Строк минає на світанку

Двадцять одна хвилина на шосту

Руді стояла в темряві стінної шафи, зв'язана й безпорадна. Тепер їм уже ніяк не встигнути до автобуса. Бідолашний Квін! Чекатиме на неї там, у Грейвзовому будинку, в товаристві мерця, аж поки настане день і хтось поткнеться туди. Відразу ж зчиниться галас, його заарештують… І на цьому все скінчиться. Йому ніколи не стане сили здолати місто. Зрештою, ані ця жінка, ані її спільник не лишили нічого такого, що могло б їх викрити. Нічого й схожого на зламаний сейф — слід, що його залишив по собі Квін. І нехай вона потім звинувачує їх скільки завгодно — якщо, звісно, зостанеться жива. Однаково це все буде надаремно. Її слову ніхто не повірить…

Спливали неоціненні хвилини — хвилини, що їх можна було порівняти хіба з краплинами крові з серця. Певне, тепер уже пів на шосту. За десять хвилин вони з Квіном мали податися на автобусну станцію. Тепер цього вже не буде. Та й хіба вона не знала, що Нью-Йорк усе одно їх перехитрує? Він завжди бере гору. Адже вони всього-на-всього хлопець і дівчина з невеликого містечка. Хіба вони можуть змагатися з таким ворогом? Квіна посадять на електричний стілець, а вона назавжди залишиться грубою і злою найманою партнеркою в дансингу — в закладі, що скидається радше на заводський конвейєр, аніж на місце розваг. Назавжди. Без мрій, без сподівань…

Спливали неоціненні хвилини, хвилини, що їх не можна було зупинити…

Нараз двері до кімнати відчинилися, і хтось зайшов. У свідомості Руді блискавкою сяйнула нестямна надія. Ось воно — щасливий кінець, як у романі чи кінофільмі! Хтось прийшов, щоб вирятувати її в останню мить. Може, п'яничка черговий надумав подивитися, чи не сталося чого, бо завважив, що вона не вийшла разом з тими двома. Чи, може, це навіть сам Квін, котрого привело сюди незбагненне шосте чуття…

Аж ось почувся голос, хрипкий від люті. І всі її сподівання вмить розвіялись. Це був Гріф, спільник Джоан Брістоль. Вони повернулися, щоб рішити її тут-таки, на місці…

— Чому ти не подумала про це раніше, дурепо?! Глузду тобі забракло, чи що?

— Зараз я все з неї витрушу! — з погрозою мовила Джоан Брістоль. — Я б іще тоді про все дізналась, аби ти не вийшов із ванної так скоро. Адже щось таки її напоумило — звідки вона взяла мою адресу?..

Дверцята шафи розчахнулись, і Руді на хвильку приплющила очі, засліплена яскравим світлом. Вона відчула, як послабли пута, котрими її припнуто до стіни. Її витягли з шафи й шарпнули рушника з рота, щоб вона могла говорити.

— Спробуй мені крикни, то я зараз тобі заціплю! — пригрозила Джоан Брістоль і звела руку.

Та Руді не могла кричати, хоч би й хотіла.

Джоан ухопила її за волосся і смикнула голову назад.

— Ну, тільки не крути! Ти ось що мені скажи: як ти дізналася про мене? Звідки вивідала, де я живу? Я рватиму на тобі волосся, аж поки ти скажеш усю правду!

Руді відповіла здавленим, але твердим голосом:

— Ви загубили там рахунок за готель. Я знайшла його в кімнаті, де лежав Грейвз.

Удар! Вона почула такий звук, неначе паперовий мішечок з водою впав із третього поверху. Але вдарили не її, вдарили Джоан.

— Ач, ти!.. — прохрипів Гріф. — Так я й знав, що ти утнеш якусь дурницю! Було б іще залишити у нього в кишені свою візитну картку. Це одне й те саме.

— Вона бреше! — вереснула Джоан Брістоль. Одна щока її поволі багровіла, немовби вкриваючись екземою. — Я ладна заприсягтися, що бачила його в своїй сумці, коли повернулася сюди.

— Ти виймала рахунок із сумки, показувала йому? Кажи — виймала?

— Авжеж, виймала! Ти ж сам знаєш: ми вирішили, що я покажу йому, як мені потрібні гроші. Але я поклала його назад, Гріфе! Принесла його сюди!..

Руді похитала головою.

— Мабуть, він випав. Рахунок на сімнадцять доларів вісімдесят дев'ять центів. А на ньому написано чорнилом: «Прострочений». І навіть номер кімнати є.

Гріф смикнув Руді за волосся.

— Ти принесла його сюди? Що ти з ним зробила? Де він?

— Я залишила його там, де він лежав. Я боялася щось чіпати і залишила все як було.

Джоан підступила ближче.

— Не вір їй. Вона могла забрати його з собою. Обшукай її.

