Строк минає на світанку

Двадцять сім хвилин на п'яту

Ресторан уже був зачинений. Її туди не пустили. З дверей один по одному виходили люди й зникали в темряві. Люди, що заробляли там собі на прожиття. Для ресторанної обслуги то була немов п'ята година пополудні — адже. день у них починався не тоді, коли в інших.

Руді походжала по тротуару перед дверима.

Там, у цьому ресторані, рудоволоса жінка в ясно-зеленій сукні передала Грейвзові записку. Так-так… Тепер поміркуємо. Щоб написати записку, їй потрібні були папір і олівець. Жінки її типу не носять у сумках таких речей. Вони радніше подають звістки очима або стегнами. А може, все-таки в цієї були папір і олівець? Не виключено. Тоді справа ускладнюється. Та будемо виходити з того, що вона їх не мала. Отже, мусила десь узяти. Навряд, щоб вона зупинила когось під час танцю і спитала: «Чи нема у вас олівця й паперу?» Так само навряд, щоб підійшла до якоїсь парочки чи компанії за столом і попрохала в них. Хто ж тоді лишається? Офіціант, котрий її обслуговував, — якщо вона сиділа за столом. Бармен — якщо стояла біля прилавка.

Тож Руді й далі походжала перед зачиненим рестораном.

Навіть тут, на вулиці, вона могла пізнати, хто виходив з дверей. Оця метка малявка, досить вибагливо убрана, певне, працює в гардеробі.

Руді зупинила її.

— Ні, жодна жінка не брала в мене олівця. Та в мене його й немає.

І вона пішла собі вулицею — тендітне пташеня на малесеньких ніжках.

А оця молода негритянка, мабуть, з жіночої туалетної кімнати.

— Якого олівця? — спитала вона. — Для брів?

— Ні, звичайного, яким пишуть.

— Е, любонько, хіба ж туди для того ходять! Ви не там шукаєте.

— І ніхто за весь вечір не попрохав у вас олівця? — не вгавала Руді.

— Ні. То, мабуть, єдине, чого в мене не прохали. Та й не маю я там олівців. До речі, треба буде завтра принести. А що, як хто спитає?..

Вийшов чоловік. Бармен.

Він спинився і похитав головою.

— Ні, біля мене ніхто не просив олівця. Спитайте Френка, коли він вийде. Він працює з другого боку.

Він пішов.

Ще один… Потім іще…

— Так, я Френк.

— У вас не брала олівця жінка… висока жінка з рудим волоссям, у зеленій сукні? Пригадайте, хто-небудь просив у вас олівця?

Він ствердно кивнув головою.

— Так. Я пам'ятаю. Руда. Пам'ятаю. Десь близько півночі.

— А ви не знаєте, як її звуть?

— Ні, не знаю. Здається, вона працює в якомусь ресторані тут поблизу.

— А в якому, не знаєте?

— Ні. Мені так здається, бо хтось запитав у неї: «Що ти тут робиш? Хіба у вас уже зачинили?»

— Але ви не знаєте…

— Я не знаю, хто вона й звідки. І взагалі нічого про неї не знаю. Вона взяла в мене олівець, щось написала, тоді віддала олівця назад.

Він постояв ще трохи. Більше розмовляти не було про що.

— З охотою допоміг би вам…

— Якби ж то ви могли!.. — мовила вона глухо.

Він повернувся й пішов. А вона стояла на тротуарі зовсім розгублена. Мабуть, нічого їй більше не дізнатися. До мети було так близько і водночас так далеко!..

Вона підвела голову. Френк обернувся. І раптом пішов назад, до неї.

— Я бачу, ви дуже засмучені?

— Дуже, — призналася вона.

— Може, оце вам стане в пригоді? Я не знаю, чи ви сама робите в ресторані, але ті, що там роблять, мають чудні звички. Тут недалеко є кав'ярня, де вони завжди збираються, коли ресторани вже зачинені. Я кажу про всяких акторочок. То їхнє улюблене місце. Вони там збираються і їдять морозиво або вершковий крем. Загляньте туди, може, про що дізнаєтесь. Я думаю, є рація спробувати.

«Є рація спробувати!»… Руді пустилася бігом. Френк здивовано провів її очима. Вона бігла всю дорогу — два невеликих квартали.

