Сторожова застава

Втеча Андака

Андакові здавалося, ніби він сидить у порубі вже цілу вічність. Перші дні син половецького хана Курнича кидався, мов розлючений звір у клітці.

Пекло йому не те, що він зазнав поразки біля Портяної. Бо не перемоги жадали від нього половецькі хани. Римів був найкоротшим шляхом до Переяслава. І Андак мав дізнатися, чи є в ньому сторожова застава русичів, і скільки дружинників вона налічує.

І не за втечу картав себе син половецького хана. Втікати йому не первина. Картав за те, що під час цієї втечі кляті русичі ошукали його, як малу дитину. Ну, хто ж знав, що скрадатимуться по його слідах цілу ніч? Раніше такого не бувало. Лише відбивали напад, та й потому. Бо ж пішим військом сильні русичі. О, то справжня скеля — піше руське військо! А кінні — не дуже. Малувато кінного війська у них. Чи не тому, що шкодують своїх коней, значно дужчих, ніж половецькі, але набагато й повільніших. Бо звикли рало за собою тягати, а не вершника носити.

Тож і дав тоді Андак наказ на відпочинок. А русичі, бач, налетіли удосвіта, мов коршуни на сонних курчат. І не на своїх, а здебільшого на щойно захоплених кониках. На його ж, Андака, конях! Очевидно, Змій наддав їм сили і нахабства.

Та коли згадував світлий Андак, як полонили його самого, — зубами ладен був скреготати від злості та сорому. Вважав себе майже рівним богатиреві Рутені. А тут якийсь молодесенький русич, майже хлопчисько, зневажливо свиснув у бік Андака, послав у нього стрілу і помчав за втікачами. Андак почав завертати коня, щоб перехопити нахабу, проте не встиг. На нього вихором налетів Попович, той самий, котрий здолав непереможного Рутеню. Покотився світлий Андак мішком по землі і мусив здатися, бо піший половець супроти кінного русича не встоїть.

І поки хлопчик-русич за повелінням Поповича зв'язував Андака, син половецького хана з безсилою люттю спостерігав, як повз них наполоханою мишвою прошмигували вже поодинокі ординці. Жодному з них навіть на думку не спадало стати на захист свого мурзи — ич, боялися за своє погане життя! Ну, нічого, він, Андак, колись таки та вибереться з цього поруба і тоді жодної боягузливої голови не пошкодує!

А те, що він повернеться до орди, Андак не мав сумніву. Всім було відомо, що русичі ніколи не вбивали своїх бранців. Здебільшого брали за них викуп, або мінялися полоненими. Бо дурні. Нищити треба, нищити всіх, хто під руку потрапить! Щоб не було потім кому меча підняти...

Два дні лютував Андак, неприборканим звіром кидався від стіни до стіни. А на третій день знесилено усівся в кутку на оберемок соломи й почав прислухатися до щонайменшого шурхоту над головою. Сподівався, що русичі от-от прийдуть до нього і почнуть торгуватися щодо викупу.

Проте минув третій день, і четвертий, і п'ятий, — а ним, Андаком, ніхто не цікавився. Підлі русичі вдавали, ніби такого поважного бранця, як син половецького хана, зовсім не існувало. Хіба що зранку жбурнуть йому, як собаці, шмат перепічки з м'ясом та опустять глека з водою...

Тоскно було на душі в Андака. Тоскно й тривожно. Дивно, чому це русичі мовчать про викуп? Невже так розбагатіли, що не потрібне їм більше ні срібло, ні найкращі ханські табуни?

Тривожився Андак і ще уважніше прислухався до всього, що чинилося над його головою. А над головою начебто все було так, як завжди. З раннього рана до пізньої ночі лунали голоси, кінське іржання, чувся брязкіт криці.

Уночі ж було тихо. Хіба що хтось із русичів-дозорців перекинеться словом з товаришем. І знову тихо. І все ж Андак був переконаний, що русичі щось намислили.

Вчора, наприклад, до нього долетів короткий уривок розмови між двома дружинниками. Що то були саме дружинники — Андак визначив з дзенькоту зброї. Видно, дружинники змагалися на мечах. Потім захеканий густий бас промовив:

— Дістали чосу поганці. Тепер уже на Римів нізащо не поткнуться.

— Атож, — підтакнув інший голос. — Тепер вони обходитимуть наш Римів десятою дорогою. А коли знову захочуть перебратися через Сулу — то тільки біля Лукомля чи навіть Ромен... А ти знаєш, що замислили на це Муровець з Добринею?

