Строк минає на світанку

Третя година

Нараз тиша урвалася.

— Що це?!

Жах наринув на них, мов шалена хвиля крижаної води. Вони були наче двоє мишенят у затопленому льосі, що борсаються на поверхні: ще мить — і їх поглине вода. Жах дзвенів довкола тихим дзвіночком, м'яким і тоненьким: «Дзелень-дзелень-дзелень!..» Він дзвенів і дзвенів, не знати звідки, але стосувався до них, до цього будинку, в якому вони були.

У першу мить вони заціпеніли й тільки поводили очима, шукаючи місця, звідки лине той жах. Марно силкувалися збагнути, де і що це дзвенить. А дзвеніло скрізь — «Дзелень-дзелень-дзелень!..» — тонкий сріблястий невгамовний дзвіночок.

— Може, це сигналізація від злодіїв? — прошепотіла вона. — Ми нічого не зачепили?

— Це звідти, із спальні — певне, будильник…

Вони кинулися до спальні — гнані страхом мишенята. Там, на туалетному столику, направду стояв маленький будильник. Квін схопив його, труснув, притулив до вуха.

«Дзелень-дзелень-дзелень!..» Дзвеніло не ближче, ніж доти, дзвеніло скрізь.

Він поставив будильник на місце, сів навпочіпки й, мов те звіря, почав заглядати в усі кутки.

— Ага, стривайте, там щось біле, за ліжком, попід стіною. Та це ж телефон! — Він схопився на ноги й метнувся до ліжка. Нахилився, простяг руку і підняв телефонний апарат. — Ось він, біля самого узголів'я. Щоб узяти трубку, не треба й підводитись. Дзвінок приглушено, щоб не різало вуха. Мабуть, основний телефон унизу, а це паралельний. Тим-то нам і здавалося, що дзвенить скрізь.

А телефон усе дзвенів у його руках, безугавно, благально: «Дзелень-дзелень-дзелень!..» Квін безпорадно зирнув на неї.

«Дзелень-дзелень-дзелень!..» Та чи буде коли цьому край!

— Дзвонить людина, яка ще не знає, що з ним сталося. Ану спробую обізвуся.

Вона схопила його руку, холодну як лід.

— Глядіть, щоб не накликати сюди поліції. Той, хто дзвонить, розпізнає, що голос не його.

— Якщо я говоритиму тихо й невиразно, то не розпізнає. А ми, може, про щось і довідаємося. Можливо, якесь слово підкаже нам що-небудь. Станьте ближче до мене. Ну, починаю…

Він підніс трубку до вуха так обережно, наче боявся, щоб його не вдарило струмом.

— Алло, — мовив глухо.

Вона ледве розрізняла звуки — так тихо він говорив. Серце її калатало. Понахилявши голови впритул одне до одного, вони слухали, що принесе цей дзвінок із ночі.

— Любий, — почулося в трубці, — це я, Барбара.

Руді скинула оком на фотографію на туалетному столику: Барбара, дівчина в срібній рамці.

«Боже мій! — жахнулася в думці. — Можна обдурити кого завгодно, тільки не закохану жінку. Вона ж бо знає його, як ніхто, і нам нізащо не…»

Квінове обличчя зблідло від напруження, і їй здавалося, що вона відчуває, як пульсує кров у нього в скроні.

— Стіве, любий, чи не зосталася в тебе моя золота пудрениця? Я не могла її знайти, коли вернулася додому, і це мене турбує. Подивись, може, вона в тебе. Може, ти ненароком поклав її до кишені?

— Твоя пудрениця? — перепитав він мляво. — Зажди-но хвилинку… — І затулив трубку рукою. — Що казати, як відповісти?..

Руді гайнула у першу кімнату й зараз же повернулася, тримаючи в руці щось блискуче.

— Скажіть «так» і розмовляйте далі, тільки говоріть зовсім тихо, якнайтихіше. Поки що все гаразд. Адже їй насправді не це потрібно, не пудрениця. Якщо ви будете обережний, то зможете про щось дізнатися.

