Строк минає на світанку

За двадцять хвилин друга

Він мовчки повернувся до столу, розстебнув піджак, засунув пальці за підшивку і, наче показуючи фокус з картами, видобув звідти пачку грошей — п'ятдесятидоларові банкноти. З другої поли з'явилася на світ ще одна пачка — ця вже по сто доларів.

Так він чаклував кілька хвилин. Гроші були сховані за підшивкою піджака, з обох боків і позаду, — щоб не впадало у вічі. І в кишенях також були гроші. На стіл одна по одній лягли сім пачок банкнот: шість — дбайливо перетягнуті гумовими стьожечками й остання — розпочата.

Її обличчя було незворушне.

— Скільки тут? — спитала вона рівним голосом.

— Тепер — не знаю. У всякому разі, більше як дві чотириста. Було рівно дві з половиною.

Обличчя її лишилося незворушне.

— Де ви їх узяли?

— Там, де не мав права брати.

Хвилину обоє мовчали, наче на столі між ними й не було ніяких грошей.

Нарешті він почав розповідати, хоч ніхто цього від нього не вимагав. Та він не міг далі мовчати. Адже вона — його землячка, дівчина з сусіднього будинку, і, якби вони були там, у рідному місті, він неодмінно звірився б їй зі своїм лихом. Звісно, там йому просто не довелося б говорити про такі речі. Але тут з ним це скоїлось, і він повинен їй тут-таки про все розказати.

— Донедавна я був помічником електромонтера — це щось ніби підмайстер. Ми робили всяку роботу: лагодили радіо, електричні праски, пилососи, ставили штепсельні розетки, справляли замки у дверях, — одне слово, різні дрібниці…

Звісно, я приїхав у Нью-Йорк не для того. Думав, знайду добре місце, буду вчитися, стану інженером. Авжеж! Дурень думкою багатіє… І все-таки це було краще, ніж першого місяця, коли я спав у парку на лаві. Отож я й не ремствував. Та десь місяць тому я втратив і цю роботу. Не те щоб мене звільнили — просто роботи не стало. Старий, якому я підсобляв, нездужав на серце, і лікарі сказали йому покинути працювати. Ну, він і покинув. Ніхто його не замінив, а я йому не родич. Він просто зачинив свою майстерню, і я знову лишився ні з чим. Цілими днями никав по місту й нічого не міг знайти. Щоправда, час від часу мене брали мити посуд у ресторанах та їдаленьках, де обідають автобусні кондуктори. Нічого кращого мені не траплялося…

Коли я зрозумів, що йду прямісінько на дно, мені слід було зараз же вернутися додому, написати своїм, щоб прислали грошей на дорогу. Вони б це зробили. Та, мабуть, зі мною було те саме, що й з вами. Я не хотів показати їм, що зазнав поразки, що не бути мені інженером. Адже я приїхав сюди з власної волі, хотів багато чого досягти. О, тоді я був хвацький хлопець!..

Засунувши руки в кишені, понурий і зсутулений, він мляво походжав по кімнаті й не відривав очей від підлоги. А вона уважно слухала його розповідь, сидячи боком на стільці і обхопивши руками плечі.

— А тепер я повинен розказати вам, що сталося минулої зими, за кілька місяців перед тим, як я лишився без роботи. Певне, це видасться вам негожим і ви навряд чи повірите мені, але все було так, як я кажу.

Нам нагодилася одна робота, яка не часто трапляється. Майстерня наша була на Третій авеню, але якраз там, де проходить, сказати б, кордон між бідняцькими кварталами та Золотим берегом. І от одного разу нас покликали в розкішний дім на Сімдесятій вулиці. Господар купив якусь ультрафіолетову лампу, щоб загоряти взимку дома й не їздити для цього на Флоріду. Отож, нам загадали поставити у ванній розетку, щоб вмикати ту лампу. Прізвище господаря — Грейвз. Воно вам про щось говорить?

Вона заперечливо похитала головою.

— Мені воно теж ні про що не говорило, та й тепер не говорить. Але мій хазяїн казав, що про цього Грейвза часто пишуть газети, у великосвітській хроніці. Звісно, він сам тої хроніки не читав, але якось знав про всі ці речі.

Робота була неважка. Правда, ми ходили туди три дні, але тільки тому, що працювали по годині на день, аби не заважати господарям. Треба було пробити дірку в стіні ванної на другому поверсі, видовбати жолобок під провід і прикрутити розетку.