Звичайно, вони не стояли гуртом коло прилавка, як вона собі уявляла. Було надто пізно, і більшість уже порозходилась по домівках. Лишалися тільки троє, одна — з великим хортом на повідку. Певне, вийшла прогулятися з ним перед сном: з-під її накинутого на плечі пальта видніла піжама, а на голих ногах були пантофлі. Всі троє оточили собаку, годували його рештками їжі із своїх тарілок і сміялися. Жодна з них не була руда.

Жінки дали спокій собаці й звернули погляди на Руді.

— Мабуть, вона питає про Джоан, — сказала одна. — Адже це вона вам потрібна?

Якби ж то Руді сама знала!

Вони не могли назвати прізвища тої Джоан.

— Вона сюди заходить. Через те ми її і знаємо.

— Я теж її знаю, — докинула друга.

— Сьогодні її не було, — обізвалася третя. — Підіть до неї в готель, поспитайте там. Це тут недалеко. Готель зветься «Конкорд», чи «Комптон», чи щось подібне. — І по хвилі додала: — Не знаю, чи вона й тепер там мешкає, але днів зо два тому ще була там. Я одного разу йшла з нею до готелю, коли гуляла зі своїм собачкою.

Вони знов повернулися до хорта. Руді їх більше не цікавила.

Готель був із тих, де знаходять притулок «нічні метелики», картярі, дрібні шахраї та інша міська потолоч. Руді не боялася таких готелів, бо щовечора бачила їх мешканців у себе в дансингу.

Вона спокійно підійшла до нічного чергового, як людина, впевнена, що її не вирядять за двері. Нічний черговий — миршавий чоловічок з більмом на оці, в заношеній сорочці, від котрого тхнуло задавненим перегаром, — трохи підвівся їй назустріч.

Руді зручно сперлася ліктем на його стойку і весело кинула:

— Привіт!

Він розтулив рота і показав їй рідкі почорнілі зуби. Певне, то мало означати усмішку.

Вільною рукою Руді крутила за ремінець свою сумочку.

— То де тут живе моя подружка? — спитала вона, з незалежним виглядом озираючи вбогий вестибюль. — Мені треба піднятися до неї, дещо розказати. Це — Джоан, така, в зеленій сукні. Ми з нею щойно були в кав'ярні, але… — Вона грайливо підморгнула. — Цього не можна не розказати зараз же. — І ляснула себе по коліну. — Така чудасія! Вона просто помре від сміху!

— Це хто? Джоан Брістоль? — спитав черговий, розглядаючи її своїми тьмяними очицями й тихенько підсміюючись, неначе вона мала розповісти свою кумедну історію і йому.

— Еге ж! — мовила Руді й, пирснувши, тицьнула його ліктем у бік. — Слухай-но, тобі, либонь, теж сподобається. — І нахилилася до нього.

Він витягнув шию.

Раптом з непослідовністю легковажної дівулі, яку вона з себе вдавала, Руді передумала.

— Зажди, спершу я розкажу їй, а тобі потім, коли вертатиму назад. — Намірившись іти, вона поплескала його по плечу. — А ти почекай мене, любчику. Нікуди не йди. — І нарешті, між іншим, так наче все ще думала про оту чудасію, недбало зронила: — То який її номер?

І він клюнув на цю принаду. Руді дуже старалась і зіграла свою роль чудово.

— Чотириста дев'ятий, дівчинко!

Він навіть поправив свою засмальцьовану краватку, немовби стверджуючись у тій атмосфері, яку принесла сюди з собою Руді, — в атмосфері легкої інтимності й невимушеної безтурботності, де немає потреби зважати на час, коли хочеш навідати друзів. Потім він підвівся й ступнув до дошки з дзвінками в номери. Певне, то була вся його робота.

— Не треба! — весело гукнула Руді вже від ліфта. — Їй нема чого прибиратися для мене. Навіть краще, як наскочу несподівано.

Він засміявся і не став попереджати Джоан Брістоль, що до неї хтось іде.

Руді зайшла в кабіну ліфта. І ліфт звільна поповз угору.

Повільно, дуже повільно піднімався ліфт. Нарешті спинився, і вона вийшла.

Ліфт так само повільно поповз униз.

Вона рушила вперед ледь освітленим коридором. Там тхнуло цвіллю, а старезна килимова доріжка, здавалось, от-от розлізеться під ногами. Обабіч тяглися двері, темні й непроникні. На них було моторошно дивитися. Неначе згинула всяка надія. Неначе немає надії в жодного, хто заходить у ті двері. Ще один ряд чарунок у велетенському стільнику — Нью-Йорку.

