Строк минає на світанку

Двадцять хвилин на третю

Тамбур між дверима скидався на домовину. Коли Квін стромляв ключа в замок — уже втретє того дня, — руки його тремтіли. Брешуть ті, що кажуть про себе, ніби вони ніколи не боялися…

Замок клацнув. Вони ввійшли. Квін придержав двері рукою і обережно, безгучно зачинив їх.

— Він там, на другому поверсі, — прошепотів він. — Я не хочу тут засвічувати: буде видно з вулиці.

— Ви йдіть уперед, — обізвалася вона, — а я триматимуся за вас. Зараз, тільки поставлю валізу.

Навпомацки знайшла стіну й приставила до неї валізу, так щоб потім легко було знайти. Відтак узяла його за руку. Вони пішли вперед.

— Обережно, тут східці, — пошепки попередив він.

Вона намацала ногою східець, і вони стали підніматися нагору.

«Чи є хто ще в будинку? — думала вона. — Можливо, що і є. Нічні вбивства часто виявляють лише вранці…»

— Поворот, — прошепотів він.

Ще один перехід лишився позаду. Нарешті сходи скінчилися.

— Сюди…

Він повів її праворуч. Тепер вони йшли горішнім коридором. Тут пахло дорогою шкірою і деревом. Вона вловила легкий, ледь відчутний дух сигарного диму. Був у повітрі ще якийсь невиразний запах, навіть скорше не запах, а його слід, — щось ніби пудра… Чи, може, парфуми…

Вони переступили поріг і спинилися. Квін простяг руку, і вона почула, як двері зачинилися. Спалахнуло світло — нестерпно сліпуче після довгої мандрівки в темряві.

Стіни в кімнаті були зеленкуваті, панелі — з горіхового дерева. Вікон не було. Як видно, кімната належала не всій родині, а одному її членові: те, що молодики з заможних родин звуть «моя хата». Дві чи три полиці з книжками — отже, це наче бібліотека. Тут-таки письмовий стіл — можна вважати, що це й кабінет. Кілька зручних шкіряних крісел, шафка з пляшками, попільниця. Загалом — своєрідна парубоцька вітальня.

Кімната була продовгувата. Дві коротші стіни — глухі, у третій — двері, в котрі вони щойно зайшли, а в четвертій — ще двоє дверей: до спальні й поряд — до ванної. Квін подався до спальні. Вона побачила, як він запинав важкі завіси на вікнах, щоб з вулиці не видно було світла. До ванної він не пішов — певне, там теж не було вікон. Найперше впадав в око мрець.

Вона вважала, що багато звідала в житті й усе знає. Та цього вона не знала. Ніколи не бачила мерців.

Подивилася на обличчя. На вигляд років тридцять п'ять чи десь близько того. Мабуть, за життя то було гарне обличчя. Та смерть зрівнює і ангелів, і чортів. Зморшки, що рухаються і грають на обличчі живої людини, перетворилися на застиглі шви. Рот, що виказує силу чи слабкість людини, запальну чи спокійну вдачу, був тепер просто зяючим темним проваллям. Очі, суворі або лагідні, розумні або дурні за життя, стали блискучими безживними скельцями. Смерть зупинила думку й рух.

Одягнений він був бездоганно: на сніжно-білій крохмальній сорочці — ані брижечки, в петельці смокінга так і лишилася бутоньєрка. Підошви черевиків злегка вилискували — від навоскованої підлоги. Отже, він сьогодні танцював? Але який сенс про все це думати!..

Підійшов Квін. Вона відчула це й зраділа, що він поруч, — так було безпечніше.

— А ви знаєте, як його… — спитала вона тихо. — Як це зробили… чим?..

І трохи нахилилася. Він також.

— Мабуть, десь тут…

Її рука потяглася до ґудзика на смокінгу.

— Заждіть, я сам, — швидко мовив Квін.

Він розстебнув ґудзика, і поли смокінга розійшлися.

— Осьде… — Він глибоко зітхнув.

На білому пікейному жилеті зліва, під серцем, вирізнялася маленька червонувато-чорна плямка.

