ж бо з князем старі знайомі. Дід сам розповідав, як, будучи ще переяславським дружинником, він навчав молодого тоді князенка Володимира всіляких воїнських хитрощів і як полювати на крупного звіра. І дечому таки навчив, бо нині князь Володимир — один з найкращих переяславських уполювальників.

— Добридень тобі, князю, — сказав він.

А от коли Мономах порівнявся з Олешком, його бистрі сірі очі на мить заслала пелена смутку. І Вітько зрозумів, чому. Вочевидь Попович нагадав йому про сина Святослава. Олешко був йому за товариша в дитячих, а потім і в юнацьких забавах. Мономах бачив їх завжди разом. Святослав дуже хотів, щоб Олешко супроводжував його і в половецькому степу, проте хани не дозволили. Бо мало що можуть втнути двоє переяславців, навіть коли з них ока не спускати!

— Добридень, князю, — схилив перед ним голову Олешко.

Князь ледь помітно кивнув. Затим випростався, ще раз обвів поглядом дві шеренги римівців і сказав:

— Бачу, що службу свою знаєте... — Тоді примружив око і поцікавився: — Тільки як це вам вдалося так швидко зібратися біля воріт?

Обличчя Іллі Муровця розпливлося у вдоволеній усмішці. Зазвичай князь Володимир був скупий на похвалу. Тож ці його слова вартували багато.

— А мої люди, князю, завважили тебе, щойно ти вибрався з мохнацького лісу.

— Молодці, — Мономах усміхнувся самими очима. — І хто ж це такий гостроокий?

— Гм-мм... — Муровець озирнувся. — Ось цей хлопець... небіж мій, — він вказав на Вітька, що визирав з-за спини діда Овсія.

— Небіж? — Пильний Мономахів погляд прикипів до Вітькового обличчя.— Щось він не схожий на вашу сім'ю. У вас же всі, мов боровики, а цей на опенька схожий.

— Нічого, ще виросте, — запевнив Муровець. А що Мономах все не відводив погляду від Вітька, то Муровець прохально блимнув до діда Овсія: допомагай, мовляв!

— У дитинстві Ілько теж був такий, — не відмовився дід Овсій від допомоги.

І Вітько зрозумів, що обидва вони не хочуть, аби Мономах знав правду про нього. Бо чого доброго візьме тоді й забере його, Вітька, до себе у Переяслав. А там немає Змієвої нори, крізь яку Вітько міг би повернутися у свій час.

— Може бути, — згодився князь. — І як же ти мене завважив? — звернувся він до Вітька. — Мабуть, на дереві сидів?

Вітько затнувся. Він був ще непривчений отак запросто розмовлятти з князями.

— Н-ні... я з того... зі спостережної вежі...

— З вежі? — перепитав князь і обернувся до Муровця.— Ти що, змушуєш дітей лазити на сторожові вежі?

Обличчя Муровця почало вкриватися червоними плямами. Хоча князь Володимир наказав створити при кожній сторожовій заставі молодшу дружину, проте горе було тому ратникові, який перекладав свої обов'язки на дитячі плечі!

— Я... — почав він.

— Це я винен, князю, — перебив його дід Овсій. — Це я попрохав хлопця...

Але і йому не вдалося продовжити, бо наперед виступив Олешко.

— Коли дозволиш, князю, я розповім, як воно сталося, — і, не чекаючи дозволу, повів далі з таким виглядом, наче розповідав цікаву бувальщину. — Тут така справа. Поліз дідо Овсій на вежу, аби й собі поглянути, що ж діється навколо. А тут подув вітер і зірвав з голови дідового бриля. Ну, ми й оком не встигли змигнути, як цей ось Мирко, — він кивнув на Вітька, — підхопив того бриля і поліз до діда на вежу. І поки дідо дякували йому за те, що Мирко не дав капелюхові закотитися в болото і лаяли за те, що видерся на вежу без дозволу, Мирко встиг завважити, як ти, княже, виїздиш з мохнацького лісу.

Казати неправду Мономахові теж було небезпечно. Проте Олешко дивився на князя такими чесними очима, що навіть Вітько повірив, ніби так воно й було.

А от князь, здається, в чомусь сумнівався. Він перевів погляд з Олешка на простоволосого діда Овсія і насмішкувато приплющив око.

— Гарно оповідаєш, — сказав він. — Тільки ж чому не бачу того капелюха на дідовій голові? Що, знову вітром зірвало?

Це питання стосувалося вже діда. Та оскільки дід ніколи не говорив неправди, то йому лишалося хіба що опустити голову, аби не стрінутися з насмішкуватим поглядом князя Володимира..

Нараз Мономах поглянув кудись за спини дружинників і його очі перестали посміхатися.

— Ну, що ж, — сказав він. — За те, що вчасно помітили прибульців, хвалю. А от чи залишив ти, Ільку Івановичу, когось на сторожовій вежі, перед тим, як кинутися з дружиною до воріт?

Ілля Муровець відчув, як йому по спині сипонуло морозом. Атож, здається, на вежі зараз нікого немає. Останніми там були дід Овсій і Мирко. Але ж вони осьдечки... А князь Володимир за такий недогляд соромить так, що не доведи Господи! І є за що. Половець, він такий — то його й духу не чути, а за хвильку вже під ворітьми уродився! Як оце сам князь...

Муровець поспішно озирнувся у бік сторожової вежі, але нічого не побачив, бо її закривало кілька розлогих дерев.

— Я... — почав він. — Князю, ми з степу очей не зводимо. І над Сулою мої люди ходять, і край лісу є сторожовий дуб. Там теж двоє сидять...

— Що стежать, це добре. Але я тебе про сторожову вежу запитую, — зупинив його Мономах. — Чи нагадати тобі ще раз, що на тій вежі мусить денно і нощно стояти людина?

Князь сердито ворухнув густим вусом і, не чекаючи відповіді, від'їхав убік, аби йому відкрилася сторожова вежа. Нараз схвально кивнув головою і сказав:

— Що ж, гарно несете службу. Де Муровець — там усе до ладу.

Тепер уже всі виїхали на горб. Муровець полегшено зітхнув: на вежі виднілася крихітна постать спостережника.

— Це, мабуть, дядько Панько, — винувато прошепотів дідові Вітько. — Виліз на вежу і виглядає мене, бо я пообіцяв йому підігнати коня і не підігнав.

— Нічого, зачекає, — відказав дід і не втримався, скуйовдив Вітькову чуприну. — Сам Бог послав тебе, хлопче, до нас!