Вона знову припала вухом до трубки. Квін забрав руку з мікрофона.

— Так, — промимрив ледь чутно. — Вона в мене.

— Я не могла заснути, через те й подзвонила. Не через пудреницю.

Він промовисто поглянув на Руді: «Ви мали рацію». Тим часом голос у трубці чекав. Тепер була Квінова черга щось казати. Руді підштовхнула його ліктем.

— Мені теж не спиться.

— Якби ми були одружені, все було б зовсім інакше, правда ж? Тоді б ти просто дістав мою пудреницю з кишені й поклав її на наш туалетний столик у нашій спальні.

Руді на мить приплющила очі й мерзлякувато повела плечима. «Вона освідчується мертвому», — подумала вражено.

А голос у трубці говорив далі:

— Ми ще ніколи не розходились отак, посварившись, як сьогодні…

— Мені дуже прикро, — озвався він тихо.

— Може, якби ми не пішли туди, в той ресторан «Пероке», нічого б і не сталося.

— Еге, — згідливо потвердив він.

— Хто вона?

Цього разу він нічого не сказав. Та голос не вгавав.

— Хто вона, Стіве? Ота висока руда жінка в ясно-зеленій сукні?

— Я не знаю, — відповів Квін.

То було єдине, що він міг сказати. Але виявилося, що відповідь була цілком слушна.

— Це я вже чула. Через те ми й посварились. Якби ти не знав її, то чого б вона до тебе підійшла?

Він мовчав — не знав, що казати.

— Ще й дала тобі якусь записку. — Мабуть, голос вважав, що його мовчанка означає заперечення. — Я ж бачила, як вона це зробила, коли ти відійшов до прилавка бару. Бачила на власні очі! А потім, коли ми вернулися до нашого столика, чому ти кивнув їй? Так, і це я бачила — у дзеркальці пудрениці, ти й не помітив, що я дивлюся. Кивнув, наче хотів сказати: «Я прочитав вашу записку і зроблю те, що ви хочете».

Запала мовчанка. Голос давав нагоду щось сказати, але Квін не міг з неї скористатися.

— Стіве, я переборола свою гордість і зателефонувала тобі. Невже ти не хочеш поступитися?

Він мовчав.

— Ти відразу тоді змінився, неначе хотів швидше віднести мене додому, позбутися. Я плакала, Стіве. Плакала, як ти пішов, і зараз плачу. Стіве! Стіве, ти мене чуєш?

— Так.

— Ти наче десь далеко. Це що, телефон?

— Мабуть. Погано чути, — відказав він майже пошепки.

— Але ж, Стіве, ти говориш так, ніби боїшся зі мною розмовляти. Я знаю, це дурниці, але мені здається, що ти не сам. Ти якось дивно… Неначе біля тебе хтось стоїть і підказує тобі, мов суфлер.

— Та ні, — промимрив він.

— Стівене, ти що, не можеш говорити голосніше? Ти так шепочеш, немов боїшся когось розбудити.

«Мертвого», — подумала Руді. Квін знову затулив трубку рукою.

— Вона відчуває! Що казати?

Руді побачила, що він у розпачі й ладен кинути трубку.

— Ні! Не кидайте трубки, ви себе викажете.

— Стівене, мені не подобається твоя поведінка. Що там діється? Це Стівен? Я зі Стівеном розмовляю?

Він міцніше затиснув рукою мікрофон.

— Вона догадалася, ми пропали!

— Не робіть дурниць! Оберніть-но трубку до мене. Раптом вона заговорила просто в трубку — грубим, наче п'яним голосом:

— Любчику, скільки можна чекати, я хочу випити! Кінчай свої розмови!..

Там, на другому кінці проводу, стався вибух; вони не почули його, не побачили, та вибухова хвиля докотилася й до них. Голос у трубці немовби урвався від болю. Аж ось він обізвався знову, і в ньому не було обурення — тільки байдужна чемність.