— Певне, з пістолета, — мовив він. — Авжеж, куля. Дірка кругла. Від ножа була б не така.

Він розстебнув жилет. Під ним теж була червона пляма, тільки більша — сорочка ввібрала кров.

— Видно, маленька куля, — сказав він. — Я не дуже в цьому тямлю, але дірочка зовсім мала.

— А може, вони всі такі.

— Можливо, — відповів він. — Я не знаю.

Вона сказала:

— Виходить, окрім нас, у будинку нема нікого. Постріл почули б.

Він роздивився по кімнаті.

— Пістолета не видно.

— Як прізвище господарів будинку?

— Грейвз.

— А це хто — глава сім'ї, батько?

— Батько помер років десять чи п'ятнадцять тому. Лишилися мати, двоє синів і дочка. Це старший син. Молодший — студент, десь у коледжі, а дочка — з тих, кого звуть «початківками». Знаєте, про них пишуть у газетах, у великосвітській хроніці.

— Якби тільки зрозуміти — чому, якби з'ясувати причину!..

— Ми маємо всього кілька годин, а поліція розбирається тижнями.

— Давайте почнемо з найпростішого. Він не застрелився сам, бо тут був би пістолет.

— Еге ж, либонь, що так, — підтвердив він не дуже впевнено.

— Найчастіше вбивають, щоб пограбувати. Чи взято щось із сейфа відтоді, як ви були тут уперше?

— Не знаю, — сказав він. — Минулого разу я не вмикав світла. І спіткнувся на нього. Потім витер сірника, побачив його, сяк-так добувся до сейфа, кинув гроші й побіг геть.

— Тоді треб, а подивитись. Як вам здається, чи зможете ви пригадати, що там було?

— Навряд, — признався він. — Я дуже нервувався тоді, розумієте… А втім, давайте спробуємо. Може, я згадаю.

Вони пішли до ванної. Квін ішов перший.

Проти дверей висіло дзеркало, і першу мить вона аж здригнулась: здавалося, ніби разом з ними туди зайшли ще якісь люди. Хто вони, ті наполохані діти, такі зелені, такі страшенно безпорадні?..

Та вона відігнала од себе ці думки.

У стіні зяяла велика квадратна діра. Квін зняв дерев'яну задню стінку сейфа, тоді поволі витягнув залізну скриньку з грішми. Розібрати той сейф було не важче, ніж відрізати ножем шматок масла.

— Не дуже надійний сховок, — зауважила вона.

— Мабуть, його зроблено багато років тому…

Він осікся і почервонів. Його вогнем пік сором, вона добре бачила, — сором за свій вчинок. Усе його єство бунтувало. От і гаразд. Саме так і має почувати себе хлопець її сусіднього будинку, коли вже він накоїв лиха.

Вони поставили важку скриньку на триногий стільчик і відчинили її. Зверху лежали гроші — ті самі, що він повернув. Вони відклали їх і заходилися перегортати папери — їх там була ціла купа, старих, пожовклих від часу.

— Ось духівниця. Може, це якось пов'язано з нею.

Він перебирав папери далі, а вона стала проглядати духівницю.

— Це духівниця його батька. А він, — кивнула головою в бік кімнати, — був його заповітний виконавець. Його звуть Стівен…

Тоді перебігла очима ще сторінку і сказала:

— Навряд щоб це стосувалося нашої справи. Все відписано вдові. Діти нічого не дістануть, поки вона не помре, але ж убито не її, а сина.

Вона згорнула духівницю і поклала на місце.

— Ви казали, що тут були якісь коштовності. Я їх не бачу.

На мить у неї сяйнула надія, що вкрадено їх.

— Вони у другій скриньці, зараз я покажу. Та, здається мені, вони не такі вже дорогі. Тобто вони, звісно, дорогі, але це не діаманти абощо…

Він витяг другу скриньку. Разок перлів, старовинне топазове намисто, аметистова брошка.

— Перли коштують, либонь, тисяч зо дві.

— Усе це я бачив. Звідси нічого не взято, відколи я…

Він знову осікся і замовк, похнюпившись.

— Це не пограбування, — розважливо мовила вона. — Тут справа серйозніша.