Андак уже бачив Муровця в бою. Тепер ні за які медяники не підступиться до нього! І про Добриню він теж чув.

А от що саме замислили Муровець з Добринею, Андак, на жаль, так і не довідався, бо дружинники, схоже, подалися до гридниці. Вчора не дізнався. А сьогодні йому дещо стало зрозуміло.

Неподалік тихо засперечалося двійко дітей. Мабуть, сиділи вони в заростях терну чи шипшини.

Коли Андака вели до порубу, він встиг роздивитися, де що знаходиться в римівському Городищі. Праворуч від вхідної брами височіла сторожова вежа. Ліворуч — гридниця, де спочивали дружинники. За нею — кузня, кліті та комори.

А сам поруб знаходився у найзанедбанішому кутку Городища. До нього майже впритул підступали густі зарості терну, шипшини та кропиви — найкраще місце для дитячих ігор. Звідсіля дітлахи бачать усе, а от їх — ніхто.

Власне, ці дитячі розмови Андак чув чи не з першого дня свого сидіння в порубі. Але то були такі розмови, до яких дорослі зазвичай не прислуховуються. Про видрані пташині гнізда, про гру в піжмурки та про те, хто кого переміг у змаганнях на дерев'яних мечах.

Але сьогодні...

— А я тобі кажу, що збираються, — неголосно доводив своє якийсь хлопчак.

— Брешеш, — відказував перший. — Нікуди вони не збираються.

— А от і збираються! І Змія з собою поведуть. Я сам учора чув, як дядько Ілько з Поповичем про це балакали. Вони греблею проїжджали, а я там раків ловив. То дядько Ілько кажуть...

— Тс-сс! Тут же отой половець сидить...

— Ну, й нехай собі сидить. Я чув, що його до Переяслава мають повезти. Сам князь Мономах хоче з ним побалакати...

— Ви чого це тут повсідалися? — зненацька гримнув на них чоловічий голос. — Ану, горобці, киш звідсіля!

Почулося дрібне тупотіння легких дитячих ніг і все затихло.

Отже, русичі кудись збираються. І коли діти не брешуть, то беруть з собою і Змія. При згадці про Змія світлого Андака пересмикнуло. Бр-рр... Ніяк не забути йому того мертвотно-сліпучого ока. А ревище Змієве до цього часу відлунює в вухах...

Під вечір Андакові вдалося підслухати ще одну розмову.

— Чи не зарано готуєшся, га, Олешку? — долинуло звіддалік.

— Вам, може, й зарано, а мені саме час, — відказало поблизу голосом Поповича. — Змія туди поведу.

— А він що — не хоче вже літати?

— Хоче, але я крило йому підрізав! Бо хто його зна, що йому стрельне в голову, як злетить у небо.

Правду казали ті дітлахи. Бо наступного ранку ще з удосвіта заворушилося Городище, затупали сотні ніг, заіржали коні.

А десь під обід русичі пішли. В Городищі усілася така тиша, що чулося крякання качок у плавнях.

І знову шаленство охопило Андака. Заметався він по ямі, до крові відгризав нігті на пальцях, бив носаками у вологі стіни порубу. Він віддав би зараз усі багатства, які мав і буде ще мати, щоб негайно опинитися у своїй орді, чи хоч повідомити про те, що почув!

Пізно уночі над ямою пролунав невиразний шурхіт. Так, ніби хтось обережно підкрадався до поруба.

Андак затамував дух.

За хвилю до нього озвався чийсь тихий голос:

— Спиш, Андаче?

— Ні, — насторожено відказав Андак. — Хто ти?

— Потім дізнаєшся. А зараз хочу помогти тобі втекти до своїх.

Кров шугонула Андакові в скроні. З радощів сперло дихання.

— А як ти це зробиш? — нарешті запитав він.

— То вже моя справа...

За якийсь час на дно поруба посипалася земля. За нею опустилася жердина з коротко обрубаним гілляччям.

Андак миттю вибрався нагору й озирнувся. Ніде нікого. Тільки на тлі темних кущів невиразно біліла людська постать — мабуть, то був його рятівник.

— Гайда за мною! — пошепки наказав рятівник і напригинці рушив попід муром. Він був невисокий на зріст, кремезний. Легка зсутуленість виказувала в ньому людину вже похилого віку. Втікачі нечутно проминули кузню і опинилися над краєм урвища.