Люди не повинні заходити в такі двері, не повинні жити в таких кімнатах. Туди не промикується навіть місячне світло. Ті кімнати гірші від домовин, бо в домовині людина вже нічого не відчуває. І коли домовини для нас усіх сотворив бог, то ці ряди дверей у третьорядних нью-йоркських готелях — аж ніяк не його витвір…

Здавалося, тому коридорові кінця-краю не буде. Чи, може, то її думки линули надто швидко. Вони навзаводи поспішалися вперед, а сама вона дуже повільно простувала коридором, з кожним кроком наближаючись до розв'язання загадки.

«Як мені туди дістатися? А коли й дістануся — як я дізнаюсь, чи то вона його вбила? Та нехай я навіть і це здолаю — а як примусити її піти зі мною туди, на Сімдесяту вулицю? Як зробити це без галасу, без поліції? Я сама, і ніхто мені не допоможе. А якщо втрутиться поліція, нас із Квіном засадять до тюрми, з підозри в убивстві, триматимуть там хтозна-скільки…»

Ні, вона не знала, не знала, як їй діяти! Знала тільки, що піде туди, бо іншої ради немає. І немає в кого просити допомоги. Хіба що тільки у її єдиного в цьому місті друга…

«О годиннику на вежі «Парамаунт»! Тебе звідси не видно, але ти почуєш мене. Ніч кінчається, і автобус скоро відходить. Допоможи мені й цього разу!»

З обох боків її обступали числа на дверях: шість — ліворуч, сім — праворуч. Ще вісім — за поворотом. А далі — глухий кут. Коридор упирався в двері, в останні двері з табличкою «409».

Ті двері нічим не різнилися від інших. Але за ними — все її майбутнє. Від цих дверей, від цих старих, пошарпаних дощок залежить її доля: або вона знову стане людиною, або ж довіку лишиться найманою лялькою в дансингу. І чого б це якісь двері мали стільки важити в її житті!..

Вона подивилася на свою руку так, наче хотіла сказати: «І ти насмілилася це зробити? Яка ж ти хоробра!» Рука вже сама постукала в двері, не дожидаючи, поки їй звелять.

Двері відчинилися, та перед тим Руді ще мала час подумати, що їй казати. І ось вони опинилися лице в лице, дивлячись у вічі одна одній, — та жінка і вона. Гостре, вкрите шаром косметики обличчя було зовсім близько, так близько, що Руді бачила забиті пудрою пори. Неприязні, насторожені очі були так близько, що вона могла розглядіти тонюсіньке павутиннячко червоних жилок на білках.

Нараз їй пригадався коридор у Грейвзовому будинку. І те, як вона йшла там у темряві разом з Квіном. Аж тепер вона збагнула, що знову чує запах тих самих парфумів.

Тим часом очі вже змінилися. Неприязна настороженість обернулася на відверту ворожість. Почувся низький хриплуватий голос. Люди з таким голосом не полюбляють жартів.

— Ну, чого вам? Ви що, прийшли позичити цукру чи помилилися дверима? Вам тут чогось треба?

— Так, — тихо відказала Руді. — Треба.

Певне, перед тим як відчинити двері, жінка глибоко затяглася сигаретою, і тепер з її ніздрів раптом вихопились дві сердиті струминки диму. В цю мить вона скидалася на сатану.

Вона підвела руку, щоб грюкнути дверима у Руді перед носом.

Руді так і тягло повернутися й піти. Повернутися й хутко піти геть. Милий боже, як їй хотілося піти! Але вона не могла собі цього дозволити. Знала, що зайде туди, хоч би це й означало для неї неминучу загибель. Ні, двері мають лишитися відчинені!

— Забери ногу! — люто просичала жінка.

— Ми одна одної особисто не знаємо, — сказала Руді тим грубим голосом, яким часто говорила в дансингу. — Але в нас є спільний знайомий.

Джоан Брістоль труснула головою.

— Стривай, стривай! А ти хто така? Я тебе вперше в житті бачу. Який іще спільний знайомий?

— Я кажу про містера Стівена Грейвза.

На обличчі жінки промайнула тінь занепокоєння. Та вона могла точнісінько так реагувати і тоді, якщо тільки намагалася шантажувати Грейвза, а потім пішла собі.

Весь цей час у кімнаті, на стіні, котру бачила Руді, манячила невиразна, ледь помітна тінь. Тепер тінь почала швидко рухатись, — дуже швидко, але безгучно, — і зникла.