Вони швидко поскладали все назад у скриньки. Зверху поклали гроші. Він зиркнув на них з ненавистю. Вона все розуміла, вона його не звинувачувала.

Зачинили скриньки й поставили їх на місце. Затуляти діру в стіні завіскою не було рації. Коли поруч лежить труп, чи варто намагатися приховати ще один злочин? Та й взагалі даремна річ відділяти одне від одного: тільки-но виявлять убивство, як його напевне пов'яжуть із зламаним сейфом.

— Ну, з цим усе, — мовила вона збентежено.

Вони повернулися до кімнати, зупинились і розгублено подивились одне на одного. Що діяти далі?..

— Бувають і інші мотиви, такі ж прості, — сказала вона. — Ненависть або кохання. Тепер нам треба…

Він зрозумів. Ступнув до трупа і присів навпочіпки. Переборовши огиду, вона також підійшла і уклякнула поруч.

— Доведеться пошукати у нього в кишенях, — мовила тихо. — Я вам поможу.

— Не треба, не доторкайтеся до нього. Я вийматиму речі з кишень, а ви дивіться.

Вони усміхнулись одне до одного, вдаючи, ніби те, що вони мали робити, не таке вже й бридке.

— Почнемо звідси, — сказав він.

Нагрудна кишенька. Нічого, крім тонкого полотняного носовичка.

— Подивимось у лівій бічній кишені. — Він мусив трохи підняти тіло. — Тут взагалі нічого нема. — І вивернув шовкову підбійку кишені. — А тепер у правій…

— Теж нічого?

Вивернуті кишені скидалися на риб'ячі плавці.

— Ну що ж, перевіримо внутрішні.

Цього разу йому довелося торкнутись рукою мертвих грудей.

— Виймайте все, що там є, — прошепотіла вона.

Він видобував з кишені речі й подавав їй, а вона розкладала їх на підлозі. Вони сиділи, незручно зігнувшись. Квін мовчав, але по його очах було видно: він не вірить у порятунок, — надто мало часу лишалося до світанку.

Позад них, на книжковій полиці, стояв годинник. Зусиллям волі — тільки зусиллям волі! — вони примушували себе не обертатись, але не могли не чути його цокання. «Цок-цок, цок-цок, цок-цок», — безперервно дріботіло серед тиші, так глумливо, так безжально, так невпинно. Воно не сповільнювалось, не затихало, а поспішало все далі, далі, далі…

— Портсигар. Срібний. На ньому напис: «С. від Б.» Усередині — три сигарети… Його звали Стівен? Подарував хтось, чиє ім'я починається з літери «Б». — Вона закрила портсигар і поклала на підлогу. — Сірники. Гаман, шкіряний. Дві купюри по п'ять доларів і одна доларова. Два зужитих квитки на вечірню виставу у «Вінтер-Гардені». Третій ряд, місця сто тринадцяте і сто чотирнадцяте. Що ж, принаймні ми знаємо, де він був з пів на дев'яту до одинадцятої.

— Дві з половиною години із тридцяти п'яти років, — похмуро обізвався він. — Виходить, нам треба простежити щось дві чи дві з половиною години від того часу, як скінчилася вистава. А ще що-небудь там є?

— Візитні картки, ділові, — сказала вона. — Якийсь Стафорд, якийсь Гоумз, якийсь Інголдзбі… Здається, все… Ні, стривайте, в маленькому відділку теж щось є. Фотографія. Аматорська. Якась дівчина і він сам, обоє верхи.

— Покажіть-но! — Він поглянув і кивнув головою. — Це та сама, що виходила з ним увечері з будинку. В спальні теж є її фотографія, у срібній рамці. Там написано: «В ід Барбари».

— Отже, це вчинила не вона. А то б фотографії у срібній рамці не було. Рамка, може, й лишилась би, але фотографії там не було б. Здоровий глузд підказує.

— Оце і все у внутрішніх кишенях. Тепер подивимося в штанах. Тут чотири кишені — дві з боків і дві позаду. Ліва задня — нічого… Права задня — ще один носовик. Ліва бічна — нічого… Права… Ключ від надвірних дверей і дрібні гроші.