— Пробач, Стівене, — мовив голос. Відтак раз чи два болісно зітхнув. — Пробач, я не знала…

У трубці щось клацнуло, і запала тиша.

— Вона — людина, — гірко сказала Руді, коли він поклав трубку.

Він витер спітніле чоло. Йому було соромно.

— Це жорстоко… Певне, вона його наречена… — І раптом здивовано глипнув на Руді. — А як ви знали, що це змусить її покласти трубку?

— Адже я також жінка, — сумовито відказала вона. — Ми загалом усі однакові.

Вони подивилися на фотографію в срібній рамці.

— Сьогодні вона вже не спатиме, — тихо мовив Квін. — Ми завдали їй тяжкого удару.

— Так чи інак їй довелось би зазнати удару. Але мені здається, що їй було б легше, якби вона зараз дізналася, що його вбито. Не питайте мене чому…

Вони повернулися до своїх справ.

— Ну, тепер ми знаємо трохи більше, ніж раніш, — сказав Квін. — Заповнено ще одну прогалину в їхньому часі. Спершу вони пішли в театр, а потім у ресторан і там посварилися. Яка, вона казала, назва?

— «Пероке», — Руді добре знала нічиє життя ненависного міста. — Це на П'ятдесят четвертій вулиці. Там сталося найголовніше. Він, мабуть, і справді одержав записку.

Вона підійшла до фотографії.

— Погляньте на неї — вона досить вродлива і певна себе, їй нема чого вигадувати якісь нісенітниці й тривожитися через них. Коли вона каже, що бачила, — значить, бачила. Записка була. Тепер треба дізнатися, куди вона поділась. Якби ми тільки могли з'ясувати, що він з нею зробив!

— Порвав на дрібні клаптики.

— Ні! Він не міг зробити цього при ній, бо не хотів, щоб вона знала. А коли провів її додому, рвати записку вже не було потреби — вона однаково не бачила. Ні, він мав її зберегти. От тільки куди він міг її сховати, коли сидів з Барбарою в ресторані? Адже одержав її там…

— Ми повивертали всі його кишені — там записки нема. Вона замислено постукувала пальцем по спідній губі.

— Поміркуймо знову, Квіне. Ось ви чоловік. Мабуть, за таких обставин ви всі поводитесь однаково. Так от, ви сидите в ресторані з вашою нареченою, якась незнайомка щойно дала вам записку, і ви хочете приховати цю записку від своєї нареченої. Що ви зробите? Куди її подінете? Відповідайте хутчій, не думайте!

— Ну… можна просто впустити на підлогу.

— Вона може це помітити, нахилитись і підняти записку. Адже найістотніше те, що Барбара не бачила, як він це зробив, а вона ж стежила за ним. Він одержав записку, і записка зникла.

— Тоді він тримав її згорнуту в руці.

— Та ні, подумайте добре: ви сидите за столом, і вона вже пробує заговорити з вами про це. Отак вас закриває стіл. — Вона провела рукою трохи вище його пояса. — Записка у вас в руці, й вам треба швидко її збутися. Сховати в горішню кишеню, в гаман чи в портсигар не можна — буде видно, бо це над столом.

— Я кинув би її під стіл.

— Ні, ви прочитали її похапцем, один раз, і хочете прочитати ще, на самоті. Після цієї записки у вас одразу погіршав настрій — вона ж казала про це по телефону, — отже, записка важлива, і вам треба подумати, щось обміркувати. Таких записок не викидають, раз перебігши очима. Він напевне сховав її, але куди?

— Може, підсунув під скатертину з того боку, де сидів?

Вона мить помовчала, наче зважуючи це припущення, тоді сказала:

— Ні, не думаю. Навряд, щоб він міг зробити це непомітно. Не забувайте: він заспокоює свою наречену, що сидить поруч, — вона розсердилась і має на те причину, а в жінок за таких обставин не двоє очей, а шестеро, і не п'ять чуттів, а всі десять.

Він силкувався винайти що-небудь іще, але все намарне.

