Строк минає на світанку

За чверть шоста

То було останнє, що вона побачила. Потім заплющила очі й чекала… чекала…

Звук пострілу примусив її розплющити очі. Їй здалося, що вона ніколи в житті не чула гучнішого звуку. Незрозуміло тільки, чому їй зовсім не боляче. А може, смерть завжди така — якесь заціпеніння й безшелесна тиша?..

Гріф чудно хитався в неї перед очима. Цікаво — це він хитається чи вона сама? Чому в нього так багато рук, так багато ніг?.. Так багато Гріфів… Револьвер, з якого ще цідиться димок, тремтить у його піднятій руці. А її тримає інша рука. І ще одна рука схопила його за горлянку. Обличчя в нього спотворене, багрове. А за ним — ще якесь обличчя, також спотворене, але не настільки, щоб його не впізнати…

Хлопець із сусіднього будинку бився за неї! Бився так, як і годилось битися хлопцеві з сусіднього будинку…

Раптом підлога здригнулася. Щось важке повалилося додолу. Вже не було Гріфа. Не було рук, ніг, облич перед нею. Не було нічого. На підлозі звивалися двоє тіл.

Повз неї метнулася Джоан Брістоль і, схопивши біля каміна кочергу, підняла її над головою.

У Руді були зв'язані руки. Та коли хлопець із сусіднього будинку міг з порожніми руками стати проти револьвера, то вона стане зв'язана проти кочерги.

Вона підставила ногу.

Джоан Брістоль гепнулася долілиць, а кочерга відлетіла вбік і грюкнула об стіну.

Руді кинулася на Джоан і притисла її коліньми до підлоги. Вона не могла розглядіти, що діється між чоловіками. Чула тільки звуки ударів. Один, другий, третій…

Раптом ті двоє на підлозі роз'єдналися. Один підвівся, а другий зостався лежати. Той, що підвівся, тримав у руках револьвер.

— Зараз я поможу вам, Руді, — мовив він одсапуючись.

І вона побачила: на підлозі лежав Гріф. Він злегка здригався. Тоді звів руку, доторкнувся до голови, одначе з місця не зрушив. Квін не спускав з нього очей. Револьвер був у нього.

— Я держу її, — сказала Руді.

Він обернувся до Грейвзового письмового столу, щось там узяв, а відтак підійшов до неї і розрізав її пута. Обоє так засапалися, що й досі не могли розмовляти.

Потім Квін позв'язував ті стяжки матерії і скрутив руки Джоан Брістоль за спиною.

— І йому теж, — важко дихаючи, сказала Руді.

— Аякже!

Він пішов до спальні, приніс простирадло з Грейвзового ліжка і, розірвавши його на кілька довгих стяжок, став на коліна біля Гріфа.

— Я побачив у вікно, як вони вели вас сюди. Ви йшли так напружено, що я відразу догадався: вони погрожують вам зброєю. Тоді я сховався у ванній…

— Це вони, Квіне. Цього разу ми не помилилися.

— Я знаю, Гоумз не вбивав. Але ж і мені там кепсько довелося… — Він устав і оглянув свою роботу. — Ну, на деякий час це їх трохи вгамує. А ротів затуляти не варто. Нехай собі кричать хоч луснуть. Та, власне, це нам тільки на руку. Ми їм навіть допоможемо.

— Квіне, до чого це тепер? Ось вони тут. Але ж яка різниця? Погляньте-но, дві хвилини на сьому…

— Давайте спробуємо, підемо туди. Може, коли не цим автобусом, то яким іншим…

— Усе марно, Квіне. Я ж вам казала. Бачите, місто вже прокидається.

— Поліція теж прокидається. Не гаймо часу, щоб нас тут не заскочили. Ходімо, Руді. Спробуймо.

Він схопив її за руку й потягнув до сходів. Вони спустилися вниз.

— Беріть свою валізу, відмикайте двері й стійте там. А я зателефоную. Це забере не більше хвилини.

Він зняв трубку.

— Ви готові?

Руді стояла біля дверей, тримаючи в руці валізу, готова пуститися бігти. Квін мовив у трубку:

— З'єднайте мене з поліцією. — Тоді обернувся до Руді: — Відчиніть двері, щоб і я встиг…

Вона штовхнула двері й підставила ногу, щоб не зачинялися.

— Алло! Поліція? Учинено вбивство. Іст-Сайд, Сімдесята вулиця. Будинок… — Він назвав номер будинку. — Господар, Стівен Грейвз, лежить мертвий на другому поверсі. В тій самій кімнаті ви побачите двох людей, що вбили його. Вони зв'язані, і ви застанете їх, якщо не будете зволікати. Там-таки, у письмовому столі, знайдете листа і з нього довідаєтеся про причину… Ага, ще одне! Револьвер, з якого вони стріляли, лежатиме біля надвірних дверей, під килимком… Що?.. Ні, не жарт. Якби ж це був жарт. Я? Ні. Просто перехожий…

Квін кинув трубку повз апарат, обернувся до Руді.

