Строк минає на світанку

Друга година

Вулиця була безлюдна — ніде ані звуку, не чути навіть котів на смітниках.

Ідучи сюди, вони були чужі одне одному, і кожен думав про своє. Тепер вони простували поруч. Він узяв її руку і стиснув у своїй, немовби хотів захистити. Тоді насмішкуватим жестом торкнувся капелюха, хоч і не здолав приховати хвилювання.

— Прощавай, Нью-Йорку!

Вона швидко затулила йому рота рукою.

— Цитьте!.. Не треба! Місто ще може нас обхитрувати.

Він подивився на неї з ледь помітною усмішкою.

— Ви кажете це майже серйозно.

— Куди серйозніше, ніж ви собі гадаєте, — мовила вона.

На розі вулиці він спинився і поставив валізу на тротуар.

— Вам краще почекати мене на автобусній станції. Я піду сам. А на станції зустрінемося.

Вона рвучко схопила його за руку — так, наче злякалася, що він раптом щезне.

— Ні, ні! Якщо ми будемо порізно, місто знову почне свої підступи. Мене обсядуть сумніви: а чи можна вам вірити? Вас теж непокоїтиме думка: чи варт на мене здаватися?.. А там і незчуємось, як… Ні, ні, нам не можна розлучатись ані на мить.

— А що, як він уже вернувся? Ви тільки… Вас арештують як мою спільницю…

— Для вас ризик однаковий, хоч би й без мене. Ми підемо разом. Подивіться, чи нема де таксі, — що пізніше ми туди дістанемося, то небезпечніше…

— На ваші гроші?

— Пусте, — відказала вона.

Вони побачили дві світляні намистини, що котилися до них. То було таксі. Обоє враз підняли руки й побігли назустріч, не чекаючи, доки машина під'їде ближче.

— На Шістдесят дев'яту, — швидко кинув він водієві. — Я скажу, де зупинитися. Їдьмо навпростець, через парк, так буде швидше.

Машина рвонулася вперед, на північ, і, поминувши най-розкішні квартали П'ятдесят сьомої вулиці, повернула на Сьому авеню.

— Чого ви забилися в самий куток? — спитав він.

— Нью-Йорк пильнує за нами. Щоразу, як виїжджаємо на перехрестя, мені здається, що за рогом, десь у темряві, є вороже око — ми його не бачимо, а воно стежить… Місто знає, що ми хочемо втекти від нього, і перешкоджатиме нам як тільки зможе.

— Яка ви марновірна, — поблажливо мовив він.

— Коли маєш ворога і знаєш про це, то стаєш не марновірний, а просто обачний.

Трохи перегодя вона обернулась і, примруживши очі, подивилась у заднє віконце. Там, на заході, лиховісно стриміли темні громаддя будинків — наче велетенські чорні кактуси на тлі низьких хмар, підсвітлених жовтавими вогнями міста.

— Погляньте-но, яке воно лихе й безжальне. Хіба не схоже на лютого звіра, що чатує на здобич?

Він усміхнувся, проте відповів уже не так упевнено, як раніш:

— Усі міста вночі однакові на вигляд — темні, похмурі й неприязні… Я відчуваю майже те саме, тільки ніколи не думав про нього, як ви, — немов про живу істоту.

Вони проїхали через Центральний парк і опинилися в Іст-Сайді. Водій недогледів і проскочив аж до Сімдесят другої вулиці, отож мусив повернути назад, П'ятою авеню. Квін, звелів йому зупинитися на квартал далі, ніж треба, — на розі Шістдесят дев'ятої, — щоб той не знав, куди вони підуть.

— Ми висядемо тут, — мовив різко.

Вони заплатили водієві й почекали, доки машина зникне з очей. Відтак рушили назад, до рогу Сімдесятої вулиці. Завернули за ріг і спинилися.

Їй дуже не хотілося залишати його самого, навіть на недовгий час. Та годі було й сподіватися, що він дозволить їй піти з ним, тож вона про це й не заговорювала.

— Звідси видно… Онде, за другим ліхтарем… — тихо мовив він, озираючись, чи не стежить хто. — В усякому разі далі не ходіть. Стійте тут. Я скоро вернуся. І не бійтеся, чуєте? Все буде гаразд.

Вона справді боялася, але не так, як він гадав, — не за себе. Вперше в житті вона відчувала страх не за себе, а за іншу людину — за нього.