— Ні, я не знаю… Не уявляю собі, куди він міг її сховати.

— Квіне, Квіне, — похитала вона головою. — Щаслива буде ваша жінка — у вас нема й крихти лукавства.

— Таж я ніколи не одержував ніяких записок у ресторанах і не сидів там з жінками, — пробурмотів він, немовби вибачаючись.

— Цілком імовірно, — сухо зронила вона.

Вони перейшли із спальні до кімнати. Руді зупинилась і поглянула на труп. Їй здавалося, що вони цілу ніч дивляться на нього.

— При ньому записки нема, я цього певен, — сказав Квін. — Може, він десь тут її поклав, коли повернувся? Чи не в письмовий стіл? Ми там ще не дивилися.

— Боже, та тут вистачить шукати до ранку, — мовила вона, підходячи до письмового столу. — Гляньте-но, скільки всяких паперів. Ось як ми зробимо: ви перевірте шухляди, а я пошукаю нагорі.

«Цок-цок, цок-цок, цок-цок…» Вони шукали так зосереджено, що, здавалося, годинник цокає удвічі гучніше.

— Квіне! — раптом гукнула вона.

Він підвів голову.

— Щось знайшли?

Та вона стояла спиною до письмового столу.

— Ні, Квіне. Але я оце обернулась, і мені впало в око — у нього дірочка на шкарпетці, збоку, над краєм черевика. Це дивно — він же так добре вдягнений. На лівій нозі, Квіне.

Він підійшов до Грейвза.

Черевик упав, легенько стукнувши об підлогу. І дірочка зникла.

— Записка! — сказав Квін.

Записку писали поспіхом, олівцем, на клаптику паперу, одірваному від більшого аркуша, й літери подекуди були нечіткі. Певне, писали на скатертині чи на якійсь нерівній поверхні.

Підпису не було.

Руді тріумфувала:

— Розумієте, вона була тут, була! Вона приходила до нього. Це та сама жінка, котра залишила тут сірники. Ми не помилилися!

Та Квін не був такий упевнений.

— Авжеж, він одержав записку і сховав її в черевик, однак це ще не доводить, що та жінка приходила сюди.

— Вона була тут! Можете мені повірити.

— Звідки, ви знаєте?

— Ця жінка — не лагідна голубка. Якщо в неї вистачило духу написати таку зухвалу записку й привселюдно, майже не криючись, передати її такому поважному добродієві, як Стівен Грейвз, хоч вони й не були знайомі, завважте це, та ще й мало не перед очима в його нареченої, — ні, таку жінку ніщо не спинить! Коли вона вже надумала прийти сюди, до нього, — вона це зробила. Ось погляньте лишень: «неодмінно сьогодні». І вона таки була тут, іду в заклад на свій останній долар.

Руді трохи помовчала й додала:

— А якщо вас не перекопують мої докази, згадайте про інше.

— Що ви маєте на увазі?

— А ось що: парфуми, якими пахли сірники, пасують саме такій жінці. Коли ми ще тільки зайшли в цю кімнату, мені здалося, що тут була жінка трохи вульгарного штибу. Саме така написала цю записку, і саме в таких звичайно напахчені сумки. Вона тут була! — вперто повторила Руді.

— Нехай так, але це зовсім не означає, що вона його застрелила. Може, вона й справді була тут, а потім пішла. А вже тоді з'явився чоловік, що пожував сигару.

— Цього я не знаю. Я знаю тільки те, що в записці сказано цілком досить, аби запідозрити цю жінку в чому завгодно.

— Так, у ній відчувається погроза, — визнав Квін.

— Відчувається? Та вся ця записка — чистісінька погроза, від першого й до останнього слова. Дивіться, як вона починається: «Ви — містер Грейвз», — і он як кінчається: «Не хотіла б розчаруватися, не заставши Вас удома». Хіба це не погроза?

Він прочитав записку ще раз.

— Мабуть, це шантаж. Як ви гадаєте?

— Звісно, шантаж. Коли люди погрожують, вони здебільшого вимагають грошей, а надто коли жінка погрожує чоловікові.