— Тікаймо! — І метнувся до дверей.

На мить він зупинився, підсунув револьвер під килимок і слідом за Руді вибіг на вулицю.

— Це їхня машина! — гукнула вона через плече. — Він залишив ключ!

Квін ускочив за нею в машину, пристукнув дверцята, і машина рвонулася з місця. Тільки-но вони повернули за ріг, як іззаду долинув звук поліційної сирени.

— Скоро вони, — мовив Квін. — Якби не машина, нас би злапали.

З шаленою швидкістю вони мчали ще безлюдною Медісон-авеню. Двічі Квін проскочив під червоним сигналом світлофора.

— Однаково не встигнемо, Квіне, — сказала Руді.

— А все-таки спробуймо!

Дедалі розвиднювалось. На сході займався новий день. Ще один день у Нью-Йорку…

«Ну що, Нью-Йорку? Взяв-таки гору? Тепер зловтішаєшся, га? Приємно відчувати, що ти нас здолав, занапастив? Хлопця й дівчину з невеликого містечка. В нас були однакові шанси, еге ж? Як завжди. Ти, страшне, жорстоке місто, місто-лиходій!.. Однакові шанси! Де там! Ти, гниле місто!.. Ти, ти… Нью-Йорку!..»

Сльоза блиснула в Руді на скроні й поповзла далі вбік, майже до вуха, — так швидко вони їхали, й такий сильний був вітер в обличчя.

Квінова рука на мить одірвалася від керма і міцно стиснула її руку.

— Не плачте, Руді, — мовив він здавленим голосом, не спускаючи очей з дороги.

— Я не плачу, — відказала вона. — Такої втіхи воно від мене не діжде. Нехай хоч би що, а я не покажу перед ним свого горя.

Будинки попереду здіймалися все вище. З кожним кварталом вони неначе росли вгору. Спочатку були на вісім-десять поверхів, далі стали п'ятнадцятиповерхові, потім двадцятиповерхові, ще далі — тридцятиповерхові, а там ще й ще більші. Вони пнулися все вище в небо, застуючи світло, аж поки стало здаватися, що машина їде на дні глибокої стічної канави. Десь там, нагорі, ясніло небо, а тут, унизу, все було тьмяне й сіре, завжди сіре — нескінченні бетонні лабіринти, що з них немає виходу…

Вони мчали вже Сьомою авеню, простуючи до Тридцятої вулиці. З правого боку на них насувався Бродвей. Проїхали ще трохи, десь до Сорокової вулиці, — і ось уже Бродвей утворив подвійний трикутник, що його всі називають Таймс-сквером.

Перед ними виросла велетенська будівля «Нью-Йорк таймс». А далі й праворуч — дивний височенний брус, не знати навіщо зведений проти ясного вранішнього неба.

Руді схопила Квіна за руку так несподівано і рвучко, що він крутнув кермо, і вони мало не заїхали на тротуар.

Вона стояла на колінах, видивлялась у заднє вікно й торсала Квіна за плече.

— Квіне, погляньте! Ну ж бо, погляньте! Годинник на вежі «Парамаунт» показує за п'ять хвилин шосту! Тільки за п'ять хвилин шосту!.. Той, у кімнаті, певне, йшов уперед…

— А може, цей спізнюється? Обережно, не випадіть із машини!

Вона посилала годинникові цілунки рукою, не тямлячись із вдячності.

— Ні, цей годинник правильний! Цей правильний! Це мій єдиний друг у цілому місті! Я знала, що він мені допоможе! Виходить, ще можна встигнути. В нас іще є надія…

Вона ніколи більше не побачить хмарочоса «Нью-Йорк таймс»!.. Ніколи більше сюди не вернеться!..

— Сядьте, зараз нам повертати!

Два колеса машини аж одірвалися від асфальту на крутому повороті — і ось вони на Тридцять четвертій вулиці. А там, попереду, за два квартали від них, між Восьмою та Дев'ятою авеню, — там, попереду, вже їхав великий міжміський автобус. Він щойно виїхав з воріт автобусної станції, повернув і почав набирати швидкості — на захід, до річки, до тунелю, в напрямку Джерсі… Додому…

Так близько й так далеко! Якби на хвилину раніше, вони б іще встигли. У Руді вихопився легенький болісний вигук. Однак вона зараз же погамувала його. Вона не питала Квіна, що їм робити. І він нічого не питав. Він просто натиснув на газ.