Будинок той давній, і стіни в ньому товстелезні. Я ніколи не бачив таких товстих стін. Одного разу, коли я працював сам — мій хазяїн пішов по щось до майстерні, —. я довбав ту стіну і раптом ударив у якусь ніби дошку. Я не знав, що там таке, і взяв трохи вбік, щоб не пошкодити дерева. Ото і все…

А другого дня, — так, здається, це було другого дня, — коли не бачив таких товстих стін. Одного разу, коли я кімнати. Там у них щось подібне до бібліотеки чи кабінету. Той один пробув у кімнаті всього хвилини зо три. Двері були відчинені, і я побачив його, бо якраз проти дверей до ванної висить велике дзеркало. Він стояв біля тої самої стіни, в котрій з другого боку я видовбував жолобок. Він одхилив частину дерев'яної панелі,— стіни там до половини обшито панелями, — і повернув ручку на дверцятах сейфа у стіні. Такий собі невеличкий сейф… Тоді відчинив дверцята, витяг скриньку і став виймати звідти гроші.

Далі я не дивився і знову взявся до роботи. Я зрозумів, що задня стінка сейфа має виходити у ванну. Ото на неї я і натрапив першого дня. Більше я про це не думав. Не хочете — не вірте, ображатися на вас я не стану.

Вона промовила:

— Коли ви сказали, що ви з Глен-Фолза, я спершу не повірила. Та коли вийшло, що це правда, то чому не повірити, що ви й тепер кажете правду?

— Далі повірити буде важче. Сам не знаю, як це сталося. Знаю тільки, що сталося. Наче то був не я…

Так от, слухайте. Внизу, у вестибюлі, обіч надвірних дверей стояв невеликий столик. Я звичайно залишав біля нього свою скриньку з інструментом, а з собою брав тільки те, що було потрібно. І от, коли ми скінчили роботу й повернулися до майстерні, я почав діставати із скриньки інструмент і раптом побачив… Може, хтось упустив його туди?.. Служниця, що відчиняла нам двері, була якась чудна. Може, то вона недогледіла, коли прибирала на столику… Клянуся вам, я не знаю, яким чином він опинився у моїй скриньці!

— Що саме? — спитала вона.

— Ключ від надвірних дверей.

Вона подивилася на нього довгим допитливим поглядом.

Він заговорив знову:

— Я не знаю, як він туди попав. І не знав про це, доки не побачив у майстерні… — Він безпорадно розвів руками. — Та мені, звісно, ніхто не повірить.

— Годину тому я б не повірила, — призналася вона. — А тепер… Не знаю. Ну, розповідайте далі.

— Розповідати лишилося небагато, можете й сама здогадатися. Я хотів віддати ключа хазяїнові, але той уже пішов додому. Можна було віднести його туди, в дім, і повернути служниці. Та година була пізня, я стомився і хотів їсти. Отож і вирішив однести ключа на другий день, неодмінно. Але того дня я від восьмої ранку і аж дотемна працював, не мав ані хвилини вільної. А на третій день — просто забув. Забув, та й годі!..

Ну, а потім, я вже казав вам, робота скінчилась, і я опинився на вулиці. Трохи грошей, що в мене були, швидко розійшлись, і… Одне слово, вчора я взяв свою скриньку з інструментом, щоб подивитися, чи нема там чого продати або заставити. Все, що я мав окрім цього, я вже поспродував раніш. Я зазирнув у скриньку — і побачив той ключ. А побачивши, згадав, звідки він у мене.

Я поклав ключ у кишеню, трохи причепурився і подавсь до того будинку на Сімдесятій вулиці. Думав, поверну ключа, а там, може, знайдеться для мене яка робота — ну, хоча б перегорілі лампочки позаміняти…

Біля дверей я подзвонив. Але ніхто не вийшов. Я дзвонив ще і ще… Було це вдень. Я ходив перед дверима туди й сюди і не знав, що мені робити. А потім із сусіднього «будинку вийшов якийсь хлопчина і побачив мене — помітив, що я дивлюся на ті двері й ніби дожидаю. Він підійшов і сказав, що там нікого нема, поїхали у свою віллу за місто. Я здивувався, що на першому поверсі не зачинено віконниць, як це звичайно буває в таких випадках. Та хлопчина пояснив, що хтось із господарів зостався ще на кілька днів, а як він поїде, отоді, либонь, усе й позачиняють. Тоді я спитав, коли мені найліпше прийти, щоб застати його вдома. Хлопець не знав напевне, але порадив навідатись увечері.