Вона зосереджено полічила дрібняки, хоч і розуміла, що це нічого не дасть.

— Вісімдесят чотири центи, — мовила сама до себе й поклала гроші на підлогу.

— Кишені всі. А ми й не зрушили з місця.

— Ні, зрушили, Квіне, ще й як зрушили! Даремно ви так кажете. Зрештою, ми ж не сподівалися, що побачимо тут аркуш паперу з написом: «Мене вбив отакий-то». Ми вже знаємо одне ім'я — Барбара. І знаємо, яка та Барбара з виду. І що вони разом провели вечір. Знаємо і те, де вони були приблизно до одинадцятої. Як на мене, то це дуже багато. І про все це ми дізналися, тільки оглянувши кишені.

«Цок-цок, цок-цок, цок-цок…»

Вона стиснула його руку, щоб заспокоїти його, підбадьорити.

— Я теж чую, — сказала пошепки. — Не дивіться туди, Квіне, не обертайтеся. Ми встигнемо, Квіне, ми встигнемо!..

Вона підвелася.

— Покласти все назад? — спитав він.

— То байдуже. Залиште як лежить.

Він також звівся на ноги.

— Тепер давайте оглянемо кімнату, — запропонувала вона. — Ви починайте звідти, а я подивлюся тут.

— А чого ми шукаємо? — похмуро спитав він.

Їй хотілося крикнути: «О боже, хіба я знаю!..» «Цок-цок, цок-цок, цок-цок…»

Проходячи повз годинник, вона спустила очі, щоб не глянути на циферблат, — наче страус, що ховає голову в пісок. А то була неабияка спокуса. Годинник цокав зовсім близько і дивився просто на неї. Він стояв на полиці, у проміжку між книжками.

— «Зелене світло»… — тихенько проказувала вона, ідучи вздовж полиці. — «Китайські ліхтарики»… «Історія…» — І знову швидко спустила очі.

«Цок-цок…» Ще одна і ще одна мить їхнього часу збігла в небуття!

Вона окинула поглядом другий ряд книжок, праворуч годинника.

— «На північ від Сходу»… «Трагедія Ікс»… Небагато, мабуть, він читав, — дійшла висновку.

— Чому ви так думаєте?

— Так мені здається. Коли людина багато читає, у неї книжки більш-менш однакові… Ну, подібні, чи як це скапати. А тут — якісь зовсім, зовсім різні. Мабуть, він читав одну книжку десь по півроку, коли не спалося.

Вона перша підійшла до столика.

— Квіне! — обізвалася по хвилі роздуму.

— Що?

— Коли чоловік курить сигарети, — адже ми знайшли м нього сигарети, — він сигари також курить?

— Цілком можливо, багато хто курить і те й те. А що, ми знайшли недокурка від сигари?

— А чи міг він скурити дві сигари? Тут у попільниці два недокурки.

Він підійшов і подивився.

— Мені здається, тут був хтось іще, — сказала вона, — якийсь чоловік. Столик стоїть між двох крісел. І недокурки лежать на протилежних краях попільниці.

Він нахилився і придививсь пильніше.

— Е, та й сигари зовсім різні, так ніхто не курить. То, виходить, з ним і справді хтось був. І ще, погляньте-но, один з них дуже нервувався. Осьде цей недокурок — він цілий. А ось другий — він геть увесь пожований. Один курець дуже нервувався, можете мені повірити! — Він глянув на неї. — Це найприкметніше з усього, що ми знайшли, иайприкметніше!

— А хто нервувався і хто був спокійний? Грейвз або другий чоловік? Цього ми не знаємо.

— Дарма! Ми знаємо, що тут був ще один чоловік. Вони курили різні сигари, і саме тільки це свідчить, що розмова не була дружня. Один відмовився курити сигари другого, або просто його не почастовано, і він витяг свою. Вони курили водночас, але кожен сам по собі, — ви розумієте, що я маю на думці? Була якась напруженість — незгода чи суперечка.

— Так, це важливо, — кивнула вона. — Але цього замало. Ми не знаємо, хто був той другий.