Ні, він не змирився з поразкою. Зусиллям волі він пустив легку, слухняну машину навздогін за автобусом. Вони помалу наближалися до нього. І ось уже порівнялися з ним. Автобус уповільнив швидкість, щоб повернути до тунелю, і Квін загальмував поряд нього. Їм допоміг приязний червоний вогник світлофора: він зупинив і громіздкий автобус, і невеличкий автомобіль.

Вони вискочили з машини й стали біля автобуса, благально стукаючи в двері.

— Відчиніть, пустіть нас! Будь ласка, пустіть! Не залишайте нас тут… Квіне, покажіть йому гроші!

Водій похитав головою і насупився. З виразу його обличчя та з жестів вони зрозуміли, що він лається. А червоний вогник усе світився. І той не міг поїхати. Мусив сидіти й дивитися в їхні стражденні очі! Жодна людина, що має серце, не встояла б перед тими очима. А він, певна річ, мав серце. Він поглянув на них іще раз, похмуро озирнувся — чи не дивиться хто, — а відтак смикнув важіль, і двері з шипінням розсунулись.

— Чому ви не сідаєте там, де треба? — закричав водій. — Думаєте, це вам трамвай, що зупиняється на кожному розі? — І всяке інше, що звичайно кажуть люди, аби їх не вважали добрими.

Руді, злегка похитуючись, пішла проходом і знайшла два вільних місця. За хвилю поруч неї сів і Квін, а покинута машина лишилася біля тротуару. В руках у Квіна були автобусні квитки, він міцно держав їх. Квитки до самого кінця. Квитки додому.

Автобус рушив.

Вони їхали полями Джерсі. Позаду був тунель. Позаду був Нью-Йорк. І тільки тепер Руді змогла заговорити.

— Квіне, — мовила півголосом, щоб ніхто їх не почув, — як по-вашому, чи поліція визнає їх винними, чи не зможуть вони якось відкрутитися? Адже нас там не буде, щоб розказати, як усе сталося.

— Нам і не треба там бути. Будуть інші й розкажуть усе так добре, що їм не вдасться викрутитись.

— Інші? Ви хочете сказати — свідки?

— Ні, свідків убивства нема. Ніхто цього не бачив. Але є в сім'ї Грейвзів одна людина, що її свідчень буде цілком досить, аби їх засудити.

— Звідки ви знаєте?

— Там, у Грейвзовому письмовому столі, є лист від його молодшого брата Роджера, що вчиться десь у коледжі. Пригадуєте, я вам казав про нього? Як видно, Грейвз одержав цього листа учора. Я знайшов його, коли чекав на вас. Так от, той хлопчина пише Грейвзові, що коли до нього звернеться жінка на прізвище Брістоль і спробує його шантажувати, нехай він на те не здається.

— А він як дізнався?

— Він був з нею одружений.

У першу мить Руді не могла й слова мовити з подиву.

— Он воно що, — обізвалася нарешті. — Тепер зрозуміло, чому вона писала в записці: «Ви мене не знаєте, але я тепер вважаю себе за члена вашої сім'ї».

— Атож. Ви, мабуть, чули: трапляється, що хлопців підпоюють і обкручують. Але тут навіть і шлюб не справжній — усе було розіграно. В неї десь є законний чоловік, тому вона боялася, що її викриють і притягнуть до суду за двоємужство. Усе це була чистісінька комедія, а не одруження.

— А як він взагалі злигався з тими покидьками?

— Вона виступала в невеличкому кабаре, десь недалеко від його коледжу. І він ходив туди по суботах з товаришами. Там і познайомився з нею. Він же ще хлопчисько. Закохався в неї, освідчився. А вона і її коханець дізналися, що він із поважаної родини і що Грейвзи мають гроші. Тож і влаштували фальшиве одруження, розіграли його.

— Такі штуки вчиняли хіба що в минулому столітті!

— Саме на такі давні штуки часом і ловляться простаки. Ось послухайте, як воно все було. Її полюбовник колись грав у водевілі, вдавав провінційного мирового суддю. Йому довелося тільки знову зіграти ту свою роль. А хлопчисько повірив, ніби й справді взяв шлюб. Певно, не обійшлося й без доброї чарки.

— І ви хочете сказати, що він не догадувався…

— У листі він пише, що здогадався десь місяців за два. Вони нікому не казали про своє одруження. Хлопець і далі вчився, а вона так само виступала в кабаре.

— Які ж бо ниці люди є на світі!

— Вони бачилися тільки по суботах і неділях. Ця Джоан висотала з нього все, що він мав.

— Ну, і все те, звісно, до часу…

— Авжеж, так воно, зрештою, і сталося. Певна річ, від самого початку всі гроші йшли від Стівена Грейвза. Ну, а далі можете й сама догадатися.