І от я повернувся у свою комірчину і став чекати вечора. І поки я чекав, у мене виникла одна думка. Навряд чи треба казати яка — ви, певне, сама розумієте…

— Розумію, — кивнула вона.

— Ця думка дедалі міцнішала. Дуже погана думка. Такі думки — мов бур'яни, їх важко вирвати, коли вони вже пустили коріння в грунт, цебто людині в душу. А тут іще все, можна сказати, живило ті бур'яни. Я не мав жодного цента. Вже два дні я нічого не їв, анічогісінько. Коли нічого нема, і нема грошей, і ні на що купити навіть кави та булку… Тоді почуваєш себе дуже кепсько, — сказав він просто.

Відтак трохи помовчав і став розповідати далі:

— Уже два тижні я не навертавсь на очі хазяйці, щоб вона не вигнала мене з кімнати. Таке могло статися щохвилини, і я лишився б безпритульний… Отож, ця думка й росла, мов бур'ян. А я цілий день сидів на ліжку і вертів у руках отого ключа…

Десь близько сьомої, коли вже зовсім посутеніло, я вийшов з дому і знову подався туди… — Він невесело посміхнувся. — Більше на своє виправдання не скажу ані слова. Решту можете слухати без будь-якої поблажливості…

Я підійшов до будинку й побачив, що у вікнах на першому поверсі світиться. Отже, я не спізнився — адже йшов туди, щоб застати господаря вдома. Коло під'їзду чекало таксі. Й поки я стояв і роздивлявся, світло в будинку згасло. А ще за хвилину звідти вийшли двоє, чоловік і жінка. Вони рушили до таксі.

Вони не квапились. Я міг підбігти до них або гукнути, і вони зупинились би… Та я наче прикипів до місця. Стояв мовчки, спостерігав і вичікував, поки вони поїдуть. Вони відправлялися на цілий вечір: жінка була в довгій сукні, чоловік — у смокінгу. Так зодягнені, люди не повертаються скоро.

Вони сіли в машину й поїхали. Я теж попростував геть. Ішов, і обмацував у кишені ключа, й опирався тій причепливій думці. Я наблизився до будинку з другого боку, а тоді повернув назад і обійшов квартал знову.

Слово честі, я опирався щосили! Та, певне, сили було обмаль. Два дні я не мав у роті ані ріски, а натщесерце опиратися важко…

Я не взяв із собою скриньки з інструментом, але мав у кишені дві невеличкі викрутки — саме те, що треба. Скажу вам одразу: вони опинились у мене в кишені не випадково.

І все-таки я ще силкувався встояти проти спокуси і навіть був викинув ключ у вуличну смітницю. Але марно: за хвилину я повернувся й витяг його звідти. І рушив просто до дверей. Одне слово, таки не встояв. Ви не думайте, спочатку я почував себе пречудово і саме тому, що не встояв. — Він засміявся, але сміх той був гіркий. — А про решту вже годі й казати, і так усе зрозуміло… Одначе я все ж таки подзвонив біля дверей — востаннє, про псяк випадок. Хоч і знав, що там нема нікого. Потім відімкнув ключем двері. Вони подались одразу — господарі не поміняли замка. А може, навіть і не помітили, що ключ загубився, хтозна.

Я піднявся сходами, перейшов кабінет, чи що воно там у них таке, і опинився у ванній. Світло ввімкнув без усякого побоювання — вікна там нема, отже знадвору не видно. Дурнячий сейф — певне, лиш один такий і є! Тільки дверцята й рама залізні, а все інше — дерев'яне. І коли я одірвав задню стінку, все відкрилося: досить рукою сягнути — і скринька ось вона!.. Може, з кімнати в той сейф і справді нелегко залізти, адже ніхто й гадки не мав, що до нього добиратимуться ззаду.

Там було повно паперів та всіляких коштовних речей, але мене цікавили тільки гроші. Усі коштовності, прикраси та акції, що там були, я залишив на місці. Не чіпав нічого… Потім засунув скриньку назад і трохи навів лад у ванній — прибрав з підлоги штукатурку, запнув завіску над душем, щоб закрити діру в стіні. Якщо він зайде до ванної сьогодні ввечері, то, мабуть, нічого й не помітить, Він нічого не помітить до ранку, доки не відсуне завіски, коли ставатиме під душ.