Жінка кинула оком у той-таки бік, тоді, немов уздрівши якийсь наперед умовлений знак, обернулася до Руді. В її напруженому голосі вчувалася погроза:

— То, може, ви зайдете і розкажете?

І розчинила двері. То не був жест гостинної господині, а різкий і владний рух, що, здавалося, говорив: «Або ти зайдеш сама, або я втягну тебе силоміць».

Ту мить Руді була ще вільна. Позад неї простягся довжелезний коридор. Вона подумала: «Так, зараз я ввійду. Дай боже, щоб вийшла жива…»

І — ступнула вперед.

Неквапно пройшла повз ту жінку в поганенько умебльовану, пропахлу тютюновим димом кімнату. Грюкнули двері. Двічі клацнув замок.

«Двері замкнуто. Тепер я повинна взяти гору, а ні — то не видобутися мені звідсіль». Ось що подумала Руді.

Бій почався. Бій, у якому за зброю їй мали правити розум, нерви, жіноча інтуїція.

У кімнаті нікого не було. Та, подивившись на зачинені двері до ванної, Руді помітила, що клямку з того боку тільки-но відпущено і вона ще не встигла стати на місце. Коли виявиться, що вона, Руді, знає не так уже й багато, двері зостануться зачинені. Якщо ж вона знає забагато… Як довідатися, де межа між тим, що їй можна знати, і тим, що вже забагато? Це їй можуть сказати двері до ванної. «Нас тут троє», — попередила її ота клямка. Ну, а решта? Шухляди старого комода засунуто на місце нерівно, ніби з них щойно виймали речі. Біля ліжка — валіза, уже спакована. На комоді — жіноча сумка, рукавички, зібганий носовичок. Сумка розкрита, неначе в ній похапцем чогось шукали і не встигли закрити.

Джоан Брістоль одсунула від столу стілець і поставила спинкою до дверей ванної.

— Сідайте.

Руді сіла так обережно, немов той стілець збитий абияк і от-от розвалиться під нею. Жінка сіла навпроти.

— То як, ви казали, вас звуть?

— Я нічого не казала, та ви можете звати мене Керолайн Міллер.

Жінка недовірливо посміхнулась, але промовчала.

— Отже, ви знаєте якогось чоловіка на прізвище Грейвз, еге? А звідки ви взяли, що я теж його знаю? Він щось казав вам про мене?

— Ні, — мовила Руді. — Він нічого не казав.

— Тоді чому ж ви гадаєте, що я…

— Але ж ви його знаєте, хіба не правда?

Джоан Брістоль облизнула яскраво нафарбовані губи.

— Скажіть, ви давно його бачили?

— Ні, недавно.

— Коли?

Руді відказала навмисне безвиразним голосом:

— Я щойно від нього.

Брістоль ледве стрималася, щоб не зрадити себе. Це не важко було помітити. Її очі втупилися кудись повз Руді. Руді силкувалася не зважати на той погляд. Адже там, позаду, не було нічого, крім дверей.

— Ну, і як він?

— Мертвий, — тихо мовила Руді.

Брістоль неприродно здивувалася. Так, вона здивувалася, але то був жорстокий, погрозливий подив. Власне кажучи, її здивувала не сама звістка, а те, хто її приніс.

Заговорила вона не одразу. Як видно, хотіла порадитися з тінню, що її Руді бачила перед тим на стіні. Чи, може, тінь сама хотіла дати їй пораду. З-за причинених дверей ванної раптом долинуло легеньке булькання води, що текла з крана. Певне, то був сигнал.

— Пробачте, я на хвилинку, — підхопилася Брістоль. — Забула закрутити кран.

Вона обминула поставлений із стратегічним задумом стілець, на якому сиділа Руді, швидко пройшла до ванної і відразу ж причинила за собою двері.

Вона сама дала Руді нагоду. Сама дала її — нагоду знайти що-небудь, коли в тій кімнаті можна було щось знайти. Руді мала всього з півхвилини — стільки часу знадобиться Джоан Брістоль, щоб дістати вказівки, як діяти далі. А більше такої нагоди не буде.