— Так, загалом догадуюся.

— Одного разу хлопець випадково побачив того типа біля її вбиральні, впізнав його і нарешті все зрозумів. Але вони хутенько чкурнули геть.

— Ще б пак!

— Та цього їм видалося замало. Видно, шкода було покинути ласий шматок. І вони вирішили, що можна спробувати ще раз урвати грошенят, перше ніж Роджер напише старшому братові й застереже його. І отут усе й сталося. Роджерів лист випередив їх на кілька годин, і Грейвз був готовий до зустрічі з ними.

— Решту я собі уявляю. Чула, як вони розмовляли між собою. Замість здатися на шантаж, він їх пристрашив. Жінка пішла туди перша, а чоловік лишився на вулиці. Грейвз сказав їй, щоб вона забиралася геть або він викличе поліцію. Вона розгубилася, кинулась до дверей і впустила свого спільника. Той витяг револьвера. Грейвз намагався відібрати його. І наклав життям.

— І я був мало не наклав життям, і ви також.

— Це тоді, коли ви билися там із ним?

— Ні. Перед тим. Коли зустрівся з Гоумзом.

— Як? Що сталося?

— Гоумз!.. Він був, звісно, непричетний, але так злякався через той чек, що коли дізнався про Грейвзову смерть і зрозумів, що звинуватити можуть його, то мало сам не став убивцею.

— Він намагався?..

— Мало сказати «намагався». Він трохи не загнав мене на той світ. Підсипав чогось у мій келих і намірявся кинути мене в річку. Здається, навіть витяг був мене з машини, не пам'ятаю. Я тоді вже наполовину знепритомнів. Мене врятувало ваше ім'я. Я пробелькотав, що ви знаєте про нього і що навіть коли він мене вб'є, це йому не допоможе. Отоді все й змінилося. Ну, він, звісно, перелякався ще дужче. Проте, замість штовхнути мене в річку, з чверть години лив мені на голову холодну воду й примушував ходити навколо машини. Ходити й ходити — щоб розвіяти силу снодійного. Тоді притьмом одвіз до себе додому й узявся відпоювати чорною кавою…

Ну, а потім… Не знаю… Потім ми ніби відчули довіру один до одного. Не питайте мене чому. Певне, стомилися вже від обопільної підозри. Я повірив, що то не він убив Грейвза, а він повірив, що я не мав наміру його шантажувати. Він просто опинився в скруті — не мав грошей і, щоб хоч якось це приховати, дав Грейвзові недійсний чек. Та вчора він уже розжився на гроші й пішов до Грейвза повернути борг. А там виявилося, що цю справу доведеться відкласти, бо Грейвз ніяк не міг знайти чека. Він перевернув усі папери, та так і не знайшов. Мабуть, дуже хвилювався, бо мала надійти ота Брістоль, і він хотів швидше вирядити Гоумза. Адже з ним усе було ясно. А той, звісно, тривожився. Дуже тривожився. Проте він зрозумів, що Грейвз — людина порядна і не стане правити з нього зайвого за той чек, ані звертатися до поліції. Правда, Грейвз повівся з ним досить суворо, але вони не сварились, і Гоумз пішов заспокоєний. Вони домовилися, що Грейвз не буде переслідувати його судом і що він прийде іншим разом, а Грейвз тим часом знайде чек. Грейвз саме чекав на Брістоль, Гоумз був там незадовго перед нею.

Одне слово, я віддав йому чек. А то його неодмінно приплутали б до цієї справи. Ну, а я вже переконався, що він непричетний до вбивства. Він при мені виписав новий чек, позначив його тим самим числом, що й перший, і послав поштою на Грейвзове ім'я.

Квін вийняв щось із кишені й показав Руді. Вона аж зблідла, побачивши стільки грошей. На мить у неї майнула думка…

— Ні, не бійтеся, — мовив Квін. — Тепер це чесні гроші. Мені дав їх Гоумз. Він наполіг, щоб я їх узяв, коли дізнався про нашу історію, вашу й мою. А він відчув таку полегкість, коли видобувся з цієї халепи, що дав мені грошей. Двісті доларів. Сказав, що як я схочу, то зможу повертати йому потроху. В усякому разі для початку тут досить. У нашому містечку двісті доларів — це неабищо. Вистачить хоч би на перший внесок за…

Та Руді не чула. Вона вже не чула його. Її голова схилилася йому на плече й ритмічно погойдувалась у такт руху автобуса. Очі її були заплющені.

«Ми їдемо додому… — думала вона крізь сон. — Я і хлопець із сусіднього будинку. Нарешті ми їдемо додому…»

Далеко на вежі «Парамаунт» годинник вибив чверть на сьому.