— Але ж тут високо... — нерішуче почав Андак. Він ще з-за Сули запримітив, які стрімкі кручі навколо Городища. А надто в тому місці, де воно сходить до болота. А що внизу було саме болото, Андак не сумнівався. Звідтіля тягло прохолодою, тванню і долинав непогамовний шурхіт очеретів.

— Тс-сс... — засичав рятівник. Він щось похапцем шукав у кущах.

— Ага, осьдечки вона, — нарешті вдоволено прошепотів він.

То була мотузка. Рятівник прив'язав її до дерева, що височіло над урвищем. Другий кінець закинув у прірву.

— Я — перший, ти — за мною, — прошепотів рятівник Андакові. — Тільки спускайся, коли свисну, бо мало хто може підстерігати внизу...

Рятівникова голова сховалася за краєм урвища. Андак з острахом почав прислухатися до звуків, що долинали з плавнів. В орді казали, ніби десь тут чаїться дідько болотяний. І немає від нього половцям ніякого спасіння.

«Може, не варто лізти? — промайнула думка. — Це ж вірна смерть...»

Тієї миті знизу долинув приглушений посвист. Андак глибоко зітхнув, наче перед стрибком у крижану воду, і почав спускатися.

Рятівник чекав на нього в човні. Він був не сам. Біля його ніг глухо загарчав пес.

— Тихо, Бровко, тихо, — наказав йому незнайомець. — Ну, що ж, рушаймо, — сказав він, коли Андак обережно обійшов пса і всівся на носі.

— Стривай, — сказав син половецького хана, коли незнайомець збирався відштовхнутися тичкою від берега. — Я чув, що десь тут живе...

— Помовч! — зупинив його незнайомець. — Бо ще накличеш його на свою голову.

Відштовхнувшись, додав:

— Він своїх не чіпає. Може, й тобі пощастить. Тим паче, що з нами Бровко.

Пливли довго. Рятівник часто міняв напрямок. Андак лише дивувався, як йому вдається знаходити дорогу в такій темряві.

— Я тобі заплачу, — палко шепотів він своєму рятівникові. — Ти станеш найбагатшим серед русичів. У нас і срібло є, і табуни.

— Заплатиш, то й добре, — байдуже згодився рятівник. — Тільки знай, що я не за табуни тебе рятую. Муровцеві хочу насолити, от що! Є в нас такий...

— Знаю, — сказав Андак.

— Образив він мене і увесь рід мій. Дуже образив. І немає йому ніякого прощення... А тепер, ханичу, уважно слухай, що я тобі казатиму. Отож подалися наші на Лукомль, бо впевнені, що сюдою ви вже не підете. І Змія з собою взяли. О, то така тварюка! Світ ще не бачив гіршої. Добре, що хоч крило підрізане. І все ж не на всякому коні від нього втечеш... Так що не йдіть тудою на Переяслав. Ідіть сюдою. Бо залишилося в Римові десятків зо три дружинників, не більше. Та й то здебільша каліки чи поранені. Тямиш, до чого я веду?

— Ні, — визнав Андак.

— До того, що похід на Лукомль — то Муровцева затія. Тож коли ви тут проскочите — кому першому князь Володимир знесе голову? Йому. Бо велено було Муровцеві захищати Римів до останнього воя, а він кинув його напризволяще. Тепер зрозумів?

Андак тихо засміявся.

— Ще б пак!

Нарешті ніс човна м'яко вдарився об берег. Рятівник допоміг Андакові вибратися на сухе і докінчив:

— А зовуть мене дід Овсій. Це щоб ваші знали, коли заскочать до Римова. Дід Овсій, запам'ятаєш? Ну, а з ним і рід його.

— Запам'ятаю, — пообіцяв Андак. — І будь певен: тебе і рід твій відтепер ніхто з половців і пальцем не зачепить.

Вони рушили берегом. Бровко не зводив з Андака настороженого погляду. І варто тому було різко здійняти руку, як пес погрозливо гарчав.

Незабаром Андак розгледів у темряві силует коня.

— Бувай здоровий, ханичу, — сказав дід Овсій. — І пам'ятай: не тільки за викуп працюю.

— Пам'ятатиму, — знову пообіцяв Андак. — Чекай у гості!

Коли кінський тупіт розчинився удалині, дід презирливо сплюнув на землю:

— У гості, бач, напрошується... Нічого, хай приїздить. Тільки тоді балакати будемо інакше.

Повернувшись до човна, біля якого вже радісно повискував Бровко, дід тихо покликав:

— Виходь, брате. Хоч побалакаємо наодинці як слід. То, кажеш, знову ноги крутить?

— Бу-у... — пожалілося з темряви. — Бу-у...