— «Я тепер вважаю себе за. члена вашої сім'ї». Що вона хотіла цим сказати? — здивовано спитав Квін.

— А він догадувався, що вона має якісь підстави, тим-то й піддався так легко. Ви розумієте, що я маю на думці? Барбару непокоїло інше: вона ревнувала, боялася, що то любовна цидулка, що він приховує од неї якийсь романчик. І він міг дуже просто її заспокоїти — показати записку. Одначе не показав, хоч вона з ним через це посварилася. Чому він не схотів показати їй записку? Або, скажімо, так: чому не встав із-за столу й не підійшов одразу до тієї жінки? Адже міг би спитати її: «Хто ви така і чого вам треба? Кажіть прямо».

Вона похитала головою і додала:

— Ні, він відчував, що в записці щось таїться, що це не пусті слова. Та ми знаємо головне — ця жінка була тут. І я певна, що ми її знайдемо. Зараз я піду її шукати.

— Але ж ми не знаємо, як її звуть, яка вона з виду і де її шукати.

— Ми знаємо, що близько півночі вона була в ресторані «Пероке». Там її хто-небудь напевне запримітив. Барбара нам дещо підказала. Висока на зріст, з рудим волоссям, у ясно-зеленій сукні. Навряд, щоб усі жінки в тому ресторані були рудоволосі і в ясно-зелених сукнях. — Руді розвела руками. — От бачите, скільки прикмет ми маємо!

— Ресторан уже зачинений.

— Люди, які можуть нам допомогти, ще не пішли — офіціанти, гардеробниці, служниця в туалетній кімнаті. Я буду шукати цю жінку і знайду!

— Я піду з вами.

Він перейшов у спальню і погасив там світло. Тоді подався до ванної.

— Заждіть хвилину, — мовив звідти. — Я тільки нап'юся.

Руді вийшла на сходи й, спустившись на кілька східців, стала його чекати. Та він чогось забарився. Вона повернулася до кімнати, де ще горіло світло.

Квін був там — стояв уражений біля дверей до ванної. З першого погляду вона зрозуміла: він щось знайшов.

— Що там таке?

— Подивіться, що лежало у ванні. Завіска від душу закривала його, а коли я відкручував кран, вона одхилилась. І це лежало там, на дні ванни.

Він тримав у руках невеликий голубенький аркушик паперу.

— Чек, — сказала вона. — Що це за чек? Дайте-но гляну.

То був чек на дванадцять з половиною тисяч доларів, на ім'я Стівена Грейвза. Внизу стояв підпис: Артур Гоумз. А через весь чек навскіс великими літерами виведено:

«Підлягає поверненню. На поточному рахунку коштів немає».

Вони спантеличено позирнули одне на одного.

— Як цей чек опинився у ванні? — здивовано спитала Руді.

— Це не так важливо. Певне, він лежав у сейфі, а коли я витягав скриньку — впав у ванну, і я не помітив. Потім я запнув завіску і побачив його тільки тепер. Але не в тім річ. Невже ви не розумієте, що це означає?

— Здається, розумію. Ви гадаєте, Гоумз — це той самий нервовий гість, що жував сигару?

— Ладен закластися, що це так. Убити людину за дванадцять з половиною тисяч… А чом би й ні? Дехто й за тисячу…

— Виходить, цей Гоумз був тут десь після півночі — хотів розплатитися з Грейвзом чи попрохати його не порушувати справи, доки він не збере потрібних грошей. А що Грейвз не міг знайти чека, то Гоумз, можливо, подумав, що той уже подав на нього в суд. Виникла суперечка, і Гоумз його застрелив…

— Гоумз, — повторила вона, замислено покусуючи палець. — Десь я сьогодні вже чула чи бачила це прізвище. Стривайте-но! Чи не на одній з візитних карток, що були у нього в гаманці?

Вона присіла біля трупа, взяла гаманець і стала перебирати картки. Тоді швидко підвела голову.

