Сторожова застава

Хто цупить черешні

Прокинувся Вітько від приглушених голосів.

— Та нехай ще поспить хоч трохи, — вмовляла когось тітка Миланка. — Воно ж, сердешне, так намучилося за ці дні...

— Не розніжуй хлопця, сусідко, — відказав на те голос діда Овсія. — Не на користь йому таке, повір, не на користь.

Вітько не став чекати, доки його розбудять. Потираючи очі, він вийшов на подвір'я.

— Прокинувся, синку? — всміхнулася до нього тітка Миланка. Вона саме несла кошовку з яйцями.

— Прокинувся, — відказав Вітько і солодко позіхнув.

— Ну й добре. А то дідо Овсій хочуть тобі роботу загадати.

Дід Овсій стояв коло перелазу. Невисокий, у своєму солом'яному брилі він скидався на домовика.

— Еге ж, — підтвердив дід Овсій. — Думаю оце тим харцизякам з Городища віднести трохи черешень. Та вже не ті літа, аби білкою по деревах гасати. То, мо', допоможеш?

Довго вмовляти Вітька не довелося. Вже не раз і не двічі задивлявся він на ті черешні, що росли на дідовому дворищі. Високі, з рідким розлогим гіллям, вони були густо всіяні великими бурштиновими ягодами. Такі черешні у їхній Воронівці росли хіба що у пасічника діда Трохима. А смачні ж, як мед! Особливо ті, що потріскалися. Навколо них завжди кружляли хмариська бджіл.

До черешень діда Овсія через тих бджіл теж не можна було протовпитися. На щастя, напившися соку, вони ставали лагідні і жалили неохоче.

Вітько вже знав, що колись, дуже давно, дід Овсій привіз із далекого походу на Дунай жменьку кісточок і висадив їх біля своєї хати. Виросли дерева на диво. Лидько казав, що не тільки в Римові, а й у самому Переяславі таких ягід ніхто не бачив.

Дід Овсій провів Вітька до дерев, під якими вже стояли два кошики. Тицьнув пальцем у найближчу черешню.

— Бач, — сказав він сумно. — Цікаво б дізнатися, чия це робота.

Дві нижні гілки були геть обчухрані. На них залишилося всього кілька листочків.

— Ну, нічого, — погрозливо пробурмотів дід. — Розберуся, хто тут шкоду чинить. Ой, розберуся... А ти починай з вершечка, — наказав він Вітькові. — Бач, птахи там майже все склювали.

І справді, на вершечку черешні розбишакувала сім'я сойок. Вітькову появу вони зустріли хрипкими обуреними криками. Одна з сойок навіть намірялася поцілити йому в тім'я. Скидалося на те, що сойки вважали черешню своєю власністю і ділитися нею не збиралися. Вони розлетілися лише після того, як Вітько кишнув на них і замахнувся кошиком.

Цілий ранок Вітько не злазив з черешні. І зовсім не тому, що там йому сподобалося.

— Діду, мене ж чекають, — кілька разів заводив він.

Проте дід Овсій лише рукою махав:

— Нічого їм не станеться. Чекали п'ять літ і ще трошки пождуть. Ти ж бо не ніжишся в постелі, ти діло робиш! І не бійся, поїдеш зо мною. А я, коли що — в обиду тебе не дам.

Дід Овсій теж не сидів без діла. Він був зайнятий важливою справою — щось уважно роздивлявся на землі.

— Є! — нарешті вигукнув він. — Ти диви, а я спочатку гадав, що то робота таких жевжиків, як ти чи Лидько з Мухою!

— То не я, — про всяк випадок відмежувався Вітько від жевжиків.

— Та вже бачу. Тут хтось із дорослих побував, не інакше. Бачиш, які сліди?

І справді, неподалік від черешень виднілося кілька слідів. Не досить виразних, проте розібрати їх можна було. У кожен слід поміщалося чи не два Вітькових.

— А ось тут ніяк не розшоломкую, — гомонів дід сам до себе. — Ніби теж сліди, але — чиї? Буцімто хтось віниччя до ніг поприв'язував. Хитра, видать, штучка тут побувала! Та нічого, я її виведу колись на чисту воду. Осоромлю так, що в самому Переяславі сміятимуться. Ич, здитинилося!

Сонце вже викараскалося досить височенько над Римовим, коли Вітькові було дозволено злізти з черешні. Дід Овсій перекинув кошики через сідло, взяв коня за вуздечку і вони подалися на Городище.

Першим, хто їм зустрівся, був Олешко Попович. Він з докором подивився на Вітька, затим перевів погляд на сонце, що стояло майже прямовисно над Городищем.

— І де це тебе цілий день носило, небораче? — запитав Олешко. Проте одразу ж погляд його зупинився на кошиках. — А це що, діду? Кому везете?

