Сторожова застава

Біля Гороодища

Поряд з брамою стояв вартовий. Проте він поводився зовсім не так, як вартові у всьому світі. Ті стоять непорушно, наче витесані з каменю чи проковтнули тичку. І, звісно, не зводять підозрілого погляду з кожного, хто проходить повз них.

А цей римівський вартовий на Вітька не звернув ніякої уваги. Він дивився убік від дороги. І, мабуть, бачив там щось неймовірно цікаве, бо аж долонями плескав об коліна.

— Агов, Олешку! — гукав вартовий. — Хапай ноги в руки, бо новий дружинник на п'яти тобі наступає!

Уподовж муру, важко відсапуючись, тупотіло десятків зо три підлітків. Наймолодші були Вітькового віку. Попереду біг Олешко Попович. Від нього ні на крок не відставав Лидько.

— Нумо-нумо, Лидьку! — під'юджував його вартовий. — Покажи Олешкові, чого варті римівські вояки!

Та все ж Олешко дістався до брами перший. Дихав рівно, спокійно, мовби й не біг навперегінки, а повертався з легкої прогулянки. Хіба що обличчя ледь-ледь спітніло. Не те, що в Лидька — у того просто ручаї з чола стікали.

А про інших підлітків, особливо молодших, годі було й казати. Вони хапали повітря, мов карасі, яких викинули на берег.

— О! — зраділо вигукнув Попович, коли його погляд зупинився на Вітькові. — Пропажа знайшлася!

Один за одним видиралися на дорогу мокрі як хлющі хлопці і завмирали, угледівши новачка.

— Це, Мирку, вважай, моя молодша дружина, — повів на них рукою Попович. — Дядько Ілько попрохав трохи їх поганяти... А оце, парубки, сам Мирко, син тітки Миланки. З нинішньої днини я беру його під свою руку. Тож дивіться мені! — Олешко показав хлопцям міцного кулака. — А тепер — ще одне коло! — звелів він.

Молодша дружина поспіхом витерла рясні ручаї з обличчя, хапнула в груди повітря і горохом покотилася в інший від дороги бік.

Якусь мить Вітько дивився хлопцям услід.

— А ти чого став як засватаний? — озвався до нього вартовий і легенько штовхнув межи плечі. — Ану, біжи доганяй!

Мов з рогатки, зірвався Вітько з місця. Ось зараз він покаже, як бігають хлопці у двадцять першому столітті!

Стометрівку Вітько подолав, як вихор. А далі його ноги по кісточки вгрузли в пісок. Ще за півкілометра стало непереливки — довелося стрибати з каменя на камінь. Навіть під підошвами сандалів відчувалися гострі краї. А хлопці ж бігли босі!

І все ж представник двадцять першого століття потроху виривався вперед. Ще мить — і він зрівняється з самим Поповичем. Проте Лидько, що біг на кілька кроків позаду, притримав Вітька.

— Пізнаєш мене, Мирку? — запитав він.

— П-пізнаю, — захекано відказав Вітько. — Ти нас з Олешком перший зустрів біля Портяної.

— Та я не про те, — відказав Лидько. Схоже, він був дещо розчарований. — Я про те, чи пам'ятаєш ти мене?

Лидько трохи скидався на Колька Горобчика. Але швидше був схожий на міцного і спритного Ігоря Мороза. Тільки ще ширший у плечах. І м'язи он які — так і перекочуються під шкірою.

— Ніби щось пригадую, — про всяк випадок відказав Вітько.

З хвилину Лидько біг мовчки.

— То воно й правда, що ти у Змія геть про все забув, — нарешті мовив він. — А ми ж з тобою гусей разом пасли. А потім корів до череди ганяли. Забув?

— Та ні, — обережно збрехав Вітько.

— Он бач! А ще що пам'ятаєш?

Ну як ти йому розкажеш, що вони ніколи разом не пасли ні свиней, ні гусей? І корів не ганяли до череди. Як йому розкажеш, що ти взагалі з іншого тисячоліття? Тоді, мабуть, доведеться визнати, що ти ніякий не син тітки Миланки. І взагалі невідомо хто. Можливо, навіть ворог усьому Римові. То вже краще для всіх залишитися Мирком, що врешті-решт утік від лихого потойбічного Змія.

Приблизно на такій думці зійшлися Росанка з тіткою Миланкою. І йому порадили казати те ж саме.

— Пам'ятаю ще, як ми з тобою до лісу ходили, — ухильно відповів Вітько. Бо хто з дітей не ходив до лісу?

— І як на човнах каталися, — додав він, бо гурт пробігав саме повз десяток човнів-плоскодонок, що наполовину висунулися з верболозу. — І сестра в тебе є. Оленка, якщо не помиляюсь. Чи не так?

— Правильно, — розплився у посмішці Лидько.— А тепер я, Мирку, знаєш хто? Дружинник у Іллі Муровця! От. Уже три тижні як дружинник. А на зиму ми з Олешком переберемося до Переяслава.

І на спітнілому Лидьковому обличчі засяяла щаслива посмішка. Одразу було видно, що Лидько ще не звик до свого дружинницького звання і дуже цим втішався.

— Слухай, Мирку, а яка вона, та Змійка? — зненацька запитав Лидько.

Вітько подумки перебрав в уяві кілька малюнків із зображеннями Змія.

— Бр-рр... — вихопилося у нього. — Жахнючий.

Лидько кивнув головою. Певно, згоджувався з Вітьковими словами.

— А не знаєш, куди його краще вціляти, коли він вилізе з нори?

— В серце, — не досить впевнено сказав Вітько. — І мечем по шиї. А краще довбнею, — поправився він, пригадавши, що на кількох малюнках змієві переможці тримали в руках важкі довбні.

А далі Вітько мало що міг пригадати. І не тільки про Змія. Ноги йому налилися свинцевою втомою. Далася взнаки, либонь, невдала мандрівка до Сули. Вітько з останніх сил намагався не відстати від інших і подумки вмовляв Олешка, щоб той дав наказ на відпочинок.

Проте замість відпочинку вреднющий Попович загадав взяти по каменюці і бігти з нею.

Згодом він завів хлопців у грузьке болото, вибратися з якого можна було хіба що перестрибуючи з однієї купини на іншу. А той, хто промахувався чи стрибав не на ту купину — одразу ж по груди, а то й по шию, погрузав у глевку смердючу трясовину.

Вітько ляпнувся в болото чи не перший. І, мабуть, просидів би там аж до свого століття, якби не Лидькова допомога.

А потім Олешко ще раз загадав взяти по каменюці в кожну руку і дертися з ними догори.

Згодом Вітько не міг навіть пригадати, коли і як вони дісталися до брами. Пам'ятає лише, що разом з іншими повалився, як сніп, під вербами. І ні в кого навіть сил не було бодай словом перекинутися. Навіть невтомний Олешко — і той вхекався так, що від нього йшла пара.

— А чого це ви хапаєте повітря, мов хворі гусаки? — нараз долетів від дороги насмішкуватий голос діда Овсія.

Старий сидів верхи на невисокому половецькому конику. При боці — меч, за спиною — лук і сагайдак зі стрілами. Видно, зібрався дід у небезпечну путь.

— Легко вам, діду, таке говорити, — хекнув Олешко і витер жмутом трави брудні ноги. — Спробували б ви отак...

— Та бігав я, бігав, — заспокоїв його дід Овсій. — І не відлежувався, як оце ти, в холодку.