— Ну от, я ж казала! Гоумз — це його маклер. Ось подивіться.

Квін підійшов до неї, усе ще тримаючи в руці чек.

— Дивно. Я не вельми знаюся на таких речах, але мені здається, що звичайно клієнти дають чеки своїм маклерам, а не навпаки. Та ще й такий чек, якого не приймають до оплати.

— Значить, була якась причина. Цей Гоумз міг привласнити акції, що їх мав пустити в обіг для Грейвза, а той несподівано зажадав од нього звіту, і він, аби затягти час, дав йому цей чек. А коли чек повернули з банку і Грейвз пристрашив його судом…

— А адреса на картці є?

— Ні, тільки назва контори.

— Ну, й це добре. Я його відшукаю. — Квін підтяг пояса. — Ходімо. Ви можете йти на автобусну станцію і дожидати мене там.

Вона не зрушила з місця. Він спитав:

— Адже ви згодні, що це був Гоумз?

— Ні, — на превеликий його подив відказала Руді. — Ні, не згодна. Я й тепер вважаю, що це вчинила жінка з ресторану.

Він помахав чеком їй перед очима.

— Але чому? Ми ж знайшли оце.

— З кількох причин. Насамперед, якщо Гоумз і справді вбив його, то тільки задля того, аби забрати чек. Хіба не так? Ну, а якщо він уже вчинив убивство через цей чек, то шукав би його, аж поки б знайшов, бо розумів, що це певний слід, який приведе до нього.

— А що, як він шукав і не міг знайти?

— Але ж ви знайшли? — тільки й сказала вона. — І ще одне наводить мене на думку, що остання тут була жінка. Я знаю, ви будете з мене сміятись, але… Грейвз був у смокінгу, коли його вбили.

— Та ну ж бо, Руді… — заперечив він.

— Я ж казала, що ви не схочете на це зважити. А от у мене чогось склалося враження, що він не міг приймати жінку, хай би навіть і шантажистку, абияк одягнений. Не такий він був чоловік, мені здається. Якби останній був Гоумз, ми знайшли б господаря або в жилеті, або ж і в сорочці. Так мені здається, і я навіть не пробую вас переконати. Просто інтуїція підказує. І я певна, що маю слушність: остання тут була жінка.

Обоє трохи помовчали, тоді Квін невесело засміявся:

— То не було жодних слідів, а то аж занадто!

— Нам треба розділитися, часу в нас зовсім обмаль. Один із них — злочинець, другий — ні. Ми не маємо права помилитися. Треба вгадати з першого разу. Через те й не можемо піти спочатку одним слідом, а тоді —другим.

— Це вчинив Гоумз! Більше ніхто не міг. Усе говорить за те, що це він!

— Так, Гоумз мав досить підстав застрелити Грейвза, — погодилася вона. — Цілком досить. Але ми навіть не знаємо напевне, чи він був тут сьогодні… Тепер щодо жінки. Грейвз одержав від неї записку, де сказано, що вона прийде сюди. І тут справді була жінка. Та чи можна твердити, що це та сама жінка? А може, якась інша?.. Чоловік на прізвище Гоумз дав йому чек, і той чек повернуто з банку. 1 якийсь чоловік був тут цієї ночі, сперечався з ним, жував сигару. А може, це також різні люди?

— Ну от, тепер уже, виходить, четверо.

— Ні, так само двоє: один для вас, один — для мене. Я піду за жінкою, а ви — за чоловіком. А за чверть до шостої ми повинні вернутися сюди.

Згасло світло, і темрява сховала труп. Вони спустилися вниз.

— До зустрічі, Квіне, — тільки й мовила вона, спинившись поряд нього у темному вестибюлі.

Кілька хвилин вона стояла перед дверима, щоб не йти слідом за ним. А коли вийшла, він уже зник з очей. Зник, наче його ніколи й не було. Чи, скорше, наче їй не судилося більше його побачити.

А Нью-Йорк не зник. Нице, зловтішне, мерзенне місто…