— Та вашим же лобурякам, кому ж іще, — не надто ввічливо відказав дід. Він усе ще не міг заспокоїтися через ті сліди.

— О! Тоді давайте мені першому! — зажадав Попович і простяг руку.

Проте дід Овсій не поспішав пригощати Олешка. Він зміряв його з голови до ніг, затим звелів:

— Ти мені спочатку ліву ратицю покажи!

— Навіщо? — здивувався Олешко.

— Показуй, показуй... Ніколи мені з тобою тут теревені розводити!

Олешко стенув плечима. Та все ж ногу підняв.

Дід Овсій прикипів поглядом до підошви. Тоді витяг з-за очкура черешневий прутик і приклав його до Олешкового чобота. Прутик влігся точнісінько на підошву.

— Так-так-так... — загадково почав дід Овсій. Потому схопив Олешкову ногу і почав трусити її так, наче збирався відірвати від тіла. — То це, виходить, була твоя робота? Твоя, харцизяко?

— Та ви що, діду? — здивувався Олешко. Він стрибав навколо діда на одній нозі, мов гусак навколо зашморгу. — Ви що — блекоти скуштували? То скажіть, а ногу нічого викручувати!

— Це я блекоти скуштував? — Дід Овсій, схоже, розлютився неабияк. Він вихопив з-за пояса нагая і замірився ним на одноногого Поповича. — Я сказився, так?

Олешко різко відсахнувся і звільнив ногу.

— Ну, діду, ви вже зовсім... того, — сердито сказав він. — Я ж можу і не подивитися на ваші сиві вуса. Я, може, теж схоплю вашу ногу...

Закінчити Олешко не встиг. Дід Овсій розмахнувся — і в повітрі лунко ляснув нагай. Олешко ледве встиг ухилитися.

— А що це ви мені, діду, військо розганяєте? — пролунав над їхніми головами густий голос Іллі Муровця. Вітько і не завважив, коли той підійшов до них.

— Злодія розшукав, Ільку, — войовниче відказав дід Овсій. — Розшукав, а тепер провчити хочу.

— А що він такого вчинив? — здивувався Муровець. — Корову звів з дворища? Хату підпалив?

— Та ні, тоді б я з ним не так розмовляв. Дві гілки на черешні геть обчухрав, нечестивець!

— Ну, знаєте, діду! — вкрай обурився Олешко. — Говоріть, та не забалакуйтеся! Я до ваших гнилих черешень і близько не підходив!

— А оце що таке? — Дід помахав прутиком перед Олешковим носом. — Це що, брехло довготелесе, га? Ні-і, довжину твого сліду я зняв! І в лівому чоботі в тебе є колючка, еге ж?

Олешко підняв ногу, глянув.

— Ну, є.

— І на тих слідах її відбиток теж є. То хто сьогодні уночі був у моєму дворищі? Хто, питаю тебе?

Олешко мовчав. Обличчя його побуряковіло. На гамір почали збігатися дружинники. Весело гигикаючи, вони вслухалися в кожне слово войовничого діда Овсія.

— Кг-мм... — прокашлявся Ілля Муровець. — За такі речі, звісно, по голові не гладять. Ви, діду, ось що зробіть. Коли зловите його ще раз, то стягніть з нього порти і добряче відшмагайте кропивою. Там у вашому кутку є підходяща...

— А ти звідкіля про неї знаєш? — підозріло втупився дід у Муровця.

— Кг-мм... Я все мушу знати, діду. А ти, Олешку, щоб мені діда і пальцем не чіпав, чуєш?

— Чую, — відказав Олешко. І тихо, щоб не почув дід, додав: — Він мені треба, як корові вуздечка...

А дід Овсій, трохи втішений тим, що знайшов злочинця, заходився щедро обдаровувати дружинників. Першим підставив пригорщу Ілля Муровець. У ній вмістилася ледь не третина кошика.

— Ану, небоже, допоможи, — звернувся Муровець до Вітька. — Збігай-но по шолом. А то, бачиш, руки в мене зайняті.

Черешні Муровець обережно зсипав до шолома і лише потому заходився ласувати ними. Брав по одній ягідці, вкидав у рот і аж очі заплющував від насолоди.

— Смакота! Ну, діду, порадували ви нас! Гей, хлопці, цур, кісточки не викидати! Я дуже люблю ті зернята, що всередині.

— А мені, діду? — нагадав про себе Олешко.

Проте дід у відповідь скрутив йому велику дулю.

— Нізащо постраждав, — поскаржився згодом Олешко Вітькові. — Слово честі, я до тих ягід навіть близько не підходив!

— Але ж твої сліди там були, — заперечив Вітько. — Я своїми очима їх бачив... Слухай, а може, хтось уночі взувся в твої чоботи, коли ти спав, га?

— Може, — легко згодився Олешко і скуйовдив волосся на Вітьковій голові. — Все може бути.