От і по всьому… Я погасив світло, спустився вниз, вийшов, замкнув двері і мерщій ходу.

І одразу ж почалася кара. О боже, як мені довелось каратися! Не встиг я витратити й п'яти центів з тих грошей, не встиг пройти кварталу від того будинку, як уже карався. Раніш я не мав роботи, не мав грошей, але міг не ховати очей перед людьми. На вулицях я почував себе господарем — хоч не мав нічого іншого, зате вулиці принаймні були мої. А тепер і їх у мене відібрано. Надто довго перебувати на вулиці стало небезпечно. Мені здавалося, що люди поглядають на мене з підозрою, що вони зичать мені лиха, що треба бути обережним. А оті, що позаду!.. Мені аж спину судомило — от-от чиясь рука вхопить за плече!..

Тепер, коли я мав гроші, я не знав, що з ними робити. Ще півгодини тому мені ґвалт як потрібні були сотні всяких речей, за першу-ліпшу з них я ладен був віддати руку, а тепер — не міг пригадати жодної. Навіть їсти мені перехотілося. Я зайшов у найрозкішніший ресторан, який мені трапився, — то був насправді розкішний ресторан, — і замовив усі страви, що були в меню. Давно про таке мріяв. Поки ще замовляв, усе було добре, а коли передо мною почали ставити наїдки, мені подіялося щось дивне. Я нічого не міг проковтнути. Коли підносив їжу до рота, мене щоразу шпигала думка: «Це твоє майбутнє, ти проїдаєш літа свого життя». І шматок ставав мені поперек горла…

Я посидів ще трохи й не витримав. Не чекаючи решти страв, витяг із пачки грошей п'ятидоларову купюру, поклав її на стіл, устав і вийшов на вулицю. Там я подумав, що раніше, коли мав якихось десять центів, але своїх власних, чесно зароблених десять центів, мені не застрягали в горлі кава та булка, що я на них купував. Правду кажучи, після тієї кави з булкою мені однаково хотілося їсти, але на більше не вистачало…

І знову я ішов вулицею. Зустрічні кидали на мене підозріливі погляди. Зачувши позаду чиїсь кроки, я злякано сахався…

Уже два квартали слідом за мною дибав якийсь тип. Це занепокоїло мене ще дужче. Він тягся по п'ятах за мною, не відставав ані на крок… Та в цей час я почув музику, що долинала з прочинених вікон якогось будинку. Вибравши момент, коли мій переслідувач обернувся, я перебіг вулицю і шмигонув у двері дансингу. Мені здавалося, що то цілком безпечне місце, де можна спокійно перебути яку часинку, замість привертати до себе увагу на вулицях. Я набрав цілу купу квитків — щоб вистачило надовго. Тоді розглянувся по залі, й перша дівчина, що впала мені в око… — Він наморщив лоба й глянув на неї. —… То були ви.

— То була я… — повторила вона, замислено поводячи рукою до краю стола — звільна, без упину, сюди-туди.

Обоє довго мовчали.

— І що ж ви думаєте робити тепер? — спитала вона врешті.

— А що маю робити? Чекатиму. Чекатиму, доки мене злапають. Вони завжди знаходять злочинців. Усе випливе на світ годині о дев'ятій чи о десятій ранку, коли господар піде вмиватися. А тоді отой хлопчина, певне, згадає, що напередодні коло будинку вештався якийсь один. І який він із себе, той один. Потому мій колишній хазяїн скаже їм, хто я такий і де мешкаю. Це не забере багато часу, і, коли вони знатимуть усе про мене, вони мене злапають. Завтра, позавтра, в кінці тижня — хіба не однаково? Вони завжди досягають свого. Раніш я про це не подумав, про це починаєш думати потім. Тепер це «потім» настало, і я думаю…

Виїхати з міста або десь переховатися — марна річ, пуття з цього не буде. Не може бути в таких, як я, маленьких людей, що вчинили це вперше. Так чи інак знайдуть. Знайдуть скрізь — хоч тут, а хоч деінде. В них руки довгі, -і даремно намагатись утекти від них. Мені треба просто почекати тут, у Нью-Йорку…

Він сидів, утупивши очі долі, з сумною усмішкою переможеної людини. Неначе силкувався збагнути, як усе те скоїлося. Однак збагнути не міг.

Було в ньому щось таке, що зворушило її. Якась безпорадність — безпорадність людини, котрій опустилися руки, — і це зворушувало.