Він обійшов одне з крісел.

— А ось келих. Котрийсь із них поставив його на підлогу біля себе.

— А коло другого є? — квапливо спитала вона.

Він обійшов друге крісло, подивився вниз.

— Ні.

Вона зітхнула з полегкістю.

— Атож, розмовляли вони не як друзі. Я навіть почала хвилюватися… До того ж це означає, що Грейвз сидів отут, де стоїть порожній келих. Він господар. Собі він налив, а гостеві ні. Чи, може, запропонував, але той був сердитий на нього і відмовився.

— Цілком імовірно. Певне, ви маєте рацію. Коли господар не радий гостеві, то не буде його частувати. Отже, з цього боку сидів Грейвз. І він був спокійний.

— Нам однаково, де він сидів, — з досадою промовила вона. — З ким він сидів — оце важливо.

— Заждіть-но хвилинку!

Він швидко засунув руку між бильцем та подушкою крісла, в котрому, як вони гадали, сидів гість.

— Картонні сірники, відривні, — мовила вона розчаровано.

— Еге, я теж був подумав, що це щось цікавіше, — признався він. — Я помітив кінчик… Грейвз мав свої сірники, я їх знайшов у кишені. А ці, як видно, залишив той, другий. Мабуть, нервувався і стромив їх сюди…

Він одгорнув обкладку, тоді згорнув і хотів уже був кинути сірники геть, аж раптом розкрив знову. Обличчя його споважніло.

— Ідіть-но сюди, — покликав, не відводячи очей від сірників. — Ви помічаєте що-небудь?

— На обгортці — реклама жувальної гумки…

— Та ні, не на обгортці! Придивіться до самих сірників.

Вони розглядали ті сірники, немов яку дивовижу.

— Ну, тут лишилося п'ять сірників — два у першому рядку і три в другому. Він спалив більш ніж половину сірників на одну сигару… ви це маєте на увазі?

— Ні, ви не розумієте. От дивіться — ці п'ять сірників, що лишились, усі з правого боку.

— Авжеж, — сказала вона. — Я це з самого початку бачила.

— Іще не все! Осьде мої… — Він витяг з кишені сірники й подав їй. Одірвіть одного, витріть і погасіть. Не думайте про те, що ви робите, просто витріть сірника, так ніби хочете, приміром, зварити каву. Ну ж бо! Не думайте!

Вона витерла сірника, погасила його і непорозуміло звела очі.

— Ну, то з якого боку ви одірвали сірника? З правого. Кожен, хто вживає такі сірники, тримає їх у лівій руці й видриває одного по одному з правого боку. А тут — навпаки. Тепер ви розумієте? Той чоловік, що сидів у кріслі навпроти Грейвза, був лівша.

Вона розтулила уста й немов прикипіла до місця.

— Я не знаю, хто то був, — провадив далі Квін, — який мав вигляд і чи він убивця, але я певен: він чогось нервувався, зжував сигару, між ним і Грейвзом була якась суперечка, й він лівша.

Вона простягла руку й взяла сірники. І раптом він помітив, що вона якось чудно дивиться на нього.

— Пробачте мені, Квіне… — мовила вона співчутливо.

— Про що це ви?

— Усе це не те.

— Як, чому?..

— То була жінка, — сказала вона. — Ось понюхайте. Просто піднесіть ці сірники до носа.

Він розсердився.

— Ви хочете сказати, що й цю сигару зжувала жінка? В цьому кріслі сиділа жінка?!

— Я нічого не кажу ні про крісло, ані про сигару — тільки прошу вас понюхати ці сірники. Ну як?

З виразу його обличчя було видно, що він завагався.

— Парфуми, — сказав знехотя. — Дуже легкий запах парфумів.

— Сірники із жіночої сумки. Вони лежали там довго. А сумка напахчена. Це безперечно. Сумку відкривали тут раз чи два. Я відчула запах ще в коридорі, в темряві. В цій кімнаті сьогодні була жінка.

Та він не хотів поступатися.

— А сигара? Хто скурив дві сигари — одну міцну й одну легку, одну спокійно, а другу — нервуючись? По-вашому, виходить, що він сам?