— Обшукуй сама. Ти краще знаєш, де ви, жінки, щось ховаєте.

Руки Джоан стали швидко й ретельно обмацувати Руді, не минаючи ані дюйма. Ноги Руді були зв'язані докупи. Рахунок лежав у панчосі з внутрішнього боку ноги. Джоан обмацала панчохи іззовні.

— При ній рахунку нема.

— Тоді мусимо йти туди й забрати його. Не можна, щоб він там зостався. Це нас викаже. Ах ти ж дурепа!

— Зажди-но, Гріфе! — швидко мовила Джоан Брістоль, ледь розтуляючи уста, але Руді почула. — Давай візьмемо її з собою і залишимо там, разом з ним. Зробимо все так, щоб скидалося, ніби вона сама… — Вона мотнула головою в бік Руді й провадила далі ще тихіше, та Руді однаково почула, бо все в ній було напружене до краю: — Ти зможеш зробити те, що хотів із самого початку, але не тут, а там. І нехай вони спробують розплутати цю справу! А ми собі лишимось осторонь.

Гріф з хвилину розмірковував. Очі його палали.

— Це єдина рада, Гріфе! Вони подумають, що це вчинила вона, а потім заподіяла смерть і собі.

Він кивнув головою.

— Гаразд. Тільки треба буде провести її повз чергового так, немов вона п'яна, розумієш? І доводиться її підтримувати. Я таки змушу його вийти з-за стойки, як казав спершу. А ми ніби просто проводжаємо її додому, оце і все. Рук не чіпай, нехай будуть, як є, а ноги розв'яжи, щоб вона могла йти.

Джоан Брістоль узяла своє пальто й накинула на плечі Руді, сховавши зв'язані руки.

— Зніми їй з шиї рушника, — сказав Гріф. — На, візьми. — Він передав жінці щось чорне, з металевим полиском. Певне, з цього револьвера й застрелено Грейвза.

Револьвер опинився під пальтом, і ліва рука Джоан Брістоль притиснула його до спини Руді, неначе хотіла проштрикнути її тим чорним тупоносим револьвером.

— Тепер зачекай тут. Я спущуся вниз, виведу з гаража машину й задурю голову черговому. Це забере хвилин десять. А тоді виходь і ти.

Двері за ним зачинились, і жінки лишилися самі.

Вони не розмовляли. Не обізвались одна до одної ані словом. Мовчки й напружено стояли поряд, і ззаду на пальті випинався ніби невеличкий наметик — там, де ліва рука Джоан Брістоль притискала до спини Руді револьвер.

«Цікаво, — подумала Руді, — чи вистрілить вона, якщо я раптом ступну вбік, щоб відсунутись од револьвера?»

Та пробувати вона не стала, і не тільки через те, що боялася. Адже вони намірялися везти її туди, куди вона сама весь час хотіла їх заманити, — на місце злочину. То чом би й не поїхати? Інша річ, що, може, їй більше не випаде нагоди втекти. Тут така нагода нібито є. І все ж чому б не заждати? Адже туди прийде і Квін.

Нарешті Джоан Брістоль заговорила:

— Ну, годі. Тепер ходімо. Тільки хочу тебе попередити: якщо ти хоч писнеш на сходах, або коли будемо йти через вестибюль, або ж на вулиці, біля машини, — я вистрілю. І не думай, що я жартую. Я ніколи не жартую Зроду не мала почуття гумору.

Руді нічого не сказала. Тільки подумала, що так воно мабуть, і є. І що це жахливо — завжди бути злою, злою на весь світ.

Вони вийшли з кімнати й рушили затхлим коридором.

Зненацька десь за дверима задзвонив будильник. І обом здалося, ніби поміж них пробіг електричний струм, передавшись від одної до другої через револьвер. Руді почула, як Джоан Брістоль тяжко звела дух у неї за спиною. І зрозуміла: тільки чистісінька випадковість урятувала її від пострілу, коли та здригнулася, нараз почувши дзвінок…

Вони повернули до бічних сходів. Звідкись ізнизу до них уже долинав Гріфів голос. Лункий, безвиразний голос.

— Та хильни ще трохи! Не манірся!

— Стій! — прошепотіла Джоан Брістоль на долішніх східцях.

Стойки чергового звідти не було видно.

Хтось похлинувся, закашлявся. І знову почувся Гріфів голос:

— Стривай, стривай, не видудли всієї пляшки!

— Ну! — шепнула Джоан і підштовхнула Руді револьвером, неначе то був важіль, що керував її рухами.

У вестибюлі видно було самого Гріфа: він навалився на стойку, підперши голову руками.

На якусь дивовижну істоту — двоголову, чотириногу, з чудернацьким горбом на спині, — скидалися ці дві жінки. Дві жінки і револьвер. Гріф навіть не обернувся.