«Хлопець із сусіднього будинку! — гірко думала вона. — Ось хто він такий. Не злодій, не пройдисвіт, не завсідник дансингів — просто хлопчина, що стоїть на сусідській веранді, коли ти виходиш із дому. Той, якому ти махаєш рукою, ідучи до хвіртки. Той, що, бува, притулить до штахетника велосипед і, приязно та щиро усміхаючись, трохи погомонить із тобою… Він приїхав сюди, щоб стати інженером і вершити великі справи, приїхав завоювати місто, але місто здолало його самого».

Вона підвела голову і присунулася ближче до нього. Немовби переступила якусь невидиму межу, що доти їх розділяла. Відтак пильно подивилася на нього, зважуючи те, що надумала сказати.

— Слухайте, — мовила нарешті. — В мене є одна ідея. Що, як ми обоє повернемося туди, де нам і належить бути, — додому? Поїдемо туди, звідки приїхали? Ще раз спробуємо щастя? Поїдемо отим ранковим автобусом, що ним я сама ніяк не можу поїхати?..

Він мовчав. Вона нахилилася до нього.

— Невже ви не розумієте, що це конче потрібно — тепер або ніколи? Невже не бачите, як нівечить нас це місто? Невже не уявляєте собі, що з нами станеться через рік, навіть через півроку?.. Тоді вже буде пізно, вже нічого буде рятувати. Просто житимуть двоє інших людей, вони матимуть наші імена, але то будемо вже не ми…

Він скинув очима на пачки грошей перед себе.

— Для мене й тепер уже запізно. Я опізнився на кілька годин, усього на один вечір. Але це все одно що ціле життя…

Тоді помовчав трохи і повторив те, що вже казав раніше:

— Шкода, що я зустрів вас лише сьогодні, а не вчора!.. Чому я не зустрів вас учора, коли всього цього ще не було?! А тепер уже нічого не вдієш. Вони просто чекатимуть на мене коло автобусної зупинки, там, у Глен-Фолзі. Поки ми приїдемо, вони вже знатимуть, хто я і звідки, а коли побачать, що тут мене нема, шукатимуть там. Якщо я поїду з вами, я тільки втягну і вас у цю справу. І ті люди — там, удома, — котрим не слід про це знати, побачать усе на власні очі… — Він похитав головою. — А ви їдьте. Я втратив свою нагоду, а ви її ще маєте. Їдьте сьогодні ж таки. Ваша правда — тут недобре, і ви неодмінно їдьте сьогодні, поки знов не завагалися. Коли хочете, я піду з вами до автобуса, проведу вас, догляну, щоб ви поїхали.

— Не можу! Я ж вам казала: я не можу поїхати сама. Місто надто дуже, і мені несила з ним боротися. Я вийду на першій зупинці й повернуся назад. Я не можу поїхати без вас, так само, як, мабуть, і ви не можете без когось — от хоч би без мене. Ви — моя остання нагода, а я — ваша. Тепер, коли ми познайомились, я це зрозуміла. Зректися цієї нагоди — однаково що вмерти, коли ще можна жити…

Її очі вп'ялись у нього, в них було благання.

— Але ж вони мене там чекатимуть! Я знаю це напевне. Мене схоплять, перше ніж я зійду з приступки.

— А як нічого не вкрадено, за що ж тоді вас арештовувати?

— Та ж украдено! Ось вони, гроші, перед вами.

— Я знаю. Але ще є час усе залагодити. Ось у чому моя ідея! Ви не візьмете їх з собою, і тоді не треба буде ховатися.

— Ви хочете сказати… Ви гадаєте, я міг би…

Він зірвався на ноги. Боявся вірити, сподіватися.

— Ви казали, що він сам у домі, що повернеться пізно, що до ранку нічого не помітить… — Вона говорила не спиняючись, одним духом. — Той ключ у вас? Ключ від надвірних дверей?

Він гарячково нишпорив по кишенях — швидко, так само швидко, як вона говорила.

— Не пригадую, щоб я його викинув… Може, залишив у дверях?.. — Короткий вигук, злетівши з його уст, сповістив, що ключа знайдено. — Є!.. — Він витяг ключа з кишені. — Ось він, осьде!..

Нараз обоє здивувалися, що ключ таки знайшовся.