— Можливо, сьогодні тут був і чоловік — перед жінкою або ж після неї. А може, й разом з нею.

— Ні, такого не може бути, — рішуче заперечив він. — Недокурок свідчить, що чоловік сидів у цьому кріслі проти Грейвза, а коли вірити сірникам, жінка також сиділа тут. Не могли ж вони сидіти удвох!

— А може, він попрохав її дати сірники. Він сидів тут у кріслі й розмовляв з Грейвзом, а вона — десь осторонь, слухала.

— Не годиться! Якби в нього скінчилися сірники, десь тут була б порожня коробка чи обгортка. Ні, вони були не разом.

— Ну гаразд, нехай не разом, але ж нам від того не легше. Хто прийшов перший? Адже вбивця був тут останній.

— Так ми дуже скоро докопаємось істини! — мовив він з похмурою іронією.

«Цок-цок, цок-цок, цок-цок…»

Стоячи коло крісла, обоє втупили очі в підлогу — щоб не подивитися на годинник. І, може, саме тому, що так пильно розглядали підлогу, помітили це, хоч килим був брунатного кольору. Нараз вона нахилилась і підняла щось з підлоги біля крісла, на якому вони знайшли сірники.

— Щось іще? — стрепенувся він.

— Погляньте, — відказала вона.

Половина маленького брунатного кружальця, з двома дірочками та зубчиками, що лишилися від інших двох дірочок. У цілих дірочках — закруток брунатної нитки.

— Ламаний ґудзик, — прошепотів він.

— Це від жилета?

— Ні, від піджака, з манжети. Знаєте, збоку на рукаві… Мабуть, він давно вже вломився, а сьогодні, нарешті, одірвавсь… — А може, це Грейвзів ґудзик? Може, він лежав тут уже давно?

— Ну що ж, давайте оглянемо його костюми, перше ніж діяти далі. Хвалити бога, це річ цілком можлива. Ґудзик від костюма брунатного чи кавового кольору. Не треба бути чоловіком, аби знати, що на сірих і синіх костюмах брунатних ґудзиків не буває. А він лежить у смокінгу. Отже, треба подивитися в шафі.

Вона пішла в спальню, відчинила шафу і простягла руку до вимикача.

— З вікнами гаразд?

— Так, я запнув завіси. — Він глянув через її плече і зачудовано витріщив очі. — Ти диви! Скільки ж це людина має прожити, щоб позношувати таку силу одежі!

Обоє воднораз подумали про те саме: адже він прожив небагато, — але нічого не сказали.

— Ось брунатний костюм, до нього такий ґудзик мав би підійти. — Вона зняла плічка, підняла один рукав, тоді другий, провела пальцем по ґудзиках на жилеті. — Ні, всі є. — І повісила костюм на місце. — А ось іще один. — Зняла його, почала оглядати.

— Дивіться й на штанах, на задній кишені, — порадив він. — Вона звичайно теж застібається на ґудзик.

— І тут усі ґудзики цілі. — Вона сховала костюм у шафу. — Ну от і все. Ні, стривайте, онде ще якийсь піджак висить, просто на кілочку. Мабуть, дуже старий. Він теж брунатного відтінку. — Поглянула й повісила його назад. — ІІі, тут не такі ґудзики: вони без дірочок, з вушком зісподу. — Вона зачинила дверцята шафи. — Отже, це ґудзик від піджака того чоловіка, що приходив сюди, жував сигару, нервувався і, можливо, був лівша. Вони повернулися до кімнати.

— Тепер, Квіне, ми знаємо про нього дещо більше. Ви розумієте? Він одягнутий у брунатний чи кавового кольору костюм, на рукаві якого бракує одного ґудзика. О боже, якби ми були справжні детективи, то знаєте, що могли б а усім цим зробити! Нам би й половини цих відомостей вистачило.

— Таж ми, хвалити бога, не детективи, — сказав він.

— Сьогодні мусимо ними бути.

— Нью-Йорк — найбільше місто у світі.