Тільки-но причинилися двері, як Руді була вже на ногах. Вона мала час оглянути лише одну річ — відкриту сумку, що лежала на комоді. Підскочила до сумки і засунула руку всередину. Розуміла, що прямих доказів там не знайде. Та нехай хоч би що-небудь, хоч би що!.. А там нічого не було. Губна помада, пудрениця, інший дріб'язок. Під її швидкими напруженими пальцями зашелестів якийсь папірець. Вона хутко витягла його, розгорнула й перебігла очима. Так само нічого. Несплачений рахунок за готель на сімнадцять доларів вісімдесят дев'ять центів. Рахунок цього ж таки готелю. Нащо б він міг придатися? Жодного зв'язку з тим, задля чого вона сюди прийшла. А проте якесь підсвідоме чуття підказувало: «Візьми цей рахунок. Може, й згодиться».

Руді швидко сіла назад на стілець, зробила щось із своєю панчохою, і рахунок зник.

Зараз же по тому двері з ванної відчинились, і до кімнати, діставши вказівки, повернулася Джоан Брістоль. Вона знову сіла проти Руді.

— А там, у Грейвза, ви були сама чи ще з ким-небудь?

Руді зміряла її поглядом людини, котрій давно вже перейшло за сімнадцять.

— Може, ви гадаєте, що я беру з собою бабусю?

Співрозмовниця почула саме те, що хотіла почути.

— О такій порі ви ходите без бабусі?

— Атож.

— Ну, то й що?.. Хтось зупинив вас перед дверима й розповів, що сталося, сказав, що в будинку поліція? Там уже повно люду? Як ви дізналися, що він мертвий?

Руді мусила відповідати на її запитання. Це скидалося на ризикований танець на туго натягненому дроті, без балансира й без сітки.

— Ні, там нікого не було. Ніхто ще не знає. Мабуть, я перша його знайшла. В мене був ключ, він сам мені дав. Я пішла туди, а у вікнах не світилось. Я подумала, що він іще не повернувся, і вирішила зачекати. Піднялася нагору й побачила його там, застреленого.

Джоан Брістоль з напруженою увагою слухала її розповідь.

— І що ж ви тоді зробили? Певне, мерщій кинулися до телефону й почали репетувати: «Вбивство, вбивство!»

Статечна й розважлива жінка, що сиділа на стільці Руді, знову звела очі на співрозмовницю.

— Ви що, маєте мене за таку дурепу? Звичайно, я одразу ж звідти забралась, але без паніки. Погасила світло, замкнула двері й залишила там усе, як було. І нікому й слова про це не сказала! Голубонько, невже ви думаєте, що мені хочеться, аби мене вплутали в цю справу? Тільки цього мені бракувало!

— А коли ви там були?

— Я щойно звідти.

— Отже, будемо вважати, що ніхто ще нічого не знає… І крім вас…

— І вас.

Вона відчула позаду якийсь рух. Може, там колихнулося повітря або щось легенько рипнуло.

— Ви прийшли сюди сама?

— Авжеж. Я все роблю сама. Більше нема кому.

Дзеркало на комоді показало, що двері позад неї повільно прочиняються. Руді не могла повернути голови. Могла тільки подумати: «Двері позаду відчинилися. І зараз хтось… Значить, це таки їхня робота. Я вгадала. Значить, я пішла правильним слідом, а Квін — хибним».

Тепер вона все знала. Та яка їй була з того користь? Вона сама напитала собі лиха і вже не могла його уникнути.

Тим часом Джоан Брістоль поставила ще одне запитання — радше для того, щоб відвернути її увагу, аніж почути відповідь.

— А чому ви приплутали до цього мене? Чому прийшли сюди?

Руді не було потреби щось казати — відповіді ніхто не чекав. Ті вже самі зметикували, що до чого, без її пояснень.

Нараз щось цупке й пухирчасте затулило їй обличчя. Напевне, махровий рушник. Вона шарпнулася, але ту ж мить п руку затиснуло немов у залізних лещатах. Джоан Брістоль зірвалася з місця і схопила її за другу руку. І от уже руки їй відведено назад, схрещено за спиною і зв'язано.

По тому груба рука, більша й важча від жінчиної, трохи посмикала рушника й спустила його до половини обличчя, відкривши очі й ніс.

Джоан Брістоль, стоячи перед Руді, сказала до того, хто був за стільцем:

— Пильнуй, щоб не закричала, Гріфе. Крізь ці стіни геть усе чути.

Чоловічий голос буркнув:

— Зв'яжи їй ноги. Вона б'ється каблуками.

Жінка нахилилася. Руді відчула, що їй затягують литки. Тепер вона була зовсім безпорадна, уся зв'язана, мов сніп.