Вони були вже біля машини, коли він наздогнав їх. Машина стояла недалеко від готелю. Джоан Брістоль звеліла Руді сісти ззаду і сама сіла поруч неї. Гріф сів за кермо. Вони не сказали одне одному ані слова. Джоан пересунула револьвер, і тепер він упирався Руді п бік. Руді сиділа тихо, зовсім не пручаючись.

Доїхали швидко. Коли повернули на Сімдесяту вулицю, Джоан сказала:

— Якщо не будеш упевнений, не зупиняйся.

Вони поминули будинок, наче їхали не сюди, а кудись далі.

Будинок надійно зберігав таємницю. Він був такий самий, як і минулого ранку, о цій порі. Минулого ранку… Ще перед тим, як усе це сталося…

Коли проїжджали повз будинок, усі троє звернули очі на нього.

«Квін уже, певне, повернувся. Він уже там. О боже! — Тільки тепер, саме в цю мить, Руді почав охоплювати страх. — А що, як його ще нема?..»

Трохи перегодя Гріф повернув назад і під'їхав до будинку з другого боку. Нарешті він загальмував. Усі знову втупили очі у віконця машини.

Ніде ані душі…

— Можна зайти, — прошепотів Гріф крізь зціплені зуби. — Ходім.

Серце Руді було мов сполоханий птах, коли її витягли на тротуар, затиснули з обох боків і квапливо повели до будинку. Вони підійшли до дверей, сторожко озираючись довкола: чи не бачить хто.

Ніде не було нікого.

— Все гаразд, — сказала Джоан Брістоль з полегкістю.

— Де ключ, що був у неї? Швидко!

Вони штовхнули її через поріг і знову замкнули за собою двері. Руді слухняно виконувала все, що їй наказували. Та тепер уже справа доходила кінця. Тепер, коли двері замкнено, кінець насувався з кожною секундою. Навіть якщо К. він повернеться через п'ять хвилин, він однаково спізниться. І побачить її мертву, так само як побачив Грейвза. Навіть якщо він повернеться цю ж мить — однаково буде пізно. Просто тут залишаться ще два трупи. Ці люди озброєні, а в них з Квіном нічого нема…

А може… а може, він і зовсім не повернеться? Може, й з ним скоїлося якесь лихо?..

Темрява в будинку була непроглядна, як і раніш. І Джоан Брістоль сказала Гріфові майже те саме, що сказав К. він, коли вони вперше прийшли сюди разом:

— Не засвічуй світла, доки не піднімемося нагору.

І Руді здалося, що відтоді минуло багато-багато років. Але того разу тут не було вбивць. Тільки двоє молодих людей, що намагалися розпочати життя наново.

Гріф витер сірника, затулив його долонями й рушив попереду. Руді йшла слідом за ним — у пальті наопаш, з револьвером, наче припнутим до спини.

А що, як Квін дожидає там нагорі, в темряві? А що, як він зараз вийде і скаже: «Руді, це ви?» Тоді вона буде призвідницею його смерті. Вона принесе йому загибель. Якщо ж його там немає — загине вона сама. З цих двох можливостей вона віддавала перевагу другій. А втім, яка різниця? Тепер уже однаково пізно — жоден з них не встигне до автобуса. Місто взяло гору. Як завжди…

Вхід до кімнати, де лежав мрець, при тьмяному світлі Гріфового сірника видавався моторошним чорним проваллям. Потім у кімнаті спалахнуло світло, і Руді штовхнули туди. До мертвої людини. В порожнечу, де не було Квіна, що став би їй на допомогу.

Гріф сказав:

— Ну, мерщій шукай рахунок, і забираймося звідси.

Джоан Брістоль подивилася на підлогу і погрозливо обернулась до Руді.

— То де ж він є?

Вона й досі тримала в руці револьвер, але тепер він уже не впирався Руді в спину.

— Там, біля нього, я ж казала, — обізвалася Руді безживним голосом. І, трохи помовчавши, додала: — А ви мені повірили.

— То ти, виходить… — зойкнула Джоан і повернулася до свого спільника. — Ось бачиш, хіба я не казала!

Перед очима Руді майнув кулак.

— Де рахунок? У тебе? — ревонув Гріф.

Руді заточилася від удару, тоді криво посміхнулась.

— А це вже доведеться з'ясовувати вам самим.

Гріфів голос нараз став цілком спокійний. Спокійний голос убивці.

— Ану дай його сюди, — мовив він до Джоан. — Я сам…

Револьвер опинився у нього в руці.

— Одійди-но від неї.

І Руді зосталася сама — зовсім сама, загнана в куток.

Він підступав усе ближче до неї. Певне, хотів вистрелити впритул, щоб скидалося на самогубство.

Минуло всього дві чи три секунди, поки Гріф підійшов до неї, але Руді здалося, що спливли години. Зараз вона помре. Може, це й на краще. Все одно тепер надто пізно. Автобус поїхав. Автобус додому. А на годиннику вже…