— Дарма, можливо, це тільки полегшить нам пошуки. Якби це було маленьке містечко, майже село, як от у нас дома, вони б знали, що їх можуть знайти, і сховались би. Годі б вони були обережні, й нам би ніколи їх не здолати… А Нью-Йорк такий величезний, що вони почувають себе в безпеці. І, може, навіть не критимуться. Адже можна трактувати це й так, правда?

— Все марно, Руді! — тяжко зітхнув він. — Навіщо обдурювати себе? Це не дитяча казка, де від єдиного помаху чарівної палички діються чудеса.

— Не треба… — мовила вона тихо. — Прошу вас, не треба. Не змушуйте мене боротися за двох. — І похилила голову.

— Я боягуз, — сказав він. — Пробачте мені!..

— Ні, ви не боягуз, а то б ми не були зараз тут.

«Цок-цок, цок-цок, цок-цок…»

— Я зараз обернусь і погляну, котра година, і ви тож, — сказала вона. — І тоді нам буде потрібна справжня підвага. Але спершу підсумуємо все. Отже, що ми знаємо? Двоє людей… Точніше — дві тіні, а проте вони існують. Один з них убивця — один, не обоє! Нам треба знайти його, бо вони подумають, що це ви…

Він хотів був щось докинути.

— Ні, дайте мені скінчити, Квіне! Я кажу це не тільки для вас, а й для себе. Отже, ми повинні знайти його, вистежити, куди він подався, а тоді приперти до стінки й вирвати в нього признання. Така наша мета. І нам треба осягти її, доки спливе ця ніч. На світанку, о шостій, відходить автобус додому, останній автобус. Затямте це, Квіне, — останній! Байдуже, що там написано в розкладі. Для нас цей автобус останній, найостанніший у світі. Автобуси ходитимуть і надалі, та тільки не для нас. Ми повинні видобутись із Нью-Йорка до світанку. А тепер до роботи, — мотнула вона головою. — Ми не маємо змоги разом узятися до них обох…

Він здивувався.

— Ви ж самі воліли, щоб ми були разом, через те й пішли сюди зі мною, а не на станцію.

— Тепер у нас обмаль часу. Доведеться розійтися, хоч би як ми цього не хотіли. Тепер слухайте: є два сліди — чоловіка й жінки, що були тут сьогодні у різний час. Один з них не винен, другий — убивця. І нам треба це з'ясувати. Ми не маємо змоги шукати спочатку одного, а тоді другого. Переслідувати обох одночасно — ось єдина рада. Помилитися можна тільки раз, отож якщо ми помилимось удвох — це загибель. А якщо підемо порізно за тим і за тим, то матимемо однакові шанси. Нехай один з нас шукатиме даремно, зате другий — ні. На це вся надія. Ви беріть на себе чоловіка, а я — жінку. І завважте: доказів у нас мало, і треба цілковито використати все, що ми знаємо. Ви повинні знайти чоловіка в брунатному або схожого відтінку костюмі, на якому бракує ґудзика. Можливо, він лівша, але це не доконечне. Ось і все, що ви маєте. А я шукатиму жінку, яка напевне лівша і вживає різких парфумів. Я не знаю, як звуться ті парфуми, але впізнаю їх, тільки-но почую знов.

— У вас іще менше шансів, ніж у мене, — заперечив він. — Ви взагалі нічого не маєте.

— Дарма. Зате я жінка, а це зрівнює наші шанси — мені допоможе інтуїція.

— Але що ви зможете вдіяти голіруч, навіть коли й вистежите її? Хіба ви знаєте, що то за жінка?

— Ми не маємо часу на міркування. Його вистачить тільки на те, щоб хутчій узятися шукати і спробувати знайти. Зустрінемося знову тут, у цьому будинку, не пізніш як за чверть до шостої. Може статися, з порожніми руками, а може, й з удачею. Треба зробити все, аби встигнути на автобус о шостій.

Вона підійшла до мерця й нахилилася.

— Я візьму ключа, що був у нього в кишені, а у вас залишиться той. — Відтак перевела дух. — Ну, а тепер обернімось і погляньмо…

«Цок-цок, цок-цок, цок-цок…»

— Боже мій! — Голос їй осікся! — Третя година!..