Джоан Брістоль підвелася.

— Ну, а далі що? — спитала вона.

Чоловік сказав:

— Як ти вважаєш, чи не краще нам…

Він не докінчив. Та Руді зрозуміла, що він мав на думці, з того напруженого виразу, який з'явився на жінчиному обличчі. Він промовив це так спокійно, ніби казав, що треба запнути завіси або погасити світло.

Руді похолола.

Жінка теж перелякалася. Не за Руді. Вона боялася за себе. Певне, добре знала того чоловіка. Знала, на що він здатний.

— Тільки не тут, не в цій кімнаті, Гріфе! — попрохала вона. — Адже всім відомо, що ми тут були. Потім біди не минути.

— Та ні, ти не зрозуміла, — мовив він просто. — Я зовсім не хотів…

Він одійшов до вікна, спокійно розчинив його і, нахилившись, замислено подивився вниз. Тоді повернувся й сказав півголосом:

— Четвертий поверх. Либонь, досить буде. — І зробив промовистий жест. — Ми втрьох сіли випити, а потім вона захотіла відчинити вікно, провітрити кімнату. А потім… Адже таке нерідко трапляється.

Руді здавалося, що серце її палає, як смолоскип.

— Усе воно добре, але ж такі справи завжди розслідує поліція, а нам це ні до чого, Гріфе.

— То що ж тоді робити? Залишити її тут? — спитав він різко, гавкучим голосом.

Джоан Брістоль поправила зачіску.

— Ось бачиш, у яку халепу ми через тебе вскочили, — пробурчала вона. — Навіщо було…

— Не ляпай язиком! — грубо сказав чоловік.

— Таж вона знає. А то чого б їй сюди йти, подумай? і — Якого ж біса ти не робила все як слід? З самого початку, як ми умовились!

— Не могла я сама його укоськати! Я відчинила тобі двері, щоб ти пристрашив його, змусив дати грошей. І гадки не мала, що ти його застрелиш.

— А що я, по-твоєму, мав робити, коли він ухопився за оцю штуку? Віддати її, га? Ти ж бачила, як усе було. Я мусив його застрелити — то був просто самозахист. Та й до чого тепер узагалі про це теревенити? Сама все зіпсувала. Того, що зроблено, однаково не вернеш. А тут іще маєш клопіт з оцією… Як на мене, то найрозумніше все-таки…

— Ні! Кажу тобі — ні, Гріфе! Це буде найнерозумніше. Нехай собі плескає, коли ми заберемося звідси. Адже це тільки її слово проти нашого слова. Вона ж бо й сама там була, хіба не правда? І могла це зробити так само, як і ми. Краще ходімо звідси хутчій.

Гріф відчинив дверцята стінної шафи й зазирнув туди.

— А може, оце? Всунемо її сюди й загубимо ключа. Шафа в цегляній стіні, отже, ніхто її не почує. А ми вигадаємо доволі часу. Хтозна, коли ще відчинять цю шафу.

Вони перетягли Руді до шафи і, мов лантух, засунули її всередину.

— Треба її якось прив'язати, — сказав Гріф. — Щоб не билась об дверцята.

Він змайстрував із простирадел щось на зразок збруї і прив'язав до гачка в стіні. Тепер Руді не могла й поворухнутися.

Джоан Брістоль спитала:

— А там є чим дихати? Може, її довго не…

— Не знаю, — перепинив її Гріф. — Нехай з'ясує це сама, а потім нам розкаже.

Вони замкнули шафу. Руді опинилася в темряві. Ключа вийнято. Ключа, котрого вони намірялися викинути десь на вулиці. Вона чула їхню розмову.

— Давай мені валізу, Джоан.

— А як бути з отим бовдуром, що сидить у вестибюлі? Адже він напевне бачив, як вона піднімалася сюди.

— Ну, з ним я легко впораюся. Де пляшка віскі, що я сьогодні купив? Почастую його на прощання. Він, коли п'є, завжди відходить за поштові скриньки. Поки він буде там, ти швидко вийдеш за двері й щось говоритимеш сама до себе, наче ідеш з нею. Ну, ходімо. Ти готова?

— Стривай-но! Десь подівся рахунок за номер. Треба заплатити, бо нас почнуть шукати. Мабуть, упав, на підлогу.

— Дарма, нема коли шукати! Черговий напише ще один…

Грюкнули двері. Вони пішли.