— Не ризикуйте даремно. Як побачите світло, як зрозумієте, що він повернувся, то не заходьте — просто киньте гроші за двері, а вранці він забере. Не доконче класти їх у сейф. І взагалі будьте обережний. Може статися, він уже спить і там темно, а ви й не знатимете, що він удома.

Він рішуче насунув капелюха на лоба і рушив безлюдною вулицею…

Блиснули скляні надвірні двері. Він зайшов у дім…

Зараз же по тому вона підняла свою валізу і спроквола потяглася туди, хоч він і звелів їй стояти на місці. Хотіла бути якнайближче до нього. Він ні на мить не йшов їй з думки — ніби мовчки молилася за нього. Завважила побіжно, що несамохіть переплела пальці на руці, як колись на екзаменах у школі…

Ось вона порівнялася з тим будинком. Пройшла далі, не спиняючись, щоб нікому не впало в око. У невеличкому тамбурі між надвірними та внутрішніми дверима нікого не було — вона те добре бачила при світлі вуличного ліхтаря. Отже, він увійшов у дім і зачинив за собою другі двері…

«А що, як господар таки повернувся і спить зараз там, нагорі?.. А Квін не помітить цього вчасно… і той прокинеться й заскочить його?..» Вона силкувалась одігнати від себе цю страшну думку. Адже того разу, як він зайшов туди, нічого не сталося. Чому ж би щось мало статися тепер, коли він прийшов з чесним наміром?..

«Але ж місто… О, воно тільки й жде такої нагоди!.. Місто, дай йому спокій, чуєш? Дай йому спокій! Ти чуєш, що я тобі кажу?..»

Вона зайшла вже досить далеко. Повернула назад. Нічого не сталося — все тихо, в горішніх вікнах не світиться, — отже, нічого не сталося… Сплетені пальці затерпли. Вона була наче вартова, що стояла тут сама, перепиняючи дорогу місту, — вірна й хоробра вартова, проте зовсім беззбройна, коли не зважати на легеньку валізу в руці.

Заспокоювала себе як могла, та в серці їй однаково буяла тривога. Він давно вже мав би вийти. Скільки там потрібно того часу — піднятися нагору, на другий поверх, і спуститись униз, — навіть якщо не засвічувати світла. Він мав би вже вийти, він давно мав би вийти!.. Адже він убрався в чужий дім незаконно, хоч би й задля того, щоб повернути гроші, і коли його застукають там, ніхто однаково не повірить, що він їх приніс, а не вкрав. А може, краще було послати гроші поштою, ніж знову йти туди самому? їм такого не спало на думку, ні йому, ні їй. Який жаль, що вони не додумалися до цього…

Раптом на розі попереду з'явилася темна постать. То поліцай обходив свою дільницю…

Вона сахнулася вбік, у якусь заглибину в стіні. Надто підозрілий у неї вигляд — блукає по вулицях о такій порі, та ще з валізою. Якщо він поверне на цю вулицю… Або якщо Квін вийде, поки він стоїть отам, на розі… Серце їй не просто калатало — воно кидалося з боку в бік, підскакувало вгору, переверталося, мов якийсь божевільний маятник.

Брязнув метал — поліцай відчинив дверцята стінного службового телефону. Ось, виходить, що він робитиме!.. Серед нічної тиші було чути окремі слова. «Доповідає Ларсен… Дві години п'ятнадцять хвилин…» — долинуло до неї. Далі вона не розібрала. Знову брязнули дверцята. Вона притислася до стіни, не наважуючись визирнути, подивитися, куди він піде, — боялася, щоб не рушив просто до неї… Потім почула його кроки — він начебто переходив вулицю. Аж ось усе затихло, навіть і ті легкі звуки завмерли вдалині. Вона виглянула із своєї схованки. Вулиця була безлюдна…

Вона вийшла на тротуар.

Що там скоїлось? Що таке, чому його так довго нема? Він давно вже мав би вийти!..

Коли вона знову порівнялася з тим будинком, надвірні двері безгучно розчинились, і Квін вийшов на ґанок. Двері зачинились, але він чомусь не рушав з місця: стояв і дивився на неї так, ніби не бачив або не впізнавав… Нарешті він ступнув униз.

Щось там сталося. Надто вже повільно він спускався. Надто повільно і якось байдужно, наче не тямлячи, де він. А втім, ні, не так — наче… наче йому однаково, вийшов він звідти чи ні… Двічі він спинився і озирнувся назад, на двері. Здавалося, йому підтинаються ноги.