— Дивно, що я його залишив у себе, правда ж? Це щось ніби…

— Еге… — Вона зрозуміла, що він хотів сказати, але так само не могла дібрати відповідних слів.

Він знову сховав ключа до кишені. Вона підхопилася я місця.

— Ви встигнете туди перше, ніж він повернеться додому. Зайдете і вийдете. Покласти гроші назад — хвилинна справа. А більше вам нема чого там робити. За дірку в стіні вас не переслідуватимуть — нічого ж бо не вкрадено…

Вона швидко зібрала розкидані по столі пачки грошей. І враз в обох сяйнула та сама думка. Вони з розпачем подивились одне на одного.

— Скільки ви потратили? Скільки взято з цих грошей?

Він потер лоба.

— Не знаю… Стривайте, зараз пригадаю… П'ять доларів за обід, що я не з'їв… Доларів з п'ятнадцять — оті квитки на танці… Двадцять. Доларів двадцять, не більше.

— В мене є, — різко кинула вона. — Зараз я сюди покладу.

Метнулася до ліжка, підняла край, матраца і, застромивши руку у його надра, витягла звідти гроші, такі пожмакані, наче їх катовано.

— Ні, що ви! — спробував заперечити він.

Вона знову напнула на себе залізний панцир, що був на ній у дансингу.

— Ну от що. Я роблю те, що визнаю за потрібне, і не хочу слухати ніяких заперечень. Повернути треба все чисто: якщо там не вистачатиме хоч одного долара, по закону це крадіжка, і вас можна арештувати. — І трохи лагідніше додала: — Вважайте, що я позичила вам ці гроші. Оддасте, як вернемося додому і ви станете до роботи. Тут вистачить і на квитки. — Вона тицьнула гроші йому в руку. — Отак! Тепер це наші спільні гроші: ваші й мої.

Він поглянув на неї.

— Не знаю, що й казати…

— Нічого не кажіть. — Вона знову сіла. — Найголовніше — сьогодні ж вибратися з цього клятого міста. Заждіть хвилину, я тільки перевзуюсь і покладу речі у валізу. В мене їх не багато…

Він рушив був до дверей.

— Ні, не виходьте! — квапливо мовила вона. — Я боюся, щоб ви десь не запропали.

— Я ніде не дінусь, — пообіцяв він ледь чутним голосом. Вона застебнула туфлі, підхопилася на ноги й легенько притупнула підборками.

— От дивина — втоми наче й не було!

Він дивився, як вона жужмом кидає речі у стару пошарпану валізу, видобуту з-під ліжка.

— А що, як він уже повернувся?

— Не повернувся! Ви повинні весь час твердити собі це, молитися про це. Вас не заскочили, як ви йшли туди взяти ці гроші, то чому ж мають заскочити тепер, коли ви йдете покласти їх назад?.. Він, певне, гуляє десь зі своєю дівчиною і не вернеться до пів на четверту, а то й до четвертої — адже проводжатиме її додому.

Вона сіла на підвіконня і, притулившись обличчям до шибки, подивилася кудись убік, вдалину.

— Куди ви дивитеся?

Вона зіскочила з підвіконня.

— На єдину порядну річ, що є в усьому цьому місті. На єдиного друга, що я маю. То годинник на «Парамаунті», отам, — він ніколи мене не зраджував, і я певна, що не зрадить і сьогодні. Звідси його можна побачити, якщо дивитись у просвіток між отими двома будинками. Ходімо, Квіне. Він каже, що ми можемо встигнути. А він мене ще ніколи не обманював.

Вона закрила валізу. Він одчинив двері і дав їй дорогу.

— Усе взяли? Нічого не забули?

— Замкніть двері, — стомлено мовила вона. — Я не хочу більше бачити цієї кімнати. Ключа залиште, він мені вже не потрібний.

Вони рушили вниз вичовганими сходами. Він ніс її пошарпану валізу, зовсім легку — адже там не було майже нічого, окрім розбитих мрій…

Біля надвірних дверей вони на хвильку задлялися. Він простяг руку до клямки, але її рука опинилася там на мить раніше. Відтак їхні руки зіткнулися. Кілька секунд обоє стояли нерухомо. Тоді подивилися одне на одного і всміхнулися — щиро й просто, мов діти. Він сказав:

— Я страшенно радий, що зустрівся з вами, Руді.

Вона сказала:

— Я теж дуже рада, Квіне.

Він забрав руку й дав їй відчинити двері — зрештою, до останньої хвилини це був її дім…