Вона підскочила до нього. Навіть поночі було видно, який він блідий і приголомшений.

— Що таке? Чому ви озираєтесь?

Він дивився на неї невидющими очима. Вона упустила валізу й струснула його за плечі.

— Кажіть, не стійте отак! Що там скоїлось?

Він мовчав. Нарешті вимовив через силу:

— Його там… убито… Він мертвий… Він лежить там мертвий…

Вона захлинулася.

— Хто? Той чоловік… господар будинку?

— Так, мабуть, той самий, що виходив звідси увечері… — Він провів рукою по лобі.

Вона прихилилася до кам'яної балюстради.

— Це все воно накоїло, — сказала безживним голосом. — Я передчувала, що воно утне якусь капость. Знала наперед, що нам не втекти — воно не випустить. А тепер воно тримає нас ще міцніше, ніж раніш…

Та безнадія охопила її лише на мить: адже місто вчить і боротися. Воно вчить людину багато чого лихого, але може навчити і одної корисної речі — постояти за себе. Воно повсякчас прагне занапастити тебе, а ти мусиш боротися за своє життя.

Нараз вона рвучко обернулась і рішуче ступнула до дверей. Він схопив її за руки.

— Ні, я не пущу вас! — Він потягнув її вбік. — Мерщій ідіть звідси! Вам нема чого тут робити! Мені взагалі не треба було приводити вас сюди. Йдіть на станцію, купіть собі квитка, сядьте в автобус і забудьте про мене…

Вона силкувалася випручатись.

— Руді, послухайте мене! Тікайте звідси мерщій… поки вони…

Він помалу штовхав її перед себе, але вона таки випручалась і підступила до нього ще ближче.

— Я хочу знати одне: адже це не ви?.. Коли ви були там увечері — ви цього не зробили?

— Ні! Я тільки взяв гроші, оце і все. Його там не було, я зовсім його не бачив. Мабуть, він повернувся, коли я пішов… Руді, ви повинні мені вірити!

Вона сумно всміхнулася до нього у півтемряві.

— Ну годі, Квіне, я знаю, що це не ви. Не треба було й питати.

Хлопець із сусіднього будинку… Хіба ж він здатен когось убити!..

— Тепер мені не можна їхати додому, — глухо сказав він. — Я пропаща людина, вони, звісно, подумають на мене. Всі докази говорять за це, і вони чекатимуть мене там, як ми приїдемо. Та коли вже таке має статися, то нехай краще тут, а не там, де всі мене знають. Я залишуся й дожидатиму. А ви… — Він знову спробував підштовхнути її. — А ви йдіть звідси, Руді, дуже вас прошу! Будь ласка!..

— Але ж це не ви зробили, правда? То й дайте мені спокій, не штовхайте мене, Квіне! Я піду туди разом з вами!..

Вона рішуче випросталась, немовби кидаючи виклик, але то був виклик не йому — вона повела очима довкола.

— Ми ще дамося йому взнаки! Хай не думає, що воно нас здолало, ми ще маємо час — наш строк минає на світанку. Зараз іще ніхто нічого не знає, а то кругом було б повно поліції. Ніхто не знає — тільки ми і той, хто це вчинив. Ми ще маємо час. Десь тут, у цьому клятому місті, є. годинник, мій друг. І хоч його звідси не видно, він заодно з нами і він каже, що ми маємо час — не стільки, як раніш, але трохи маємо. Треба боротися, Квіне, боротися! Ніколи не буває запізно — до останньої години, до останньої хвилини, до найостаннішої секунди!.. Ходімо! Зайдемо в цей будинок і побачимо, чи не можна чимось зарадити. Ми повинні піти, це наша єдина нагода. Нам потрібно вернутися додому. Ви ж знаєте, як нам це потрібно, Квіне. Ми боремося за своє щастя, боремося за життя і, щоб узяти гору в цій борні, маємо час тільки до шостої ранку.

Вона ледве розчула його відповідь:

— Ходімо, Руді…

Інстинктивним порухом вона просунула руку йому під лікоть — і щоб додати сміливості йому, і щоб сміливіше почувати себе. І отак, на диво урочисто, вони рушили вперед, — повільно, твердо й дуже рішуче, — до будинку, де витала смерть.